Павлоград, Павлоградський район, Дніпропетровська область (продовження)
До активного політичного і господарського життя залучалися жінки. В постанові зборів 7 березня 1921 року, на яких були присутні 350 жінок-делегаток, говорилось: «Тепер, коли господарем країни є сам робітник і селянин, а ми, робітниці, частина тієї ж пролетарської сім’ї, закликаємо всіх робітниць взяти найенергійнішу участь у цьому будівництві». Другого дня вся громадськість міста урочисто святкувала Міжнародний день жінки. Згодом було відкрито школу грамоти для навчання жінок-делегаток. Заняття в ній проводились раз на тиждень. Жінки-активістки працювали культармійцями, «червоними сестрами», брали участь у проведенні недільників по впорядкуванню притулків і лікарень для дітей-сиріт, для них шили одяг білизну.
Внаслідок великої організаційно-політичної роботи партії, ентузіазму трудящих мас було здобуто перші успіхи у відбудові народного господарства. У 1924 році вже працювали всі 87 промислових підприємств міста.
Водночас вживалися заходи щодо піднесення культурно-освітнього рівня населення. Наприкінці 1927 року в місті діяло 7 шкіл, в яких навчалося 2170 учнів і працювало 84 вчителі.
У січні 1924 року, в зв’язку з смертю В. І. Леніна, до Павлоградського окружкому надійшло понад 1000 заяв про прийом до партії. Вже до другої Павлоградської окружної конференції, яка відбулась 2 травня 1924 року, в партійній організації налічувалось 725 комуністів, у т. ч. 421 робітник, 172 селянина, 72 службовці. На конференцію прибула делегація вчителів Павлограда, яка подала колективну заяву від 47 чоловік, що бажали вступити до лав Комуністичної партії.
Великі зрушення в економічному розвитку міста сталися в роки першої і другої п’ятирічок. Швидко розвивалась борошномельно-круп’яна, маслоробна, обозобудівельна, деревообробна галузі промисловості, виробництво будівельних матеріалів та різних галузей промислової кооперації. В 1931 році підприємства державної промисловості дали продукції на 13,8 млн., кооперативної — на 18 млн. крб., через 10 років продукція державної промисловості зросла вдвічі, а кооперативної — в 3 рази.
У 1940 році в місті було 4 виробництва союзного, 9 республіканського, 6 обласного підпорядкування, 13 артілей промкооперації, на яких працювало 2160 робітників. Щорічно тут вироблялося борошна 36,7 тис. і пшона 14,6 тис. тонн, силікатної цегли — 7,3 млн. штук, червоної цегли — 1,7 млн. штук, парокінних возів—7,5 тис., 53,6 тис. пар взуття та інших видів продукції.
Зростанню промислового виробництва сприяв стахановський рух, який розгортався на всіх підприємствах міста. В 1940 році на обозомеханічному заводі з 467 робітників 198 були стахановцями і 64 — ударниками, на силікатному заводі таких було 41 проц. працюючих. Першими послідовниками О. Стаханова в місті стали К. X. Колісник, Б. Й. Стрельцов — робітники олійного заводу № 11.
Поліпшувалась робота 106 підприємств торгівлі і громадського харчування.
Швидке зростання промислового виробництва сприяло значному збільшенню населення. За переписом 1939 року, воно становило 33,5 тис. чоловік.
Велике піклування проявляли партія і уряд про поліпшення добробуту, медичного обслуговування і культурного рівня радянських людей.
Ще в 1929 році в місті була відкрита санстанція, через 2—3 роки — туберкульозний диспансер і філіал поліклініки на заводі № 55. У 1937 році відкрилась електро-грязелікарня з трьома відділеннями. Згодом розширено, капітально переобладнано міську поліклініку, в якій працювали 32 лікарі різних спеціальностей. Побудовано типові стаціонарні лікарні на 328 ліжок. У 1935 році була відкрита поліклініка для школярів, а через рік у міській лікарні — спеціальне дитяче відділення. Швидко зростала сітка дитячих садків і ясел. На 1 січня 1941 року в місті працювало 11 дитячих садків на 625 місць.
Значні успіхи були досягнуті і в культурному будівництві. В 1939/40 навчальному році в місті працювало 11 загальноосвітніх шкіл, в тому числі: 4 середні, 5 неповних середніх, 2 початкові, в яких навчалося 5107 учнів; в 3-х школах робітничої молоді — 482 чоловіка. Всього в школах працювало 165 учителів.
