Відбудова народного господарства на Дніпропетровщині
До мирного соціалістичного будівництва трудівники міст і сіл губернії приступали в умовах величезних господарських і політичних труднощів. На початок 1921 року на Катеринославщині не діяла жодна з 15 домен, жоден мартен. На Брянському заводі з 11 цехів працювало три. Завмерло життя на заводі Гантке, на заводах акціонерного товариства «Шодуар», стояв Дніпровський завод. З великими перебоями працювала Катерининська залізниця. У Криворізькому залізорудному басейні давали руду всього три рудники з 38. Скоротилась чисельність робітничого класу. На Брянському і Дніпровському заводах робітників стало менше майже втроє, на рудниках Кривого Рога з 24 тис. лишилося не більше як тисяча.
Глибоку кризу переживало сільське господарство. З невдоволення селян політикою воєнного комунізму намагалися скористатися ворожі елементи. Посилився куркульський бандитизм. Банди Махна вбивали радянських і партійних працівників, грабували населення.
Навесні 1921 року губернія була оголошена на воєнному становищі. У Криворізькому, Нікопольському і Павлоградському повітах майже всі члени партії брали участь у боротьбі з бандами. В губернії активно діяли 172 оперативні загони і 153 загони самооборони; 30-а Іркутська дивізія ім. ВЦВК, бійці якої допомагали також відбудовувати народне господарство губернії. Вона була відзначена орденом Трудового Червоного Прапора УРСР. Самовіддано боролися з куркульськими бандами члени КНС. Рішенням V з’їзду Рад України Троїцький, Царичанський, Могилівський і Слов’янський КНС нагороджені Червоними прапорами.
Обстановка в губернії значно поліпшилась до середини 1921 року. Бандитизму в основному було покладено край.
Розв’язуючи на основі нової економічної політики завдання відбудови народного господарства, партійна організація губернії багато уваги приділяла зміцненню своїх рядів, поліпшенню соціального складу осередків. Проводився курс на розширення демократичних форм і методів роботи профспілок. У 1921—22 рр. вони об’єднували до 55 тис. робітників і службовців губернії і відігравали велику роль у мобілізації трудящих на відбудову народного господарства.
Поступово піднімалась з руїн промисловість губернії. Вже в другій половині 1921 року почали працювати Брянський завод (з 1922 року — ім. Г. І. Петровського), заводи «Шодуар» (з 1922 року названі ім. В. І. Леніна і Комінтерну), завод Гантке (з 1922 року — ім. К. Лібкнехта). Успішно проводилась відбудова Криворізького залізорудного та Нікопольського марганцевого басейнів. У 1925 році в катеринославській групі заводів «Південсталь» працювало 6 домен і 16 мартенів, 4 бесемерівські конвертори, 38 прокатних станів. Металургійні заводи дали країні 19,7 млн. пудів чавуну, 22,3 млн. пудів прокату, що становило 42 проц. республіканського виробництва. За 1924—25 рр. в Кривбасі було видобуто 53,2 проц. союзного видобутку руди, що забезпечило повністю металургійні підприємства півдня України. Криворізьку руду почали також поставляти на експорт. Тільки на підприємствах металургійної і металообробної промисловості в 1926 році було 49068 робітників.
Багато зусиль вимагала відбудова сільського господарства, становище в якому дуже ускладнилось внаслідок посухи 1921 року.
Для здійснення цього завдання та зміцнення союзу робітничого класу з селянством велике значення мало послідовне здійснення партійними та радянськими органами губернії закону про землю, виданого Всеукраїнським революційним комітетом ще 5 січня 1920 року. На підставі цього закону було остаточно ліквідовано поміщицьке землеволодіння, в користування сільської бідноти та середняків передано 92,7 проц. усього земельного фонду губернії, до них ще, крім того, перейшла і значна частина куркульської землі. Результати земельних перетворень, здійснених на селі в роки революції, закріплював закон V Всеукраїнського з’їзду Рад від 2 березня 1921 року.
