Ленінське, Апостолівський район, Дніпропетровська область
Ленінське — село, центр однойменної сільської Ради. Розташоване за 35 км від районного центру і за 3 км від залізничної станції Підстепна Придніпровської залізниці. Населення — 5193 чоловіки. Сільській Раді підпорядковані селища Гранітне, Тік, Токівське, села Мар’ївка, Усть-Кам’янка і Червоний Тік.
Село молоде, йому пішов тільки сімнадцятий рік. Виникло воно під час будівництва Каховської ГЕС, коли на нове місце переселили мешканців двох сіл — Грушівки та Кута, територія яких мала стати дном водойми Дніпра. Обидва села мають давню історію. Поблизу них досліджено 2 курганні могильники доби бронзи (III — І тис. до н. е.); в них виявлено також поховання скіфського часу (IV—III століття до н. е.), поховання сарматів II століття н. е. та пізніх кочівників XIV—XV століть. Знайдено також 2 поселення черняхівської культури II—V століть н. е. Крім того, біля села Усть-Кам’янки розкопано 20 курганів, у яких виявлено 30 сарматських поховань І століття н. е. та одне кочівницьке поховання IX—X століть н. е.
Історія села Грушівки багата цікавими фактами і подіями. У Грушівці тривалий час жив полковник В. Д. Давидов — батько поета Дениса Давидова, керівника партизанського руху часів Вітчизняної війни 1812 року. Родину Давидових відвідував прославлений полководець О. В. Суворов, який 1793 року брав участь у маневрах біля Грушівки. Дев’ятирічний Денис привернув його увагу, зацікавив. Хлопець був кмітливим, цікавився військовими науками. Суворов уже тоді пророкував йому славне військове майбутнє. І не помилився.
Коли царський уряд ліквідував Нову Січ, тутешні землі привласнив генерал-губернатор князь А. А. Вяземський. Місцеві селяни стали його кріпаками. Багато горя зазнали прості степовики. До того ж їх розоряли стихійні лиха від розливу річок Базавлуку і Підпільної.-Найбільша повінь сталася 1845 року. Тоді водою знесло багато хат, десятки сімей кріпаків лишились без притулку. Напередодні реформи 1861 року барони Штигліци продали Грушівську економію представникові царської сім’ї — князеві Михайлу Романову. На Романова працювала вся сільська біднота Грушівки й Кута навіть і після реформи 1861 року.
Нестерпний поміщицький гніт викликав гнівний цротест селян, які піднімалися на боротьбу за кращу долю, проти гнобителів. Біднота обох сіл палко відгукнулась на заклик Херсонської організації РСДРП забирати землю в багатіїв, конфісковувати їхні маєтки. Широкого розмаху набрали селянські виступи в Грушівці у 1904— 1905 рр. Царський уряд послав туди великий загін козаків-карателів. Від їх побоїв померли селяни М. Качан і М. Парубець, а організаторів заворушень А. Ніколенка, М. Донця, X. Мухіна та інших ув’язнено.
В селах, що належали Романову, населення не мало медичної допомоги, навіть фельдшера не було. Князь вважав, що найкраще для нього, коли селяни житимуть у цілковитій темряві, їхні діти виростатимуть без будь-якої освіти. Для цього він перетворив місцеву церковнопарафіальну школу на однокласне училище, скоротивши вчителів і видатки на цей заклад. Навчались лише діти службовців економії та куркулів. Не дивно, що майже все населення Грушівки і Кута було неписьменним.
Наприкінці XIX століття до Грушівки приїздили І. Ю. Ренін та В. О. Серов. Великих художників вражала краса навколишньої природи. Ілля Юхимович давно виношував задум майбутньої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» і саме тут почав його здійснювати. Художник сідав за мольберт і малював відомі картини: «Українська хата», «Могила кошового отамана Івана Сірка», «Церква в Грушівці» та інші. Чимало історико-культурних подій відбулось у цьому селі і пізніше — в першому і другому десятиріччі XX століття.