Місто мало широку сітку культурно-освітніх установ: 5 клубів, кінотеатр на 694 місця, 5 клубних кіноустановок, 6 бібліотек з книжковим фондом понад 30 тис. примірників.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, міська партійна організація перебудувала свою роботу на воєнний лад. Було сформовано 2 стрілецькі дивізії, полк народного ополчення і 6 винищувальних батальйонів. Тільки за 8 днів червня 1941 року до міськкому партії і военкомату надійшло близько 6 тис. заяв павлоградців з проханням направити добровольцями на фронт. Більше половини з них — від комуністів і комсомольців.
Восени 1941 року місто стало прифронтовим. Головою міського комітету оборони і уповноваженим Державного Комітету Оборони було призначено першого секретаря міськкому партії Ф. Б. Зацаріна. Комітет проводив роботу по евакуації підприємств і населення на схід, а також організовував допомогу частинам Червоної Армії. Оперативну групу оборони очолював полковник Ю. Г. Пушкін.
11 жовтня 1941 року Павлоград був окупований німецько-фашистськими загарбниками. Почався масовий терор. Тільки з листопада 1941 до січня 1942 року, за неповними даними, в місті гітлерівці закатували і розстріляли 3672 чоловіка.
Для боротьби з окупантами міськком партії ще в серпні 1941 року організував партизанський загін. В його ряди вступило 42 комуністи і 13 комсомольців. Командиром загону був призначений учасник громадянської війни, інженер, комуніст П. К. Кабак, комісаром — Г. Д. Ковнат. Уже восени 1941 року загін здійснив кілька бойових операцій, знищив десятки фашистів, кілька разів висаджував у повітря мости між Дніпропетровськом і селами Перещепиним та Васильківкою. В боях з німецько-фашистськими загарбниками загинули командир загону П. К. Кабак, комісар Г. Д. Ковнат, партизани І. Ф. Скрипник, І. М. Пойда, А. Т. Дмитрієв, С. Т. Гречко, І. В. Поплавко, І. Я. Гришин, І. Н. Кравченко, П. А. Звонков, Г. І. Болюнов, І. Д. Бродський, О. С. Скиба та інші.
Ще до окупації міста було створено підпільний партійний комітет, до складу якого ввійшли партійні і радянські працівники: А. П. Караванченко (секретар підпільного міськкому), С. С. Прибер (заступник секретаря), П. І. Потюгов, І. І. Соколовський, М. Т. Шубін, Г. К. Яценко та ін. З метою конспірації весь склад партійного комітету поділявся на трійки. Були заздалегідь намічені явочні квартири.
Велику увагу приділяв партійний комітет агітаційно-масовій роботі серед населення. 36 агітаторів регулярно розповсюджували зведення Радінформбюро, листівки, відозви.
До підпільної роботи було залучено велику групу молоді. Зокрема, Г. М. Пасько, влаштувавшись друкаркою в редакції фашистської газети, разом з Г. І. Алексеевою і Н. І. Алексєєвим друкувала зведення Радінформбюро. За їх участю 7 листопада 1941 року в місті було розклеєно листівки, які закликали населення до боротьби з гітлерівськими загарбниками.
Міський комітет партії направив комуніста С. О. Чумака на роботу до шляхової жандармерії. Туди ж була направлена член підпільної групи антифашистської організації, очолюваної П. О. Кравченком, К. А. Таблер-Новикова, яка стала працювати перекладачкою. Ім вдалося залучити до активної боротьби з фашистами чимало військовополонених. В грудні 1942 року К. А. Таблер-Новикова разом з іншими патріотами доставила підпільному міськкому друкарський шрифт для виготовлення паспортів німецьку гербову печатку, 100 бланків документів на право носити вогнепальну зброю, квитки для проїзду по залізницях тощо.
Проводилась велика робота по врятуванню молоді, яку вивозили на каторгу до гітлерівської Німеччини.
Значну допомогу комуністичному підпіллю в цьому подавали лікарі — військовополонені М. Г. Єссі-Езинг, Г. Я. Чернявський, B. Д. Чебанівський, фельдшер В. Г. Ковальчук, С. Гулцмов та інші. Так було врятовано близько 4 тис. чоловік. У розгортанні антифашистської боротьби мав велике значення той факт, що в Павлограді перебував підпільний обком партії на чолі з М. І. Сташковим, а після його загибелі — Д. Г. Садовниченком.
