Вижниця, Вижницький район, Чернівецька область
Вижниця — місто районного підпорядкування, центр одноименного району. Розташована в мальовничій місцевості, біля підніжжя Карпат, на правому березі бурхливого Черемошу, за 68 кілометрів від обласного центру. Кінцева станція залізниці Чернівці — Вижниця. Населення —4,5 тис. чоловік. Назва міста походить від слова «вижній» (верхній).
Найдавніша згадка про Вижницю зустрічається в літописі І. Некулче. Молдавський літописець відносить це поселення до сіл, що існували ще наприкінці XV століття. Вижниця здавна розвивалася як торгове поселення, тісно зв’язане з гірськими і низинними районами Буковини. В 1767 році молдавський господар видав грамоту, яка надавала Вижниці право торгового містечка. З того часу тут чотири рази на рік відбувались ярмарки, де гуцули продавали вироби з дерева (посуд, іграшки, художньо оздоблені шкатулки, топірці), деревне вугілля, дьоготь, скипидар, каніфоль, вишивані сорочки, скатертини, рушники з чудовими візерунками, полотно, пояси, сукно, а також продукти тваринництва. Різьблені вироби охоче скуповували іноземні купці й вивозили за кордон. На вижницьких ярмарках гірські жителі купували хліб та інші товари першої потреби.
З кінця XVIII століття тут почала розвиватися лісова промисловість. Поміщики вирубували ліси й збували деревину на внутрішньому і зовнішньому ринках. В 1790—1812 рр. проведено регулювання русла Черемошу, що зробило його придатним для сплаву. Вижниця стала важливим пунктом лісової торгівлі, звідки будівельний ліс і дрова сплавлялися Черемошем і Прутом до Чернівців, а звідти — через Бояни — на Бессарабію і Поділля.
Розвиток лісової промисловості й торгівлі сприяв зростанню населення міста. В 1799 році Вижниця мала 296 хат, де проживало 1658 чоловік, а через 47 років кількість жителів збільшилася майже у три рази і становила 4464 чоловіка.
У господарській діяльності вижничан землеробство посідало незначне місце. У 1847 році тільки 79 дворів володіли землею, в т. ч. 61 мав до 2-х йохів, 14 дворів — від 2 до 5 йохів і 4 двори — від 5 до 10 йохів землі. Основна маса міщан займалася торгівлею і ремеслом.
Тогочасна Вижниця не мала свого самоврядування, а підлягала владі дідичів, які розпоряджались нею, як своєю власністю. В 1776 році місто ділили між собою по одній третині Й. Кантакузіно, І. Стурдза і М. Джурджуван. В першій половині XIX століття повновладними господарями, міста стали Г. Джурджуван і брати Грегор та Нарціс Айвази. Міщани повинні були як це видно з угоди, укладеної вижничанами з дідичами в 1808 році, відробляти щороку по 10 днів панщини, сплачувати від кожного двору по 7 флоринів чиншу, привозити на винокурню по 4 вози (безкінні — по 2) дров. Крім того, мешканці зобов’язувалися ремонтувати млин, корчму, гуральню, здавати по курці та по 15 штук яєць.
Дідичі й урядовці ніколи не дотримували угод, вони примушували міщан відбувати значно вищі повинності, що призводило останніх до цілковитого розорення. У скарзі вижничан В. Близнюка та І. Сандуляка, поданій 15 березня 1817 року до окружного управління, а в липні — до цісаря, зазначалося, зокрема, що поміщик Г. Джурджуван і суддя Л. Єремчук здирали податки з осіб, звільнених від плати-(бідняків, сліпих, калік і вдів), а зібрані гроші привласнювали; суддя гнав — міщан обробляти власне поле, примушував працювати у своєму господарстві; піддані мусили безплатно возити мандаторові М. Вендичу дрова. Внаслідок утисків мешканці ставали жебраками й залишали місто, а поміщик забирав їх землю і зобов’язував інших підданих платити податки за вибулих.
Захоплювання дідичами землі й майна було звичайним явищем. 20 липня 1809 року Т. Нестерук заявляв, що 2 фальчі землі, розкорчовані і перетворені ним на родюче поле, яким він користувався 20 років, поміщиця С. Айваз одібрала і нахвалялася покарати буками, якщо про це стане відомо властям. Від цієї ж поміщиці зазнав насильства також вижницький житель С. Шешорський. У травні 1809 року він скаржився, що С. Айваз відібрала у нього землю і двоє коней.
Жорстока експлуатація трудящих спричиняла масові виступи і заворушення. У 1817—1830 рр. в горах, поблизу Вижниці, діяв збройний загін опришків під керівництвом Мирона Штолюка (Катеринюка). Повстанці нападали на. поміщицькі маєтки, розправлялися з їх власниками, карали панських прислужників та поміщиків. Понад 10 років, завдяки підтримці широких народних, мас, загін був невловимим. Лише в січні 1830 року Штолюка, а пізніше й інших опришків, заарештували. Після кількох місяців звірячого катування польовий суд засудив їх до страти. 2 червня 1830 року М. Штолюка, В. Джуряна, К. Еиндзака, Ф. Попюка, Т. Фреюка, Д. Долганюка і М. Артемчука було страчено у Вижниці.
