Слов’янка, Межівський район, Дніпропетровська область
Слов’янка — село, центр сільської Ради. Розташована на березі річки Бика, притоки Самари, за 18 км на північ від районного центру і за 1,5 км від залізничної станції Слов’янка Придніпровської залізниці. Сільраді підпорядковані також населені пункти Андронівка, Водолазьке, Красногорівка, Наталівка, Новогригорівка, Світловка, Юр’ївка. Населення — 3017 чоловік.
В минулому на території сучасної Слов’янки, як підтверджують історичні документи, була козацька сторожова охорона, що контролювала Муравський шлях з Криму до Росії. Тут стояв із своїм загоном сотник Гончар. У 1660 році в одній із сутичок з татарами він загинув. Відтоді балка, де його поховали, стала називатися Балкою Гончара. В 1707 році вона згадується серед інших населених пунктів Запорізької Січіг. Весною 1774 року тут оселилося кілька учасників селянської війни під проводом О. Пугачова, що рятувалися від переслідувань уряду.
Наступного року в козацькому поселенні проїздом зупинився губернатор Азовської губернії Чертков, який знайомився з краєм. Йому дуже сподобалася привільна, рівна, мальовнича місцевість, і він наказав почати заселення її сімейним осілим людом. Губернатор сподівався з часом заснувати тут місто Слов’янськ, про будівництво якого клопотався князь Потьомкін. Тому в 1777 році поселення й було назване Слов’янкою.
За переписом 1782 року, в Слов’янці проживало 560 душ, в т. ч. 289 чоловіків і 271 жінка. Населення займалося рільництвом і тваринництвом. Родючі землі, наявність річки, зручні шляхи сполучення сприяли швидкому зростанню слободи. Так, за переписом 1859 року, в ній було 442 двори, де проживало 3046 мешканців 4, що належали до розряду державних селян. У 1897 році кількість дворів збільшилась більш ніж удвоє (927), населення — до 5709 чоловік. Воно мало 12 795 десятин надільної землі. В селі була церковнопарафіальна школа, поштова станція.
Гніт, свавілля місцевої влади викликали протест селян Слов’янки, і в 1868 році вони усунули з посади волосного старшину. В другій половині XIX століття революційну агітацію серед жителів села вели народники. Так, у 70-х рр. сюди прибули два ковалі, бондар та два вчителі. З ними близько зійшовся місцевий селянин Т. Г. Леонтьев. За доносом куркулів вони всі були заарештовані.
З розвитком капіталізму посилювався процес класової диференціації селянства.
На кінець 1895 року лише 3 поміщикам — Лященкові, Кільману і Довженку належало 5485 десятин орної землі. Багатії безсоромно грабували своїх односельчан. Наймитам за сезон вони платили не більше 15 крб., підліткам — 7—8 крб. А часто було й так, що, відробивши літо на землях поміщика Довженка чи куркуля Зуба, бідняк ще й заборговував їм. У 1913 році 46 господарств поміщиків та куркулів (це становило 2,5 проц. всіх господарств) володіли 12 340 десятинами придатної землі. В середньому на таке господарство припадало близько 268 десятин. Таким чином, в руках багатіїв було 43 проц. усієї придатної землі, тоді як у 97,5 проц. селянських господарств — лише 57 проц. земельних угідь. Йдеться лише про ті куркульські господарства, які вийшли з общини на хутори. Крім них, в селі були куркульські господарства, які також збільшували свої наділи за рахунок бідноти. Наприклад, куркулі Зуб, Афоній, Хань, Кобець мали від 60 до 150 десятин землі, в той час як у бідняцьких господарств було не більше 3,5—5 десятин на двір. 150 селянських родин продали свої землі і виїхали шукати кращої долі до Сибіру та Середньої Азії. Значна частина селян пішла в найми до куркулів або шукала роботу на шахтах Донбасу.
Імперіалістична війна лягла новим тягарем на плечі трудового селянства. На війну було мобілізовано майже всіх працездатних чоловіків. У селян забирали тягло, худобу.
