Вікно, Заставнівський район, Чернівецька область
Вікно — село, центр сільської Ради, розташоване за 16 км на північний схід від Заставни, на 4 км південніше ріки Дністра. Населення — 1806 чоловік.
На південній околиці села виявлено залишки поселення та курганний могильник ранньоскіфського часу. В 1960 році в одному з розкопаних курганів виявлені рештки тризни (кістки тварин, уламки глиняного посуду та бронзові наконечники стріл VI століття до н. е.). Того ж року в урочищі Мартинівка розкопано залишки дерев’яної церкви XII—XIII століть, її підлога вистелена глиняними полив’яними плитками. На території церкви знайдено кам’яну гробницю давньоруського часу. Тут же виявлені залишки села XII—XVII століть.
За народними переказами назва села походить від слова «вікнина», що означає заболочену місцевість маленької річки, яка бере початок в центрі села і впадає в Дністер.
Вперше село згадується в документальних джерелах 1652 року. Під час русько-турецької війни 1739 року через Вікно проходили частини російської армії під командуванням Мініха.
Селяни Вікна жорстоко експлуатувались феодалами. Наприкінці XVIII— XIX століть кращі землі належали князям Контакузіно, які здавали їх в оренду поміщикам Асслану, Ромашкану і Зотта. Кожний селянин змушений був відробляти панщину, що досягала 40 днів на рік, а також щорічно сплачувати десятину з ріллі та лугу, давати віз дров, курду, міток шерсті тощо.
З часом поміщики-орендарі постійно підвищували повинності, на що селяни Вікна скаржились в крайове управління і навіть до Відня. У 1846 році вони послали скаргу на поміщика в окружне управління, в якій докладно описували всі порушення договору між ними і поміщиком, зокрема вказували, що поміщик довільно збільшує розмір ділянок, які повинні обробляти селяни, вимагає виконання непередбачених робіт, невірно розраховується з селянами. Під загрозою побиття поміщик примушував селян працювати і вночі.
Страждання трудівників Вікна поглибились у зв’язку з неврожаєм 1847 року. Все це вело до загострення класових суперечностей. Так, селянин Попадюк відмовився виконувати панщину на австрійського поміщика і розправився з управителем.
Скасування кріпацтва в 1848 році майже не полегшило становища селян. За одержану землю вони повинні були сплачувати великий викуп, до того ж кращі землі залишились за поміщиком. У 1865 році 289 господарств Вікна мали 1667 йохів землі, у маєтку ж поміщика налічувалось 1052 йохи. Отже, малоземелля селян не було ліквідовано. З розвитком капіталістичних відносин різко посилився процес розшарування селян. Якщо в 1847 році тут було 13 халупників, то в 1857 — вже 29. Залишилось і засилля поміщиків. У 1870 році селяни Вікна подали скаргу «На височайше ім’я», в якій писали про те, що поміщик відібрав у них випаси. Скарга була передана до крайового управління, але воно залишило її без відповіді.
Наприкінці XIX століття господарське життя села пожвавлюється. На ярмарку 1893 року тут було продано 468 коней, 936 голів великої рогатої худоби, 468 овець і кіз, 4420 свиней тощо. Та становище селян в умовах розвитку капіталістичних відносин не поліпшилось. Безрадісна доля змушувала багатьох трудівників шукати щастя за океаном. Тільки протягом 1900—1918 рр. з Вікна виїхало за кордон понад 100 чоловік. Та щастя українські селяни там не знайшли. Злигодні життя за океаном яскраво відобразив емігрант-вікнянець В. Стащук у пісні «Ой Канадо, Канадоч-ко…». Ця пісня — зойк наболілої душі буковинського селянина-емігранта, якого ошукали на заокеанській непривітній землі.
«Ой Канадо, Канадочко, Канадо небого,
Зрадила ти з Буковини газду не одного,
Ой Канадо, Канадочко, та й ти, Манітоба,
Жиє в тобі руський нарід, як тая худоба,
Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива,
Бодай ти ся, Канадочко, нікому не снила».
Українське населення не скорялося під гнітом австрійської монархії. Селяни зберігали свою мову, звичаї і культуру. Велику роль щодо цього відігравала діяльність письменника Івана Бажанського, який вчителював у Вікні протягом 24 років. За його сприянням 1902 року тут відкрито школу-читальню.
