Голубівка, Новомосковськіїй район, Дніпропетровська область
Голубівка — село, центр сільської Ради, розташоване за 27 км від районного центру і за 3 км від залізничної станції Кільчень. Сільській Раді підпорядковані також населені пункти Видвиженець, Воскресенівка, Кільчень, Троїцьке. Населення — 3338 чоловік.
На території села виявлені курганні поховання доби ранньої бронзи (III тисячоліття до н. е.), а також кургани кочівників-половців XI—XIII століть.
Перша письмова згадка про цю місцевість пов’язана з історією Київської Русі. У 1187 році київські князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславович разом з Ярославом Чернігівським вирушили в зимовий похід проти половців. Як говориться в Іпатіївському літопису, через великі сніги шлях князівських дружин проходив по Дніпру. Біля нижньої течії річки Самари дружини захопили половецькі «сторожки» і здобули відомості про те, що половецькі «вежі та стада» стоять поблизу
Голубого лісу. У літопису зазначалось, що той ліс був на «полуднища пути» від Дніпра, і цим підтверджується припущення про розташування теперішньої Голубівки поблизу Голубого лісу.
Місцевість навколо річки Кільчені, де в середині XVIII століття виникла слобода Кільчень (пізніше названа Голубівкою), була заселена запорізькими козаками. Царський уряд після невдалого Прутського походу переніс кордони Росії з басейнів річок Самари і Вовчої на північ, за річку Оріль. З 1709 року територію по річці Кільчені захопили татари. Аж до 1739 року тут були розташовані їхні аули.
У 1745 році на місці Голубівки двома запорожцями — В. Сухіним і Г. Моторним засновано великий зимівник (хутір) 1 2, який поклав початок слободі Кільчені. Її населення збільшувалося в основному за рахунок тих селян, що тікали сюди від поміщицької сваволі. Жителі слободи складалися з козаків і посполитих. Козаки відбували військову службу і різні повинності (військового постою, лагодження доріг, мостів та інші). Ще більше повинностей було у посполитих. Не всі посполиті мали тягло і тому вважалися «пішими». У 1770 році з 40 посполитих 4 зовсім не мали робочої худоби. Частина посполитих (т. зв. підсусідки), не маючи свого господарства, проживала при дворах заможних слобідчан. Щоб придбати коня або корову, посполитий мусив служити в господаря не менше двох-трьох років. Посполиті, як і козаки, відбували тяжку повинність військового постою. Вони давали житло та постачали харчами військових старшин, сплачували т. зв. «військовий оклад», податок на утримання громадського писаря та інших. Хоч формально розподіл повинностей відбувався на сходках, та розпоряджалися цією справою слобідські отамани. Вони перекладали основний тягар податків на біднішу частину населення. Слобідська біднота не мала можливості самостійно вести господарство і мусила найматися до багатих козаків і посполитих.
Після ліквідації Запорізької Січі Кільчень у 1777 році оголошується військовою державною слободою, жителі якої повинні були брати участь в охороні південних кордонів країни. За переписом 1782 року в слободі проживало 147 чоловіків і 113 жінок.
У 1784 році в Кільчені поселився козак І. Голуб, який приділив багато уваги розплануванню і впорядкуванню слободи та її заселенню. Деякі дослідники вважають, що на честь його з 1791 року за поселенням закріпляється назва — Голубівка. Тут проживало на той час 355 чоловіків і 255 жінок. За відомостями 5-ї ревізії в Голубівці було 170 дворів, проживало 477 чоловіків та 460 жінок. Займалося населення в основному хліборобством. Висівали пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку та інші культури. Більшість жителів Голубівки жила в нужді, а у неврожайні роки, що часто повторювалися, голодувала. Біднота наймалася на роботи до поміщиків або заможних односельчан. Вона змушена була працювати з ранку до вечора, щоб заробити 20—60 копійок. Селяни платили грошовий податок, т. зв. «поземельний оклад», постачали солдатів до царського війська. Крім того, вони виконували ряд повинностей (підводну, дорожну та інші). Місцева адміністрація (волосний голова, виборний, писар) стежила за збором податків, примушувала селян виконувати різні повинності. Волосне правління утримувалося на селянські гроші — волосний голова одержував 20 крб. на рік, виборний — 10 і писар — 15 карбованців.
З 20-х років XVIII століття до 30-х рр. XIX століття оподаткування державних селян збільшилося у 9—10 разів. Після сплати податей бідноті не вистачало хліба до нового врожаю. Селяни Голубівки наймалися перевозити казенний провіант з одного місця до іншого, займалися чумацьким промислом. Розташування села на важливому торговельному шляху, який зв’язував Катеринославщину з Харківщиною, сприяло його швидкому розвитку. У 1859 році в Голубівці налічувалося 273 двори, де проживало 735 чоловіків та 705 жінок.
