Славгород, Синельниківський район, Дніпропетровська область
Славгород — селище міського типу, центр селищної Ради, якій підпорядковані також села Бегма, Званівське, Новоолександрівське, Новоолександропіль, Першозванівка, Польове та Тургенєвка. Розташоване в широкій долині річки Осокорівки, лівої притоки Дніпра, на відстані 3 км від залізничної станції Славгород Придніпровської залізниці (на дільниці Дніпропетровськ — Синельникове — Севастополь). Відстань до районного центру Синельникового 28 км. Населення — 5200 чоловік.
Перші згадки про місцевість, де виникло селище, датуються кінцем XVII століття. У переліку запорізьких земель за 1675 рік значиться урочище Осокорівка і Осокорівський ліс. По берегах Осокорівки та її притоки річки Плоскої ставили свої хутори-зимівники представники запорізької військової старшини і чиновної знаті.
У 1776 році за указом Катерини II землі по берегах Осокорівки були передані у власність поручику Озерову — 3300 десятин — і майору Карпову — 1650 десятин. На початку XIX століття на цих землях було засноване поселення. Спочатку воно називалося Жебунівкою за ім’ям його тодішніх власників — поміщиків Жебуньових. Але вже на початку 60-х рр. XIX століття в офіційних документах з’являється нова назва села — Славгородка. У 1859 році тут налічувалось 39 дворів з 430 жителями. Населення села складалося з селян-кріпаків і частково з колишніх вільних поселенців — козаків.
Внаслідок реформи 1861 року вони одержали земельні наділи у розмірі 4 десятин (включаючи присадибну ділянку) на ревізьку душу. Для кріпаків поміщика Жебуньова було встановлено 33 подушних наділи. Ставши тимчасовозобов’язаними, селяни повинні були вносити поміщикові оброк до 9 крб. з подушного наділу (загальною сумою 297 крб. на рік). За кожний наділ треба було сплатити по 150 крб., а всього — 4950 крб. В 1861 році ціна десятини землі в степовій частині України становила 18 крб. А селянам Славгородки десятина обходилася по 37 крб. 50 коп., тобто вдвоє дорожче. Це є яскравою ілюстрацією до слів В. І. Леніна про те, що «селяни вийшли „на волю“ обідрані, як жебраки, вийшли з рабства у поміщиків в кабалу до тих самих поміщиків та їх ставлеників».
У пореформений період, коли на півдні України досить швидко розвивались капіталістичні відносини, степові повіти губернії, колись глухі й малозаселені, були втягнуті в систему загальноросійського ринку. Виникли десятки й сотні торговельних та промислових центрів. Велике значення в освоєнні цього багатого краю мало інтенсивне будівництво залізниць.
Вигідно розташована поблизу жвавого торгового тракту, який простягався з півночі до портів Чорного і Азовського морів, Славгородка дедалі більше набирає рис торговельного села або навіть містечка. Населення його займалося не тільки землеробством, а й торгівлею та різними ремеслами. У 1886 році тут було 6 крамниць, винний і лісний склади, 2 шинки, відбувалися 3 ярмарки на рік.
На початку 70-х років XIX століття через територію Павлоградського повіту Катеринославської губернії була прокладена лінія казенної Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці. У 1873 році на місці її перетину з старим торговим трактом у 3 км від Славгородки була споруджена залізнична станція, яка дістала назву від розташованого поблизу торгового села Славгород. З цього часу Славгородом почало називатися й село.
Для роботи в поміщицьких господарствах капіталістичного типу потрібна була велика кількість робочих рук. Нестача робочої сили на малонаселеному Півдні поповнювалась за рахунок розорених селян-відхідників з Лівобережної України і центральних губерній Росії.
«Масове пересування робітників,— вказував В. І. Ленін,— створило особливі форми наймання, властиві високорозвинутому капіталізмові. На півдні і південному сході утворилось багато робітничих ринків, де збираються тисячі робітників і куди заїжджаються наймачі». Один з таких робочих ринків наприкінці XIX — та на початку XX століття був у Славгороді. Кожного року сюди сходилось до 4 тисяч «строкових» сільськогосподарських робітників з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших українських і російських губерній.
За десятиріччя — з 1899 по 1908 рік — на Славгородському лікарсько-продовольчому пункті було зареєстровано 26 тис. зайшлих робітників, або 13 проц. загальної їх кількості в Катеринославській губернії. Збірний пункт ринку містився у брудних бараках. Сезонні робітники тижнями чекали тут приїзду наймачів — поміщиків та куркулів з близьких і далеких повітів Катеринославської, а також Херсонської і Таврійської губерній. Заробітна плата для сільськогосподарських робітників залежала від сезону. Так, у травні вона становила від 30 коп. до 1 крб. за день для чоловіків і 25—40 коп. для жінок, а під час збирання врожаю 50 коп.— 1 крб. 50 коп. для чоловіків і 40 коп.— 1 крб. для жінок.
Наявність дешевої робочої сили і зростання попиту на промислові вироби сприяли виникненню в селі перших промислових підприємств. У першому десятилітті XX століття тут, крім парового млина, який розмелював зерна на 200 тис. крб. за рік, були цегельний завод поміщика Миргородського та невелике напівкустарне підприємство з 50 робітниками по виробництву сільськогосподарських машин, яке належало купцям Бєлкіну і Ковельману.