Напередодні 1917 року в Слов’янці налічувалося 1240 дворів. Більшість похилених на бік селянських хат-мазанок була вкрита соломою. Дерев’яні саморобні стіл та лава — от і все начиння тогочасної бідняцької хати. В селі працював один паровий і 49 вітряних млинів. Сільська біднота, яка становила 65 проц. населення села, користувалася лише вітряними млинами, де мололи зерно на простий помол. Чотири олійниці, 7 кузень, два цегельні заводи обслуговували переважно заможних селян. В Слов’янці було 5 зернових громадських комор, 5 приватних мануфактурних та промтоварних крамниць, лісний склад. Щорічно проводилося три ярмарки і щонеділі відбувалися базари.
Одна земська двокласна і дві церковнопарафіальні школи — оце і всі навчальні заклади на 8430 чоловік населення 7. Тут навчалося близько 200 учнів. Більш як 75 проц. дітей шкільного віку не мали змоги ходити до школи. Тільки в 1909 році земство відкрило лікарню на 11 ліжок. Зате тут було 2 церкви, єврейський молитовний дім, 3 шинки, винний льох.
Після повалення царизму, в березні 1917 року солдати Я. Я. Денисенко, Г. Ю. Рибальченко, Р. П. Куліниченко, підтримані селянами, заарештували урядника, конфіскували його майно. В селі було створено виконавчий комітет громадських організацій, який очолив есер М. Кваша. Та сільська біднота, не чекаючи дозволу властей, почала захоплювати й обробляти поміщицькі землі. Весною 1917 року вони забрали також близько 600 десятин землі у куркулів на хуторі Лозуватці, розташованому поблизу Слов’янки.
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді швидко долетіла до Слов’янки. Комуністична партія послала на село робітників міста та революційних солдатів, які допомагали сільській бідноті встановити владу Рад. Так, на початку 1918 року сюди прибули уродженці Слов’янки — шахтар, член Комуністичної партії з 1917 року Т. С. Вінников, з Петрограда — солдат Я. Я. Денисенко, з Павлограда — Г. Ю. Рибальченко та інші. У лютому 1918 року вони організували сільський ревком на чолі з Я. Я. Денисенком. Ревком роздав трудовому селянству Слов’янки понад 2 тис. десятин поміщицької і куркульської землі, сотні голів худоби та багато сільськогосподарського реманенту.
У другій половині березня австро-німецькі окупанти захопили Слов’янку. Ще перед окупацією Слов’янський ревком організував бойовий загін в кількості 300 чоловік на чолі з колишнім чабаном, солдатом Г. Ю. Рибальченком. Влітку в селі було створено партизанський загін на чолі з комуністом Я. Я. Денисенком. Згодом слов’янці об’єдналися з 1-м Павлоградським загоном червоних партизан і спільно били ворога.
Відновлення Радянської влади після вигнання австро-німецьких військ і петлюрівців відбувалося в умовах господарської розрухи, жорстокої боротьби проти куркульських та махновсько-анархістських банд.
В другій половині червня 1919 року село захопили денікінці. Вони розстріляли активістів А. Л. Заїчку, А. Лисицю, повісили на телеграфному стовпі Ф. М. Гапона, вигнали з хат сім’ї партизанів М. Д. Макаренка, С. Первія, Й. Кравченка, а будинки їх спалили. Трудящі села рішуче піднялися на боротьбу за відновлення Радянської влади. В Слов’янці знову створився партизанський загін, на чолі якого став селянин-бідняк М. Д. Макаренко. При активній підтримці бідноти 14 жовтня 1919 року партизани розгромили місцеві органи денікінської влади, роззброїли стражників і встановили в селі свій контроль. Вже 15 жовтня сюди прибув каральний загін Роговського. В результаті нерівного бою партизани змушені були залишити село. Почалася кривава розправа над селянами — близько 20 чол. карателі стратили, серед них — О. О. Лисицю, В. Т. Дороша, П. М. Денисенка, А. 3. Кобця та інших. В їх числі було і 6 поранених партизанів — С. Г. Первій, Т. А. Кобець, Н. П. Субота та інші, яких після жорстоких катувань повісили в Гришиному. Очевидці розповідають, що в останню хвилину С. Первій крикнув карателям: «Катуйте, всіх більшовиків не закатуєте! Зараз ви вішаєте шістьох партизанів-більшовиків, а завтра наше місце в бойовому строю займуть ще шістдесят!».
