Межиріч, Павлоградський район, Дніпропетровська область
Межеріч — село, центр сільської Ради, якій підпорядковані також населені пункти Домаха, Котівець, Новоселівське, Оженківка, Червона Нива. Розташоване на лівому березі річки Вовчої за 7 км від районного центру м. Павлограда, який є для села найближчою залізничною станцією. Поблизу села проходить автомагістраль Київ — Донецьк. Населення — 4150 чоловік.
Перші згадки про зимівники запорізьких козаків у межиріччі Вовчої та Самари зустрічаються в документах 1689 року.
Інтенсивне заселення цієї місцевості почалося після ліквідації Запорізької Січі, коли тутешні землі дісталися як рангова дача князю Прозоровському. Тоді ж була заснована і слобода Межеріч. У 1782 році тут проживало 745 мешканців.
У першій половині XIX століття слобода перейшла у власність графа Воронцова-Дашкова.
Реформа 1861 року на півдні України здійснювалася таким чином, що від селян на користь поміщика було відрізано близько 30 проц. родючих земель. Селянам Межеріча був установлений т. зв. дарчий наділ в розмірі однієї десятини на ревізьку душу. А це означало, що звільнені кріпаки змушені були на кабальних умовах орендувати необхідну землю — відбувати ту ж панщину у формі відробітку своїм реманентом на панській землі за випаси, вигони, луки, орну землю тощо. В цілому на 224 двори у Межерічі було нарізано 615 десятин землі, в середньому по 2,7 десятини на кожен двір. З часом і ці наділи зменшилися: у 1877 році в середньому на один двір припадало 2,2 дес., а в 1897 році — 1,5 десятини.
В той же час поміщиця Воронцова в 1877 році мала в своєму володінні 4765 десятин землі. їй належали пивоварний завод, два водяні млини. У селі було кілька вітряків, дві олійниці, дві кузні, які належали багатіям. В 1900 році на річці Вовчій споруджується ще один водяний млин, на якому працювали наймані робітники.
Тяжке безправне становище, злидні спонукали населення на боротьбу проти поміщиків. Так, у 1883 році селяни Межеріча спочатку вимагали у Воронцова-Дашкова продати частину землі, а потім, коли їм у цьому відмовили та ще й управитель підвищив орендну плату, почали готуватися до захоплення поміщицької землі. На сходці вони вирішили самочинно орати потрібну їм землю. Коли місцевий піп звернувся у церкві до селян із застереженням не робити «протизаконних вчинків», почувся вигук: «Убити управителя!». Для «заспокоєння» селян у Межеріч прибув загін солдатів.
В період першої російської революції 1905—1907 рр. під впливом революційної боротьби катеринославських робітників ширились революційні настрої і серед жителів села. Восени 1906 року селяни палили скирти на землях поміщика Воронцова-Дашкова, брали участь у маївках. Організаторами цих виступів були уродженці села Ф. О. Жовтенко та Г. С. Кучеренко, які поширювали серед населення нелегальну літературу, виступали з промовами на маївках.
На початку XX століття, внаслідок столипінської аграрної політики, помітно посилилось розшарування села. Виділилась група куркульських господарств, частина селян розорилася, а решта орендувала землю у. поміщика Воронцова-Дашкова або у куркулів, сплачуючи їм дві третини вартості урожаю.
Панівні класи тримали трудящих у темряві, більшість жителів села була неписьменною. Існуючі церковнопарафіальна школа та однокласне земське училище не могли охопити навчанням і половини дітей шкільного віку. Значна кількість дітей, що вчилася, навесні, як правило’, кидала навчання. В зв’язку з цим великою була плинність учнів. Так, у 1915 році більше половини учнів (93) залишили навесні училище, а закінчило його лише 8 осіб.
Імперіалістична війна принесла нові бідування жителям Межеріча. Після повалення самодержавства в лютому 1917 року земля лишилася у поміщиків, найголовніші вимоги трудящих не були задоволені. Селяни Булахівської волості, куди входив і Межеріч, зажадали від місцевих органів влади передачі сільській громаді поміщицьких сіножатей, а у травні 1917 року самочинно захопили поміщицьку толоку.
Житель Межеріча Г. Н. Чумак був активним учасником революційних подій в Петрограді, в складі фінляндського полку у жовтні 1917 року він брав участь у збройному повстанні.