Зв’язковою між підпільним міськкомом КП України і підпільним обкомом партії була М. Ф. Луб’янська.
В січні та грудні 1942 року в місті проводились наради керівників антифашистського підпілля, на яких підбивались підсумки роботи і накреслювались нові завдання по дальшому розгортанню дій бойових диверсійних груп. Підпільники, що діяли в таборах військовополонених під керівництвом лейтенанта А. К. Черкаського, визволили велику групу радянських бійців і командирів Червоної Армії з Богуславського табору та з табору, розташованого на площі одного з заводів. Крім того, партизани з вересня 1942 по 17 лютого 1943 року підірвали ворожі поїзди на станціях Домаха, Зайцеве, висадили в повітря склад з боєприпасами по вул. Радянській, зіпсували телефонний зв’язок з штабами 6-ї гітлерівської армії, а також на лінії Лозова—Павлоград—Дніпропетровськ спалили 12 ворожих автомашин поблизу хутора Вербуватого.
В боротьбі з окупантами активну участь брали юні підпільники: Микола Бешта, розстріляний фашистами у березні 1943 року, Володимир Індюков і Володя Алексеев, які загинули в лютому 1943 року.
Під час наступальних дій радянських військ на початку 1943 року, коли 4-й гвардійський стрілецький корпус 6-ї армії наблизився до Павлограда, в місті за вказівкою ЦК КП(б)У готувалося збройне повстання, на чолі якого стояли секретарі підпільних обласного і міського комітетів партії Д. Г. Садовниченко та А. П. Караванченко. Створено було 19 бойових груп, що налічували понад 500 партизанів. Незабаром усі бойові групи було об’єднано в один загін під командуванням комуніста майора П. О. Кравченка, комісаром загону став член підпільного міськкому партії C. С. Прибер, начальником штабу — К. В. Рябий.
Велику допомогу в підготовці повстання подавав ЦК КП(б)У через зв’язкового В. Я. Партянка, який двічі прибував до міста. В одному з розпоряджень, які він передавав, секретар КП(б)У Д. С. Коротченко вказував, що партизани не тільки повинні допомогти Червоній Армії у визволенні міста, а й вжити заходів щодо збереження підприємств, установ, устаткування, кадрів.
Для погодження плану повстання до штабу 4-го гвардійського стрілецького корпусу відряджалась зв’язкова загону комсомолка О. В. Куликова. 12 лютого підпільники в друкарні газети окупантів надрукували відозву Дніпропетровського обкому партії до трудящих міста. «Боріться по-геройському! — говорилось у відозві.— Ми повинні показати, як ми любимо свободу, свою Батьківщину, як уміємо виконувати свій обов’язок…».
13 лютого 1943 року підпільники поширили в місті листівки про оточення Павлограда Червоною Армією. Це викликало паніку серед окупантів. Скориставшися з метушні, молодший лейтенант М. А. Панченко і комсомолець В. Алексеев захопили у німецькій комендатурі портфель з документами, серед яких була карта дислокації німецьких військ. Вона була негайно передана штабові 4-го гвардійського стрілецького корпусу.
Дізнавшись, що три збройні групи підпільників зосередились на шкіряному заводі, понад 300 німецьких та італійських солдатів з артилерією оточили завод. Почався нерівний бій. Понад 150 ворожих солдатів було вбито в ньому. Великих втрат зазнали і повстанці. Небагато з патріотів залишилось живими. Але до останнього подиху вони героїчно відбивали атаки переважаючих сил противника. Важко поранений командир однієї з бойових груп А. Н. Нестеренко написав на стіні: «Нас було 21! Стояли на смерть! Гинемо, але не здаємось!».
Повернувшись до міста зі штабу 4-го гвардійського стрілецького корпусу, О. В. Куликова принесла план спільного удару по ворогові. У нічна 16 лютого 1943 року павлоградці підняли повстання. У ньому взяли участь 19 раніше сформованих бойових груп, всього близько 500 патріотів. Крім того, в резерві повсталих були бійці і командири Червоної Армії, визволені з концтабору. Понад добу йшов бій на вулицях міста. Гітлерівці розгубилися. Тим часом 4-й гвардійський стрілецький корпус 17 лютого рішучою атакою вибив їх з Павлограда. Місто було визволено від окупантів.