Зростання експлуатації, посилення зубожіння і політичне безправ’я сприяли піднесенню революційної активності пролетаріату і бідного селянства. Грізною хвилею прокотилась по містах і селах Катеринославщини перша російська буржуазно-демократична революція. На боротьбу проти поміщиків і капіталістів тоді піднялися трудящі Славгорода. Місцеві залізничники брали участь у всеросійському жовтневому політичному страйку. Протягом 1906—1907 рр. у селі відбулися заворушення батраків і найбідніших селян, які вимагали землі і політичних свобод. Цей протест нерідко набирав дуже гострих форм. Були випадки підпалів урожаю, зібраного на полях поміщиків Миргородського і Рата, та млинів багатіїв Воркотіна і Букрєєва. Сільські стражники і поміщицькі найманці виявилися безсилими проти народного гніву. Для придушення заворушень викликали війська з Катеринослава і Павлограда.
Процес диференціації селянства в степових українських губерніях значно прискорився після столипінської аграрної реформи. Доведені до розорення селяни-бідняки залишали рідні місця і йшли, шукаючи заробітку, в міста й промислові центри або в найми до поміщиків чи куркулів. Значна частина, рятуючись від злигоднів, переселялась до Сибіру, на Далекий Схід, у Казахстан. їхні ж землі потрапляли до рук куркулів.
Разом з «вимиванням» із сільськогосподарського виробництва бідніших прошарків селянства тривав процес виникнення й посилення великих господарств капіталістичного типу. В цих господарствах — економіях і на хуторах, власниками яких були українські, російські й німецькі поміщики та куркулі (в Славгороді були, наприклад, такі багатії, як Рябінін, Миргородський, Рат, Клейн і т. д.), інтенсивно розвивалось виробництво зернових і технічних культур не тільки для внутрішнього, а й для зовнішнього ринку. У 1910 році вантажооборот станції Славгород становив 0,5 млн. пудів, з них 0,3 млн. припадало на хлібні вантажі. Товарообіг 25 торговельних підприємств Славгорода досягав 250 тис. карбованців.
У Славгороді швидко зростала кількість населення. В 1910 році тут проживало 750 чоловік. Єдиним лікувальним закладом в селі був фельдшерський пункт. Для обслуговування робітників-сезонників катеринославське губернське земство на час польових робіт створило тут лікарсько-продовольчий пункт, головним завданням якого було запобігання епідемічним захворюванням. Дві початкові школи — трикласна земська (відкрита в 1880 році) і церковнопарафіальна (відкрита в 1889 році), в якій був один учитель та два попи, не могли охопити всіх дітей. На утримання церковнопарафіяльної школи сільська громада давала 140 крб. на рік, тобто по 5 крб. на одного учня, а їх було 28 чоловік. Була в селі і бібліотека при лікарсько-продовольчому пункті, що мала обслуговувати строковиків. Налічувалось у ній всього 72 книжки.
Справжня історія села почалася після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції. В грудні 1917 року після І Всеукраїнського з’їзду Рад, в результаті збройної боротьби трудівників Катеринославщини, підтриманої наступом московських і харківських червоногвардійців та революційних солдатів, у Славгороді, як і в інших селах та містах губернії, було встановлено владу Рад.
На початку січня 1918 року тут утворився ревком на чолі з комуністами Д. Я. Дмитренком, О. В. Шерстюком і П. М. Івановим. Ревком, відповідно до ленінського Декрету про землю, почав розподіляти поміщицький реманент, худобу і посівне зерно серед безземельних і малоземельних селян, наділяв їх землею.
Але вже у квітні 1918 року Славгород опинився під владою австро-німецьких окупантів та гетьманців. Знову повернулися для славгородських селян часи безземелля, злиднів і безправ’я. До цього долучались ще жорстокі побори і контрибуції окупантів, розправи над жителями за співчуття Радянській владі.
На початку грудня 1918 року Славгород визволили від кайзерівських військ. Але незабаром його захопили петлюрівці. Об’єднаними зусиллями Червоної Армії і повстанських загонів, що діяли на території Павлоградського повіту, петлюрівські банди були розгромлені, і в січні 1919 року тут відновлена влада Рад. Місцевим органом її в селі знову став ревком, якому допомагав обраний 25 лютого 1919 року комітет бідноти.
На початку літа 1919 року лівобережні повіти Катеринославщини стали ареною запеклих боїв між частинами Червоної Армії і денікінцями, що наступали з Дону. У червні 1919 року жорстокі бої з військами найманців Антанти розгорнулись у районі Синельникове— Славгород. У цих боях проти денікінців брала участь 14-а армія, 60-а дивізія якої тримала оборону в районі Синельникового, вздовж залізниці на Олександрівськ (нині Запоріжжя). 21 червня директивою Реввійськради 14-ї армії була створена Славгородська ударна група, до складу якої ввійшли бригада ім. В. І. Леніна (1-й і 2-й піхотні полки, 4 гармати, рота саперів) і підрозділи 1-ї Донецької бригади (3-й Луганський і 341-й піхотний полки). Група мала завдання визволити захоплений білими Синельниківський залізничний вузол. Незабаром село опинилося під владою білогвардійців. Восени 1920 року, коли війська Врангеля розгорнули наступ на Катеринослав, Славгород, розташований поблизу важливих залізничних магістралей Кривий Ріг—Донбас і Харків — Крим, знов став місцем боротьби з контрреволюцією. Врангелівці в жовтні зайняли Славгород і Синельникове, готуючись до нападу на губернський центр. Цей факт відзначив у своїй промові від 2 жовтня 1920 року В. І. Ленін. Але план ворогів зірвали дії червоноармійських частин Південного фронту. Війська, керовані М. В. Фрунзе, в ході боїв виснажили передові частини Врангеля, а потім завдали їм нищівного удару. Наприкінці жовтня 1920 року частини Червоної Армії остаточно очистили село і станцію Славгород від білогвардійців. У визволенні села брала участь 2-а бригада Естонської дивізії 14-ї армії Південного фронту.
