Вижниця, Вижницький район, Чернівецька область (продовження)
У листопаді 1918 року Вижниця потрапила під владу буржуазно-поміщицької Румунії. Окупанти запровадили військово-поліцейську диктатуру. Трудящих було позбавлено політичних прав і свобод.
Місто відбудовувалося дуже повільно, мало убогий вигляд. Воно було невпорядкованим, забрудненим, неосвітленим. Електростанція довгий час не діяла. Торгівля в місті занепала. До 1923 року тут працювали лише дубильня, невеличкі миловарний і свічковий заводи, які мали по кілька робітників. Лише в другій половині 20-х років у Вижниці з’являються більш значні промислові підприємства. Граф Білгрей побудував у 1929 році лісопильний завод, примітивне обладнання якого складалося з трьох пилорам, трьох циркулярних, двох маятникових і однієї стрічкової пил. На заводі працювало 80 робітників. У 1938 році він розширився за рахунок деревообробного цеху, в якому виробляли столярні плити. Заводчик використовував дешеву робочу силу, наймав безземельних і малоземельних селян. Механізації робіт у цеху майже не було, 85 проц. їх виконували вручну.
Трудящі перебували в тяжкому економічному становищі. Робітник Вижницького ДОКу С. М. Грицюк згадує: «Безрадісне було в мене життя за румунських бояр. Вже з малих літ я працював на тартаці, що належав капіталістові Білгрею. Робочий день становив 12—14 годин, умови праці були нестерпними, а заробіток мізерний. Два місяці треба було працювати, щоб придбати благенькі черевики».
Окупанти закрили українську гімназію, замінивши її румунським ліцеєм; заборонили й товариство «Народний дім».
Невпинно посилювалася класова боротьба, яку очолювала підпільна комуністична організація. Керівником її був М. І. Цьопа, здібний організатор, полум’яний пропагандист марксизму-ленінізму. 28 лютого 1927 року військовий суд засудив його до 6 місяців тюремного ув’язнення. Але покарання не зломило мужнього борця. Повернувшись із в’язниці, він ще з більшим запалом береться за роботу. Парторганізація знову активізує свою діяльність. Налагоджується масовий випуск листівок. Вижницький підпільний райком видає в цей час також нелегальну рукописну чотирьохсторінкову газету «Рада», перші номери якої писалися штемпельною фарбою і розмножувалися на шапірографі. Активним діячем підпілля був Т. І. Григоряк. Ще в дні запеклих боїв захисників Угорської Радянської Республіки з ворожими зграями він пішов добровольцем в інтернаціональний штурмовий батальйон Червоної Армії. Після повалення Радянської влади в Угорщині він повернувся додому і став одним із фундаторів перших комуністичних груп і організатором виступів трудящих Вижниці проти визискувачів. Т. І. Григоряк брав діяльну участь у створенні легальної партії «Визволення». З лютого 1929 року він був членом її ЦК. Після заборони окупантами прогресивних організацій Т. І. Григоряк переходить на нелегальне становище, працює секретарем підпільного райкому КПР.
В 1932 році підпільний райком видав і розповсюдив листівку «До всіх робітників і селян», у якій викривалася колонізаторська політика румунських окупантів та їхніх посіпак — куркулів і буржуазних націоналістів. Листівка закликала змести панську владу: «Боріться проти фашистської диктатури, проти внесення податків та боргів, за відібрання панської землі і реманенту без викупу, за українську школу, за оборону Радянського Союзу, за прилучення Буковини до Радянської України, за робітничо-селянську владу».
Комуністи вели широку пропаганду і агітацію серед робітників і селян, поширювали марксистську літературу, надіслану Буковинським обласним комітетом. Широко розповсюджувалась газета «Карпатська правда» (орган Комуністичної партії Чехословаччини). Комуністи створювали гуртки для вивчення творів класиків марксизму, радянської преси, документів ВКП(б).
Під керівництвом підпільного райкому працювало товариство Міжнародної організації допомоги революціонерам (МОДР), через яке подавалася велика матеріальна і моральна допомога політичним в’язням та їх родинам. Очолював товариство МОДРу комуніст Г. П. Лучик (згодом — почесний громадянин м. Вижниці, помер 2 квітня 1968 року). Йому допомагали Д. О. Стратейчук (нині робітник Винницького ДОКу) та О. К. Лиферович (тепер агроном колгоспу «Зоря комунізму»).
