Синельникове, Синельниківський район, Дніпропетровська область
Синельникове — місто районного підпорядкування, центр Синельниківського району Дніпропетровської області, великий залізничний вузол. Розташоване за 48 км на південний схід від Дніпропетровська, на перетині двох залізничних магістралей: Донбас — Криворіжжя і Москва—Сімферополь. Асфальтова дорога зв’язує його з автомагістраллю Москва — Сімферополь, що проходить за 15 км від міста. Населення — 31,4 тис. чоловік.
Синельникове виникло на початку XIX століття як селище Павлоградського повіту Катеринославської губернії на землях, подарованих царським урядом генералу І. М. Синельникову. В зв’язку з будівництвом у другій половині XIX століття на півдні України залізниць на цій території почалося спорудження однієї з ділянок Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці (між Лозовою і Олександрівськом). У 1868—69 рр. тут побудували залізничну станцію, яка дістала назву від імені власника землі — Синельникове. Майже одночасно почалося будівництво залізничної колії Синельникове—Нижньодніпровськ Катерининської залізниці, яке було завершено в 1873 році.
З цього часу Синельникове стає важливим залізничним вузлом півдня України. Поблизу залізничної станції швидко зростало селище, яке дістало таку ж назву. За переписом 1897 року, населення його становило понад 2900 чол. Основна частина жителів працювала на залізниці, решта займалася сільським господарством.
Наприкінці XIX століття у Синельниковому виникли перші промислові підприємства по обслуговуванню залізничного транспорту. В 1895 році було закінчено будівництво паровозного депо і вагоноремонтних майстерень. З’явилися також приватні підприємства по переробці сільськогосподарської продукції: олійниці, крупорушки, млини 2. В 1900 році став до ладу пороховий завод С. Якубовського, на якому працювало понад 100 робітників. У 1903 році була відкрита ковальсько-пресова майстерня, яка належала Б. Яцкевичу. В майстерні працювало кілька десятків робітників.
Тяжким і безпросвітним було життя робітників промислових підприємств і залізничників Синельникового. Робочий день тривав 12—13 годин. Особливо виснажливою була праця чистильників, промивників, колійних робітників. Всі роботи по ремонту провадилися вручну: основними знаряддями були лом, кувалда, лопата. Заробітна плата залізничників не перевищувала 12—17 крб. на місяць. Та й вона постійно урізувалася численними штрафами і відрахуваннями. Щоб якось прожити, робітники змушені були брати продукти в борг у крамарів за підвищеними цінами. Голод і злидні постійно переслідували трудящих.
Робітники Синельникового являли собою нечисленний, але досить згуртований загін пролетаріату України. В боротьбі з експлуататорами зростала їх політична свідомість. Залізничники вузла взяли активну участь у революційних подіях 1905 року. В ніч на 10 жовтня, як тільки надійшло повідомлення про початок загальноросійського політичного страйку, робітники станції і паровозних майстерень зупинили рух поїздів, відключили телеграф і телефон, погасили топки в паровозах. На вимогу страйкарів обслуговуючий персонал залишив станцію.
Катеринославський губернатор, наляканий страйком, вимагав військових підкріплень для його придушення. Але залізничники Синельникового, як і інших станцій Катерининської і Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниць, відмовились перевозити війська, що направлялись проти страйкарів. Страйк на залізниці тривав 10 днів. Тільки 21 жовтня за допомогою військ з станції Синельникове було відправлено перші поїзди.
Робітники паровозних майстерень проводили мітинги, поширювали нелегальну літературу, що надходила з Катеринослава. Представники катеринославського пролетаріату, які приїздили в Синельникове, закликали робітників готуватись до нових битв з самодержавством. За рішенням загальних зборів робітників паровозних майстерень 15—16 листопада залізничники знову застрайкували, приєднавшись до робітників і службовців Харкова, які боролися проти перевезення військ для придушення повстання матросів у Севастополі.
Бурхливі події розгорнулися на станції під час грудневого повстання 1905 року. З 6 грудня, ще до того, як Бойовий страйковий комітет Катерининської залізниці надіслав на станції телеграму з закликом почати страйк і створити бойові страйкові комітети, в Синельниковому вже діяв такий комітет 3. До його складу входили слюсар І. Биковський, машиніст Б. Вигановський, телеграфісти О. Поперек, О. Таран, котельник П. Трач, працівники станції І. Ареньєв, К. Малютін, В. Черняковський, мешканці селища А. Дунаєвський, А. Чернявський, студент П. Бєліков та інші.
Комітет зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він роззброював жандармів і офіцерів, створив бойову дружину; на залізничному вузлі виконувались тільки його розпорядження. Вже 8 грудня було припинено залізничний рух через Синельникове. За вказівками комітету з станції відправлялись лише поїзди з паливом і продовольством для страйкарів, а також спеціальні ешелони з робітничими дружинами, які брали участь у повстанні. Він організував збір коштів для страйкарів. Як повідомлялось у бюлетені Катеринославського Бойового страйкового комітету, вже через два дні після оголошення політичного страйку в Синельниковому було зібрано понад 213 карбованців.
Синельниківський Бойовий страйковий комітет підтримував тісний зв’язок з страйковими комітетами станцій Нижньодніпровськ і Олександрівськ. Він надіслав для робітничої дружини Нижньодніпровська понад 5 пудів пороху. Місцева бойова дружина в складі 70 озброєних робітників взяла участь у боях проти урядових військ в Олександрівську.
Члени комітету проводили політичну агітацію не тільки серед робітників вузла, а й у навколишніх селах. Селяни великими групами прибували на станцію, де часто відбувалися мітинги. На них залізничники закликали селян приєднатися до повстання і громити поміщицькі маєтки. Восени 1905 і навесні 1906 року в селах Павлоградського повіту було розгромлено понад 30 поміщицьких економій.
У зв’язку з цими подіями катеринославський губернатор просив командуючого військами Одеського військового округу негайно направити війська в Синельникове для придушення виступів робітників і селян. Війська, що прибули на станцію, силою примусили залізничників працювати. 22 грудня відновився рух поїздів через Синельникове.
