Жовті Води, Дніпропетровська область
Жовті Води — місто обласного підпорядкування, розташоване на річці Жовтій за 136 км на захід від Дніпропетровська. Залізнична станція — Жовта І Ріка. Населення — 41,8 тис. чоловік.
В давнину річка Жовта була повноводною, а навколо неї росли дрімучі ліси. Тепер вона майже висохла і тут розкинувся неозорий степ, помережений лісозахисними смугами, балками й байраками. На її берегах і виросло місто Жовті Води — одне з наймолодших міст України.
З його передісторією пов’язана перша видатна перемога українських козацьких військ під керівництвом Богдана Хмельницького над польсько-шляхетськими військами під час народно-визвольної боротьби 1648—54 рр. В середині квітня 1648 року в урочищі Жовті Води повсталі козаки, очолювані Богданом Хмельницьким, зустріли польсько-шляхетські війська під командуванням С. Потоцького і Я. Шемберга. В перших боях 19 квітня козацькі загони примусили шляхту відступити і зайняти для себе невигідну позицію. Згодом до запорожців приєдналися і реєстрові козаки, які були послані польським командуванням для підтримки Потоцького. 5 травня військо Богдана Хмельницького перейшло в рішучий наступ на ворожий табір. Битва тривала два дні і закінчилась розгромом польсько-шляхетських загонів. Тяжко поранений Потоцький потрапив у полон і незабаром помер, а Шемберга було вбито. Основні сили ворога було знищено, решту взято у полон.
У бою під Жовтими Водами разом з українськими повстанцями доблесно воювали їхні російські брати — втікачі з маєтків феодалів-кріпосників, жителі багатьох міст Росії, а також загони донських козаків.
Про цю історичну подію збереглося багато документів, спогадів, народних пісень. Образно оспівується перемога Богдана Хмельницького під Жовтими Водами в одній із пісень:
Гей, поїхав Хмельницький
І к Жовтому Броду,
Гей, не один лях лежить
Головою в воду…
Вдячні нащадки дбайливо оберігають історичні пам’ятки того часу. Недалеко від залізничної станції Жовті Води, що за 10 км від міста, височить старовинна могила, яку в народі називають Богдановою. На ній, як вважають дослідники, був командний пункт Богдана Хмельницького. Біля станції Савро є легендарна Савур-могила. За народними переказами, козаки засипали тут землею, набираючи її у власні шапки, місце поховання тих, хто загинув у битві під Жовтими Водами. В приміському селі Миролюбівці (в минулому Боголюбівка) в 1954 році на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією встановлено меморіальну плиту в пам’ять битви під Жовтими Водами. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 23 травня 1957 року селище міського типу Жовту Ріку перейменовано на місто Жовті Води. Ім’ям легендарного сина українського народу Богдана Хмельницького названа одна з центральних вулиць міста, а біля входу на стадіон встановлено пам’ятник Богдану Хмельницькому.
Історія виникнення й розвитку селища Жовта Ріка (тепер місто Жовті Води) тісно пов’язана з промисловим освоєнням краю, з відкриттям й розробкою залізорудних родовищ на річці Жовтій. У 1895 році підприємець Львов разом з інженером Боруцьким за безцінь орендували у жителів села Весело-Іванівки 870 десятин землі (з оплатою півкопійки за пуд видобутої руди). Згодом до пограбування надр долучались і іноземні підприємці. Власником Весело-Іванівського рудника стало гірничопромислове товариство «Жовта Ріка», засноване в Брюсселі в 1899 році. В кінці 1908 року рудник був переданий в оренду іншому бельгійському товариству — «Фермієр».
Поруч з Весело-Іванівським рудником виник Краснокутський рудник. У 1897 році катеринославський купець Копилов узяв в оренду у поміщиці Краснокутської 1027 десятин землі, на якій у 1898 році розпочав кар’єрний видобуток руди. В трьох верстах від цього рудника, на землях, що належали поміщикові Коломойцеву, одеським підприємцем Калоті було відкрито рудник, багатий на поклади заліза. В 1904 році цей рудник був придбаний засновником акціонерного «Товариства російської залізної промисловості» Гантке. Наприкінці XIX століття на річці Жовтій розпочали розробку залізної руди Брянське, Криворізьке та Одеське товариства на паях «Рандич і К°». Але під час економічної кризи 1900—1903 рр. рудники цих товариств закрилися.
Селище Жовта Ріка, в районі якого і діяли Весело-Іванівський, Краснокутський та Коломойцевський (Гантке) рудники, виникло поблизу села Весело-Іванівки. Спочатку на Весело-Іванівському руднику щороку добували по 3,5 млн. пудів залізної руди, на рудниках Краснокутському і Гантке — по 2,5 млн. пудів. До прокладення Саксаганської вітки (Карнаватка—П’ятихатки) Катерининської залізниці видобуту руду доставляли гужовим транспортом на станцію Пичугине. Одночасно з завершенням будівництва Катерининської залізниці рудопромисловці провели від селища до станції Жовті Води залізничну вітку довжиною в 10 верст. Пізніше вона була передана управлінню Катерининської залізниці, яке зобов’язалося викупити її у товариства «Жовта Ріка». Рудопромисловці гарантували щорічне перевезення руди залізницею спочатку не менше 8 млн. пудів, а пізніше — понад 21 млн. пудів.
Значно зріс видобуток залізної руди на рудниках в період промислового піднесення. Один із найбільших у Кривбасі Весело-Іванівський рудник «Жовта Ріка», орендований товариством «Фермієр», в 1910 році видав 19,5 млн. пудів, в 1913 році — близько 18 млн. пудів залізної руди. Почали видобуток нові рудники — «Камчатка» і «Головкова балка». Напередодні першої світової імперіалістичної війни всі рудники Жовтої Ріки видали 21,6 млн. пудів руди, що становило 5,5 проц. всього видобутку руди в Кривбасі. У залізорудну промисловість Жовтої Ріки, як і всього Кривбасу, вкладали капітали іноземні підприємці —бельгійські і німецькі, їм належало близько 90 проц. видобутої руди.
