Нікополь, Нікопольський район, Дніпропетровська область
Нікополь — місто обласного підпорядкування, розташоване в південно-східній частині Дніпропетровської області, на правому березі Каховського водоймища, відстань до обласного центру — 121 км. Залізнична станція. Річковий порт. Населення — 114,3 тис. чоловік.
Територія міста почала заселятись ще в неолітичну добу (IV тисячоліття до н. е.), про що свідчать рештки поселення, виявленого на березі річки Малої Кам’янки. У курганних похованнях епохи міді — бронзи (III—І тисячоліття до н. е.) знайдено кам’яні та бронзові знаряддя, глиняний, гостродонний орнаментований посуд. Тут досліджено також кургани скіфсько-сарматського часу (II століття до н. е.— II століття н. е.).
На місці сучасного Нікополя, на початку XVI століття, була козацька переправа через Дніпро — Микитин Ріг. За народними переказами, її заснував козак Микита Циган. Під такою ж назвою згадується переправа у щоденнику посла німецького імператора Еріха Лясоти, який побував в Запорізькій Січі у 1594 році.
З 1636 по 1652 рр. в районі Микитиного Рога (в старій частині нинішнього міста) була розташована Січ, яку умовно називають Микитинською.
З метою організації визвольної боротьби та, рятуючись від переслідувань польської влади, сюди наприкінці 1647 року прибув з Чигирина Богдан Хмельницький з групою однодумців. У січні 1648 року повстанці, очолювані Хмельницьким, розгромили польський гарнізон, що стояв на Січі. 19 квітня 1648 року тут Б. Хмельницького обрали гетьманом України. Розгром польської залоги та просування запорожців на північ від Микитиного Рога, повстання селян, що вибухли у багатьох місцевостях України, були початком визвольної війни українського народу проти панування польської шляхти.
Відзначаючи 300-річчя возз’єднання України з Росією в 1954 році, трудящі Нікополя спорудили пам’ятник Богдану Хмельницькому, назвали його ім’ям площу, а на згадку про Микитинську Січ, встановили пам’ятний обеліск. В джерелах за 1652 рік згадується невелике поселення Микитине, розташоване в цій же місцевості. За Андрусівським договором, укладеним між Польщею та Росією 30 січня 1667 року, українським козакам, що їздили в Крим по сіль, дозволялось переправлятися на лівий берег Дніпра у Микитиному. З цього часу в документах поселення згадується ще як Микитинський Перевіз. У 1709 році царські полковники Галаган та Яковлев за наказом Петра І зруйнували Січ, розташовану поблизу Микитиного Рога.
У 1764 році російський уряд прийняв рішення про будівництво в цій місцевості пристані з фортецею. Катерина II у 1775 році дала назву цій фортеці — Слов’янськ. А через три роки новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін видав наказ про будівництво разом з фортецею і губернського міста — Слов’янська.
У 1779 році на карті Новоросійської губернії Слов’янськ позначений як фортеця, хоч будівництво її тільки розпочалось. У 1782 році його перейменували на Нікополь, тобто місто перемоги. На той час у ньому налічувалось 200 будинків.
Жителі в основному займались землеробством і рибальством. В описі до атласу Новоросійської губернії за 1798 рік зазначено, що в казенному містечку Нікополі було три водяні млини, 21 вітряк. Через містечко проходив чумацький шлях, яким вивозили сіль з Криму.
На початку XIX століття в економіці міста починає посідати значне місце торгівля; важливу роль у її розвитку набуває Нікопольська пристань. Щороку тут відбувалося 4 ярмарки. Вже у 1836 році було засновано общину матросів (матроський цех), що перевозила зерно, шерсть, сало та інші товари водним шляхом, а також готувала молодих матросів. А з 1853 року почалося регулярне судноплавство за маршрутом Нікополь — Одеса.
Багато нікопольських матросів під час Кримської війни (1853—1856 рр.) брало участь у героїчній Севастопольській обороні. 253 з них за хоробрість і мужність були нагороджені медалями.
