Личкове, Магдалинівський район, Дніпропетровська область
Личкове — село, центр сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Великокозирщина та Пролетарське. Розташоване на лівому березі річки Орелі, за 30 км від районного центру та за 90 км на північ від Дніпропетровська. На північний захід від села розкинулось водоймище площею 50 га. Личкове перетинає залізниця Харків—Дніпропетровськ, введена в експлуатацію в 1925 році. Найближча залізнична станція Бузівка — на відстані 3 км. Населення — 3270 чоловік.
На південь від Личкового простяглися широкі степові простори, які в XVI — XVIII століттях входили до складу земель Війська Запорізького. Засноване село в другій половині XVII століття. За переказами, назва села походить від імені одного із запорізьких козаків, що першим оселився там.
Перша офіційна згадка про Личкове датується 1706 роком. На той час це був досить великий населений пункт, який мав кілька десятків дворів і дерев’яну церкву. В 1709 році тут оселилися запорізькі козаки, які відмовилися підтримати гетьмана Мазепу.
У XVIII столітті Личкове не раз зазнавало татарських навал, що дуже позначалось на його господарському розвитку. В 1737 році війська кримських татар спалили оселі в Личковому і забрали в неволю значну частину його мешканців. Восени 1738 року багато жителів села загинуло від чуми. Через 2 роки Личкове відбудували. Але в 1768 році кримські татари вчинили новий спустошливий напад на село і вщент знищили його. У 1772 році в Личковому налічувалось 90 сімей, з них 7 були «бездворні», і 1014 мешканців, у т. ч. 526 чоловіків і 488 жінок. Навколо села власники стад і табунів, які брали в коші «білет» на право володіння землею, заснували козачі зимівники та хутори.
Разом з 9 сусідніми населеними пунктами Личкове входило до складу Орільської паланки (округу), а деякий час навіть було центром Личківської паланки Війська Запорізького. У селі жили козаки (що входили до запорізького товариства) і посполиті. Серед посполитих Личкового налічувалось 57 «тяглих» і «міцних», а «піших» і «дуже нищетних» — 47. Заможні козаки і посполиті заводили рибні промисли, відкривали шинки, експлуатували підсусідків. Поряд з виконанням військової служби жителі села займалися тваринництвом, рибальством і бджільництвом. Набули розвитку такі ремесла, як бондарське, ковальське, ткацьке та інші. Хліборобство не було провідною галуззю господарства, та невдовзі і тут почали вирощувати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку. У 1776 році з 1479 жителів села було 758 поселян і хліборобів та 366 «робітних людей», тобто тих, хто обслуговував зимівники старшин та багатих козаків.
Наприкінці XVIII століття село, як і навколишні землі, разом з його жителями перейшло у власність статського радника М. С. Іванова. Йому належало 214 дворів з 1393 кріпаками, а також винокурня, кінний завод та два млини.
У другій чверті XIX століття село придбав поміщик І. В. Катеринич. Становище селян, що знемагали під тягарем кріпосництва, погіршувалось рік у рік. Ще й тепер старі люди Личкового пам’ятають розповіді про панських наглядачів (селяни називали їх катами), які били кріпаків нагаями, прилюдно сікли різками. На панщині кріпаки працювали по 5 днів на тиждень. Засівали поля вручну, врожай збирали серпами і косами. У 1860 році на 207 селянських дворів Личкового припадало тільки 80 волів та 11 коней. Особливо скрутним було становище селян у неврожайні роки, а неврожаїв у цих краях з 1799 по 1856 рік було 201.
Щороку з кінця XVIII століття в Личковому відбувалося 4 ярмарки, причому найбільший із них, т. зв. Георгіївський (у квітні), був особливо людним. Наприклад, на такому ярмарку в 1828 році побувало до 1600 чоловік і було продано різних товарів на 30 тис. карбованців.
Після реформи 1861 року кращі землі лишилися у поміщика. За уставною грамотою, земельні наділи, які одержували селяни, не перевищували 4 десятин на кожну ревізьку душу . Всього за 2480 десятин землі селяни повинні були сплатити близько 100 тис. крб. Це був неприхований грабіж селян, яких примушували, за визначенням В. І. Леніна, викупити не стільки землю, скільки свою робочу силу. До того ж, поміщики намагалися всіляко урізати селянські наділи. Зберігся офіційний документ про виступ селян Личкового у 1884 році в зв’язку з тим, що поміщик недодав їм кілька десятків десятин землі.