У зв’язку із зміною періодів кризи і піднесення в залізорудній промисловості кількість працюючих на рудниках не була постійною. Так, на руднику «Жовтій Ріці» спочатку налічувалось близько 200 чол., а в 1901 році — 60 робітників, у 1904 році було близько 10003, на початок 1905 року — 860, а в 1908 —902 робітники. На руднику Копилова на початок 1905 року працювали 304 чол., а восени 1908 року — 146 робітників. На жовторічнянські рудники на цей час припадало понад 10 проц. усіх робітників Кривбасу. Через тимчасове зменшення попиту на РУДУ кількість їх тут у 1912 році скоротилася майже наполовину і становила близько 600 чол. В 1913 вона знову зросла і досягла понад 1000 чол. Здебільшого на рудниках працювали сезонники, постійних робітників було мало.
Робітничий клас Жовтої Ріки, як і всього Криворіжжя, формувався із зайшлих та місцевих селян. Переважна частина рудокопів була родом з Катеринославської, Чернігівської, Київської, Орловської, Курської, Могилівської та інших губерній. Жителі навколишніх сіл — Жовтого, Боголюбівки, Весело-Іванівки та інших,— господарства яких занепали, також вливалися до лав жовторічнянських робітників. На рудниках працювали люди різних національностей. Найчастіше це були росіяни й українці, які дружно відстоювали спільні класові інтереси в боротьбі з капіталістами.
Економічне становище рудокопів жовторічнянських рудників було надзвичайно тяжким. Тут, як і у всьому Криворіжжі, панувала жорстока експлуатація. Робочий день тривав до 13,5 години. Виданий царським урядом закон від 2 червня 1897 року, який обмежував робочий день 11,5 годинами, фактично залишався на папері. Капіталісти, як правило, застосовували на рудниках понаднормові роботи. Робітники одержували дуже мізерну плату. В 1913 році, за офіційними даними, середньорічний заробіток робітників рудників Жовтої Річки становив від 309 до 385 карбованців.
На рудниках застосовувалась підрядна й артільна системи робіт. Рудопромисловець або підрядчик набирали для певної роботи артілі робітників. Вибухівку та інструменти робітники повинні були придбати на свої кошти. Артільщики, які під час набору робітників в артіль перетворювалися на підрядчиків, шахраювали при виплаті заробітної плати. Майже всі підземні і зовнішні роботи на рудниках виконувалися вручну. Спускатися до місця праці в кар’єр і підніматися на-гора робітникам доводилося сходами, які були занедбані, і тому часто траплялися нещасні випадки. Пізніше зробили клітьові підйомники, але через відсутність охорони праці аварії не припинялися. Домагаючись забезпечення максимальних прибутків, рудопромисловці не гребували ніякими засобами. Вони запровадили безконтрольну систему штрафів. Особливо нахабно обкрадали робітників на кар’єрах рудників купця М. Копилова.
Жахливими були і житлово-побутові умови гірників. Робітники тулилися в сирих халупах. В темних і низьких коморах з земляними долівками мешкало по кілька родин. Одиноких робітників поселяли в земляні бараки — казарми, де жило по кілька десятків чоловік. Особливо скрутно доводилось їм весною і восени, коли ці споруди заливала дощова вода. В. А. Валявко, відомий криворізький більшовик, згадував пізніше, що оселі рудокопів скидалися більше на могили, ніж на людське житло. Звичайно, це були чотирикутні ями глибиною в 2—2,5 аршина з дерев’яним склепінням, закиданим зверху землею. Світло проникало до них через два невеликих вікна, одне напроти другого в одному і другому причілку барака. Через темряву ледве можна було розгледіти людей.
Пізніше рудопромисловці почали споруджувати кам’яні будинки, щоб поселити в них, головним чином, сім’ї кваліфікованих робітників. Але на це відпускалось дуже мало коштів. У 1913 році в 17 «будинках для робітників» (так капіталісти називали бараки) мешкало 930 шахтарів, в середньому по 55 чоловік в кожному «будинку». В 14 «сімейних будинках» жило 87 родин. Капіталісти відмовляли робітникам в задоволенні елементарних побутових потреб. В селищі гірників не було ні водопроводу, ні каналізації, ні електроосвітлення, ні бруку. Тільки в 1914 році збудували невеличку рудничну лазню.
Виснажлива праця, винятково погані житлові умови і відсутність техніки безпеки на виробництві призводили до захворювань і високої смертності робітників. На все селище був лише невеликий медпункт на руднику «Жовта Ріка». Робітників з тяжкими захворюваннями або з травматичними ушкодженнями відправляли на лікування в села Жовте і Петрове, де були земські лікарні. Траплялися випадки, коли хворі помирали в дорозі.
Переважна більшість жовторічнянських робітників була неписьменною. На темряву і неосвіченість прирікались і діти. Початкову рудничну школу в селищі було відкрито лише в 1905 році. Напередодні світової імперіалістичної війни в ній працювало 3 вчителів, які навчали до 120 дітей з родин службовців, заможних селян із сусідніх сіл, а також деяких робітників. Але ніхто з учнів у дореволюційний час не здобув ні вищої, ні середньої освіти.
Жорстока капіталістична експлуатація, до якої долучались політичне безправ’я і національний гніт, викликали у робітників обурення і протест, піднімали їх на боротьбу проти царизму і капіталістів. Революційне піднесення в країні в 1901 — 1903 рр. справило значний вплив на жовторічнянських рудокопів. Уже в першій половині 1904 року на рудниках Копилова і «Жовтій Ріці» відбулося кілька економічних страйків.
Перший великий страйк на руднику «Жовта Ріка» почався 31 серпня (13 вересня) 1904 року. В ньому взяло участь близько 1000 робітників. Причиною страйку була низька заробітна плата шахтарів, свавілля адміністрації. Одночасно рудокопи протестували проти російсько-японської війни. Приводом до виступу робітників було зменшення адміністрацією заробітку при розрахунку призваним до армії восени робітникам. Коли рудокопи прийшли в контору для переговорів, керуючий рудником Розмариця зустрів їх пострілами з револьвера, кілька чоловік було поранено. Розлючені робітники спалили контору, побили шибки в інших приміщеннях, порізали електропроводку і зруйнували електричну машину. Вночі вони напали на будинок Розмариці, але той утік.