Згідно з царськими указами про поземельний устрій державних селян 736 ревізьких душ у Голубівці були наділені 4896 десятинами землі. Розмір наділу становив 6,7 десятини. Розвиток капіталістичних відносин, що прискорився після реформи, сприяв зростанню населення Голубівки. Якщо в 1859 році в селі було 1440 чол., то в 1887—3278 чол., а в 1914 році — 5020 чол., тобто його кількість зросла майже в 3,5 раза. Площа ж оброблюваної землі майже не збільшилася. У 1859 році вона становила 4896, у 1914 році — 5557 десятин. Таким чином, на початку XIX століття на одного жителя Голубівки припадало в середньому по 1 десятині землі.
Протести трудящих села проти поміщицької експлуатації особливої гостроти набрали на початку XX століття. Під впливом революційної агітації восени 1904 року наймити поміщика Ляха спалили необмолочений хліб.
Під час революції 1905—1907 рр. в селі розповсюджувалися прокламації та листівки. В рапорті новомосковського повітового справника катеринославському губернаторові сповіщалося, що в ніч на 10 червня 1905 року в Голубівці в садибах селян знайдено 6 прокламацій РСДРП, з них 5 під назвою «До селян», а шоста — «До всіх громадян Росії». Член РСДРП робітник Брянського заводу в Катеринославі Г. С. Савченко разом з товаришами створив у Голубівці підпільну революційну організацію. До неї входили вчитель Я. Носик, селяни К. Голуб, Ф. Коломієць, П. Хрон, Д. Чепур, Ф. Безжовчий, Т. Дикий. Під впливом боротьби катеринославського пролетаріату, яка вилилася в грудні 1905 року в загальний політичний страйк, в селі відбулися події, що сколихнули не тільки Новомосковський повіт, а й всю Катеринославську губернію. 11 грудня 1905 року на загальному сході селяни Голубівської волості прийняли дуже сміливий на той час «приговор»: «Ми…, зібравшись на збори…, мали розмову про те, як вийти із злиденного становища, в якому ми опинилися через безземелля і жалюгідну оплату праці…. Беручи до уваги, що землю…, як повітря і воду, продати або купити не має права ніхто з тих, хто живе на ній, учасники сходу, порадившись між собою, одноголосно вирішили:… землею, взятою у поміщиків і землевласників, повинен користуватися той, хто її взяв і вибрав, безплатно… Приговор цей зберігає силу до скликання Державної думи і обрання нового уряду, який би дав російському народові відповідь за свої дії. Чинний за належними підписами 702 чоловік. Присутніми були сільські старости всіх громад». На сході було також прийняте рішення: звільнити усіх наймитів і службовців від роботи на поміщиків та куркулів і відпустити їх додому.
Ще не розійшлася громада, як стражники кинулися на селян, щоб не допустити їх до поміщицьких садиб. Та даремно вони оголювали шаблі, даремно урядник погрожував зброєю. З хутора поміщика Проскури селяни пішли до степу ділити землю. У куркуля Мінченка від роботи відмовилися всі наймити. Опівночі над Голубівкою піднялася величезна заграва — горіли поміщицькі маєтки, і ніхто з селян не йшов гасити пожежі. Вранці для розправи з повсталими до Голубівської волості губернатор послав ескадрон, що мав 50 козаків. Було заарештовано 15 організаторів виступу. їх били нагаями і шомполами, потім, понівечених, з кайданами на руках відправили до новомосковської в’язниці. Двох керівників селянського виступу заслали до Архангельської губернії.
Виступали селяни Голубівки також і проти нестерпного національного гніту. Вони вимагали викладання в школах українською мовою та надання Україні національної автономії.
Після поразки революції 1905—1907 років за указом від 9 листопада 1906 року в Голубівці виділилося 52 двори на 47 хуторів. Сільській бідноті виділяли найгіршу землю. Не маючи робочої худоби, реманенту та грошей для оплати податків, вона була поставлена перед необхідністю продавати наділи. Так втратили землю і виїхали до Сибіру К. І. Прудченко, О. Д. Семенко, С. А. Шаравара й інші. їх наділи скуповували куркулі, що мали по 40—120 десятин землі.
Значна частина хутірських господарств була малоземельною. Так, у селянина Ф. Колотила на 5 чол. сім’ї припадало 10 десятин землі, а у Я. Летвина на таку ж сім’ю всього 7 десятин. Такі господарства занепадали, а їх власники розорювалися. Селяни були обтяжені різними податками (поземельний, земські побори, підвідна, дорожна та інші повинності).
До революції на всю Голубівську волость був лише один фельдшерський пункт. Тому селяни зверталися за допомогою до знахарів та ворожок чи просто сподівались, що «бог зцілить». Це призводило до високої смертності серед населення, особливо під час епідемій.
У 1913—1914 рр. в селі працювали дві початкові школи: земська однокласна і однокласне чоловіче церковнопарафіальне училище з трьома відділеннями. В них навчалося до 100 учнів. Переважна більшість населення Голубівки була неписьменною. Середні учбові заклади у містах мали змогу відвідувати лише діти заможних жителів села. Деяких заходів для розвитку освіти і культури вживали земські установи. В 1905 році в селі створено невелику бібліотеку-читальню, яка працювала по святкових днях. В 1912 році організовано місячні курси, на яких земські агрономи знайомили жителів села з основами агрономії і ведення господарства.
Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року викликала у селян надію на визволення від тяжкого соціально-економічного гноблення і одержання землі. Та влада в селі залишилася в руках багатіїв: старшини, старости, волосного писаря. Вже під час виборів до Установчих зборів чимало жителів села віддало свої голоси за більшовиків. Багато вихідців з села солдатів-фронтовиків брало активну участь у боротьбі за владу Рад. Один з них Ф. Кравець був кулеметником 3-ї роти 1-го Петроградського червоногвардійського полку. Пліч-о-пліч з робітниками Путіловського заводу і матросами Балтики він брав участь у виконанні бойового наказу партії — в ніч з 25 на 26 жовтня 1917 року вибити юнкерів з Петроградського поштамту. В тому бою Ф. Кравець був тяжко поранений.
В селі Радянську владу встановлено на початку січня 1918 року. Тоді ж було обрано волосну Раду, до якої ввійшли місцеві селяни П. Л. Скороход, Ф. Ф. Безжовчий, Л. В. Семенченко та інші. Рада передусім прийняла рішення про конфіскацію земель у поміщиків Тарловських, Білецьких та інших. Все їхнє майно та сільськогосподарський реманент описали і приступили до розподілу його серед бідноти, призначили охорону маєтків. Для захисту села від нападу куркульських банд було створено загін самоохорони під командуванням Л. В. Семенченка.
В квітні 1918 року село окупували німецько-австрійські війська. В Голубівці перебував німецько-австрійський загін, який збирав податки, грабував і тероризував населення. Селян примусили повернути відібрані у поміщиків майно і реманент.
Почалися арешти активістів. За більшовицьку агітацію серед населення окупанти розстріляли Ф. Д. Деберину.
Влітку 1918 року більшовики створили в селі підпільний революційний комітет 1 2, до складу якого ввійшли Ю. Ф. Чепур, А. С. Северин, А. Т. Дикий та інші. Комітет встановив зв’язки з підпільними організаціями Миколаївки, Губинихи, Вільного, Котовки, Всесвятського, Попасного, Івано-Михайлівки, Андріївки.
Незабаром в селі було створено партизанський загін на чолі з М. Дмитрюком. До нього входили Ф. Кравець, Ю. Чепур, О. Куценко та інші.
26 жовтня 1918 року в Новомосковському повіті почалося повстання проти окупантів. Повстанці відновили Радянську владу в Миколаївці, Голубівці, Губинисіта інших селах повіту.
Голубівський партизанський загін розвідав, що на станції Губиниха стояв петлюрівський бронепоїзд, на якому було встановлено 2 гармати і 12 кулеметів. У його охороні налічувалося близько 100 чоловік. Група партизанів уночі пробралася балкою на залізницю і за 3 версти від бронепоїзда розібрала колію. Після того понад 300 бійців атакували петлюрівців і відігнали їх.
В грудні 1918 року в Голубівці обрано Раду робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів. До складу виконкому Ради входили П. Л. Скороход (голова), Ф. Ф. Безжовчий та інші. Розгорнулася велика робота по здійсненню аграрних законів Радянської влади. На колишніх поміщицьких землях в травні 1919 року було створено сільськогосподарську комуну, названу ім’ям Т. Г. Шевченка. Комуну, яка об’єднувала кілька сімей бідноти, очолив місцевий селянин бідняк П. К. Карпенко.
В червні 1919 року Катеринославщину захопили денікінці. Вони жорстоко розправлялися з комуністами, комсомольцями, працівниками органів Радянської влади, комунарами, відновлювали старі царські порядки.
На заклик В. І. Леніна, Комуністичної партії трудящі України розгорнули боротьбу в тилу Денікіна. За дорученням Зафронтбюро ЦК КП(б)У і штабу Лозово-Синельниківського напрямку, в Голубівці створили партизанський загін на чолі з А. С. Севериним. В грудні 1919 року партизани роззброїли денікінський гарнізон, відновили в селі Радянську владу. Вони захопили також станцію Кільчень і рушили до станції Губиниха, де, злившись з губиниськими, вільнянськими, кулебівськими партизанськими загонами, пішли на Новомосковськ і визволили його.
Безстрашним розвідником партизанського загону виявив себе уродженець Голубівки колишній матрос-більшовик О. А. Куценко. Денікінським бандитам вдалося схопити Куценка. Вони били його нагаями, потім прив’язали до тачанки і водили по селу. Овсію Аврамовичу заганяли під нігті голки, палили підошви ніг, вирізали на грудях п’ятикутну зірку, ударом клинка розрубали груди і вирвали серце.
Жодного слова не промовив більшовик Куценко, своєю мученицькою смертю він врятував Голубівський партизанський загін.
У відповідь на знущання денікінських бандитів все більше селян вливалося до партизанських лав. Голубівський партизанський загін міцнів і вже до початку грудня 1919 року налічував у своїх рядах 300 озброєних бійців.