У 1856 році нікопольські селяни взяли участь у великому антикріпосницькому виступі, що охопив Катеринославську і Херсонську губернії, у т. зв. поході селян у Таврію по волю. Серед селян у цей час поширювались чутки, ніби царський уряд закликає бажаючих переселятись у Крим і що кріпаки-переселенці одержуватимуть від уряду допомогу і, головне, стануть вільними. Особливо рішуче діяли жителі приміського села Новопавлівки. Вони забрали у поміщика всі вози, коней і вирушили в похід. Селяни Новопавлівки та інших навколишніх сіл добирались до Нікополя, де переправлялись на лівий берег Дніпра. Стихійний селянський рух був жорстоко придушений.
Із розвитком капіталістичного укладу міське населення поступово перестає займатися сільським господарством. В середині минулого століття в Нікополі виникли перші промислові підприємства — салотопні, цегельні, тютюнові. Тут було дві салотопні фабрики з річним виробництвом на 12,4 тис. крб., один цегельний завод, що випускав цегли на 1,6 тис. крб., та тютюнова фабрика.
З початком видобування марганцевої руди у Нікополь-марганцевому басейні в Нікополі були засновані чавуно-ливарний і механічний завод Худякова (тепер завод «Більшовик»), який виготовляв дрібне обладнання для гірничої промисловості. У 1895 році почав діяти механічний завод капіталістів Каршевських. У 1896 році у Нікополі діяли, крім названих, ще цегельно-черепичний, олійницький, миловарний, пивоварний — загалом понад 20 невеликих заводів, на яких працювало 300 робітників. Поряд з цим у місті налічувалось 154 ремісничі майстерні. Промисловий розвиток міста особливо посилився після введення у 1903 році в експлуатацію залізниці Кривий Ріг—Нікополь—Олександрівськ.
Умови праці на промислових підприємствах були дуже тяжкі. Так, на заводі Каршевських робочий день тривав по 14—16 годин. Заробітну плату трудящі одержували надзвичайно низьку. Через відсутність охорони праці часто траплялись нещасні випадки. Жінки, працюючи на важких роботах, одержували значно, нижчу заробітну плату, ніж чоловіки. За найменшу непокору учнів-підлітків нещадно били, виганяли з роботи.
Розвиток промисловості і торгівлі сприяв зростанню населення міста. У 1867 році у Нікополі проживало 7650 чол., а через 29 років — 19 472 чоловіка. У 1896 році в місті налічувалося 2763 житлові будинки, 101 вулиця і 7 провулків, що освітлювалися 48 гасовими ліхтарями.
Тривалий час тут не було жодного медичного закладу, допомогу жителям подавав відставний фельдшер, який сам виготовляв ліки. Лікарню на 25 ліжок у місті побудовано в 1896 році.
Перший учбовий заклад у Нікополі — парафіальне училище — відкрили у 1808 році. У 1838 році його перетворили на морське парафіальне двокласне училище, у якому навчалися 42 учні. Наприкінці XIX століття тут було сільське училище для хлопців, морське училище, дівчата навчалися в приватних школах. В місті не було жодної української школи. В той же час тут діяли 72 шинки, 5 церков, синагога, кілька молитовних будинків.
Тяжкі умови життя та політичне безправ’я призводили до революційних виступів трудящих проти капіталістичної експлуатації і самодержавства. Робітники місцевих підприємств почали виступати проти капіталістів, вимагаючи поліпшення умов праці.
Особливо загострилась боротьба напередодні і в період першої російської революції. Наприкінці серпня 1903 року відбувся страйк робітників кравецьких майстерень Нікополя, викликаний тим, що підприємці збільшили робочий день, примушуючи людей працювати з 8 годин ранку до 9—10 вечора, а в деяких майстернях — до 12 годин ночі.
Великий вплив на зростання політичної свідомості робітників, на їх організованість мала діяльність Нікопольської організації РСДРП, що керувала страйками, поширювала відозви і листівки на підприємствах міста, в яких підкреслювалась роль пролетаріату як гегемона революції, закликала до збройного повстання. Соціал-демократи Нікополя мали зв’язки з Катеринославським комітетом більшовиків, який забезпечував їх літературою.
