Мілієве, Вижницький район, Чернівецька область
Мілієве — село, центр сільської Ради. Розташоване на правому березі річки Черемошу, за 12 км від м. Вижниці, на залізниці Чернівці—Вижниця. Населення — 1791 чоловік. Сільській Раді підпорядковані села Кибаки і Середній Майдан.
З заходу на схід Мілієве простягнулося на 5 км, а з півночі на південь, від Підлужного до Татаринської, — на 2 кілометри.
В урочищі Коритниця виявлено рештки ранньослов’янського поселення черняхівської культури (II-VI століття), а в урочищі Флондорівка — давньоруського селища XII—XIII століть.
Назва села, згідно переказів, походить від імені його засновника Міля (Омелька), який обрав для поселення місцевість над Черемошем, що привабила його не лише красою, а й зручністю розташування.
Перші документальні відомості про село належать до 1445 року. Із записів у галицьких судових актах від 1445, 1451, 1452 і 1457 років видно, що тоді Мілієве входило до складу Снятинської волості. В кінці XV століття за польсько-молдавською мирною угодою Мілієве разом з іншими селами над Черемошем перейшло від Польщі до Молдавського князівства. Тоді ж власником села став логофет І. Теутул. Його нащадки володіли Мілієвим аж до першої половини XVII століття, після чого воно перейшло до інших феодалів.
Міліївські селяни відробляли на користь феодала панщину та відбували грошові, натуральні і підводну повинності.
На становищі жителів села важко відбивалися польсько-молдавські та польсько-турецькі війни, які проходили на території Північної Буковини в XV—XVII століттях, а також часті спустошливі напади турків і татар. Ще й зараз частина села називається Татаринською, а шлях південніше Мілієвого — Турецьким.
На час захоплення Буковини Австрією в селі проживало 57 родин. Володіли ним поміщики Стурдза, Айвас, Флондор. Селяни займалися в основному тваринництвом та лісним промислом. Проте, на відміну від інших лісисто-підгірних сіл Північної Буковини, в господарських заняттях міліївців значна роль належала також землеробству, адже міліївські землі були більш родючими і давали порівняно вищі врожаї. В 1-й половині XIX століття співвласниками села стали поміщики Т. Ромашкан та Б. Вердіш. Селяни в цей час працювали на панщині по 3 дні щотижня влітку і по 2 дні — взимку, а також здавали поміщикам встановлену кількість курей, пряжі, горіхів.
Скарги свідчать, що феодальна експлуатація міліївських селян не обмежувалася цими «узаконеними» повинностями. 25 січня 1838 року селяни Д. Смук, В. Кисилиця, І. Швейко та інші (всього 12 підписів хрестиком) скаржилися цісареві, що поміщик В. Флондор накладає на них таку панщину, що їм не залишається часу обробляти свої поля та займатися господарством, що вони мусять цілий рік щоденно робити на пана, навіть у недільні і святкові дні, до того ж не лише господар двору, а й його дружина.
Поміщики жорстоко катували селян, часто без будь-якої провини. І. Рібей і Д. Смук скаряшлися 5 квітня 1838 року Буковинському окружному управлінню, що сестра поміщика Флондора Ізабелла наказала економу покликати їх з панщини до себе і побити буками без всякої провини.
Змушені були міліївці відбувати повинності й сплачувати податки і на користь держави. Як і жителі інших сіл, вони до 1824 року з’являлися на т. зв. державну панщину по будівництву і ремонту шляхів. Лежала на їхніх плечах і рекрутська повинність, запроваджена австрійською владою на Буковині на початку 30-х років XIX століття. Служили в австрійській армії по 14 років (з 1845 року — по 8). Повсякденна муштра, приниження людської гідності, голод, відірваність від рідного краю і рідних, часті покарання шпіцрутенами — таким було життя австрійських солдатів. Щоб уникнути цього, юнаки призовного віку під час чергового рекрутського набору тікали з села. Тому урядовці намагалися проводити набори таємно. Робилося це в такий спосіб. У призначений день мандатор разом із своїми помічниками несподівано захоплювали хлопців, заздалегідь намічених для служби у війську, в’язали їх, заковували в кайдани і відправляли до окружних властей.