В кінці грудня 1919 року в Голубівці після визволення її від денікінців — на зборах селян навколишніх сіл обрано тимчасовий волосний революційний комітет, який організував населення на всебічну підтримку заходів Радянської влади.
Вже в лютому 1920 року в селі оформився партійний осередок. До його складу увійшло 12 селян-бідняків, серед них — Ю. Ф. Чепур, А. С. Северин, П. К. Карпенко та інші. Значну роботу провели комуністи та члени волревкому в справі підготовки виборів до Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. В березні відбулися вибори постійного органу влади. Головою Ради, як і раніше, селяни обрали П. Л. Скорохода. Під керівництвом партійних і радянських органів трудящі села боролись з розрухою. Значну роль у цьому відіграв комітет незаможних селян, створений у травні 1920 року. Першим головою його був П. К. Карпенко. Комнезам зміцнювався за рахунок вступу до нього сільської бідноти. В квітні 1921 року до складу КНС входило 75 чоловік.
Партійна організація, місцеві органи влади, КНС перш за все дбали про забезпечення безземельних селян землею. Ще в лютому 1920 року створено земельну комісію, яка брала на облік нетрудові землі та визначала норми розподілу їх серед населення. Селяни Голубівки одержали 2963 десятини колишньої поміщицької землі, робочу худобу, сільськогосподарський реманент. Надлишок землі у куркулів (понад 2-х десятин на їдця) відбирали і віддавали бідноті. Землекористування селян збільшилося до 8041 десятин землі. На двір в середньому припадало по 8,6 десятини.
Комнезам організував відбудову 3-х кузень, налагодив облік і використання інвентаря, проводив культосвітню роботу. Сотні бідних родин одержали продовольчу і насіннєву позичку. Комнезамівці допомагали також продовольчій комісії виконкому виконувати продрозверстку. Вже на початку липня 1920 року в Голубівці зібрано 825 пудів зерна, 125 пудів картоплі, 40 пудів буряків.
У березні 1921 року в селі оформився комсомольський осередок. Першими вступили до лав комсомолу Б. Набілохов, Ф. Кравець, С. Диченко, Ф. Івченко та інші. Комуністи, комсомольці, члени КНС брали активну участь у розгромі банд Петраша, Брови, Матвієнка й інших. У боротьбі з бандитами загинув голубівський комсомолець С. Шкробець, озвірілі бандити закатували 16-річного А. Кравця — брата Ф. Кравця. Поставивши його серед шляху, один з бандитів від’їхав на коні метрів за 50, а потім, пустивши коня вскач, зніс шаблею голову юнакові.
Новомосковський повітовий комітет партії прийняв рішення створити комуністичний загін з комсомольців і молоді для допомоги Червоній Армії у боротьбі з куркульськими бандами. Комсомольці Голубівки входили до третього комуністичного загону, яким командував Ф. Кравець6. У складі загону було 17 юнаків села та 2 дівчини (О. Скороход і М. Чала).
Загін перебував на території садиби колишнього крамаря. Тут Ф. Кравець навчав комсомольців і молодь володіти гвинтівкою, кулеметом, готував їх до боротьби з бандами. На світанку 17 липня 1921 року одна з банд напала на голубівський загін. Але вартовий встиг зробити постріл і підняти бійців. Оточивши загін, бандити били з кулеметів по вікнах і дверях цегляного будинку, але товсті стіни його захищали комсомольців. Тоді бандити запалили солому навколо приміщення. Вогонь дійшов до крокв, в будинку було повно диму і вогню, на голові бійця Б. Набілохова загорілося волосся. Щоб вийти з оточення, комсомольці кинулися в атаку. Хтось з них зумів повідомити по телефону про напад банди. На допомогу прибула кінна група Червоної Армії.
22 серпня 1921 року бійці третього комуністичного загону разом з маневровим кавалерійським загоном і 264 стрілецьким полком Червоної Армії оточили кільцем і знищили в Перещепиному банду Петраша. Особливо відзначилися в цьому бою голубівські комсомольці Ф. Кравець, Б. Набілохов, М. Бродянко. Рада Харківського військового округу високо оцінила заслуги комсомольського батальйону в боротьбі з бандитизмом. Радянський уряд нагородив його Червоним Прапором. За бойові заслуги орденом Червоного Прапора нагороджено Ф. Л. Кравця.
З переходом до нової економічної політики перед партійною організацією та радянськими органами села постали нові складні завдання. Багато зусиль докладали вони, щоб відбудувати сільське господарство. У жовтні 1921 року в селі повністю було виконано продподаток.
На 1 січня 1925 року тут було 935 господарств, проживало 5176 чол. населення. Працювали два шкіряні заводи, п’ять кузень, три парові та 15 вітряних млинів, олійниця, крупорушка.
