Амвросіївка, Амвросіївський район, Донецька область
Амвросіївка — місто районного підпорядкування. Розташоване в південній частині Донецького кряжа, за 82 км від обласного центру. Залізнична станція. Населення — 24,3 тис. чоловік.
Амвросіївка — центр району, площа якого 1,5 тис. кв. км, населення 69,3 тис. чоловік, у т. ч. сільського — 52,4 проц. На території району — 87 населених пунктів, підпорядкованих міській, 3 селищним і 12 сільським Радам депутатів трудящих. В районі 13 колгоспів, 10 радгоспів і 3 птахофабрики, господарства яких спеціалізуються на м’ясо-молочному тваринництві та на вирощуванні зернових і овочів. Орної землі — 88,76 тис. га. Тут працюють 16 промислових і одне автотранспортне підприємства, 3 будівельних управління. В районі 42 загальноосвітні школи, одна музична, індустріальний технікум, районний будинок культури, 7 сільських будинків культури, 2 клуби, 2 кінотеатри, 23 бібліотеки.
Територія міста та його околиць були заселені здавна. Недалеко від Амвросіївки, поблизу Казенної балки, знайдено ручне рубило доби раннього палеоліту — одну з найстародавніших пам’яток України. На схилах цієї ж балки виявлено широко відому пізньопалеолітичну стоянку мисливців, розкопано кістки понад тисячі зубрів.
У зв’язку з будівництвом Курсько—Харківсько—Азовської залізниці тут у 1869 році виникло пристанційне селище, яке успадкувало назву сусідньої волосної слободи Амвросіївки (тепер с. Благодатне). Дальший розвиток селища пов’язаний з заснуванням поблизу нього цементних заводів. За 7 км від селища на берегах річки Кринки ще в 30-х рр. XIX ст. було виявлено багаті поклади білого крихкого мергелю — сировини для цементного виробництва. У 1896 році підприємець Ковальов побудував перший цементний завод, названий «Донецьким». У 1900 році його продали акціонерному товариству Донецького цементного заводу та виробництва будівельних матеріалів. Через два роки недалеко від заводу було споруджено підприємство поміщика Михалкова для виготовлення черепиці. У 1903 році став до ладу ще один цементний завод, який належав підприємцю Чорному. На всіх цих заводах працювало тоді 600 чоловік.
Умови роботи на підприємствах були нестерпні. Переважала тяжка ручна праця. На цементних заводах на вивозці вручну клінкеру (напівфабрикату) з піддувала печей більше 5—6 місяців ніхто не міг витримати. На черепичному заводі, як правило, працювали вночі, при тьмяних гасових лампах. Удень же возами вивозили черепицю, а привозили вугілля й сировину. Велика потреба відчувалась у тарі, саме тому був попит на бондарів. Виготовлення однієї бочки коштувало 5 коп., але їх робітники повністю не одержували. Майстер платив своїм учням по 3 коп., решту ділив з хазяїном бондарні. Професії бондаря, пічника, мірошника переходили від батьків до дітей. Підприємці широко використовували працю жінок і дітей, а платили їм удвоє менше, ніж чоловікам. Управителями, головними інженерами здебільшого були іноземці.
Жили робітники в двох тісних бараках, до тридцяти родин у кожному. Тут же біля заводських стін тулилися хатки-мазанки. У 1910 році першу таку халупку поставив вантажник М. Стаканов, потім з’явилися житла випалювачів, бондарів, мірошників. Частина робітників мешкала у сусідніх селах. В селищі не було ні школи, ні лікарні. Один фельдшер лікував від усіх хвороб. Робітники К. Є. Козлов та 3. П. Четверик, які проробили на заводі понад сорок років, згадували, як жилося до революції: «Гнули ми спини по дванадцять, а іноді й чотирнадцять годин, одержували копійки. А скільки терпіли принижень та образ від управителя німця Монтейна, який часто міг ударити палицею, з якою ніколи не розлучався. Були ми неписьменними і дітей своїх не вчили, у селищі школи не було. За найменший опір чи заперечення виганяли із заводу».
Зростало невдоволення робітників існуючими порядками. Революційну пропаганду серед цементників провадили тоді соціал-демократи, які приїздили з Ростова-на-Дону і Таганрога. У 1901 — 1902 рр. поліція виявила на заводах листівки: «Будьмо організованими!», «Як відзначити 1 Травня», що їх видав Таганрозький комітет РСДРП3. У березні 1904 року в сусідньому селі Успенці комітет створив соціал-демократичну групу більшовицького напрямку. Керував нею сезонний робітник цементного заводу Є. А. Савельев.
