Нікополь, Нікопольський район, Дніпропетровська область (продовження)
На початку 30-х рр. у місті розгорнулось велике промислове будівництво. Однією з найвизначніших подій цього часу було рішення Радянського уряду про спорудження Нікопольського південнотрубного металургійного заводу (ПТЗ). 8 серпня 1931 року Президія Вищої Ради народного господарства СРСР виділила комісію для вибору місця будівництва трубного заводу. Вивчивши місцевість, комісія визнала за доцільне спорудити його на захід від Нікополя. Розгорнулися роботи по закладенню перших цехів заводу: 20 квітня 1933 року — цеху малих агрегатів, у четвертому кварталі — цеху холодного волочіння. Серед тих, хто поклав перші камені у фундамент заводу, були робітники та інженерно-технічні працівники: Т. К. Олійников, Л. Т. Сокур, А. А. Болгарин, X. Ф. Любченко, Ф. Г. Мерехов, С. І. Гейко, М. І. Компанієць, Ф. І. Терехов та інші. Перший потужний компресор став до ладу 17 квітня 1935 року, наступного дня — цех малих агрегатів. Колектив його почав змагання за найшвидше освоєння проектних потужностей. 22 квітня тут прокатали 114 труб, 23 квітня — 158, 25 квітня — 196. 1 травня робітники дали країні вже 60 тонн труб.
1 липня 1935 року наказом народного комісара важкої промисловості СРСР Г. К. Орджонікідзе Нікопольський південнотрубний завод було зачислено до діючих підприємств країни. А через три роки завод завоював перше місце у всесоюзному змаганні підприємств країни за перевиконання народногосподарських планів. Заводу вручили перехідний Червоний прапор Народного Комісаріату важкої промисловості СРСР та ЦК профспілки Півдня. У 1939 році Південнотрубний завод дав продукції набагато більше, ніж уся трубна промисловість царської Росії у 1913 році.
Значні зміни за роки передвоєнних п’ятирічок відбулися і на заводі ім. Леніна. Станом на 1 січня 1926 року на цьому заводі працювало всього 97 робітників. Щороку він випускав продукції на 63,5 тис. крб. У 30-і роки цехи заводу були реконструйовані, обладнані новим устаткуванням. Поряд з сільськогосподарськими машинами завод почав випуск пересувних транспортерів.
Дальшого розвитку набула і харчова промисловість міста. 10 травня 1933 року став до ладу новий хлібозавод потужністю в 50 тонн хліба. Перед Великою Вітчизняною війною були реконструйовані пивоварний завод л м’ясокомбінат. У 1940 році валова продукція всіх промислових підприємств міста становила 226,7 млн. карбованців.
В ході соціалістичного будівництва Нікополь з маленького провінціального містечка перетворився на значне промислове місто. У 1937 році він став містом обласного підпорядкування. У зв’язку з цим того ж року був утворений Нікопольський міськком КП України, який спрямовував свою роботу на розвиток промисловості, на піднесення культурного та матеріального рівня населення, на поліпшення політико-виховної роботи серед трудящих. На 1 січня 1941 року в міській партійній організації налічувалось 1572 комуністи, в складі комсомольської організації — 3762 чоловіка. На той час у місті проживало 70,1 тис. чоловік. Проводилося швидкими темпами житлове будівництво. В західній частині міста виростав новий житловий район «Соцмісто». Працювали 33 магазини, готель, Будинок колгоспника.
Багато було зроблено у справі охорони здоров’я трудящих. У Нікополі функціонували 4 лікарні з поліклінічним відділенням, в яких працювало 54 лікарі, тубдиспансер, дитячі й жіночі консультації, 6 фельдшерських оздоровчих пунктів на підприємствах, 2 пологові будинки, Будинок санітарної освіти, Будинок відпочинку металургів Півдня. Для маленьких жителів міста було відкрито 8 дитячих садків та ясел.
Усі діти шкільного віку навчалися в 21 школі. Крім того, у Нікополі відкрилися нові учбові заклади — учительський інститут, сільськогосподарський технікум, ремісниче та фабрично-заводське училища.
Міський Будинок культури, клуб Південнотрубного заводу, кінотеатр, 4 бібліотеки проводили культурно-освітню роботу серед трудящих міста.