Другого дня відновили свою роботу радянські установи. Члени бойових груп організували охорону підприємств, військових і господарських об’єктів. Командування Червоної Армії передало населенню відібрані у загарбників 9 тис. тонн зерна, 600 цнт картоплі, 120 цнт соняшнику, 250 цнт буряків, 135 голів свиней, 730 голів рогатої худоби, 130 коней, 124 вівці, 600 курей, 10 тонн м’яса, 116 голів забитої худоби, 14 автомашин, 23 трактори та 1 млн. карбованців радянських грошей.
Незабаром гітлерівці стягнули сюди свої резерви з інших ділянок фронту, зокрема — авіацію, і після трьохдобового бомбардування міста та його околиць ціною великих втрат 22 лютого 1943 року знову захопили Павлоград. Вони розстріляли, повісили, закатували понад 8 тис. чол., погнали до гітлерівської Німеччини на каторжні роботи багато молоді.
Остаточно Павлоград визволено Червоною Армією 18 вересня 1943 року. В боях за місто брали участь 60-а гвардійська стрілецька дивізія, 172-а стрілецька дивізія, 305-а штурмова авіаційна дивізія, 288-а винищувальна авіадивізія, 269-й окремий саперний батальйон, які дістали назву «Павлоградських». Особливо відзначились бійці 180-го полку під командуванням Ф. В. Чайки.
У боротьбі проти гітлерівських загарбників на фронтах Великої Вітчизняної війни і в тилу ворога геройськи проявило себе багато павлоградців. Це — кулеметник Герой Радянського Союзу І. С. Перехота, розвідниця Лідія Мартищенко. Високе звання Героя Радянського Союзу присвоєно за форсування Дніпра М. Є. Гаркуші, С. Д. Довгополому, В. Я. Горішному, К. К. Дитюку, за форсування Прип’яті — І. Р. Косяку, льотчику І. І. Зинов’єву — за 9 збитих, 83 знищених на землі літаки, 100 успішних бойових вильотів.
Німецько-фашистські загарбники перетворили Павлоград на руїни. Було знищено 1524 житлових будинки, 98 громадських та культосвітніх приміщень, 277 інших споруд. Загальні збитки, завдані місту, становили майже 400 млн. крб. Від рук гітлерівських варварів загинуло 11 672 чол., в т. ч. 3415 військовополонених; вигнано в рабство 5980 чоловік.
З перших днів визволення партійна та громадські організації міста приділяли особливу увагу відбудові тих підприємств, які давали продукцію для потреб фронту. Вже 4 жовтня 1943 року став до ладу обозно-механічний завод.
Через рік після визволення від окупантів став до ладу силікатний завод, директором якого був В. І. Далецький, учасник штурму Зимового палацу, що працював на цій посаді й до війни. Партійна організація очолила патріотичний рух трудящих за відбудову виробництва. 85 проц. цього колективу становили жінки. За перші успіхи і дальше збільшення потужностей підприємства колектив працівників нагороджено Почесною Грамотою Міністерства шляхів сполучення, а його директор В. І. Далецький і секретар парторганізації П. С. Катренко — значками «Відмінника-будівельника». У всесоюзному соціалістичному змаганні колективу не раз присуджувались премії ВЦРПС і Міністерства шляхів сполучення. Швидко відбудовувались підприємства легкої промисловості. У липні 1944 року почав працювати борошномельний завод. Через три роки він уже переробляв зерна 100—120 тонн за добу. За короткий час стали до ладу 20 заводів і промислових артілей. Уже в 1944 році всі підприємства місцевої промисловості на три місяці раніше строку виконали річну програму. Відбудовувався житловий фонд, капітально ремонтувались тисячі квартир.
Самовіддано працювали на відбудові шкіл і лікарень вчителі та медпрацівники міста.
Через 13 днів після визволення почались заняття в 1—4, а з 10 жовтня — в 5—7 класах. В наступному навчальному році в місті працювало 7 шкіл, в яких навчалося 2596 учнів. При активній участі громадськості міста, особливо молоді, в 1947 році було відбудовано 3 клуби, 2 літні театри, міський кінотеатр, 2 кіноустановки, 2 водні станції, 3 парки. Відновили роботу 11 бібліотек з книжковим фондом 19 тис. примірників.