1(14) вересня на рудник прибув загін карателів. 18 робітників, як «зачинщиків» заворушень, було заарештовано і ув’язнено. Через тиждень на руднику роботи були відновлені.
1905 рік вписав нову сторінку в історію революційної боротьби трудящих селища. Збільшилась кількість страйків та їх учасників. Робітники почали рішучіше вимагати підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо. ЗО червня 1905 року відбувся страйк шахтарів рудника Копилова. Готувався страйк і на руднику «Жовтій Ріці». Щоб запобігти цьому, верхньодніпровський повітовий справник послав туди загін поліцейських стражників. Шахтарі Жовтої Ріки брали активну участь у всеросійському жовтневому страйку. Це був перший масовий політичний виступ гірників, а також і залізничників станції. До робітників приєднались селяни навколишніх сіл. В грудні, у відповідь на заклик Бойового страйкового комітету Катеринослава, жовторічнянці включилися в загальний політичний страйк. Робітники і дрібні службовці станції Жовта Ріка встановили зв’язок з Довгинцевським бойовим страйковим комітетом. Від залізничників не відставали і гірники.
В 1905 році революційну роботу серед місцевих гірників вели В. А. Валявко, М. С. Монастирський та інші більшовики, що приїжджали з Криворіжжя. В 1906 році було створено об’єднану Криворізьку організацію РСДРП, яка складалася з трьох районних організацій. Районний комітет, що об’єднував північні рудники Криворіжжя, мав вплив і на робітників Жовтої Ріки. Не раз відвідував селище активний працівник комітету більшовик Б. Г. Козловський.
В період спаду першої російської революції в селищі відбулося кілька значних виступів робітників. Так, 1 травня 1907 року відбувся страйк на рудниках «Жовта Ріка» та Краснокутському. Одночасно з економічними вимогами робітники висували також і політичні.
Не припиняли боротьби проти царизму та капіталістів гірники Жовтої Ріки і в наступні роки. В період нового революційного піднесення посилився вплив більшовиків на жовторічнянських робітників. Велику популярність серед них мала щоденна робітнича газета «Правда». В 1912 році робітники Жовтої Ріки брали участь у виборах робітничого депутата IV Державної думи.
На початку першої світової імперіалістичної війни значна кількість кадрових робітників була мобілізована на фронт. На підприємства прийшли жінки і підлітки, а також вихідці із сільської буржуазії, які ухилялися від відправки на фронт. Наприкінці 1914 року на рудниках працювало 607 чол. (на 41 проц. менше, ніж у 1913 році)7. Видобуток руди в 1914 році знизився до 17,2 млн. пудів, в 1915 році — до 13,2 млн. пудів. Погіршення економічного становища трудящих селища, викликане зростаючою дорожнечею та воєнними поразками царизму, сприяло посиленню серед них антивоєнних настроїв, активізації революційного руху.
Звістка про повалення царизму і перемогу Лютневої революції 1917 року дійшла до трудящих Жовтої Ріки на початку березня. На рудниках раз у раз відбувалися мітинги і демонстрації. Робітники роззброїли поліцію і жандармів, ліквідували місцеві органи влади, створили рудничні комітети і обрали своїх представників до Криворізької Ради робітничих і солдатських депутатів. У цей час на рудниках організуються і професіональні спілки робітників, які ввійшли до Криворізького районного об’єднання профспілок.
Руднична партійна організація у Жовтій Ріці виникла на початку літа 1917 року. Вона входила до складу Вечірньокутської районної організації (Донецько-Криворізьке обласне партійне об’єднання) і підтримувала тісні зв’язки з Катеринославським комітетом РСДРП(б).
В серпні 1917 року у селищі було створено загін Червоної гвардії, який стежив за революційним порядком. Жовторічнянці рішуче виступили проти контрреволюційного заколоту Корнілова, зробили обшук у місцевого поміщика корніловця Тищенка і заарештували його.
Трудящі селища вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції і разом з робітниками Криворіжжя розгорнули боротьбу за встановлення влади Рад на місцях. Сприятливі умови для збройного повстання на Криворіжжі склалися лише на початку січня 1918 року, після встановлення Радянської влади в Катеринославі, Кам’янському, коли радянські війська під командуванням В. О. Антонова-Овсієнка переправились на правий берег Дніпра. Протягом 22—24 січня 1918 року наступаючі радянські війська і місцеві червоногвардійці очистили всю територію Криворіжжя від контрреволюційних загонів Центральної ради. Радянську владу було встановлено і в селищі Жовтій Ріці. Відбулися вибори до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів Криворізького басейну, до складу якої ввійшло і кілька представників від Жовтої Ріки. Криворізька Рада та її депутатські групи на місцях докладали всіх зусиль, щоб вивести басейн із скрутного економічного становища, розпочати роботу по забезпеченню населення рудників паливом, продовольчими товарами та одягом. Втілювались у життя перші декрети Радянської влади.
Проте недовгим був період мирного розвитку молодої Країни Рад. Наприкінці березня 1918 року червоногвардійським загонам Жовтої Ріки разом з іншими частинами Червоної Армії довелося боротися проти полчищ кайзерівської Німеччини на підступах до Кривбасу. Відступивши під натиском озброєних до зубів німецьких окупантів, вони ввійшли до складу Ордовасилівського загону, яким командували П. М. Кращенко і М. В. Задорожний. Пізніше цей загін приєднався до Кримського (Чорноморського) полку, командиром якого був І. Ф. Федько, і брав участь у боротьбі з білогвардійцями на Північному Кавказі.
Робітники Жовтої Ріки, що лишилися на окупованій німцями території, теж чинили опір загарбникам. Окупантам не вдалося ввести в дію жоден з рудників. Навесні 1918 року в сусідньому селі Жовтому більшовики Д. М. Аксененко та М. І. Голов’янченко організували підпільну партійну групу. За дорученням цієї групи колишній прапорщик царської армії Г. В. Потапов, що повернувся з німецького полону, створив з колишніх солдатів фронтовиків і селян-бідняків сіл Жовтого, Весело-Іванівки, Красного Кута і робітників Жовтої Ріки партизанський загін з 25 чоловік. У бойових діях загону активну участь брали О. М. Грабовський, В. С. Мусієнко, О. Л. Геращенко, С. С. Кваша та інші. Партизани нападали на дрібні загони німецьких та гетьманських військ у Жовтянській, Краснокутській, Попельнастівській, Саксаганській та інших волостях Верхньодніпровського повіту. Восени 1918 року загін Г. В. Потапова налічував 350 бійців, в т. ч. 50 кіннотників. Було налагоджено зв’язок з нелегальним Катеринославським губкомом партії та підпільниками Кривого Рога.