Варварський напад на СРСР фашистської Німеччини викликав серед нікопольців хвилю протесту і обурення. Великий мітинг відбувся в районі «Соцміста». На ньому було присутніх понад 2 тис. чоловік, які прийняли резолюцію, що таврувала німецьких фашистів і висловлювала рішимість трудящих Нікополя виступити на захист Вітчизни. В резолюції, прийнятій на мітингу робітників заводу ім. Леніна, було записано: «Ми, робітники, зобов’язуємось усі, як один, стати на захист соціалістичної Батьківщини і боротись до останньої краплі крові. Ми готові змінити свій інструмент на бойову зброю».
Робітники ставали на трудові вахти, які проходили під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги!». Міськком партії провів мобілізацію комуністів і комсомольців на фронт. У зв’язку з наближенням німецько-фашистських військ до міста він організував евакуацію промислових підприємств і установ. За 7 днів робітники та інженерно-технічні працівники Південнотрубного заводу демонтували устаткування цехів і відправили їх на Урал. Туди ж виїхало багато робітників. Уральці тепло, по-братньому зустріли українських товаришів: потіснилися житлом, налагодили, як могли, харчування. На новому місці за чотири з половиною місяці були вириті та забетоновані котловани і змонтований прокатний стан.
За вказівкою Військової Ради Південного фронту та за рішенням Дніпропетровського обкому партії Нікопольський міськком КП(б)У і виконком Ради депутатів трудящих приступили до спорудження оборонної лінії. В ці ж дні Нікопольська партійна організація рекомендувала для поповнення політскладу Червоної Армії 200 комуністів і комсомольців.
Для боротьби в тилу ворога було створено два партизанські загони. Командиром першого міськком партії призначив комуніста П. М. Куцевола, який перед війною працював головою правління артілі «Металонікель», комісаром — секретаря парторганізації будівників Південнотрубного заводу В. Г. Ступака. Загін налічував 23 бійці, з них 14 були комуністами.
Другий партизанський загін Нікопольський міськком партії доручив очолити Ф. Т. Рижикову, членові партії з 1919 року, колишньому комісару одного з бронепоїздів у громадянську війну. Ф. Т. Рижиков мав значний досвід радянської та партійної роботи. До переходу в підпілля він був директором Нікопольського міськпромкомбінату. Комісаром цього загону призначили комуніста А. Г. Резниченка. В загін входили трудящі міста та навколишніх сіл— всього 60 чоловік.
17 серпня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували Нікополь. Почалися розгнузданий, нічим не стриманий грабіж і винищення населення, було вбито і замордовано 8 тис. нікопольчан, серед них —1500 дітей. Багато жителів насильно вивезли в Німеччину.
З перших днів окупації в районі придніпровських плавнів розпочали дії партизанські загони. Радянські люди самовіддано боролись проти загарбників, приковуючи до себе значні збройні сили німецько-фашистської армії. Загін П. М. Куцевола встановив зв’язок з партизанським загоном під командуванням М. К. Клочка, який діяв у районі Марганця. Спільно вони провели успішну бойову операцію проти німецьких окупантів біля села Грушівки. Народні месники знищили тут 28 ворожих солдатів, захопили зброю. Загін Куцевола тримав зв’язок із командуванням фронту і армії. В кінці жовтня 1941 року П. М. Куцевол і частина загону відійшли на територію Ворошиловградської області, де з’єдналися з регулярними частинами Червоної Армії. Решта загону під командуванням В. Г. Ступака діяла до лютого 1942 року, а потім, відійшовши на північний схід, влилась у партизанські з’єднання в Брянських лісах.
Досить успішно діяв проти фашистів загін Ф. Т. Рижикова, який швидко зростав, до нього вливалися селяни, робітники, червоноармійці, що опинились у ворожому оточенні. Постала необхідність розділити його на два загони. Командиром одного із створених загонів залишився Ф. Т. Рижиков, другий очолив А. Г. Резниченко. В кінці листопада 1941 року під час жорстоких боїв Ф. Т. Рижикова фашисти захопили в полон і розстріляли.