У післявоєнні роки Павлоград зростав як промисловий і культурний центр. Трудящі міста успішно виконали план першої післявоєнної п’ятирічки — по союзній промисловості — на 114,3, республіканській —102,9, місцевій — 107,8 процента.
3 року в рік збільшувався випуск надпланової продукції. Якщо в 1950 році її вироблено на 3,9 млн., у 1956 році — 13,4 млн., то в 1965 році — на 2 млн. 164 тис. карбованців (у цінах 1961 року). Побудовано багато нових і повністю реконструйовано довоєнні промислові підприємства, зокрема — завод ливарних машин, швейну і меблеву фабрики, промкомбінат, ремзавод, завод продтоварів, пивоварний завод, комбінат виробничих підприємств та інші.
За роки семирічки прокладено нові залізниці з Павлограда на Новомосковськ, Червоноармійськ, Ароматне. Електрифіковано дільницю колії Лозова—Павлоград—Синельникове довжиною 85 кілометрів. Побудовано і введено до ладу діючих підприємств, холодильник на 500 тонн продукції. З 1959 року повністю реконструйовано завод «Хіммаш», який у 1965 році дав продукції на суму 5,5 млн. карбованців.
Рішення XXIII з’їзду КПРС, який прийняв директиви по розвитку народного господарства СРСР на 1966—1970 рр., викликали у трудящих Павлограда нову хвилю трудового піднесення. Розгорнувши соціалістичне змагання за дострокове виконання плану другого року нової п’ятирічки і соціалістичних зобов’язань, взятих на честь 50-річчя Жовтня, трудящі міста успішно виконали їх, виробивши надпланової продукції на суму понад 7 млн. карбованців. Річні завдання завершили всі промислові підприємства. Проти минулого року загальний обсяг виробництва збільшився на 11 процентів. Колектив заводу «Хіммаш» понад план випустив обладнання на суму 230 тис. карбованців.
Внаслідок повного використання механізмів і обладнання поліпшилась організація праці на підприємствах. Так, наприклад, у 1967 році при зменшенні чисельності виробничого персоналу в середньому на 1,7 проц. випуск валової продукції зріс на 3,2 проц. Річне завдання по продуктивності праці виконано на 105 проц., або на 11,8 проц. більше від минулого року. Середній виробіток на одного робітника підвищився проти 1966 року на 614 карбованців. На підприємствах міста впроваджено 2700 раціоналізаторських пропозицій, а це дало економічного ефекту на 1 млн. 800 тис. карбованців.
Успішно виконали зобов’язання у соціалістичному змаганні ювілейного року Г. Л. Крупська — швачка-мотористка швейної фабрики, М. С. Прудкий і Ф. К. Дорошенко — слюсарі заводу «Хіммаш», В. А. Гончаров і I. Е. Панасенко — бригадири будівельних управлінь тресту «Павлоградвуглебуд», А. І. Карпенко — формувальник заводу «Ливмаш» та інші.
Партія і уряд високо оцінили працю багатьох трудівників міста. За успішне виконання завдань семирічного плану нагороджено 152 чол., в тому числі орденом Леніна — М. А. Савченка, орденом Трудового Червоного Прапора — Г. В. Чмуля та ін. 7,5 тис. передовикам виробництва присвоєно звання ударників комуністичної праці.
Наслідуючи патріотичний почин колективів підприємств міст Москви, Ленінграда, які розгорнули соціалістичне змагання за дострокове виконання п’ятирічного плану до 7 листопада 1970 року, а також за гідну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, трудящі міста взяли зобов’язання виконати річний план третього року п’ятирічки по випуску і реалізації продукції промислових підприємств міста — до 25 грудня, а також випустити надпланової продукції на 4,5 млн. карбованців.
З 1953 року Павлоград став центром вугільної промисловості Західного Донбасу. Над здійсненням важливих і відповідальних завдань працюють комбінат «Дніпрошахтобуд», кам’яновугільний трест «Павлоградвугілля», «Павлоградшахтобуд», «Павлоградпромжитлобуд» і 22 будівельних управління.
На 1 січня 1968 року житловий фонд міста становив 789 тис. кв. метрів, або в 2,5 раза більше, ніж було до війни. За післявоєнний період збудовано 645 тис. кв. метрів житла. Виросли благоустроєні селища шахтобудівників, машинобудівників, залізничників, геологів тощо.