Царизм жорстоко розправився з активними учасниками революції. В Синельниковому було заарештовано понад 50 чоловік. За вироком катеринославського військово-окружного суду члени Бойового страйкового комітету І. Ареньєв, І. Биковський і О. Таран були засуджені до страти через повішення, решта — до каторжних робіт строком від 4 до 6 років і до заслання 4. Згодом смертний вирок щодо керівників повстання був замінений довічною каторгою в Сибіру.
У 1907 році лікарем-епідеміологом на станції Синельникове деякий час працював брат В. І. Леніна Д. І. Ульянов. Під тиском поліції він змушений був незабаром переїхати на інше місце роботи.
Влітку 1909 року мати Володимира Ілліча Марія Олександрівна та його сестра Анна Іллінічна їздили в Крим, щоб поправити здоров’я. Повертаючись звідти, вони на початку серпня зупинилися на станції Синельникове-ІІ, де жив дядько дружини Дмитра Ілліча А. А. Нещеретов. В. І. Ленін, який у цей час перебував у Франції, знав про це і 24 серпня 1909 року надіслав їм у Синельникове листа. Через деякий час М. О. Ульянова і А. І. Ульянова-Єлізарова повернулися до Москви.
З 1910 року і до першої світової війни станція Синельникове відігравала значну роль в економічному житті півдня України. Загальний вантажооборот залізничного вузла на той час становив 2,5 млн. пудів. Провідне місце займали перевезення хлібних вантажів. Збільшилися також перевезення вугілля з Донбасу. Тут працювали пороховий завод, ковальсько-пресові майстерні Яцкевича, цілий ряд дрібних підприємств по переробці сільськогосподарських продуктів. Значна частина населення була зайнята на залізничному транспорті, а також на промислових підприємствах; решта займалася кустарними промислами: пошиттям взуття, бондарством, виготовленням речей хатнього вжитку.
Завдяки вигідному розташуванню Синельникового — на перетині важливих залізничних магістралей півдня Росії — сюди стікалася велика кількість торговців. Селище стало значним центром закупівлі і відправки хліба. Тут були фірми, які скуповували в навколишніх селах пшеницю та ячмінь і відправляли за кордон. В Синельниковому діяли відділення Петербурзького міжнародного комерційного банку та товариство взаємного кредиту. Загальний оборот капіталу 50 торговельних контор, що були тут, становив понад 500 тис. крб. на рік.
Лікарні селище не мало. При станції працював т. зв. приймальний покій, де лікар та 2 фельдшери подавали хворим першу медичну допомогу. Для стаціонарного лікування пацієнтів відправляли в Катеринослав або Олександрівськ.
Першу однокласну школу відкрили тут лише в 1895 році, згодом вона була перетворена на церковнопарафіальну. В 1897 році в селищі почало діяти двокласне училище по підготовці телеграфістів та конторщиків. У 1908 році була відкрита земська школа, а в 1912 році — жіноча прогімназія, яку за вимогою місцевих торговців через рік реорганізували в комерційне училище. В школах навчалися головним чином діти заможних. На 1913 рік 84 проц. жителів Синельникового були неписьменними.
Перша світова війна завдала багато горя і страждань народним масам, погіршила їх і без того надзвичайно тяжке становище. Багато жителів Синельникового були мобілізовані в армію. На підприємствах значно зменшилася кількість кадрових робітників. Посилилось невдоволення трудящих політикою царизму.
Звістка про перемогу Лютневої революції, повалення царизму в Петрограді блискавично облетіла всю країну. 28 лютого телеграф приніс її в Синельникове. Залізничники негайно припинили роботу, зібралися на мітинг. В березні 1917 року в селищі була створена Рада робітничих і солдатських депутатів 1 2. Представники буржуазних і дрібнобуржуазних партій створили тимчасовий виконавчий комітет, який проводив контрреволюційну політику Тимчасового уряду, намагаючись зберегти буржуазно-поміщицькі порядки.
Представники Синельниківської Ради робітничих і солдатських депутатів взяли участь у роботі наради представників Рад робітничих і солдатських депутатів Катеринославщини, яка відбулася в липні 1917 року. Для подання допомоги Раді і боротьби з силами контрреволюції у Синельниковому був створений загін Червоної гвардії на чолі з В. Я. Кирпичовим.
Дуже гострою була боротьба за встановлення Радянської влади. Восени 1917 року через Катеринослав і Синельникове Центральна рада мала намір направити ешелони з контрреволюційними загонами на допомогу генералові Каледіну. Щоб перешкодити цьому, в листопаді на станції Синельникове почали зосереджуватися революційні загони. При сприянні місцевих червоногвардійців вони охороняли залізницю і роззброювали козачі військові частини, що намагалися прорватися на Дон.
Опорою контрреволюції в Синельниковому був гайдамацький загін, розміщений тут, як і в інших важливих пунктах України, за розпорядженням Центральної ради. Активну участь у його розгромі взяли московські і петроградські червоногвардійці на чолі з П. В. Єгоровим, які наступали в напрямі Лозова — Синельникове — Катеринослав. 22 грудня червоногвардійці і солдати 30-го полку під командуванням М. О. Руднєва, переслідуючи гайдамаків, підійшли до Синельникового. Розгорівся жорстокий бій. В цей час на станцію увірвався радянський бронепоїзд, яким командував Зайцев, і відкрив вогонь по ворогу. Революційні війська були підтримані, трудящими міста. Проти гайдамаків повстало населення. Ворога було розгромлено. 22 грудня 1917 року в Синельниковому встановилася Радянська влада.
Через кілька днів загони революційних солдатів і робітників разом з місцевими червоногвардійцями виступили на допомогу катеринославським робітникам» які вели вперті бої з гайдамаками.
Робітники і залізничники підтримували революційний порядок на станції і в селищі. В січні 1918 року в Синельникове прибув загін радянських військ під командуванням Д. П. Жлоби. Добровольцями до нього вступили 65 молодих синельниківців, серед них П. Бондаренко, І. Селюта, Г. Сухов, В. Антонов та інші.
