Котовка, Магдалинівський район, Дніпропетровська область
Котовка — село, центр сільської Ради, якій підпорядковане село Степанівна. Розташована на лівому березі річки Орелі за 25 км на північ від районного центру. До найближчої залізничної станції Бузівка — 20 км. Населення — 4381 чоловік.
Територія, де розміщена Котовка, як свідчать археологічні знахідки, була заселена здавна. Тут виявлено стоянку часів неоліту (V—IV тисячоліття до н. е.), розкопано кургани з похованнями періоду бронзи (III тисячоліття до н. е.). Кілька курганів доби бронзи (ІІІ-І тисячоліття до н. е.) розташовано також на території села Степанівки.
Виникнення сучасної Котовки пов’язують з ім’ям запорізького козака Василя Кота, який, за переказами, першим оселився на горбовині між озерами Плавами і Лебединкою. Згодом сюди перебралися сімейні козаки із Запоріжжя та переселенці з Полтавщини.
Котовка вперше позначена на карті Запоріжжя 1770 року. До 1775 року вона була містечком Орільської паланки війська низового Запорізького. В 1774 році тут налічувалось 74 двори 5. На той час вже досить далеко зайшло майнове розшарування мешканців містечка. Були в Котовці багаті господарства, переважно козаків-зимівників, були і дуже бідні господарі, які не могли виконувати козацьку службу, їх залічували до посполитих, які мусили вносити до військової казни певний грошовий внесок і відбувати різні повинності на користь запорізького війська. Серед посполитих теж не було рівності: частина з них мала своє тягло, а ін. були так звані «піші», «нищетні» або «дуже нищетні». За описом Орільської паланки від 7 січня 1771 року в містечку налічувалось тяглих 38 чол., а «нищетних» — 17. Окрему групу посполитих становили підсусідки. Вони не мали власних дворів і жили в господарствах заможних хазяїв.
На початку 70-х рр. XVIII століття населення Котовки зростає за рахунок селян-втікачів із сусідніх Полтавщини та Слобожанщини. В 1771 році Гадяцька полкова канцелярія вела листування з Кошем з приводу втечі до слободи Котовки Орільської паланки козака Ф. Волощенка, який прибув сюди на 3-х возах з хлібом, майном, разом з двома робітниками. Вони пригнали до Котовки 36 волів і 2 коней.
В 1772 році в містечко переселилася значна група селян Гадяцького полку, які повстали проти поміщика Милорадовича і втекли на запорізькі землі.
Після ліквідації Запорізької Січі Котовка стала власністю гвардійського полковника Л. Алексеева. В документах 1785 року вона згадується як слобода Катеринославського намісництва Олексопільського повіту 3, а з 1797 року — Новомосковського повіту. В 1828 її перетворено на містечко. В 1791 році тут налічувалось уже 135 дворів з 1796 жителями. Власник Котовки — дійсний статський радник Д. Алексеев — був одним з найбагатших поміщиків Катеринославської губернії, він володів 12 334 десятинами землі і 1912 кріпаками. В 1850 році поміщику належало вже 2526 селян, з них дворових — 31, робітників економії — 121 та півчих — 20. Провідними галузями поміщицького господарства були землеробство, скотарство (в т. ч. тонкорунне вівчарство) та винокурне виробництво. Сіяли озиме жито, озиму та яру пшеницю, ячмінь, просо, мак, розвозили овець. За даними 1848 року при економії діяли винокурний, пивоварний та два цегельних заводи6.
Зростанню поміщицького господарства сприяла також широка торгівля хлібом, худобою та вовною. Котовка була розташована у вигідному, з економічного погляду, місці. Через неї пролягали чумацькі шляхи з Полтави й Харкова на Катеринослав та Новомосковськ. Щотижня по п’ятницях та неділях тут відбувалися базари і, крім того, по 4 ярмарки на рік, на яких місцеве населення збувало частину своїх господарських товарів. На початку XIX століття італієць Конфароні заснував у Котовці торговельну контору, взявши на відкуп крамницю, пором на річці Орелі та шкіряний завод. Він скуповував пшеницю й льон і відправляв їх у місто Бердянськ.
Жорстока поміщицька експлуатація викликала рішучий опір кріпаків. У 1856 році вони взяли участь у русі селян Катеринославщини за переселення до Таврії.