Значна увага приділялася охороні здоров’я. Великою пошаною серед населення користувався фельдшер О. П. Таценко. Село мало 3 школи. Активну роботу по ліквідації неписьменності серед дорослих проводили вчителі і комсомольці, серед них Н. Н. Кумпан, А. М. Зубенко, К. Ф. Горобець, Д. Д. Гапонець, М. С. Кухар, Н. М. Кобікова. Крім того, при школах навчалися групи по 3—5 чол. дорослого населення, з якими проводили заняття по хатах старшокласники М. Ю. Рискаль, Д. А. Рискаль, Є. Д. Гапонець, Г. С. Чала й інші.
Ще в 1921 році в Голубівці відкрито сільбуд, в якому працювали політична, літературна і сільськогосподарська секції. За активною участю комсомольців створено театр, хату-читальню, бібліотеку. Комсомольці активно захищали інтереси наймитської молоді. Вони взяли на облік 100 наймитів, на 25 з них уклали договори з наймачами. Осередок пильно стежив за виконанням цих договорів.
У 1928 році в Голубівці було організоване товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), яке очолив колишній голова комуни П. К. Карпенко.
Перший колгосп «Червоний партизан» виник тут у жовтні 1929 року. Головою його було обрано робітника заводу ім. Петровського 25-тисячника М. Острого. Весною 1930 року колгосп об’єднував 800 господарств. Через рік в селі було чотири колгоспи: «Червоний партизан № 1» (голова колгоспу А. А. Кривенко), «Червоний партизан № 2» (голова Д. Ф. Хрон), «Червоний партизан № 3» (голова С. Р. Клименко), «Червоний партизан №4» (голова Г. П. Скороход). В кожному з цих господарств налічувалося від 1700 до 3500 га землі. Колгоспи Голубівки обслуговувала Кільченська МТС, створена у 1930 році. Дуже гострих форм набрала в той час класова боротьба на селі. Куркулі по-звірячому розправилися з комсомолкою О. Д. Скороход: після диких знущань кинули дівчину ще живою в димар, де вона й померла. Коли почалося слідство, вбивці вночі витягли труп з димаря, відвезли до степу і кинули в колодязь. У 1931 році в селі виникла терористична група, яка вела контрреволюційну пропаганду серед селян, щоб вони не усуспільнювали майна та реманенту, а знищували його. Терористи намагалися розправитися з колгоспними активістами. Група була знешкоджена при активній участі колгоспного селянства.
Суцільна колективізація в Голубівці була завершена в 1932 році. Держава надала колгоспам допомогу кредитами, насінням, а також сільськогосподарськими машинами.
Керівництво колгоспним будівництвом здійснювала партійна організація села (секретар — М. П. Гарус) і сільська Рада (голова — Д. М. Мірошник). Партійна організація та сільська Рада вживали заходів до підготовки колгоспних кадрів. Спеціальні курси готували кадри механізаторів, давали колгоспникам агрономічні та зоотехнічні знання. Так, в колгоспі «Червоний партизан № 4» 10 чол. стали трактористами, агротехнічні курси в 1934 році закінчив П. П. Петраш, а С. А. Івченко, С. Р. Клименко в 1935 році стали зоотехніками.
В 1934 році з колгоспу «Червоний партизан № 3» виділилося 2 колгоспи: ім. XVII партз’їзду та ім. Кірова. Пізніше артіль «Червоний партизан № 1» дістала назву «20-річчя Жовтня», а «Червоний партизан № 4»—ім. Чапаева. Таким чином, перед війною у Голубівці було 6 колгоспів.
Про самовіддану працю колгоспників свідчить той факт, що багато з них у 1939— 1940 рр. занесено до Почесної книги Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Серед них — трактористів Кільченської МТС С. Ю. Коваленка, Д. Д. Скорохода, Г. Д. Єрмоленка, М. М. Сачаву, тваринників з колгоспу «Червоний партизан № 2» М. М. Ведмідя та І. Г. Голуба, які в 1937—1939 рр. виростили в середньому по 21 — 22 поросяти на свиноматку.
Великі зрушення сталися в галузі медичного обслуговування населення, освіти, культури. В селі працювали стаціонарна лікарня на 20 ліжок, амбулаторія, 3 медичні пункти. Особливу повагу населення заслужили лікарі Г. К. Костянтинов (загинув у роки Вітчизняної війни), О. В. Петраш (тепер працює в Донбасі), акушерка О. К. Рогова (працює у цій лікарні і тепер) та ін. медичні працівники села.
Напередодні Вітчизняної війни в Голубівці була середня школа на 550 учнів, 2 семирічні і 2 початкові школи. Всіх дітей шкільного віку було охоплено навчанням. На той час середня школа зробила 4 випуски, її закінчило 108 чоловік. Школи мали просторі, світлі, добре обладнані приміщення, укомплектовані наочними приладдями учбові кабінети. В селі діяли дитячі ясла і садки.
Розбійницький напад фашистів на СРСР перервав мирну працю і щасливе життя радянських людей. Почалися тяжкі роки війни, роки великих випробувань. На схід виїхала частина жителів села, наприклад, з колгоспу ім. Чапаева — 30 сімей. Керували евакуацією Ф. А. Антонець, Я. М. Дмитрюк, А. І. Рискаль. В серпні 1941 року, коли йшли бої за Дніпропетровськ, було проведено евакуацію худоби до Камишинського району Сталінградської області.