Важливу роль у відродженні сільського господарства відіграло розгортання партійної та громадсько-політичної роботи на селі. На зміцнення сільських парт-організацій з міст протягом 1922—1924 рр. було послано 400 комуністів 1 2. Поліпшувалась діяльність Рад, активну участь у роботі яких брали комітети незаможних селян. У 1925 році вони об’єднували 104 736 чоловік. Значно зміцніли органи Радянської влади на селі після перевиборів, що відбулися наприкінці 1924 та на початку 1925 року. Склад Рад поновився більш як наполовину. Збільшилось число депутатів-середняків і жінок-селянок у сільських та районних Радах. Позитивно вплинуло на відбудову сільського господарства кооперування, яке після XIII з’їзду РКП(б) особливо посилилося.
В 1925 році на Катеринославщині налічувалось 573 колективних господарства, що об’єднували 14,5 тис. селянських дворів. Серед них 80 проц. становили бідняки. Крім того, в губернії було створено 57 радгоспів.
Перші колгоспи та радгоспи стали опорними пунктами Радянської влади на селі в боротьбі за соціалістичну перебудову сільського господарства. На 1925 рік посівна площа досягла 90 проц. рівня 1916 року, підвищилась врожайність, зросла товарність сільського господарства, зменшилася кількість безпосівних селянських господарств.
До 1926 року народне господарство було в основному відбудовано. Це стало можливим завдяки самовідданій праці трудівників міст і сіл, на чолі яких йшли комуністи. Очистивши свої лави від нестійких елементів, партійна організація Катеринославщини поповнилась в період ленінського призову робітниками від верстата. Влітку 1925 року вона об’єднувала 14400 членів і кандидатів партії, серед них 75,5 проц. становили робітники. Під керівництвом партійних організацій у 1925 році працювало 32578 комсомольців, об’єднаних у 500 осередків Кількість членів профспілок на той час зросла до 193 257 чоловік.
Позитивно позначилася на народному господарстві нова форма управління, запроваджена в 1923—25 рр. у зв’язку з адміністративною реформою, за якою поділ на губернії було скасовано. Замість волостей і повітів колишньої Катеринославської губернії були утворені 87 районів, які входили до 7 округів: Олександрійського, Бердянського, Катеринославського, Павлоградського, Запорізького, Криворізького, Мелітопольського. В 1926 році Катеринославський округ об’єднано з Павлоградським у Дніпропетровський.
Незважаючи на те, що в перші роки Радянської влади зусилля народу, всі матеріальні ресурси були спрямовані на оборону країни, а потім на її відбудову, партія та Радянський уряд робили все можливе для підвищення добробуту і культурного рівня трудящих. В умовах розрухи і голоду з кожним роком зростала мережа лікувальних установ. Вже на початку 1922 року в губернії, від якої в 1919 році відійшли Олександрівський, Бахмутський, Слов’яносербський та Маріупольський повіти, було 96 лікарень на 4031 ліжко, 14 поліклінік, 124 амбулаторії; з них у селах — 58 лікарень на 983 ліжка і 89 амбулаторій. В системі охорони здоров’я працювало 1255 медичних працівників, у т. ч. 452 лікарі.
Радянська держава дістала тяжку спадщину від старого ладу — майже суцільну неписьменність населення. В 1920 році тільки 32,3 проц. мешканців Катеринославщини вміли писати й читати, в т. ч. серед жінок 23,8 проц. Радянський уряд прийняв ряд декретів і постанов, спрямованих на докорінну перебудову всієї системи народної освіти. В губернії працювало 1459 шкіл, в яких навчалось 113400 учнів. Уже в 1922 році 8,5 тис. дітей, що втратили батьків, виховувалися в 129 дитячих будинках. У 1924 році на Катеринославщині було 2146 шкіл, в яких навчалося 214232 дітей. На 1 січня 1924 року працювало 608 шкіл по ліквідації неписьменності, в яких навчалось 18 941 чоловік. Створювалися вищі та середні спеціальні учбові заклади. На кінець 1921 року в губернії працювало 3 інститути (гірничий, медичний та Інститут народної освіти), в яких навчалося понад 4 тис. студентів, і більше 1700 учнів — в 23 технікумах (переважно дітей робітників і селян). Було створено широку сітку робітфаків та різноманітних курсів. Широко розгорталася культурно-освітня робота. В 1921 році в губернії працювало 54 клуби, 273 бібліотеки, 207 хат-читалень і багато інших культурно-освітніх установ. В клубах, на заводах і фабриках діяли художні студії, гуртки образотворчого мистецтва. Місцевими митцями М. І. Сапожниковим, М. С. Погрібняком, Б. В. Смирновим, І. Д. Євсевським, В. В. Кореневим, Г. С. Теннером і іншими вже в той час було створено ряд полотен і скульптур, в яких відображався героїзм радянських людей в роки громадянської війни і в період відбудови народного господарства.
