Вашківці, Вижницький район, Чернівецька область
Вашківці (до другої половини XIX ст. паралельна назва Васківці) — місто районного підпорядкування. Розташовані на правому березі р. Черемошу, на залізниці й шосе, за 32 км на північний схід від м. Вижниці. Населення — 7 тис. чоловік. Міськраді підпорядковане також село Волока.
На території міста, в урочищах Монастирці, Руді і Білій Горі, виявлено залишки трьох ранньослов’янських поселень черняхівської культури (II—VI століття). Рештки поселення XIV століття знайдено в центрі міста, на лівому березі річки Глибочка.
Назва міста походить від особового імені Васко. Перша письмова згадка про Вашківці належить до 30-х років XV століття. З неї довідуємося, що 15 червня 1431 року вони були куплені якимось Купчичем у боярина Немирка.
У грамоті польського короля Владислава Ягайла від 13 грудня 1433 року говориться про передачу Вашківців молдавському воєводі Стефану: «А Васковцы Стецку воеводе отписали есмы к волоской земле, а и с тым со всем што к тому селу здавна прислушает». Останні слова — яскраве підтвердження того, що село виникло задовго до опублікування цитованого документа.
Протягом наступного періоду володарі Вашківців часто мінялися. Світські і церковні феодали дарували, ділили, обмінювали село разом з його населенням. 342 роки (з 1433 по 1775 р.) Вашківці перебували у складі Молдавської держави, а з 1775 року — входили до Габсбурзької імперії. В цей час власниками села були брати Микола та Йордаки Русети. їх права на це село підтверджені австрійською комісією 12 березня 1782 року. 8 червня 1805 року брати Русети обмінюють свої буковинські маєтки на волоські володіння Теодора Мустаце. У 1808 році Вашківці дісталися барону Петрино.
Протягом усієї феодальної доби основним заняттям вашківчан було сільське господарство. Крім того, вони займалися ще гончарним виробництвом. За переписом 1775 року, тут мешкало 192, а в 1784 році— 282 родини. Селяни здавна жили в жахливих злиднях, терпіли від безземелля та малоземелля. Перед революцією 1848 року їм належало лише 3780 йохів землі, а барону Петрино — 2374 йохи.
28,3 проц. селянських господарств зовсім не мали землі, а 39 проц. володіли лише невеличкими клаптиками.
Розклад феодально-кріпосницьких відносин супроводився дальшим посиленням експлуатації селян поміщиками. Якщо за «золотою грамотою» Гіки панщина визначалася 12 днями на рік, то в 1834 році поміщик офіційно довів її до 48 днів на рік. Крім того, він вимагав від селян десятину кукурудзи та інші натуральні побори.
Вашківчани брали активну участь у антифеодальній боротьбі селянства Буковини. Десятиліттями домагалися вони вільного користування лісами й пасовиськами, вважаючи їх «природним і одвічним майном общини».
В 1848 році на заклик Лук’яна Кобилиці вашковецькі селяни повстали і відмовилися виконувати панщину. Вони озброювались мисливськими рушницями, косами вилами і сокирами, виганяли поміщиків, їх слуг та урядових чиновників, захоплювали ліси, пасовища й полонини, забирали поміщицьку худобу і хліб. Наростання антифеодальної боротьби змусило братів Петрино вдатися до хитрощів. Ще до поширення урядового патенту на Буковину, вони першими в краї скасували панщину у вашковецькому маєтку.
Селянська реформа не лише зберегла в Вашківцях поміщицьке землеволодіння, але й зміцнила його: кількість землі, що була в користуванні селян, скоротилася, в поміщиків вона збільшилася на 250 йохів. Після реформи процес зубожіння і розорення селянства пішов ще більш швидкими темпами. З 1847 по 1865 рік кількість безземельних селян у Вашківцях зросла на 129 проц., а малоземельних — подвоїлась.
З розвитком капіталізму на Буковині в житті трудящих Вашківців відбуваються певні зміни. У XIX столітті село стає центром судової округи, а з 1903 року — містом, центром новоутвореного Вашковецького повіту.
Населення міста збільшувалось. Якщо за переписом 1857 року у Вашківцях мешкало 2501, то в 1910 році — 5749 чоловік. Понад 65 проц. всього населення становили українці. Ставши формально містом, Вашківці за характером занять мешканців продовжували залишатися селом. Лише 1,5 проц. (89 чоловік) займалися торгівлею і 0,8 проц. (45 чол.) — ремеслом. Решта жителів працювала в сільському господарстві.