Перед загарбанням ворогом села радянські патріоти на чолі з Я. М. Дмитрюком та І. І. Дебериною запалили в скиртах необмолочений хліб, щоб він не дістався окупантам. Запеклим був бій за село. Після бою жінки підібрали поранених червоноармійців, подали їм першу допомогу. Г. П. Скороход та Л. В. Скороход винесли з поля бою червоноармійця. Недалеко від лікарні, в кущах, йому зробили перев’язку. Г. П. Скороход взяла пораненого до себе, лікувала й переховувала у викопаному в хаті льоху.
25 вересня 1941 року до Голубівки ввійшли німецькі танки.
Почалися тяжкі дні фашистської неволі. На очах дружини, малого сина і дочки гітлерівці розстріляли колишнього бригадира колгоспу «Червоний партизан № З» Д. Ф. Дмитрюка. Від їх рук загинув голова цього ж колгоспу Д. С. Бодня. В лютому 1942 року гітлерівці розстріляли на кладовищі групу молоді, а 9 вересня заарештували і вивезли до Бухенвальда групу комуністів і активістів села. Багато з них загинуло. До фашистської Німеччини окупанти вивезли 200 чол. молоді. Тих батьків, діти яких ховалися від вигнання на каторгу, гітлерівці відправляли до концентраційних таборів, майно конфісковували. Значна частина молоді села рятувалася від фашистської неволі завдяки мужності місцевих жителів і лікаря О. В. Петраш, яка давала фіктивні довідки про хвороби.
Незважаючи на кривавий режим, чимало мешканців села, серед яких були А. І. Бацун, І. А. Рискаль, А. І. Лях, П. Н. Ведмідь, Ф. С. Северин та інші вступили до Перещепинського партизанського загону, яким командував Н. А. Міненко.
Значна частина жителів Голубівки брала активну участь у боях проти німецько-фашистських військ на фронтах Великої Вітчизняної війни. На всю країну відоме ім’я уродженця села льотчика, двічі Героя Радянського Союзу Г. П. Кравченка (1912—1943 рр.). Ще в лютому 1939 року за виконання спеціальних завдань Уряду в період національно-революційної війни іспанського народу йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Того ж року за героїзм і відвагу в боях біля річки Халхін-Голу його нагороджено другою медаллю «Золота Зірка». Він став першим в країні двічі Героєм Радянського Союзу. 10 серпня 1939 року постановою Президії Малого Народного Хуралу МНР славного льотчика нагороджено орденом Червоного Прапора МНР. Восени 1940 року генерал-лейтенант Г. П. Кравченко навчався на курсах удосконалення при Академії Генерального штабу. Він двічі (1939, 1940 рр). приїздив до своїх земляків у Голубівку. З початком Вітчизняної війни Г. П. Кравченко знову сідає в кабіну бойового літака. Брянський, Калінінський, Західний фронти… 23 лютого 1943 року при виконанні складного завдання він загинув смертю хоробрих. Урну з прахом вірного сина нашої Батьківщини, безстрашного льотчика замуровано в Кремлівській стіні поряд з урнами В. П. Чкалова і А. К. Серова.
Наказом міністра оборони СРСР двічі Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта авіації Г. П. Кравченка навічно зараховано до списків 3-ї ескадрильї винищувального Червонопрапорного полку, яким він командував, Його ім’ям названо голубівську середню школу, в селі встановлено бронзовий бюст героя.
В Голубівці виріс і другий радянський сокіл М. К. Лисенко (народився у 1916 році). Почавши війну поблизу західних кордонів СРСР комісаром авіаескадрильї швидкісних бомбардувальників, він закінчив її у Німеччині командиром тричі орденоносного гвардійського штурмового авіаційного полку, в лавах якого виховано 17 Героїв Радянського Союзу. Полковник М. К. Лисенко зробив 250 бойових вильотів, провів близько 60 групових та індивідуальних повітряних боїв. 14 разів був збитий. Одного разу він приземлився на парашуті на зайнятій ворогом території, але його одразу ж підібрав наш літак, зробивши посадку на місці його приземлення. Це він під час сильного снігопаду на бриючому польоті зруйнував дамбу — єдиний шлях відступу німецьких військ західніше Тіхвіна. Він командував ескадрильєю, що знищила 50 фашистських літаків на ворожому аеродромі в Курську. Його виняткова відвага, майстерне управління бойовою діяльністю полку були прикладом для багатьох льотчиків та авіаційних командирів. Доблесть і мужність М. К. Лисенка високо оцінив Радянський уряд, присвоївши йому 26 жовтня 1944 року звання Героя Радянського Союзу. Крім того, він нагороджений 8 орденами і 8 медалями Радянського Союзу, одержав 18 подяк від Верховного Головнокомандування. Нині Микола Калістратович на пенсії. Живе в Дніпропетровську, багато часу віддає громадській роботі.