Важливу роль відіграли трудящі Катеринославщини у здійсненні ленінського плану побудови соціалізму, найголовнішою ланкою якого була індустріалізація країни.
Долаючи величезні труднощі і запеклий опір решток експлуататорських класів, у боротьбі проти різних антиленінських угруповань партія втілювала в життя накреслення В. І. Леніна. На початку 1927 року почалося будівництво Дніпровської гідростанції, енергія якої мала сприяти розвитку промисловості Дніпропетровська, Запоріжжя, Нікополя, Кривого Рога та інших районів. Почалося спорудження металургійного заводу в Кривому Розі. Велика увага приділялася реконструкції провідних підприємств та капітальному будівництву. Робітничий клас Дніпропетровщини одним з перших відгукнувся на заклик ленінградців розпочати соціалістичне змагання за успішне виконання планів господарського розвитку країни. На квітень 1929 року в змагання включилися всі найбільші металургійні заводи. У квітні 1929 року тільки в Дніпропетровську працювало 450 комсомольських бригад. У відповідь на заклик XVI партійної конференції стали змагатися бригади, цехи, заводи. Повсюдно колективи робітників брали підвищені зобов’язання.
Створювалася мережа профтехкурсів, курсів підвищення кваліфікації, на всіх підприємствах діяли школи фабрично-заводського навчання. Було відкрито Криворізький гірничий інститут, будівельний, транспортний і хіміко-технологічний у Дніпропетровську. Робітничий прошарок серед студентів становив 84 проц., комуністи — 29 процентів. Значно зріс контингент студентів технікумів і робітфаків.
Виконавши план першого року п’ятирічки на 103 проц., металурги області звернулися через газету «Правда» з закликом до всіх трудящих країни розпочати боротьбу за перевиконання завдань /другого року п’ятирічки. Почин підхопили нафтовики Баку, шахтарі Донбасу, робітники багатьох інших районів країни. У відповідь на звернення ЦК ВКП(б) (січень 1930 року) боротися за виконання п’ятирічки за 4 роки багато заводів області взяли підвищені зобов’язання.
За прикладом робітників Ленінграда і Маріуполя на Дніпропетровщині ширився рух за складання змінно-зустрічних планів. На листопад 1931 року метод змінно-зустрічного планування (за даними 12 підприємств) наслідували у 1164 ударних бригадах.
Металурги області в 1932 році взяли активну участь у всесоюзному змаганні металургів, у конкурсі на кращий мартен.
Своєю самовідданою працею трудящі області внесли значний вклад у справу боротьби за створення фундаменту соціалістичної економіки. В роки першої п’ятирічки було введено до ладу Криворізьку районну електростанцію потужністю 45 тис. кіловат, збудовано 2 коксохімічні заводи (у Дніпропетровську і Дніпродзержинську), 3 домни (на заводах ім. Дзержинського та ДЗМУ), блюмінг на заводі ім. Дзержинського, 6 мартенів, марганцеві шахти № 24, 13 і 15, п’ять залізозбагачувальних фабрик, 2 залізорудні шахти в Кривбасі, цегельний завод у Нікополі, залізобетонний міст через Дніпро в Дніпропетровську. Робітники заводу ім. Леніна освоїли виробництво труб різних калібрів для автомобільної і нафтової промисловості, що дало змогу країні відмовитись від завезення їх з-за кордону.
За п’ятирічку на Дніпропетровщині було вироблено близько 5 млн. тонн чавуну, 4,5 млн. тонн сталі, близько 4 млн. тонн прокату, видобуто 33 млн. тонн залізної, 6 млн. тонн марганцевої руди. На 1 квітня 1932 року в промисловості, на будівництві і транспорті працювало 569 463 робітники, з них 77 339 — у чорній металургії.