Реакційна політика окупантів наштовхувалась на зростаючий опір мас. Робітники, очолювані комуністами, стали на шлях рішучої боротьби з капіталістами. Ще в грудні 1923 року у Вижниці організовано професійну спілку плотарів та сплавників, куди входило 204 чоловіка. В роки світової економічної кризи її діяльність активізувалась. У 1929 році вибухнув страйк на лісопильному заводі Білгрея і вузькоколійній залізниці. Страйкарі вимагали восьмигодинного робочого дня. На допомогу хазяям прийшла поліція. Організаторів страйку звільнили з заводу. Тоді робітники знову припинили роботу. Адміністрація змушена була поновити звільнених. Це був перший страйк у Вижниці.
У жовтні 1930 року оголосили страйк деревообробники Вижниці і Бергомета на Сіреті. Керівником його став О. Матейчук. Страйкарів підтримали лісосплавники-керманичі. Всі вони вимагали підвищення заробітної плати, встановлення 8-годинного робочого дня, скасування штрафів. Між страйкарями і поліцією сталася сутичка. Робітники домоглися 8-годинного робочого дня і підвищення заробітної плати на 5 процентів.
В 1936—1938 рр. вижницькі комуністи активно включилися у боротьбу за підтримку Іспанської республіки. Вони зібрали 4600 лей, багато одягу, продуктів та медикаментів і з допомогою «Червоного Хреста» відправили до Іспанії. Син лісоруба з Вижниці Веніамін Бург боровся з фашистами у складі 11-ї інтернаціональної бригади, якою командував буковинець Еміль Клебер. В. Бург загинув у бою 8 січня 1937 року.
28 червня 1940 року радянські війська перейшли Черемош і визволили Вижницю від румунських окупантів. Зустріч представників Армії-визволительки перетворилась у всенародне свято.
Добрий день вам, браття наші,
Довго ми вас ждали,
Дякуємо, що з неволі Ви нас визволяли,
— співалось в одній із пісень, складеній вижничанами в перші дні після приходу Червоної Армії.
У місті було створено міську і районну Ради депутатів трудящих, до складу яких увійшли кращі представники від робітників, селян і трудової інтелігенції. Першим головою Вижницької міської Ради був О. С. Філоненко, членами міської Ради — М. І. Безпалько, І. О. Дяченко, І. М. Боднар, М. І. Цьопа та інші.
У здійсненні соціалістичних перетворень керівною і спрямовуючою силою стала партійна організація. У 1940 році вона налічувала 104 комуністи. Першим секретарем Вижницького райкому КП(б)У був обраний А. І. Гулеватий. Помічником партії виступала комсомольська організація. В її 11 первинних організаціях було 80 юнаків і дівчат. Райком ЛКСМУ очолював М. С. Коптєв.
Всю землю з її надрами, лісами і водами Радянська влада оголосила державною власністю. У помїщика-лісопромисловця Білгрея держава відібрала 3586 га землі, в т. ч. 3360 га лісу. Разом з тим було націоналізовано два лісопильні і один фанерний заводи, три водяні млини, залізницю, філіали Східного й Румунського кредитного банків та житлові будинки, власники яких утекли з міста.
Кустарі об’єднувалися в промартілі. У вересні 1940 року 26 кравців організували артіль «Червона зірка». Трохи пізніше виникли промартілі «Червоний хутровик» та ім. Поліни Осипенко. Члени цих артілей, в т. ч. 34 інваліди, були зайняті виготовленням швейних, кравецьких, хутрових та інших виробів.
Лісопильні заводи й фанерна фабрика об’єдналися в фанерно-лісопильний комбінат. Визволені від експлуатації робітники зразу активно і творчо включилися в боротьбу за підвищення продуктивності праці. На підприємстві з’явилися передовики й ударники: К. Маковей, О. Осипенко, М. Романюк та інші.
Нові умови праці привели до різкого зростання зарплати. У другій половині 1940 року вона підвищилась на 567 проц. порівняно з першою половиною того ж року.
Велика увага приділялася розвиткові освіти, культури й охороні здоров’я трудящих. Всі діти шкільного віку почали навчатись. Уже в 1940/1941 навчальному році Вижницьку середню школу відвідувало 310 учнів. Проводилася робота по ліквідації неписьменності серед дорослих. Органи Радянської влади проявили турботу про розвиток прикладного мистецтва. Постановою Чернівецького облвиконкому від 14 грудня 1940 року Вижницьку художньопромислову школу було реорганізовано в художньопромислове училище, яке дістало весь необхідний інвентар, механічноткацькі верстати, бібліотеку. В місті почали працювати клуб, бібліотека. Широко розгорнулась художня самодіяльність. Великим успіхом у вижничан користувалися «Ленін у Жовтні», «Ленін у 1918 році», «Юність Максима» та інші радянські кінофільми, що демонструвалися у міському кінотеатрі.
Трудящі міста дістали кваліфіковану безплатну медичну допомогу. Кількість ліжок у лікарні збільшилася майже вдвоє. 1 жовтня 1940 року відкрито поліклініку з терапевтичним, хірургічним, стоматологічним, гінекологічним та педіатричним кабінетами.
