Загарбанням Північної Буковини королівською Румунією
Велику Жовтневу соціалістичну революцію солдати фронту і трудящі Буковини зустріли одностайною підтримкою. 16 листопада 1917 року в Хотині відкрився армійський з’їзд, який обрав Військово-революційний комітет, що оголосив себе вищим органом Радянської влади у 8-й армії. Для координації роботи з Хотинською Радою робітничих, селянських і солдатських депутатів до складу комітету було обрано одного з керівників і організаторів революційного руху на Буковині — Й. І. Волошенка-Мардар’єва.
В Хотині 8—9 січня 1918 року відбувся четвертий повітовий селянський з’їзд, який проголосив перехід влади до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. З’їзд прийняв рішення негайно запровадити декрети, видані Радянською владою. 18 лютого 1918 року в Хотині зібрався п’ятий повітовий селянський з’їзд. Він ухвалив резолюцію про зміцнення Радянської влади і заходи по боротьбі з румунськими окупантами. Хотинська Рада передала селянам 119,8 тис. десятин орної землі і 40 тис. десятин лісу, конфіскованих у поміщиків, монастирів, церкви і банків.
Імперіалісти не могли примиритися з існуванням Радянської влади, яка все більше і більше знаходила відгук у серцях трудящих. Вони робили усе для її знищення. За допомогою американських, англійських і французьких імперіалістів, у змові з українською буржуазно-націоналістичною Центральною радою королівська Румунія 5 січня 1918 року однією з перших розпочала воєнну інтервенцію проти Країни Рад. Перейшовши Прут, інтервенти розгорнули наступ у Бессарабії. Захопивши станцію Окницю, вони підійшли до південної частини Хотинського повіту. Радянський уряд у своїй постанові від 26 січня 1918 року вказував, що румунська олігархія розпочала воєнні дії проти Радянської республіки і стала на шлях загарбання Бессарабії і перетворення її в оплот проти могутнього потоку російської революції.
Водночас з румунськими військами проти Радянської республіки виступили австро-німецькі інтервенти. 28 лютого 1918 року вони захопили Новоселицю, Хотин і через Дністер рушили вглиб України. В обозі австро-німецьких загарбників потяглися створені українськими буржуазними націоналістами т. зв. загони січових стрільців, очолені австрійським князем Вільгельмом Габсбурзьким, який під іменем Василя Вишиваного претендував на престол монарха України.
Окупувавши всі райони Буковини, інтервенти встановили жорстокий режим. Вони розгромили Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Селянам було наказано повернути поміщикам і куркулям землю, худобу та реманент одержані від Радянської влади.
Австро-німецькі окупанти безжалісно грабували населення. У кожному селі проводились поголовні реквізиції хліба і худоби. Особливо нещадні екзекуції інтервенти чинили в Вашківцях, Ленківцях, Клішківцях, Романківцях, Долинянах та інших селах.
Загарбання України австро-німецькими інтервентами В. І. Ленін назвав «величезною національною жертвою, яка загартувала пролетарів і бідних селян і посилила їх боротьбу за інтернаціональну робітничу революцію». Разом з усім українським народом робітники і селяни Буковини виступали проти іноземних загарбників, за Радянську владу, за возз’єднання з Радянською Україною.
Натхненником, організатором і керівником боротьби трудящих проти австро-німецьких окупантів була партія більшовиків. У вересні 1917 року в Хотині утворилася більшовицька організація на чолі з Й. І. Волошенком-Мардар’євим і Л. О. Томахом. Восени 1918 року більшовицькі організації створюються в Чернівцях, Заставні, Вашківцях, Вижниці, Дорошівцях, Новосілці, Станівцях та в інших населених пунктах краю.
На заклик більшовиків трудящі маси виступали проти іноземних поневолювачів. У містах розгортався страйковий рух, селяни ряду повітів захоплювали і засівали поміщицьку землю, громили австрійські жандармські пости. Перелякана австрійська адміністрація і поміщики тікали з сіл у Чернівці під охорону військ окупантів.
Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції у жовтні 1918 року трудящі Австро-Угорщини повалили габсбурзьку монархію. Це активізувало боротьбу народних мас за встановлення Радянської влади і в районах Буковини, загарбаних Австрією. 30 жовтня 1918 року повстали селяни Старої Жучки, Великого Кучурова, Тарашан Чернівецького повіту, Верхніх Петрівців Сторожинецького повіту. До них приєдналися солдати 22-го, 24-го і 41-го австрійських полків, розташованих у Чернівцях і Сучаві. В Хотині, Грозинцях, Клішківцях, Данківцях створювалися виконавчі комітети, які брали владу до своїх рук, ліквідовували реставровану окупантами власність поміщиків на землю.
З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, де було близько 40 тис. чоловік. Крім українців, в ньому взяли участь і селяни-румуни. Трудящі сподівалися через віче розв’язати питання про возз’єднання Північної Буковини з Україною. У рішенні цього багатотисячного народного форуму записано: «Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України».
Але на шляху революційної боротьби трудящих Буковини за встановлення Радянської влади і возз’єднання з Радянською Україною стали на перешкоді українські буржуазні націоналісти. Вони у Чернівцях створили крайовий комітет, який увійшов до складу Української національної ради у Львові. Ця рада і проголошена нею т. зв. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) спрямували свою діяльність на придушення революційного руху, збереження капіталістичного ладу, на боротьбу проти Радянської України..
Поряд з українськими буржуазними націоналістами на Буковині діяли румунські буржуазні націоналісти, очолювані поміщиком Янку Флондором. На своєму зборищі в Чернівцях вони проголосили свої права на всю Буковину, зачисливши її територію до Румунії.