У зв’язку з наступом на Україну австро-німецьких загарбників, який почався в лютому 1918 року, необхідно було забезпечити захист важливих залізничних пунктів. Телеграмою голови військово-революційного штабу Катерининської залізниці Г. М. Баглія від 23 березня залізнична лінія від станції Синельникове до П’ятихаток оголошувалась на осадному становищі.
25 березня 1918 року австро-німецькі загарбники підійшли до Синельникового. Почалися вперті бої за селище і залізничний вузол. Революційні частини витримали тут кілька атак противника і відбили його. Проте через кілька днів під натиском переважаючих сил ворога вони змушені були відступити. 7 квітня австро-німецькі загарбники вдерлися в селище. Трудящі Синельникового не підкорилися окупантам. У липні 1918 року вони взяли участь у всеукраїнському страйку залізничників. Машиністи не вийшли на роботу і цим зірвали відправку ешелонів з станції.
В листопаді 1918 року під час наступальних операцій українських радянських дивізій проти австро-німецьких військ та петлюрівців Центральний військово-революційний комітет за вказівкою ЦК Комуністичної партії розіслав директиву повстанським організаціям України про мобілізацію всіх сил для захоплення найважливіших залізничних вузлових пунктів. В ній, зокрема, вказувалось: «Мобілізувати всі революційні сили Катеринославської губернії на повстання, щоб допомогти просуванню наших військ на південь і захопленню станцій Олександрівськ, Синельникове, Павлоград».
Багато синельниківців у цей час вступило в партизанські загони під командуванням Г. О. Колоса. Партизани пред’явили німецькому гарнізону ультиматум — негайно залишити станцію — і примусили його відступити. Громлячи окупантів і петлюрівські частини, які Директорія спішно перекидала до Катеринослава, партизанські загони 17 січня 1919 року очистили від ворогів залізничну лінію Павлоград — Синельникове — Чаплине.
До приходу частин Червоної Армії Синельникове перебувало під контролем партизанів. 22 січня окрема група радянських військ під командуванням П. Ю. Дибенка вступила в Синельникове, а через кілька днів почала наступ на Катеринослав.
Для мобілізації сил на дальшу боротьбу проти ворогів, встановлення революційного порядку і налагодження роботи промисловості та залізничного транспорту в Синельниковому на початку 1919 року було створено військово-революційний комітет. До його складу ввійшли більшовики С. К. Богма, О. І. Рожко, В. І. Васильківський, С. К. Савченко та інші. Ревком вжив заходів для додержання порядку в селищі, забезпеченню роботи залізничного вузла, залучав до лав Червоної Армії молодь. З ініціативи комуністів у Синельниковому було також створено збройний загін для захисту селища і залізничного вузла від численних банд.
На початку 1919 року була оформлена Синельниківська партійна організація. Вона взяла участь у роботі Катеринославської конференції КП(б)У, яка відбулася 16—18 квітня 1919 року. Секретарем партійної організації спочатку був обраний С. К. Савченко, а згодом В. І. Васильківський.
Влітку 1919 року, у зв’язку з наступом денікінської армії, значно ускладнилося становище на Південному фронті. Під натиском переважаючих сил ворога радянські війська почали відступати. У боях з денікінцями активну участь брав загін синельниківців. В районі Зайцеве він прийняв перший бій з ворогом. У цьому нерівному бою героїчно загинули молоді комуністи-залізничники В. Агарков і Г. Васильківський (згодом їх іменами були названі клуби залізничників на станціях Синельникове-1 і Синельникове-ІІ).
23 червня в Синельникове вдерлись денікінці. Почалися масові арешти і розстріли. Чимало синельниківських залізничників вступило тоді до партизанських загонів. Повстанський штаб Лозово-Синельниківського району, створений за постановою ЦК КП(б)У від 28 липня 1919 року, розгорнув активні бойові операції в районі залізниці Катеринослав — Харків і взяв її під свій контроль. У цих операціях брав участь і загін К. Холода, що складався в основному із залізничників Синельникового.
В грудні 1919 року частини 14-ї армії визволили Синельникове від денікінців. З допомогою уповноваженого Реввійськради армії у селищі був створений військово-революційний комітет, який очолив залізничник, член партії більшовиків з 1917 року Є. Я. Кишинський. Через деякий час склад ревкому розширився. До нього ввійшли більшовики С. К. Савченко (голова), С. К. Богма, О. І. Рожко, П. Ф. Семенов та інші. Ревком відразу ж розгорнув широку господарсько-організаторську і культурно-виховну роботу. Зокрема, на облік були взяті всі посівні площі, успішно виконувався план продрозверстки. У своїй діяльності ревком спирався на партійну організацію, ряди якої постійно зростали. Влітку 1920 року вона налічувала 80 комуністів, з них 25 працювало в селищних організаціях, а решта — на залізничному транспорті. У цей час була створена і комсомольська організація.
У травні 1920 року були проведені вибори виконавчого комітету селищної Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. До його складу ввійшли комуністи С. К. Савченко (голова), Є. Я. Кишинський, А. Т. Будаков (він же — комісар залізничного вузла), С. К. Богма, М. X. Миргородський та інші. Члени виконкому були закріплені за певними ділянками господарства селища і залізничного вузла.
Партійна організація мобілізувала населення на швидку відбудову господарства. Вона організовувала комуністичні суботники, в яких брали участь усі трудящі селища. Проводились роботи по розчищенню заводських територій. Впорядковувались і брались на облік промислове устаткування, обладнання, інструмент, запаси палива. Широким фронтом ішла відбудова на залізничному транспорті. Робітники стежили за порядком на станціях, ремонтували під’їзні колії, складські приміщення. На початку 1920 року стали до ладу паровозне депо і вагонні майстерні. За короткий строк в депо Синельникове-І було відремонтовано 79 паровозів і 39 вагонів, а в депо Синельникове-ІІ — 33 паровози та 74 вагони.
Перехід до мирної праці ускладнювався тим, що на селище часто нападали залишки недобитих банд, які грабували населення, руйнували вагони на коліях. Комуністи селища і залізничного вузла перебували на казарменому становищі, зі зброєю в руках відбиваючи напади бандитів.