В середині листопада 1918 року партизани визволили від окупантів і гайдамаків Жовту Ріку і відновили там владу Рад. Але незабаром селище захопили петлюрівці. На початку лютого 1919 року, після розгрому Червоною Армією військ Директорії, жовторічнянці знову приступили до відбудовчої роботи. Однак мирній праці перешкоджали різні контрреволюційні недобитки та куркульські банди. У березні 1919 року загін Г. В. Потапова в бою під Верхньодніпровськом розгромив банду Марусі.
Влітку 1919 року, коли почався наступ Денікіна, робітники селища стали на захист Радянської влади. Влився в Червону Армію і партизанський загін Г. В. Потапова.
У січні 1920 року в селищі остаточно відновлена Радянська влада. Спочатку тут діяв ревком, а з лютого — селищна Рада робітничих депутатів, яка підпорядковувалася виконавчому комітетові Криворізької повітової Ради. Протягом 1920 року гірники Жовтої Ріки направили групу товаришів на боротьбу з білополяками і врангелівцями. Частина робітників ввійшла в місцевий загін особливого призначення під командуванням М. В. Задорожного і А. К. Листопада, який боровся проти куркульського бандитизму в північних районах Криворізького повіту.
Після закінчення громадянської війни становище в селищі було дуже складним. Кар’єри рудників з 1918 року були затоплені. Гірниче устаткування і водовідливні насоси не діяли. Переважна більшість шахтарів через припинення робіт на рудниках працювала в сільському господарстві.
Через нестачу коштів Президія Вищої ради народного господарства вирішила приступити до відбудови насамперед тих рудників Кривбасу, що краще збереглися. Рудники Жовтої Річки, як більш зруйновані, кілька років перебували в стані технічної охорони. І тільки в 1923 році з ініціативи робітників, яку підтримали Криворізький окружком партії і Катеринославська губернська рада спілки гірників, почалися підготовчі роботи до їх відбудови. На початку 1924 року Південнорудний трест видав наказ, за яким кар’єри всіх колишніх рудників об’єднувалися в одне рудоуправління «Жовта Ріка», першим завідуючим якого був призначений гірничий технік Черняєв. У 1924—25 господарському році на об’єднаному руднику розгорнулися водовідливні та інші відбудовчі роботи. Спочатку воду з кар’єрів відкачували ручними насосами. Тільки в 1925 році було пущено першу турбіну, і рудник одержав електроенергію.
У відбудові рудника активну участь взяли партійна і профспілкова організації, створені наприкінці 1923 року. До партійного осередку, що об’єднував комуністів рудника та Весело-Іванівської сільради, входило 7 чол., в їх числі М. Й. Дьяконов (секретар партосередку), Ф. М. Голов’яненко, С. І. Поліщук, М. А. Суслов та інші. За ініціативою комуністів в кінці 1923 року на руднику було організовано комсомольський осередок, який налічував 7 чоловік. Першими комсомольцями були К. Барабаш, О. Карпик, О. Люлько, Є. Шевченко, О. Шевцова, О. Чередіонова. Секретарем осередку обрали І. Дєлова. У квітні 1945 року він загинув при визволенні Чехословаччини. В Братиславі на його могилі встановлено пам’ятник.
Комуністи і комсомольці не лише активно працювали на відбудові рудника. Вони проводили також велику культурно-освітню роботу: брали участь у проведенні атеїстичної пропаганди серед населення, в організації художньої самодіяльності та спортивно-масової роботи. Комсомольці встановили шефство над першими піонерськими загонами, створеними в жовторічнянській школі наприкінці 1923 року.
В період соціалістичної індустріалізації країни партійні та господарські органи рудника особливу увагу звернули на технічне переобладнання гірничорудного виробництва. Було складено плав реконструкції рудника, в якому передбачалось також і будівництво нових об’єктів. Цей план почали втілювати в життя у травні 1929 року і завершили до вересня 1932 року. За цей час було збудовано механічну майстерню, паровозне депо, градирню, високовольтну лінію, 2 електропідстанції, компресорну установку тощо. Здійснення цих заходів забезпечило значний приріст виробництва залізної руди. Одночасно в 1929 році було закладено ствол шахти «Капітальна». Цю шахту — одну з найбільших у Кривбасі — було введено в експлуатацію в 1934 році.
Велике значення для піднесення гірничорудного виробництва мала постанова ЦК ВКП(б) від 15 квітня 1930 року про діяльність Південнорудного тресту, в якій було намічено шляхи дальшого розвитку Криворізького басейну, в т. ч. і рудоуправління «Жовта Ріка». Колектив доклав багато зусиль для дальшої його реконструкції і впровадження механізації робіт по видобутку і транспортуванню руди, застосуванню новітніх засобів розробки родовищ. У 1932 році розвідувальна партія рудника за основними показниками вийшла на перше місце в Кривбасі. В авангарді боротьби за здійснення завдань, поставлених партією, за підвищення продуктивності праці і загального рівня видобутку руди йшли гірники-комуністи І. А. Седченко, Д. І. Холодій, Г. 3. Сучак, С. С. Дьяконов, В. М. Старинець та інші.
Посилення механізації гірничих робіт вимагало підвищення культурно-технічного рівня робітників. Партійна організація рудника приділяла велику увагу технічній освіті робітників. В 1931 році на різних курсах по підвищенню кваліфікації і освоєнню нової техніки вчилися 107 робітників, у 1932 році — 210. На руднику діяв виробничо-технічний кабінет, при якому працювало 8 технічних гуртків. У 1932 році в них навчалося 240 робітників.
Активну участь у соціалістичному будівництві брали жінки. В 1932 році різні виробничі курси закінчило 57 жінок. Серед передовиків праці великою повагою користувались Л. 3. Нечаева, Є. Й. Дьяконова та інші. В 1932 році за зразкову роботу 128 жінок рудника «Жовта Ріка» одержали премії.