З розвитком капіталізму посилився процес розорення трудового селянства. Земельні наділи, які одержали селяни, забезпечували лише напівголодне животіння. Крім викупних платежів, селянам доводилося сплачувати багато інших податків: державний поземельний, губернські і повітові, земські стягнення, мирські (сільські й волосні), страхові внески тощо. Відсутність худоби і реманенту, земельний голод примушували бідняцьку частину селян орендувати землю у поміщиків і куркулів або йти в найми і шукати заробітку на підприємствах.
Тяжке економічне становище, утиски, безправ’я — все це штовхало селян на боротьбу проти поміщицько-буржуазного ладу.
Революційну агітацію серед селян у 1905 році проводив П. I. Hop, уродженець цього ж села. Тривалий час він працював у Катеринославі на Брянському заводі разом з Г. І. Петровським, брав активну участь у революційному русі. За участь у робітничому страйку напередодні революції 1905—1907 рр. П. І. Нора було заарештовано і вислано з Катеринослава. Повернувшись у Личкове, П. I. Hop за завданням Катеринославського комітету РСДРП поширював серед жителів повіту працю В. І. Леніна «До сільської бідноти», відозви Катеринославського комітету «Селяни, час кінчати!» та інші.
Під впливом більшовицької агітації селяни переходили до активних дій. Ново-московський повітовий справник з тривогою повідомляв катеринославського губернатора, що селяни Личківської волості вимагали від поміщиці повернути гроші, утримувані з них як штраф, за весь час існування економії, а також знизити орендну плату з 15 до 5 крб. за десятину. Влітку 1905 року біднота села не тільки чинила потрави і самовільну порубку поміщицького лісу, не виходила на роботу в гарячу пору, але й відмовилась від сплати податків.
У грудні 1905 року революційні виступи селян набули нових форм, вони почали роззброювати поліцію. За розпорядженням властей у Личківську волость було переведено з Котовки загін козаків, які вчинили жорстоку розправу над учасниками виступів. У приміщенні волосної управи вони катували нагаями селян К. Стовбу, Т. Швагера та інших.
У роки реакції царизм, щоб запобігти новій революції і створити собі міцну соціальну опору в особі куркульства, провів аграрну реформу. В Личковому на хутори до 1911 року виділилося 34 господарства, за якими було закріплено 175 десятин землі. Ліквідація общинного землеволодіння позбавила малоземельних селян можливості користуватись общинними вигонами, водопоями та іншими угіддями. Без них вони не могли довго протриматись на відведеній ділянці землі і розорювались. Землі збіднілих селян скуповувало куркульство. Куркулі Ананченки з допомогою підставних осіб скупили кількасот десятин землі. Частина бідняків змушена була переселитись у Саратовську губернію.
За даними 1908 року, в селі було 475 дворів з населенням 2708 чоловік (1388 чоловіків і 1320 жінок)1. У 1909 році 6 господарств села займалося промислами: 3 ковальським, решта — швацьким та шорницьким. Виробляли також цеглу. Характерно, що два з цих господарств не мали власної землі і вже не займались землеробством.
В 1914 році жителі Личкового мали всього 2480 десятин, тобто стільки, скільки вони одержали за реформою 1861 року 3. В міру зростання населення малоземелля селян ставало дедалі більш відчутним.
До революції село фактично було позбавлене кваліфікованої медичної допомоги. На весь Перещепинський медичний відділок з населенням в 31 500 чоловік, до якого на початку XX століття належало й Личкове, був лише один лікар. Тільки в 1906 році земство відкрило тут фельдшерський пункт.
З 1885 року в Личковому почала працювати церковнопарафіальна школа з трирічним строком навчання, в якій навчалися переважно діти заможних селян; у 1911 році — однокласне початкове училище, підпорядковане повітовому земству.
З початком першої світової імперіалістичної війни в 1914 році значну частину чоловіків Личкового було мобілізовано до армії. Бідняцьким сім’ям, особливо тим, які втратили годувальників, стало ще важче. їх господарства занепали. В селі збільшилося число жебраків. Вихід із злиднів та безправ’я вказав селянам В. І. Ленін, ідеї якого принесли по-більшовицькому настроєні солдати, що після поранення повернулись до села.