Незважаючи на такі важкі умови, партійна організація і місцеві органи влади приділяли значну увагу подоланню культурної відсталості. Була налагоджена робота навчальних закладів, створені вечірні курси по ліквідації неписьменності серед дорослих. На станції Синельникове-І відкрився агітпункт, яким керував М. Голодний, згодом відомий радянський поет. Агітпункт проводив велику роботу серед червоноармійців і робітників. Часто тут влаштовувались мітинги-концерти.
Влітку 1920 року посилилась загроза на півдні України. Врангелівцям протистояли частини Південно-Західного фронту, штаб якого був розташований у Синельниковому. Зважаючи на важливе стратегічне значення Синельникового, партійні та радянські органи губернії вживали рішучих заходів до зміцнення органів Радянської влади в селищі. 1 червня 1920 року секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор в телеграмі секретарю Катеринославського губкому Е. І. Квірінгу також вказував на необхідність посилити Синельниківську партійну організацію.
Щоб зірвати контрнаступ Червоної Армії проти білополяків і врятувати їх від розгрому, врангелівці 25 липня 1920 року почали наступати проти радянських військ, намагаючись вийти на лінію Синельникове — Донбас і перерізати її.
Радянські частини стійко оборонялись і потім відкинули ворога. Але становище залишалось напруженим. У середині вересня врангелівці завдали сильного удару радянським військам на Олександрівському напрямку. 20 вересня білогвардійці захопили Олександрівськ, а незабаром і Синельникове.
23 вересня ударна група в складі 23-ї і 46-ї стрілецьких дивізій під командуванням І. Ф. Федька у взаємодії з 9-ю кавалерійською дивізією після жорстокого бою визволила Синельникове від білогвардійців 5. Мужньо боролися з ворогом синельниківці М. Середа, О. Горбатенко, П. Жуган — бійці бронепоїзда ім. Свердлова. В боях за Синельникове відзначився загін московських курсантів, які, припинивши на цей час навчання, вирушили на фронт. Багато з них полягли на полі бою. У центральному сквері Кремля встановлено мармуровий обеліск, на якому викарбувані слова: «Слава командирам і курсантам, що загинули в боях проти контрреволюції під Оріховим і Синельниковим. 29/VIII — 1920 рік».
До весни 1921 року Синельникове перебувало на воєнному стані. Навкруги безчинствували банди Махна, Коробки, Гаркуші та інших, які нападали на селище і особливо на залізничний вузол. Боротьбу з ними організував Синельниківський ревком, основні відділи його очолювали більшовики. Головою ревкому був тоді В. Данилевський, секретарем — О. Рожко, завідуючими відділами — К. Дедюк, О. Луценко, Г. Тонбергта інші. Комуністи керували й відділами виконкому селищної Ради. Це були люди, що пройшли сувору школу громадянської війни, беззавітно віддані справі Леніна. На кінець 1921 року Синельниківська міська партійна організація налічувала 33 члени і 6 кандидатів у члени партії. Більшість з них становили робітники промислових підприємств і залізничного вузла.
Широку діяльність розгорнула комсомольська організація міста. На підприємствах створювались комсомольські осередки. Молодь показувала зразки трудового героїзму. Відпрацювавши дві зміни, комсомольці виходили на суботники і недільники: ремонтували паровози, очищали залізничні колії. Часто комсомольці міста на чолі з політруком Синельниківського відділення ЧОП О. І. Воробіним по кілька діб не залишали сідла, переслідуючи бандитів. За активну роботу в ЧОПІ Синельниківська комсомольська організація була нагороджена Червоним прапором. 25 кращих комсомольців було направлено на курси червоних командирів. За ініціативою комсомольської організації було відкрито клуб молоді. Комсомольці організували перші піонерські загони «юних спартаківців». У 1922 році в Синельниковому створилися 3 піонерські загони — імені К. Маркса, В. І. Леніна і Паризької Комуни.
Велику роботу проводив райжінвідділ. При відділі відкрили школу, в якій навчались робітниці.
З 1921 року Синельникове стало містом і центром Синельниківського повіту Катеринославської губернії, а з 1923 року — центром Синельниківського району. Населення міста в цей час становило близько 11 тис. чоловік. Незважаючи на труднощі, які посилилися внаслідок неврожаю 1921 року, трудящі під керівництвом комуністів доклали всіх зусиль, щоб якнайшвидше подолати розруху. Згідно з постановою Президії Української Ради народного господарства ще в листопаді 1920 року було націоналізовано Синельниківський пороховий завод. Майже одночасно націоналізували майстерні Яцкевича, які почали називатись 8-м державним заводом. У 1924 році підприємству присвоїли ім’я Комінтерну. На кінець відбудовного періоду промислові підприємства міста вже працювали на повну потужність. Деякі з них, у т. ч. завод ім. Комінтерну, були повністю реконструйовані. В 1925—26 господарському році всі підприємства виробили продукції на суму близько 2 млн. карбованців.
Колективи підприємств та залізничники подавали значну допомогу селу. В 1922 році було створено сільськогосподарське кредитне товариство, яке мало свої прокатні пункти. Воно існувало до 1930 року, коли основна маса селян району вступила до колгоспів. У місті щорічно проводились районні сільськогосподарські виставки з метою пропаганди кращих методів обробітку грунтів і одержання високих врожаїв. З 1924 року у виставках почала брати участь і Синельниківська дослідна станція.
Значна увага приділялася розвитку медичного обслуговування трудящих. У 1922 році в місті відкрилась перша лікарня на 40 ліжок. Крім того, працювали З амбулаторії і 3 аптеки.
Будівництво нового життя нерозривно пов’язувалося з проведенням культурної революції, з ліквідацією неписьменності і малописьменності. В 1923 році в місті було 2 школи, в яких навчалося 1129 дітей і працював 41 вчитель. Продовжували діяти школи лікнепу. Місцеве відділення добровільного товариства «Геть неписьменність» виявляло неписьменних, створювало групи навчання, залучало вчителів до цієї важливої державної справи. В 1924 році в місті працювало 3 школи лікнепу, 2 клуби, 2 бібліотеки.