З великою радістю зустріли в Грушівці та в Куті звістку про перемогу Великого Жовтня. Наприкінці 1917 року в цих селах встановилась Радянська влада. На станції Тік утворився з місцевих селян загін Червоної гвардії. Його організатором був Л. Д. Підлигайло, командиром — М. Івов.
Великі випробування випали на долю мешканців обох сіл у роки громадянської війни. Наприкінці березня 1918 року червоні бійці змушені були залишити ці села. Австро-німецькі окупанти та гетьманці чинили жорстокі розправи над населенням. Почалися насильства, грабунки, вбивства. Окупанти вивозили до Німеччини зерно, сало, цукор, худобу.
Австро-німецьких інтервентів змінили в кінці листопада петлюрівці, яких на початку 1919 року вигнали частини Червоної Армії. Відновили свою діяльність місцеві органи Радянської влади. У лютому в Грушівці створено комбід. Його головою обрано Т. Ф. Солянка. Та в середині травня на Грушівку і Кут напали банди отамана Григор’єва. Знов вогнем спалахнули хати, почалися розстріли сільських активістів. На допомогу селянам прибув збройний загін катеринославських робітників.
У серпні 1919 року село захопили денікінці. Понад п’ять місяців тут, як і в усій губернії, лютував білий терор. Після вигнання денікінців була відновлена Радянська влада. Але восени 1920 року села захопили війська барона Врангеля. 14 жовтня 1920 року поблизу Грушівки частини 2-ї Ставропольської ім. Блінова кавалерійської дивізії при підтримці 2-ї Кінної армії примусили противника тікати на південь. Саме тут було розгромлено три кавалерійські дивізії — основний кістяк врангелівської кінноти.
У розгромі ворога велике значення мав приїзд на фронт голови ВЦВКу М. І. Калініна. Він об’їхав червоні дивізії, палко виступав перед червоноармійцями, закликав їх героїчно долати всі перешкоди, ударити всією силою війська по Врангелю. 27 жовтня 1920 року М. І. Калінін побував у Грушівці, привітно розмовляв з селянами, розпитував їх про життя, дав багато корисних порад про те, з чого почати відбудову зруйнованого війною народного господарства.
Докорінні зміни відбулись у селах після перемоги колгоспного ладу. Перші артілі в Грушівці — «Червоний партизан», «Трудова змичка», «Сага», а в Куті — «Незаможний орач» і промислова артіль «Працівник» — організувались у 1929— 1930 рр. Згодом з промислової артілі «Працівник» відокремились сільськогосподарська «Жовтневий орач» і промислова — «Шлях до комунізму». Через два роки артілі укрупнено. В Грушівці почала діяти одна укрупнена артіль «Червоний партизан», в Куті — три: ім. Петровського, «Жовтневий орач» та «Перебудова». У розвитку економіки колгоспам значну допомогу подавала Жовтокам’янська МТС, організована в 1930 році.
Рік у рік багатіли колгоспи. Вони спорудили добрі тваринницькі ферми, просторі виробничі приміщення, придбали необхідний реманент. Зростання грошових доходів, врожаю, виробництва молока, м’яса та іншої тваринницької продукції висунуло ці колгоспи в лави кращих, передових в республіці.
Мирне життя трудящих 22 червня 1941 року обірвала війна. Та радянський народ одностайно став проти ворога. У Грушівці і Куті діяв партизанський загін Південного фронту. 9 жовтня 1941 року народні месники здійснили сміливий напад на гітлерівців. Фашисти втратили тоді 123 чол. убитими, багато гвинтівок, 5 ручних кулеметів, 14 автоматів, 2 вогнемети, 2 міномети, 19 пістолетів, велику кількість патронів та інших боєприпасів. Партизанам допомагали місцеві патріоти Ф. Я. Головатий, Й. Г. Крамар та інші.