У другій половині XIX — на початку XX століття у Вашківцях виникає ряд дрібних капіталістичних підприємств. У 1873 році була відкрита гуральня Р. Фрейтага, в 1900 — гуральня Ш. Гросмана і вальцовий млин А. Таца, в 1903 році — вальцовий млин Григореску, у 1911—1912 рр. підприємцем Д. Шауером споруджується завод для дистиляції спирту.
Розорення дрібних власників і концентрація землі в руках купки поміщиків та куркулів зумовлювали посилення класової боротьби. 18 липня 1904 року, в розпалі жнив, 350 селян Вашківців та сусідніх сіл оголосили страйк у маєтках орендаря Д. Шауера. Страйкарі відмовилися збирати жито за одинадцятий і дванадцятий сніп, вимагаючи восьмого—десятого снопа.
Ще гострішого характеру набрали селянські виступи під впливом першої російської буржуазно-демократичної революції. У 1905 році селяни Вашковець, озброївшись косами, ціпами і серпами, виступили проти поміщика. Наприкінці 1905 року вашківчани одними з перших на Буковині висунули політичні вимоги. Мітинг, що відбувся у Вашківцях 24 грудня 1905 року за участю 1000 чол., прийняв рішення, в якому говорилося, що народ «жадає загального, рівного безпосереднього й тайного права виборчого й заявляє, що не залишить ніяких, навіть і найостріших способів у боротьбі за сим правом». Страйки сільськогосподарських робітників відбувалися і в 1906 році.
Безпросвітні злидні примушували вашківчан залишати рідне місто і в пошуках кращої долі емігрувати за кордон. З кінця XIX століття до вересня 1913 року з Вашковець до Канади емігрувало 193 чоловіка.
Культурний розвиток міста гальмувався реакційною політикою австро-угорських властей. Протягом тривалого часу у Вашківцях існувала лише одна приватна початкова школа, відкрита в 1788 році. Містилася вона в непристосованому приміщенні, вчителем був малограмотний дяк. Державну початкову школу було відкрито тільки в другій половині XIX століття. За даними Юрія Федьковича, у 1869 році з 275 дітей шкільного віку її відвідувало лише 274. На початку XX століття в місті налічувалося три початкові школи, де навчання велося німецькою, польською й українською мовами. Жодного середнього навчального закладу тут не було.
Це ще більше посилювало боротьбу населення проти національного гніту. У резолюції, прийнятій на зборах 8 травня 1910 року, селяни заявляли: «Русини з В. н. Ч. (Вашківці на Черемоші) і з околиці висказують своє переконання, що конечно треба мати їм руську реальну школу в Вашківцях». Лише в 1912 році уряд дозволив відкрити приватну реальну гімназію, яку її організатори назвали іменем Т. Г. Шевченка.
Відкриття української гімназії у Вашківцях було само по собі позитивним явищем. Однак ця гімназія, де плата за навчання була досить високою, обслуговувала потреби лише верхівки міста та навколишніх сіл. Для дітей бідноти її двері виявилися зачиненими. Для них залишалась можливість засвоювати «науку» в ремісничій кошикарській школі (тут вчили робити вироби з лози), відкритій у місті 12 лютого 1904 року. З повною підставою журнал «Промінь» у 1905 році констатував, що в галузі освіти «Вашківський повіт належить до найбільш занедбаних…».
Незважаючи на національний гніт, Вашківці займали помітне місце в культурному житті Буковини. Тут протягом 1904—1907 рр. видавався двотижневик «Промінь», до складу видавничого комітету якого входили Є. Ярошинська, І. Синюк, К. Малицька, С. Канюк, І. Бажанський, І. Карбулицький. В ньому друкувалися вірші, оповідання, нариси О. Маковея, Н. Кобринської, І. Діброви, С. Яричевського; уривки з творів української класичної та переклади з російської і західноєвропейської літератури. З’являлися тут і літературознавчі та критичні статті. Журнал широко пропагував революційно-демократичні ідеї Івана Франка. Про Каменяра журнал писав, що він «ступав завсігда у першому ряду борців за волю, поступ і щастя свого люду». Багато місця відводив «Промінь» висвітленню подій першої російської революції. В ньому можна було прочитати такі статті, як «В боротьбі за свободу», «Жертви кривавих днів», «Царство тьми», «З поезії підпільної Росії». Не випадково царська цензура заборонила ввіз цього журналу на територію Російської імперії.