Почалась робота по організації і зміцненню органів Радянської влади. Взимку 1920 року відбулись вибори до сільської Ради, першим головою якої став Я. В. Сулима 5. Рада, спираючись на сільських комуністів і активістів з середовища робітників та найбідніших селян, проводила велику роботу по налагодженню господарського і культурного життя села. Уже в 1921 році було відкрито початкову школу на 70 дітей, для якої передали будинок, що належав до революції багатіям Ковельхманам. Розгорнула роботу хата-читальня.
Велику допомогу подавав сільській Раді комітет незаможних селян, у створенні якого активну участь взяли селяни-бідняки Г. М. Поєдинцев і А. Смирський. Комітет розподіляв між біднотою лишки конфіскованої у куркулів землі, посівний матеріал, реманент, допомагав біднякам в обробітку землі. З ініціативи комітету були конфісковані млини в Трубанера і Рижовського.
У 1921 році в Славгороді заснувалося сільське споживче товариство, першим головою якого став робітник-залізничник, комуніст Ф. Шматко. Ціни на товари, які продавалися пайовикам у двох крамницях товариства, були значно нижчими, ніж у приватних крамарів. Зерно та інші сільськогосподарські продукти кооперація закуповувала за ринковими цінами. Селяни мали від цього чималу вигоду, бо перекупники-спекулянти платили їм менше.
Виникли в селі й інші первинні форми сільськогосподарської кооперації. Вже в 1922 році тут було створено кредитовий кооператив, який подавав біднякам і середнякам допомогу в придбанні сільськогосподарського реманенту та будівельних матеріалів.
У 1924 році утворилась борошномельна артіль, яка об’єднувала всі громадські млини і маслоробні кількох сіл Синельниківського району (Василівни, Роздорів, Письменної) та інших. Головою артілі став комуніст, який до цього був членом сільськогосподарської комуни ім. В. І. Леніна, розташованої в селі Новоолександрівці, Г. Зимін. Створення цієї артілі завдало відчутного удару куркульським елементам та приватним торговцям, позбавивши їх значних прибутків.
Боротьбу за зміцнення Радянської влади, відбудову сільськогосподарського виробництва і залучення бідняцьких та середняцьких мас до будівництва соціалізму очолили сільські комуністи. З 1920 року в селі працював партійний осередок, в якому спочатку було лише 3 чоловіки г. У 1927 році осередок об’єднував уже 17 чоловік — 9 комуністів і 8 кандидатів у члени партії.
В 1924 році на території села жило 1438 чоловік. 320 селянських господарств обробляли 2391 десятину землі. З допомогою держави було відбудовано зруйнований у роки громадянської війни водогін, розпочато електрифікацію села. В 1926 році на базі початкової школи створено школу-семирічку, де працювало 9 вчителів. Багато учнів школи разом з учителями, серед них комсомольці І. Мелашич, Р. Кверель, П. Хайтман, Г. Сопільняк, І. Навмивака, брали активну участь у ліквідації неписьменності серед дорослого населення.
Значну роль у переході населення Славгорода до виробничого кооперування відіграв досвід розташованого в селі Польовому птахорадгоспу ім. Фрунзе та однієї з перших у країні сільськогосподарської комуни імені В. І. Леніна, створеної в селі Новоолександрівці.
У 1928 році з ініціативи комуністів у Славгороді виникло перше товариство спільного обробітку землі, яке об’єднало 28 бідняцьких і середняцьких господарств. Організаторами товариства були Ф. І. Теленков і П. С. Федорченко. У 1929 році було створено артіль ім. Реввійськради, яку очолив селянин-бідняк Т. І. Сіромаха. Вже на початку 1930 року до колгоспу вступили 159 селянських господарств (47 проц. їх загальної кількості). В єдиний масив було об’єднано 780 га землі, близько 27 проц. усієї землі, що мали селяни Славгорода.
Велику роль у господарському та організаційному зміцненні молодого колгоспу відіграла Славгородська МТС, створена в 1933 році на базі невеликої тракторної колони, яка існувала з 1929 року при птахорадгоспі ім. Фрунзе. Організатором і першим директором МТС був комуніст Л. М. Єременко. З допомогою її техніки виконувалась значна частина польових робіт у колгоспі. При МТС відкрились курси трактористів, роботу яких очолив механік МТС комуніст І. Т. Рєзнік, що прибув з комуни «Червоний прапор», розташованої в цьому ж районі.
Першими трактористами стали молоді селяни-бідняки Славгорода О. М. Сірий, П. І. Тищенко, Г. І. Задорожня та інші. Політвідділ МТС, очолюваний комуністом, 25-тисячником, М. М. Уральцевим, проводив велику організаторську та виховну роботу серед колгоспників.