Радянська влада в селі була встановлена після Першого Всеукраїнського з’їзду Рад, коли в Булахівській волості обрали Раду селянських депутатів, яка працювала під керівництвом більшовицького повітового виконкому.
З перших днів свого існування Рада почала здійснювати ленінський Декрет про землю. Вже в грудні 1917 року приступила до роботи земельна комісія під головуванням жителя села Г. С. Кучеренка, яка відібрала майно і землю у поміщиків Воронцова-Дашкова, Лихачова та розподілила їх між безземельними і малоземельними селянами.
Однак скористатися одержаною землею бідняки не змогли, бо у квітні 1918 року Межеріч захопили німецькі окупаційні війська. До села повернулись поміщики й куркулі. У селян відібрали землю і знову віддали її поміщикам. На боротьбу проти окупантів трудівники села піднялися під керівництвом партійної організації, створеної тут влітку 1918 року. На підпільних зборах колишніх фронтовиків був організований партизанський загін, командиром якого став секретар партійного осередку Г. С. Кучеренко.
Незабаром Межеріч став одним з центрів по підготовці до повстання у Павлоградському повіті. Тут перебував повітовий підпільний комітет і революційний штаб, які проводили агітацію серед трудового селянства, поширювали листівки, організовували загони, залучаючи до них колишніх червоногвардійців і солдатів, діставали зброю, здійснювали службу розвідки і інформації.
Ще більше активізувалася діяльність підпільників після II з’їзду КП(б) України. Делегатом з’їзду від Межеріцької партійної організації був Г. 3. Зуб — колишній матрос, партизан, активний учасник боротьби з окупантами. Після повернення делегатів II з’їзду КП(б)У 7 листопада 1918 року в Межерічі нелегально відбулася Павлоградська повітова конференція сільських партосередків. Для проведення конференції в село прибули член Павлоградського партійного комітету Ю. Г. Миронов і представник Катеринославської губернської партійної організації, член ЦК КП(б)У І. К. Амосов, який виступив з доповіддю «Сучасний момент і завдання селян». Доповідь про підготовку збройного повстання зробив Ю. Г. Миронов. Представники партосередків одержали агітаційну літературу, лозунги і плакати, надіслані Катеринославським губкомом.
В цей час Павлоградський повітовий партком і ревком дали наказ почати повстання. Розробивши план розгрому окупантів, революційний штаб подбав про безпеку сіл від несподіваного нападу ворога. Село Маврине, розташоване на шляху з, Павлограда на Межеріч, було оточене заставами — тут діяла партизанська розвідка. Було також виділено групу кіннотників, яка мала зайти ворогові в тил. План передбачав відступ партизанів з Мавриного без бою, щоб заманити окупантів у центр села Межеріча і тут розгромити їх. Повстанці разом з селянами збирали борони, щоб ними перегородити шлях відступу гетьманцям і окупантам, коли ті ввійдуть у село.
22 листопада 1918 року об’єднаний загін окупантів та гетьманців, який налічував 170 чол., почав просуватися через Маврине на Межеріч. Наступ супроводжувався грабунками і знущанням з населення. Не зустрічаючи опору з боку партизанів, загін вступив у село. Цього тільки і чекали партизани — вони завдали ворогові несподіваного удару. Серед німців і гетьманців зчинилась паніка. Але тільки небагатьом з них пощастило втекти з села. У цьому бою партизани захопили 5 кулеметів, багато гвинтівок і патронів. Відтоді почалась підготовка до наступу на Павлоград з трьох напрямів, у т. ч. і з Межеріча. Після відновлення Радянської влади в селі партизанський загін влився до Червоної Армії. Командир загону Г. С. Кучеренко залишився в селі і до кінця червня 1919 року очолював межеріцький партійний осередок, до складу якого входили учасники збройного повстання проти німців та петлюрівців — І. П. Безрукавий, Г. 3. Зуб, В. І. Посукай, П. Ф. Скалозуб. Межеріцькі більшовики боролися за відновлення та зміцнення органів Радянської влади на селі, добивалися правильного розподілу відібраної у поміщиків землі.