В грудні 1919 року Червона Армія визволила Слов’янку від денікінців і в селі відновилася Радянська влада. Головою волосного ревкому призначили місцевого жителя, комуніста з 1918 року Я. Я. Денисенка. Характеризуючи діяльність Слов’янського волосного ревкому, парторганізатор Петропавлівського куща Т. С. Вінников в доповідній записці Павлоградському повітовому партійному комітету від 4 серпня 1920 року писав: «… Троїцький та Слов’янський волосні ревкоми роботу ведуть вдень і вночі, всі 24 години» 4. В липні 1920 року тут організовано партійний осередок. На той час у його складі було 15 членів партії і 13 співчуваючих, очолив осередок Я. Я. Денисенко.
Основну увагу комуністи села приділяли правильному розподілові поміщицької землі, виконанню продрозверстки, відбудові села, питанням освіти і охорони здоров’я. Робота партійної організації була відмічена на повітовій Павлоградській партійній конференції, яка проходила у вересні 1920 року. Велику допомогу комуністам села подавали члени КНС. Головою комітету незаможники обрали комуніста 3. П. Зоца.
До громадського життя села активно залучалася молодь. У травні 1920 року тут створено комсомольську організацію, яка на 1 вересня того ж року налічувала у своєму складі 25 чоловік. Комсомольці допомагали виконувати продрозверстку, боротися з бандитизмом. Немало зусиль доклали вони, щоб ліквідувати неписьменність серед населення, вели культурно-освітню роботу. За пропозицією партосередку комсомольці і несоюзна молодь організували суботники по ремонту шкіл, будівництву лазні. В 1927 році їх силами було закінчено будівництво приміщення сільбуду та приміщення для бібліотеки. Активними комсомольцями Слов’янки на той час були С. Степура, М. Губарева, М. Мацегора, М. Мандрика та інші.
Для боротьби з куркульсько-націоналістичними бандами було створено загін самооборони з комуністів, комнезамівців і комсомольців, який очолив Г. Ю. Рибальченко. В 1920—1921 рр. бійці загону брали участь у ліквідації банди Брови та інших. П’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад, відмічаючи великі заслуги слов’янського КНС у відбудові села, виконанні продподатку, боротьбі з куркульсько-націоналістичними бандами, нагородив його Червоним прапором.
В 1924 році в основному було відроджено зруйноване за роки імперіалістичної та громадянської воєн господарство. На кінець відбудовного періоду в селі проживав 7631 чоловік. Селяни відновили довоєнні посівні площі. Працювали два парових млини, олійниця, 4 майстерні по ремонту сільськогосподарських машин. На той час відкрили двері три школи — семирічна і дві початкові. Функціонувала лікарня.
У підготовці трудящих Слов’янки до колективного господарювання значну роль відіграло створене у 1929 році товариство спільного обробітку землі. На початку наступного року тут було організовано 5 сільськогосподарських артілей: «Червоний партизан», «Червоне козацтво», «Червоний хлібороб», «Україна» та ім. Петровського. Комуністи першими вступали до колгоспів, вони згуртували навколо себе бідняків для боротьби з куркулями, які чинили шалений опір проведенню колективізації. Куркулі підбурювали селян знищувати худобу, псували сільськогосподарський реманент. У гарячий час польових робіт вони спровокували «жіночий бунт». 22 січня 1930 року на відкритих партійних зборах села було вирішено вислати найнебезпечніших з них за межі району.