В березні 1917 року після повалення царського самодержавства влада перейшла до «громадського комітету». Керований есерами і меншовиками, він, звичайно, но міг задовольнити споконвічних сподівань селянства. В липні—серпні 1917 року під впливом по-більшовицькому настроєних фронтовиків селяни вже не хотіли слухати есерівських агітаторів, гнали їх зі сходок, називаючи «зрадниками» та «підлабузниками».
Особливо зросла революційна активність трудящих селян після того, як від солдатів-фронтовиків вони дізналися про Жовтневе збройне повстання в Петрограді. У грудні 1917 року в селі було організовано революційний комітет, до складу якого ввійшли по-більшовицькому настроєні солдати і представники місцевої бідноти: д. п. Миколаєнко, Г. Р. Колісник, учитель П. К. Майборода та інші. В лютому— березні 1918 року селяни, на чолі з членом ревкому Ф. Т. Біланом, приступили до здійснення ленінського Декрету про землю. Вони взяли на облік землю, реманент,, худобу і майно поміщика Зіньківського та купця Пилипенка.
Для захисту села від нападу куркульських банд на початку 1918 року був утворений загін самоохорони з 25 чоловік. Після загарбання села німецько-австрійськими окупантами більшість бійців цього загону влилися в Окремий партизанський полк на чолі з М. Є. Козирєвим, штаб якого був розташований у селі Сомівці (тепер Зачепилівського району Харківської області)1. В листопаді 1918 року повстанці визволили Личкове від німецьких окупантів, а потім активно боролися проти петлюрівців. На початку 1919 року в селі було відновлено Радянську владу. Новоутворений ревком провів велику роботу по підготовці виборів до Личківської волосної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. До Ради обрали 40 чоловік. Першим її головою став І. К. Дорошенко. Крім представників Личкового, до її складу ввійшли активісти сіл Великокозирщини, Малокозирщини, Свічанівки, Дудківки, Трудолюбівки і Тернової Балки. Під керівництвом волвиконкому розгорнулась робота по забезпеченню безземельних та малоземельних селян землею. Земельна площа селянських господарств збільшилась у середньому на одну третину. На землях поміщика Зіньківського утворилась комуна «Прогрес». Першими її членами стали І. К. Дорошенко, П. К. і А. І. Майбороди, Ю. П. Дудка, Й. Сухенко та інші.
Активно боролися жителі Личкового проти денікінців, які захопили його влітку 1919 року і відновили там старі порядки. Від рук білогвардійців загинули сільські активісти Й. Л. Нор та М. І. Дудка. Частина селян воювала в рядах партизанського загону (під командуванням уродженця Личкового П. І. Бровка), що діяв у Приоріллі, чимало — в партизанському полку М. О. Козиря (Козирєва), який брав участь у боях під Костянтиноградом, Полтавою, Кременчуком, біля Одеси, Сиваша і під Перекопом. У партизанській боротьбі в роки громадянської війни брали участь А. А. Касьян, Г. Р. Колісник, В. Г. Колісник.
Після вигнання денікінців у селі спочатку діяв тимчасовий орган влади — революційний комітет. Під його керівництвом у березні 1920 року було проведено вибори до волосної Ради.
Велику роль у зміцненні Радянської влади і здійсненні соціалістичних перетворень на селі відіграв комітет незаможних селян, який очолювали С. П. Дудка та М. А. Коханенко. Комнезам згуртував навколо себе безземельних та малоземельних селян і розгорнув рішучу боротьбу за очищення місцевих органів влади від куркульських елементів.
Наприкінці 1923 року в Личковому утворився партійний осередок, першим секретарем якого став 3. Д. Дудка. До його складу входили також жителі села Ю. П. Гулак та Г. І. Покотило. З ініціативи партосередку в 1925 році організували комсомольський осередок, який очолив І. П. Іванченко (загинув на фронті в роки Великої Вітчизняної війни). Першими комсомольцями були Л. П. Майборода, М. К. Луценко, Є. І. Іванченко та інші.
Партосередок з допомогою сільського активу розгорнув широку масово-політичну роботу по пропаганді ленінського кооперативного плану. В 1925 році в Личковому на базі націоналізованого механічного млина було організовано промартіль «Працівник», а в 1929 році — радгосп «Пролетар». У жовтні того ж року (в західній частині села) виник ТСОЗ «Червоний орач», головою якого став І. П. Гула, потім О. Д. Тертишний.
