Заставна, Заставнівський район, Чернівецька область
Заставна — місто районного підпорядкування (з 1940 року), центр району, J розташоване за 38 км на північний захід від Чернівців, з якими має залізничне та автобусне сполучення. Населення — 6400 чоловік.
В околицях міста є кілька груп давніх курганів. У 1965 році в одному з курганів розкопано скорчене поховання доби бронзи (II тисячоліття до н. е.). В урочищах Базар і Вацький горб виявлені залишки ранньослов’янських поселень черняхівської культури II—VI століть. У центрі міста в урочищах Яма і Вербівський Потік знайдені залишки 3 давньоруських селищ XII—XIII століть.
Назва, напевне, походить від слова «застава». В Галицько-Волинському літописі згадується шлях від Василева — великого торгового центру на Дністрі — до Чернівців. У місці, зручному для переправи через річку Совицю, верхів’я якої було заболочене, стояла «застава», «загорода на дорозі», де брали з проїжджих купців мито. Тут і оселилися перші жителі Заставни. Село розташовувалося в ті часи вздовж правого берега Совиці. У навколишніх болотах жителі добували болотну руду, з якої виплавляли залізо. Це підтверджується. знахідками залишків залізоплавильного ремесла — шлаків.
У документальних джерелах Заставна згадується набагато пізніше — 1589 року. У тогочасній грамоті зазначалось, що одне з володінь стольника Врінчана межує із Заставною. В наступному село часто переходило від одного феодала до іншого. У 1637 році половина Заставни була продана Юрашковичу за 500 срібних талерів. Друга половина належала Матіяшу. У 1782 році Заставна стала власністю Туркула. У селі тоді було 196 дворів, 1035 жителів. У 1831 році Вартарасевич купив Заставну у спадкоємців Туркула за 100 тис. гульденів.
Тяжким було становище трудівників. У 1836 році з 331 двора 31 не мав землі, з 300 дворів, що володіли, землею, 130 не мали робочої худоби; по 2 голови її мали 143 селянина, по 4—6 — тільки 27 заможних господарів.
З початку XIX століття повинності селян визначала угода, яку вони укладали з поміщиком. Згідно з угодою 1837 року, кожний селянин зобов’язаний був щороку давати поміщикові певну кількість курей, яєць тощо. Крім того, село виставляло по 3—4 нічних сторожів для охорони поміщицьких ферм і двору. Щорічно — з квітня по листопад — селянин відробляв зі своїм тяглом та інвентарем 70 днів панщини, причому 24 з них — ненормовані. У такі дні робота тривала від зорі до зорі. Норми відробітків були настільки великими, що за день виконати їх було неможливо. Тому доводилося витрачати ще й додатковий час. Крім польових робіт, селяни виконували ще інші роботи — ремонтували греблю, поміщицький млин, ферми тощо. В цілому відробітки становили 93 дні панщини. Крім того, за мізерну плату — в’язку соломи для опалювання свого житла — селянин гнув спину в маєтку поміщика 30 днів на рік.
За найменший непослух поміщики жорстоко розправлялися з селянами. Трудівники Заставни неодноразово скаржилися на свавілля поміщиків, та їх скарги залишалися без відповіді.
Ліквідація кріпацтва у 1848 році не принесла полегшення. Навпаки, процес зубожіння селян прискорювався. У 1847 році безземельних було 199, у 1865 році — 248, що становило близько 55 проц. усіх селянських дворів Заставші. Водночас зростав прошарок куркулів, які концентрували у своїх руках землю, худобу, створювали власні підприємства, жорстоко експлуатуючи зубожілих селян. У 1850 році тут відкрили олійню з кінним приводом, дещо пізніше — водяний млин. Починають влаштовуватись ярмарки; у 1893 році, наприклад, на одному з них було продано 13 380 голів великої рогатої худоби, 14 320 свиней, 1554 коней.
Поміщика Вартарасевича змінив капіталіст Герш Вайсглас; йому належали 1126 га землі, гуральня, рибний став і тваринницька ферма, де щороку відгодовували на продаж до 600 голів великої рогатої худоби, 800 овець, понад 120 коней. Біднота працювала на Вайсгласа по 12 годин на день, а одержувала плату, як і скрізь на Буковині, у 1,5—2 рази меншу, ніж у центральних провінціях Австрії. В пошуках кращої долі тільки до Канади у 1913 році з села емігрувало 334 чоловіка.
Поступово село зростає. В 1905 році воно стало центром повіту, мало значний прошарок торгово-ремісничого населення. За переписом 1910 року, в Заставні було 84 ремісники та 137 торговців.
Занедбаною була справа народної освіти. 1785 року тут недовго працювала румунська початкова школа. У 1844 році було відкрито українську початкову школу, до якої приймали хлопчиків, а з 1902 року — дівчаток, переважно із заможних родин. У 1911 році в селі існували філія товариства «Руська бесіда» та музично-хорове товариство «Заставнівський боян» тощо. Як і раніше, проводилася політика національного гноблення. Юрія Федьковича, який неодноразово бував у селі, затримали разом із селянами за співання українських народних пісень.
1865 року в Заставні у сім’ї тесляра народився М. І. Івасюк, який став відомим українським художником, автором картин «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Богун під Берестечком» та багатьох інших. Талант М. І. Івасюка високо цінував І. Ю. Рєпін.
У роки першої світової війни населення Заставни зазнало багато горя. Село неодноразово переходило з рук в руки, панували розруха, голод.