Восени 1941 року в плавнях виникли й інші партизанські загони. Всього тут діяло 1700 чоловік. Для єдиного керівництва бойовими операціями загонів було організовано партизанське з’єднання на чолі з радою, до якої входили всі командири партизанських загонів. Головою ради став А. Г. Резниченко, член партії з 1919 року, учасник громадянської війни. Після демобілізації в 1923 році з лав Червоної Армії він працював на партійній, радянській, господарській роботах. У 1941 році був директором шкіряного заводу у Львові. Звідти евакуювався до Нікополя, де раніше працював заступником голови міськвиконкому.
Партизанське з’єднання діяло на значній території від Нікополя до села Ушкалки Миколаївської області. Його силами проводились розвідувальні операції; добуті відомості передавались у штаб 9-ї армії. Не раз, намагаючись знищити партизанське з’єднання, німецькі окупаційні війська атакували його, але з великими втратами відступали. Активні операції з’єднання примусили гітлерівське командування затримати в цьому районі цілу дивізію «СС», що направлялася на східний фронт. Це сталося в один із найважливіших періодів оборони Москви — в другій половині листопада 1941 року.
Прибуття дивізії «СС» змінило співвідношення сил на користь ворога. Партизанські плавні були оточені ворожим кільцем. У цих умовах рада партизанського з’єднання прийняла рішення групами і поодинці виходити з оточення. А. Г. Резниченко вийшов з оточення останнім і пробрався в село Ушкалку, де жила його сестра. Та на його слід натрапив ворог. Під час сутички з поліцаями А. Г. Резниченко був поранений у плече, але йому все ж вдалося добратись до села Астраханки Мелітопольського району. 22 грудня 1941 року партизана опізнав агент гестапо. Його заарештували і після жорстоких катувань стратили.
У чорні дні фашистської окупації в місті діяли також підпільна комсомольсько-молодіжна група «Правда», комсомольсько-молодіжна , організація «За Советскую Родину», антифашистська група «Мститель», антифашистська група Кардашова, окремі комсомольці-патріоти.
До підпільної групи «Правда» входило 12 комсомольців, які навчалися в Нікопольському педагогічному училищі. Очолював групу М. О. Хилинський. Молодь проводила агітаційно-масову, антифашистську роботу серед студентів училища та населення міста. Комсомольці поширювали листівки, скинуті радянськими літаками, приймали радіопередачі з Москви, записували і передавали повідомлення Радінформбюро, самі писали листівки, в яких розповідалась правда про Червону Армію, її бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни. До дня смерті В. І. Леніна в 1942 році члени підпільної групи поширювали в місті гасло «Шануємо пам’ять Ілліча».
В лютому 1942 року Нікопольське педучилище окупанти закрили, а списки студентів передали на біржу праці для відправки молоді в Німеччину. Комітет групи закликав студентів не їхати в Німеччину, розійтись по сільських районах і вести там антифашистську роботу. Більшість студентів залишила місто, і підпільна група «Правда» припинила свою діяльність. Керівник групи комсомолець М. О. Хилинський встановив зв’язок з підпільною комсомольсько-молодіжною організацією «За Советскую Родину», що діяла з березня 1942 року по січень 1943 року і налічувала 39 чоловік. На організаційних зборах підпільники обрали комітет, до складу якого ввійшли М. О. Хилинський (секретар), С. С. Резніков, Л. І. Назаренко, Н. І. Шпак, В. К. Слепінцова, В. Н. Лома.
Коли гебітскомісар Нікополя оголосив наказ про обов’язкову здачу населенням зброї, погрожуючи розстрілом, комсомольці розклеїли заклик підпільної організації: «Товариші! Не здавайте зброю, ховайте її, вона ще згодиться в майбутньому». 17 серпня 1942 року окупанти готувалися святкувати річницю захоплення Нікополя. Вранці того ж дня комсомольці розклеїли листівки, які закликали населення до нещадної боротьби проти німецько-фашистських загарбників. «Святкування» було зірване.