Під час першої російської революції передові робітники Амвросіївки підтримували зв’язки із соціал-демократичними організаціями Луганська, Макіївки і Таганрога. 23 серпня 1905 року робітники заводів разом з селянами Успенки захопили хліб та інвентар в економії поміщика Бішлера. У грудні того ж року цементники І. М. Безкровний та А. О. Свистунов, озброївшись, їздили до Горлівки, де брали участь у бою з царськими військами. Ф. В. Давиденко був серед повсталих робітників Ростова-на-Дону. К. 1. Мороз брав участь у повстанні на броненосці «Потьомкін». Влітку 1906 року з першого цементного заводу увільнено кілька робітників за «не-благонадійність», їм заборонили проживати в селищі. Після поразки збройного повстання у Горлівці соціал-демократичну групу було розгромлено, а членів її заарештовано і засуджено на заслання. Та репресії й переслідування не зламали прагнення робітників до боротьби. В травні 1908 року цементники поширювали прокламацію Ростовського комітету РСДРП, яка закликала їх до згуртованості й організованості.
У роки промислового піднесення Південноглухоозерське акціонерне товариство, правління якого перебувало у Петербурзі, спорудило в Амвросіївці на базі існуючих новий цементний завод. Для транспортування мергелю з кар’єру побудували підвісну канатну дорогу. Напередодні першої світової війни в селищі проживало близько 2 тис. чоловік. Працювали 3 цементні і цегельний заводи, кар’єр для видобутку мергелю. Підприємці подовжили робочий день на підприємствах до 14 годин, а денну заробітну плату зменшили з 1 крб. 20 коп. до 60—70 коп. Робітники кар’єрів одержували ще менше. Ніхто не дбав про благоустрій селища; вулиці його під час дощів ставали непролазними від грязюки, а влітку їх густо покривав цементний пил. 1914 року вперше при заводі відкрилася лікарня на 5 ліжок, в якій працювали фельдшер та дві санітарки. 90 проц. населення було неписьменним. У початковій школі, створеній в 1914 році, навчалося всього 40 дітей, працювало два вчителі. Приміщення школи не ремонтувалося, дах протікав. Поруч стояли церква і п’ять лавок, що торгували горілкою.
Важливу роль у революційному вихованні робітничого класу Донбасу відіграла газета «Правда». Юзівсько-Макіївський комітет РСДРП поширював газету і серед робітників-цементників Амвросіївки, а також збирав гроші до її фонду. У червні 1912 року на цементних заводах відбувся страйк солідарності з робітниками Ленських золотих копалень. 1913 року Юзівсько-Макіївський комітет РСДРП створив у селищі більшовицьку групу, яку очолив робітник С. Панченко. Влітку 1915 року цементники підтримали страйк шахтарів і металургів Макіївки. Під час виступу у травні наступного року робітники примусили підприємців піти на деякі поступки. У січні 1917 року за прикладом робітників Макіївського металургійного заводу знову застрайкували цементники Амвросіївки. Було обрано страйковий комітет, який вимагав від адміністрації підвищити заробітну плату. Страйкарі вимагали також припинення імперіалістичної війни.
Після одержання звістки про Лютневу буржуазно-демократичну революцію та повалення царського самодержавства місцеві більшовики 5 березня скликали мітинг, на який зійшлося майже все доросле населення селища. З промовами на ньому виступили більшовики С. Панченко, В. Зав’ялов, І. Безкровний та інші. В середині березня кілька представників селища — робітників заводу — було обрано до складу Амвросіївської волосної Ради робітничих і селянських депутатів. Профспілку цементників очолив більшовик В. Зав’ялов. Під гаслом «Вся влада Радам!» проходили Першотравневі мітинги і збори трудящих. У них брали участь не тільки заводські робітники, а й селяни сусідніх сіл, у т. ч. сусідньої слободи Амвросіївки. Під керівництвом партійної організації, яка влітку вже мала 8 чоловік (С. Панченко, В. Зав’ялов, І. Безкровний, І. Зарайський та інші), робітники добивалися восьмигодинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення побутових умов. Промисловці спочатку обіцяли поставити ці питання перед правлінням товариства у Петрограді, але після липневих подій почали звільняти з роботи тих, хто брав участь у страйках. З Таганрога було викликано козаків. За цих умов більшовики готували трудящих до рішучої відсічі контрреволюції.