В 1929 році в Личковому утворилися сільськогосподарська артіль ім. Т. Г. Шевченка та ТСОЗ «Червоний партизан». Навесні 1931 року ТСОЗ «Червоний орач» та сільськогосподарська артіль ім. Т. Г. Шевченка об’єдналися в колгосп ім. Сталіна, першим головою якого став двадцятип’ятитисячник з Нижньодніпровського заводу ім. Комінтерну І. А. Рускевич. На сільськогосподарську артіль у 1931 році перетворили і ТСОЗ «Червоний партизан» (очолив її Є. Д. Дудка). Організаторами колективних господарств були комуністи села П. І. Пиріг, Є. Д. Дудка, 3. Д. Дудка, П. Л. Гончар, В. Д. Гулак та активісти П. І. Пащенко, І. П. Шерстюк та інші.
Активну участь у колгоспному будівництві брали комсомольці. Вони першими вступали до колгоспів, проводили велику агітаційну роботу серед населення, випускали стінні газети, оволодівали сільськогосподарськими спеціальностями. В селі з’явилися свої механізатори. Першою закінчила курси і працювала трактористкою комсомолка Н. Г. Кузьменко.
Соціалістична перебудова села проходила в запеклій боротьбі з куркульством. З допомогою держави, переборюючи труднощі росту, сільськогосподарські артілі Личкового рік у рік міцніли. Вирішальну роль у цьому відіграла Вузівська МТС.
Успішно розвивалися зернове господарство і тваринництво. В артілі ім. Сталіна працювали 6 рільничих і одна городня бригада. Молочнотоварна ферма цього ж колгоспу в 1937—1938 рр. в середньому від кожної корови одержала по 1640 кг молока. В 1939 році надої молока збільшились до 1852 кг. Колгосп мав велику вівчарську ферму, де утримувалося близько 276 овець.
В артілі «Червоний партизан» у 1937—1938 рр. середній надій від кожної фуражної корови становив 1774 кг. Личківські чабани А. Д. Сурмило (з колгоспу ім. Сталіна) та П. М. Бровко (з колгоспу «Червоний партизан») за досягнення в розвитку тваринництва на Всесоюзній сільськогосподарській виставці були удостоєні золотих медалей.
Уряд високо оцінив трудові досягнення колгоспників. За вирощення високого врожаю пшениці — по 36 цнт з га — бригадира колгоспу ім. Сталіна П. Є. Тонконога нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.
З кожним роком поліпшувався і добробут личківців. У 1925 році в селі було відкрито медичну амбулаторію, в якій тоді працювала Ф. М. Мисик, нині заслужений лікар УРСР. Велику роботу по ліквідації неписьменності серед дорослого населення розгорнули вчителі села П. К. Майборода, А. Ф. Остапченко, Ф. П. Бондар, Г. Ф. Пащенко, А. Д. Євсевський, комуніст М. А. Коханенко, комсомольці Є. І. Іванченко, М. К. Луценко, культармійці — К. А. Ломака, О. П. Миколаєнко, О. П. Дудка, Г. І. Голуб, Ф. Ф. Гула, М. О. Забора, І. Л. Костюченко.
Колишню земську початкову школу в 1929 році було перетворено на семирічку, а в 1937 році її реорганізували на десятирічку. Середню освіту перед війною здобули в ній 70 юнаків і дівчат. У 1927 році жителі села власними силами побудували клуб. У колгоспах центрами масово-політичної роботи стали червоні кутки.
З перших днів Великої Вітчизняної війни комуністи і комсомольці, а також усі військовозобов’язані жителі села пішли на фронт. Ті, що не підлягали мобілізації, брали активну участь у спорудженні протитанкових укріплень на Дніпрі. Чоловіків замінили в полі та на фермах жінки. Партійна організація і правління колгоспів відправили худобу та матеріальні цінності в тил країни.
28 вересня 1941 року Личкове було окуповане німецько-фашистськими військами. Почалися чорні дні неволі. Але фашисти не зламали віри жителів села в неминучу перемогу радянського народу.
На території колишнього Котовського району, до якого тоді входило Личкове, за рішенням райкому партії було створено кілька партизанських груп. Одну з них очолив житель Личкового Є. І. Іванченко, другу — завідуючий фермою колгоспу «Пролетар» Личківської сільради Г. Т. Канава. Обидві групи були виявлені фашистами в 1941 році. Частину партизанів— Г. Т. Канаву, Г. X. Білана, П. Т. Мороховця, А. І. Кремену, А. Г. Горбатова, С. А. Кудлу, М. О. Плиша та інших — схопили і розстріляли гітлерівці. Ті, що врятувались, влилися до партизанського загону Сахновщанського району Харківської області.