27 серпня 1905 року організація РСДРП провела збори робітників і селян, які ухвалили: «Головною метою самодержавного уряду є придушення політичної свідомості народних мас, але ні війна, ні політика залякування, ні царська Дума, що позбавляє робітничий клас громадянських і політичних прав, ні програми, що затьмарюють свідомість, не утримають самодержавство від неминучого падіння. Ми певні, що тільки народне збройне повстання покладе край ганебному існуванню самодержавства і що в цьому повстанні робітник, як найреволюційніший, енергійно і неухильно боротиметься за демократичний лад і за дійсний мир між народами, які одні забезпечать найбільш сприятливі умови для боротьби за соціалізм. Геть самодержавство! Хай живе соціалізм!».
18 листопада 1905 року місцеві урядові органи повідомляли катеринославського губернатора про страйк працівників нікопольської пошти. Наприкінці грудня 1905 року спалахнув страйк робітників-залізничників. Страйкарі розібрали залізницю між станціями Осокорівка і Тік. Власті кинули проти них каральний загін на чолі з ротмістром. У районі станції Нікополь залізничники вступили в збройну боротьбу з карателями. До робітників приєдналися селяни. Ротмістр із своїм загоном відступив до Осокорівки. Керував виступами залізничників Нікопольський страйковий комітет, який підтримував на станції суворий революційний порядок. Поліція намагалась розігнати робітників. їй вдалося на деякий час захопити станцію і заарештувати одного з керівників страйку. У відповідь на це 27 грудня 1905 року 200 озброєних залізничників і селян навколишніх сіл з вилами та рогатинами вигнали з станції поліцію. Коли страйкували залізничники Олександрівського вузла, Нікопольський страйковий комітет послав їм на допомогу бойову дружину.
Шість жителів Нікополя брали участь у повстанні на легендарному броненосці «Потьомкін». Це — матрос 36-го флотського екіпажу М. Д. Данилов, матрос 2-ї статті Я. Д. Перепадя, квартирмейстер броненосця В. Д. Гринченко, матрос 2-ї статті С. Н. Камишний, учень-рульовий Т. Л. Кролевець, кочегарний квартирмейстер В. М. Усачов.
Напередодні першої світової війни у Нікополі проживало 26 тис. чоловік. Тут було 2692 будинки, з яких тільки 59 кам’яних. Каналізації не було. Воду доставляли з Дніпра волами та кіньми в бочках.
У місті функціонувало 2 лікарні на 40 ліжок, у яких працювало 6 лікарів, 13 акушерів і фельдшерів. Діяв продовольчий пункт, що містився у дерев’яному будинку, при ньому була нічліжка, амбулаторія, їдальня. У 1912 році пункт зареєстрував 7315 прийшлих робітників.
Кількість навчальних закладів зросла до 14, але їх відвідувала менш ніж половина дітей шкільного віку.
Господарська розруха, зниження заробітної плати, нестача продовольства в роки першої світової війни погіршили і без того надзвичайно тяжке матеріальне становище жителів міста. Серед населення наростали антивоєнні настрої. В цей час у місті діяла група соціал-демократів, які мали зв’язок з соціал-демократичною організацією Катеринослава. Звідти вони одержували політичну літературу. Велику агітаційну роботу серед залізничників та селян навколишніх сіл проводили більшовики В. Г. Антипов, М. Н. Куксін та інші.
Радісно зустріли трудящі міста звістку про повалення самодержавства. 8(21) березня 1917 року в Нікополі було обрано Раду робітничих депутатів. До її президії ввійшли представники робітників залізничного депо станції Нікополь та промислових підприємств: М. Н. Куксін, Батиченко, Матич, Т. П. Вибодовський, Лядинський, Киричук, Бобир, Ковтун та інші — всього 32 чоловіка. Рада робітничих депутатів спрямовувала свою діяльність на подолання господарської розрухи. Вона поставила завдання — запровадити тверді ціни на всі товари, створити грошовий фонд шляхом одноразового внеску робітників (1 проц. заробітної плати) тощо.
У Нікополі, як і в інших містах України, до Ради проникли меншовики та есери. Однак більшовики поступово зміцнювали свої позиції. Після розгрому в Петрограді корніловського заколоту вони поставили питання про перевибори Ради. Про успішні вибори Ради робітничих депутатів на заводах Нікополя свідчили інформаційні матеріали, що надходили в ЦК партії. «Нікополь дав майже всіх більшовиків… Есери й меншовики зникли на заводах безповоротно»,— повідомляв голова заводського комітету більшовиків В. Варганов.