Надзвичайно важливе значення в справі технічного переозброєння рудників мала безпосередня участь робітників у раціоналізації виробництва. В 1935 році за ініціативою інженерів Г. Б. Римші і Г. М. Малахова на рудниках Жовтої Ріки вперше в СРСР в широких масштабах був застосований метод буріння зйомними коронками при важких умовах буріння, що дало великий економічний ефект. До цього на руднику щозмінно транспортувалось по стволу і виробках 1,5—2 тонни бурової сталі. Після впровадження нового методу цей трудомісткий процес відпав, що дало змогу вивільнити 62 робітників, зайнятих раніше на заправній станції і транспортуванні бурових інструментів. Це сприяло підвищенню продуктивності праці бурильника на 25 проц. У цьому ж році був застосований метод грунтоуступного відбою в підетажних штреках, завдяки чому зросла продуктивність праці не лише бурильників, а й усієї забійної групи гірників. У 1938 році під керівництвом Криворізького науково-дослідного гірничорудного інституту на рудниках було проведено показове буріння свердловин за системою інженера Бочарова (з застосуванням телескопічної подачі), що вдвоє збільшило середньомісячний виробіток на бурінні. Досвід такого буріння пізніше застосували і на інших рудниках Кривбасу.
Ініціатором боротьби за технічний прогрес виступили комуністи рудника. На кінець першої п’ятирічки парторганізація рудника налічувала 252 чоловіки. Тільки в 1932 році до лав партії вступило 33 передовики виробництва. З метою поліпшення партійного керівництва, наближення його до виробництва, в квітні 1932 року у складі рудничної парторганізації було створено 7 цехових партійних осередків, до яких входило 19 партійних груп. До двох підземних і двох кар’єрних осередків увійшло 123 чол., або до 50 проц. усіх комуністів рудника. В кар’єрі зміна, очолювана группарторгом І. А. Черкащенком, в 1932 році виконала план на 115 проц.
Добре працював партосередок, яким керував старий комуніст Д. І. Холодій. Швидко зростала і комсомольська організація. В 1932 році в комсомол вступило 80 молодих робітників. Профспілкова організація в цей час фактично об’єднувала всіх гірників рудника (2150 чол.).
Вже в роки першої п’ятирічки під керівництвом партійної організації масового характеру набрало на руднику соціалістичне змагання і ударництво. В 1932 році з 2150 робітників рудоуправління «Жовтої Ріки» в соціалістичному змаганні брали участь 1312, а в змаганні за звання ударника будівництва — 1081 чол. (тобто 61 проц. і 51 проц. від усієї кількості робітників). Одними з перших звання ударника здобули передовики виробництва Д, Ф. Дрозд, М. К. Щербак, П. П. Чумак та інші. Ударно працювали також робітники-комуністи лопаточник І. Ю. Зарудницький, прохідник В. М. Старинець, Г. Й. Берестенко та інші. За успіхи у праці Ф. К. Старинця було нагороджено значком «Відмінник соціалістичного змагання в першій п’ятирічці».
В роки другої п’ятирічки колектив рудоуправління взяв активну участь у стахановському русі. В 1936 році на руднику налічувалось 204 стахановці. Завдяки широкому розмаху соціалістичного змагання колектив «Жовтої Ріки» виконав завдання другої п’ятирічки затри роки. За результатами змагання рудник зайняв друге місце в Кривбасі.
Успішно розв’язували гірники і завдання третьої п’ятирічки. Розгорнувши соціалістичне змагання на честь XVIII з’їзду ВКП(б), колектив рудника перевиконав програму січня та лютого і за 20 днів березня 1939 року видав 7700 тонн надпланової високоякісної руди, заощадивши 159 тис. крб. на собівартості руди. Після XVIII з’їзду партії робітники рудника «Жовтої Ріки», як і колектив московського верстатобудівного заводу «Красный пролетарий», виступили ініціаторами продовження передз’їздівського змагання до завершення третьої п’ятирічки. Виконуючи взяті на себе зобов’язання, гірники досягли великих успіхів у змаганні на честь 22-х роковин Великого Жовтня. Вони значно перевиконали план видобутку руди за три квартали 1939 року і заощадили 241 700 крб. державних коштів. Одержавши перемогу в соціалістичному змаганні, колектив рудника «Жовта Ріка» завоював перехідний Червоний прапор ЦК профспілки гірників Півдня СРСР та Народного Комісаріату чорної металургії. Вручення Червоного прапора перетворилось на велике свято праці. До Жовтої Ріки прибули представники всіх рудників Кривбасу.
В передвоєнні роки на руднику поширився також рух за ущільнення робочого часу під гаслом: «Працювати повних сім годин!». Взявши участь у цьому змаганні, більшість робітників перевиконала змінні норми. Коли з ініціативи знатного гірника О. І. Семиволоса в Кривбасі розгорнувся рух «двохсотників» (робітників, що виконували норми на 200 проц.), на руднику «Жовта Ріка» цей почин підхопили передовики виробництва.
Рік у рік колектив рудоуправління нарощував темпи видобутку залізної руди. В 1940 році він дав країні 726,3 тис. тонн руди, що вдвічі перевищило видобуток руди в 1913 році.
За роки довоєнних п’ятирічок селище гірників докорінно змінило свій вигляд. Вже в середині 20-х років зникли землянки і казарми. На їх місці було споруджено красиві будинки, благоустроєні гуртожитки. Напередодні війни житловий фонд селища становив близько 15 тис. кв. метрів.
Набагато поліпшилось медичне обслуговування трудящих. Вже після встановлення Радянської влади на рудник направили лікаря, пізніше прибуло ще кілька молодших медичних працівників. Було відкрито амбулаторію. В 1929 році у Жовтій Ріці з’явилась перша лікарня з стаціонарним відділенням на 15 ліжок, а в 1932 році — друга лікарня на 50 місць. В селище прибула група лікарів, серед них М. Г. Попов, G. М. Малькевич, П. Г. Мозговий та інші.