Коли частини Червоної Армії у лютому 1943 року прорвалися до станції Перещепине Новомосковськом району, а потім, після запеклих боїв, одна з них потрапила в оточення, мешканець Личкового І. К. Дорошенко вночі допоміг бійцям цієї частини з’єднатися з своїми військами. Вчительки А. Ф. Остапченко та М. П. Селіфанова переховували в себе кількох поранених радянських солдатів, які потрапили в оточення. За патріотичні дії А. Ф. Остапченко і М. П. Селіфанова були розстріляні окупантами.
Багато жителів Личкового відзначилося на фронтах Великої Вітчизняної війни. За хоробрість і мужність, виявлену в боях, орденами Богдана Хмельницького і Червоного Прапора було нагороджено I. X. Саснка, орденами Червоного Прапора і Вітчизняної війни — П. А. Фурса, орденами Слави і Червоної Зірки — І. Ф. Шерстюка, двома орденами Слави — Д. В. Дериведмідя, М. М. Кравця та І. П. Полішка.
В центрі села споруджено пам’ятник тим, хто загинув у роки Великої Вітчизняної війни. На меморіальних дошках зазначено 550 імен героїчних захисників Батьківщини.
22 вересня 1943 року війська Червоної Армії визволили Личкове.
За час окупації фашисти відправили на каторжні роботи до Німеччини 97 мешканців села. Вони спалили і знищили 11 колгоспних будівель, приміщення середньої школи і вокзалу, базу райспоживспілки, механічний млин, багато будинків колгоспників, зруйнували колгоспні ферми й цегельний завод, вивезли майже всю худобу. Загальна сума заподіяних селу збитків становила 40 млн. карбованців.
На 1 січня 1945 року в колгоспі «Червоний партизан» було всього 52 працездатних чоловіки. Основні роботи доводилося виконувати жінкам. Колгосп зовсім не мав автомашин і тягла.
Відбудову зруйнованого господарства організувала сільська Рада, відновлена відразу ж після визволення села. Очолював її тоді І. Ф. Пипич. Спочатку в «Личковому був лише один комуніст — голова колгоспу Ф. В. Потапенко. Згодом, після того, як до села повернулися воїни Червоної Армії П. Є. Тонконог, Ю. С. Ткаченко, М. І. Полішко, оформилася партійна організація. Вона розгорнула серед населення широку пропагандистську і агітаційну роботу, спрямовану на проведення сільськогосподарських робіт і допомогу фронту.
У відродженні колгоспів велику допомогу трудящим села подала держава. Вона ‘ забезпечила їх будівельними матеріалами, худобою, насінням. Чимало худоби було одержано за рахунок реевакуації з інших районів країни, коней залишили частини Червоної Армії, які проходили через село. Колгоспниці О. К. Улізько, Г. А. Пиріг та інші віддали в колгосп до 200 шт. птиці. За 15 місяців після визволення було відбудовано 99 проц. усіх зруйнованих будинків.
Трудівники села працювали, не покладаючи рук, часто відмовляючи собі в необхідному, щоб швидше наблизити час остаточної перемоги над ворогом. Уже в 1944 році план весняної сівби було виконано на 148 процентів.
Успішно провели в селі збір коштів на танкову колону «Червона Україна». Колгоспник Г. Я. Очеретяний вніс 8 тис. карбованців.
У 1948 році колгоспи села освоїли всі довоєнні посівні площі. Дальшому зміцненню економіки колгоспів сприяло їх укрупнення, проведене в 1956 та 1958 рр., і створення на їх базі колгоспу ім. Суворова.
Великих досягнень домігся колгосп за роки семирічки. У 1965 році вся орна земля артілі становила 6700 га. В цьому ж році було вироблено 54 тис. цнт зерна — вдвоє більше, ніж у 1960 році. За цей же час виробництво м’яса на 100 га сільськогосподарських угідь збільшилося з 27,4 цнт до 97,4 цнт. Зросла і техніко-енергетична озброєність виробництва. У 1965 році на ланах колгоспу працювало 37 тракторів, 13 комбайнів та багато іншої техніки.