Ядром молодих колгоспів стали батрацько-бідняцькі групи. Вони проводили значну роботу по добору бригадирів, полеводів, рахівників та інших колгоспних кадрів, боролися за збереження колгоспного майна, зміцнення трудової дисципліни. Дніпропетровський окружний комітет партії направив у село старих комуністів робітників заводу ім. Петровського П. Жевжика (він очолив парторганізацію села), А. К. Татрова (став головою GCT). Головою колгоспу «Червоний партизан» було рекомендовано слюсаря Дніпропетровського трамвайного парку № 1 П. М. Волкова. Комсомольську організацію очолив робітник дніпропетровського заводу «Спартак» комсомолець М. І. Сташков, який в роки Великої Вітчизняної війни став секретарем підпільного Дніпропетровського обкому партії. Прибулі на село робітники передавали молодим колгоспникам свій досвід роботи, згуртовували бідняків на подолання труднощів організаційного періоду.
Значну роль у зміцненні колгоспів села відіграв радгосп «Дніпропетровський» Петропавлівського району. В 1929 році він виділив насіння і машинно-тракторну колону, яка посіяла озиму пшеницю на площі близько 500 га і зорала під посів більше 2 тис. га землі. Наступного року радгосп допоміг колгоспам зібрати урожай зернових. З 1939 року почала працювати Слов’янська МТС, першим директором якої став комуніст Марщинішин. П’ять тракторних бригад машинно-тракторної станції обслуговували колгоспи Слов’янки. При МТС відкрилися курси, які готували трактористів, комбайнерів, ковалів та інших робітників. Першими трактористами села стали Т. І. Кулик, А. П. Гужва, Г. М. Іващенко, К. L Москаленко та інші.
Колгоспники, робітники МТС розгортали соціалістичне змагання за підвищення врожаїв, розвиток громадського тваринництва. У 1938—1939 роках вони змагались за право взяти участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. Приклад подавали механізатори Слов’янської МТС А. Максимов, А. І. Двореченець, Г. С. Свеженець, які в середньому виробляли на тракторі по 500— 656 га1. Комбайнери І. Г. Солодовник, І. М. Первій на комбайні «Комунар» за 25 календарних днів збирали врожай на площі 426—527 га кожний. Коваль цієї ж МТС О. П. Стадниченко, тесляр Л. А. Лях в середньому виконували норми виробітку на 150—173 проценти. Усі вони були занесені до Книги пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.
Від механізаторів не відставали тваринники. Почесне право бути занесеними до Книги пошани ВСГВ здобули свинарки Я. А. Сліпець, Є. М. Гончар, Н. Р. Зоц. Вони в середньому за 1938—1939 рр. виростили по 18—22 поросят на свиноматку. В 1939 році Н. Р. Зоц була нагороджена орденом Леніна.
Змінилося село за роки Радянської влади — в центрі Слов’янки з’явилися нові приміщення школи, сільбуду. МТС збудувала механічні майстерні, нові добротні житлові будинки. В селі працювали паровий млин, олійниця, 6 магазинів. До послуг колгоспників була добре обладнана лікарня районного значення, аптека.
Всі діти шкільного віку навчались у двох початкових та середній школах. У 1940/41 навчальному році набували знання 570 учнів, в т. ч. тільки у 8—10 класах налічувалося 125 чоловік. В усіх трьох школах працювали 32 вчителі.
Велику культурно-освітню роботу серед населення проводили Будинок культури, бібліотека, бригадні червоні кутки. Майже кожен дорослий житель села передплачував газети і журнали.
В перші дні Великої Вітчизняної війни значна кількість жителів Слов’янки пішла на фронт. Слов’янці пишаються своєю односельчанкою Р. І. Писаренко, яка пройшла бойовий шлях від Волги до Праги. За бойові заслуги вона має 9 урядових нагород. Р. І. Писаренко зараз працює у слов’янській лікарні. Жителі глибоко шанують пам’ять героїв-односельчан, що віддали життя у боях за свободу і незалежність своєї соціалістичної Батьківщини. В центрі села, біля Будинку культури, колгоспники спорудили їм пам’ятник, на п’єдесталі якого висічено 177 прізвищ.