Глибокий вплив справила на селян Велика Жовтнева соціалістична революція. У жовтні 1918 року в Заставні була створена революційна Рада, скликане народне віче, куди зійшлися представники з усього повіту. Віче закликало трудівників до боротьби за національне і соціальне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною. В прийнятому рішенні говорилось: «Ми протестуємо проти посягання румунів на яку-небудь, хоч би найменшу, частину української території і урочисто заявляємо, що будемо обороняти нашу землю всякими способами, навіть збройною силою. Хочемо до України!» — такою була одностайна думка учасників віча.
У листопаді 1918 року Заставна, як і вся Північна Буковина, була окупована військами боярської Румунії. Загарбники встановили режим жорстокої військової диктатури. Вся влада у селі перейшла до рук командування підрозділів 13-го піхотного полку. Слідом за військами з’явилися жандарми і представники сигуранци. У лютому 1919 року у Заставні було запроваджено стан облоги. Населення позбавили елементарних прав. З вечора і до ранку заборонялося виходити на вулицю. Для переїзду з села у село, навіть на базар, потрібен був дозвіл поставленого окупантами префекта.
У таких умовах відбувалися вибори до парламенту і місцевих органів влади у 1919 році. Про їх політичну спрямованість можна судити з директиви шеф-секретаря внутрішньої служби окупантів, посланої 9 вересня 1919 року префектові Заставки. В ній говорилось: «Маємо точну інформацію про те, що в зв’язку з майбутніми виборами до парламенту, під виглядом агітаційних поїздок, особи, пройняті більшовицькими ідеями, використовують ці поїздки для проведення в селах пропаганди, ворожої державі. Пропонуємо застосувати всі заходи для викриття таких людей, щоб примарія і жандармерія у всіх випадках приїзду сторонніх дізнавалась, звідки вони приїхали, про мету приїзду, їх партійну належність. Агітаторів треба затримувати і передавати до рук військового трибуналу».
Окупанти створили в Заставні спеціальний орган — «Комісію для антибільшовицької пропаганди» в складі префекта повіту, примаря Заставни, шефа жандармів, шефа сигуранци, начальника прикордонної застави, судді, священика та інших. Комісія провадила реакційну пропаганду і поліцейські репресії. На перших же засіданнях вона ухвалила посилити антибільшовицьку пропаганду, «щоб зупинити більшовицьку течію».
Офіцерам румунських частин, розміщених у Заставні, давалась вказівка: «У разі агітації, революційних виступів чи будь-яких інших заворушень серед місцевого населення нещадно їх придушувати, а керівників арештовувати».
Десять років окупанти не знімали в Заставні стану облоги. Терор не слабшав. Революційні виступи болгарських трудящих у 1923 році, естонських — у 1924 році здобули симпатії заставнівських трудівників. Боячись нових заворушень, окупанти ще дужче цькували все прогресивне. В директиві від 1924 року знову вимагалося нещадно придушувати найменший протест народу. Місцеві власті, спираючись на такі накази, лютували.
Прагнучи будь-що ослабити вплив Жовтневої революції, придушити рух селян Заставни, які вимагали негайної земельної реформи, румунський уряд оголосив, що передає їм у тимчасове користування 798 га землі з маєтку поміщика Вайсгласа. Та восени 1922 року селянам дали всього 42 га, а решту землі відібрали і передали спадкоємцям Вайсгласа. Весною 1923 року селяни подали у Бухарест скаргу на неправильні дії чернівецької обласної аграрної комісії. Скаргу відхилили. Земельна реформа не поліпшила становища хліборобів. У 1926 році в Заставні було 7 великих землевласників, яким належало близько 1300 га землі. Процес концентрації її в руках багатіїв відбувався і після реформи. Разом з тим зростало зубожіння селян. У 1940 році з 1190 дворів Заставни 298 були безземельними, 768 мали всього до 2 га землі. За румунських поміщиків і капіталістів близько двох третин селян Заставни були батраками. Злидні і безправ’я гнали їх за океан. У 1937—1938 роках тільки до Канади виїхало 160 чоловік. У селі лютували туберкульоз, віспа. Румунський уряд, збираючи величезні податки, не турбувався про охорону здоров’я, освіту, культуру трудящих. У Заставні понад 800 селян були неписьменними.
Населення зазнавало жорстоких національних утисків. Окупанти проводили політику примусової румунізації. Від українців вимагали заміняти прізвища на румунські, не дозволяли говорити українською мовою; українські школи було закрито, так само, як і культурно-освітні і громадські організації — «Руську бесіду», «Заставнівський боян», «Жіночу громаду» та інші.
Населення Заставни з перших днів окупації боролося за своє національне і соціальне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною. Жителі села М. І. Гарае, Д. Шелегон, Д. Гулько, В. М. Ралек та багато інших, одягнутих у солдатські шинелі, брали участь у повстанні 113-го полку в Чернівцях у листопаді 1919 року. Однією з форм боротьби проти окупантів була масова відмова селян від гужової повинності та обов’язкових робіт по ремонту шляхів. Про це свідчать, зокрема, численні судові справи, заведені на мешканців Заставни. Через цю відмову з жовтня 1920 по січень 1921 року до суду було притягнуто 56 чоловік.
Боротьбою трудящих Заставни проти соціального і національного гніту керували комуністи. Місцеву комуністичну організацію, що виникла у жовтні 1918 року, очолював один з перших учасників комуністичного руху на Буковині Г. І. Мартишок. Влітку 1925 року комуністи зібрали понад 800 підписів під протестом проти закриття українських шкіл і заборони української мови.