Підпільники поступово озброювались. Вони дістали радіоприймач та друкарський шрифт, регулярно приймали і поширювали серед населення повідомлення Радянського інформбюро. Комсомольці написали понад 300 прим, плакатів, карикатур на гітлерівців. Тільки до 25-ї річниці Великого Жовтня вони поширили у місті 200 лозунгів із закликом до боротьби. Юнаки і дівчата самовіддано боролися з ворогом, але їм бракувало досвіду конспіративної роботи. В грудні 1942 року всі активні учасники організації «За Советскую Родину» були заарештовані. Трьом з них вдалося врятуватися, 11 чол. гітлерівці розстріляли. Серед розстріляних гестапівцями був і М. О. Хилинський, енергійний, ініціативний, мужній керівник організації. До активної боротьби він залучив і свого батька О. П. Хилинського, безпартійного робітника-столяра залізничної станції, якого також заарештували і вислали в табір смерті — Бухенвальд.
Відважно боролася з окупантами антифашистська група «Мститель», до якої входило 17 комсомольців, безпартійні і один член КПРС. Керівником групи став комсомолець Л. С. Хлястиков, який до того був військовослужбовцем Чорноморського флоту. Після численних боїв з фашистами, коли загинула більшість бійців, у листопаді 1943 року група припинила свою діяльність. Її командир потрапив до рук гестапо. Про мужній, незламний характер Л. С. Хлястикова, вихованця ленінського комсомолу, свідчать його листи, переправлені дружині і дочці з нікопольської тюрми. Ось рядки одного з листів до дочки. «Женя! … Мені не вдалося побачити тебе дорослою, допомогти тобі вийти в люди, але не звинувачуй мене в цьому. Я діяв як громадянин, вірно і чесно… Обов’язково навчись ненавидіти ворогів рідної землі і, чим зумієш, послужи народу нашої великої Батьківщини».
З квітня по грудень 1943 року в Нікополі діяла також група А. Я. Кардашова, який до війни працював завідуючим перевалочним пунктом. Група складалась з 21 чоловіка. Підпільники друкували листівки, подавали допомогу військовополоненим, збирали зброю для боротьби з окупантами, перешкоджали вивозити радянських людей у Німеччину. У грудні 1943 року гестапівці натрапили на слід групи, схопили її членів і розстріляли.
Багато нікопольців воювали з ворогом в рядах Червоної Армії під Москвою, Ленінградом, Сталінградом, багато з них відзначилося у боях і нагороджено орденами та медалями. За героїзм, виявлений у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, звання Героя Радянського Союзу удостоєні 7 нікопольців. Це — М. X. Бриль, І. О. Гончар, О. І. Мелешко, М.С. Путько, В. М. Усов, М. П. Чалий, 0. І. Шульгін.
На кінець 1943 року радянські війська майже повністю очистили від німецько-фашистських загарбників лівобережжя Дніпра. У ворога залишався Нікополь — важливий економічний район, а також ворота до визволення Криму і ліквідації оточеної там 17-ї німецької армії. Нікопольський плацдарм захищало до 10 дивізій німецької групи військ «Південь». Ворог побудував дві оборонні лінії. Всі висоти і населені пункти були перетворені на сильні вузли опору. Але це не змогло стримати могутнього і добре підготовленого наступу радянських військ. У січні 1944 року частини 3-го і 4-го Українських фронтів почали переможний наступ на Нікопольському плацдармі. Нікопольська молодь на своїх човнах допомагала радянським військам переправитися через Дніпро.
В боях за Нікополь брали участь воїни героїчної 8-ї гвардійської армії генерала В. І. Чуйкова. Особливо відзначилися частини 203-ї, 266-ї, 333-ї стрілецьких дивізій і 5-ї мотострілецької бригади. В ніч з 7 на 8 лютого 1944 року вони першими ввійшли у місто. Багатьом радянським частинам присвоїли найменування Нікопольських, а тисячі воїнів були нагороджені орденами і медалями СРСР. 8 лютого 1944 року о другій годині дня над Нікополем замайорів червоний прапор — його встановили бійці 2-го батальйону 5-ї мотобригади 266-ї стрілецької дивізії.
До міста разом з військами прибули працівники партійного і радянського апарату. Відновив свою роботу Нікопольський міськком КП(б)У, секретарем якого був С. А. Левковцев, член КПРС з 1927 року, колишній голова Уфимського міськвиконкому, направлений ЦК партії на Україну. 9 лютого відбувся організований міськкомом і командуванням Червоної Армії багатотисячний мітинг трудящих, присвячений визволенню Нікополя. Учасники мітингу заявили про свою рішимість приступити до негайної відбудови міста.