Успішному виконанню народногосподарських планів та зміцненню державного апарату сприяло утворення 27 лютого 1932 року на базі 5 округів Дніпропетровської області. Пізніше, в 1938 та 1939 роках, частина її території ввійшла до складу новоутворених Запорізької, Миколаївської та Кіровоградської областей.
Грандіозні завдання треба було розв’язувати трудящим області в другій п’ятирічці (1933—1937 рр.), яка мала забезпечити перемогу соціалізму в країні. Тому роботу промислових підприємств області не раз обговорювали ЦК ВКП(б), ЦК КП(б) України і місцеві парторганізації.
З метою піднесення трудової активності мас та обміну досвідом роботи у грудні 1933 року було проведено обласний зліт ударників чорної металургії. Вживалися заходи до поліпшення керівництва шахтами і заводами, переглядалися; плани підготовки робітничих кадрів та дальшої технічної реконструкції виробництва, посилювалась політмасова робота. Перебудовуючи свою діяльність відповідно до рішень XVII з’їзду ВКП(б) та XII з’їзду КП(б)У, обласна партійна організація зосереджувала головну увагу на роботі з людьми, на зміцненні зв’язків з масами.
Через широку мережу курсів готувалися кваліфіковані кадри робітників, здатних опанувати техніку. За почином комсомольців Уралмашу на основних підприємствах області 18 тис. робітників склали держтехекзамен. Багато уваги приділялося і підготовці керівників виробництва. В історію індустріалізації України ввійшли імена C. Г. Бірмана, І. І. Монаєнка, Ф. М. Майстренка, П. І. Лихорадова, Л. Ю. Лукича, І. І. Коробова та багатьох інших талановитих командирів промисловості, що виросли на Дніпропетровщині.
Найяскравішим виявом активності мас було соціалістичне змагання, яке розгорталось у боротьбі за освоєння нової техніки і дальше піднесення продуктивності праці. Одними з перших відгукнулися трудящі металургійних заводів області на заклик металургів Макіївки змагатися за рентабельність підприємств.
Велику роль у справі виконання п’ятирічних планів відіграв стахановський рух, яким уже в 1935 році були охоплені десятки тисяч трудящих області. Другу п’ятирічку промисловість області виконала до 1 квітня 1937 року (за 4 роки і 3 місяці). Обсяг валової продукції порівняно з 1933 роком подвоївся, виробництво чавуну зросло в 2,4 раза, сталі — в 2,5, прокату— в 2,2 раза. В 1937 році в області вироблялося 24,5 проц. загальносоюзного видобутку чавуну, 20,8 проц. сталі, 21,9 проц. прокату і коліс, 62,6 проц. залізної руди, 43 проц. марганцевої руди. Область давала чавуну більше, ніж Японія, Італія і Польща разом узяті. Південнотрубний завод у Нікополі виготовляв труб більше, ніж у 1913 році давала промисловість усієї Росії.
Питання розвитку металургійної промисловості були в центрі уваги партійних, радянських і профспілкових організацій області і в період третьої п’ятирічки. У ході соціалістичного змагання на честь XVIII з’їзду партії багато підприємств вийшли в число передових і були відзначені високими нагородами. Указом Президії Верховної Ради CPCP від 26 березня 1939 року ордена Леніна удостоєно Дніпропетровський завод ім. Леніна, ордена Трудового Червоного Прапора — Криворізький металургійний завод. Урядові нагороди одержали 171 працівник чорної металургії та 80 працівників залізничного транспорту.
Трудящі області брали активну участь у всесоюзному соціалістичному змаганні металургійних підприємств за збільшення випуску металу, у змаганні за звання кращої домни, кращого металурга.
У 1940 році бурильник шахти ім. Ілліча у Кривбасі О. І. Семиволос за зміну пройшов 22 погонних метри, нарубавши 184 тонни руди та виконавши норму на 1200 процентів. Його приклад наслідували інші робітники басейну і всієї країни.