Восени 1941 року був організований партизанський загін в основному з рибалок риболовецької артілі ім. Богдана Хмельницького. На островах, порослих густим очеретом, вони створили свою базу, звідки здійснювали напади на окупантів. Восени партизани перейшли лінію фронту, деякі з них розійшлися для підпільної роботи по окупованих селах. У 1943 році в селі знову було організовано партизанський загін, який завдавав ударів ворогам.
Мешканці Грушівки і Кута вступали до партизанських загонів та підпільних груп, що діяли і за межами їхніх сіл. Так, наприклад, у Нікополі в діяльності підпільної групи «Месник» брав участь учитель історії Грушівської середньої школи М. К. Голуб.
Восени 1943 року Червона Армія наблизилась до нікопольських укріплень противника. Бої тривали кілька місяців. 5 лютого 1944 року 59-а гвардійська Краматорська ордена Суворова стрілецька дивізія, прорвавши оборону, перейшла у наступ. Місцеві жителі на рибальських човнах переправляли воїнів через річку Скарбну поблизу Кута. В битву вступила також 333-я Синельниківська Червонопрапорна ордена Суворова стрілецька дивізія. Села було визволено.
Гітлерівці завдали Грушівці і Куту великої шкоди.
За сприяння партизанам фашисти розстріляли 43 грушівських активісти. За час окупації вони зовсім зруйнували артільні господарства.
Здавалось, потрібні десятиліття, щоб усе відновити і добитись довоєнного рівня виробництва. Та знов показала свою силу соціалістична система. Комуністична партія і Радянський уряд доклали усіх зусиль, щоб якнайшвидше відбудувати народне господарство визволених районів. Велику допомогу подавали народи Російської Федерації і республік Середньої Азії.
У Грушівці і Куті одразу після визволення від окупантів відновилися колгоспи. Вже навесні 1945 року вони засіяли зерновими 3308 га ріллі, технічними культурами — 356 га. Наприкінці того ж року колгоспники виробили 1131 цнт молока, 12 цнт меду тощо.
До 1948 року колгоспи обох сіл з допомогою МТС освоїли довоєнні площі і досягли довоєнної врожайності з основних культур. Того ж року «Жовтневий орач» і «Перебудова» об’єдналися в один колгосп ім. Леніна. Головою його обрали фронтовика, досвідченого господарника С. А. Ніколенка. Через два роки до цього колгоспу приєдналась артіль ім. Будьонного. Утворилось велике багатогалузеве господарство, яке не раз було учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві.
Створення Каховської ГЕС і величезної зрошувальної системи навколо неї відкривало величні перспективи перетворення півдня України і півночі Криму на потужні бази сільськогосподарського виробництва. Будівництво Каховського водоймища потребувало перенесення кількох сіл з берегів Дніпра. Серед тих сіл були Грушівка і Кут. З цього приводу відбулися багатолюдні збори трудящих обох сіл, на яких пояснили умови перенесення: держава платить кожному господареві компенсацію, дає грошову позику, матеріали для будівництва на березі майбутнього моря.
Проектувальники показали план нового села. Він усім сподобався: рівні вулиці, асфальтовані шляхи, великі площі, Палац культури, школи, крамниці, садиби в рясних садах. Населення з ентузіазмом підтримало ідею будівництва водоймища і план переселення. Нове село назвали Ленінським.
Переселенню підлягало 678 дворів і все громадське господарство. Від держави колгосп дістав понад 3 млн. крб. допомоги, колгоспники — 6,8 млн. крб. Невдовзі прибули ешелони з лісом, цементом, цеглою, вапном, шифером, цвяхами, фарбами та іншим. Виконком Ленінської сільради опрацював план переселення. Сільськогосподарська комісія виконкому встановила нові межі землекористування артілі. Орні площі колгоспу лишилися старими. Дещо скоротились лише ділянки пасовищ і луків у заплаві Дніпра. Комісія сприяла колгоспові у складанні нової структури посівних площ, в освоєнні нових сівозмін.