Значних успіхів трудящі Жовтої Ріки досягли у довоєнні роки і в галузі освіти. Початкову школу, що діяла з дореволюційного часу, в 1925 році було перетворено на семирічну. Пізніше було відкрито другу школу-семирічку. В 1937 році одну з них — школу ім. Пушкіна — реорганізували на середню. Ще на початку 20-х рр. було створено спеціальні гуртки і школи по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Робота шкіл лікнепу проводилась до 1936 року. Найактивнішу участь у ній брали вчителі і культармійці Ф. А. Козаченко, М. О. та С. О. Рябикіни, Є. М. Старинець, Ю. Я. Осада, К. М. Самополенко. В роки першої п’ятирічки в селищі було створено робітфак і школу масових професій, згодом — медичну школу. Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили роботу вчителів — культармійців селища. В 1939 році двоє з них були відзначені урядовими нагородами: К. М. Самополенко — орденом Трудового Червоного Прапора, М. О. Рябикіна — орденом «Знак Пошани».
Для задоволення культурних потреб 7,5 тис. жителів селища було збудовано клуб і відкрито масову бібліотеку. В клубі для трудящих читались лекції на політичні та наукові теми, демонструвались кінофільми, силами гуртківців провадились концерти художньої самодіяльності. Селище було електрифіковано і радіофіковано. В будинки шахтарів доставляли газети й журнали. Життя трудящих стало не лише матеріально забезпеченим, а й духовно багатим, культурним.
Самовіддано захищали жителі селища ці здобутки Жовтня в роки Великої Вітчизняної війни. В лавах Червоної Армії воювало багато трудящих Жовтої Ріки. Промисловість селища з перших днів працювала на оборону. Коли ж селище Жовта Ріка було окуповане фашистами (13 серпня 1941 року)1, гірники всіляко ухилялись від роботи на ворога. І тільки силою їх примусили взятися за відбудову шахти «Капітальна», ствол якої залишився цілим. Окупанти призначили керуючим рудником колишнього головного інженера рудника М. С. Чередниченка і зобов’язали швидко відбудувати рудник. Діючи обережно, М. С. Чередниченко всіляко саботував роботу по відбудові підземного господарства, ремонту ствола, в той же час згуртував навколо себе сили патріотів. Наприкінці 1941 — на початку 1942 рр. він створив підпільну групу. До її складу ввійшли комуністи Д. І. Холодій, який завідував до війни кінним двором рудника, бурильник Є. Д. Проненко, учитель з П’ятихаток А. І. Лебідь (Лебедев), безпартійні інженери А. В. Дмитренко, П. Д. Белаш, гірничі майстри Г. Пиріг і Г. Окань, бурильник П. Н. Щерба, Р. Воронченко, що був до окупації головою Мар’янівської сільради. Пізніше кількість членів групи збільшилась до 16 чоловік.
Навесні 1942 року патріоти підготували висадження в повітря шахти «Капітальної» та залізничного моста в районі села Жовтого на магістралі Київ—Дніпропетровськ. Ці операції вирішено було здійснити в ніч з 18 на 19 березня 1942 року. Але ретельно розроблена диверсія зірвалась. Підпільників виказав провокатор. З 19 по 23 березня 1942 року більшість з них було заарештовано п’ятихатською поліцією; десятьох— М. Чередниченка, А. Лебедя, А. Дмитренка, Г. Пирога, П. Белаша, Г. Оканя, Д. Холодія, Є. Проненка, П. Щербу та Р. Вороненка фашисти розстріляли. 29 квітня 1942 року в П’ятихатках окупантами за антифашистську діяльність було страчено групу жовторічнянської молоді. Але жорстокі розправи не злякали робітників Жовтої Ріки. Вони продовжували чинити опір загарбникам, ухилялися від примусових робіт, гальмували налагодження нормальної роботи рудника.
Відступаючи, гітлерівці мали намір підірвати шахту «Капітальна», але стрімкий наступ радянських військ і пильність місцевих патріотів зірвали ці задуми. Фашистам вдалося спалити лише корпус санаторію для туберкульозних хворих та зруйнувати головний будинок лікарні. 20 жовтня 1943 року війська 2-го Українського фронту визволили селище Жовта Ріка від німецьких окупантів.
На фронтах Великої Вітчизняної війни багато жовторічнянських гірників впявплп героїзм і відвагу й були нагороджені орденами та медалями Радянського Союзу. Вихованець рудничої комсомольської організації В. М. Коломоєць здобув славу першокласного льотчика-винищувача. На Центральному, Західному і 2-му Білоруському фронтах він збив 17 ворожих літаків. У лютому 1945 року Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР В. М. Коломойця удостоєно звання Героя
Радянського Союзу. Уродженець Жовтої Ріки старшина-танкіст М. О. Єфименко у складі військ 1-го Білоруського фронту брав участь у взятті Берліна. Його нагороджено багатьма орденами та медалями Радянського Союзу, в т. ч. орденами Слави 1-го, 2-го і 3-го ступенів.
Кувати перемогу над ворогом допомагали і ті гірники Жовтої Ріки, що влітку 1941 року евакуювалися на схід. На уральському руднику прославився трудовими успіхами А. А. Головатий, він домігся високих показників, працюючи на бурінні найміцніших порід.
Після визволення селища від німецько-фашистських окупантів жовторічнянці з великим ентузіазмом приступили до відбудови зруйнованого господарства. Незабаром було введено в експлуатацію шахту «Капітальна», відбудовано залізницю. Вже в 1944 році на металургійні заводи країни з рудника було відправлено 173,3 тис. тонн залізної руди. В 1945 році видобуток руди досяг 313,8 тис. тонн. З 1946 року розпочалася реконструкція шахти «Капітальна», механізація трудомістких процесів. У 1950 році видобуток руди зріс до 586,6 тис. тонн, що становило 88 проц. порівняно з 1940 роком. У 1954 році довоєнний рівень було перевершено майже вдвоє.
З кінця четвертої п’ятирічки в Жовтій Ріці здійснювалась реконструкція діючих шахт, зводились нові шахти і рудники.
Шахти і рудники оснащувались новітньою технікою. Внесли свій вклад у механізацію праці і місцеві винахідники та раціоналізатори. Широко застосовується механізація і автоматизація праці при добуванні й транспортуванні руди та її збагаченні. На підприємствах діють високопродуктивні бурильні агрегати, дистанційне управління електровозами, автоматичне управління скиповими підйомниками, автоматизований комплекс обміну вагонеток тощо.