Успішному розв’язанню проблеми підготовки кваліфікованих кадрів сприяло створення в 1940 році системи державних трудових резервів. На Дніпропетровщині в 1940 році до ремісничих училищ та шкіл ФЗН було прийнято 15 300 юнаків і дівчат, з них 7300 — з колгоспів.
Перед війною в області працювало 16 домен, 36 мартенів, 56 прокатних і трубопрокатних станів, 77 залізорудних шахт, 400 підприємств місцевої промисловості, які давали країні більш як 20 проц. чавуну, 16,5 проц. сталі, 18,2 проц. прокату, 59 проц. залізної руди, 34,5 проц. марганцевої руди від загальносоюзного виробництва.
Значних успіхів досягло соціалістичне сільське господарство. Матеріально-технічні передумови для цього були створені в ході індустріалізації країни. Як і в усій країні, масова колективізація сільського господарства на Дніпропетровщині розпочалася після XV з’їзду ВКП(б) наприкінці 1929 — на початку 1930 року. Велику роль у переході селянства на рейки соціалістичного господарювання відіграли комуни, артілі, ТСОЗи, засновані в період відбудови народного господарства. На їх прикладі селяни пересвідчувались у перевагах великого соціалістичного господарства над дрібним, одноосібним. У Дніпропетровському окрузі 1928 року налічувалось 485 колективних об’єднань селян, у Криворізькому — 572 такі колективи об’єднували 7522 селянські двори. Крім того, досить широкою була мережа сільськогосподарської та споживчої кооперації. Лише в Дніпропетровському окрузі в 1928 році сільськогосподарська кооперація об’єднувала 41 проц., а споживча — 65 проц. бідняцьких господарств. Значну допомогу колективним об’єднанням подавали створені влітку 1928 року згідно з рішенням липневого Пленуму ЦК ВКП(б) зернові радгоспи.
Однією з важливих особливостей здійснення колективізації в області була широка участь в ній робітників. Колективи промислових підприємств допомагали селянам налагодити виробництво у новостворених колгоспах, зміцнювати дисципліну, проводили велику масово-політичну і культурно-освітню роботу на селі. Лише в Дніпропетровському окрузі в 1929 році над колгоспами взяли шефство 19 тис. робітників. Новомосковський райком КП(б)У послав того року в сільські райони 19 ремонтних бригад. На виконання рішень листопадового (1929 року) Пленуму ЦК ВКП(б) підприємства Дніпропетровського округу послали на села 1311 робітників замість 365, як передбачалось.
Велику роль у колективізації відіграли МТС. На Дніпропетровщині серед перших були створені Ульянівська, Межівська, Верхньодніпровська, Роздорська, Привільнянська та Кільченська. В 1930 році в Дніпропетровському окрузі діяли 22 МТС, які обробляли 10 проц. посівної площі колгоспів. На кінець 1932 року в області налічувалось 3399 колгоспів, які об’єднували 85,7 проц. селянських дворів. Їх обслуговували 99 МТС.
Організаційному та економічному зміцненню колгоспів великою мірою сприяло рішення січневого (1933 року) Об’єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) про створення політвідділів МТС і радгоспів. На кінець лютого 1933 року в області почали діяти 66 політвідділів. Протягом року туди прибуло понад 700 комуністів. Крім того, для зміцнення керівництва колгоспами на партійну і радянську роботу було послано ще 2135 чоловік. Багато з них залишилися постійно працювати в сільському господарстві. Одночасно вживалися заходи до зміцнення матеріально-технічної бази МТС: тільки в 1933 році вони одержали близько 3 тис. нових тракторів. За 1933—1934 рр. у міжрайонних школах механізаторів було підготовлено 844 механіки-бригадири і 1444 комбайнери. Двомісячні перепідготовчі курси закінчили 205 голів колгоспів і 5120 бригадирів різних колгоспних бригад.
На кінець другої п’ятирічки колгоспи області об’єднували 99,7 проц. дворів і 99,95 проц. посівної площі. Значно поліпшилась технічна оснащеність сільського господарства. В області налічувалось 130 МТС, понад 9 тис. тракторів (у переведенні на 15-сильні), 5781 комбайн. Виросли сталі кадри механізаторів і колгоспних керівників. З’явились колгоспи-мільйонери. За виробництвом сільськогосподарських продуктів область вийшла в число передових. У 1939 році на Всесоюзній сільськогосподарській виставці було 4349 учасників з Дніпропетровщини. В 1940 році вся область стала учасницею виставки.
