Дніпропетровська область в другій половині XVIII та на початку XIX століття
В другій половині XVIII та на початку XIX століття на території Катеринославщини почали зароджуватися капіталістичні відносини. Тут широко використовувалась вільнонаймана праця в сільськогосподарському виробництві. В містах (Катеринославі, Верхньодніпровську, Павлограді) і поміщицьких маєтках діяли суконні мануфактури, винокурні, салотопні, чинбарні, свічкові, цегельні та інші фабрики й заводи, частина яких належала купцям, міщанам, багатим селянам. На підприємствах зростала питома вага вільнонайманої праці. Найбільш значними були казенні суконно-шовкові фабрики в Катеринославі, по виробництву сукон в маєтках князя О. О. Прозоровського (село Чаплі Новомосковського повіту) і поміщиці О. К. Брискорн (село Вищетарасівка Катеринославського повіту)1 2. В першій половині XIX століття в губернії засновуються такі значні підприємства як чавуноливарний завод купця Заславського у Катеринославі (1835 рік)3, суконна фабрика К. В. Неймана тощо. У 1825 році на Катеринославщині було всього 38 підприємств, у 1832 році — 54, в 1854 році — 120 і в 1860 році — 2884. Швидкими темпами розвивалась торгівля. В 1857 році на 62-х найбільших ярмарках губернії продано товарів на 3 336 349 карбованців. Торгували в основному продуктами землеробства, тваринництва, зокрема вівчарства. Великого поширення набрав чумацький промисел.
Втягнення поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини супроводилось посиленням феодально-кріпосницької експлуатації. Тяжке становище селян погіршувалося і постійними неврожаями. «Кілька неврожайних років підряд закінчились 1848 роком — жарким, без краплі дощу, літом,— писав один із сучасників, що відвідав кілька сіл Катеринославської губернії,— наслідком чого були загальний голод, холера і скорбут, які вихопили десятки тисяч жертв. Знаючи становище казенних і поміщицьких селян того пасу, слід дивуватися, як могла залишитись між ними хоч одна душа, як не загинули всі від голоду і подвійної зарази».
Селяни різними способами боролись проти своїх гнобителів. Вони вбивали ненависних поміщиків, спалювали їх маєтки, відмовлялися від панщини, організовували втечі. Так, у вересні 1811 року близько 300 озброєних селян поміщиці Брискорн втекли з Катеринославського повіту до Молдавії, а в серпні 1815 року кріпаки поміщика Озерова (село Воскресенське Павлоградського повіту) відмовилися виконувати панщину. Навесні 1817 року відбулося заворушення селян у селі Гуляйполі Верхньодніпровського повіту, а через три роки селянське повстання охопило всю південно-східну частину Катеринославської губернії.
У 1844 році стався виступ жителів села Нікольського Павлоградського повіту. Чотири місяці боролись кріпаки за право бути вільними. Вигнавши поміщицького управителя, вони схвалили «приговор» і обрали 12 чоловік для управління поміщицьким маєтком.
Особливо посилився селянський рух у губернії в середині XIX століття. Тільки за 1852-1855 рр. тут відбулось 6 великих виступів селян, які були придушені з допомогою військ. Навесні 1856 року з маєтку верхньодніпровської поміщиці Богацької втекло 19 чоловік. Це був початок масової втечі кріпаків. В селах губернії поширилась чутка, нібито в Криму дають землю і волю. Спочатку невеликими групами, а потім цілими селами селяни вирушали на південь. Вони складали своє убоге майно на вози, а панські маєтки підпалювали. До них приєднувалися кріпаки Полтавщини і Херсонщини. Війська, послані проти шукачів волі, зустріли одчайдушний опір. Стихійний рух селян був жорстоко придушений, але причини, що його породжували, не були усунуті.
Великі зрушення в соціально-економічному житті краю, що сталися наприкінці XVIII та в першій половині XIX століття, не могли не позначитися на розвитку культури та громадсько-політичної думки, що пробуджувалася для боротьби проти царизму і кріпацтва.