Про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді стало відомо в Амвросіївці увечері 25 жовтня. Під керівництвом більшовиків на привокзальній площі відбувся мітинг, на якому цементники та всі трудящі палко вітали пролетарів Петрограда. Тоді ж обрали селищну Раду робітничих депутатів, її головою — 3. Е. Тимченка. За допомогою робітників-цементників селяни слободи Амвросіївки відібрали у поміщика Михалкова землю та поділили її між собою.
Для боротьби з каледінцями, які не раз нападали на селище, робітники створили червоногвардійський загін, його очолив В. Зав’ялов. У першому запеклому бою під станцією Кринична робітничий загін переміг, козаки відступили. Але наприкінці грудня каледінці знову напали на селище. Вороги, захопивши населений пункт, вчинили жорстоку розправу над робітниками.
11 січня 1918 року радянські війська під командуванням Р. Ф. Сіверса вигнали каледінців з Амвросіївки. 15 січня революційний комітет оголосив про відновлення в селищі Радянської влади. При ревкомі створили продовольчий загін, якого відрядили в села волості по хліб. Зроблено було перші кроки щодо відбудови заводів і кар’єрів. Та мирне будівництво тривало недовго — у квітні 1918 року Амвросіївку окупували австро-німецькі війська. На цементні заводи повернулися колишні хазяї. Більшовики пішли в підпілля. Коли в липні 1918 року на деяких підприємствах Донбасу прокотилася хвиля страйків, амвросіївські цементники теж не стояли осторонь. 23 липня багато робітників не вийшло на роботу. Вже влітку за допомогою ростовських більшовиків тут створюється партизанський загін, що складався переважно з молоді. Очолили його більшовики П. Г. Близнюков і В. І. Кравченко. В серпні 1918 року біля станції Матвіїв Курган бійці загону зруйнували залізницю і пустили під укіс ворожий ешелон.
У грудні того ж року війська Червоної Армії визволили волость від німецьких окупантів і білогвардійських банд. Та в травні 1919 року Амвросіївку захопили денікінці. На хуторі Авилове-Федорівці вони закатували селян А. Іванченка, Г. Бутківського, Н. Худоярова, І. Чернишова. Для боротьби проти білогвардійців у селищі було створено повстанський штаб. А коли амвросіївці довідались, що поблизу Таганрога діє партизанський загін під командуванням слюсаря Бурозівської шахти Л. Шкури, звідси до нього вирушили добровольці. Серед 20 цементників були К. Пушкар, М. Шестак, П. Кочерга, П. Горбунов, Ф. Свистельник, С. Петрухін та інші.
Наприкінці грудня 1919 року селище було визволено від денікінців. Владу взяв ревком на чолі з більшовиком І. Низовим. У квітні 1920 року відбулися вибори до селищної Ради робітничих депутатів. Разом із створеною в березні селищною парт-організацією Рада приступила до проведення в життя соціалістичних перетворень. Цього ж року націоналізовано цементні заводи, а наступного їх було підпорядковано Центральному правлінню цементної промисловості Донбасу — «Донбасцементу». Вживалися заходи щодо поліпшення матеріального становища трудящих. Для най-бідніших родин відкрили громадську їдальню, в села волості послали загони для заготівлі продуктів, їх видавали передусім дітям і хворим робітникам. У заводській лікарні, яку тоді ж відкрили, працювали лікар, фельдшер і дві санітарки. Діти почали відвідувати початкову школу, для дорослих було створено гуртки ліквідації неписьменності. У травні 1920 року в селищі організується комсомольський осередок з 8 чол., секретарем якого обрали В. Леонтьева.
Під керівництвом комуністів і комсомольців робітники приступили до відбудови заводів: першого, другого і третього цементних, цегельного, а також кар’єру мергелю. Це довелося здійснювати в умовах боротьби з махновськими бандами, з якими загін місцевих чопівців на чолі з В. С. Кравченком мав не один бій. В боях з бандитами загинуло 50 робітників-цементників. Усіх їх поховано в братській могилі на околиці селища. 1923 року тут встановлено пам’ятник.