Австрійські окупанти використовували будь-яку нагоду для пограбування селян. Навіть за подачу скарг на панів трудящі повинні були платити, бо уряд вимагав, щоб ці скарги писалися на штемпельному папері, обкладеному спеціальним збором. Утиски і знущання, посилення феодально-кріпосницької експлуатації викликали різкі протести селян. На початку 1827 року міліївці виступили проти поміщика К. Айваса. 4 січня вони вчинили порубку поміщицького лісу. Коли поміщик спробував відібрати у селян нарубані дрова, то вони кілька разів побили лісничих, а ввечері і син поміщика «дістав топорищем по голові і був тяжко поранений». В 1838 році селяни Мілієвого відмовилися відбувати феодальні повинності. 15 березня 1839 року поміщиця І. Флондор заявила Буковинському окружному управлінню, що її піддані «цілий рік не хочуть нічого робити і панські поля залишаються не оброблені».
Селяни Мілієвого взяли активну участь в антифеодальному русі під проводом Лук’яна Кобилиці. Вони перестали виконувати феодальні повинності, не визнавали розпоряджень влади, захоплювали поміщицькі землі. 7 листопада 1848 року до повсталих сіл Буковини був надісланий обласний комісар Сиржистий. Відвідавши Мілієве та інші села, Сиржистий повідомляв Буковинське окружне управління, що «громади, в яких нещодавно панували спокій і покірність, тепер були збунтовані» і що це «є наслідком вказівок, даних Кобилицею».
Антикріпосницькі виступи змусили цісарський уряд провести селянську реформу. Як і всюди, в Мілієвому скасування панщинних та інших феодальних повинностей супроводжувалося жорстоким пограбуванням селян. За «звільнення»
селянам доводилося платити величезний викуп Під час проведення реформи поміщики захоплювали селянські землі. З травня 1853 року міліївські селяни писали, що поміщик Б. Вердіш захопив у них лісові ділянки Перелісок та Медвежчик. І після скасування панщини поміщики продовжували чинити насильство над селянами. «Села тепер,— скаржилися 28 січня 1851 року селяни Мілієвого та інших сіл,— стогнуть більше під тягарами, ніж раніш. Пани знову заводять панщину і змушують виконувати її, спроваджують на нас і за наші гроші війська, грабують нас екзекуціями. Делегатів наших карають у кожному селі, б’ють і арештовують їх, грабують наше майно — не можна найти на панів ніякої справедливості і управи». В цій же скарзі селяни вимагали звільнення ув’язненого Лук’яна Кобилиці. Трохи згодом, 24 грудня 1852 року, міліївці скаржилися, що із-за важкого пригноблення поміщиками їм «нічого іншого не залишається, як разом з родинами покинути майно та добро і піти в жебраки».
В селі зберігалося велике поміщицьке землеволодіння. В кінці XIX — на початку XX століття поміщикам Богусевичу і Флондору належало в Мілієвому 1071 га землі, в т. ч. 488 га орної, 317 га лісу, 126 га лук; понад 300 голів великої рогатої худоби. Міліївським поміщикам належало також 2 гуральні, де відходами виробництва відгодовувалося для продажу близько 150 волів щороку.
В той же час майже 600 селянських господарств мали лише 999 га землі, в т. ч. 642 га орної. У володінні селян було тільки 62 коней, 634 голови великої рогатої худоби (в т. ч. 159 корів), 117 овець, 133 свиней.
Та й ця невелика кількість землі, робочої і продуктивної худоби розподілялася між селянськими дворами нерівномірно. Лише міліївському куркулеві М. Дутчаку в 1911 році належало 25,6 га землі, двоє коней, пара биків, три корови.. В його господарстві близько 200 днів на рік працювали поденщики.
Непосильним тягарем на плечах міліївців лежала іпотечна заборгованість, яка становила на початку XX століття 59 468 крон і дорівнювала половині суми кадастрової вартості їх землі.