Уже 25 лютого 1944 року виконавчий комітет міської Ради депутатів трудящих ухвалив мобілізувати все працездатне населення для проведення робіт по ліквідації наслідків «хазяйнування» німецьких окупантів. Збори партійного, радянського і господарського активу Нікополя, що відбулися 8 квітня 1944 року, прийняли постанову про підсумки VI сесії Верховної Ради СРСР та про чергові завдання відбудови народного господарства міста.
Міська партійна організація спрямувала енергію трудящих на якнайшвидше здійснення цих завдань. На місці цехів Південнотрубного заводу лежали купи цегли і металу. Матеріальна шкода, якої завдали німецько-фашистські варвари заводу, дорівнювала сумі у 123 млн. крб. Були вщент зруйновані усі підприємства. Великих втрат зазнав житловий фонд. Так, у «Соцмісті» не уціліло жодного багатоповерхового будинку. В клубі Південнотрубного заводу окупанти влаштували стайню, в парках повирубували дерева. Жителі Нікополя, за прикладом сталінградців і киян, взяли зобов’язання відробити по 50 годин кожен у вільний від роботи час на відбудові міста. Загалом це становило 300 тис. людино-годин.
Самовіддано працювали трудящі міста на відбудові Південнотрубного заводу. Після трудового дня робітники і службовці підприємства та інших установ, учні і студенти розчищали цехи. В короткий строк підприємство стало до ладу. Первинна партійна організація Південнотрубного заводу, одна з перших з 14 відновлених партійних організацій міста, вміло керувала успішною роботою по відбудові заводу, організовувала соціалістичне змагання. Разом з комуністами приклад у відновленні зруйнованих об’єктів подавали комсомольці та безпартійна молодь. Самовіддана праця робітників, інженерів, техніків дала свої результати. Швидко був відроджений цех холодного волочіння. Першу трубу тут прокатали вже в 1944 році.
Вже через 8 місяців після визволення міста були відбудовані і давали продукцію завод ім. Леніна, цегельний завод, меблева фабрика, пивзавод, хлібозавод, млин та інші підприємства.
Завдяки героїчній праці трудящих підприємства Нікополя в 1947 році досягли довоєнного рівня виробництва продукції. Обладнувався найновішим устаткуванням Південнотрубний металургійний завод, який з 1947 по 1950 рік очолював досвідчений металург двічі лауреат Державної премії М. О. Тихонов — нині заступник Голови Ради Міністрів СРСР. На початок 1951 року на підприємствах Нікополя працювало 6777 стахановців і 4736 ударників.
На основі відбудови і дальшого розвитку промисловості підвищувався матеріальний і культурний рівень життя трудящих, поліпшувався їх побут. За роки четвертої п’ятирічки було збудовано 6 нових, упорядкованих кварталів. Лише «Нікопольбуд» у 1950 році здав в експлуатацію 28 житлових будинків. Того ж року було забруковано та заасфальтовано 78 439 кв. метрів вулиць.
Серйозні завдання перед трудівниками та партійною організацією міста постали у п’ятій п’ятирічці в зв’язку з початком будівництва Каховської гідроелектростанції. На початок 1953 року в районі Нікополя і його околиць утворилось багато нових підприємств, зайнятих на цьому будівництві. Міськком партії забезпечував ритмічну роботу організацій, від яких залежало виконання великого комплексу робіт, зміцнював партійні і комсомольські організації нових підприємств.
Значну роботу у зв’язку з будівництвом Каховської гідроелектростанції проводив Нікопольський міськвиконком. Було створено спеціальну технічну раду, яка організувала будівництво дренажних захисних споруд, техніко-санітарну підготовку площі для затоплення водою і особливо будівництво жител для переселенців.
За державним планом інтенсивний підйом води в Каховському морі тривав від 20 березня до 15 травня 1956 року. Всього за період 1954—1955 рр. для трудящих міста і колгоспників, що проживали в межах 30 км затоплення, було збудовано 1063 будинки. Для переселенців через торговельні організації та райспоживспілку було тільки в 1955 році продано: 436 тис. листів шиферу, 2300 куб. метрів лісоматеріалів. На переселення колгоспників, кооперативів у Нікополі було витрачено в 1953 році — 4,1 млн. крб. державних коштів, у 1954 — 5,3 млн. крб. і в 1955 — 3,4 млн. крб., усього за 3 роки — 13,8 млн. карбованців.