Рік у рік трудящі Жовтих Вод своєю самовідданою працею зміцнюють економіку нашої Батьківщини. Успішно виконали вони державний план семирічки і першого року нової п’ятирічки. В 1966 році особливо добре працював колектив Східного гірничозбагачувального комбінату, який виконав план на 107,5 проц. Комбінат видобув понад план’ більше 200 тис. тонн залізної руди, зекономивши 1 млн. 124 тис. крб. За успішне виконання плану семирічки і впровадження нової техніки Східний гірничозбагачу вальний комбінат в 1966 році було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Бригадиру передової бригади прохідників комуністу В. М. Хавренку першому в місті присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. На протязі багатьох років керована ним бригада вдвічі перевищує планові завдання. Орденом Леніна удостоєно секретаря міськкому КП України М. О. Конарєва, бригадирів передових бригад М. Г. Олексєєва, Б. П. Бровка, М. В. Винченка, М. Є. Нищимного, директора комбінату В. А. Мамілова, робітників О. Д. Середу, І. М. Шаповалова та інших.
За післявоєнні роки орденами і медалями Радянського Союзу нагороджено 738 мешканців міста, в т. ч. орденом Леніна—58, орденом Трудового Червоного Прапора — 107, орденом «Знак Пошани» — 68. Звання почесного гірника присвоєно 125, значками «Шахтарська слава» і «Відмінник соціалістичного змагання» відмічені 301 чоловік.
Тільки протягом 1966—1967 рр. на підприємствах комбінату за рахунок раціоналізації і винахідництва зекономлено близько 3 млн. карбованців. Раціоналізаторські пропозиції в 1967 році подали 1578 чоловік. На комбінаті 14 громадських конструкторських бюро, які об’єднують 147 чоловік. При їх активній допомозі впроваджено 176 пропозицій.
Успішно працювали трудящі на підприємствах міста в другому році нової п’ятирічки. Включившись у соціалістичне змагання за гідну зустріч 50-річчя Жовтня, вони домоглись у ювілейному році перевиконання планів по випуску продукції та підвищенню продуктивності праці. Східний гірничозбагачувальний комбінат виробив понад план 207 тис. тонн концентрату і одержав 1688 тис. крб. надпланового прибутку. За успіхи в праці колектив підприємства нагороджено пам’ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС.
За післявоєнний час невелике селище перетворилось на нове сучасне місто. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 23 травня 1957 року його було віднесено до категорії міст обласного підпорядкування і названо Жовтими Водами. Місто сплановано і побудовано за зразками сучасної архітектури. Воно приваблює широкими асфальтованими вулицями, красивими будівлями, зеленими насадженнями, чистотою. Житловий фонд міста порівняно з довоєнним часом набагато зріс. Державний жилий фонд становить тепер 230 тис. кв. м., фонд власників — близько 156 тис. кв. м. На більшості центральних вулиць реконструйовано освітлення з застосуванням люмінесцентних світильників. Місцевий аеропорт здійснює перевезення пасажирів до Дніпропетровська, Сімферополя, Кривого Рога та інших міст. Щоденно з міського автовокзалу відправляються автобуси по 21 маршруту.
На кінець семирічки міський товарооборот зріс в 1,5 раза, досягши в 1967 році 29 млн. крб. Лише за перші 5 років семирічки (1959—1963) населення міста придбало 529 легкових автомобілів, 690 мотоциклів, 6160 холодильників, 6950 пральних машин. До послуг жителів міста — 32 їдальні, 46 продовольчих та промислових магазинів, 37 майстерень по ремонту взуття, електроприладів, годинників, швейних машин.
Поліпшилося порівняно з довоєнним часом і медичне обслуговування трудящих . В центрі міста розташовані світлі і просторі корпуси поліклініки, хірургічного відділення, пологового будинку, тубдиспансеру, санепідстанції. Медичні установи обладнані найновішим вітчизняним устаткуванням. Лікарня має 530 ліжок. В 1965 році введено вдію новий профілакторій з трьох корпусів на 200 місць. У 1967 році побудовано новий хірургічний корпус на 100 ліжок. На всіх великих підприємствах є медичні пункти, які обслуговуються лікарями. Техніка безпеки, профілактика і медичне обслуговування на уранових підприємствах забезпечує нормальні умови праці і життя трудящих. В медичних установах працює 584 чол., з них 209 мають дипломи лікарів. За заслуги в охороні здоров’я трудящих у 1967 році лікарям Т. О. Кондаковій і В. Я. Голованьовій присвоєно звання заслуженого лікаря УРСР, чотирьох медичних працівників нагороджено значком «Відмінник охорони здоров’я».
Щороку за путівками профспілок у санаторіях, будинках відпочинку та пансіонатах країни відпочивають понад 4 тис. трудящих Жовтих Вод. Створюються умови і для відпочинку трудящих в межах міста. Тут збудовано штучне водоймище, є благоустроєний пляж, де влітку відпочивають тисячі трудящих. Діти влітку відпочивають у Ганнівському лісі.
На початок 1968 року в місті працювало 18 дитячих садків і ясел, які щоденно відвідує 2340 дітей. Кошти на утримання дитячих установ становили: в 1959 році — 256,6 тис., в 1965 році — 709,26 тис. крб., в 1966/1967 рр.— 2 млн. 119 тис. карбованців.
Постійною увагою оточені ветерани праці. 3676 пенсіонерів щороку одержують від держави 2 303 505 карбованців.
За післявоєнні роки набагато зріс рівень освіти і культури трудящих. Тепер у місті діють 11 загальноосвітніх шкіл. У 1966/1967 рр. в них навчалося 7450 дітей. Крім того, 340 учнів виховувалося у школі-інтернаті. Без відриву від виробництва у 3 вечірніх середніх школах робітничої молоді навчалося понад 1700 робітників. У всіх школах є добре обладнані механічні майстерні, хімічні лабораторії, учбові кабінети, спортивні зали. Збільшуються кошти, які уряд відпускає на народну освіту в Жовтих Водах: в 1945 році вони становили 48 тис. крб., в 1959 році— 381 879 крб., в 1966 році — 1 млн. 227 тис. крб., в 1967 році — 1 млн. 279 тис. крб.