Щоб залякати гуцулів і відвернути їх від участі в русі опришків, на місце страти було насильно зігнано тисячі жителів навколишніх гірських сіл. Туди з’їхались чимало чиновників і шляхти зі Львова, Чернівців, Станіслава і Коломиї. Проте панству не вдалося, як це воно сподівалося, потішитися жалюгідним виглядом зломлених тортурами ватажка опришків і його побратимів. Штолюк перед лицем смерті тримався з гідністю. Звертаючись до присутніх з прощальною промовою, він назвав дідичів та мандаторів кровопивцями й катами народу і гордо пішов на шибеницю.
Вижничани активно виступили проти соціального і національного гніту в революційні 1848 і 1849 роки. Свою непримиренність до гнобителів вони виявили вже під час виборів до рейхстагу навесні 1848 року. Як і селяни навколишніх сіл, вони одностайно проголосували за свого кандидата-селянина Лук’яна Кобилицю. Обираючи Л. Кобилицю, селяни покладали на нього, як на свого захисника від гніту панів, великі надії, і їх сподівання не були марними. Л. Кобилиця подавав до рейхстагу численні скарги на утиски панів, голосував за повну ліквідацію феодальних повинностей без будь-якого викупу. Переконавшись, що рейхстаг не розв’яже селянського питання, народний ватажок закликав селян до рішучої боротьби з панами. 16 листопада 1848 року він скликав збори виборців Вижницької округи. Понад 2600 чол. зібралися в урочищі Гледові, біля Вижниці. На цих зборах, як рапортував Буковинському обласному управлінню комісар Сиржистий, Кобилиця «давав усім підданим різні вказівки, бунтуючи громади проти дідичів та закликаючи їх не коритися домініям». Селяни активно підтримали заклик свого ватажка. Вони перестали відбувати повинності, почали ділити поміщицькі землі, розправлятися з експлуататорами та урядовцями.
Після селянської реформи зріс попит на сировину, особливо на карпатський ліс. Це сприяло дальшому розвитку лісової промисловості в гірських районах. Одночасно зростала і роль Вижниці як важливішого пункту лісової торгівлі. В кінці XIX століття через Вижницю по Черемошу і Пруту щороку сплавляли в середньому близько 10 830 плотів (216 680 куб. метрів деревини).
З побудовою в 1897 році залізниці Вижниця—Неполоківці зріс вивіз деревини суходолом. Звідси ліс відправлявся не лише в Австро-Угорщину, а і в інші країни, зокрема в Росію.
У другій половині XIX століття на вижницькі ярмарки привозилось багато хліба, що його купували горяни. В 70-х роках XIX століття тут продавалось щорічно в середньому по 38,6 тис. гектолітрів зерна. За кількістю проданого хліба Вижниця посідала на Буковині друге місце після Чернівців.
У 1855 році місто стало повітовим центром. В ньому швидко зростало населення. В 1900 році тут жило 4497 чол., а за переписом 1910 року — 5216 чол., в т. ч. 403 родини ремісників. Майже половина населення (423 сім’ї) займалася торгівлею. Отже, переважну більшість мешканців становили ремісники і торговці.
Довгий час Вижниця залишалась невпорядкованою. 14 березня 1859 року жандармерія доповідала крайовій президії: «Рови і водостоки у Вижниці забиті всіляким брудним сміттям. Тутешні жителі висипають у рови сміття, а покидьки викидають на дорогу перед хатою, що спричиняє сморід; а коли випадає дощ, вода не має відливу і заливає дороги, так що у Вижниці завжди болото. Про чистоту базарів і вулиць можна мати уявлення з того, що їх замітали і чистили тільки тоді, коли через Вижницю переїжджав крайовий президент».
Місто не раз зазнавало стихійного лиха. Черемош, виходячи з берегів під час літніх дощів, часто затоплював т. зв. Зарінок. У 1895 році повідь майже повністю зруйнувала будинки міщан, розташовані понад річкою. На цій трагедії вирішив нажитися поміщик Рей. За високу плату він почав продавати потерпілим невеличкі ділянки, які знаходились на підвищеній терасі. Так виникла частина міста, яка зараз називається Новою Вижницею (район лікарні). У 1909 році багато будинків було знищено пожежею.
В епоху капіталізму Вижниця відігравала важливу роль у розвитку революційної боротьби трудящих Буковини. Сюди часто звідусіль сходилися лісоруби й селяни влаштовували демонстрації протесту проти соціального й національного гніту. 20 січня 1906 року на віче, в якому взяло участь понад 3 тис. трудящих, селяни говорили, що їх «святий обов’язок боротися на випадок обману при проведенні виборчої реформи грудьми за свої хлопські права, а у випадку необхідності і кров свою пролити, але завоювати кращу долю, якщо не для себе, то хоч би для своїх дітей».