Деякі досягнення в розвитку культури на Катеринославщині в період феодалізму пов’язані насамперед з розвитком запорізького козацтва. Майже в усіх церковних парафіях на; Запоріжжі були загальноосвітні школи. Понад 50 років діяла школа при Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі, де навчалось від 50 до 90 юнаків. При Січі діяла школа вокальної музики, яка готувала не лише церковних співаків, а й кобзарів. У 1770 році цю школу переведено до слободи Орлівщини (тепер Новомосковського району). В останнє десятиліття XVIII століття її керівником був талановитий музикант і співак Михайло Казма.
Високого розвитку набула на Запоріжжі народна творчість. В історичних думах і піснях народні маси висловлювали палку любов до рідної землі, славили її захисників, оспівували подвиги козацтва в боротьбі проти турецько-татарської неволі та панування польської шляхти.
Збагатило козацтво й інші галузі культури українського народу. В свій час невтомною працею Д. І. Яворницького в Дніпропетровському історичному музеї була зібрана велика колекція предметів культури і побуту, що належали запорізьким козакам. Особливу увагу привертає витонченість різьби, складність скульптурних композицій в оздобленні запорізьких люльок та порохівниць, деталей житлової архітектури — сволоків, одвірків, дверей, віконниць. Одним із найвидатніших представників українського прогресивного мистецтва другої половини XVIII століття на Запоріжжі був скульптор-різьбяр С. 3. Шалматов. До нашого Часу зберігся в Новомосковську чудовий пам’ятник української національної архітектури — Троїцький собор. Побудував його у 1775—1781 рр. видатний запорізький народний архітектор Яким Погрібняк.
З культурою Запорізької Січі тісно пов’язаний петриківський орнамент, який розвивався у вигляді стінопису та оздоблення речей хатнього вжитку. З покоління в покоління передавались традиції розпису, самобутнього, переважно рослинного, орнаменту. Із петриківських селян виділилася група напівпрофесіональних майстрів, які розписували не тільки інтер’єри хат, а й скрині, народні музичні інструменти, сани, віялки.
Напередодні реформи 1861 року основними галузями господарства в губернії були землеробство, зокрема зернове господарство, та тваринництво (вівчарство). Із загальної площі придатної землі в губернії в 5 245 890 десятин більш як половина — 3 099 700 десятин — належала поміщикам. На той час тут з 1 042 681 чол. загальної кількості населення поміщицьких селян було 328530, тобто 31,5 проц. Майже всі вони (99,8 проц.) відбували панщину, зазнаючи найтяжчої феодальної експлуатації. 470 поміщицьким господарствам губернії (з 2443) належало більш як по 100 селянських ревізьких душ. Державні селяни — 427 900 чоловік — становили майже 42 проц. усієї кількості населення. Крім того, у Катеринославському, Олександрівському та Новомосковському повітах налічувалося 23 тис. німецьких колоністів.
До 1861 року середній земельний наділ поміщицьких селян становив у губернії 2,8 десятини, внаслідок реформи його було зменшено до 2 десятин на ревізьку душу. Поміщики відібрали у селян 129 503 десятини землі — тобто 33,6 проц. Їх дореформеного землекористування. Одержавши всього 255 503 десятини гіршої землі, колишні кріпаки повинні були викупити у поміщиків цю землю в середньому по 49 крб. 20 коп. за десятину. Загальна сума викупних платежів становила 12 573 266 карбованців, що майже уп’ятеро перевищувало ринкову вартість землі.
Почалися масові виступи проти поміщиків: в 1861 — 1870 рр. відбулося 88 заворушень, які охопили 186 сіл з населенням 86 597 чоловік. У багатьох селах вони нещадно придушувалися військами.