Наприкінці XIX — початку XX століття у Вікні існувало відділення культурно-освітнього товариства «Руська бесіда», офіційною метою якого було, як зафіксовано у статуті, «піклування про українську мову і освіту».
Певний вплив на революційний рух селян Вікна мала російська буржуазно-демократична революція 1905—1907 років. Значна частина селян-бідняків виїжджала на заробітки до південних губерній Росії. Повертаючись до рідного села, вони приносили з собою вісті про революційні події у Росії, в т. ч. про селянські виступи. Все це сприяло зростанню революційних настроїв.
Злидні, голод, розруху принесла жителям села перша світова війна. Знаходячись у зоні воєнних дій, де проходили кровопролитні бої, село зазнало руйнувань. Поля були зриті окопами, сади вирубані, чимало будинків спалено. Багато селян, мобілізованих до австрійської армії, проливали кров за чужі інтереси австрійської монархії.
В 1917 році у Вікні стояли революційно настроєні частини російської армії. Солдати по-братськи ставились до жителів села, рятували їх від голодної смерті, ділячись з ними хлібом. Від них селяни вперше почули про те, що в далекому Петрограді відбулася революція, яка скинула царя.
Під впливом Жовтневої революції в селі розпочалась стихійна боротьба проти австрійських поміщиків і властей. Люди відмовились сплачувати податки, виконувати різні повинності. Боротьба досягла такого розмаху, що місцевий поміщик Ранда, колишній австрійський військовий аташе в Румунії, звернувся в Бухарест з проханням прислати війська для придушення повсталих селян.
Посланцем селян Вікна на народне віче в Чернівцях була Я. В. Равлик. «Коли ми приїхали в Чернівці,— згадувала вона,— там зібралось стільки людей, що, як кажуть, голці ніде впасти. На вічі робітники й селяни дали рішучу відсіч українським буржуазним націоналістам. На їх намагання провести рішення про утворення «австрійської України» всі присутні відповідали: «Не хочемо Австрії, ми вимагаємо возз’єднання з Радянською Україною».
Становище трудового населення під владою поміщицько-буржуазної Румунії стало ще тяжчим. Відчуваючи себе тимчасовими господарями, румунські власті жорстоко експлуатували трудящих, стягали з них непосильні податки, яких було понад 30. Особливо важким тягарем для селян були непрямі податки на сіль, цукор, мило, тютюн, сірники, вино. Навіть за користування шляхами населення змушене було платити спеціальний податок.
Проведена у 20-х роках земельна реформа не покращила становища селян, які, як і раніше, страждали від малоземелля. У 1930 році 379 господарств Вікна володіли всього 612 га орної землі, а на 32 заможних господарств припадало 267 га землі. Тільки один поміщик Ранда мав 324 га орної землі, в його маєтку постійно використовувалась праця 20 батраків. У той же час постійно зростала кількість малоземельних господарств, що володіли дрібними наділами розміром до одного гектара. Якщо в 1930 році таких господарств нараховувалось більше 60, то в 1938 році — вже 100, 75 господарств зовсім не мали ніякої землі.
Звичайним явищем у Вікні була безперервно зростаюча заборгованість селян поміщикові та сільським багатіям. Офіційні дані свідчать, що в 1931 році на кожен гектар селянської землі припадало в середньому 25 тис. лей боргу. Врешті-решт селянське майно списувалось і продавалось з молотка.
Румунські власті проводили у Вікні розгнуздану шовіністичну політику, жорстоко переслідували українську культуру. В перші ж дні було закрито українську школу і читальню, з’явилися таблички з наказом: «Розмовляти лише румунською мовою». За українську мову, спів українських пісень окупанти жорстоко переслідували населення, притягували до кримінальної відповідальності. Селянина С. Гогуша було забито на смерть буками лише за те, що він заговорив до свого товариша українською мовою.
Убогість, безземелля, жорстока експлуатація приводили до надзвичайно низького санітарного стану села. Інфекційні хвороби, туберкульоз, дизентерія були неминучою долею бідняцьких сімей. В селі був лише один лікар та й той практикував тут за гроші лише частину року.