Реформа 1861 року анітрохи не поліпшила матеріального становища селян. За уставною грамотою, складеною поміщиком Г. Алексєєвим 31 жовтня 1862 року, на ревізьку душу виділялось по 2,25 десятин землі. Всього 988 чоловік мали одержати 2223 десятини, за які вони повинні були сплатити 80 137 крб. 77 коп. викупних платежів. Обурені селяни на початку жовтня 1863 року відмовилися прийняти уставну грамоту і платити цей викуп. Щоб примусити їх скоритися, поміщик викликав 3 роти солдат 2. У тому ж році на сході котовської громади було вирішено послати до «царя-батюшки» в Петербург селянина Демида Керкеза «за громаду постояти». Та не довелося Керкезові дійти до царя. В Петербурзі його заарештували і ув’язнили. Тільки через п’ять років повернувся він додому. Його господарство занепало, сім’я жебракувала. Через рік після повернення Демид Керкез помер.
У 1885 році в Котовці було 2436 жителів, об’єднаних у 4 селянські громади; вони мали 2831 десятину землі, в той час як поміщикам належало 18 496 десятин.
Свавілля царських урядовців, малоземелля та безземелля, неврожаї, великі викупні платежі тощо призводили до масового зубожіння селян. З кожним роком посилювався процес розшарування населення. Не маючи змоги прогодувати сім’ю, десятки бідняків Котовки ішли працювати на фабрики та заводи Катеринослава, на рудники Донбасу та Кривого Рога, на будівництво Мерефо—Херсонської залізниці та в найми до багатіїв. Чимало селян ходило на роботу у Таврійські степи. Тільки в 1884 році пішли на тривалі заробітки 37 селян, з них 30 чоловік і 7 жінок.
Злиденне існування штовхало селян на боротьбу проти поміщиків і куркулів та царської адміністрації. З донесення департаменту поліції відомо, що 29 серпня 1884 року селяни Котовки підпалили поміщицькі комори і знищили посіви. У лютому 1898 року серед котовчан поширилися чутки про можливість збільшення наділів. Ті чутки, як говорилося в донесенні поліцейського урядника, поширював місцевий селянин Д. Редька. Але поліція з «великим зусиллям протидіяла і не дала обуренню глибоко укоренитися». В донесенні поліцейського урядника від 16 січня 1900 року повідомлялося, що житель села Д. Панченко підбурював односельчан відібрати землю у поміщиків, в розмовах не раз вказував на різні засоби, як це зробити. Але ця боротьба мала стихійний характер і, як правило, закінчувалася поразкою селян.
На початку XX століття в Котовці налічувалося 523 двори з населенням 3453 чоловіка 8. Здебільшого це була біднота, яка, ще не звільнившись від поміщицької залежності, потрапила в кабалу до місцевих куркулів.
Свідомість та згуртованість трудящих мас села зростала під впливом робітничого руху, особливо в роки першої буржуазно-демократичної революції в Росії. Мешканець Котовки М. І. Тараненко, який працював на Брянському заводі в Катеринославі, привозив у село листівки, випущені Бюро провінціальних організацій РСДРП Катеринославської губернії. В лютому 1905 року він поширював серед населення Котовки прокламацію «Час кінчати!», в якій висвітлювалися петербурзькі події 9 січня 1905 року. Листівка закінчувалася закликом до селян — допомагати робітникам в їхній боротьбі проти самодержавного ладу. Спочатку М. І. Тараненко залучив до революційної роботи молодих батраків панської економії І. Гриценка та О. Ломаківського. Поступово навколо нього згуртувались і представники старшого покоління І. І. Журавель, П. М. Стеценко та інші. Вони поширювали серед селян листівки, роз’яснювали їх зміст.
У жовтні 1905 року в Котовці з рук у руки передавали листівку «Брати селяни!», в якій розповідалось про всеросійський жовтневий політичний страйк. Під впливом революційних подій у країні селяни наприкінці жовтня 1905 року залишили роботу в панській економії і поставили поміщикові вимоги зменшити орендну плату за землю і збільшити плату за роботу по найму. В листопаді 1905 року боротьба трудящих набрала такого розмаху, що переляканий катеринославський губернатор звернувся до полтавського губернатора з проханням надіслати до Котовки солдатів, «оскільки війська Катеринославської губернії зайняті».