Для відбудови промисловості не вистачало коштів, транспорту для підвезення вугілля тощо. На багатолюдних зборах трудящі селища влітку 1921 року вирішили послати своїх делегатів у Москву до В. І. Леніна. Ходаками обрали трьох робітників: столяра В. Г. Єсауленка, коваля П. А. Годнєва і пічника В. Т. Зав’ялова. На дорогу зібрали гроші, видали документи. На все життя збереглись у пам’яті ходаків спогади про зустріч з вождем. Ілліч докладно розпитував про життя робітників, цікавився тим, скільки можуть виробити заводи цементу, радив шукати кошти на місці, і, разом з тим, просив народного комісара фінансів розглянути прохання амвросіївців та подати їм можливу допомогу. В жовтні 1921 року Центральне правління цементної промисловості одержало для відбудови амвросіївських заводів 30 млн. крб. 11 листопада 1922 року робітники Амвросіївки надіслали В. І. Леніну телеграму, в якій писали: «Ми, робітники амвросіївських цементних заводів, що зібралися на мітинг напередодні 5-ї річниці Жовтневої революції, вітаємо вас, Володимире Іллічу, вождя пролетаріату, який став на важкий, тернистий шлях керівництва пролетарями, на боротьбу проти гнобителів, у чому бажаємо цілковитого успіху і сподіваємося, що Ви доведете до повної перемоги труда над капіталом». На тому ж мітингу вирішили цементний завод № 3 назвати ім’ям В. І. Леніна. Наприкінці відбудовного періоду в селищі працювало понад 1000 робітників. Були збудовані нові підприємства — маслозавод, шкіряний і п’ять вальцьових млинів. Завдяки зусиллям трудящих до початку 1926 року промисловість району досягла довоєнного рівня.
Велику роботу щодо мобілізації населення на відбудову підприємств проводила районна партійна організація (25 січня 1923 року селище Амвросіївка стало центром району). В зв’язку з ленінським призовом до лав партії вступило близько 100 чоловік, тепер вона мала 213 чоловік. Партійна організація цементних заводів з 22 членів партії 14 послала на роботу — в цехи і кар’єри. На початок 1924 року комсомольська організація зросла до 100 чоловік. У березні того ж року при райкомі комсомолу було створено бюро організації юних ленінців. У 1923 році комсомольці взяли найактивнішу участь у спорудженні районного будинку культури. Вони організували при ньому 5 секцій: драматичну, культурно-освітню, хорову, бібліотечну і танцювальну, гуртки політграмоти і природничо-наукових знань. Крім початкової школи, в селищі 1924 року відкрили семирічку, в обох школах навчалось 417 дітей, працювало 15 вчителів. 300 дорослих відвідували 13 шкіл і гуртків лікнепу. При цементному заводі створили школу фабрично-заводського учнівства, а також професійно-технічні курси, які готували майстрів і техніків. У першому наборі на цих курсах навчалось 35 чоловік. Сім комсомольців: Є. Шаповалова, К. Марущенка, В. Леонтьева, А. Іванова, В. Ткаченка, Є. Натарова та Д. Бабенка — відрядили до Харкова на курси червоних командирів.
Під керівництвом комуністів робітники селища всіляко допомагали трудовому селянству. Для зміцнення сільських партійних організацій Амвросіївський районний комітет партії ще у 1923 році послав до них на роботу 8 комуністів. За допомогою цементників уже 1926 року в селах району організовано 5 сільськогосподарських артілей, побудовано 4 сільбуди, відкрито 4 бібліотеки.
Виконуючи рішення XV з’їзду ВКП(б), райком партії знову відрядив з промислових підприємств для роботи в селах 8 комуністів. А в травні 1928 року, обговоривши питання про колективізацію сільського господарства і зміцнення партійних організацій на селі, районна партійна конференція направила ще 20 комуністів на допомогу селу. 5 з них трудящі обрали головами своїх сільських Рад, 2 стали директорами радгоспів. За допомогою комуністів селища було створено партійні осередки в Артемівському, Успенському, Мокроєланчику, Кутейниковому та в ін. селах. До 1930 року колективізацією в районі було охоплено 67,9 проц. одноосібних господарств.
На початок першої п’ятирічки у селищі (до категорії селищ міського типу Амвросіївку віднесено 1929 року), крім трьох цементних заводів, працювали такі ще підприємства місцевої промисловості: цегельний, шкіряний, 4 маслозаводи, 5 вальцьових і 4 зернові млини, мергельний кар’єр. Всього на підприємствах трудилося 2314 чоловік. В 1930 році виробництво цементу збільшилось на 37 проц. в порівнянні з 1929 роком. Коли для будівництва Дніпрельстану потрібний був особливо міцний цемент, амвросіївці дуже швидко освоїли його випуск. Такий же цемент постачали будівництву Магнітки, перших тракторних заводів — Харківського і Сталінградського, для спорудження гіганта важкого машинобудування — Новокраматорського заводу. На спеціальне замовлення амвросіївські робітники виготували велику кількість першокласного цементу для будівництва Московського метрополітену та ін. важливих промислових споруд. У 1932 році дніпробудівці запросили до себе групу цементників на відкриття гідроелектростанції ім. В. І. Леніна. «Зустріч була урочистою,— згадує П. І. Єгоров.— Начальник Дніпробуду академік О. В. Вінтер палко дякував за своєчасне забезпечення цементом високої якості». А через два роки будівельники столичного метрополітену запросили амвросіївських робітників до Москви на святкування 17-ї річниці Великого Жовтня.