23 вересня 1943 року радянські війська визволили Голубівку від німецько-фашистських загарбників. Відбудова села проходила у важких умовах. Зменшилося населення — багато голубівців загинуло під час війни. За роки окупації було знищено колгоспне господарство, перетворено на руїни всі будівлі, приміщення МТС і «Заготзерно», станції Кільчень. В колгоспі ім. Чапаева після визволення залишилося всього 2 корови. Фашисти спалили понад 200 хат колгоспників і зруйнували семирічну школу, частково — середню й початкову. Загальна сума збитків, завданих ворогом селу, становила 64 776 200 карбованців.
Одразу ж після визволення відновила свою діяльність сільська Рада. Було створено територіальну партійну організацію. В колгоспі ім. Чапаева відремонтували двигуни, кінну молотарку, віялку. Кільченська МТС передала колгоспові трактори. На польових роботах використовувалася навіть танкетка, залишена тут частинами Червоної Армії. У 1944 році артіль одержала з Сибіру коней і свиней.
Незважаючи на нестачу тягла і сільськогосподарських знарядь, колгоспники успішно провели першу весняну сівбу. Жителі Голубівки брали також участь у будівництві шляху Голубівка—Новомосковськ.
Партійна організація широко розгорнула пропагандистську і агітаційну роботу. Працювали агітколективи, налагоджено було випуск стіннівок, провадилися політ-інформації. При колгоспах працювали вечірні агрономічні курси, при Кільченській МТС — курси трактористів. На відбудові села в 1943 році відзначилися Н. К. Кравченко, Є. А. Борулько, К. П. Койнаш, Н. К. Прядко, О. І. Чечель, О. О. Ріпа, О. Г. Лапко, В. Є. Волченко, П. Д. Чала та інші.
Відбудова середньої та семирічної шкіл провадилася силами вчителів і старших учнів. З селянських хат принесли лави — парт не вистачало. Діти самі робили наочні прилади. Підручників не було, конспекти уроків учні писали на газетах. Замість чорнила користувалися соком бузини і буряковим квасом. Школи працювали в 3 зміни, вечірні заняття проходили при лампах, зроблених з снарядних гільз.
Наполеглива, самовіддана праця сільських трударів дала змогу за короткий час досягти довоєнного рівня виробництва. У 1950 році колгоспи Голубівки — ім. Чапаева, ім. XVII партз’їзду, «Червоний партизан № 3» злилися в одну артіль ім. двічі Героя Радянського Союзу Г. П. Кравченка. До воскресенівського колгоспу «Ленінським шляхом» було приєднано голубівський — ім. 20-річчя Жовтня, а до колгоспу ім. Кірова ввійшла артіль «Червоний партизан № 2». У 1954 році колгоспи ім. Кірова та ім. Г. П. Кравченка об’єдналися в один великий — ім. Кірова.
У колгоспі в 1954—1956 рр. працювало 24 трактори та 16 вантажних автомашин. За цей час тут збудовано 3 свинарники на 1400—1600 голів, 6 шлакобетонних і 3 глинобитні корівники, приміщення для птиці на 45 тис. курок-несушок; стали до ладу майстерня, електричний млин, 2 польових стани.
Зміцніли партійна і комсомольська організації. Так, у 1954 році в колгоспі ім. Кірова працювало 27 комуністів і 40 комсомольців, у колгоспі «Ленінським шляхом» — 19 комуністів і 33 комсомольці.
У січні 1961 року голубівські артілі ім. Кірова та «Ленінським шляхом» приєдналися до радгоспу «Видвиженець». Це тепер велике, багатогалузеве господарство.
В ньому налічується 12 704 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. орної землі — 10 648 га. На січень 1968 року в радгоспі було 87 тракторів, 40 комбайнів, 46 вантажних і 4 легкові автомашини. Всі виробничі процеси в тваринництві повністю механізовані.
Колектив радгоспу у 1966 році одержав урожай зернових по 29,5 цнт з га, озимої пшениці — по 33,2 цнт з га на площі 3 тис. га. Валовий збір зерна становив близько 16 тис. тонн. Весь річний план здачі хліба державі виконали пшеницею, надпланово її відвантажили півтори тисячі тонн. У травні 1967 року радгосп «Видвиженець» нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Півторатисячний колектив радгоспу очолює партійна організація в складі 95 комуністів, більшість яких працює у виробництві: в рільництві — 30, тваринництві — 27, на інших ділянках сільськогосподарського виробництва — 26.
Партійний комітет приділяє багато уваги політичному навчанню і підвищенню ділової кваліфікації працівників радгоспу. В радгоспі працює школа передового досвіду, в якій навчається 32 чоловіка. У 1966 році 220 передовикам сільського господарства присвоєно звання ударників комуністичної праці. За успіхи в розвитку сільського господарства в роки семирічки багато працівників нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Серед нагороджених орденом Леніна — свинарка Г. О. Коваленко, бригадир свиноферми І. І. Нечипуренко, керуючий відділенням Ф. С. Семенко. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені бригадир польової бригади Д. Н. Глянь, доярка Г. Р. Бацун, бригадир І. К. Гречкосій, директор радгоспу Герой Соціалістичної Праці Ф. М. Олійник, виконроб А. І. Бондар, комбайнер І. І. Гарамай.