В лютому 1906 року під керівництвом більшовицької організації Брянського заводу на зборах сільських активістів Котовки було обрано селянський революційний комітет у складі Л. І. Бублика, Г. Ф. Кобця, М. І. Тараненка, І. Рівного. Комітет очолив боротьбу селян, які виступали під лозунгами. «Геть поміщицьку владу!», «Земля — селянам!». У серпні 1906 року члени селянського комітету розмножили листівку Катеринославського комітету РСДРП «До всіх селян» 1 2 із закликами створювати селянські комітети, відбирати землю в поміщиків, об’єднатися з робітниками, щоб разом боротися за волю, землю, за владу робітників і селян. Ця листівка справила великий вплив на селян. У серпні селянський комітет організував страйк в поміщицькій економії. Після того, як вигнали пана, комітет вирішив встановити громадський контроль над маєтком та економією, худобу розподілити серед населення. Та здійснити це не вдалося, бо на третій день страйку до Котовки з Новомосковська прибула рота козаків, які придушили виступ. Почалася розправа з повсталими. Частину членів селянського комітету та активних селян було заарештовано і відправлено до новомосковської в’язниці.
Але боротьба не припинялася. На початку жовтня 1906 року жінки і підлітки, які працювали у панському саду, зажадали від поміщика збільшити плату за поденну роботу, скасувати штрафи за потраву, зменшити платню за випас худоби. До них приєдналися робітники економії. Між селянами і стражниками сталася сутичка. Хоч і цей виступ придушили, все ж поміщик змушений був задовольнити вимоги страйкарів. За роботи в саду плату підвищили з 5 до 20 копійок в день, зменшили штрафи за потраву і плату за випас худоби.
Після поразки революції 1905—1907 рр. царський уряд жорстоко розправився з учасниками революційних виступів. Членів селянського комітету Г. Ф. Кобця, А. Помазана та І. Рівного після восьмимісячного ув’язнення відправили на каторжні роботи до Архангельської губернії строком на три роки. Д. Панченко відбував ув’язнення у катеринославській тюрмі.
Запровадження столипінської реформи прискорило розорення трудового селянства. З кожним роком ставало дедалі більше безземельних і безкінних селян, які йшли батракувати, а їхня земля і майно переходило до багатіїв. У 1908 році в Котовці на 601 селянське господарство з населенням 4284 чоловіка припадало 2223 десятини землі. В той же час поміщик Алексеев мав 23 740 десятин землі, церква — 120 десятин, куркуль Папуця — 60 десятин.
Щоб тримати селян у покорі і стягати з них податки та ін. побори, в Котовці у 1908 році було розміщено 50 козаків.
Навіть у зовнішньому вигляді села виявлялася соціальна нерівність його мешканців. Панський маєток, оточений великим садом, височів серед хатин під солом’яними дахами, що тулились на вузьких, кривих вуличках містечка.
Наприкінці XIX століття в Котовці був лише один фельдшер. У 1903 році побудували лікарню на 20 місць, яку обслуговували 2 лікарі і 5 фельдшерів. Звичайно, лікарня не спроможна була подавати допомогу всім хворим, і тому значна частина населення лікувалася у знахарів.
Більшість населення Котовки до революції була неписьменною. 2 церковнопарафіальні і земська школа, відкрита у 1874 році, не могли охопити всіх, хто хотів учитися. В 1911 році в земській школі навчалося 111 дітей і працювало двоє вчителів.
З давніх-давен мешканці Котовки славилися художнім вишиванням. Мережкою, вирізуванням, павучком, хрестом прикрашалися манишки, комір і поділ сорочок, рукави і особливо старанно рушники — ця споконвічна прикраса української хати. Жителі села були майстрами орнаментального розпису, для якого використовували місцеві глини. Стіни хат, печі, віконниці прикрашали квітами, кольоровими смугами, візерунками; хліви і повітки мазали червоною глиною. Чудова природа Приорілля була невичерпним джерелом натхнення самодіяльних митців.
Грабіжницька світова імперіалістична війна значно погіршила і без того тяжке становище селянства. Жителі Котовки бойкотували розпорядження царського уряду, ховали запаси хліба, всіляко уникали реквізицій для потреб фронту. Вони з радістю зустріли звістку про Лютневу революцію і повалення царизму. 9 квітня 1917 року в Котовці було створено тимчасовий виконавчий комітет громадських організацій Котовської волості. Селяни зажадали від нього розподілу поміщицької землі. Не дочекавшись від Тимчасового уряду задоволення своїх вимог, вони під керівництвом бідняка О. К. Гейка у вересні 1917 року самі почали ділити поміщицьку землю. Власника маєтку заарештували і відправили до в’язниці.