У зв’язку з наступом денікінців у червні 1919 року жителям села довелося знову взятися за зброю. За завданням Зафронтбюро ЦК КП(б) України комуністи Г. С. Кучеренко та Л. Л. Шинкаренко брали активну участь у роботі Межеріцько— Еулахівського ревкому по організації партизанських загонів. На початку вересня 1919 року було створено великий партизанський загін в основному з жителів сіл Межеріча, Кочеріжок, В’язівок та інших. Підпільний ревком підтримував зв’язок з Новомосковським підпільним центром. Знову, як і в часи окупації кайзерівськими військами, район Межеріча, Булахівки став партизанською базою. Тут діяли досить численні партизанські загони. Лише загін Межеріча, Булахівки і Карабинівки, яким командував Л. Л. Шинкаренко, налічував 150 бійців. Партизани завдавали дошкульних ударів ворогові. Ось одна з багатьох інформацій про бойові дії партизанських загонів проти денікінців у 1919 році: «У селі Межерічі обеззброєно козачий загін в 18 чол., троє вбиті».
Після розгрому білогвардійців у грудні 1919 року в селі відновлюється Радянська влада. З перших же днів партійний осередок, сільська Рада вживали заходів по відбудові зруйнованого війною господарства. Безземельні і малоземельні селяни одержали землю.
У серпні 1920 року селяни Межеріча створили комітет незаможних селян. Активними членами його були П. Бровченко, А. Скалозуб, Я. Кулинич. Комнезам взяв під свій контроль млини, кузні, відбирав у куркулів лишки хліба і землі та наділяв ними безземельних і малоземельних селян, допомагав біднякам налагоджувати господарство.
У соціалістичних перетвореннях, які проводили сільрада і партосередок, брала активну участь молодь. У 1920 році в селі оформилася комсомольська організація.
Постійна допомога держави селу дала змогу порівняно швидко відбудувати сільське господарство. В 1925 році 552 господарства Межеріча, де проживало 3330 чол., мали у користуванні 8024 десятини землі, тобто в розрахунку на двір майже в 10 разів більше, ніж до революції. Посівні площі досягли 82 проц. довоєнного рівня, підвищилась урожайність основних сільськогосподарських культур. В селі працювали 5 кузень, паровий млин і вітряк, олійниця.
Партійний осередок, який об’єднував на той час 3 члени і 19 кандидатів, велику увагу приділяв роботі громадських і кооперативних організацій. Розширювало поле своєї діяльності споживче товариство, створене в 1924 році. Сільськогосподарська кооперація допомагала селянам у придбанні реманенту, племінної худоби тощо. На кінець 1925 року кооперація об’єднувала 180 чол., її товарообіг перевищив 2000 крб. На кошти сільськогосподарського кредитного товариства в селі у 1926 році було збудовано невелику електростанцію.
Комсомольська організація, яка налічувала тоді в своїх лавах 53 комсомольці, розгорнула широку роботу по ліквідації неписьменності серед дорослого населення і підлітків, організувавши 3 групи лікнепу.
У 1928 році в селі був збудований сільський клуб на 260 місць, при ньому відкрили бібліотеку. Комсомольці організували в клубі драматичний і хоровий гуртки, учасники яких щосуботи давали концерти. Активними помічниками комуністів були комсомольці. Вони допомагали проводити хлібозаготівлі, розшукувати хліб, захований куркулями. Комсомольська організація вела активну антирелігійну пропаганду, влаштовувала недільники, залучаючи молодь села до громадської праці. За активну участь у будівництві греблі на р. Вовчій комсомольська організація Межеріча була нагороджена в 1929 році грамотою ЦК ЛКСМУ. Тоді ж почалося будівництво школи в Межерічі на кошти, які жителі села одержали як премію від ЦК КП(б)У і уряду Радянської України за активну участь у революційному русі і громадянській війні.
Партійний осередок села очолив роботу по кооперуванню одноосібних господарств. Незабаром біля Межеріча виникла комуна «Батрак». Організаторами і першими керівниками її були Л. Половний і Г. Зуб.
Жителі села часто навідувались до комунарів, спостерігали, як вони господарюють, використовуючи трактори та іншу техніку. Досвід комунарів послужив добрим прикладом для сільської бідноти, яка теж почала приступати до колективного господарювання.
У серпні 1928 року у Межерічі був створений перший колгосп «Жовтень». Головою його став учасник громадянської війни О. Н. Чумак. Згодом переважна більшість селян вступила до колгоспів. На січень 1930 року їх тут було вже 3. Значну роль в організаційно-господарському зміцненні колгоспів відіграв колектив Межеріцької МТС.