Під проводом Комуністичної партії трудівники міст і сіл області внесли помітний вклад у справу побудови соціалізму в нашій країні. На 1941 рік обласна партійна організація об’єднувала 33 311 членів ВКП (б) і 21 206 кандидатів у члени партії. Під її керівництвом працював численний загін комсомольців— 141 496 чоловік.
Яскравим виявом зрослої морально-політичної єдності трудящих була їх висока активність під час виборів до органів влади на основі нової Конституції. У виборах до Верховної Ради CPCP (12 грудня 1937 року) взяло участь 97 проц. виборців області. З числа голосуючих 97,5 проц. виборців віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних. Серед депутатів, обраних від Дніпропетровщини, були визначні партійні і радянські діячі Г. І. Петровський, Д. С. Коротченко, відомий дослідник Арктики челюскінець П. П. Ширшов та інші.
У виборах до місцевих — обласної, районних, сільських і селищних Рад взяло участь 99,3 проц. всіх виборців. За кандидатів у депутати проголосувало 97,81 проц. До обласної Ради трудящі обрали 65 комуністів і 26 безпартійних, до районних Рад— 304 комуністи і 324 безпартійні, до сільських і селищних Рад — 3476 комуністів і 5879 безпартійних.
Докорінно змінилося соціально-економічне лице області, яка стала розвинутим індустріальним краєм нашої держави. В 1939 році на її території проживало 2273 тис. чоловік. Істотно змінилося співвідношення між міським і сільським населенням. У 1939 році в містах мешкало 53 проц. населення, на селах — 47 процентів. В області було 16 міст і селищ міського типу.
На основі розвитку економіки значно збільшились державні асигнування на охорону здоров’я, соціальне забезпечення, народну освіту і культурно-побутове обслуговування трудящих. Тільки за роки другої п’ятирічки державні витрати на ці цілі по Дніпропетровській області зросли більш як утроє (з 4,5 до 14 млн. карбованців).
За цей час виробництво товарів народного споживання в області збільшилось у 2 рази. Товарообіг державної і кооперативної торгівлі в цілому зріс більш як утроє (з 47 800 до 143 700 млн. карбованців). Асигнування на охорону здоров’я в 1937 році зросли до 130 млн. карбованців. В 1940 році в області було 169 лікарень на 12,2 тисячі ліжок, де працювало 2802 лікарі і понад 8,5 тис. середнього медичного персоналу. Постійними дитячими яслами було охоплено 17 200 дітей, 14 239 дошкільнят виховувалися в дитячих садках.
Величезні зміни сталися в галузі освіти, культури. Уже в 1937 році в області в основному була ліквідована неписьменність. Збільшилась кількість середніх і неповних середніх шкіл. Якщо в 1932/1933 навчальному році в області була всього 31 середня школа, то в 1940/1941 навчальному році їх було 300. А всього напередодні війни — 1660 шкіл, в яких навчалось 395 900 учнів і працювало 15 300 вчителів.
Важливу роль у комуністичному вихованні підростаючого покоління відігравали позашкільні установи, кількість яких з кожним роком зростала. В 1941 році в області працювало 2 палаци піонерів, 39 піонерських клубів, 11 дитячих технічних станцій, 5 спортивних шкіл, 2 екскурсійно-туристські станції.
Бурхливо розвивалась вища і середня спеціальна освіта. Напередодні Великої Вітчизняної війни в області працював державний університет і 16 інститутів, у яких навчалося 17 495 студентів, 13 490 чоловік навчалися в 46 середніх спеціальних учбових закладах. Широкою була мережа науково-дослідних та проектних інститутів. Велику наукову роботу проводили співробітники фізико-технічного інституту, заснованого в 1927 році з ініціативи Л. В. Писаржевського, інституту фізичної хімії, науково-дослідного трубного інституту, гідробіологічної станції (пізніше була реорганізована в інститут гідробіології), науково-дослідного інституту епідеміології та мікробіології, інституту зернового господарства та багатьох інших.