Цементне виробництво розширялося і вдосконалювалося. Було повністю реконструйовано цех № 1 заводу № 1, завод № 3 і побудовано завод № 4, додатково відкрито 2 кар’єри для видобутку мергелю. З 1925 року керуючим амвросіївськими заводами працював В. Д. Андреев, комуніст з 1917 року. В 30-х рр. директором заводу № 1 був М. І. Карнаухов, учасник і організатор партизанської боротьби в часи громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Організаторами стахановського руху на підприємствах виступили комуністи, вся партійна організація, яка підтримувала кращі починання трудящих. До 1936 року 314 новаторів виробництва були послідовниками О. Г. Стаханова.
У 1938 році Амвросіївку віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Вже тоді райком партії та профспілки організували соціалістичне змагання між колективами підприємств та серед населення за кращий населений пункт, вулицю, будинок. В центрі міста було закладено парк, 3 сквери, озеленено багато дворів. Крім того, проведено водогін, забруковано понад 21 тис. метрів вулиць і 29 тис. кв. метрів тротуарів. Місто було радіофіковано. Поліпшилося медичне обслуговування трудящих. На заводах відкрили 2 медпункти та аптеку, в місті побудували 2 лікарні на 100 ліжок. Медичного персоналу налічувалося понад 50 чоловік.
Ще в червні 1931 року 6-й районний з’їзд Рад у листі до О. М. Горького з задоволенням відзначав, що в районі завершено ліквідацію неписьменності дорослого населення. З 1933 року в Амвросіївці працював робітфак, на якому навчалося близько 100 чоловік. Перед війною у двох середніх і семирічній школах вчилося до 2000 дітей і працювало 180 учителів. За багаторічну успішну роботу вчителька школи № 1 А. А. Гречко була удостоєна високої нагороди — ордена Леніна. Широку популярність мав тут драматичний колектив районного палацу культури. Гостями населення були й артисти київських та дніпропетровських театрів, ростовської філармонії. Міська бібліотека, фонд якої налічував 70 тис. книг, часто проводила масові читацькі конференції, літературні диспути.
У 1941 році в Амвросіївці було вже 18 тис. чоловік населення. Зміцніла і значно зросла районна партійна організація, в 65 первинних організаціях налічувалося 1079 комуністів. З тієї кількості у 30 партійних організаціях міста було на обліку 605 членів партії. Надійними помічниками комуністів виступали комсомольці — понад 3300 юнаків і дівчат. Профспілки об’єднували понад 6 тис. чоловік.
У перші дні підступного нападу фашистської Німеччини на радянську землю районний комітет партії і районна Рада депутатів трудящих закликали населення міста зміцнювати дисципліну і організованість. На мітингах трудящі заявляли, що вони готові віддати усі сили, щоб захистити Батьківщину. Близько 1 тис. з них пішли на будівництво оборонних рубежів. 100 чоловік добровільно записалися до народного ополчення, проводилося збирання коштів до фонду оборони країни. Бригади жінок і молоді заміняли на заводах чоловіків, які йшли на фронт. У жовтні почалась евакуація підприємств. Заздалегідь у місті було створено підпільний райком партії.
Його очолив Г. І. Крамаренко, який у 1939—1941 рр. працював парторгом ЦК ВКП(б) на цементному заводі.
Вночі 22 жовтня 1941 року до Амвросіївки вдерлися німецько-фашистські війська. Окупанти всі заводи оголосили філіалом фірми «Герман Герінг». На заводі № 1 есесівці намагалися створити майстерні для ремонту танків. Та ні погрози, ні умовляння — ніщо не примусило людей працювати на ворога. До самого визволення міста так і не задиміла жодна заводська труба. Лише в перші дні окупації за опір «новому порядкові» фашисти по-звірячому замучили в гестапівських катівнях 181 чоловіка, в т. ч. 44 комуніста, відправили на каторгу 350 чоловік. На очах матерів нелюди розстріляли 10 малолітніх дітей.