Герой Соціалістичної Праці механік-комбайнер Д. К. Чуб у 1966 році з площі 500 га зібрав і намолотив 15 тис. цнт зерна. Птахоферма, де працює комуніст Герой Соціалістичної Праці О. Д. Сітковський (колишній чабан), у 1967 році одержала на кожну курку-несушку по 120 яєць (сам Сітковський одержав по 135 яєць) і продала державі 300 тис. штук яєць.
У Голубівці 182 комсомольці, з яких 63 трудяться у радгоспі «Видвиженець». Молодь обладнала на фермах червоні кутки і спортивну кімнату, випускає бойові листки. У кожному відділку радгоспу виходять стіннівки. Крім радгоспної комсомольської газети «Промінь», кожний відділок має свою стіннівку.
Велику роботу серед жителів села проводить Голубівська сільрада. До її складу входять 59 депутатів. Серед них 43 робітники і 16 службовців. 70 активістів працюють у 5 постійних комісіях при Раді. Вони вирішують питання розвитку сільськогосподарського виробництва, торгівлі, громадського харчування, освіти і культури, благоустрою села. За активною участю членів комісій по благоустрою у 1964—1966 рр. було відкрито 4 дитячих ясел і двоповерховий дитячий садок. Тільки в 1967 році побудовано 16-квартирний будинок, приміщення відділення зв’язку і сільської Ради, побутовий комбінат, лазню, 12 км дороги з твердим покриттям, Будинок культури на 360 місць та інше.
В центрі села — 4 двоповерхові житлові будинки, дві двоповерхові школи. Поблизу школи, Будинку культури, приміщення сільської Ради насаджено фруктові та декоративні дерева. Лише фруктовий сад займає площу 365 га. Фруктові дерева висаджено і вздовж автомагістралі Москва—Сімферополь. Поблизу станції Кільчень виросло впорядковане робітниче селище з сучасними будинками.
В лікарні, медпунктах і амбулаторіях села працюють 26 медичних працівників з вищою й середньою спеціальною освітою. Будується нова лікарня на 50 ліжок.
У Голубівці є середня школа та дві восьмирічні з групами подовженого дня, де викладають 66 учителів. При середній школі працює історико-краєзнавчий музей, для учнів з інших сіл відкрито інтернат. Усього в школах навчалося у 1966 році 1026 учнів.
За роки Радянської влади здобули середню освіту в селі 1044 чол., 125 голубівців мають вищу освіту. Син колишнього селянина-бідняка С. Я. Івченка П. С. Івченко став підполковником Радянської Армії, його сестра Галина закінчила університет, друга сестра Ольга — головний бухгалтер облфінвідділу, брат Іван — учитель. Син колишнього селянина-бідняка В. Я. Івченко — доктор медичних наук. В Голубівці народилися, вчилися і тепер працюють в різних містах країни доктор медичних наук В. Г. Клименко, хірург І. Ю. Школа, доктор технічних наук В. Ф. Федорченко. Вихованець голубівської середньої школи П. І. Таценко був секретарем Волинського обкому КП України (загинув у роки Вітчизняної війни). Цю ж школу закінчив і Г. Й. Чалий, який був головою Чернівецького облвиконкому (нині пенсіонер).
Будинок культури у Голубівці — це справжній палац: високий, світлий, просторий. При ньому працюють хоровий, драматичний і танцювальний гуртки, є духовий оркестр, фізкультурна секція. Колектив художньої самодіяльності, яким керує комуніст О. І. Славний, на районному та обласному оглядах художньої самодіяльності зайняв перші місця. В 1966 році Будинкові культури ім. Кірова присвоєно почесне звання «Клуб відмінної роботи». Тут проводяться вечори трудової слави, на яких виступають Герої Соціалістичної Праці, на вечорах механізаторів підбиваються підсумки виконання зобов’язань.
У селі працюють 4 бібліотеки. Близько тисячі чоловік є постійними читачами бібліотеки при Будинку культури. Зараз у Голубівці важко знайти сім’ю, яка б не передплачувала періодичні видання. У Голубівці є 2 первинні організації товариства «Знання», в складі яких 68 лекторів, що в 1967 році прочитали для населення понад 400 лекцій.
Справді великі, докорінні зміни відбулися в селі за роки Радянської влади, але ще більш величні перспективи розвитку Комуністична партія накреслює на майбутнє.
С. С. ЛИТВИН, В. Я. НАЙДЮН, М. А. РУДЕНКО.
Елизавета
| #
Спасибо авторам за интересснейшую историю села!!!В этом селе родились мои бабушка и дед.Будим Нина Сергеевна и Клименко Василий Сергеевич. Прадеда звали Клименко Сергей Романович.Не он ли был одним из первых председателей в 1929 году? С возрастом появляется много вопросов о своих предках,но ,к сожалению спросить уже не у кого.
Reply