Про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді трудящим Нікополя стало відомо 26 жовтня (8 листопада) 1917 року. Нікопольські більшовики провели термінове засідання, на якому ухвалили, щоб усі члени партії йшли на підприємства і піднімали робітників на боротьбу за владу Рад. Найактивніше діяли робітники-залізничники. До них приєдналися гірники марганцевих копалень, металісти, робітники Нікопольського порту, окремих підприємств. Боротьбою робітників керували більшовики В. Г. Антипов, М. Н. Куксін, Я. Л. Терещенко.
10 листопада в депо відбулися загальні збори робітників-залізничників, на яких обрали ревком станції. До його складу ввійшли робітники служб шляху, тяги, руху. Робітничі збори і мітинги відбулись і на інших підприємствах Нікополя. У ці дні було створено міський ревком, до якого входили В. Г. Антипов, М. Н. Куксін, Я. Л. Терещенко та інші.
Ревком налагоджував зв’язок з революційними силами Нікополя, вживав заходів для боротьби з буржуазією і бандитизмом, займався трудовлаштуванням безробітних, реквізував запаси продовольчих товарів у місті і розподіляв їх серед трудового населення. Нікопольський комітет РСДРП і ревком організували роззброєння білокозачих ешелонів, які прямували на Дон для з’єднання з каледінцями. На допомогу робітникам марганцевих шахт з сіл Борисівни і Дмитрівни прибули загони гірників і селян. Залізничники Нікополя перешкодили просуванню ешелонів. Утворились озброєні робітничі загони, проводилась роз’яснювальна агітаційна робота серед козаків. 14 листопада білокозаків було роззброєно. Активну участь у цій операції взяли робітники, М. Н. Куксін, С. Й. Колесинський, В. Г. Антипов, Завина, Я. Л. Терещенко та інші. Зміцніли позиції революційних сил міста. За рішенням ревкому добуту зброю негайно передали робітничим загонам Нікополя, марганцевих шахт, Покровських рудників, станції Апостолове.
Більшовики, члени ревкому провадили велику роз’яснювальну роботу серед трудящих міста. 1 січня 1918 року відбулися загальні збори солдатів-українців 2-го Запорізького куреня 4-ї гайдамацької сотні разом з військово-революційним загоном Нікополя, які визнали Центральну раду контрреволюційною і ухвалили «вітати недавно створений Центральний Виконавчий Комітет Рад України як справжнього виразника волі трудового народу» 1 і обіцяли йому повну підтримку. Учасники зборів вирішили перейти у повне розпорядження військово-революційного комітету Нікополя.
У встановленні та зміцненні Радянської влади на Нікопольщині важливе значення мали успішні дії червоногвардійського загону Гладкого, що на початку 1918 року наступав у напрямі Катеринослав—Довгинцеве—Нікополь—Кривий Ріг. Сповіщаючи 7 січня 1918 року про дії цього загону та про становище в Нікополь-марганцевому й Криворізькому басейнах, Г. К. Орджонікідзе писав: «У цих місцях гайдамаків та „вільне козацтво» роззброєно і місцеві Ради робітничих і солдатських депутатів взяли владу в свої руки».
7 січня 1918 року в приміщенні школи купця Бабушкіна (нині школа № 3) відбувся І з’їзд Рад, на якому було обрано виконком (голова — більшовик В. Г. Антипов, заступник — більшовик Н. Д. Кириченко).
Коли розпочалася окупація Радянської України австро-німецькими військами, трудящі Нікополя разом з усім народом піднялися на боротьбу. В місті був створений штаб оборони, сюди з Херсона прибув пароплав «Салгір» з загоном революційних моряків. Нікопольська Рада звернулася з відозвою до робітників і селян вступати до Червоної гвардії. Загін залізничників на чолі з машиністами Завиною і Владимировим та ін. брали участь у боях з окупантами під Апостоловим, Кривим Рогом і селом Сулицьким. У цей важкий час Нікопольська Рада подала допомогу продовольством голодуючим петроградським робітникам. На початку квітня з Нікополя до Петрограда під охороною червоногвардійців прибув ешелон, навантажений пшеницею і житом.