Значно поліпшилось побутове обслуговування трудящих. Газифіковано близько 9 тис. квартир, прокладено водогін і каналізацію. Вулицями міста курсують 213 автобусів і 41 таксі.
На 1968 рік у Павлограді до послуг трудящих було 214 магазинів і ларків, 108 їдалень, кафе, буфетів, які продали населенню різної продукції на 58 млн. карбованців.
Важливий показник зростання добробуту трудящих — збільшення кількості вкладів у ощадні каси. На 1 січня 1968 року вони досягли 12,2 млн. карбованців.
Радянська держава дбає про охорону здоров’я трудящих. У місті є 7 лікарень, дитяча поліклініка, онкологічний диспансер, психодиспансер, зубопротезний кабінет, станція швидкої допомоги, 59 лікарських, 27 фельдшерських, 3 фельдшерсько-акушерських пункти, санітарна станція, 8 аптек. Тут працює 196 лікарів, 774 чол. середнього медичного персоналу.
В 1967/1968 навчальному році в 14 середніх, 7 восьмирічних (в т. ч. школі-інтернаті), 6 початкових школах навчалося 17,4 тис. учнів. Працююча молодь підвищує свій освітній рівень у вечерніх середніх школах робітничої молоді. Навчально-виховну роботу проводили 900 вчителів, більша половина яких має вищу педагогічну освіту. 7 вчителів — П. П. Пащенка, М. М. Ендрексон, А. Д. Заврайського, Г. Г. Кобецького, Н. В. Голодну, М. Й. Бондарця, Л. І. Оболенцеву нагороджено значком «Відмінник народної освіти». Чимало молоді навчається у машинобудівному технікумі. В місті 38 дошкільних установ, є Будинок піонерів, дитяча технічна станція, станція юних натуралістів, дитяча спортивна школа.
За післявоєнні роки поновлено і розширено сітку культурно-освітніх установ. У 1967 році працювало 5 кінотеатрів, 6 кіноустановок, 7 клубів, 63 бібліотеки з книжковим фондом близько 463 тис. примірників. Місто повністю радіофіковане.
Швидко входить у побут його мешканців телебачення. Якщо в 1959 році тут не було жодного телевізора, то на кінець 1967 року їх налічувалось більше 10 тисяч.
Яскравим прикладом розвитку культури є участь трудящих у художній самодіяльності. Понад 700 чол. працюють у 35 гуртках художньої самодіяльності, створених у клубах, 310 дітей і 75 дорослих навчаються у музичній школі, яку відкрито в 1947 році.
Гордість павлоградців — заснований у 1962 році народний історико-революцій-ний музей ім. XXII з’їзду КПРС, який працює на громадських засадах. Його колектив нагороджено Почесною грамотою Міністерства культури СPСP.
Свято зберігають павлоградці пам’ятки, що зв’язані з історією міста. Це — безіменна могила героїв Севастопольської оборони 1854—1855 рр., в якій поховано 250 російських солдатів, братські могили червоноармійців, партизанів, підпільників, які загинули в роки громадянської війни. Встановлено пам’ятник тим, хто загинув у боях за визволення Павлограда від німецько-фашистських загарбників. На будинку колишнього шкіряного заводу, конспіративних квартирах секретарів Дніпропетровського обкому партії М. І. Сташкова та Д. Г. Садовниченка встановлено меморіальні дошки.
Велику науково-пропагандистську і виховну роботу здійснює міська організація товариства «Знання», її 37 первинних організацій і секцій охоплюють понад 676 чоловік. При міськкомі КП України, на підприємствах і в установах працюють ідеологічні комісії, ради по роботі серед жінок та по наочній агітації. Партійна організація міста, в рядах якої 5719 комуністів, використовує нові форми і методи ідеологічної роботи.
Широко впроваджуються в побут нові урочисті обряди, зокрема з нагоди одруження, народження дитини, проводів до армії, проведення свят праці, зими, весни, квітів. Все ширше входять у життя такі форми відпочинку, як дні поезії, «зимові вечорниці», конкурсні вечори, вечори клубу веселих і кмітливих, народні гуляння в парках тощо.
Повсякденною творчою працею примножують павлоградці свою бойову і трудову славу. Керовані партійною організацією міста, робітники, інженерно-технічні працівники, службовці і все трудове населення успішно здійснюють завдання нової п’ятирічки.
М. Г. ЄФИМЕНКО, М. Л. ТЕСЕЛЬКО.