За роки довоєнних п’ятирічок колгосп села (з 1938 року ім. Фрунзе) зміцнів організаційно й економічно, досягши значних успіхів у розвитку громадського господарства. У 1938 році він мав більше 5 тис. га землі, працювало тут тоді 725 чоловік. У 1939 році за досягнення високих урожаїв зернових культур — 16,5 цнт пшениці з гектара — колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Була експонована на ВСГВ і Славгородська МТС, а передових механізаторів-комбайнерів Р. М. Авраменка, Ф. 3. Слепченка, В. А. Криклю (бригадир) нагородили медалями виставки.
На території села до війни діяли 2 невеликих промислових підприємства — цегельний завод, де працювало 80 робітників, який випускав 700 тис. цегли і 300 тис. штук черепиці за рік, та механічний завод «Прогрес», що входив до Синельниківського райпромкомбінату. Завод був заснований у 1929 році на базі ковальського підприємства сільського багатія Гордона. В 1932 році на ньому працювало 98 робітників. Після реконструкції — заміни застарілого обладнання і спорудження нових цехів — завод почав спеціалізуватись на виробництві запасних частин і інструменту для сільськогосподарських машин. Напередодні Великої Вітчизняної війни він освоїв виробництво гідравлічних турбін для колгоспних електростанцій.
Ще в 1928 році в селі було створено медичний пункт та відкрито пологовий будинок, згодом перетворені на лікарню.
В 1937 році Славгород, у якому налічувалось 3200 жителів, Указом Президії Верховної Ради УРСР було перетворено на селище міського типу.
За роки соціалістичного будівництва незмірно зросли добробут і культурний рівень жителів селища, поліпшились умови їх побуту. Розширювалась торговельна сітка споживчої кооперації, було відкрито «Сільмаг», буфет, їдальню для робітників заводу «Прогрес». Громадські споруди і будинки трудящих було електрифіковано і радіофіковано, розширено водопровідну мережу, на багатьох вулицях прокладені тротуари. Біля приміщення клубу посадили парк. Силами молоді було збудовано також сільський стадіон.
До початку Великої Вітчизняної війни 150 чоловік закінчили Славгородську середню школу (створену в 1935 році на базі семирічної). Активну участь у громадському і культурно-масовому житті селища брали 25 учителів. Депутатом селищної Ради і членом її виконкому був директор школи комуніст С. К. Положай. Не раз жителі селища обирали до Ради також учительку Н. Д. Григор’єву — секретаря комсомольської організації селища.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, трудящі селища самовіддано працювали в ім’я перемоги над ворогом. З перших днів війни багато з них пішли захищати Батьківщину. З наближенням фронту в селищі було створено винищувальний батальйон для боротьби з ворожими диверсантами, почалась евакуація обладнання підприємств, колгоспного майна і техніки МТС. Керував цією роботою голова колгоспу ім. Фрунзе комуніст М. Т. Жаран. Евакуювалось також багато жителів селища з сім’ями.
Гітлерівські війська підійшли до Славгорода наприкінці вересня 1941 року. Запеклі бої тривали тут до 3 жовтня, коли гітлерівцям вдалося захопити селище.
Протягом двох років окупації фашисти заарештували й розстріляли на території Славгородської сільської Ради 118 радянських громадян. 168 чол., головним чином юнаків і дівчат, було вивезено до Німеччини.
На заклик Комуністичної партії радянські патріоти розгорнули активну боротьбу проти ворога. В селищі активно діяла підпільна група, зв’язана з Запорізьким підпільним обкомом партії. Її учасниками були П. І. Полуницький — працівник Синельниківського райкому партії, П. С. Орленко — робітник-комуніст, І. С. Линник, П. І. Лепеха, А. Я. Куліш, О. М. Тищенко та інші. Явочна квартира і склад зброї містилися в будинку старого колгоспника Ф. Я. Карася. Члени організації вели збройну боротьбу з окупантами і їх прихвоснями, нищили награбоване ними майно, проводили агітаційну роботу серед населення.
Ризикуючи життям, переховували в себе поранених червоноармійців комсомолки Н. Тищенко, К. Пащенко і Є. Усенко. Легко поранених вони лікували самі, а тих, у кого були ускладнення, відвозили в лікарню до села Лукашевого, персонал якої допомагав їм. Більшість врятованих таким чином бійців одужали і потім знову воювали в лавах Червоної Армії. Кілька місяців доглядала тяжко пораненого лейтенанта П. П. Крикливого учениця 5-го класу Славгородської школи, піонерка Валя Голубенко.
В лютому 1943 року в околицях селища розгорнулися бої між з’єднаннями Південно-Західного фронту, які просувалися до Дніпра, і німецькими танковими частинами. В цих боях було знищено кілька фашистських танків і висаджено в повітря ешелон з боєприпасами на перегоні Славгород—Новогупалівка. Гітлерівці в паніці залишили селище. Активну допомогу наступаючим радянським військам подали жителі Славгорода. Так, 17-річний М. Бачурин, що бачив, як німці замінували греблю через річку Осокорівку, попередив про це радянських танкістів і повідомив про чисельність та розташування ворожих військ.