Наприкінці грудня 1917 року в селі було проголошено Радянську владу, а в січні 1918 року приступив до роботи волосний революційний комітет на чолі з селянином-бідняком П. С. Бездворним. Спираючись на сільську бідноту, ревком організував розподіл поміщицької землі і реманенту між безземельними та малоземельними селянами, вжив заходів для налагодження господарського і культурного життя.
У квітні 1918 року Котовку окупували німецько-австрійські війська. Створені з колишніх царських офіцерів та синків місцевих багатіїв, каральні загони чинили жорстокі розправи над тими, хто активно підтримував заходи Радянської влади на селі. Влітку 1918 року карателі схопили бідняків І. Кібальника та І. Логвина, зв’язали їх, накрили очеретом, облили гасом і спалили живцем. Багато селян було вбито, десятки селянських хат спалено.
В серпні 1918 року селяни Котовки повстали. Майже беззбройні, вони мужньо боролися проти окупантів та їх прибічників — українських націоналістів. В цьому бою загинув перший голова Котовського ревкому П. С. Бездворний. Після вигнання німецьких окупантів та гетьманців у листопаді 1918 року їх на деякий час замінили ставленики петлюрівської Директорії.
На початку лютого 1919 року в Котовці було відновлено Радянську владу. Революційний комітет очолив комуніст Й. М. Кобець. До складу волревкому входили також П. Д. Рибалка, І. Є. Гриценко, І. Ф. Карнаухов, І. Ф. Кравченко.
Запроваджуючи в життя декрети Радянської влади, волревком провів ряд заходів по землевпорядкуванню, наділив землею, в першу чергу, наймитів і бідняків, розподілив по господарствах худобу і реманент, налагоджував роботу школи. В селі на той час було багато безпритульних дітей-сиріт, які голодували. Волревком прикріпив їх до багатих господарств для харчування. Щоб допомогти голодуючим, він реквізував церковні цінності. Для боротьби з ворогами Радянської влади ревком створив бойовий загін, до складу якого ввійшли: О. К. Гейко, О. С. Маменко, Ф. І. Сіромаха, Д. С. Зеленський та його брати Тихін і Кузьма, П. П. Золоторог, Г. С. Басанець, Г. О. Бездворний та багато інших. Командиром було призначено К. К. Кириленка. Загін розгромив куркульську банду, яка перебувала в селі Заплавці (за 7 км від Котовки), а також провів кілька успішних операцій по розгрому куркульських банд у районах Магдалинівки і Царичанки.
Влітку 1919 року Котовку захопили денікінці. У селян було вилучено врожай 1918 року, реквізовано майже всіх коней. Чоловіків насильно мобілізували до білогвардійської армії. До Котовки повернувся управитель поміщицької економії і за допомогою денікінців відібрав у селян землю, реманент і худобу. Для боротьби з білогвардійцями селяни Котовки організували партизанський загін, який діяв спільно з Новомосковським партизанським полком на чолі із Кривошеїним. У грудні 1919 року об’єднаними зусиллями частин Червоної Армії і партизанів Котовка була визволена від денікінців. Населення одразу приступило до відбудови господарства.
Всі революційні перетворення у Котовці здійснювалися під керівництвом партійної організації, яку було створено у 1920 році у складі 8 комуністів. Першими членами партії в селі були Й. М. Кобець, І. Ф. Карнаухов, П. Л. Петін.
В 1921 році біднота села об’єдналася в комітет незаможних селян (КНС), до складу якого ввійшли В. П. Явкун, П. J. Рибалка, І. Ф. Карнаухов та інші — всього 7 чоловік. Очолив комнезам І. Є. Гриценко, колишній батрак Алексєєвської економії. У 1922 році КНС уже охоплював 170 чоловік, головою його став В. П. Явкун. Того ж року в Котовці було обрано сільську Раду на чолі з А. І. Головком.
Робота радянських і партійних органів по налагодженню мирного життя часто порушувалася нападами куркульсько-націоналістичних банд, які особливо безчинствували під час наступу військ буржуазно-поміщицької Польщі і Врангеля.
8 травня 1921 року на село налетіла банда Іванюка. Бандити оточили школу, де відбувалися збори селян, і почали розправу над радянськими активістами. Голову вол-ревкому Й. М. Кобця вони порубали шаблями.
Для боротьби із залишками махновських банд у Котовку було направлено загін 19-ї кавалерійської дивізії 1-ї Кінної армії. 6 грудня 1921 року бандити увірвались в село. Захоплених будьоннівців після страшних катувань вони кинули в ополонку В нерівному бою загинув і командир ескадрону Г. І. Соловйов.