4 квітня 1918 року австро-німецькі війська ввійшли до Нікополя. В умовах окупаційного режиму влітку того ж року в місті створюється підпільний комітет більшовиків, членами якого були М. Н. Куксін (голова) і Я. Л. Терещенко, М. 3. Калашников, Ф. П. Пупинін, Н. Д. Кириченко та інші.
Комітет проводив агітаційну роботу серед окупаційних військ, подавав допомогу сім’ям червоногвардійців, зривав вивезення награбованого майна в Німеччину, поширював друковану нелегальну більшовицьку літературу серед трудящих Нікополя і навколишніх сіл. Так, у жовтні 1918 року ходила по руках друкована більшовицька прокламація «Товарищи крестьяне». Водночас підпільники виявляли і збирали серед населення зброю та боєприпаси. 25 жовтня 1918 року катеринославський повітовий староста повідомляв у Міністерство внутрішніх справ про те, що нікопольські підпільники діють дедалі активніше.
Підпільний ревком очолив збройне повстання трудящих Нікополя проти німецьких окупантів та гетьманської державної варти. В листопаді 1918 року повстанці роззброїли і розігнали частини австро-німецьких і гетьманських військ. Влада перейшла до рук революційного комітету, який проголосив, що «волею повсталого народу є передати владу Радам робітничих і селянських депутатів», і повідомляв про підготовку до виборів Ради.
Протягом лютого в місті і прилеглих селах відбулися вибори Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. 16 лютого на II з’їзді Рад Нікопольського повіту було обрано виконком з такими відділами: управління, юстиції, фінансовий, військовий, землеробства, соціального забезпечення праці, народної освіти, продовольства, охорони здоров’я, народного господарства. Виконком розгорнув нещадну боротьбу із спекуляцією, націоналізував промислові підприємства, конфіскував майно буржуазії, забезпечував населення хлібом. Провадилась робота по переселенню трудящих з сирих, холодних підвалів у квартири, де раніше жили родини багатіїв. Упорядковувались вулиці міста.
Велику роботу по відродженню господарства Нікополя розгорнув районний комітет партії. До нього увійшли М. Н. Куксін, А. Я. Флаум, І. М. Науменко, Г. І. Черкас, Ф. П. Пупинін. Усі ланки державного, господарського і культурного будівництва очолили комуністи. 23 квітня 1919 року на загальних зборах Нікопольської партійної організації КП(б)У було створено надзвичайну комісію (трійку) по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем, головою якої обрали комуніста В. Руденка. Колегія Нікопольської районної Ради народного господарства на чолі з комуністом Н. Д. Кириченком обстежила заводи, фабрики та майстерні. Раднаргосп організував електроосвітлення найбільш важливих об’єктів: пошти, телеграфу, лікарні, народної бібліотеки, червоного клубу.
Для швидкого налагодження роботи промислових підприємств було створено склад, через який підприємства забезпечувались сировиною. Завдяки цьому катастрофічній паливній кризі було покладено край: вугілля було їм відпущено з націоналізованих млинів Шора і Зіменса. Раднаргосп видавав підприємствам також грошові позики для оплати праці робітників.
Вірним і надійним помічником партійної організації у господарському та культурному будівництві був міський комсомольський осередок. 13 березня 1919 року у приміщенні Народного будинку (нині міський Будинок культури) відбулись організаційні збори, які прийняли постанову про створення Нікопольської комуністичної спілки молоді. В середині 1919 року комсомольська організація Нікополя налічувала 120 чоловік. Активними членами її були О. Гвязда, Ф. Гвязда, О. Радченко, 3. Головко, А. Майзенберг.
Велику роботу проводили інші громадські організації трудящих. У місті відбулось кілька конференцій робітниць. Жінвідділ брав активну участь у різних кампаніях: «Тиждень допомоги фронту», «Тиждень допомоги сім’ям червоноармійців» та ін. Кожної неділі серед жінок провадилися бесіди на теми «Фронт і жінка», «Постійне завдання жінок» тощо.