Після відходу радянських військ 4 березня 1943 року в селищі знов з’явилися окупанти. Почались репресії. У гітлерівських катівнях були замордовані М. Ф. Бачурин, Ф. І. Тищенко, І. С. Неплюєв. 8 березня 1943 року в Славгород вдерлись есесівці. Вони зігнали на майдан усіх мешканців чоловічої статі — від 13 до 90 років. Тих, хто відмовлявся йти, вбивали на місці. Всіх відвезли в сусідню балку і розстріляли з кулеметів та автоматів. Поранених добивали прикладами і гранатами. Того дня загинуло 158 чоловік.
У Великій Вітчизняній війні брали участь понад 250 жителів і уродженців Славгорода. Всі вони за героїзм і мужність, виявлені в боях з німецько-фашистськими окупантами, були нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Високого звання Героя Радянського Союзу удостоєні випускник Славгородської середньої школи М. Є. Мелашенко, а також Д. І. Білокопитов та В. В. Адаменко.
Микола Мелашенко в листопаді 1943 року брав участь у битві за Дніпро. Ось як про це розповідає він сам:
«Наша частина форсувала Дніпро в районі села Розумівки (Запорізька область). Нам вдалося переправитись і захопити плацдарм на правому березі річки. Але танкові і мотомеханізовані з’єднання, які повинні були розширити цей плацдарм і здійснити прорив, у цей день переправитися не змогли. Наступного дня німці зробили спроби скинути нас у Дніпро. Вони ввели в бій танки, артилерію і дуже велику кількість літаків. Протягом дня гітлерівці безперервно атакували наші позиції. їм вдалось потіснити нас до берега.
В моєму взводі прямим попаданням було розбито один кулемет і багато бійців убито або поранено. Був поранений і я, але протягом дня забезпечував оборону дільниці, яка опинилась на головному напрямі ворожого удару.
До підходу підкріплень у стрічці кулемета, з якого я вів вогонь, залишалось усього 7 патронів. Та ще один — у моєму особистому пістолеті». Зараз М. Є. Мелашенко живе у Житомирі, де працює на одному з промислових підприємств.
Уродженець села Першозванівки Василь Адаменко був одним із перших воїнів 333-ї стрілецької дивізії, шо переправились на високий берег Дніпра. Очолюваний ним штурмовий загін протягом кількох годин відбивав шалені контратаки німців і тримав захоплений плацдарм до підходу головних сил полку. Мужність і відвагу виявив Адаменко і в наступних боях. В одному з них, на території Запорізької області, він загинув. Йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Уродженець села Тургенєвки Дмитро Білокопитов почав нелегку солдатську службу в перший рік війни. У вересні 1943 року в складі 562-го полку 203-ї стрілецької дивізії Д. Білокопитов брав участь у форсуванні Дніпра в районі села Петрове-Свистунове. З перших хвилин висадки на плацдарм Білокопитов прийняв на себе командування замість пораненого командира. Вибивши ворога з першої лінії окопів, бійці зайняли оборону. Гітлерівці кинули проти жменьки воїнів кілька танків. Д. Білокопитов зв’язками гранат підірвав два з них, потім героїчною контратакою бійці відкинули фашистських автоматників, що насідали на них. Вони тримали плацдарм до підходу підкріплення. За доблесть і відвагу в боях проти німецьких загарбників Д. І. Білокопитов також посмертно удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.
19 вересня 1943 року підрозділи 333-ї Червонопрапорної ордена Суворова Синельниківської стрілецької дивізії 12-ї армії Південно-Західного фронту, якою командував Герой Радянського Союзу генерал-майор О. М. Голоско, визволили селище від фашистських окупантів. Відступаючи, гітлерівці майже повністю зруйнували його. Вони висадили в повітря цегельний завод, виробничі приміщення Славгородської МТС, зруйнували всі станційні споруди. Були спалені контора колгоспу ім. Фрунзе, а також 203 будинки, знищені запаси зерна. Всю худобу, яка належала колгоспові і жителям селища, гітлерівці вивезли. Загальні збитки, завдані колгоспам і колгоспникам Славгородської селищної Ради, за підрахунками державної комісії, становили більше як 6,5 млн. карбованців.
Відбудову зруйнованих промислових і сільськогосподарських підприємств, культурних закладів і комунального господарства трудівники Славгорода почали, спираючись на велику допомогу Радянської держави. Вже на другий день після визволення Славгорода відновила свою роботу селищна Рада, головою якої став колишній офіцер-фронтовик комуніст М. І. Побігайлов. Рада всю увагу зосередила на відбудові і благоустрої селища, на ліквідації наслідків дворічного «хазяйнування» гітлерівців.
Наприкінці 1943 року була створена територіальна партійна організація, до складу якої входило понад 20 чоловік. Комуністи йшли в перших шеренгах тих, хто відроджував МТС, промислові підприємства і колгосп, хто повертав до життя все, що знищили і розграбували фашистські варвари.
В листопаді 1943 року почалась відбудова заводу «Прогрес». Першим підняли з руїн ливарний цех, і вже на початку 1944 року тут відновилося виробництво головок газогенераторів та інших деталей. З грудня 1943 року по січень 1945 року завод випустив продукції на 610 тис. карбованців.
