Клімат і рельєф Дніпропетровської області. Історія заселення Дніпропетровщини
Дніпропетровська область розташована в степовій зоні республіки по обох берегах середньої течії І Дніпра. Територія її — 32 тис. кв. км, що становить 5,3 проц. території України. Найбільша протяжність області з заходу на схід — 300 км, з півдня на північ — 190 км. На півночі вона межує з Полтавською і Харківською, на заході — з Кіровоградською та Миколаївською, на півдні — з Херсонською та Запорізькою і на сході — з Донецькою областями УРСР.
Населення — 3 273 000 чоловік, з них в містах мешкає 76 процентів. Густота населення — 100,6 чол. на 1 кв. кілометр. За національним складом переважають українці — їх тут 77,7 проц., росіян — 17,2 проц., інших — 5,1 процента. В області 20 адміністративних районів, 20 міст (в т. ч. обласного підпорядкування — 9), 56 селищ міського типу, 1619 сільських населених пунктів, підпорядкованих 46 селищним і 217 сільським Радам.
Територію області перетинають найважливіші залізничні магістралі, які з’єднують головні сировинні бази республіки — кам’яновугільний Донбас, залізорудне Криворіжжя і Нікопольський марганцевий басейн. Добре розвинутою є також мережа автомобільних шляхів і авіаліній. З півночі на південь Дніпропетровщину перетинає Дніпро, до басейну якого належать і інші річки, що протікають по території області. Це найбільші його притоки — Оріль, Самара з Вовчою, Базавлук, Мокра Сура, Інгулець із Саксаганню.
В 1964 році стала до ладу діючих Дніпродзержинська ГЕС. Утворене нове водосховище на Дніпрі значно поліпшило роботу водного транспорту, водопостачання, дало вологу для зрошення колгоспних земель.
Поліпшенню водопостачання Криворіжжя служить і канал Дніпро — Кривий Ріг, збудований у 1961 році. Крім Дніпра, судноплавна тільки Самара, і то на невеликій відстані.
Господарське значення малих річок обмежується використанням води для зрошення, рибництва, розведення водоплавної птиці. На річці Вовчій, біля Васильківки, створена міжколгоспна гідроелектростанція.
Майже на всій території Дніпропетровщини переважають родючі чорноземні грунти. Ліси займають 3,9 проц. території області — головним чином по долинах річок Дніпра, Орелі, Самари і Вовчої.
Славиться Дніпропетровщина своїми надрами. В її підземних коморах величезні запаси залізної і марганцевої руд, кам’яного та бурого вугілля, нафти, природного газу, рідкісних і кольорових металів, різноманітних будівельних матеріалів.
Потужною товщею вздовж річки Інгульця більше як на 100 км залягають залізні руди Криворізького басейну. Запаси їх визначаються в 12 млрд. тонн. Крім Криворізького, в області є й інші перспективні родовища руд, приміром Орєхово-Павлоградська та Чортомлицька магнітні аномалії, Жовтянське родовище в П’ятихатському районі. Є родовища титану, рутило-ільменітових руд, цирконію, нікелю, кобальту. На їх основі працює Верхньодніпровський гірничопромисловий комбінат.
Надра області містять близько 8,6 млрд. тонн кам’яного вугілля, яке залягає в родовищах Західного Донбасу. Поклади бурого вугілля виявлені в П’ятихатському, Верхньодніпровському, Криворізькому і Синельниківському районах, нафта та природний газ — у Царичанському і Новомосковському районах. У 1966 році, після закінчення будівництва газопроводу Перещепине — Дніпропетровськ, почалося промислове використання газу місцевих запасів.
В Широківському районі знайдені боксити. Є в області каоліни (Просянське родовище), вогнетривкі глини, вапняки (Криворіжжя) і поклади граніту — Бородаївське, Нікопольське, Кудашівське родовища. З Кудашівського кар’єру був добутий 200-тонний моноліт, з якого висічено пам’ятник Карлу Марксу в Москві.
Про стародавню історію краю нагадують численні й різноманітні археологічні пам’ятки. Найдавнішу стоянку раннього палеоліту (близько 100 тисяч років тому) відкрито на березі Дніпра, поблизу села Василівни Синельниківського району. Біля сіл Старих Кодаків, Майорки розкопані стоянки, що існували тут 40—15 тисяч років тому. Всього на території області досліджено 20 палеолітичних стоянок.