Трудящі міста і залізничники брали активну участь у колективізації навколишніх сіл та організаційно-господарському зміцненні колгоспів. На заводі ім. Комінтерну, в паровозному депо створювались ремонтні бригади, які виїздили в села. За почином робітників Дніпропетровська в Синельниковому розгорнулася кампанія по створенню фонду колективізації. У грудні 1929 року робітники міста відрахували в цей фонд свій тижневий заробіток. При активному сприянні профспілкових організацій готувалися кадри механізаторів для села. За допомогою Синельниківської районної Ради профспілок для колгоспів і МТС було підготовлено 673 кваліфіковані працівники і 201 тракторист, відкрито 140 дитячих ясел, 78 дитячих садків, 45 польових кухонь.
У період реконструкції народного господарства відчутно зросли виробничі потужності і технічна оснащеність підприємств Синельникового. За роки другої п’ятирічки їх валова продукція досягла 13 739 тис. крб. З 1932 по 1937 рік капіталовкладення у промисловість району збільшились до 3600 тис. карбованців.
На заводі ім. Комінтерну було реконструйовано цехи, встановлено нове устаткування. Тут діяли 3 ковальські і шліфувальний цехи, в яких працювало понад 400 робітників. На підприємстві виготовляли інструмент, поліровані сокири, вісі тощо. Партійна організація заводу налічувала 45 комуністів. Вони показували зразки високопродуктивної праці, були застрільниками соціалістичного змагання за дострокове виконання п’ятирічних планів, до якого включилася переважна більшість робітників. В місті також діяли цегельний завод, авторемонтні майстерні, райпромкомбінат, ряд промислових артілей та підприємств по переробці сільськогосподарської продукції.
В 1937 році у Синельниковому було побудовано нове вагонне депо. Його парк поповнився верстатами та іншим обладнанням, що дало змогу швидше і якісніше ремонтувати вагони. На залізничному вузлі працювало понад 2 тис. робітників. Залізничники міста гаряче підтримали стахановський рух. Серед перших стахановців були X. П. Семенко, А. І. Будаков, П. Ф. Семенов та інші.
Успішне здійснення індустріалізації країни і колективізації сільського господарства супроводилось піднесенням добробуту та культурно-технічного рівня робітників і селян. Синельникове, як і інші міста України, значно зросло за роки Радянської влади. В 1939 році населення його становило 23 тис. чоловік. Невпинно збільшувався бюджет міста. У 1940 році він становив 1,5 млн. крб. Споруджувались багатоквартирні житлові будинки, в 1940 році було здано в експлуатацію новий великий готель. Значні асигнування виділялись на комунальне господарство і благоустрій. Тільки за один 1940 рік було забруковано понад 6 тис. кв. метрів вулиць. У 1937 році закінчилось будівництво нового приміщення міської лікарні. Будувалися також клуби, кінотеатри, дитячі дошкільні установи.
Було ліквідовано неписьменність і малописьменність, здійснено загальне навчання. В 1936 році нове приміщення дістала середня школа № 1, в 1939 році — залізнична школа № 38 і середня школа № 3. В цей час у трьох синельниківських міських школах навчалося 1849 учнів і в трьох залізничних школах (№№ 38, 39 і 40) — понад тисячу. В школах працювало 150 вчителів. Директор Синельниківської середньої школи № 1 Т. К. Танцюра була делегатом XVIII з’їзду ВКП(б).
Мирну працю синельниківців, як і всього радянського народу, перервав віроломний напад фашистських загарбників на Радянський Союз. 22 червня 1941 року на багатьох підприємствах міста відбулись мітинги, на яких радянські люди клялися до останньої краплини крові захищати рідну Вітчизну. До військкомату надійшло багато заяв трудящих з проханням відправити їх на фронт.
30 червня відбулася сесія міської Ради депутатів трудящих, яка накреслила заходи, спрямовані на подання всебічної допомоги фронту. Виконуючи постанову бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У від 23 липня 1941 року, трудящі міста включилися в спорудження оборонних ліній. Цими роботами керували секретар райкому КП(б)У В. О. Вакуленко і голова райвиконкому М. І. Шмигельський.
Протягом серпня німецько-фашистські загарбники часто бомбили залізничний вузол. Але, незважаючи на це, залізничники з честю виконували свої обов’язки. Лозунг «Все для фронту, все для перемоги» став законом життя трудівників тилу. Залізничники взяли активну участь у всесоюзному недільнику, який відбувся З серпня 1941 року. Коли до міста наблизився фронт, партійна організація розпочала евакуацію жителів. В серпні було демонтовано і відправлено на Урал устаткування заводу ім. Комінтерну.
2 жовтня 1941 року в місто вдерлися фашистські загарбники. Протягом кількох діб гітлерівці розстріляли близько 300 чоловік. Всі підприємства були оголошені приватною власністю. Школи, клуби, бібліотеки закриті, а їх приміщення використовувались окупантами під казарми.
Та ні репресії, ні шибениці не злякали радянських людей.
Населення міста під керівництвом партійної організації піднялось на боротьбу з гітлерівцями. В листопаді 1941 року комсомолець І. Стрижений організував підпільну комсомольську групу, до складу якої входили М. Білоконь, А. Чайкін, І. Довбня, Є. Коптилов, В. Шульга, Г. Демиденко, І. Птиченко, В. Топчієв та інші. Підпільна група мала радіоприймач, друкарську машинку, зброю. Патріоти поширювали листівки із зведеннями Радянського інформбюро, закликали громити ненависного ворога, готувались здійснити диверсії на важливих об’єктах. Але в лютому 1942 року члени групи були заарештовані і 18 березня розстріляні.
Водночас із групою І. Стриженого в місті почала діяти підпільна комсомольсько-молодіжна організація, яку очолив комсомолець Ф. Заєць. До її складу входили Є. Сергеев, А. Тарабурин, В. Георгієвський, Т. Немченко, В. Букреев, М. Дяков, І. Проходимцев, Л. Філоненко та інші. Незабаром підпільна організація приступила до активних дій. В. Георгієвський дістав радіоприймач і друкарську машинку. Члени групи регулярно приймали зведення Радянського інформбюро, друкували листівки і поширювали їх серед населення. Керував агітаційно-пропагандистською роботою Є. Сергеев. Комсомольці намагалися встановити зв’язок з Центральним штабом партизанського руху. Виконати це важке завдання було доручено Є. Сергееву. З великими труднощами йому вдалося перейти лінію фронту і передати командуванню Червоної Армії цінні розвідувальні дані. Організація здійснила кілька сміливих нальотів на поліцаїв та сільські управи, вчинила ряд диверсій на залізничному транспорті. В ніч під новий, 1943 рік члени організації В. Георгієвський і А. Тарабурин розібрали залізничну колію на перегоні Синельникове—Вишневецьке, в результаті чого німецький ешелон зійшов з рейок і рух поїздів припинився.