Та вікнянські селяни не корились румунським окупантам. їх боротьба набувала все організованішого характеру. В 1930 році тут виникла підпільна партійна організація, до якої увійшли С. М. Фицяк, В. І. Штефюк, В. М. Гнеп, В. М. Ландига. Комуністи розгорнули дійову роботу: закликали селян до боротьби проти румунських властей, до розподілу поміщицьких земель, читали і поширювали революційну літературу. В селі з’явились радянські газети «Правда» та «Известия». Організація діяла понад півтора року. В жовтні 1931 року жандармерія натрапила на слід підпільників і кинула їх до в’язниці. Під нас обшуку у членів організації були знайдені заборонені газети та брошури.
Нове життя прийшло в село зі Сходу. Радісно зустрічали вікнянці своїх братів, радянських воїнів-визволителів, які вступили в село 28 червня 1940 року. Вперше за всю історію Вікна селяни стали господарями своєї долі. В селі почалися докорінні зміни: в липні 1940 року було створено сільську Раду, вся поміщицька земля перейшла до рук держави, 324 га землі було розподілено між селянами. Крім цього, сім’ї бідняків одержали 65 голів великої рогатої худоби, понад 100 овець, 20 свиней, а також весь реманент з панської садиби. Держава подавала постійну фінансову допомогу незаможним селянам.
В серпні 1940 року в складі делегації буковинських селян жителька Вікна Гафія Ткачук їздила до східних областей України. Повернувшись звідти, вона розповідала: «Я була в п’яти колгоспах Дніпропетровської області і таке бачила, що за день розповісти не можна. Як гарно живуть колгоспники! Які в них хати, яке господарство! Кожен селянин там у чоботях. Мене це дуже здивувало. Адже у нас майже всі ходять у постолах. Питаю: «Де ви берете гроші на чоботи?» Вони, сміючись, відповідали: «В колгоспі заробляємо». Ночувала в однієї колгоспниці в хаті. Все вона має для гарного життя. Тепер буду всім розповідати про те, що бачила і всіх буду кликати в колгосп».
Війна перервала мирну працю жителів Вікна. 6 липня село окупували фашистські загарбники, які принесли терор і гніт. За неповними даними, за час окупації селу було завдано збитків на суму 277 тис. карбованців. Жителі села, як і весь радянський народ, віддали багато сил боротьбі за визволення. 135 вікнянців зі зброєю в руках боролись проти загарбників, з них 62 нагороджено орденами і медалями. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинули 55 жителів села. Нині в центрі Вікна споруджено величний монумент на честь героїв-односельчан.
В село над Дністром визволення прийшло 28 березня 1944 року. З великою радістю зустрічало населення воїнів-визволителів. Вікнянці внесли свій вклад у справу остаточного розгрому фашистської Німеччини. 1944 року 683 селянини підписались на 3-процентну державну позику в загальній сумі 31 125 карбованців.
Соціалістичні перетворення в селі по-справжньому розгорнулись після 1944 року. Спочатку селяни працювали в межах своїх одноосібних господарств. Кількість землі, що була в їх руках, значно зросла за рахунок наданої Радянською державою поміщицької землі. З часом трудящі зрозуміли, що лише колективна праця може поліпшити їх життя.
Восени 1946 року в селі було створено групу взаємодопомоги, яка об’єднала 230 господарств. Перевага колективної праці підтвердилась практикою.
Весною 1947 року виникла ініціативна група для організації артілі, до її складу увійшло п’ять осіб. Було прийнято рішення використати досвід східних районів України, де колективне господарство довело свою перевагу. Члени групи побували у Вінницькій області, де ознайомилися з досвідом роботи колгоспів.
Керівну роль у створенні артільного господарства відіграли комуністи села, які в червні 1947 року об’єднались у партійну організацію; до її складу спочатку ввійшло три чоловіка. У серпні 1947 року в селі був створений колгосп «Зоря». Тяжко було налагоджувати артільне господарство. Бракувало сільськогосподарської техніки, не було досвіду спільної роботи. Та головною перешкодою на шляху зміцнення колгоспу стали сільські багатії, які прагнули будь-яким способом перешкодити створенню колгоспу, дискредитувати ідею колективної праці. Коли почався збір урожаю, куркулі та їх прибічники перейшли у наступ. Вони крали зерно з насіннєвого фонду, шкодили на тваринницькому дворі, зривали збиральну кампанію. Та сільський актив сказав своє вагоме слово. На сільському суді було викрито їх ворожу діяльність. Рішення селян було одностайним: конфіскувати майно та хліб запеклих куркулів, хліб віддати біднякам та державі.