Коли в червні 1919 року в Нікополі кілька днів перебував штаб Кримської дивізії (її із стратегічних міркувань перевели з Криму), перед трудящими міста на масових мітингах виступали командир дивізії П. Ю. Дибенко і начальник політвідділу дивізії О. М. Коллонтай. О. М. Коллонтай зустрічалась з жінками-активістками, давала їм поради. 29 червня в місцевій газеті «Известия» була надрукована стаття О. М. Коллонтай під назвою «Незабаром».
Розгорталось культурне будівництво. Велику роль у цьому відіграв відділ народної освіти (завідуючий — комуніст С. М. Євдокимов). Почали працювати школи. На колегіях відділу відзначалась робота педколективу змішаної гімназії. Тут функціонували педагогічна рада, учнівський та батьківський комітети. Серйозна увага приділялася шкільному будівництву в навколишніх селах. Так, в січні—лютому 1919 року в Красногригор’ївській волості відкрилося 5 шкіл, у Новопавлівській — 4. Відділ повсякчасно піклувався про матеріальне забезпечення вчителів. Культурно-освітні заходи в місті проводила й центральна бібліотека.
Значною подією в культурному житті було відкриття образотворчого музею, який став базою сучасного історико-краєзнавчого музею ім. М. В. Ломоносова. Відкриття музею відбулось у травні 1919 року.
Але успішному соціалістичному будівництву перешкоджали класові вороги — рештки розгромлених григор’євців та інші куркульські банди. У першій половині червня 1919 року, скориставшись з тимчасової відсутності радянських збройних сил у місті, вони зчинили заколот, що тривав кілька днів. Заколотникам вдалося захопити пошту, телеграф. Бандити вбили борців за владу Рад у Нікополі: В. Г. Антипова, М. Н. Куксіна, Г. В. Головка, М. 3. Калашникова, Т. С. Кріпака, Загребельного, Круга, Стацевича, М. Л. Родіонова, Мазуркевича, Ф. П. Антонова, С. М. Євдокимова, І. Ю. Дідика, С. П. Остроухова, які до останнього подиху лишились незламними і вірними синами партії. М. Н. Куксін перед смертю сказав куркульським катам: «Ви можете мене вбити, але ідеї комунізму, за які я віддаю життя, вам не вбити ніякою силою». Інших заарештованих озвірілі заколотники не встигли розстріляти, їх визволили частини Червоної Армії, яким допомагали трудівники Марганця, Грушівки, Кам’янки. Куркульський заколот було ліквідовано.
16 червня відбулося спеціальне засідання парткому, виконкому та створеного в цей критичний момент міського ревкому на чолі з Я. Л. Терещенком. Було обрано новий склад президії та відділів виконкому Ради робітничих і селянських депутатів.
Коли влітку 1919 року почали наступ полчища Денікіна, партійна організація Нікополя закликала трудящих до рішучої боротьби проти білогвардійців. До Червоної Армії вступило багато комуністів міста та весь склад комсомольської організації.
8 серпня 1919 року Нікополь був захоплений денікінцями. Білогвардійське командування (генерал Шкуро) мало тут незначний гарнізон. Скориставшись з цього, 1 вересня 1919 року місто захопили махновці. «Хазяйнування» білогвардійців, а потім махновців призвело до ліквідації в місті продовольчої бази і мережі санітарно-гігієнічних установ. Спалахнула епідемія тифу і віспи, від якої постраждала велика кількість населення.
Комуністи і комсомольці розгорнули активну підпільну діяльність, залучаючи дедалі більше трудящих до боротьби з ворогом. За завданням губпарткому райком організував партійно-політичну роботу в махновських загонах.
У січні 1920 року Нікополь було визволено військами 14-ї армії Південного фронту.
Почав діяти ревком на чолі з комуністом М. Г. Артюхіним, створений політ-відділом 14-ї армії. Вийшла з підпілля партійна організація. З допомогою частин 14-ї армії ревком, комуністи розгорнули енергійну роботу по боротьбі з господарською розрухою. 17 лютого 1920 року відбулося засідання оргбюро Нікопольської організації більшовиків. Наступного дня на перших загальних зборах партійної організації Нікополя було обрано партком у складі М. Г. Артюхіна, Степанова, Капралова, Іванова, Г. І. Черкас.