Після того, як у листопаді 1941 року на Ростовському напрямі розгорнулися запеклі бої, в Амвросіївці зосередилися великі військові угруповання ворога. Фронт проходив по річці Міусу, за 20—25 км від міста. Радянському командуванню Південного фронту важливо було одержати відомості про сили фашистських військ. Таке бойове завдання виконали амвросіївські підпільники під керівництвом Г. І. Крамаренка.
У тісному зв’язку з партійним підпіллям працювала група, організована представником ЦК ЛКСМУ М. Монченком, колишнім секретарем Центрально-Міського райкому комсомолу Макіївки. Найближчим його помічником був комсомолець С. Смерніхін. Ця організація, яка встановила зв’язок з командуванням частин Червоної Армії, головним своїм завданням мала розвідувальну роботу. Велику допомогу підпільники подавали військовополоненим. Вони влаштовували втечі радянських людей з концтаборів, діставали їм одяг, взуття, переправляли через лінію фронту, передаючи ними важливі розвідувальні відомості. Особливо відзначилися сестри Шура і Ніна Скубченко, лікар В. М. Майсурадзе, фельдшер О. Губарев, Г. Голубнича, В. Лига та М. Давиденко.
З кінця 1941 року підпільний райком партії почав випускати газету «Советская правда». Газета кликала на боротьбу проти окупантів. Аж до самого визволення району підпільники Амвросіївки не поривали зв’язків з підпільним обкомом партії, з військами Південного фронту.
Громили ворога амвросіївці і на фронтах війни. Понад три з половиною тисячі мешканців району віддали своє життя за свободу і незалежність Батьківщини. 5 жителів міста — С. А. Титовка, В. І. Вощенко, А. П. Чернишов, А. І. Івашко, В. В. Єсауленко удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
23 серпня 1943 року війська Південного фронту визволили Амвросіївку від гітлерівців. Тяжких ран завдали фашисти місту. Близько 2 тис. жителів вони закатували або вивезли на каторгу. На руїни були перетворені заводи, клуби, школи, лікарні, різні установи. По району заподіяно збитків на суму понад 27 млн. крб., в т. ч. по місту — близько 15 млн. карбованців.
Другого Дня після визволення відновили свою діяльність районні комітети партії та комсомолу, райвиконком. На 17 вересня 1943 року вже працювали всі державні установи. Через два місяці з другого і третього заводів вирушили перші вагони з цементом — до Макіївки, Маріуполя, Ростова, Сталінграда та ін. міст. За дострокове виконання завдань Державного Комітету Оборони заводу № 1 тричі присуджувався перехідний Червоний прапор Державного Комітету Оборони та ВЦРПС, який 1946 року передано цьому колективу на вічне зберігання. Робітники і службовці Амвросіївки внесли 100 тис. крб. на створення танкової колони «Визволений Донбас».
Самовіддано трудилися жителі Амвросіївки в роки першої післявоєнної п’ятирічки. До 800-річчя від дня заснування Москви вони відправили москвичам кольоровий цемент. Наступного року країна одержала ще близько 2 тис. тонн надпланового цементу. 1949 року перший цементний завод за успішну роботу і в зв’язку з його п’ятдесятиріччям удостоєно ордена Леніна. Урядові нагороди здобули також понад 130 працівників заводу. Серед них — змінний майстер шахтних печей С. М. Єфременко, машиністи тих же печей І. Г. Дубиков, М. М. Кирєєв, бригадир повітряноканатної дороги І. М. Самарський, вантажник В. М. Азаров та ін. Вони систематично перевиконували виробничі плани на 150 проц. До кінця п’ятирічки обсяг продукції цементних заводів зріс на 14 проц. В 1954 році з метою концентрації виробництва та економії коштів усі чотири заводи міста, кар’єри мергелю і крейди об’єднано в Амвросіївський цементний комбінат. Це дозволило виробництво цементу порівняно з 1950 роком збільшити втроє.
У післявоєнні роки традиційним стало соціалістичне змагання амвросіївських трудівників з цементниками Новоросійська. У 1957 році обом заводам двічі присуджувались Червоні прапори Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС, а також перші грошові премії. Кілька разів перше місце в змаганні завойовувала бригада майстра цеху випалювання цементу амвросіївського комбінату, депутата Верховної Ради Української РСР С. М. Єфременка. Уже 1957 року колектив амвросіївського комбінату випустив 1 млн. 986 тис. тонн високоякісного цементу, у т. ч. 31 тис. тонн понад план.