У 1908 році в саду Мінки Фріст відбулися народні збори з нагоди 1 Травня. В резолюції, прийнятій тут, говорилося про необхідність посилення боротьби за визволення від політичного й економічного гноблення, висувалися вимоги запровадження соціального страхування, загального виборчого права, 8-годинного робочого дня; трудящі закликались до зміцнення інтернаціональної солідарності з робітниками всього світу, особливо з героїчним робітничим класом Росії.
На розвиток освіти й культури в місті колонізатори майже не звертали уваги, Ще в 1817 році вижничани почали добиватися відкриття школи, зібравши для цього гроші й зобов’язавшись забезпечувати її коштами й опалювачем. Але власті й міські багачі кілька десятиліть зволікали будівництво. Лише 1871 року у Вижниці було відкрито початкову школу для хлопчиків, в 1877 році — для дівчаток. Викладання провадилося німецькою мовою, відвідувала їх незначна частина дітей (за свідченням Юрія Федьковича, з 563 лише 59). Українську гімназію було відкрито тільки в 1908 році. У ній навчалися переважно вихідці з панівних класів.
1905 року у Вижниці організовано крайову школу різьбярства, токарства й металевої орнаментики. Її відвідувало 20 дітей. Засновниками і вчителями її були славнозвісні гуцульські різьбярі Василь Шкрібляк, Василь Девдюк, Марко Мегеденюк, Федір Гнатюк. Вироби школи незабаром стали відомими далеко за межами краю. Вони експонувались і відзначалися на виставках у Чернівцях, Коломиї, Бухаресті, Парижі, Празі, Відні, Лондоні, Петербурзі, Чікаго3.
Протягом 1869—1872 рр. інспектором шкіл Вижницького повіту працював письменник Юрій Федькович. Деякий час у Вижниці жив і помер український художник, письменник і громадський діяч Корнило Устиянович (1839—1903). Тут народився відомий польський художник Юліуш Косак (1824—1899); провела свої дитячі і юнацькі роки польська художниця Ганна Чарториська. У місті бували українські письменники: Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, художник Іван Труш та інші діячі культури. Нині на будинку № 13 по Комуністичній вулиці, де перебували видатні письменники, встановлено меморіальну дошку. Громадськість міста завжди гостинно і радісно зустрічала своїх улюблених митців. 23 липня 1901 року на честь приїзду Лесі Українки в найбільшому на той час приміщенні було організовано великий концерт.
Помітний слід у культурному житті Вижниці залишив Львівський український драматичний театр, який приїздив у місто на гастролі. Артисти театру знайомили вижничан з кращими творами українських письменників-драматургів. Так, 27 грудня 1877 року відбулась премьера драми Ю. Федьковича «Довбуш». В 1892 році львів’яни поставили тут дев’ять п’єс українських класиків — Т. Г. Шевченка, І. П. Котляревського, М. Л. Кропивницького та інших.
Довгий час у місті не було лікарні. На її побудову повітова управа збирала з населення спеціальний податок протягом 25 років, а відкрила лише 1912 року. Лікарня мала 50 ліжок, її обслуговувало два лікарі, фельдшер і акушерка.
Вижниця зазнала страшного спустошення у роки першої світової війни. Місто кілька разів переходило з рук у руки, внаслідок чого більшу частину будівель перетворили на руїни, а кількість жителів зменшилася до 500 чоловік.
Вступивши сюди 1916 року вдруге, російські війська застали місто в жалюгідному стані. Начальник Вижницького повіту 17 липня телеграфував російському губернаторові в Чернівці: «Щиро прошу клопотання про надіслання Вижниці 600 пудів борошна, 300 хліба, 100 солі, 20 бочок гасу. Направити земський харчувальний пункт. Населення розорене. Страшно бідує».
Російські військові власті організували тут пункти харчування, відкрили лавку й чайну, почали подавати населенню медичну допомогу, для дітей створювали притулки.
Населення міста й повіту виявляло щирі симпатії до Росії. Місцеві австрійські урядовці змушені були визнати, що українські селяни «мають потяг до Росії», що «солдати з русинів чекають лише зручного випадку, щоб здатись російським військам». Австрійські органи влади за це жорстоко переслідували їх. У січні 1915 року жандармський ротмістр Лакінгер хвалився у Вижниці, що він «перевішав багато людей».
Лютнева революція в Росії сприяла розгортанню революційної боротьби в повіті. У квітні 1917 року вижницький гарнізон російської армії утворив Раду депутатів, а у військових частинах виникли солдатські комітети.
Під впливом агітації революційно-настроєних російських солдатів піднімалися на визвольну боротьбу і трудящі Вижниці та навколишніх сіл.
14 квітня 1918 року на десятитисячному мітингу вижничани вимагали проведення аграрної реформи, наділення землею безземельних селян за рахунок поміщицьких латифундій.
Великий вплив на трудящих міста й села мала агітація колишніх військовополонених, які після Великої Жовтневої соціалістичної революції і укладення Брестського миру повернулися з Росії додому. В окремих селах Вижницького повіту селяни проганяли поміщиків, ділили землю, забирали поміщицький хліб.