Впроваджуючи в життя рішення березневого Пленуму ЦК КПРС 1965 року, колгосп ім. Суворова домігся нових трудових успіхів. У 1966 році валовий збір зерна становив тут 91553 цнт, середній врожай озимої пшениці — 37 цнт з га. Бригада М. І. Горобця в 1966 році виростила по 33,6 цнт зернових з га на площі 1056 га (в т. ч. по 38,5 цнт пшениці з 710 га). Виробництво м’яса на 100 га сільськогосподарських угідь збільшилось до 106,3 цнт. Надій молока від кожної фуражної корови підвищився з 1854 кг до 2459 кг порівняно з попереднім роком. Грошові прибутки колгоспу в 1966 році становили 1 млн. 918 тис. крб. проти 700 тис. крб. у 1960 році. Середній місячний заробіток колгоспника у рільництві — 100 крб., у тваринництві— до 200 карбованців.
В 1967 році партійна організація і правління колгоспу багато зробили для дальшої механізації виробничих процесів у тваринництві: машини тут підвозять грубі корми, змішують з силосом, жомом. Включається кормороздавач, і корм подається худобі. Приміщення очищається з допомогою транспортера. Діють автопоїлки. Для розміщення взимку поголів’я, яке відгодовується в господарстві, побудовано 17 корпусів. Колгосп ім. Суворова на Дніпропетровщині називають фабрикою дешевої яловичини. Відгодівлю молодняка тут переведено на промислову основу.
За успіхи у вирощуванні високих урожаїв зернових і надплановий продаж хліба державі урядовими нагородами відзначено 17 трудівників колгоспу. Орденом Леніна нагороджено бригадира другої комплексної бригади М. І. Горобця та скотаря першої комплексної бригади М. О. Костюченка. Орденом Трудового Червоного Прапора — голову колгоспу М. В. Шкуліпу і ланкову другої комплексної бригади О. М. Заворотнюк. Бригадир комплексної бригади М. І. Горобець, ланкова О. Б. Касьян і свинарка Н. М. Клименко відзначені бронзовими медалями ВДНГ СРСР.
Велику роль у піднесенні сільськогосподарського виробництва відіграло соціалістичне змагання. Протягом останніх чотирьох років колгосп ім. Суворова успішно змагається з колгоспом ім. Котовського Магдалинівського району. Міцна дружба зв’язує колгосп також із сільськогосподарською артіллю «Дніпро» Нікопольського району.
З 1965 року над колгоспом ім. Суворова здійснює шефство Дніп-родзержинський цементний завод.
За цей час шефи побудували зрошувальну систему на площі 93 га, обладнали водяне опалення в тракторному стані і будинку тваринника. Вони передали колгоспу понад 1,5 тис. тонн цементу, до 10 тис. тонн гранульованого шлаку, до 700 кв. метрів залізобетонних конструкцій, до 300 кубометрів лісу тощо.
Збільшення прибутків колгоспу дало змогу виділити значні кошти на благоустрій села.
З кожним роком зростає добробут личківців. Широкого розмаху набрало житлове будівництво. В нових домівках по 2—3 кімнати, є водопровід, газові плити. В найближчий час газ буде в усіх будинках. Споруджено новий Будинок культури на 600 місць, дитячу їдальню. Тут у великому світлому залі — зручні столики. На кожному — квіти. В їдальні щоденно обідає до 450 дітей.
На честь 50-річчя Великого Жовтня в Личковому в 1966—1967 рр. встановлено пам’ятник В. І. Леніну, закладено фундамент нового приміщення лікарні, насаджено парк.
Товарооборот торговельної сітки села, яка має 6 магазинів, у 1966 році становив 1,5 млн. карбованців.
Жителі села забезпечені висококваліфікованою медичною допомогою. В сільській лікарні працюють 13 медичних працівників. Крім того, тут є фельдшерсько-акушерський пункт і аптека. В дитячому комбінаті дошкільнят доглядають досвідчені виховательки.
В 1966 році в середній школі Личкового навчалося 460 учнів, працював 31 вчитель (в т. ч. з вищою освітою — 12). За успіхи у навчанні і вихованні підростаючого покоління учителів відзначено урядовими нагородами: 3. С. Тищенко — орденом Трудового Червоного Прапора, троє вчителів — медалями «За трудову відзнаку» і двоє — значками «Відмінника народної освіти».