Дії патріотів наводили жах на окупаційні власті. За голову партизана «Гарячого» (підпільна кличка В. Георгієвського) окупанти обіцяли винагороду — 25 тис. марок.
Щоб об’єднати дії всіх підпільних груп і організовано вести боротьбу проти загарбників, у грудні 1942 року було створено Синельниківський підпільний райком КП(б)У, секретарем якого Дніпропетровський підпільний обком КП(б)У призначив В. І. Іваненка. За вказівкою обкому райком партії приділив особливу увагу організації саботажу і диверсії на транспорті. На залізничному вузлі було створено бойову диверсійну групу, до складу якої ввійшли М. Г. Губанов, О. В. Васильківський та інші. Підпільники виводили з ладу паровози, вагони, обладнання станції. В лютому 1943 року вони знищили водонапірну сітку станції. Окупанти змушені були відправляти паровози для заправки водою на станцію Зайцеве. В травні 1943 року М. Г. Губанов та О. В. Васильківський, перевівши стрілку на зайняту колію, вчинили аварію, внаслідок якої було виведено з ладу 2 паровози і 8 вагонів. На станції Синельникове-І стрілочник, прізвище якого не вдалося встановити, пустив назустріч військовому ешелону маневровий паровоз із вагонами. Окупанти зазнали великих втрат, рух на станції припинився на 15 годин.
Під час зимового наступу радянські війська в лютому 1943 року підійшли до Синельникового. Але під натиском ворожих сил вони змушені були відступити. Жителі міста подавали всебічну допомогу тим радянським воїнам, які потрапили в оточення. Вони підібрали на полі бою 56 тяжко поранених бійців і командирів. Підпільний райком допоміг таємно розмістити їх в міській лікарні, де також діяла підпільна група. Через деякий час підпільники організували масову втечу з лікарні радянських воїнів, які одужали. Більшість з них повернулася до Діючої армії.
Підпільний райком проводив роботу по створенню бойових груп, зриву заготівель сільськогосподарських продуктів для окупантів, збиранню розвідувальних даних. Але в червні 1943 року почались масові арешти. Було заарештовано 76 учасників підпілля. Більшість із них гітлерівці розстріляли.
Батьківщина високо оцінила діяльність синельниківських підпільників. За мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, І. А. Стрижений, В. В. Георгієвський, А. О. Тарабурин, О. В. Васильківський, О. С. Жукова були посмертно нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Урядовими нагородами відзначені В. І. Іваненко, Ф. Д. Заєць, Є. К. Сергеев, І. П. Проходимцев, Е. Г. Козоріз, О. С. Надута, М. І. Жуков та інші.
Тисячі синельниківців героїчно боролися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни. Багато з них нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. В боях з німецько-фашистськими загарбниками відзначились командир батареї старший лейтенант І. І. Ситников, нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, Є. В. Дрей, майор К. О. Трошин. За героїчні подвиги високого звання Героя Радянського Союзу були удостоєні гвардії капітан Д. Ф. Бараболкін і старшина І. Ф. Трушев.
Влітку 1943 року, коли почався стрімкий наступ Червоної Армії, гітлерівці вперто трималися за Синельникове і Новомосковськ, маючи на меті затримати тут радянські війська на шляху до Дніпра. Зі сходу Синельникове прикривали оборонні рубежі.
19 вересня війська Південно-Західного фронту вступили на територію Синельниківського району, визволивши село Писарівку. Поблизу Синельникового вони зустріли сильний вогонь противника. Однак піхота, посилена танками і броньовиками, форсувала річку Терсу і перерізала залізницю на Славгород.
Німецьке командування повернуло в бік Славгорода всі свої сили, прикривши південно-східну частину міста щільним загороджувальним вогнем. Тоді командир однієї з радянських частин здійснив несподіваний для ворога маневр: різко повернув на південний захід, в обхід міста і тим самим відвернув на себе основні вогневі засоби противника. Скориставшись з цього, стрілецькі частини перейшли в атаку з північно-східної сторони і вступили на станцію Синельникове-ІІ. Знищивши багато живої сили і техніки ворога, радянські війська захопили на залізничному вузлі чимало паровозів, вагонів, платформ. 21 вересня 1943 року Синельникове було визволене від фашистської окупації.
В боях за визволення міста відзначилися частини 25-ї і 333-ї стрілецьких дивізій. Наказом Верховного Головнокомандуючого від 23 вересня цим дивізіям було присвоєно почесне найменування «Синельниківських».
Німецько-фашистські окупанти майже повністю зруйнували місто. В руїнах лежали промислові підприємства, паровозне і вагонне депо. Були виведені з ладу водонапірні колонки, в багатьох місцях знищено залізничне полотно. Окупанти висадили в повітря 6 шкіл, 3 кінотеатри, 4 клуби, готель, дитячі садки, сотні житлових будинків. Комунальному господарству було завдано збитків на суму 148 млн. карбованців.
Відразу ж після визволення міста почалося відновлення партійних і радянських органів. Районну партійну організацію очолив спочатку М. І. Мірошниченко, а через деякий час — В. О. Вакуленко. Почали працювати районні та міські установи.
Партійна організація провела велику і напружену роботу по мобілізації трудящих на якнайшвидшу відбудову господарства міста. Першочерговим завданням було відновлення роботи залізничного вузла. Особливу активність виявили комсомольці і молодь. Близько 4500 молодих ентузіастів взяли участь у роботах на залізничному вузлі. За короткий строк було відновлено 62 км головної колії, 32 стрілочних переводи, водокачку. За активну участь у відбудові залізничного вузла комсомольську організацію вузла нагородили Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ; вона одержала також ДРУГУ республіканську грошову премію. Завдяки наполегливій праці трудящих залізничний вузол швидко став до ладу. Вже в перших числах жовтня 1943 року через Синельникове пішли поїзди. У жовтні в місті почали працювати електростанція, млин, пекарня, маслозавод, їдальня.