В період мезоліту (13 тисяч років тому) тут мешкали племена первісних рибалок та мисливців, які залишили численні поселення на заплавах річок та островах Сурському й Кізлевому. Поблизу сіл Волоського в Солонянському районі та Василівни Синельниківського району розкопані поки що єдині на Україні могильники цього періоду. Понад 30 пам’яток — це насамперед стоянки Ігренського півострова поблизу Дніпропетровська, Сурського, Шулаєва, Лоханського островів, могильники в околицях сіл Микільського та Вовніг Солонянського району — належать до періоду неоліту (VI—IV тисячоліття до н. е.).
З появою перших металевих виробів, тобто в період міді—бронзи (III—початок І тисячоліття до н. е.), територія області густо заселюється. Поселення та курганні поховання ямної культури (III тисячоліття до н. е.) досліджені поблизу села Волоського, біля сіл Кута та Грушівки Апостолівського району, в басейнах річок Орелі та Самари. В 1948 році в околицях Дніпропетровська під час розкопок кургана ямної культури «Сторожова Могила» виявлено рештки найстародавнішого у Східній Європі двоколісного візка. Поселення та кургани т. зв. катакомбної культури (II тисячоліття до н. е.) досліджувалися біля Нікополя, Усть-Кам’янки, Грушівки та на території Дніпропетровська. Племена т. зв. зрубної культури (І тисячоліття до н. е.) залишили по собі більше 100 пам’яток, які свідчать, що в ті часи Дніпропетровщина була важливим центром стародавньої металургії.
В VIII столітті до н. е. у степові райони Дніпропетровщини із сходу прийшли скіфські племена. В цей час виникають перші залізодобувні рудні Криворіжжя. Серед скіфських пам’яток переважають кургани. Пам’яткою всесвітнього значення є Чортомлицький курган, де знайдено безліч дорогоцінних прикрас, коштовної зброї та посуду. Розкопки цього кургана в 1862—1863 рр. І. Є. Забєліним поклали початок науковому вивченню археологічних пам’яток Дніпропетровщини. У II столітті до н. е. на цій території з’явилися сарматські племена. Кургани з сарматськими похованнями досліджувалися поблизу Нікополя та біля села Усть-Кам’янки в Апостол івському районі.
На території області виявлено близько 50 пам’яток ранньослов’янської черняхівської культури. Найбільш досліджені з них — поселення в селах Микільському, Башмачці Солонянського району, біля колишніх сіл Грушівки та Кута Апостолівського району та в селі Капулівці Нікопольського району. В VI—VIII століттях на берегах Дніпра в межах області виникають перші оселі літописних слов’ян. В період Київської Русі (IX—XII століття н. е.) в межах сучасного Дніпропетровська — на території села Лоцманської Кам’янки, Ігренському півострові та інших місцях — були слов’янські оселі рибалок та перевізників через Дніпро.
В XI—XII століттях по річці Орелі проходив кордон із землями кочівників, і не раз зустрічалися тут у жорстокому бою руські воїни з половцями, які тоді становили головну небезпеку для Русі на південному сході. Велика територія нинішньої Дніпропетровщини називалася тоді Половецьким степом. До нас дійшла монументальна скульптура половців — т. зв. кам’яні баби, велика колекція яких зібрана в Дніпропетровському музеї ім. Д. І. Яворницького.
Монголо-татарська навала спустошила Придніпров’я. Багато часу минуло, поки ця територія, яка дістала назву «Дикого поля», знову почала заселятися. Це було пов’язано з виникненням та розвитком козацтва, що сформувалося в XV—XVI століттях. Просуваючись на південь, козаки в 40-х рр. XVI століття заснували в пониззі Дніпра, за порогами, укріплення — Запорізьку Січ. Відтоді історія’ області протягом майже чверті тисячоліття фактично є історією Запорізької Січі.
Місцем розташування Запорізької Січі спочатку був острів Томаківка (поблизу теперішнього міста Марганця). Під захистом козацьких укріплень, на берегах Дніпра та його приток — Самари, Орелі й інших — почали засновуватися і перші слободи, населення яких займалося скотарством, рибальством та іншими промислами. Восени 1593 року кримські татари напали на Запорізьку Січ і зруйнували її. Січ була перенесена на острів Базавлук, або Чортомлик, на південний захід від острова Томаківки. Звідси у відповідь на грабіжницькі напади турків і татар запорожці здійснювали морські і сухопутні походи на Крим та Туреччину.