Проти куркульського бандитизму разом з частинами Червоної Армії активно боролися колишні котовські партизани на чолі з О. К. Гейком.
Партосередок, сільська Рада, комітет незаможних селян доклали всіх зусиль, щоб вивести село з господарської розрухи. У куркулів було реквізовано хлібні лишки і розподілено між біднотою, для членів КНС організовано громадське харчування та
індивідуальну матеріальну допомогу з державних і громадських фондів. Незважаючи на труднощі, які виникли в зв’язку з неврожаєм, селяни зберегли посівне зерно і в 1922 році обробили й засіяли всю землю.
В 1921 році в Котовці організовано першу сільськогосподарську комуну «Іскра», яку очолював І. Ф. Бондаренко. До комуни ввійшло 11 селянських господарств. У 1921—1922 рр. за нею було закріплено 200 га землі. В 1927 році вона придбала трактор «Фордзон», якого вивів на поле перший тракторист І. П. Кострицький, тепер пенсіонер колгоспу ім. Петровського. Комуна мала тоді молотарку, 2 сівалки, З вози, 5 коней, 6 корів, 8 свиней.
У 1925 році в Котовці було 128 дворів з населенням 598 чоловік. Імперіалістична та громадянська війни, розруха і голод 1921 року тяжко позначилися на рівні життя трудящих.
В процесі будівництва нового життя міцніла і зростала партійна організація села. 16 жовтня 1926 року обласна газета «Звезда» писала, що котовський партосередок за 6 місяців прийняв у члени і кандидати 15 селян «прямо від плуга». У 1929 році в котовській парторганізації налічувалося 42 комуністи. Партосередок проводив значну організаторську, політичну і культурно-освітню роботу серед населення.
Вірними помічниками комуністів були комсомольці. Комсомольський осередок утворився в 1924 році, він об’єднав 27 юнаків і дівчат. Першим секретарем котовського комсомольського осередку працювала Г. Крячун. Комсомольці працювали агітаторами, випускали стінгазети, організовували спортивну роботу на селі. В той час у Котовці була найкраща в районі футбольна команда. В 1929 році котовські комсомольці завоювали по окремих видах легкої атлетики перші місця на обласній і республіканській спартакіадах сільських районів і одержали дипломи 1-го ступеня.
З 1921 року в селі почала працювати школа лікнепу, в якій навчалися літні селяни. В 1924 році діяла семирічна школа. Для учнів з інших сіл, що відвідували цю школу, створили інтернат. Велику освітню роботу проводили 2 хати-читальні та бібліотека. При сільському клубі, відкритому в тому ж році, працювали політичний, природничий, хоровий і драматичний гуртки. У 1927 році в селі придбано перший радіоприймач.
Після XV з’їзду партії партосередок, сільська Рада та комнезам всі свої зусилля спрямували на підготовку селянства до масової колективізації. В 1927 році у Котовці виник перший ТСОЗ. Його організаторами були Н. Г. Стрюковатий, А. Т. Самодрига, В. П. Явкун, О. П. Явкун, М. П. Нем’ятий, В. К. Зеленський та інші. У 1928 році утворилась артіль «Незаможник», в якій об’єдналися господарства комуни «Іскра» та ТСОЗу. Артіль мала 326 га орної землі.
Протягом 1930 року в Котовці було створено ще шість колгоспів: «Червоний колос», ім. Т. Г. Шевченка, «Нове життя», «Трудовик», ім. Г. І. Котовського, «Перше Травня». У 1931 році всі вони об’єднались у 4 артілі. Це дало можливість значно поліпшити культуру землеробства, краще використати сільськогосподарську техніку. Так, наприклад, колгосп «Червоний колос» у 1932 році мав 2573 га землі. Тут вирощувались зернові культури, розвинуто було садівництво і виноградарство. В 1933 році тут було створено тваринницьку ферму. В 1937—1938 рр. відроджено вирощування тонкорунних овець, якими здавна славилася Котовка.
Зростав валовий прибуток артілі. Якщо в 1937 році він становив 324,9 тис. крб., то в 1940 році — 358 тис. крб. Протягом 1936—1940 рр. у селі було споруджено будинки для Котовської MTС, майстерні, пташники, колгоспи — механізовано. В 1937 році, наприклад, поля обробляли 4 тракторні бригади.