Виконком допоміг переселенцям вибрати ділянки для садиб, надав транспорт для перевезення майна, склав чіткий графік розподілу будівельних матеріалів. Було налагоджено торгівлю, медичне обслуговування населення. З’явились тимчасові павільйони, лотки і пересувні фургони з продовольчими та промисловими товарами. В будівельних бригадах відкрились їдальні з гарячою їжею. Для підготовки спеціалістів будівельних професій сільради і колгосп організували курси. Було скомплектовано з числа колгоспників 15 будівельних бригад. Споруджено лісопильню, майстерні для виготовлення конструкцій, бетонорозчинні вузли. Районні організації дали колону автомашин для перевезення із зони затоплення лісу, худоби, колгоспного майна та будівельних матеріалів із станції Підстепна.
Велику роботу провела партійна організація колгоспу. В усіх бригадах відбулися збори, на яких комуністи ознайомили людей з порядком переселення, закликали будівельників розгорнути соціалістичне змагання за дострокову здачу нових споруд. І ось менш як за рік на території Ленінського з’явилося 16 великих виробничих приміщень. Замість старих, непристосованих скотних дворів, що були у Грушівці і Куті, на новому місці виросли корпуси ферм для великої рогатої худоби, механізовані свинарники, вівчарні, стайні.
Було встановлено суворий контроль за здійсненням графіку будівництва житлових та культурно-побутових споруд. Сільрада заборонила порушувати планування, будували лише за типовими проектами. Закладали відразу кілька будинків, роботу організовували комплексно. Одна ланка возила камінь і пісок, друга — копала траншеї під фундамент, третя — починала кладку. Далі за справу бралися теслярі, штукатури, столяри. Виконроби стежили, щоб потокові лінії без перебоїв забезпечувались технічною документацією, матеріалами, інструментом, мали широкий фронт робіт. Потоково-розчленований метод дозволив раціонально використати робочу силу і техніку.
Про старі хати, залишені в Грушівці і Куті, забули. Люди хотіли мати котеджі на 4—5 і більше кімнат, з скляними верандами і мансардами. Всередині — передпокій, вітальня, спальня, їдальня, дитяча спальня, ванна. Електропроводка в більшості домів монтувалась не по стінах, а всередині. Досвідчені майстри виготовляли шафи, буфети, столи, тумбочки, карнизи, ліжка тощо. Колгоспник приходив у майстерню, вибирав з ескізів чи з експонатів те, що йому до вподоби, виписував накладну, платив усю суму чи оформляв замовлення на виплату і забирав речі.
За рік колгосп зводив 340 будинків. На один будинок витрачався день. Завзято, з ініціативою працювали будівельні бригади М. О. Усика, Ф. С. Потурая та багатьох інших. Люди дбайливо впорядкували своє село: насадили вздовж вулиць і біля дворів понад 12 тис. дерев, спорудили великий парк у центрі, поблизу літнього кінотеатру, майстерно виліпили мозаїчне панно на фасаді Палацу культури, що відображає достаток і щастя трудящих в умовах колгоспного ладу. На площі поставили великий монумент В. І. Леніна, з чиїм ім’ям зв’язані всі перетворення в цьому степу, перемоги на фронтах, у мирний трудовий час, прекрасне майбутнє колгоспу.
Довкола площі В. І. Леніна побудували універмаг, продовольчий і господарський магазини, книгарню, їдальню, пошту, телеграф, кінотеатр. А за 300 метрів від площі височить колгоспний будинок відпочинку, далі — лікарня, кілька багатоповерхових корпусів школи-інтернату.
Сільрада, правління і партійна організація колгоспу так поставили справу, що водночас із будівництвом села не зменшувались темпи польових робіт.