Велику агітаційну роботу проводили комуністи серед робітників міста. Так, 11 березня 1920 року вони скликали загальні збори робітників, на яких обговорили питання про діяльність робітничої інспекції на підприємствах. 8 березня пройшов перший у місті комуністичний суботник. У травні відбулися збори профспілок «Голки», металістів та харчовиків, які прийняли резолюцію про всіляку підтримку Радянської влади. Після зборів багато робітників добровільно вступили до Червоної Армії.
Партійна організація дбала також про культурне будівництво. На загальних зборах комуністи району обговорювали питання про розвиток народної освіти в Нікополі. За завданням партійної організації активну роботу в налагодженні діяльності навчальних закладів Нікополя проводив комуніст М. П. Галемін.
27—29 березня 1920 року відбувся з’їзд Рад Нікопольщини. 30 березня було обрано президію Нікопольського виконкому, головою її — М. Г. Артюхіна. Безпосередню допомогу партійній організації подавав губпартком, який направляв до Нікополя досвідчених працівників з тих, що працювали на Катеринославщині за дорученням ЦК партії. Нікопольському райкому дали також грошову допомогу, надіслали медикаменти.
Нікопольська партійна організація в червні 1920 року налічувала близько 100 членів і кандидатів у члени партії. Секретарем райкому був здібний організатор, людина великої хоробрості К. Г. Руденко. За активну участь у розгромі банд Махна реввійськрада Південного фронту нагородила К. Г. Руденка золотим іменним годинником, якого вручив йому М. В. Фрунзе.
Восени 1920 року над Нікополем нависла загроза вторгнення врангелівських військ. Ворог захопив частину території на правому березі Дніпра, село Кам’янку. В цих умовах парторганізація мобілізувала всі зусилля на боротьбу з врангелівцями. Комуністи об’єдналися в загін ЧОП, яким командував секретар райкому К. Г. Руденко. Обстановка була напружена. Але не припинялась діяльність усіх 10 міських партосередків. З 15 вересня до 10 жовтня 4 рази проводилися партзбори, 6 разів — засідання районного парткомітету. Систематично (двічі на тиждень) відбувалось військове навчання комуністів. 20—27 березня був проведений «Тиждень червоного кавалериста», який дав поповнення 2-й Кінній армії. Першими в червону кавалерію записувались комуністи. Райком організував також швидке виконання воєнних замовлень: для потреб оборони з міста вивозили хромонікелеву сталь.
9 жовтня 1920 року до Нікополя прорвалися врангелівці, але незабаром їх наступ було зупинено. Під ударами частин 6-ї армії, 2-ї Кінної армії білогвардійці в паніці тікали. У бойових операціях частин Червоної Армії брав участь загін нікопольських повстанців. 18 жовтня місто було визволено. Поступово відновлювалося нормальне життя.
Нікополь став найближчим тилом 2-ї Кінної армії і 46-ї стрілецької дивізії, які розвивали наступ на південь. Значну роботу в цей час проводив відділ народного господарства Нікопольського виконкому (завідуючий комуніст Н. Д. Кириченко) по сприянню мобілізації молоді в Червону Армію, збору теплих речей для воїнів, налагодженню роботи госпіталів. Відділ організував допомогу сім’ям червоноармійців.
У жовтні 1920 року до міста прибув агітпоїзд «Жовтнева революція», очолюваний М. І. Калініним. (Агітпоїзд стояв на станції Тік). М. І. Калінін виступив на зборах трудящих в одному з великих клубів на вулиці Преображенській (нині вулиця К. Маркса). Зібралось багато людей, всі слухали М. І. Калініна, затамувавши подих. Він говорив просто, дохідливо, роз’яснював, що перемога може бути досягнута тільки при умові об’єднання зусиль фронту і тилу. М. І. Калінін також провів збори місцевих партійних працівників.
Значну шефську роботу в частинах Червоної Армії розгорнув комсомол. Нікопольські комсомольці успішно провели «Тиждень допризовника».