В діяльності колективів нікопольських підприємотв важливе місце займала шефська робота. За 8 місяців 1955 року вони подали допомогу МТС і колгоспам Апостолівського та Нікопольського районів на суму 1600 тис. карбованців.
Успішному виконанню народногосподарських планів сприяв рух передовиків, новаторів виробництва. У 1955 році на Південнотрубному заводі від робітників, інженерно-технічних працівників та службовців надійшло 1225 раціоналізаторських пропозицій, з яких було прийнято 874 і реалізовано 602. Економічний ефект від впровадження їх становив 3034 тис. крб. Автори-раціоналізатори одержали 105 тис. крб. винагороди.
Рік у рік збільшувався випуск продукції підприємств Нікополя, зростала продуктивність праці. Партійна організація міста приділяла багато уваги впровадженню у промисловість найновіших досягнень науки, техніки і передового досвіду, поліпшенню організації праці і виробництва. Так, у п’ятій п’ятирічці порівняно з 1950 роком валова продукція Південнотрубного заводу збільшилась на 181 проц. Продуктивність праці за п’ятирічку зросла на 148,1 проц.. У 1960 році валова продукція заводу ім. Леніна зросла на 104,3 проц., хлібозаводу — на 111,4 проц., цегельного заводу — на 108,7 проц., всього по місту — на 103,2 проц., а порівняно з четвертою п’ятирічкою — на 211 процентів.
Великих успіхів у розвитку промисловості трудящі Нікополя досягли за роки семирічки. План випуску валової промислової продукції було виконано на 103.2 проц., а, зокрема, по Південнотрубному заводу — на 103,4 процента. Зростання продуктивності праці на підприємствах в середньому становило 26,1 проц.— на Південнотрубному заводі — 15,8, на заводі ім. Леніна — 33,2 процента.
За рахунок державних капітальних вкладень значно збільшились потужності Південнотрубного заводу, було побудовано нові цехи на заводі ім. Леніна, зросла продуктивність молокозаводу, що переробляв 30 тонн молока за добу. Споруджено м’ясокомбінат з холодильником, новий рибозавод, хлібозавод та інші підприємства. У 1962 році в місті почалось будівництво нового промислового гіганта — феросплавного заводу. Всього за семирічку капіталовкладення у промисловість досягли 135.3 млн. карбованців.
Промисловість міста випускає найрізноманітнішу продукцію: високоякісні труби, будівельні машини і механізми, меблі, флюси, швейні вироби, речі побутового призначення, харчові продукти. За 1966 рік обсяг валової продукції промисловості зріс на 9,7 процента. Понад план видано тисячі тонн труб, 64 баштові крани, 12 ліфтів, 1617 куб. метрів залізобетону, 2 млн. штук цегли і багато іншої продукції. В тому ж році збудовано першу чергу цеху нового феросплавного заводу та першу чергу комплексу цехів трубного інструменту на Південнотрубному заводі.
Широко розгортається у місті змагання за звання колективів та ударників комуністичної праці. В 1966 році в ньому брало участь 33 тис. трудящих; звання комуністичних присвоєно 67 бригадам і змінам, 588 чол. стали ударниками комуністичної праці. І, як завжди, в авангарді йшли комуністи. Так, колектив бригади комуністичної праці другого прокатного стану «140», керований комуністом інженером-майстром А. О. Сільченком, систематично перевиконує річне і місячні завдання, видає продукцію високої якості. Машиніст-оператор В. А. Сомкін — партгрупорг бригади — ініціатор швидкісного прокату.