У 1941 році колгоспники, що залишилися в селі, з величезним напруженням збирали врожай, щоб якнайшвидше здати хліб державі. Коли фронт став наближатися до села, вони почали евакуацію худоби у глибокий тил.
18 жовтня 1941 року гітлерівці окупували Слов’янку. Майже два роки село перебувало під німецько-фашистським гнітом. Фашисти розстріляли колгоспних активістів А. І. Лаврута, І. П. Денисенка, А. І. Лисицю та інших, силоміць вивезли на каторжні роботи до Німеччини близько 500 юнаків і дівчат.
Жителі Слов’янки розгорнули непримиренну боротьбу з ворогом; всілякими засобами зривали сівбу, збирання врожаю, псували сільськогосподарські машини. У 1942 році колгоспник Я. Р. Первій разом з сином Володимиром підірвав машину з фашистськими солдатами. В нерівній сутичці з ворогом вони обидва загинули. Весною 1943 року окупанти вели через Слов’янку групу полонених червоноармійців.
У селі з їх числа гітлерівці відібрали 8 чоловік і після жорстоких катувань розстріляли. Але один з них залишився живим. Тяжко поранений О. П. Козлов доповз до хати колгоспниці Г. О. Зоц, яка і сховала його у себе. Через кілька днів вона перевезла червоноармійця в більш надійне місце, до фельдшера Ф. П. Фатєєва, де вже переховувався поранений лейтенант Червоної Армії П. Попов. Патріоти, ризикуючи життям, більше шести місяців доглядали за двома радянськими воїнами. Радянський уряд нагородив відважну жінку медаллю «За відвагу».
Радянські патріоти продовжували боротися і в глибокому тилу ворога, в самому фашистському лігві — Мюнхені. На початку 1943 року Г. І. Фесенко, силоміць вивезений із Слов’янки, під час трауру з приводу розгрому німецько-фашистських військ під Сталінградом, написав на стіні зруйнованого будинку: «Хай живе Червона Армія і великий Радянський Союз!». Це було на очах французьких і голландських полонених. Гестапівці схопили і замордували відважного юнака.
Поразки фашистської армії на східному фронті викликали звірячу лють гестапівців до мирних радянських людей. У селі вони розстріляли 74 чоловіка. 65-річному Н. Д. Тимошенку викололи очі, вирізали зірки на грудях і спині, а потім кинули в палаючий будинок. Відступаючи, окупанти вивезли до Німеччини машини, коней, рогату худобу тощо. Вони спалили близько 900 будинків колгоспників, всі громадські будівлі, приміщення МТС, парові млини, олійницю, школи, лікарню, Будинок культури, крамниці, інші господарські та культурно-побутові установи. Загальні збитки по селу становлять більш як 82 млн. карбованців. Так, у колгоспі «Червоне козацтво» залишилося всього троє коней та одна пара волів, майже всі сільськогосподарські машини були зіпсовані. Не краще становище з тяглом було і в інших артілях.
14 вересня 1943 року частини 226-ї стрілецької дивізії разом з 279-ю Лисичанською, ордена Червоного Прапора стрілецькою дивізією, що діяли в напрямі Червоноармійськ—Павлоград, визволили Слов’янку від фашистських загарбників. Заступник командира одного із стрілецьких батальйонів М. С. Мінін, який безпосередньо брав участь у визволенні села, згодом розповідав у своїх спогадах про жорстокі п’ятиденні бої за це село. За Слов’янку у вересні 1943 року віддали своє життя 218 солдатів і офіцерів Червоної Армії. Серед них капітан В. Є. Єфімов, старший лейтенант С. А. Муковеков, сержанти В. Ф. Міхленко, М. Т. Приходько, А. С. Хайрутдінов, рядові І. І. Андріанов, 3. Т. Борисов, І. І. Гардаш, Бойзако Акуібек та інші. Всі вони поховані в братській могилі, яку з любов’ю доглядають жителі села. Піонери середньої школи листуються з військовими частинами, що брали участь у визволенні села.