Після того, як Нікопольський повіт виділився з Катеринославського, 23 листопада 1921 року відбулося засідання пленуму повітового партійного комітету. Було обрано бюро повіткому з 5 чоловік: А. С. Шнейдерова (секретар), К. Г. Руденка, Р. Я. Червинського та ін. На засіданнях повіткому, загальних зборах комуністів розглядались питання про допомогу голодуючим, про стан марганцевих копалень, про виконання виробничих програм, поліпшення житлових та побутових умов трудящих, про керівництво партосередками, яких у повіті було 15 (4 міські, 8 волосних, військовий, 2 сільські).
Боротьба трудящих Нікопольщини за відбудову народного господарства проходила в дуже складних умовах. Економіка міста перебувала в стані повного занепаду. Через відсутність палива і сировини припинили роботу промислові підприємства: завод сільськогосподарських машин (колишній завод Каршевських), цегельний та багато інших. Долаючи численні труднощі, трудівники Нікополя під керівництвом партійної організації піднімали з руїн промисловість. Наприкінці 1921 і на початку 1922 року почав працювати завод сільськогосподарських машин, який уже у 1922—1924 рр. випустив продукції на суму 50—60 тис. крб. На той час тут працювало 50—60 робітників. У 1924 році за клопотанням робітників Нікопольському заводу сільськогосподарських машин було присвоєно ім’я В. І. Леніна. З 1925 року на цьому заводі освоїли виробництво сільськогосподарських букерів, сівалок, молотарок тощо, а також товарного чавунного литва. Крім заводу ім. Леніна, в місті налічувалось 33 дрібні підприємства, в основному по переробці сільськогосподарської продукції та по виготовленню сільськогосподарського реманенту. Розпочалося будівництво нової міської електростанції.
На 1 січня 1925 року в місті жило 9955 чоловік. Близько 30 проц. жителів працювало у промисловості; у сільськогосподарському виробництві працювало 56,3 процента.
Дбаючи про відбудову промисловості, партійна організація Нікополя завжди захищала інтереси робітничого класу. Так, коли в період нової економічної політики (у вересні 1922 року) орендарі державних олійниць відмовилися укласти колективний договір з робітниками, повітком виділив страйковий комітет з 3 чоловік — членів профспілки харчовиків (серед них один комуніст). Страйк тривав на 3 олійницях два тижні і на одному — місяць, після чого орендарі заплатили робітникам зарплату за час страйку і уклали колективний договір.
Партійна організація міста проводила велику виховну роботу серед трудящих. 29 червня 1922 року повітком скликав профспілкову конференцію, на якій обговорювалися питання про міжнародне становище, хлібну позику, соціальне страхування тощо. У своїй резолюції робітники підтримали лінію радянської делегації на Генуезькій конференції. Значна увага приділялася культурному будівництву. Активну участь у багатьох ударних господарських і політичних кампаніях брали комсомольці міста. Вони налагоджували політико-виховну роботу, організовували діяльність клубів, у яких читались лекції, доповіді, працювали драмгуртки, гуртки по ліквідації неписьменності тощо. Комсомольці допомогли укомплектувати центральну бібліотеку Нікополя, відкрили новий клуб імені загиблих комсомольців Нікопольщини, організували в робітничих клубах читання лекцій на теми «Матерія і енергія», «Нові завоювання фізики» тощо, з атеїстичних питань, літературні вечори, присвячені творчості В. Г. Короленка, Т. Г. Шевченка, літературні суди. На початку 1923 року вони провели кампанію допомоги ув’язненим польським революціонерам, збирали кошти у місті і повіті.
Святково відзначили нікопольчани 5-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Напередодні було проведено урочисте засідання представників парткому, виконкому, місцевкомів, завкомів та військового гарнізону. 7 листопада на центральній площі відбувся парад військового гарнізону, загонів допризовників, ЧОП та міліції, великий мітинг, на якому комсомольці вручили допризовникам червоний прапор, а робітничо-селянська міліція, яка також відзначала своє 5-річчя, давала урочисту обіцянку. Потім було закладено фундамент пам’ятника загиблим за Радянську владу. Ввечері відбулося відкриття партійного клубу, були проведені мітинги на підприємствах, школах, медичних установах, самодіяльні драмгуртки виступали з виставами революційних п’єс.