Навесні 1944 року відновила роботу Славгородська МТС. Незважаючи на гостру нестачу техніки і кадрів, вона забезпечувала виконання значної частини польових робіт у колгоспах своєї зони. Колектив станції активно включився в соціалістичне змагання МТС району за своєчасне й якісне завершення сільськогосподарських робіт по договорах з колгоспами. Перед у цьому змаганні в 1945 році вела бригада, очолювана В. А. Криклею, яка успішно виконала своє зобов’язання — обробити за сезон 15-сильним трактором 1000 га (в переведенні на м’яку оранку) і заощадила при цьому сотні кілограмів пального. Особливо відзначилися в цьому трактористи П. С. Славгородська та К. С. Цоцко, що вдвоє перевиконали встановлену норму.
Селищна Рада організовувала жителів селища на суботники по впорядкуванню вулиць і дворів, по озелененню території Славгорода. З її допомогою почалися відбудовні роботи в колгоспі і на промислових підприємствах. Багато зусиль докладали члени виконкому, щоб забезпечити житлом сім’ї фронтовиків. До травня 1945 року відбудовано селищний водопровід, а приміщення підприємств і установ знову почали освітлюватись електрикою.
Уже в 1945 році у Славгородській середній школі відбувся перший післявоєнний випуск десятикласників. Для дітей, що втратили під час війни батьків, відкрили дитячий будинок. У 1950 році до Славгорода переселилися 30 родин із західних областей України. Майже половина з них була неписьменною. Довелося при середній школі відкривати клас лікнепу, в якому працювала вчителька К. А. Букрєєва. Протягом двох років тут навчилися грамоти 35 чоловік.
У перші післявоєнні роки замість зруйнованих гітлерівцями ремонтних приміщень і гаражів МТС було споруджено світле, просторе типове приміщення для слюсарної, електрозварювальної і токарної майстерень. Значно поповнився машинно-тракторний парк станції. У 1955 році вона мала 90 тракторів, 50 зернозбиральних комбайнів, багато вантажних автомашин, сільськогосподарського реманенту. В 1958 році на базі МТС створено ремонтно-технічну станцію, яку в 1962 році реорганізували на ремонтний філіал Синельниківського відділення «Сільгосптехніка».
Значних успіхів у розвитку економіки домоглися за післявоєнні роки колгоспники Славгорода. В 1949 році до колгоспу ім. Фрунзе приєдналися ще 3 колгоспи сусідніх сіл. Центральна садиба укрупненого колгоспу «За мир» міститься в Славгороді.
В результаті укрупнення, замість середнього за розмірами і економічними показниками колгоспу, було створено велике багатогалузеве господарство, де працює 950 чоловік. За ним закріпили 9454 га землі. В 1966 році поля колгоспу обробляли 37 тракторів, 21 зернозбиральний комбайн, багато іншої сільськогосподарської техніки.
Особливо швидкими темпами розвивалось господарство за останні 8 років (1959—1966 рр.).
У 1966 році валовий збір зерна в колгоспі становив 78 600 цнт проти 65 494 цнт у 1958 році. Врожайність зернових за ці роки зросла з 12,8 цнт до 19,3 цнт з гектара. Поголів’я великої рогатої худоби збільшилося з 2469 до 4043 голів, у т. ч. корів — з 1151 до 1603. Грошовий прибуток колгоспу в 1958 році становив 998,4 тис. крб., у 1966 році — 1875 тис. крб. Значна частина цих коштів використовується на нагромадження і поновлення громадських фондів колгоспу. Так, капітальні вкладення в громадське господарство в 1965 році досягли 468,7 тис. крб. (в 1958 році — 459,6 тис. крб.). На центральній садибі, в бригадах колгоспу побудовано понад 50 виробничих і господарських приміщень: тваринницькі ферми, майстерні, гаражі, будинок правління тощо.
В 1966 році колгосп спорудив клуб на 200 місць в селі Бегмі, зерносховище, лазню, 2 медичних пункти, двоє дитячих ясел.
На полях і фермах колгоспу працює багато чудових майстрів сільського господарства, справжніх ентузіастів боротьби за високі врожаї і підвищення продуктивності тваринництва. Так, колгоспники 2-ї бригади (бригадир Г. М. Корнієнко) в 1964 році виростили по 28 цнт зернових з кожного гектара, в т. ч. пшениці по 23,1 цнт і кукурудзи по 35 цнт. Комплексна механізована ланка I. М. Бахімата зібрала з 55 га по 45 цнт кукурудзи в сухому зерні. Вартість центнера — 1 крб. 20 копійок.
У суворий 1944 рік сіла за кермо трактора О. Ф. Бондаренко. На своєму тракторі вона зорала в рідному селі Новоолександрополі не один десяток тисяч гектарів землі. Останні роки, працюючи на кукурудзяних полях, вона не раз виходила переможцем у змаганні механізаторів Синельниківського району. Так, у 1964 році, обробивши закріплену за нею ділянку, О. Бондаренко виростила й зібрала по 35 цнт зерна кукурудзи на площі 114 га. Свій виробничий досвід ця працьовита жінка передає молодим механізаторам, вчить їх високої майстерності. Саме її колгоспники удостоїли честі прийняти з рук шефів — робітників Південного машинобудівного заводу — випущений ними напередодні 49-ї річниці Великого Жовтня 400-тисячний трактор «Беларусь». Наприкінці 1966 року правління колгоспу призначило О. Ф. Бондаренко бригадиром комплексної бригади. 12 березня 1967 року її вдруге обрали депутатом Дніпропетровської обласної Ради депутатів трудящих. У 1966 році О. Ф. Бондаренко була нагороджена орденом Леніна.