В ході боротьби за розвиток промисловості і будівництва зростали кваліфіковані кадри, поповнювалися ряди новаторів виробництва. На підприємствах працюють тисячі знатних виробничників, що стали гордістю не тільки Нікополя, а й усієї країни. Сотні з них удостоєні високих урядових нагород. Серед них — лауреати Ленінської та Державної премій спеціалісти Південнотрубного заводу — директор А. А. Шведченко, головний інженер С. Й. Василенко, начальник трубоелектрозварювального цеху Г. Н. Науменко, начальник лабораторії металознавства О. С. Вільямс, механік Г. П. Воронько; Герой Соціалістичної Праці вальцювальник П. І. Грязєв, ветерани трубного виробництва І. С. Куценко та К. X. Гарагуля, Герой Соціалістичної Праці заслужений будівельник України І. Д. Ганчев з тресту «Нікопольбуд», двічі лауреат Державної премії О. І. Сухоруков (тоді директор заводу феросплавів), почесний металург старший вальцювальник Південнотрубного заводу М. К. Баглай, сталевар заводу ім. Леніна І. О. Пастухов, формувальниця цегельного заводу Ф. А. Баранова, машиніст електродепо С. Л. Галустов і багато інших працівників підприємств міста.
4 лютого 1966 року за успішне виконання завдань по збільшенню випуску, розширенню асортименту сталевих труб і освоєнню нових видів продукції 126 робітників, інженерів, техніків, службовців Нікопольського південнотрубного заводу нагороджені орденами і медалями.
Новими трудовими перемогами відзначили трудящі Нікополя 50-річчя Великого Жовтня. За досягнуті показники колективу ордена Леніна Південнотрубного заводу присвоєно звання ім. 50-річчя Великого Жовтня. Завод нагороджений пам’ятним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів СPCP та ВЦРПС, який передано підприємству на вічне зберігання як символ трудової доблесті колективу металургів.
Червоні прапори обкому КП України, облвиконкому та обласної Ради профспілок присуджені і передані на вічне зберігання машинобудівному заводові ім. В. L Леніна та комбінату побутового обслуговування Міськком КП України і міська Рада депутатів трудящих на відзнаку півстоліття Радянської влади вручили червоні прапори переможцям соціалістичного змагання — колективам заводу феросплавів, електродепо залізничного вузла станції Нікополь, цегельному заводу № 18, Нікопольському спецуправлінню тресту «Дніпроекскавація».
До 50-річчя Великого Жовтня високих урядових нагород удостоєні понад 30 старих комуністів — учасників революційних подій і громадянської війни.
Промислові підприємства міста відправляють свою продукцію в Болгарію, Румунію, Монголію, Польщу та інші країни. Робітники, інженерно-технічні працівники Південнотрубного заводу постачають продукцію в ОАР, Індію.
В місті Різа Німецької Демократичної Республіки за допомогою нікопольських трубопрокатників побудоване нове народне підприємство — трубопрокатний завод; робітники та інженерно-технічні працівники Південнотрубного заводу допомагали трудящим Індії у спорудженні металургійного комбінату в Бхілаї.
За останні роки на підприємствах Нікополя побувало більш як 100 делегацій із соціалістичних країн. Профспілки нікопольських підприємств організовують обмін делегаціями з робітниками Куби, Болгарії, Чехословаччини, Польщі, НДР, Югославії, Гани, Гвінеї, Австрії і інших країн.
Великі роботи здійснені по благоустрою міста. За роки семирічки житловий фонд зріс більше ніж на 150 тис. кв. метрів. Тільки у 1965 році було введено в експлуатацію 25,5 тис. кв. метрів, а наступного — 33 тис. кв. метрів. З 1962 року проводиться газифікація житлових кварталів.
Тільки за семирічку побудовано 14 шкіл, 5 лікарень, 7 клубів і кінотеатрів, 13 дитячих садків і ясел, 19 інших дитячих закладів. Насаджено десятки тисяч декоративних дерев і кущів, закладено 3 нові парки. Спорудження Каховського водоймища перетворило Нікополь на приморське місто, одне з найкрасивіших на Радянській У країні.
До послуг населення — понад 100 торговельних закладів, серед яких чимало великих спеціалізованих магазинів, їдалень та інших підприємств громадського харчування. У 1967 році товарооборот торговельної мережі міста становив 61 млн. карбованців.
Значних успіхів досягнуто в галузі охорони здоров’я. На кінець семирічки в місті діяло 9 поліклінік і лікарень на 1115 ліжок. Побудовано новий протитуберкульозний диспансер із стаціонаром на 200 ліжок, терапевтичний корпус першої міської лікарні на 60 ліжок, дитячу лікарню, водолікарню. Є нова стоматологічна поліклініка першої категорії. У 1968 році побудовано нову поліклініку й лікарню феросплавного заводу на 120 ліжок. У Нікополі трудяться 300 лікарів і понад 1 тис. середніх медичних працівників. Серед лікарів міста — 12 відмінників охорони здоров’я, один заслужений лікар республіки. Це М. 3. Дубинська — завідуюча міським відділом охорони здоров’я.