Велику роль у громадському та виробничому житті села відігравали жінки. Вони працювали на різних ділянках артільного виробництва. З 1934 року М. М. Пономаренко завідувала тваринницькими фермами артілі, через два роки її обрали головою колгоспу, а пізніше — головою сільської Ради. Жінки починають оволодівати складною професією механізаторів сільського господарства. В числі перших за штурвал комбайна сіла К. К. Кулинич, трактористкою працювала В. О. Юзь.
Завдяки активній діяльності партійної організації, а також самовідданій роботі усіх трудівників села межеріцькі артілі у передвоєнні роки досягли великих успіхів. Стопудові врожаї ячменю на всій посівній площі збирав у 1937—1939 рр. колгосп «Трудовик».
Високих показників добивалися тваринники вівцеферм. По 147—149 ягнят від кожної сотні вівцематок одержували щороку чабани Я. Є. Дворниченко з артілі «Трудовик» і С. І. Рибалка з колгоспу «Перше травня». Вони завоювали право на участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Була представлена в довоєнні роки на виставці в Москві і свиноферма артілі «Перше Травня». Її працівники вирощували за рік по 18 і більше поросят від кожної свиноматки. Особливо відзначався П. О. Пономаренко, який у 1938 і 1939 рр. виростив по 22 поросят від кожної з закріплених за ним свиноматок.
Партійна організація і сільська Рада велику увагу приділяли і благоустрою села, охороні здоров’я, налагодженню культурно-освітньої роботи. У 1940 році в селі почалося будівництво стадіону.
В роки Великої Вітчизняної війни багато жителів села зі зброєю в руках боронили Батьківщину. В числі перших, хто у червні 1941 року пішов на фронт, були комуністи і комсомольці. А ті, що залишилися вдома, працювали з подвоєною енергією.
6 жовтня 1941 року ворог захопив Межеріч. Почалися тяжкі дні неволі.
За закликом Павлоградського підпільного міськкому партії населення села розгорнуло боротьбу проти окупантів. У селі діяла підпільна група, яку очолювали І. П. Безрукавий та 3. К. Половний. Зв’язковим між нею та з Павлоградським підпільним міськкомом КП(б)У був С. О. Чумак.
У листопаді 1942 року була створена комсомольсько-молодіжна група, яку очолював секретар комсомольської організації Межеріцької школи В. Чумак. До її складу входили і комсомольці сусідніх сіл. Молоді патріоти провадили політичну роботу серед населення. Група складала і поширювала листівки.
Проти фашистів боролись і піонери. В 1942 році юні ленінці села Григорій Бровченко і Опанас Черевик не раз перерізали провід телефонного зв’язку. Тоді фашисти зігнали на площу всіх жителів і, погрожуючи розстрілом, поставили вимогу виказати винуватців.
Піонери-герої самі вийшли з юрби, і фашистські нелюди повісили тут же хлопчиків.
У лютому 1943 року межеріцькі підпільники брали активну участь у павлоградському повстанні. У ході його підготовки підпільна молодіжна група виділила зв’язкових. Визволене під час повстання село гітлерівці захопили знову. Ще більше лютуючи, вони заарештували і розстріляли підпільників І. П. Безрукавого і 3. К. Подобного. В. Чумака відправили до концентраційного табору, де він загинув. На каторгу до Німеччини було вивезено 227 юнаків і дівчат села.
Мужньо воювали проти ворога жителі села, що перебували в лавах Червоної Армії. Багато колишніх воїнів мають високі урядові нагороди.
Звання Героя Радянського Союзу присвоєно І. К. Яцуненку — учасникові визволення Севастополя. Про нього, одного з героїв штурму Сапун-гори, Маршал Радянського Союзу С. С. Бірюзов у своїх спогадах писав, як рядовий 105-го полку 77-ї стрілецької дивізії «…майже біля самої вершини прийняв червоний прапор з рук пораненого парторга роти старшого сержанта Є. Семеновича. В цей же момент рядовий почув знайомий голос:
— Правильно, синку! Неси далі…
Яцуненко оглянувся і побачив рідного батька. Але тут же розірвалася ворожа міна, батько упав мертвим».
І. К. Яцуненко разом з іншими бійцями закріпив прапор на вершині Сапун-гори, а потім в ході бою був поранений і відправлений до госпіталю. Тривалий час вважали, що він загинув, і на гранітному пам’ятнику було викарбувано його прізвище. Лише через 10 років однополчани розшукали Яцуненка і повідомили, що він удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Зірка Героя прикрасила груди і його земляка — В. С. Подобного.