З 1935 року Котовка стала центром Котовського району. Райком партії та виконавчий комітет районної Ради депутатів трудящих багато уваги приділяли, крім виробничих питань, охороні здоров’я, освіті, культурі і благоустрою села. Село було телефонізовано і радіофіковано.
У 1935 році в Котовці відкрили стаціонарну лікарню, в якій працювало 7 лікарів. При лікарні було амбулаторне відділення, дитяча консультація.
До 1937 року в селі майже не залишилося неписьменних. У 1937 році тут працювали одна середня і початкова школи, де 38 учителів навчали 1200 дітей.
Книжковий фонд місцевої бібліотеки становив майже 25 тис. примірників книг. Газети передплачували всі колгоспники. З 1931 року виходила районна газета «Приорільська правда».
В центрі Котовки було закладено мальовничий парк, на Орілі обладнано сільський пляж. Щороку в селі провадилися свята врожаю та дні пісні, влаштовувалися сільськогосподарські виставки.
Напад гітлерівської Німеччини порушив мирну працю радянських людей. В перші ж дні війни всі чоловіки призовного віку пішли до лав Червоної Армії. В майстернях Котовської МТС було створено ремонтні бригади, які допомагали частинам Південного фронту. По водному рубежі Орелі споруджувались протитанкові укріплення. Населення проходило військову підготовку, вчилося володіти зброєю. Жителі Котовки збирали гроші до фонду оборони, відправляли продукти до госпіталів, бійцям у діючу армію. Ще до окупації села німецько-фашистськими військами було відібрано людей для підпільної боротьби в тилу у ворога.
5 жовтня 1941 року фашистські війська захопили Котовку. З перших днів окупанти почали грабувати колгоспне майно: всі верстати й машини МТС, худоба і запаси хліба, що залишалися в селі, вивозилися до Німеччини. Окупанти грабували також майно радянських установ, школи й лікарні. Гітлерівці обкладали колгоспників величезними поборами, реквізували теплий одяг, корів, свиней, пшеницю. За відмову працювати на окупантів людей катували й розстрілювали. Так, по-звірячому була розстріляна з малою дитиною на руках О. К. Кострицька, за допомогу партизанам закатовано і страчено десятки громадян села.
Наприкінці 1941 року колишній партизан громадянської війни О. К. Гейко організував у Котовці невелику партизанську групу. Разом з батьком у партизанському загоні воювали і його два сини — піонери Гриша і Ваня. В жовтні 1942 року на території Котовського району почав діяти партизанський загін у кількості 39 чоловік під керівництвом комсомольця лейтенанта Червоної Армії І. І. Демченка, до якого приєдналася група О. К. Гейка.
Партизани проводили велику політичну роботу серед населення, інформували його про становище на фронтах. В лютому 1943 року загін І. І. Демченка приступив до активних дій. 20 лютого партизани напали на підрозділ штабу фашистської армії, який перебував у селі Нехворощі Полтавської області. В цьому бою вони знищили бронемашину, порушили телефонний зв’язок з фашистським штабом, захопили зброю: кулемет, автомати, гвинтівки, протитанкові гранати.
Загін І. І. Демченка допоміг бійцям 106-ї дивізії 6-ї армії, яка опинилася в оточенні під час прориву під Харковом, вийти за лінію фронту, після чого він знову повернувся в тил ворога. В ніч з 9 на 10 березня 1943 року партизани зробили напад на Котовку, де в цей час проходила нарада поліцаїв і жандармів Котовського, Перещепинського, Царичанського та інших районів. Знищивши 46 поліцаїв, 2 старост сільських управ, начальника сільськогосподарського відділу районної управи, вони захопили багато зброї і патронів, 10 коней тощо.
Загін зростав за рахунок бійців Червоної Армії, які виходили з оточення.
В першій половині березня 1943 року він налічував 80 чоловік. В його складі мужньо билися з ворогами жителі Котовки — комсомолка М. Ю. Шаповал, комсомолка-розвідниця — лікар Котовської лікарні Л. Г. Гончарова, учитель Котовської середньої школи М. П. Подріз, уродженка с. Заплавки Г. Я. Кошман та інші.