Ініціатором патріотичного руху за комуністичне ставлення до праці, що розгорнувся напередодні XXI з’їзду партії, виступила зміна майстра цементного комбінату А. Ф. Тимчука. Вона була учасницею республіканської наради представників бригад і ударників комуністичної праці, яка відбулася у квітні 1960 року в Києві, та всесоюзної наради передовиків змагання за комуністичну працю — у травні того ж року в Москві. Почесне звання колективів комуністичної праці завоювали 10 цехів і 46 бригад, серед них бригади цементників С. Т. Руденка, М. П. Гнилицького, Г. X. Кушнаренка, С. В. Ткачова. 2019 робітників цементного комбінату здобули звання ударника комуністичної праці. 95 робітників основних професій нагороджено значками «Відмінник соціалістичного змагання УРСР» та «Відмінник соціалістичного змагання Міністерства промисловості будівельних матеріалів СРСР».
Трудящі міста достроково виконали завдання семирічки. Понад план вироблено 287 тис. тонн цементу, виготовлено 8 тис. км умовного діаметра труб. Продуктивність праці зросла на 41,5 проц. Понадпланова економія від зниження собівартості товарної продукції становила 839 тис. крб., а понадплановий прибуток від її реалізації — 1678 тис. карбованців.
Партійні організації міста особливу увагу приділяють технічному вдосконаленню виробництва. Це питання не раз обговорювалося на загальнозаводських зборах, засіданнях парткому, партійному активі і науково-технічних конференціях підприємств міста. Так, наприклад, у липні 1969 року на зборах районного партійного активу обговорювалося питання:
«Про ідейне виховання інженерно-технічної інтелігенції та підвищення її ролі в науково-технічному прогресі». Тільки за три роки (1967—1969) на цементному комбінаті впроваджено 590 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом понад 1,88 млн. крб.
Кращим цементникам комбінату І. М. Сидоченкові, І. А. Габелкові та М. С. Завгородньому присвоєно почесне звання заслуженого будівельника Української РСР, І. К. Будіну — звання заслуженого раціоналізатора Української РСР, а машиністу обертових печей Г. П. Данченкові — звання Героя Соціалістичної Праці.
Вперше в цементній промисловості країни на амвросіївському комбінаті застосовано гідравлічне транспортування сировини, а це знизило собівартість перевезень на тонну з 15 коп. до 3 коп. і дало комбінатові щорічну економію в сумі 294 тис. крб. Амвросіївці першими на Україні освоїли технологію та організували масовий випуск сульфатостійкого портландцементу марки «500», що його використовують у шахтному, гідротехнічному і транспортному будівництві. Вони налагодили також виробництво азбестоцементних труб на чотири лінії і напередодні 50-річчя Великого Жовтня достроково дали державі 80 км труб умовного діаметра.
В 1969 році цементний комбінат виробив понад 3,5 млн. тонн цементу і близько 2,6 тис. км труб умовного діаметра. Це вдвічі більше того, що виробили у 1913 році всі заводи царської Росії*. Колектив Амвросіївського ордена Леніна цементного комбінату, який відзначився у соціалістичному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, нагороджено Ленінською ювілейною почесною грамотою ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС.
Амвросіївку заслужено називають «цементною Магніткою Півдня». Тут створено нові підприємства, тісно пов’язані з цементним комбінатом: «Південцентроцемремонт», заводи «Буддеталь», «Механомонтаж», залізобетонних виробів та ін. З розвитком промислових підприємств збільшується кількість робітників та інженерно-технічних працівників у місті, в 1969 році їх було вже понад 13 тис. чоловік. Велику допомогу подають вони працівникам сільського господарства району. Комуністи міста постійно допомагають колгоспним партійним організаціям здійснювати заходи партії та уряду щодо піднесення колгоспного виробництва.
Зростає і впорядковується місто. У південно-східній його частині з’явився новий мікрорайон. Споруджено нове приміщення школи на 800 чоловік, побутовий комбінат. 1969 року в центрі міста побудовано 64-квартирний будинок з автоматичною телефонною станцією. Заасфальтовано 30 тис. кв. м вулиць і тротуарів. За останні два роки прокладено 22 км водогону, 60 км шосейних шляхів, якими курсують автобуси, що зв’язують Амвросіївку з колгоспами і радгоспами. Місто сполучене автодорогою з обласним центром. У 1967 році побудовано автовокзал. Протягом десяти років — з 1958 до 1968 року — тут відкрито 5 нових магазинів і 4 їдальні. Авросіївці в особистому користуванні мають 1800 мотоциклів і моторолерів, 210 автомашин, понад 7 тис. телевізорів.