Межеріч був визволений від фашистських загарбників 20 вересня 1943 року. Великих руйнувань завдали селу окупанти. Було знищено багато громадських приміщень і житлових будинків, зруйновано МТС.
Одразу ж після визволення трудівники села під керівництвом партійних та радянських органів, переборюючи великі труднощі, приступили до відбудови господарства. Під керівництвом сільської Ради, яку очолив колишній партизан і підпільник М. К. Спичак, проводились роботи по відбудові мостів через річки Вовчу та Самару, млина. На польових роботах колгоспники як тяглову силу використовували корів. Механізатори МТС доклали багато зусиль, щоб відбудувати тракторний парк. Приклад у роботі подавали комуністи. На початку 1944 року відновила свою роботу парторганізація МТС, яку очолила М. М. Пономаренко.
Водночас із завершенням збирання врожаю пізніх культур трудящі села відбудували школу.
Колгоспники виявили трудовий героїзм в боротьбі за ліквідацію наслідків війни, працюючи під гаслом «Твій фронт — колгоспне поле!». Вони зібрали кошти на побудову танкової колони, відправляли подарунки воїнам.
Перших успіхів у відродженні соціалістичного сільського господарства було досягнуто вже через рік після визволення. За дострокове виконання плану хлібоздачі межеріцькі колгоспи були занесені на районну Дошку пошани.
У своїй роботі колгоспники Межеріча постійно відчували допомогу своїх шефів — науковців Дніпропетровського інституту залізничного транспорту, які допомогли скласти і успішно виконати план електрифікації села. В листопаді 1948 року у 723 будинках засяяло електричне світло.
Укрупнення дрібних колгоспів в один — ім. XXII з’їзду КПРС, що відбулося в 1950 і 1955 роках, створили сприятливі умови для розвитку громадського господарства. Грошові надходження колгоспу з 1956 по 1967 рік зросли майже в 4 рази, а неподільний фонд — у 8 разів. Артіль у 1958 році придбала 36 тракторів та іншу сільськогосподарську техніку. Відтоді кількість машин в колгоспі зростає рік у рік. У 1967 році машинний парк артілі налічував 62 трактори, 34 комбайни, 67 вантажних автомашин, сотні причіпних машин і багато іншої техніки. Невпинно підноситься рівень механізації багатьох процесів колгоспного виробництва. Колгоспні механізатори, удосконалюючи техніку, сприяють підвищенню продуктивності сільськогосподарської праці. Так, G. М. Глущенко удосконалив зерноочисну машину, що водночас очищає, навантажує і зважує зерно. Її застосування дало можливість вивільнити від важкої праці до 76 чоловік. На виставці-конкурсі в Дніпропетровську і на конкурсі в Києві машина С. М. Глущенка була відзначена першою премією. Руками умільця створені також гноєнавантажувачі, прополювальні агрегати, пристосування для квадратно-гніздового посіву кукурудзи та інші. За творчу працю С. М. Глущенка нагородили орденом «Знак Пошани», великою золотою і бронзовою медалями ВДНГ СPCP, значком «Відмінник соціалістичного сільського господарства» і багатьма преміями.
Колгосп проводить велике будівництво. Якщо у 1956 році він мав 77 господарських будівель, то на початку 1967 року їх стало 119. Серед новобудов — приміщення ферм, гараж, зерносховища, двоповерховий млин.
Артіль має найбільше в районі зрошувальних земель. У 1967 році тут зрошувалось 369 га посівів і 139 га саду. Одночасно проводяться роботи по осушуванню 270 га заболоченої місцевості, т. зв. лиману.
З завершенням електрифікації у 1967 році значно розширились можливості по використанню електроенергії у колгоспному виробництві. До 1970 року потужності електромоторів зростуть в порівнянні з 1965 роком у три рази.
Здійснюючи рішення березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.), трудящі артілі значно збільшили виробництво сільськогосподарських продуктів і продаж їх державі. Якщо у 1966 році колгосп продав державі понад план 2 тис. цнт пшениці, то уже у 1967 році— 8 тис. цнт. Значно перевиконано план продажу молока і м’яса. На фермах артілі є 6,3 тис. голів великої рогатої худоби, близько 4 тис. свиней.
За успіхи у вирощенні зернових та олійних культур і овочів, а також в розвитку тваринництва 17 колгоспників у 1966 році нагороджені орденами і медалями. Орден Леніна вручено бригадиру Н. А. Терновому.