Наприкінці березня фашистське командування кинуло проти загону регулярну частину в складі 500 солдат, яких підтримували танки і бронемашини. В жорстокому бою біля села Кременівки Котовського району партизани зазнали поразки. Був тяжко поранений командир загону І. І. Демченко, який потрапив в оточення і загинув відстрілюючись. Загинув і О. К. Гейко. До останньої кулі відбивався його син Гриша Гейко разом із своїм товаришем, теж підлітком, Іваном Корнєвим з Харківщини. Відважні юнаки потрапили в полон. Шість днів катували юних розвідників гітлерівці, намагаючись довідатися, де перебувають партизани, а потім повісили їх на сільській площі. Другий син О. К. Гейка — Іван загинув у бою біля с. Кременівки. Зараз ім’ям братів Гейко названа піонерська дружина Котовської середньої школи.
Непримиренну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників вело все населення Котовки. Д. І. Сідаш, В. А. Стрижак, М. А. Свитка переховували і лікували бійців Червоної Армії, П. П. Стрижак ремонтував партизанську зброю.
21 вересня 1943 року частини 6-ї гвардійської двічі Червонопрапорної Орловської дивізії, розвиваючи свій наступ на Новомосковському напрямі, визволили Котовку від гітлерівців.
До 17 жовтня 1943 року відновили діяльність усі сільські Ради Котовського району, а ще раніше, до 15 жовтня,— первинні партійні організації, які об’єднували на той час 42 комуністи. Почали працювати і комсомольські організації, до складу яких входило 190 чоловік. Тільки за останні три місяці 1943 року до лав ВЛКСМ вступило 97 чоловік.
Перед радянськими та партійними органами стояли складні завдання по відбудові вщент зруйнованого господарства. Відступаючи під ударами радянських військ, фашисти спалили село, залишилося тільки 10 хат. Вони зруйнували всі колгоспні приміщення, будинки райкому партії, райвиконкому, лікарні, 2-х шкіл, магазинів. Збитки, завдані тільки колгоспам, становили 28 395 тис. крб. У зверненні до Військової Ради 2-го Українського фронту колгоспники і колгоспниці Котовського району писали, що «фашисти розорили і розікрали наше господарство, спалили і знищили наші MTC, закрили наші рідні українські школи».
Всі свої зусилля трудівники села спрямували на відбудову колгоспного господарства. Готуючись відзначити 26-і роковини Жовтня, трудівники району викликали на соціалістичне змагання сусідній Магдалинівський район. При Котовській сільраді діяла агітгрупа, члени якої постійно проводили інформації, бесіди про міжнародне становище Радянського Союзу. Переможці змагання нагороджувалися перехідним Червоним прапором сільської Ради.
Вже взимку були вжиті заходи для забезпечення майбутнього врожаю: колгоспники, переважно жінки і підлітки, провели снігозатримання на ланах, зібрали насіння. Весною 1944 року коровами зорали землю і засіяли 200 гектарів.
За прикладом старого колгоспника Д. І. Головка, який вніс 30 тис. крб. власних заощаджень, у районі було зібрано 500 100 крб. на будівництво танкової колони. Населення Котовки допомагало бійцям окремих частин, надсилало їм свої подарунки.
Поступово, завдяки невтомній праці колгоспників, відроджувалося господарство села. У 1944 році почав працювати цегельний завод. За сезон він випалював 108 тис. цеглин, це йшло на відбудову громадських будівель та житлових будинків.
З 1943 по 1946 рр. на місці згарищ і руїн було відбудовано сільський і колгоспні клуби, приміщення бібліотеки, лікарні. 16 червня 1945 року 600 жителів Котовки вийшли на суботник по відбудові шкіл. Було проведено лісонасадження, відновлено мисливський заповідник у Братському лісі, на озера і в річку Орель випущено ондатри.
У 1950 році чотири артілі, господарства яких до того часу було повністю відбудовано, об’єднались у дві — ім. Котовського та ім. Ворошилова. В 1958 році Котовка увійшла до складу Магдалинівського району. В цьому ж році обидва колгоспи злилися в колгосп ім. Котовського, за яким було закріплено 8300 га земельних угідь. Це — міцне господарство, яке спеціалізується на вирощуванні зернових культур. В колгоспі добре розвинуто тваринництво. На фермах в 1958 році було 2850 голів великої рогатої худоби, 1175 голів свиней, 2381 вівця, 29 870 шт. птиці.
Ще більших успіхів досяг колгосп за роки семирічки та нової п’ятирічки. В 1965 році на його ланах працювало 59 тракторів, 22 комбайни, 46 культиваторів, 33 сівалки. В 1966 році колгоспники артілі зібрали 89 170 цнт зерна, врожай з одного га становив 29,5 цнт. На 100 га сільськогосподарських угідь одержано 278 цнт м’яса в живій вазі і 285 цнт молока. Прибуток колгоспу в 1966 році становив 1 701 000 карбованців.