Після визволення Слов’янки відновила свою діяльність сільська Рада, головою якої обрали партизана років громадянської війни колгоспника М. Д. Макаренка. В селі почали працювати партійна та комсомольська організації. На обліку парт-організації перебувало в той час 4 члени і кандидати партії. Секретарем організації був Т. П. Горбенко. Комсомольська організація об’єднувала 46 членів. Відновлені ще в перші дні після визволення, 5 колгоспів села одержали кредити від держави машини, будівельний матеріал. Колгоспи республік Середньої Азії надіслали сюди 49 пар коней, 1442 цнт ярої пшениці, різні сільськогосподарські машини. Вже в першу післявоєнну весну колгоспники перевиконали план посівних площ. В 1944 році трудівники артілі «Червоне козацтво», не маючи тракторів, зібрали по 10 цнт зернових з гектара.
На кінець четвертої п’ятирічки було освоєно посівні площі довоєнного часу. Протягом 1950—1959 рр. всі колгоспи Слов’янки поступово об’єдналися в один — «Радянська Україна». Створення великого, багатогалузевого господарства сприяло кращому використанню машин, підвищенню культури землеробства, зменшенню адміністративних витрат, зміцненню кадрами провідних ділянок колгоспного виробництва. Так, на початок семирічки в 1958 році артіль мала на фермах 2239 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 919 корів. Урожай зернових, без кукурудзи, становив тут 20 цнт з га, а валовий прибуток колгоспу — більше 8 млн. карбованців.
Партійна організація, правління колгоспу приділяли багато уваги питанню підготовки кадрів. І це дало позитивні наслідки. На кінець 1965 року в колгоспі працювало більше 140 кваліфікованих трактористів, комбайнерів, шоферів, токарів, слюсарів. Протягом багатьох років уміло керує багатогалузевим, високомеханізованим господарством голова колгоспу В. Ф. Юрченко. Він нагороджений кількома урядовими нагородами. Тут виросли досвідчені полеводи, доярки, свинарки. У 1960 році свинар М. Й. Павлик, доглядаючи 600 голів свиней, забезпечив значно зниження собівартості центнера м’яса. Доярка О. А. Тріщак у 1965 році надоїла майже по 2400 кг молока від кожної фуражної корови, доярка Г. А. Максименко — по 2324 кг при плані 1500 кілограмів. Ф. М. Суховерхий в 1965 році одержав по 154 яйця від кожної з 3375 курок-несушок і зайняв перше місце серед колгоспних пташників Межівського району.
Розгорнувши соціалістичне змагання за гідну зустріч 50-х роковин Жовтня, колгоспники добились нових виробничих успіхів. Вони зібрали з кожного гектара по 25,8 цнт озимої пшениці. Колгосп мав 3466 голів великої рогатої худоби, 2336 свиней, більше як 2460 овець. Якщо в 1959 році на сто га сільськогосподарських угідь тут було вироблено м’яса у живій вазі по 35,5 цнт, молока — 150 цнт, то в 1967 році— м’яса — 55 цнт, а молока — 270 цнт, в середньому на фуражну корову надоєно близько 2500 кг молока. Третя бригада свиноферми, яку очолює В. М. Мандрика, перевиконала взяті зобов’язання по одержанню приплоду. Замість 15 поросят від кожної свиноматки тваринники фактично одержали по 18,4, а кращі свинарки В. М. Суховерха, У. Г. Дорош, М. І. Грищенко — по 18,7 поросят. Машинно-тракторний парк налічував на цей час 36 тракторів, 25 комбайнів, 27 автомашин, 138 електромоторів. У 1967 році загальний прибуток колгоспу досяг майже 1,5 млн. карбованців. Комуністична партія, Радянський уряд високо оцінили працю колгоспників — 19 чоловік нагороджено орденами.