У 1866 році основні положення реформи 1861 року були поширені і на державних селян. Зберігши за собою земельні наділи, вони платили тепер за них викупні платежі державі. Порівняно з поміщицькими державні селяни губернії, як і всієї країни, краще були забезпечені землею і менше обтяжені викупними платежами. Проте різниця між колишніми державними і поміщицькими селянами поступово зникала. Становище основної маси селян погіршувалося з кожним роком. За період з 1880 до 1900 року розмір земельного наділу зменшився в середньому з 3,6 до 2,3 десятини на душу г. В 1893 році в губернії було 12 308 безземельних селянських дворів (6,8 проц. їх загальної кількості).
Боротьба за землю була основним змістом усіх селянських заворушень, що відбувалися у пореформений період. Тільки з 1881 по 1900 рік селянські заворушення відбулися більш як у 40 селах.
Наскільки гострий характер мала боротьба селян за землю, видно на прикладі подій, які відбулися в 1883 році в селах Новомосковського і Павлоградського повітів. На початку вересня селяни Афанасівки, Михайлівки, Попасного, Всесвятського і Новостепанівки Новомосковського повіту звернулися з проханням, а потім і з вимогою до сусідніх поміщиків Михайла і Володимира Родзянків та Ільяшенка здати їм частину землі в оренду. Поміщики не тільки відмовилися задовольнити прохання селян, але ще й знущалися з них. Тоді селяни стали захоплювати поміщицькі землі, заявляючи, що ця земля «здобута потом і кров’ю батьків і предків наших — селян». Одночасно з цим вони підпалювали поміщицькі хліба і сіно. За свідченням катеринославського губернського предводителя дворянства, підпали набирали таких розмірів, яких досі ніколи не було.
Селяни Дмитріївки, Межеріча, Прусенівки і Олександрівки Павлоградського повіту на сходках приймали рішення «орати потрібну землю». До збройної сутички з військами дійшла справа тоді в селі Карабинівці.
В 1893 році населення кількох хуторів Павлоградського повіту сміливо виступило проти батальйону солдатів. Внаслідок сутички 18 селян було вбито і 12 тяжко поранено, 30 солдатів поранено.
На Катеринославщині в пореформений період діяли окремі представники революційно-демократичного та народницького руху. Відомий український поет, фольклорист і етнограф І. І. Манжура, ім’я якого тісно пов’язано з Катеринославщиною, входив до складу народницького гуртка, створеного студентами Харківського ветеринарного інституту. Виключений з інституту в 1871 році за «неблагонадійність», І. І. Манжура оселився на Катеринославщині, де прожив до смерті (1893 рік). Вихідцем з Катеринославщини був і активний учасник народницького руху 70-х рр. С. С. Синегуб, засуджений за відомим процесом «193-х» на 10 років каторги. Покараний за цим же звинуваченням, народник В. А. Стаховський після звільнення в 1889 році оселився в Катеринославі, де помер у 1917 році. Працюючи на Катеринославській залізниці, він брав участь у діяльності організації Червоного Хреста, допомагаючи політичним в’язням.
Після розгрому царизмом «Народної волі» на деякий час активізувалась діяльність південноросійських народовольських гуртків у Таганрозі, Кременчуці, Херсоні, Миколаєві, Катеринославі. Зокрема, народоволець А. Л. Карпенко, працюючи в головних залізничних майстернях у Катеринославі, створив у середині 80-х рр. робітничий гурток. У цей же час в Катеринославі діяв гурток «Народної волі», який очолював солдат місцевого гарнізону Я. С. Сегеда.
В 1885 році Б. Оржих і В. Богораз, скликавши в Катеринославі нараду представників південних організацій народовольців, зробили останню спробу відродити «Народну волю». Однак здійснити це вже було неможливо. Незабаром царизму вдалося розгромити південноросійські народовольські групи і гуртки. До того ж народницька пропаганда на той час вже втратила свою популярність, особливо в Катеринославській губернії, де швидко розвивався робітничий і соціал-демократичний рух.