За високі показники, досягнуті у збільшенні виробництва пшениці, кукурудзи та інших культур, Указом Президії Верховної Ради СPCP від 23 березня 1966 року нагороджено орденом Леніна ланкового колгоспу, комуніста Г. С. Маменка, орденом Трудового Червоного Прапора — механізатора, комуніста П. Є. Гальченка і голову колгоспу, комуніста М. Н. Малієнка. Всього в колгоспі ім. Котовського того року було відзначено урядовими нагородами 12 колгоспників, серед них доярку Н. О. Демченко, свинарок М. М. Рівну і Н. І. Мирополець, пташницю Г. Г. Лашко.
Значних успіхів домоглися трудівники села наступного року. Готуючись гідно зустріти 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, вони доклали багато зусиль, щоб виростити багатий урожай. З кожного га орної землі колгоспники зібрали по 25,3 цнт зерна, по 27— 30 цнт кукурудзи г. Значно зросла і продуктивність тваринництва. Останні 3 місяці 1967 року доярки артілі працювали в рахунок 1968 року.
Всі ці успіхи були досягнуті під керівництвом партійної організації колгоспу, яка в 1967 році налічувала 93 комуністи. Багато уваги приділяє парторганізація розвиткові соціалістичного змагання. У 1967 році колгосп ім. Котовського вийшов переможцем у змаганні з сусіднім колгоспом ім. Суворова.
Про зростання добробуту жителів села свідчить також широкий розмах будівництва. Протягом 1967 року в Котовці побудовано нове приміщення Будинку культури, дитячий комбінат на 100 місць, дитячі ясла. Село повністю електрифіковане і радіофіковане. Рівні, обсаджені деревами вулиці забудовані гарними кам’яними будинками. До послуг населення 6 магазинів.
У Котовці діє лікарня на 55 ліжок, в якій працює 12 лікарів. При лікарні є кабінети: рентгенівський, фізіоелектролікування, зубопротезний, аптека. Крім стаціонарного, працює амбулаторне і пологове відділення, дитяча консультація. У мальовничому куточку соснового лісу розташований пансіонат обласного тубдиспансера.
У весняно-літні місяці Котовка особливо чарівна: вся у буйній зелені, напоєна пахощами соснового лісу, лукових квітів і трав, оповита широкими затоками Орелі. На її піщаних пляжах, у сосновому та дубовому лісах протягом літа відпочиває близько 3 тис. чоловік.
У денній та вечірній середніх школах села навчається 1000 учнів, працює 70 учителів. Крім того, є школа-інтернат, яка міститься у гарному багатоповерховому будинку. Навчання у ній тісно поєднується з трудовим вихованням. Шкільна територія — це мальовничий парк, у якому влітку функціонує піонерський табір для дітей колгоспників Магдалинівського району. В Котовці також працює музична школа з двома відділеннями — фортепіанним та народних інструментів. В селі є професійні школи шоферів і механіків широкого профілю.
Велику роль відіграє Будинок культури. Щорічно на районних та обласних олімпіадах його колектив художньої самодіяльності відзначається преміями та нагородами. Вихованка самодіяльного колективу Майя Голенко успішно закінчила Київську консерваторію і співає у складі відомого на Україні тріо бандуристок.
Важливу культурно-освітню роботу серед населення проводить бібліотека. Якщо у 1947 році бібліотека мала 721 книжку і її послугами користувався 121 чоловік, то в 1968 році книжковий фонд зріс до 15 512 прим., кількість читачів — до 2420 осіб. Газети та журнали на 1968 рік передплачує 3201 чоловік.
Нащадки колишніх кріпаків Алексеева, споконвічних злидарів — сучасні колгоспники — стали справжніми господарями своєї долі, своєї держави. Прикладом того може бути одна з багатьох родин Котовки — колишнього батрака В. Малюги, який із зброєю в руках завойовував Радянську владу. Один з його синів Григорій — генерал-майор Радянської Армії, дочка Наталія — учасниця Вітчизняної війни, тепер торговельний працівник. Серед його внуків є люди найрізноманітніших професій — від хлібороба до музиканта.
Так невпізнанно змінилася колишня стара Котовка і її люди за роки Радянської влади.
І. М. КІБЕЦЬ, І. Ф. КОВАЛЬОВА, О. І. КУЧЕРЯВЕНКО.