Медичну допомогу населенню подають 1 лікарня на 450 ліжок, тубдиспансер, поліклініка і медпункт. Лікувальні заклади забезпечені новим устаткуванням, тут працюють 76 лікарів і 186 чоловік середнього медичного персоналу. Велику повагу серед населення завоювали заслужений лікар УРСР О. М. Головко, відмінник охорони здоров’я О. Ф. Алхімов та інші. Значно розширилась у місті мережа дошкільних дитячих закладів. Якщо у 1958 році тут було 4 дитячих садки і ясел на 500 місць, то через 10 років стало 8 дитячих садків на 975 і 4 ясел на 230 місць.
Місто має три середні і дві восьмирічні школи, школу-інтернат, які охоплюють близько 5 тис. учнів; їх навчають 318 педагогів. Люблять і шанують заслужених учителів школи УРСР Г. П. Семенову і Н. П. Рязанову та ін. шкільних працівників, що віддають усі свої сили й знання навчанню й вихованню підростаючого покоління. Неухильно підвищується культурний і загальноосвітній рівень трудящих. Якщо у 1940 році в Амвросіївці на цементних заводах було лише 8 інженерів і 5 техніків, то у 1969 — 105 інженерів і понад 500 техніків. В Амвросіївському індустріальному технікумі на денному і вечірньому відділеннях — 1300 тис. учнів, яких навчають 34 викладачі. З 1948 по 1970 рік технікум закінчило понад 3 тис. чоловік. У 1961—1967 рр. в місті працював загальнотехнічний факультет Донецького політехнічного інституту.
До послуг трудівників міста Палац культури ім. Кірова на 800 місць, два кінотеатри на тисячу місць, 2 парки культури. Для дітей відкрито музичну і спортивну школи. В колективах художньої самодіяльності бере участь понад 500 чоловік. В життя міста входять нові народні свята, звичаї і обряди. Щорічно відзначається День слави праці, свято «Серпа і молота». Шість бібліотек мають понад 82 тис. книг. Трудящі передплачують близько 34 тис/ примірників газет і журналів, що становить 1500 примірників на 1000 чоловік населення. У місті видається районна газета «Луч Ильича» тиражем 13 тис. примірників, а також багатотиражна «Цементник» — понад 1300 примірників. На цементному комбінаті уже 10 років працює на громадських засадах народний університет технічного прогресу.
У 1967 році трудящі міста відкрили пам’ятник вождеві революції і засновникові Радянської влади В. І. Леніну, а також меморіальний сквер-пам’ятник воїнам, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Значну увагу приділяють партійні організації вихованню молоді на славних революційних і трудових традиціях. З ініціативи райкому партії 1968 року в місті відкрито історико-краєзнавчий музей, який постійно збагачує свою експозицію.
Амвросіївці пишаються своїми знатними земляками, а їх є чимале. Серед них: Є. П. Шаповалов — Герой Радянського Союзу, генерал-майор танкових військ, колишній робітник цементного заводу; Г. М. Бакланов — міністр промисловості будівельних матеріалів УРСР, що почав свій трудовий шлях у 20-і роки на Амвросіївському цементному заводі; М. С. Завгородній, який понад тридцять років працює на посту головного інженера комбінату, за вдосконалення цементного виробництва у 1952 році йому присуджено Державну премію; І. І. Кондиленко — колишній робітник Амвросіївки, тепер професор, доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент АН УРСР та інші.
Про активну участь мешканців міста в громадському і політичному житті свідчить постійне зростання партійних рядів. 54 первинні партійні організації налічують 1900 комуністів, вони невпинно удосконалюють форми і методи ідейно-політичного виховання трудящих. 47 комсомольських організацій міста об’єднують близько З тис. юнаків і дівчат, 84 профспілкові — близько 15 тис. членів.
Велике піклування про населення проявляє міська Рада депутатів трудящих. В її складі 75 депутатів, серед них — 39 комуністів, 11 комсомольців, 49 робітників, 22 інженери і техніки, 3 вчителі, 1 лікар.
Трудящі Амвросіївки, як і всі радянські люди, прагнуть бачити своє місто ще багатшим і красивішим. Для цього вони не шкодують своїх сил і знань, щоб і далі йти в перших лавах будівників нового життя.
М. Я. ЗАПОРОЖЕЦЬ, А. І. ПОРОГЛИ