Погодні умови вимагали своєчасного нагромадження вологи в грунті, дбайливого зберігання її, бо дощі тут випадали рідко. Ось чому ще влітку 1950 року з ініціативи партійної і комсомольської організацій виготовлено 3,5 тис. щитів для затримання снігу взимку. Гусеничні трактори обладнали волокушами. Ними утворили снігові валки, чим затримали велику кількість вологи. Навесні 1951 року прокопали канави на полях, щоб тала вода рівномірно розподілялась по всій ріллі. Все це давало добрі наслідки. Врожай зернових 1951 року досяг 20 цнт з га. Партійна організація артілі була на ту пору нечисленна, в ній налічувалось лише 9 комуністів. Та вона зуміла залучити до активної масово-політичної роботи десятки передовиків, утворивши міцний агітколектив. Комуністи власним прикладом у праці і палким більшовицьким словом надихали колгоспників на досягнення нових рубежів, на подолання перешкод у виконанні державних планів.
Усю пристрасть серця віддавав колгоспним справам бригадир тракторної бригади комуніст Г. М. Саєнко. Він доклав багато сил, щоб чітко налагодити роботу бригади, впровадити прогресивні способи обробітку культур. На добре обладнаному польовому стані було відкрито агітпункт, бібліотеку. Двічі на тиждень виходила стінна газета, яка пропагувала досвід передовиків, критикувала недоліки. Саєнко зумів створити актив з працьовитих колгоспників, організувати допомогу відстаючим. І невдовзі в бригаді не було нікого, хто б не виконував норму. До читання лекцій і доповідей залучалась інтелігенція. Часто виступали перед рільниками агітатори Л. С. Донець, О. І. Бондаренко, А. Я. Булигіна, Д. М. Криштопа.
Велику роль у виробничому житті села відігравала молодь. На той час в комсомольській організації колгоспу було 60 юнаків і дівчат. Комуністи по-дружньому радили, на що насамперед слід звернути увагу, на чому зосередити свої сили. І комітет комсомолу енергійно здійснював ті поради. У колгоспі створили кілька комсомольсько-молодіжних ланок по вирощуванню просапних культур. Понад 20 хлопців і дівчат пішли працювати на тваринницькі ферми. Створено було комсомольський штаб контролю за ходом виробництва продуктів тваринництва і рільництва. Добре працювали комсомольсько-молодіжні ланки Марії Ганжі та Ганни Тимошенко. Вони виростили високий урожай найбільш трудомістких культур — просапних. Комсомольці були ініціаторами насадження лісосмуг, заклали лісорозсадник на площі 16 га. Лісомеліоративна ланка, яку вони організували, за 2 роки насадила 97,5 га площі надійного заслону суховіям.
Партійна і комсомольська організації, сільська Рада депутатів трудящих велику увагу приділяли спорудженню зрошувальної системи на 1000 гектарах землі, закладці саду на 260 і виноградника на 93 гектарах.
Господарство поповнювалось спеціалістами — агрономами, зоотехніками, ветеринарами, які впроваджували передовий досвід і досягнення науки у сільське господарство. Найбільше в цій справі відзначався зоотехнік А. Л. Юшко. Він щотижня проводив навчання доярок, свинарок, телятниць, навчав їх майстерності догляду за тваринами. Все це дало добрі наслідки. Врожаї щороку зростали на 5—6 цнт. В 1951 році рільництво дало 1363 тис. крб. прибутку, тваринництво — 1720 тисяч. Загальний доход колгоспу перевищив 3 млн. крб. Оплата праці порівняно з 1945 роком зросла у 6 разів.
Прибутки дали можливість колгоспові придбати 3 вантажні автомашини, 75 автонапувалок, електродоїльний апарат, 7 різних машин для кормів, механізувати токи і подачу води, встановити радіовузол на 242 точки. Зростала й оплата праці трудівників. Колгоспники Ю. Гордієнко, І. Крамар, К. Карапуд, Я. Сайко, М. Проноза та інші одержали по 8 тис. крб. і по 300 пудів хліба за рік. Один з перших фундаторів колгоспу М. П. Онищенко, працюючи ковалем, заробив за рік 2 тонни хліба і 7 тис. карбованців.