Міцно ввійшли в побут трудящих міста фізкультура і спорт. Понад 80 фізкультурних колективів створені на підприємствах і в установах. Споруджено 2 стадіони, де проводяться міські, обласні і республіканські змагання, спортивна школа.
За 50 років Радянської влади в Нікополі відбулися значні зміни в галузі народної освіти. Якщо в 1917 році тут було 14 шкіл, де працювало 60 вчителів і навчалось 1520 учнів, то тепер — у 26 нікопольських школах навчається 19 100 учнів. Кількість учителів за роки Радянської влади зросла в 10 разів. Серед них 15 відмінників народної освіти і 2 заслужені вчителі школи УРСР — комуністи М. Д. Лимар та Т. Ф. Гуд. У місті 28 дитячих садків і комбінатів на 5 тис. дошкільнят. Діють Будинок піонерів, дитяча технічна станція.
У післявоєнні роки в Нікополі створено металургійний і сільськогосподарський технікуми, медичне, технічне та педагогічне училища. Відкрито школу бурових майстрів, музичну школу. З 1960 року працює загальнотехнічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту. Щороку до нього вступають 180—190 робітників, інженерно-технічних працівників та службовців Південнотрубного заводу, заводу ім. Леніна, тресту «Нікопольбуд», феросплавного заводу, автотранспортних підприємств, підприємств міст Орджонікідзе та Марганця, залізничників.
Збагатився Нікополь культосвітніми установами. Тут працюють широкоекранний кінотеатр на 800 місць, 12 будинків культури і клубів, музей, 48 бібліотек з книжковим фондом близько 1 млн. примірників.
Велику політико-виховну і організаторську роботу серед трудящих і всього населення міста проводять 108 первинних партійних організацій, що об’єднують 7044 комуністів і кандидатів у члени КПРС (з них у промисловості працюють 4350, на будівництві — 663, на транспорті — 708 чоловік). В рядах міської партійної організації близько З тис. чол. з вищою і середньою освітою, 6 комуністів удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці, понад 2 тисячі — нагороджені орденами і медалями.
83 комсомольські організації Нікополя налічують 10 195 членів ВЛКСМ.
У партійній, комсомольській і профспілковій роботі широко застосовуються громадські засади. При міськкомі партії працюють позаштатний шкільний відділ, комісія з нової техніки, методична рада по пропаганді і агітації.
Великого поширення набули на підприємствах ради економічного аналізу, конструкторські бюро, кабінети політичної освіти, університети технічного прогресу та культури; бібліотеки, клуби, що працюють на громадських засадах. На підприємствах, в установах, на постійно діючих агітпунктах читаються цикли лекцій, проводяться вечори запитань і відповідей з проблем сучасної політики, вечори-зустрічі трудящих з старими комуністами, учасниками Великої Вітчизняної війни. В цій виховній роботі бере участь великий загін лекторів — 800 чоловік.
В мережі партійної освіти працюють Дніпропетровський філіал вечірнього університету марксизму-ленінізму, 179 шкіл основ марксизму-ленінізму, 82 семінари з різних проблем, 3 семінари партійно-господарського активу. Серед ентузіастів ідеологічної роботи комуністи — працівник міськкому партії Є. О. Беззуб, вчитель школи № 2 М. С. Мілявський, викладач металургійного технікуму М. М. Горб, директор історико-краєзнавчого музею Г. Г. Яснецов, старі більшовики Н. Д. Кириченко, О. А. Берендеев, Г. І. Лук’янов.
В місті функціонують 7 народних університетів, 91 школа комуністичної праці, 6 популярних лекторіїв, 225 шкіл передового досвіду, 160 шкіл, гуртків, семінарів економічної освіти, 150 ленінських народних шкіл.
Нові і світлі перспективи розвитку має Нікополь — місто комуністичної праці і комуністичної культури.
Г. Й. МЕНШИКОВ, К. І. ПОЗНЯКОВ.