У зміцненні і дальшому розвитку колгоспу «Радянська Україна», піднесенні економіки і культури села в роки семирічки значну роль відіграли колективи робітників і службовців заводу ім. К. Лібкнехта, Дніпропетровського будівельного тресту № 17, заводу будівельних деталей. Шефи допомогли колгоспникам будівельними матеріалами, водопровідними трубами. Вони разом з колгоспниками встановили устаткування для механічного доїння корів та освітлення корівника, спорудили на молочній фермі типовий цех для приготування грубих кормів.
Розвивається місцева промисловість. На початку 1968 року в Слов’янці працювали млин, олійниця, відділення Межівського сироварного заводу, механічні майстерні Межівського відділення «Сільгосптехніка», асфальтовий завод.
З розвитком сільськогосподарського виробництва зростає матеріальний добробут, підвищується культурний рівень колгоспників. Середньомісячна оплата праці колгоспників у 1967 році становила 70 крб., а доярки, зокрема, одержували по 107 карбованців. Тільки в 1967 році Слов’янське ССТ продало товарів у два, а культтоварів у 3,7 раза більше, ніж у 1959 році. Вклади трудівників села в ощадних касах відповідно зросли у 2,1 раза. На початок 1968 року 616 чоловік з села, в т. ч. близько 400 колгоспників, одержують пенсію. Медичне обслуговування населення здійснює лікарня на 50 ліжок. При ній діють амбулаторія і стаціонар з чотирма відділеннями— терапевтичним, хірургічним, гінекологічним та інфекційним. Тут працює 51 медпрацівник, серед яких 5 лікарів. Великою повагою у жителів села користуються головний лікар М. Є. Волошина та медсестра В. Є. Кобець.
За роки існування Слов’янської середньої школи тільки десяті класи закінчило більше як 660 дітей. В 1967/68 навчальному році в школах села навчалося 566 учнів. Юнаки та дівчата, що працюють, мають можливість закінчити вечірню середню школу без відриву від виробництва. Крім загальноосвітніх шкіл, тут є ще і музична. За багаторічну сумлінну працю по вихованню підростаючого покоління значком «Відмінник народної освіти» нагороджено завуча середньої школи М. П. Мормуля, учителів І. І. Павленка, Є. К. Лизогуба, а вчительку К. Я. Денисенко відзначено медаллю «За доблесний труд».
У Слов’янці є Будинок культури колгоспу «Радянська Україна». У 9-й гуртках художньої самодіяльності — хоровому, драматичному, танцювальному та інших — беруть участь близько 80 чоловік. Змістовно проходять у Будинку культури зустрічі жителів села з учасниками громадянської та Великої Вітчизняної воєн, героями праці, ветеранами колгоспу.
Книжка, журнал, газета стали надбанням кожної сім’ї. Постійними читачами сільської бібліотеки стали 980 чоловік. На 1968 рік жителі Слов’янки передплатили майже 3770 прим, періодичної преси. Понад 226 комуністів та безпартійних активістів села в 1967/68 рр. навчалося в початковій політшколі, школі основ марксизму-ленінізму та теоретичному семінарі.
Постійно дбає про благоустрій села Рада депутатів трудящих. На місці старих хат-мазанок, вкритих соломою, за останні 4—5 років збудовано 580 просторих, світлих будинків під залізом, шифером або черепицею. Село електрифіковано, радіофіковано. В кожному п’ятому будинку є телевізор. До послуг населення тут відкрито кравецьку майстерню, перукарню.
XXIII з’їзд партії відкрив нові можливості дальшого розвитку економіки, поліпшення побуту і культури села. Його трудівники, окрилені ленінськими ідеями будівництва комунізму, досягають нових творчих успіхів і перемог.
Я. А. ГУДЗЕНКО, А. Я. КОБЕЦЬ. І. С. УХІН.