26 червня 1952 року районна газета «Вперед» опублікувала Указ Президії Верховної Ради УРСР про нагородження орденами і медалями колгоспників артілі ім. Леніна. В житті колгоспу і району то була подія великої ваги. Орден Леніна одержали ланкові К. А. Бабенко, А. Ф. Огнива, М. С. Проноза, Н. Г. Середа, Г. Т. Тимошенко, голова С. А. Ніколенко, орден Трудового Червоного Прапора — колгоспниці А. І. Глущенко, М. Ф. Дігтяр, П. П. Донець, К. С. Друзь, М. Є. Запорожець Ф. Д. Іванова, М. І. Мануйленко, А. А. Печена, Т. І. Полякова, Ф. Ф. Руденко, П. Ф. Сайко, М. О. Стадник, К. 3. Юшко, медаль «За трудову доблесть» — 16 колгоспників, медаль «За трудову відзнаку» — 19.
Успіхи артілі зростали. 1954 року колгосп встановив для снігозатримання 6 тис. щитів, своєчасно провів польові роботи і знову зібрав високий урожай. Одної озимої пшениці зібрано понад 32 тис. цнт (2 тис. цнт — понад план). На той час основне будівництво в селі було завершено. Грошовий доход господарства досяг 5 млн. крб. Через рік він зріс до 9 млн. карбованців.
З осені 1955 року почалось заповнення Каховської водойми. Біля Ленінського спорудили високу захисну дамбу. На той час до колгоспу приїхав видатний український кінодраматург і режисер О. П. Довженко, який кілька років підряд приїздив на будову Каховського гідровузла і цікавився спорудженням цього гіганта на Дніпрі. Олександр Петрович зупинявся у домі голови колгоспу G. А. Ніколенка, мав з ним тривалі і щирі бесіди, познайомився з багатьма іншими трудівниками. Саме там і тоді виникла у письменника ідея створити кінокартину «Поема про море». Чудові працьовиті люди Ленінського стали прообразами героїв фільму. «Поема про море», як видатний твір часу, ввійшла до скарбниці українського радянського кіномистецтва. Пам’ять про відвідини цих земель О. П. Довженком живе тут і досі. В будинках колгоспників, де він побував, бережуть як дорогу реліквію все, що зв’язане з перебуванням видатного митця.
У 1965 році на базі колгоспу ім. Леніна створено радгосп ім. Ілліча. Його директором призначено учасника Великої Вітчизняної війни С. І. Марокко, який два роки перед тим був головою цього колгоспу; секретарем парткому обрано Ф. К. Сидоренка, що закінчив Вищу партійну школу при ЦК КП України. Було далі розширено внутрігосподарську спеціалізацію, переведено відділки на самостійний госпрозрахунок і при тій же площі орної землі, що була в колгоспі, перевиконано план виробництва продукції. Знову провідною у сівозміні стала озима пшениця, як основна зернова культура півдня України. Розширено площі під парами. Відновлено посіви багаторічних і однорічних трав, необхідних для поліпшення родючості грунту.
У 1966 році працівники радгоспу значно перевиконали плани виробництва зерна, соняшнику, овочів, фруктів, сіна, силосу. Врожай озимої пшениці досяг 28,1 цнт з га, овочів — 180 цнт. Валовий надій молока становив 21 412 цнт проти плану 15 810. Знизилася собівартість багатьох видів продукції: зернових — на 13 проц., молока — на 8, приросту худоби — на 6 процентів. У 1966 році радгосп побудував ще одну тваринницьку ферму, проклав водогін для господарських потреб на 38 кілометрів.