Щороку перевиконують планові завдання по виробництву яєць і пташиного м’яса працівники птахоферми, якою керує П. М. Дерев’янко. В 1966 році від кожної курки-несушки вони одержали по 130 яєць. Високих показників домагаються також доярки колгоспу М. С. Скиданенко і О. Я. Гадючевська.
Дослідною базою Української сільськогосподарської академії став колгоспний фруктовий сад. Тут вирощуються чудові врожаї плодів і ягід. У 1965 році з площі в 46 га садова бригада колгоспу, яку очолює М. Г. Бойко, зібрала по 100 цнт плодів з гектара при плані 34 центнери.
Значного розвитку за післявоєнні роки досягли і промислові підприємства селища. Зокрема, на Славгородському цегельному заводі, перетвореному на керамічний, у 1959 році вироблено 1500 тис. цеглин і 780 тис. штук черепиці, а в 1966 році — 5 млн. цеглин. На цьому заводі, який входить до системи «Міжколгоспбуду», працює 113 чоловік. В 1965 році підприємство одержало прибуток на суму 16,4 тис. крб. Найближчими роками тут буде побудовано цех залізобетонних виробів, а виробництво цегли заплановано збільшити до 11 млн. штук на рік.
В багатьох галузях промисловості Радянського Союзу, а також далеко за його межами — в Болгарії, Угорщині, Афганістані та багатьох інших країнах світу — знають продукцію славгородського заводу «Прогрес», який спеціалізується на виробництві- чавунної і стальної арматури (тепер Славгородський арматурний завод). На підприємстві широко розгортається соціалістичне змагання.
В 1958 році завод приступив до виробництва арматури для великої хімії. У зв’язку з цим до існуючих цехів додались нові — механоскладальний і гальванічних покрить, а також електростанція та заводська лабораторія. Зараз будуються ще механічний, ковальсько-пресовий цехи та заводська котельня. Тільки за 1965 рік капіталовкладення по заводу досягли 1700 тис. карбованців. На будівельно-монтажні роботи було витрачено 650 тис. карбованців. У 1965 році на заводі працювало 420 чоловік. Вентилі високого тиску з маркою Славгородського арматурного заводу, яких уже зараз виробляється до 60 тис. штук щороку, дедалі ширше застосовуються на всіх новобудовах хімічної промисловості країни.
У роки семирічки (1959—1965 рр.) завод працював ритмічно і рентабельно. Якщо в 1958 році одержаний ним прибуток складав 31,9 тис. крб., то в 1965 р.— вже 118 тис. крб., тобто зріс майже в 4 рази. Обсяг продукції заводу на той же період у грошовому розрахунку зріс з 97,1 тис. крб. до 1199 тис. крб., тобто більше ніж у 10 разів. Двічі — в 1962 і 1963 рр. заводу вручали перехідний Червоний прапор Синельниківського РК КП України.
В цехах заводу трудиться чимало передовиків виробництва, активних учасників
соціалістичного змагання за дострокове виконання нового п’ятирічного плану. Серед них комуністи, токарі механоскладального цеху Є. К. Григор’єв, І. О. Гладкий, М. О. Гречка, І. І. Бабенко.
Всі вони — активні раціоналізатори, які вболівають за честь рідного колективу. Самовіддано працюють також фрезерувальники Ю. П. Полуницький, В. М. Бахмат, слюсар-складальник І. Є. Садоха і багато інших.
Протягом п’ятирічки намічено завершити реконструкцію заводу. Для цього лише державою буде затрачено 2,25 млн. крб. Будуть збудовані нові цехи і виробничі приміщення, оновлене устаткування діючих цехів. Після введення нових цехів колектив працівників заводу збільшиться втроє. У 1970 році завод вироблятиме арматури для новобудов хімічної: індустрії в 9 разів більше, ніж у 1965 році, а валової і товарної продукції — в 5,4 раза.
Розвиток промислового і сільськогосподарського виробництва в селищі супроводиться неухильним поліпшенням добробуту і зростанням культурного рівня населення.
За 1966 рік магазини селища продали товарів на суму 901 тис. крб., у т. ч. товарів культурного вжитку — на 41,4 тис. крб. Того року пайовиками Славгородської споживспілки були 3018 жителів селища і навколишніх сіл.
Житлове будівництво в селищі здійснюється як за рахунок коштів підприємств, так і за рахунок кредитів, які надає держава. За післявоєнні роки тут виросло понад 400 індивідуальних будинків. Тільки членами колгоспу «За мир» з допомогою правління артілі було споруджено понад 180 будинків.
В 1966 році оплата праці в колгоспі «За мир» досягла 923 крб. на одного працездатного колгоспника на рік, оплата одного людино-дня становила 4 крб. 31 коп., в т. ч. грішми — 3 крб. 64 коп. На пенсії колгоспникам правління артілі виділило 17,8 тис. крб. На культурно-побутові потреби членів колгоспу асигновано. 171,8 тис. карбованців.
Великі роботи проведені по благоустрою селища. З залізничною станцією воно зв’язане шосейною дорогою довжиною в 3 км. У Славгороді споруджено 2 залізобетонних мости через річку Осокорівку. Вимощена каменем головна вулиця. Вздовж деяких вулиць прокладені тротуари. Значно розширена водопровідна сітка. Завершено роботи по електрифікації і радіофікації селища. Між підприємствами і установами встановлено телефонний зв’язок.