Із зміцненням економіки колгоспу зростає оплата праці. Порівнюючи з 1956 роком, вартість одного людинодня колгоспника збільшилась у 4,3 раза, досягнувши у 1967 році 4,42, карбованця.
Поліпшується добробут трудівників села. Одним з показників цього є значне збільшення кількості вкладників сільської ощадної каси: з 62 чоловік у 1953 році до 795 чоловік у 1966 році. Зросла і сума вкладів. Село повністю електрифіковане і радіофіковане. Над багатьма будинками височать щогли радіо- та телеантен. Майже кожна сім’я має велосипед або мотоцикл.
Змінюється і зовнішній вигляд села. На його вулицях виростають просторі і світлі житлові будинки, приміщення громадських установ. Тільки у 1966—1967 рр. споруджено 87 нових будинків, вкритих залізом і шифером. У центрі села збудоване нове приміщення сільської Ради з просторим залом, де відбуваються урочисті реєстрації шлюбів і народження. Подбала громадськість і про підростаюче покоління. Споруджено дитячі ясла. Провадиться підготовча робота по будівництву нової школи на 960 місць. Здійснено великий обсяг робіт по благоустрою села. Тільки за один рік вимощено 2,5 км тротуарів, посаджено вздовж вулиць тисячі декоративних і фруктових дерев та кущів декоративних троянд.
В центрі села, в парку — два пам’ятники. Це братські могили: одна — часів громадянської війни, друга — Великої Вітчизняної війни. Біля пам’ятників — квіти — знак шани й поваги жителів Межеріч до тих, хто віддав своє життя в боротьбі за свободу Батьківщини. Могила піонерів-героїв Григорія Бровченка і Опанаса Черевика прикрашена вінками. їх ім’я носить піонерська організація Межеріцької середньої школи.
Важливі зміни відбулися в Межерічі в галузі охорони здоров’я. Крім лікарні, поліклініки і пологового будинку, у 1965 році створений районний протитуберкульозний диспансер.
Діти трудівників села навчаються в середній школі, де працює великий загін кваліфікованих вчителів. За заслуги у вихованні підростаючого покоління присвоєно звання заслуженої вчительки школи УРСР С. Т. Скрипник.
Постійно дбає про підвищення культурно-освітнього рівня колгоспників правління колгоспу. Відрахування колгоспу на задоволення культурних потреб з 1956 по 1966 рік зросли в 11 разів. До послуг трудящих клуб. У 1967 році закінчено будівництво нового Палацу культури на 400 місць, працюють гуртки художньої самодіяльності. Постійно зростає число читачів бібліотеки, яка налічує 8 тис. томів.
Сільські партійна і комсомольська організації приділяють велику увагу вихованню підростаючого покоління на революційних, бойових та трудових традиціях народу. З ініціативи комуністів у 1965 році відкрито історико-краєзнавчий музей, в експозиції якого представлено близько 400 цікавих експонатів.
На початку 1967 року було проведено зустріч комсомольців і молоді з старими більшовиками. На зустрічі виступив М. К. Спичак, який розповів про становлення Радянської влади на селі, про боротьбу межеріцьких підпільників та партизанів проти окупантів і білогвардійців. З великим інтересом присутні прослухали розповідь колишнього голови колгоспу О. Н. Чумака про організацію першої межеріцької артілі «Жовтень». У зв’язку з 50-річчям Великого Жовтня Президія Верховної Ради СРСР нагородила орденом Червоної Зірки Г. С. Кучеренка — активного учасника громадянської війни та боротьби за встановлення Радянської влади.
Захоплюючі перспективи розвитку Межеріч, адже село розташоване на території Західного Донбасу — в центрі нового вугільного басейну, де за нинішнім п’ятирічним планом (1966—1970 рр.) передбачено спорудження (за 6—7 км від села) потужної шахти «Західно-Донбаської № 34», яка видаватиме на-гора до 2400 тис. тонн вугілля на рік. Пізніше за 2 км на північ від села також буде збудована шахта «Західно-Донбаська № 8/12». Будівництво неподалік від Межеріч промислових об’єктів, під’їзних шляхів, ліній зв’язку, об’єктів теплопостачання, районного водопроводу тощо позитивно вплине на економіку села і на побут його населення.
Впевнено крокує село у майбутнє по шляху, накресленому Комуністичною партією.
В. І. КУЧЕГУРКОВ, Л. О. ЛЬВОВ, В. Я. РОГОВ.