Буржуазні верховоди Румунії свого домоглися. За згодою й допомогою американо-англо-французьких імперіалістів румунські королівські війська 8 листопада 1918 року вдерлися на Буковину.
Загони чернівецьких робітників під керівництвом комуністів чинили героїчний опір новоявленим окупантам. Але перед переважаючими силами ворога вони були змушені відступити з міста за Прут. На допомогу робітникам поспішали селянські загони з навколишніх сіл. Запеклі бої відбулися в Жучці, Ленківцях, Мамаївцях, Лужанах, Неполоківцях та багатьох інших селах. Народні маси самовіддано захищали свою землю і свободу.
В січні 1919 року вибухнуло відоме Хотинське повстання, яке було яскравою демонстрацією героїчної боротьби народних мас Буковини за своє визволення від румунських окупантів, за встановлення Радянської влади і возз’єднання з Радянською Україною. В Хотині утворилася тимчасова влада під назвою Директорія. В селах повіту відновлювали роботу Ради робітничих і селянських депутатів. У відозві до робітників і селян, опублікованій 23 січня 1919 року, Директорія проголосила незаконним приєднання Хотинщини до Румунії і закликала трудящих до боротьби за визволення рідної землі з-під іноземного поневолення. У відозві проголошувалося відновлення всіх свобод, здобутих народом в результаті перемоги соціалістичної революції в Росії і на Україні, підкреслювалось, що вся земля повинна перейти до селян. Повстанням було охоплено 82 села.
Дванадцять днів мужньо билися повстанці з бояро-румунськими інтервентами. Але сили були нерівні. Повстанців змусили відступити. Близько 4 тисяч бійців разом з 50-тисячами жителів Хотинського повіту перейшли на Поділля.
Перебравшись за Дністер, хотинські повстанці згодом брали участь у громадянській війні на Україні. Особливо багато їх було у частинах, якими командували Й. Е. Якір та Г. І. Котовський.
Революційний рух охопив і румунську армію. 17 листопада 1919 року повстали солдати українці 113-го полку, який дислокувався у Чернівцях. Вони обеззброїли пости, розігнали офіцерів і на вулицях проголошували: «Не будемо служити румунам!», «Хай живе Україна!».
Радянський уряд ніколи не мирився із загарбанням Північної Буковини королівською Румунією. В ноті уряду УРСР від 1 травня 1919 року було висловлено рішучий протест і непохитну волю твердо захищати всіма засобами право робітників і селян краю на вільне національне самовизначення.
Разом з цим уряди РРФСР і УРСР у травні 1919 року заявили протест румунському урядові проти жорстокого придушення Хотинського повстання і вимагали вивести окупаційні війська з території Бессарабії.
Трудящі маси Буковини не мирилися з румунськими окупантами, вони далі продовжували боротьбу за возз’єднання з Радянською Україною. Особливо цей рух посилився влітку 1920 року в зв’язку з успіхами Червоної Армії, яка, розгромивши білополяків, почала визволяти західноукраїнські землі.
З усіх кінців краю до румунських властей надходили тривожні вісті. Агенти сигуранци повідомляли: «Настрій населення Чернівців перебуває під впливом подій, які відбуваються у Польщі, на кордоні з Буковиною…. Населення чекає приходу Червоної Армії». Робітники і селяни висловлювались про те, що «румунські війська недовго утримаються на Буковині», вони вірили в силу Червоної Армії і надіялись, що їх «тільки Радянська влада визволить від рабства і голоду». :
Зважаючи на успіхи Червоної Армії, багато буковинців, особливо молоді, переправлялося через Дністер, щоб вступити до її лав і разом визволяти Буковину від румунських загарбників. У Хотинському повіті та Буковинських Карпатах діяли партизанські загони.
Народні маси прагнули визволитись з-під гніту окупантів і возз’єднатися з Радянською Україною. Уряд УРСР одностайно підтримував ці прагнення. Він звернувся з нотою до голови Паризької мирної конференції Клемансо і президента США Вільсона, в якій настоював: «Український робітничий і селянський уряд пропонує мирній конференції відхилити загарбницькі зазіхання румунського поміщицького уряду. Уряд України доводить до відома мирної конференції, що він не зупиниться ні перед якими засобами, щоб визволити з-під ярма румунської олігархії робітничу і селянську Бессарабію, що він не допустить, щоб на потерпілій і зруйнованій Буковині встановилась влада, ненависна самому румунському народові».
Однак імперіалістичні кола не рахувалися з волею народних мас. Сен-Жер-менським договором вони санкціонували загарбання Румунією Буковини, а Паризьким протоколом визнали й анексію Бессарабії.
Загарбавши Північну Буковину, румунські окупанти запровадили колоніальний режим, з допомогою американського і західноєвропейського капіталу перетворили її на аграрно-сировинний придаток своєї метрополії. Румунська буржуазія всіляко гальмувала промисловий розвиток краю. Капіталісти намагалися без значних капіталовкладень забезпечувати собі високі прибутки. Про низький рівень розвитку промисловості Північної Буковини свідчить, зокрема, той факт, що в 1930 році у промисловому виробництві було зайнято лише 7,9 проц. населення краю. Кількість підприємств весь час зменшувалась. Якщо в 1922 році їх було 617, то в 1939 році залишилося 318. У містах переважало кустарне виробництво. В 1930 році налічувалось 3757 кустарів. Умови життя робітників дедалі погіршувались. Зростало безробіття. Одним з методів посилення експлуатації трудящих було подовження робочого дня до 10—12 годин. На дрібних і кустарних підприємствах він взагалі був необмежений. Все це зумовило безперервне падіння реальної заробітної плати пролетаріату. У порівнянні з 1913 роком в 1937 році вона знизилась на 68 проц. Нестатки змушували робітників погоджуватись на будь-які умови праці.