Безперервно поліпшується медичне обслуговування населення. Тут працюють лікарня, пологовий будинок, кілька медичних пунктів і аптека.
У 1968 році в селищі було 2 школи — середня й початкова, в яких навчалось 640 дітей. Всього в селищах, підпорядкованих Славгородській селищній Раді, працює 7 шкіл — середня, 2 восьмирічні і 4 початкові. Тільки в середній школі селища, де навчаються 600 учнів, колектив учителів налічує 40 чоловік. Найстарішу вчительку Славгорода Н. Д. Григор’єву нагороджено за самовіддану працю орденом «Знак Пошани» та медаллю «За трудову доблесть».
За роки Радянської влади понад 250 уродженців селища здобули вищу освіту і понад 300 чоловік — середню спеціальну. Багато юнаків та дівчат продовжують заочно навчатися в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах республіки. Нині в різних галузях економіки і культури Славгорода працюють 50 фахівців з вищою і 75 — з середньою спеціальною освітою.
До послуг трудящих — кінотеатр, стадіон, клуби при арматурному заводі і в бригадах колгоспу «За мир». Учасники гуртків художньої самодіяльності, що працюють у клубах,— часті гості на підприємствах і в бригадах колгоспу. Не раз виступали на районних оглядах художньої самодіяльності драмгурток селищного клубу та учнівський хор, а шкільний секстет народних інструментів брав участь в обласному й республіканському оглядах художньої самодіяльності.
В 6 бібліотеках селища — понад 30 тис. прим. книг. Селищна бібліотека першою в районі здобула звання колективу відмінної праці. Лише в 1966 році з її фондів було видано читачам 18 368 книг і журналів. У бібліотеці проводяться ленінські і жовтневі читання, читацькі конференції і диспути. Філії і пересувки бібліотеки обслуговують найвіддаленіші бригади і ферми колгоспу «За мир».
У 1967 році трудящі селища передплачували 5400 прим, газет і журналів.
З метою пропаганди політичних і наукових знань у селищі створено групи товариства «Знання», в роботі яких беруть участь 70 чоловік: учителі, інженери, агрономи і службовці. При селищній Раді працює школа атеїстів, а при середній школі — батьківський університет.
Громадсько-політичне життя, економічне й культурне будівництво у Славгороді організують і спрямовують місцеві партійні організації. 5 партійних організацій об’єднують 160 комуністів і кандидатів у члени КПРС. З комсомольських осередки налічують у своєму складі 120 юнаків та дівчат. Понад 70 членів профспілки входять до складу 6 профспілкових організацій селища.
Велику роль у житті селища відіграє Рада депутатів трудящих, до складу якої обрано 51 депутата. Серед них — 11 робітників, 18 колгоспників і 22 службовці. В числі депутатів Ради слюсар Славгородського філіалу районного відділення «Сільгосптехніка» М. А. Ляпченко. Він ударник комуністичної праці, талановитий раціоналізатор. В 1966 році М. А. Ляпченка нагородили орденом Леніна. Велику допомогу Раді в її діяльності серед населення подають вуличні комітети, ради пенсіонерів, жіноча рада.
З метою подання допомоги підприємствам селищна Рада застосовує таку форму роботи, як організація депутатських постів у бригадах і на фермах колгоспу. Один із постів створено на молочно-товарній фермі колгоспу «За мир». Очолює його депутат селищної Ради доярка М. Г. Поліщук.
Багато уваги приділяють депутати поліпшенню побутового обслуговування трудящих. Чимало зробила в цьому напрямі постійна комісія ради по торгівлі і громадському харчуванню, очолювана В. С. Горовою. Члени комісії домагаються розширення асортименту та збільшення кількості промислових і продовольчих товарів у торговельній мережі селища. Взяли вони під контроль і роботу підприємств громадського харчування, дитячих установ тощо.
Добре працює культурно-освітня комісія селищної Ради, головою якої є вчитель П. В. Македон. Члени комісії — лікар Г. Ф. Полтавець, голова сільського споживчого товариства Г. П. Гончар і колгоспниця В. І. Краснова багато уваги приділяють контролю за будівництвом дитячих установ, школи, клубу.
В недалекому майбутньому Славгород має стати новим містом Радянської України. Передумови для цього дуже сприятливі: вигідне географічне положення в центрі індустріального Придніпров’я, багаті поклади корисних копалин (будівельного піску, каоліну, залізної руди Славгородсько-Оріхівської магнітної аномалії, близькість до залізничних і шосейних магістралей).
Вже закінчено роботи по прокладенню залізничної вітки від ст. Славгород до арматурного заводу. До автостради Москва—Севастополь побудовано асфальтоване шосе довжиною 15 км, завдяки чому Славгород забезпечено зручним автомобільним сполученням з обласним і районними центрами, а також іншими містами країни.
Ведуться роботи по прокладенню шосе Славгород—Тургенєвка. В центрі селища виросте житловий масив з багатоповерховими будинками для робітників арматурного заводу, а також нові будинки середньої школи, клубу, лікарні, дитячого комбінату, їдальні. Всього за 1966—1970 рр. буде введено в дію 10 тис. кв. метрів житла.
Красиве ім’я має селище. Сучасна слава його — в трудових справах робітників, колгоспників, інтелігенції, які наполегливо працюють на благо рідної Батьківщини.
Ю. А. КАРЦЕВ, О. Г. ПІВАКОВ.