До революції понад 90 проц. жителів були неписьменними. Нині Личкове — село суцільної грамотності. Майже 100 чоловік мають вищу освіту.
Після робочого дня колгоспники охоче відвідують Будинок культури. Вони йдуть сюди почитати газету або книжку улюбленого письменника, подивитися фільм, виставу або послухати концерт учасників художньої самодіяльності. У просторих кімнатах Будинку є всі умови для гурткової роботи, працюють драматичний і хоровий гуртки, є свій духовий оркестр. На обласному огляді 1966 року колгоспні музиканти завоювали диплом 2-го ступеня. В Будинку культури працює бібліотека, якою завідує Г. В. Колісник. 14 років віддала вона цій справі. У фонді бібліотеки 10 тисяч книг, 1310 колгоспників — її постійні читачі. Тільки за 1966 рік фонд бібліотеки збільшився на 1000 книг. Зростає інтерес до політичної та сільськогосподарської літератури. Бібліотеці присвоєно звання колективу відмінної праці. Багато колгоспників мають власні бібліотеки. Великий попит у селі на передплатні видання. Кожна сім’я одержує газети й журнали. На 1967 рік жителі села передплатили 2255 прим, газет і 1797 — журналів.
Великі зміни, що сталися за роки Радянської влади в селі, видно на прикладі кожної сім’ї. Один із старожилів Личкового —П. І. Голуб — до Жовтневої революції жив у злиднях. Заможне життя прийшло в його сім’ю за Радянської влади. Та навала
німецьких фашистів порушила вільне і щасливе життя. Його син загинув на фронті. Держава допомогла виховати його шістьох онуків. Всі вони здобули вищу освіту. Петро Гаврилович став агрономом і вже 8 років працює головою колгоспу в сусідньому районі Харківської області. Василь Гаврилович та Володимир Гаврилович — інженери. Онуки Петра Івановича — Фросина, Устина, Марія — вчителі.
І. І. Іванченко з дитячих років і до Жовтневої революції батракував в економії поміщика Родзянка. Інша доля у його нащадків. Син Єгор працює головою Личківської сільради, дочка Наталія — вчителька Личківської середньої школи. Онуки: Станіслав — інженер-механік, Микола, Юлій і Леонід — техніки; Тамара вчиться в сільськогосподарській академії ім. Тімірязєва в Москві.
Вся господарська, масово-політична і культурно-освітня робота в Личковому спрямовується 5 партійними організаціями, які об’єднують 164 комуністів. У центрі їх уваги — мобілізація трудівників на виконання рішень XXIII з’їзду КПРС та XXIII з’їзду КП України. Для зміцнення єдиного партійного керівництва в 1959 році в колгоспі утворено партійний комітет і 3 бригадні парторганізації. У 1967 році парторганізація колгоспу ім. Суворова налічувала 78 комуністів, 32 із них працювали в тваринництві і 28 — у рільництві.
В рядах партії — передовики виробництва: бригадир рільничої бригади М. І. Горобець, трактористи В. Г. Бойко, І. С. Тесленко, комбайнер І. М. Мигрин, завідуючі фермами М. Р. Мазниця, Л. М. Паук, Н. Ф. Руденко, тваринники І. П. Мороз, Б. П. Городян, М. М. Макаренко та інші. Партійний комітет та правління колгоспу мають свій друкований орган — багатотиражну газету «За честь колгоспу», яка виходить двічі на місяць. Крім того, життя трудівників висвітлюють стінні газети, які випускаються в кожній ланці, та місцеве радіомовлення. Колгоспна комсомольська організація налічує 37 чоловік.
Багато уваги розвиткові села приділяє Личківська сільська Рада депутатів трудящих. В лютому 1968 року до її складу входило 60 депутатів, серед них 29 колгоспників артілі ім. Суворова, 15 робітників і службовців радгоспу «Пролетар», 7 учителів, 3 медпрацівники. Чотири постійно діючі комісії розглядають і вирішують широке коло питань — сільськогосподарські, фінансові, благоустрою тощо. На громадських засадах діє народна дружина по охороні громадського порядку і товариський суд.
Трудівники Личкового сповнені прагнення успішно виконати завдання п’ятирічного плану, що створить умови для дальшого економічного і культурного зростання села.
В. Я. МАКСИМОВ, В. Я. НАЙДІОН, 3. С. ТИЩЕНКО.