Жителі Синельникового активно включились у широкий патріотичний рух по збору коштів на будівництво танкових колон і бойових ескадрилій. Лише за перші два тижні вони внесли на будівництво танкової колони «Радянська Україна» понад 8 тис. крб. Загалом трудящі району зібрали на будівництво цієї колони 3737 тис. карбованців, за що дістали подяку Верховного Головнокомандуючого. До 26-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції трудящі міста вручили бійцям і командирам Синельниківських дивізій подарунки.
Колективи промислових підприємств і працівники залізничного транспорту подавали шефську допомогу трудівникам села. Робітники вагонного депо працювали на відбудові МТС, ремонтували сільськогосподарську техніку.
Тисячі трудящих виходили на недільники по очищенню території та відбудові промисловості і транспорту. В максимально короткі строки вводилися в дію важливі об’єкти. На початку 1944 року стало до ладу паровозне депо. 21 квітня достроково, було пущено в експлуатацію ковальський цех заводу ім. Комінтерну. Вже до 1 травня підприємство дало першу продукцію.
Наполегливо працювали залізничники.
Колектив станції Синельникове-І, застосувавши передовий метод швидкісної обробки поїздів, випередивши графік, відправив 734 поїзди. В складних умовах тут було навантажено 2486 і вивантажено понад 3 тис. вагонів. Працівники станції в позаурочний час відпрацювали понад 9 тисяч людино-годин. За зразкову роботу 164 залізничники були нагороджені почесними значками. У всесоюзному соціалістичному змаганні 1944 року колектив вагонного депо Синельникове-І вийшов переможцем і одержав премію. Рішенням ВЦРПС і НКШС колективу 23-ї дистанції колії було присуджено перехідний Червоний прапор.
На підприємствах міста поширився патріотичний рух за дострокове виконання плану першої післявоєнної п’ятирічки. Вже в листопаді 1949 року деякі підприємства завершили виконання п’ятирічного плану, в т. ч. паровозне депо, 23-я дистанція колії і швейна фабрика.
За роки четвертої п’ятирічки підприємства промисловості і транспорту були не тільки повністю відбудовані, а й значно реконструйовані. Були побудовані завод залізобетонних конструкцій, швейна фабрика, комбінат продтоварів та інші. Завод ім. Комінтерну освоїв випуск культиваторів, борін, гаєчних ключів. У 1950 році вартість його валової продукції становила понад 15 млн. крб. На цегельному заводі за роки четвертої п’ятирічки збудували нову піч для випалювання цегли, запровадили більш досконалу технологію виробництва, понад 70 проц. трудомістких робіт тут було механізовано. Внаслідок цього в 1950 році випуск цегли збільшився в 9 разів (порівняно з 1945 роком). Загалом промислові підприємства міста в 1950 році дали продукції на суму 40 млн. карбованців.
Партійні організації спрямовували зусилля трудящих на дальше піднесення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, запровадження режиму економії. План випуску валової продукції в 1954 році підприємства міста виконали на 100 проц., що становило 2—3 проц. приросту проти попереднього року. Значно збільшився випуск продукції на заводі ім. Комінтерну.
З великим ентузіазмом сприйняли трудящі міста семирічний план розвитку народного господарства, який передбачав збільшення випуску продукції підприємствами в два з лишком рази. З неослабним трудовим піднесенням боролися вони за його виконання.
Значно розширилися виробничі площі заводу ім. Комінтерну, який перейшов на виготовлення нового виду продукції — ресор для великовантажних машин. Було збудовано новий двоповерховий корпус для швейної фабрики, почалось будівництво фарфорового заводу. В 1961 році став до ладу консервний завод. Розширився асортимент продукції комбінату продовольчих товарів. У 1964—1966 рр. вона експонувалась на республіканському оптово-промисловому ярмарку продовольчих товарів у Києві, де дістала високу оцінку.
Внаслідок самовідданої праці трудящих валова продукція промислових підприємств міста в 1965 році зросла в 4,7 раза проти 1958 року і майже в 7 разів порівняно з 1950 роком.
Великі якісні зміни відбулися на залізничному транспорті. З введенням в дію Придніпровської ДРЕС було електрифіковано дільниці Нижньодніпровськ — Чаплине і Лозова—Запоріжжя. Через Синельникове пішли електровози. Закінчилося обладнання маршрутно-релейної централізації на станціях Синельникове-І і Синельникове-ІІ, що набагато скоротило час на підготовку маршрутів і збільшило їх пропускну спроможність. Значних успіхів добився колектив вагонного депо. Тут було здійснено реконструкцію, механізація праці доведена до 90 процентів.
Славними трудовими ділами відзначилися працівники заводу залізобетонних конструкцій. Продукція цього підприємства йшла в Невинномиськ, порт Іллічевськ, Курськ, Батайськ та інші міста нашої країни.
Свідоме ставлення людей до праці, їх творча активність яскраво виявилися у всенародному змаганні за звання ударників і бригад комуністичної праці. В цьому патріотичному русі взяло участь 2,6 тис. робітників. Однією з перших звання колективу комуністичної праці завоювала в 1960 році бригада паровозу ФД-20-1440 старшого машиніста комуніста О. Ю. Городецького. Слідом за нею понад 60 передових бригад, змін, цехів своєю самовідданою працею, активною участю в громадському житті здобули право на це звання. 495 передовикам виробництва було присвоєно звання ударників комуністичної праці.
Широко розгорнувся рух за раціоналізацію, технічне вдосконалення виробництва. На підприємствах міста працювало понад 600 раціоналізаторів. Кращому раціоналізатору вагонного депо X. П. Семенку Указом Президії Верховної Ради УРСР в березні 1965 року було присвоєно почесне звання заслуженого раціоналізатора УРСР.