З вищими учбовими закладами і науково-дослідними інститутами області пов’язана Діяльність багатьох відомих вчених нашої країни. Ще до революції тут починали працювати академіки О. М. Динник, Л. В. Писаржевський, академік АН УРСР Д. І. Яворницький. Важливі наукові проблеми досліджували тут у 30—40-і роки академік Г. В. Курдюмов, академіки АН УРСР М. М. Доброхотов, В. М. Свечников (в галузі металургії та металознавства); академік АН УРСР М. П. Семененко і член-кореспондент АН УРСР С. П. Родіонов (в галузі геології).
Велику дослідницьку роботу проводили член-кореспондент АН УРСР П. Т. Ємельяненко (виробництво труб); член-кореспондент АН СРСР О. І. Бродський (в галузі фізичної хімії).
Напередодні Великої Вітчизняної війни активну наукову і громадську діяльність вели нині академіки АН УРСР 3. І. Некрасов, К. Ф. Стародубов, академік АН УРСР та АН СРСР О. П. Чекмарьов, член-кореспондент АН УРСР К. П. Бунін, відомий учений в галузі гірничої механіки академік АН УРСР М. С. Поляков, відомий селекціонер академік ВАСГНІЛ Б. П. Соколов, заслужені діячі науки УРСР гідробіолог Г. Б. Мельников, лікарі Д. О. Василенко, Л. А. Луковський та багато інших.
У 1940 році в області працювало понад 60 палаців культури і клубів у містах і селищах міського типу, 11 будинків культури в райцентрах, 233 сільських та 615 колгоспних клубів та хат-читалень. Трудящих області обслуговували 1342 масові бібліотеки з книжковим фондом майже 3 млн. прим., а також 418 кіноустановок, в т. ч. 335 звукових, 8 музеїв та багато інших культурно-освітніх установ. В 1941 році працювало 8 театрів та філармонія, які виростили таких талановитих майстрів сцени, як народні артисти УРСР Г. В. Маринич, А. А. Верменич, В. І. Овчаренко, А. П. Хорошун, 3. С. Хрукалова, заслужений діяч мистецтв УРСР М. Г. Єсипенко та багато інших. На Дніпропетровщині починали свою творчу діяльність народні артисти СРСР І. С. Паторжинський, В. М. Дальський, народний артист УРСР О. Д. Гай. Художники М. І. Сапожников, М. М. Панін, М. С. Погрібняк, С. І. Слободянюк-Подолян, Г. А. Невечеря, В. О. Ховаєв, графік В. В. Коренєв, скульптори Г. С. Теннер і О. І. Жерадков відтворювали образ нової радянської людини, її самовіддану працю і творчість.
Справжнього розвитку набуло народне мистецтво, особливо декоративний розпис. У 20-х рр. у селі Петриківці почали працювати кооперативно-промислова артіль вишивальниць «Вільна селянка», а в селі Царичанці — «Червона квітка». В селах Шульгівці, Петриківці, Могильові, Прядівці, Китайгородці і Царичанці широкого розвитку набрало виробництво килимів. У місті Нікополі в артілі «Цеглобуд» виготовляли художньо оздоблений керамічний посуд. З ініціативи Т. Я. Пати, нині заслуженого майстра народної творчості УРСР, у 1936 році в Петриківці була заснована школа декоративного малювання.
Ще в 20-х рр. в Дніпропетровську виходили літературні журнали «Молодая кузница», «Зоря», «Мартен», а трохи пізніше «Штурм», навколо яких об’єднувалися молоді письменники. Тоді ж на заводі ім. Петровського почала свою діяльність одна з найперших на Україні літературних груп «Плавка». Такі групи були створені і в Кривому Розі, а також в Апостолівському районі, в радгоспі «Веселі Терни» Криворізького району та інших. З середовища літгуртківців у літературу прийшов загін відомих тепер письменників. У 30—40-х рр. почали свою літературну діяльність О. Й. Билінов, П. М. Біба, С. О. Завгородній, С. А. Чорнобривець та інші.
В 1939 році з’явилися в пресі перші вірші народної поетеси Ф. А. Карпенко. В 1938 році в області виходило 182 газети загальним тиражем 467 738 примірників.