Для порівняння слід тут нагадати, що в 1913 році капіталісти витрачали на утримання рудничної школи жалюгідну суму в 3744 крб. В місті працює також дитяча музична школа. За самовіддану працю в галузі народної освіти М. О. Рябикіній присвоєно звання заслуженого вчителя школи УРСР (померла в 1964 році). В 1966 році ордена Трудового Червоного Прапора удостоєно вчительку молодших класів К. Д. Затинацьку, орденом «Знак Пошани» нагороджено директора школи М. Г. Фоменко.
У 1963 році в Жовтих Водах було відкрито філіал Криворізького гірничорудного інституту. Це перший у місті вищий учбовий заклад, в якому тепер навчається понад 300 студентів. У 1965 році почало працювати педагогічне училище на 530 учнів. Докорінно змінився освітній рівень населення міста. Тепер тут працюють 3 тис. чоловік з вищою і середньою технічною освітою.
У Жовтих Водах є Палац культури ім. Леніна, 2 широкоекранних кінотеатри — «Супутник» і «Мир», 2 клуби. Тільки в Палаці культури щовечора мають змогу провести своє дозвілля понад 1000 чоловік. В 28 його гуртках художньої самодіяльності беруть участь 673 чоловіка. За високу сценічну майстерність драматичному гуртку в 1962 році було присвоєно звання самодіяльного народного театру. Заслужений успіх у трудящих міста мають виступи танцювальних колективів, циркової групи (в 1966 році їй присвоєно звання народного цирку), хорового та естрадного гуртків. Всього у місті працює 31 бібліотека з книжковим фондом понад 313 тис. томів, які тільки в 1967 році обслужили 26 800 читачів. На багатьох підприємствах, при будинкоуправліннях на громадських засадах створено пересувні бібліотеки. На 1967 рік трудящі міста передплатили 51 тис. прим, газет і журналів. На кожну тисячу жителів припадає по 1270 прим, періодичної преси. В 1966 році відкрито Будинок піонерів, при якому працює станція юних техніків, різні гуртки. Розпочала роботу перша в місті дитяча бібліотека.
Велика увага в Жовтих Водах приділяється розвиткові фізичної культури. Для занять спортом створено всі необхідні умови. На місці колишнього пустиря побудовано стадіон з футбольним полем, баскетбольним і волейбольним майданчиками та спортивним комплексом з закритим басейном. Спортивні колективи об’єднують понад 16 тис. трудівників. Працює дитяча спортивна школа.
Молоде місто пишається своїми славними трудівниками. У їх числі бригадир Ф. Попенко, який за трудові успіхи нагороджений орденом Леніна. Ордена Трудового Червоного Прапора удостоєний М. Сахно, бригадир комплексної бригади будівельників, яка однією з перших завоювала звання бригади комуністичної праці. Тут живуть і працюють лауреати Державної премії інженери О. С. Бур’ян і С. Г. Михлин, лауреат Ленінської премії Ю. І. Пригожін. Глибоко шанують жовтоводці І. М. Ульянова, який віддав тридцять років життя партійній роботі. Останнім часом І. М. Ульянов працював першим секретарем міськкому партії, тепер він персональний пенсіонер. Живе і працює в місті перший голова виконкому міської Ради депутатів трудящих Г. Л. Бондаренко.
Дедалі більше жителів міста залучається до активного громадсько-політичного життя. Міський комітет партії у своїй роботі спирається на 78 первинних організацій та 158 партійних груп. При відділах міськкому партії працюють 17 позаштатних інструкторів. Комуністи очолюють найважливіші ділянки на всіх підприємствах міста. 70 проц. передовиків виробництва — члени і кандидати КПРС. У партійних організаціях створена чітка система політосвіти. В 1966/67 навчальному році 53 школи та семінари сітки партійно-політичного навчання охоплювали 2339 чоловік.
Велику роботу по організації соціалістичного змагання проводять профспілкові організації міста.
Комсомольська міська організація налічує 3440 юнаків і дівчат, які об’єднані в 55 первинних комсомольських організаціях. На підприємствах міста трудяться 2400 комсомольців, 620 з них здобули високе звання ударників комуністичної праці.
В громадсько-політичному житті міста значну роль відіграє місцева організація товариства «Знання». Створена ще в 1957 році, вона зараз налічує 472 члени, об’єднаних у 42 первинних організаціях. В 1967 році лекторами товариства прочитано 4040 лекцій. Протягом 1961—1967 рр. у місті створено народні університети культури, правових знань, радянської торгівлі і громадського харчування, науково-природничних знань. У 1965 році на Всесоюзному огляді народних університетів Жовтоводський народний університет правових знань був удостоєний диплома 2-го ступеня Всесоюзного товариства «Знання», а його ректор В. М. Немцов нагороджений Почесною грамотою товариства.
В побут жителів міста увійшли нові обряди і традиції: урочисте вручення паспортів юнакам і дівчатам, реєстрація одружень і новонароджених, проводи в армію. Популярністю користуються серед населення свята зими і весни.
Велику господарську, політичну і культурно-побутову роботу серед населення проводить міська Рада депутатів трудящих. У її складі 140 депутатів, з них 62 жінки. Діють 9 постійних комісій і 4 депутатські групи. Вони беруть активну участь у підготовці питань і в обговоренні їх на сесії Ради, часто зустрічаються з виборцями, звітують перед ними, домагаються виконання наказів трудящих. Заслужену повагу у трудящих міста завоювали депутати міської Ради Г. П. Ростовська, Б. П. Деревянчук, Г. Л. Прохач, Є. К. Чайка, М. І. Нешин та багато інших. Троє робітників і службовців міста обрані депутатами Дніпропетровської обласної Ради депутатів трудящих. Бригадир передової прохідницької бригади Герой Соціалістичної Праці комуніст В. М. Хавренко — депутат Верховної Ради УРСР.
Колишнє рудничне селище за роки Радянської влади невпізнанно змінилось. Тепер — це сучасне соціалістичне місто з назвою, яка нагадує героїчну сторінку минулого українського народу — битву під Жовтими Водами.
Я. Л. ВАРГАТЮК, І. Ф. ІГНАTЬЕВ, В. А. МОРОЗОВ.