Запорізькі козаки утворювали «товариство» — громаду. Кожний, прийнятий до товариства, приписувався до одного з куренів, що об’єднували вихідців з певних місцевостей України. Курені мали й відповідні назви — Канівський, Корсунський, Полтавський та інші. Наприкінці XVII та на початку XVIII століття було всього 38 куренів. Очолював козацьке військо під час походів гетьман. Основною військовою одиницею був полк, який ділився на сотні, а ті — на десятки. Всі командні посади від гетьмана до отамана, який командував десятком, були виборними. Верхівка козацтва створила т. зв. кіш, який був місцевим органом не тільки військової, але й адміністративної та судової влади на території Запоріжжя. На чолі коша стояв кошовий отаман. Привілейовану частину козацтва становили старшина і знатні козаки. Це були власники хуторів, промислів, пасік, човнів, зброї, продовольчих запасів. Вони мали значні кошти, які давали в позику бідноті за відробітки або під високі проценти. І хоч земля на Запоріжжі номінально належала всьому військові, фактично право користуватись нею мали тільки багаті козаки. Обурена експлуатацією і насильством січової верхівки козацька біднота не раз піднімала проти старшини повстання, брала участь у боротьбі російських і українських селян проти феодально-кріпосницького гніту.
Велику роль відіграло козацтво у визвольній війні українського народу проти панської Польщі. Наприкінці грудня 1647 року на острів Томаківку прибув Богдан Хмельницький, а в січні 1648 року в Микитинській Січі (тепер тут розташований Нікополь) він був обраний гетьманом війська Запорізького. Після визвольної війни 1648—1654 рр. військово-адміністративним центром Запоріжжя, як і раніше, була Запорізька Січ, що іменувалася Базавлуцькою, або Чортомлицькою (за місцем перебування її біля гирла річки Чортомлика). Козацтво лишалось активною, організованою силою в боротьбі за соціальну і національну свободу українського народу.
Під час Північної війни, коли шведські загарбники вдерлися на Україну, прибічникові Мазепи, кошовому отаману Гордієнку вдалося обманом штовхнути на шлях зради незначну частину запорожців. Скориставшись з цього, царський уряд в травні 1709 року ліквідував Січ. Лише після тривалих клопотань у 1734 році запорожцям було дозволено заснувати на річці Підпільній (поблизу теперішнього села Покровського Нікопольського району) Нову Січ. Територія її поділялася на паланки (округи). Адміністративне й військове управління наланкою зосереджувалось в руках паланкової старшини. Там, де були Кодацька та Самарська паланки, в основному розташована сучасна Дніпропетровщина.
За часів існування Нової Січі класова боротьба між старшиною і рядовим козацтвом набрала ще більшої гостроти. Військова старшина — кошовий отаман, суддя, писар, осавули, курінні отамани — та паланкова, до якої належали полковники, полкові осавули, писарі, підписарі, отамани слобід, прибрала до своїх рук великі ділянки землі, луки, худобу.
Основною формою ведення господарства на Запоріжжі в цей період були зимівники. На початку 2-ї половини XVIII століття їх налічувалося тут до 4 тисяч. Належало зимівничанське господарство в основному козацькій верхівці. Бідне козацтво (сірома), яке не мало ніякої власності, наймалось на роботу в зимівники, на рибні та інші промисли до заможних слобідських козаків. Частина їх служила в січовій залозі: вартувала, заготовляла дрова та сіно, ремонтувала січову фортецю, пасла табуни коней, що належали війську.
Одним із найжорстокіших засобів експлуатації козацької бідноти була робота «без найму», що означало служити у хазяїна за притулок, харчі і одяг. Нерідко багатії під час мобілізації на військову службу замість себе посилали наймитів.
Дрібні власники, частково і заможні (передусім сімейні), осідали в слободах, які виникали головним чином у північній частині Запоріжжя. Згодом у слободах почали оселятися селяни з родинами — втікачі з різних місцевостей України. Вони утворили прошарок посполитих, які зобов’язані були сплачувати певний грошовий податок у військовий скарб і відбувати різні повинності на користь Запорізького війська. Окрему групу посполитих становили підсусідки, що не мали власних дворів, а жили в господарствах заможних слобожан або зимівничан.