Успішно виконали синельниківці в завершальному році семирічки свої виробничі завдання по випуску валової продукції та по збільшенню продуктивності праці. Колектив 23-ї дистанції колії тричі виходив переможцем у всесоюзному змаганні. В 1966 році йому було передано на вічне зберігання перехідний Червоний прапор управління і Дорпрофсожу Придніпровської залізниці. Першість у змаганні на цій залізниці міцно утримує колектив локомотивного депо. Застрільником і організатором масового соціалістичного змагання за дострокове виконання державних планів була районна партійна організація.
За високі досягнення у виконанні завдань семирічки понад 50 працівників підприємств промисловості, транспорту, зв’язку, побутового обслуговування та установ міста в 1966 році нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
Наполегливо працювали колективи підприємств у ювілейному 1967 році. Вони достроково виконали річні плани випуску продукції.
Переможці в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня — завод ім. Комінтерну та локомотивне депо — нагороджені пам’ятними прапорами райкому КП України і райвиконкому, ряд підприємств занесено до районної Книги пошани. В багато міст нашої Батьківщини надходить продукція синельниківських підприємств. Вироби Синельниківського консервного заводу в 1967 році експортувалися в Югославію, Польщу, ФРН та ряд інших країн Європи.
Синельникове невпинно зростає. Велику увагу благоустрою міста, поліпшенню побутового обслуговування населення, розширенню комунального господарства приділяє міська Рада депутатів трудящих. «Тільки в 1966 році у місті введено в дію 4 тис. кв. м житлової площі. В останні роки споруджено багато громадських будівель: приміщення середніх шкіл № 1 і 4, міськради, музичної школи, дитячої бібліотеки. Значно розширилось комунальне господарство. Протяжність водопровідної лінії досягла 49 км. Прокладено шосейні дороги до консервного і фарфорового заводів, заасфальтовано десятки тисяч квадратних метрів тротуарів. У 1966 році на благоустрій міста було витрачено 200 тис. крб. Всі вулиці обсаджені деревами, будинки потопають в зелені. В центрі міста розташовані дитячий парк ім. В. І. Леніна і міський парк, які є улюбленими місцями відпочинку трудящих. На західній околиці закладено 2 нові парки.
Значну роботу проведено по електрифікації. Споруджено високовольтну лінію електропередачі Придніпровськ—Синельникове, яка повністю забезпечила потреби міста в електроенергії. Капітальні вкладення на електрифікацію міста з 1952 по 1962 рік збільшилися в 10 разів, а число абонентів, які користуються послугами міської електромережі,— в 3,6 раза.
Місто повністю радіофіковане. Якщо в 1932 році тут було лише 250 радіоточок, то тепер в особистому користуванні жителів налічується 2815 радіоприймачів і понад 1,5 тис. телевізорів. У 1964 році стала до ладу автоматична телефонна станція.
Товарооборот торговельної сітки міста, яка включає 67 магазинів, 18 підприємств громадського харчування, в 1966 році становив 15,6 млн. карбованців.
В місті працює 70 лікарів і понад 200 працівників середнього медичного персоналу. Тут є 2 стаціонарних лікувальних заклади, 2 поліклініки, 2 дитячі консультації, 3 аптеки. Крім того, на підприємствах відкрито 7 медичних пунктів. Є 6 дитячих садків та 5 дитячих ясел.
Понад 60 проц. міського бюджету витрачається на охорону здоров’я, дитячі дошкільні заклади, розвиток фізкультури, освіту. У 5 середніх і восьмирічній школах навчається 5090 учнів. В 4 вечірніх школах робітничої молоді без відриву від виробництва здобувають освіту понад тисячу робітників і службовців. У школах працює майже 300 досвідчених вчителів. Багато з них є майстрами педагогічної справи, вмілими вихователями підростаючого покоління. Серед них — заслужена вчителька школи Української РСР О. І. Рожко нагороджена за бездоганну роботу орденом Леніна. За успіхи, досягнуті у навчанні і вихованні дітей, 32 вчителі відзначені почесними значками «Відмінник народної освіти», а 9 нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу.
Велику допомогу у вихованні дітей подають позашкільні дитячі заклади — Будинок піонерів, дитяча музична школа, в якій навчається 230 дітей. В 1964 році дитячий хор музичної школи зайняв перше місце на республіканському конкурсі в Києві. Хор районного Будинку культури завоював почесне звання народної академічної капели.
До послуг жителів міста 2 міські бібліотеки, книжковий фонд яких налічує близько 120 тис. прим, політичної, художньої, технічної та іншої літератури. Крім того, є бібліотеки при клубах, школах, окремих підприємствах. Трудящі передплачують 31 тис. прим, газет і журналів.
В місті діють 2 клуби, широкоекранні кінотеатри «Перемога» і «Україна», літній кінотеатр. При клубах працюють гуртки художньої самодіяльності, учасники яких виступають не тільки перед жителями міста, а й часто виїздять з концертами в села району.
Традиційними для синельниківців стали спортивні свята, свята весни і осені.
Щороку в серпні відзначається річниця визволення міста від німецько-фашистських загарбників. В ці дні синельниківці зустрічають дорогих гостей — делегації воїнів гвардійської Синельниково-Будапештської червонопрапорної орденів Суворова і Богдана Хмельницького дивізії ім. Чапаева, яка брала участь у визволенні міста восени 1943 року. Багато юнаків району проходять військову службу в прославленій дивізії, примножуючи традиції своїх батьків.
Міцна дружба склалася між жителями Синельникового і чехословацького містечка Їнце. В 1965 році вони стали містами-побратимами. В грудні 1965 року делегація Синельниківської міськради у складі М. В. Власенка, В. І. Косої та В. М. Юрченка відвідала Чехословаччину. Влітку 1967 року в Синельникове приїздила делегація народного вибору Їнце. Синельниківці тепло зустріли гостей, ознайомили їх з успіхами в господарському і культурному будівництві. Перебування делегації Їнце в Синельниковому вилилося в яскраву демонстрацію дружби між радянським і чехословацьким народами.
На прикладі розвитку Синельникового — одного з численних міст Радянського Союзу яскраво видно, які величні перетворення сталися в нашій країні за роки Радянської влади.
М. Л. БРОВУН.