Про злидні і горе міліївських селян кінця XIX початку XX століття писав у автобіографії український радянський поет Дмитро Загул, який народився тут під убогою селянською стріхою: «Заробіток у пана-дідича не міг вистачати, а своєї землі — клаптик суглинку та супіску. Доводилося жати на панському лану за п’ятнадцятий сніп або працювати за 40 копійок з досвіта до ночі. Ми сліпли від голоду (така хвороба була у нас від недоїдання)».
Надзвичайно важкі умови життя породжували масову еміграцію. На 15 вересня 1913 року з села емігрувало на американський континент 135 чоловік.
За переписом 1910 року, в Мілієвому жило 2567 чол., з них українців — 21583.
Майже до кінця XIX століття власті не приділяли ніякої уваги розвитку освіти. Школу відкрито лише в 1878 році. Вона знаходилась у звичайній селянській хаті. Більшість учнів, провчившись рік-два, кидали навчання і йшли в найми. За весь дорадянський час лише двом міліївцям пощастило закінчити гімназію.
В роки першої світової імперіалістичної війни Мілієве перебувало в зоні воєнних дій. Криваві бої та перехід села з рук у руки принесли нові страждання його мешканцям, а реквізиції та насильницьке вигнання чоловічого населення австро-угорськими військами в глибинні райони Австрії поставили селян у надзвичайно скрутне становище: вони майже повністю втратили робочу худобу й посівний матеріал, через що поля в значній мірі залишалися незасіяними. Гуральня була зруйнована. В селі лютували голод і епідемія висипного тифу.
В 1916 році Вижницький повіт удруге зайняли російські війська. Вони застали населення в стані повного розорення і злиднів. Російські окупаційні власті вимушені були надавати йому продовольчу і медичну допомогу. Зокрема, хворі на висипний тиф міліївці були поміщені для лікування до Вижницького крайового шпиталю.
Розорення і злидні посилювали незадоволення братовбивчою війною. В селі загострювалися соціальні протиріччя. Після звістки про Велику Жовтневу соціалістичну революцію класова боротьба трудящих Мілієвого набирає активніших форм. У квітні 1918 року вони беруть участь у демонстрації і десятитисячному мітингу, що відбулись у Вижниці. Згодом селяни розпочинають ділити поміщицькі землі, ліси й пасовища. Але здобути свободу сільським трударям в той час не вдалося. Цьому перешкодила окупація Буковини королівською Румунією.
Становище селян за королівської влади продовжувало залишатися важким. Найбільшим землевласником у селі була поміщиця О. Лисовецька-Богусевич, якій належало 350 га землі, спиртозавод і водяний млин. Великі земельні володіння мали також Г. Д. Більтнер (92 га) та С. І. Гогер (138 га).
Понад 100 га землі, два млини й значна кількість худоби належали восьми куркульським господарствам. Абсолютна більшість міліївців вела жалюгідне існування. В селі було 26 зовсім безземельних дворів, 304 двори володіли клаптиками землі до 0,5 га, 264 — до 2 га. 311 селян не мали корів, а 528 були безкінними, їх жорстоко визискували поміщики й куркулі. Наживалися на кривавій праці міліївців і власники крамниць, яких налічувалося 12 чоловік.
Економічне становище селян погіршувалося через важкий податковий гніт держави. Міліївців змушували сплачувати до 30 видів різних податків. В 1939 році, наприклад, з них було зібрано лише на армію 17 500 лей.
Окупанти зовсім не дбали про культурне і медичне обслуговування населення. Значна частина дітей залишалася поза школою, навчання в якій проводилося румунською мовою. В кінці 30-х років у Мілієвому було 147 неписьменних і 49 малописьменних. Як видно зі звіту міліївського примаря за 1939 рік, село не мало ні будинку культури, ні бібліотеки. Відсутній був також медичний пункт, хоч серед жителів села було багато хворих на туберкульоз. Зате в Мілієвому постійно перебувало 5 жандармів, утримувало яких місцеве населення.