У вересні 1761 року відбувся виступ проти козацької верхівки в найбільш населених пунктах Кодацької паланки — Каменському і Романковому. Повстанці заарештували паланкового писаря Лук’яна Порожнього, відібравши у нього клейноди — пернач, шаблю і каламар, усунули з посад старшинських «угодників», розгромили каральну команду, надіслану з Кодака.
Славною сторінкою в історії Січі була участь козацької сіроми під проводом Максима Залізняка в антифеодальному русі 1768 року — Коліївщині. У грудні того ж року вибухло повстання козацької голоти в Запорізькій Січі, під час якого кошовий отаман ледве встиг утекти від народного гніву, переодягнувшись в чернецький одяг. Повстання це було придушено царськими військами.
Загони запорожців брали активну участь у селянській війні 1773—1775 рр. під проводом О. Пугачова. На Запоріжжя прибули посланці Пугачова, що видавали себе за його полковників. Велике заворушення сталося в цей час у паланковому містечку Старій Самарі. Катеринославський епіскоп Феодосій писав, що коли тут з’явився полковник Василь Злой, Самара була оточена урядовими військами «нікому не дозволялося ні входити в місто, ні виходити; в місті почалися допити та розшуки, від яких народ ще довго не міг заспокоїтися і отямитися»
Оскільки Запорізька Січ була вогнищем антифеодального руху, царський уряд будь-що прагнув ліквідувати її. Після російсько-турецької війни 1768,—1774 рр., за Кючук-Кайнарджійським мирним договором, до Росії відійшли землі між гирлами Дніпра і Південного Бугу, через що Січ втратила значення військового форпосту.
В липні 1775 році царські війська несподівано оточили Січ, захопили й зруйнували її. Згідно з указом Катерини II про ліквідацію Січі її землі ввійшли до складу Азовської і Новоросійської губерній, об’єднаних у 1783 році в Катеринославське намісництво. Царський уряд роздавав запорізькі землі своїм вельможам, чиновникам, офіцерам, російським і українським поміщикам та всіляко заохочував людей переселятися сюди. В результаті політики земельних роздач та різноманітних пільг, які надавалися переселенцям, населення цього краю швидко зростало. З дозволу уряду тут оселилося чимало державних селян. Поміщики перевозили сюди також багато своїх кріпаків з інших губерній. Селилися на цих землях і селяни-втікачі, а також іноземні колоністи—німці, болгари. В результаті, якщо, в 1782 році на території в 14 млн. десятин, яка згодом »стала Катеринославським намісництвом, налічувалося 529 тис. душ обох статей, то в 1784 році їх було 706 тис., в 1787 році — 725 тис., а в 1793 році — 819 тисяч.
На відміну від внутрішніх губерній країни, кріпаки становили тут незначний процент: в 1784 році їх було в Катеринославському намісництві близько 6 тис. душ чоловічої статі. Це число майже не збільшилось і на 90-і роки. Незрівнянно чисельнішою була категорія феодально залежних, але не покріпачених українських селян, які оселилися на землях поміщиків на основі договорів і зберігали за собою до 1796 року право переходу на інші землі. В 1784 році в Катеринославському намісництві було 144 тис. таких селян, що становило 41 проц. сільського населення (враховуючи лише чоловіків). 57 проц. сільського населення (близько 200 тис. душ чоловічої статі) проживало на казенних землях. Це були державні селяни (військові поселяни, козаки, відставні солдати); іноземні колоністи та інші.
Найчисельнішою групою серед державних селян були військові поселяни, які платили поземельний податок та поставляли необхідну кількість солдат у кінноту. Через 15 років, повернувшись з військової служби, вони одержували від казни землю.
У 1796 році, після ліквідації Катеринославського намісництва, більша частина його території ввійшла до складу новоствореної Новоросійської губернії, яку в жовтні 1802 року було поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську (Таврійську) та Миколаївську. Катеринославська губернія займала всю південно-східну частину України і включала частину території нинішньої Ростовської області. Тільки в 1887 році Таганрозьке градоначальство і Ростовський повіт були віднесені до Області війська Донського. Більша частина території ж нинішніх Луганської, Донецької та частково Запорізької областей аж до 1920 року входила до складу Катеринославської губернії.