У Вашківцях провела свої останні роки і тут померла поетеса Зіновія Канюк (1837—1915). Проста селянка, родом з села Хлівищ Кіцманського району, вона майже 40 років складала вірші на зразок народних пісень та коломийок. Деякі її вірші друкувалися в періодичній пресі Буковини. Основний зміст поезії 3. Канюк — зображення важкого життя селянина-трудівника, сиріт і вдів, «порадою і втіхою» для яких залишалися біль і сльози. Особливо зворушливим є вірш «Сльози», що закінчується словами:
Від пана милості немає,
Хоч з бідного живе багач.
А бог високо, цар далеко,
Тому для бідних — тільки плач!
Місто відвідували відомі українські письменники Наталія Кобринська і Гнат Хоткевич, тривалий час тут учителював письменник Іван Бажанський.
Певну роль у культурному житті Вашківців відіграли філії товариства «Руська бесіда», а також «Руський народний дім», «Руська школа», «Жіноча громада», які вели освітню роботу, та музично-хорове товариство «Боян».
В роки першої світової війни Вашківці протягом тривалого часу знаходилися в районі воєнних дій. В умовах господарської розрухи різко скоротилось промислове виробництво. Через відсутність сировини не діяли маслоробні і винокурний заводи, було зруйновано паровий млин. В надзвичайно важкому стані опинилось і сільське господарство: селяни внаслідок реквізицій майже повністю позбулися робочої худоби. На 30 серпня 1916 року на всі Вашківці залишилося 27 коней і 18 волів.
Після зайняття Буковини російською армією військова адміністрація зберегла непорушними існуючі тут аграрні відносини. Незважаючи на те, що вашковецька поміщиця Ольга Фрейтак втекла разом із австрійськими військами, її маєток був збережений в цілості.
Відлуння Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії докотилося і до Вашківців. У березні 1917 року тут створено Раду солдатських депутатів. Заворушилися й селяни. Влітку 1917 року вони почали самочинно збирати на полях панський хліб, громити поміщицькі маєтки.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції стала могутнім поштовхом для розгортання революційної боротьби трудящих Вашківців за встановлення Радянської влади і возз’єднання з Радянською Україною. Навесні 1918 року у місті виникає одна з перших на Буковині комуністичних груп, у створенні якої велику роль відіграв. С. І. Канюк.
У березні того ж року в Вашківцях відбулися масові збори, на яких після виступу С. І. Канюка було створено земельний комітет і обрано селянсько-робітничу Раду. Влітку селянські виступи охоплюють увесь Вашковецький повіт. Селяни забирали з поміщицьких полів і лук хліб та сіно, ділили землі, руйнували поміщицькі двори.
Вашківчани брали участь і в громадянській війні на території Радянської країни. Житель цього міста М. Т. Князький воював проти білогвардійців у складі інтернаціонального загону легендарного Олеко Дундича, а потім у рядах Першої Кінної армії завершував розгром контрреволюції і загинув смертю хоробрих.
Під час буржуазно-демократичної революції в Австро-Угорщині трудящі Вашківців посилили боротьбу за ліквідацію буржуазно-поміщицького ладу і за возз’єднання з Радянською Україною. Однак на перешкоді встановлення Радянської влади стало загарбання Буковини королівською Румунією. В листопаді 1918 року румунські війська окупували Вашківці.
Згідно з рекомендаціями «Ради десяти» Паризької мирної конференції про передачу Буковини Румунії питання про вузеньку територію вздовж ріки Черемошу (мова йшла про територію Вашковецького повіту) передбачалося вирішити пізніше. Румунські окупанти, скориставшись тим, що ці землі були вже ними загарбані, інспірували «волевиявлення» українського населення, яке нібито добровільно бажало приєднання до Румунії. 20 липня 1919 року у Вашківцях було зібрано представників з усіх сіл повіту. Але витівка окупантів зазнала повного краху. Як повідомляв генеральний субінспектор поліції, «люди, що скупчилися біля примарії, почали кричати, що не хочуть бути ні під владою Польщі, ні під владою Румунії, а хочуть належати до України», молодь тимчасом організувала на вулицях міста демонстрацію протесту проти дій властей.