5 липня 1941 року Вижницю окупували фашисти. Разом з ними повернулися в місто заводчики, лісопромисловці, поміщики, урядовці. Загарбники запровадили жорстокий окупаційний режим. 2500 радянських громадян було заарештовано, 43 розстріляно, 1800 закатовано, багато молоді відправлено на каторжні роботи до Німеччини.
Окупанти пограбували художньо-промислове училище. Вони вивезли чотири вагони цінного устаткування: столярні, токарні й килимарські механічні верстати, різьбярський інструмент, все майно гуртожитку, експонати навчального музею, неперевершені своєю майстерністю вироби славнозвісного гончаря Бахмінського. Загальна сума збитків від пограбування училища становила 1,7 млн. крб. (у довоєнних цінах).
Переслідуючи відступаючі ворожі війська, частини Червоної Армії під командуванням генерал-майора Ф. А. Прохорова і полковника В. Є. Васильєва, що наступали в складі 2-го Українського фронту, 8 квітня 1944 року визволили Вижницю.
Трудящі міста свято шанують своїх визволителів. Поруч з міським стадіоном споруджено пам’ятник радянським воїнам, які загинули в боях за місто. Там поховано 33 офіцери, сержанти і солдати нашої Вітчизни, які віддали своє життя в боротьбі з фашистськими загарбниками.
Восьми воїнам — лейтенантові І. А. Дігтяру, старшому сержантові К. І. Гірському, рядовим М. І. Нищуку, В. П. Тонконоженку, В. П. Думському, В. М. Паламарчуку, Я. А. Майбороді і С. Ф. Троцьку виконком Вияшицької міської Ради депутатів трудящих посмертно присвоїв звання почесного громадянина міста Вижниці.
На фронтах Великої Вітчизняної війни свою соціалістичну Батьківщину захищали понад 200 вижничан, 173 з яких удостоєні урядових нагород. Робітник Вижницького ДОКу, колишній (в 30-х рр.) секретар підпільного райкому комсомолу, Д. О. Стратейчук пішов захищати Радянську країну ще на самому початку війни.
Він пройшов славний бойовий шлях від Сталінграда до Берліна. За успішне виконання бойових завдань командування Д. О. Стратейчука нагороджено трьома орденами Червоної Зірки і трьома медалями.
Після визволення відновила свою діяльність міська Рада депутатів трудящих. Першочерговим її завданням стало надання допомоги частинам Червоної Армії та населенню.
Місто мало непривабливий вигляд. У ньому було зруйновано електростанцію, знищено всі культурно-освітні установи, школи, в бібліотеці не було жодної книги. Збитки, заподіяні місту німецько-румунськими окупантами, становили понад 64 млн. карбованців.
Налагодженню нормального життя трудящим Вижниці перешкоджали українські буржуазні націоналісти. В 1944 році вони зробили спробу спалити 2-й лісопильний завод і міст через р. Черемош. Бандити намагалися підпалити також 1-й лісопильний завод, але робітники перешкодили підлому намірові.
З великою наполегливістю трудящі, керовані комуністами, почали піднімати рідне місто з руїн. Уже в 1945 році тут відбудовано, крім приватних будинків, 3719 кв. метрів комунального житлового фонду. В 1945—1946 рр. здано в експлуатацію 202 житлові будинки, електростанцію, комунальні підприємства та інші господарські будівлі.
Відновили роботу районна бібліотека, Будинок культури, кінотеатр. Відкрилися двері міських шкіл. Почали працювати підприємства.
Лише на відбудові деревообробного комбінату в 1945 році трудилося 127 робітників. У 1946 році ДОК уже випускав продукцію. Однак механізація була низькою, обладнання застарілим і спрацьованим, значне місце посідала ручна праця. З 161 робітника біля верстатів працювало не більше ⅓. Та в 1948 році ДОК добився перших успіхів: було вироблено пиломатеріалів в 10 разів більше, ніж у 1939 році. На рік раніше колектив виконав і п’ятирічний план. В 1950 році підприємство не мало жодного робітника, який не виконав би норми, 116 передовиків і 115 ударників перевиконали планові завдання. Комсомолець В. П. Бойко, виконуючи норми виробітку на 160—200 проц., вже в січні 1950 року працював у рахунок 1952. Такі успіхи стали можливими внаслідок того, що партійна організація, значно поповнивши свої ряди, розгорнула широку масово-політичну роботу; на вирішальні ділянки направила своїх членів, які самовідданою працею всюди показували зразки свідомого ставлення до дорученої справи; організувала соціалістичне змагання серед працівників підприємства.