Високими нагородами відзначила Батьківщина передових трудівників радгоспу. Орденом Леніна нагороджено трактористку Є. Г. Гаврюн, робітницю К. О. Сидоренко, орденом Трудового Червоного Прапора — тракториста А. С. Сайка, пташницю М. П. Качан, робітницю Н. А. Миць, орденом «Знак Пошани» — керуючого відділком П. І. Гогуну, медаллю «За трудову доблесть» —- директора радгоспу С. І. Марокко, робітника Я. Г. Плахоту, ланкову Г. А. Парубець, свинаря А. С. Овчаренка доярку Є. І. Крюкову.
У ювілейному 1967 році радгосп домігся нових успіхів.
Врожай зернових з гектара перевищив на 2,8 цнт рівень 1966 року, а валовий збір озимої пшениці зріс на 10 170 цнт. Валовий надій молока перевищив показник 1966 року на 1730 цнт. Рівень рентабельності рослинництва досяг небувалої цифри — 90 проц.
Перевиконувались плани реалізації продукції державі.
Ще в 1952 році до Ленінського переселився рибальський колгосп ім. Богдана Хмельницького. У ньому тепер 114 рибалок, які щороку виловлюють по 7—8 тис. цнт риби. Порівняно з 1959 роком улов артілі у 1967 році зріс майже в півтора рази. Доходи артілі збільшилися з 55 тис. крб. у 1959 до 348 тис. крб. у 1965 році. Тут постійно дбають про збільшення поголів’я риби у водоймі. В риб-колгоспі пишаються ланковим І. С. Трегубом та іншими передовиками, які добре виконують свої виробничі завдання. Понад 40 років ловить рибу К. М. Головко. Ще не було такого року, щоб він не виконав плану. Щорічно добуває він в середньому 10 тонн коропа, судака, ляща, щуки, сома. І за цей славний труд К. М. Головко нагороджений орденом Леніна.
Велику діяльність серед трудящих розгортає сільська Рада. Вона виступила ініціатором благоустрою села, посадки дерев і квітників на вулицях, оголосила конкурс на кращу вулицю і кращий дім. Про хід конкурсу регулярно інформували мешканців по радіо. Особливо багато корисного зробила комісія сільради по охороні здоров’я. Вона навела порядок в лікарні і поліклініці, зміцнила медпункти кваліфікованими лікарями, налагодила постачання лікарні продуктами харчування. Комісія по культурно-масовій роботі, діючи в контакті з партійною і комсомольською організаціями колгоспу, добилась поповнення бібліотек новинками літератури, призначила книгонош на ферми і в польові стани, допомогла артілі художньо оформити клуб, налагодити гурткову роботу.
Село забудовується, розширюється. Тут є 1473 шлакоблочні і цегляні будинки під шифером або черепицею. В селі багато мотоциклів, легкових автомашин, телевізорів, радіоприймачів, холодильників, пральних машин.
У 1957 році в Ленінському відкрила двері нова двоповерхова школа-десяти-річка. Дітей зустріла новорічна ялинка. Понад 400 учнів сіли тоді за парти у просторих і теплих класах. До їх послуг були всі необхідні кабінети, фізкультурний і два читальні зали, їдальня. Тепер у селі три школи: середня і дві восьмирічні, в яких навчається понад тисяча дітей, працює близько 100 вчителів. Середня школа має свій історико-краєзнавчий музей, в якому зібрано пам’ятки старовини, матеріали з історії рідного краю.
Каховське море створило довкола курортний мікроклімат. Море служить людям: електричним світлом залиті тепер тисячі сіл Придніпров’я. Дзюрчить вода у каналах, що дають вологу колгоспним і радгоспним ланам. Електричний струм Каховської та інших гідростанцій постачає енергію новим заводам, фабрикам, шахтам, робітничим селищам і містам.
Мрії Ілліча народ успішно втілює в життя.
І. Т. ДОВЖЕНКО, Д. І. ЗУБ, М. І. ІЩЕНКО.