Артемівськ, Артемівський район, Донецька область
Артемівськ (до 1924 року — Бахмут) розташований на річці Бахмутці, за 89 км на північний схід від Донецька. Залізничний вузол на лінії Москва—Кавказ. За 3 км від Артемівська проходить автострада Харків—Ростов-на-Дону, за 13 км — канал Сіверський Донець — Донбас. Площа — 67 кв. км. Населення — 82,6 тис. чоловік. Артемівській міськраді підпорядковані міста — Карло-Лібкнех-тівськ і Часів Яр, а також селища міського типу — Дворіччя, Красна Гора і Сіль. Тут працює 5 шахт, які розташовані на території Карло-Лібкнехтівська. Соляники ордена Трудового Червоного Прапора рудоуправління «Артемсіль» видають на-гора ⅓ загальносоюзного видобутку солі.
Артемівськ — центр району, площа якого — 1772 кв. км, населення — 63,4 тис. чоловік, у т. ч. сільського — 44,5 тис. До цього числа не входить населення Артемівська. На території району 105 населених пунктів, які підпорядковані міській, селищній і 19 сільським Радам депутатів трудящих. Основний напрям у сільському господарстві — рільництво. Вирощують зернові, соняшник, овочеві, кормові культури й картоплю. Розвинуто тваринництво м’ясо-молочного напряму, садівництво. Орної землі — 113,5 тис. га. В районі — 21 колгосп, 7 радгоспів, 2 птахофабрики, племзавод ім. Калініна, Донецька дослідна станція садівництва, Донецький філіал республіканської контори «Укрсадпроект». Тут працюють також 5 промислових підприємств і 2 відділення «Сільгосптехніки». В районі — 47 загальноосвітніх шкіл, однорічна сільськогосподарська школа, 2 сільські професійно-технічні училища, З культурно-освітні заклади, 2 палаци культури, 47 клубів, кінотеатр, 26 стаціонарних і 2 пересувні кіноустановки.
Поблизу міста, біля станції Ступки, археологи виявили неолітичну майстерню по обробці кременю, розкопали 5 курганів з 27 похованнями (2—доби міді, 20—доби бронзи, 3 сарматські поховання). Розкопано також кургани з похованнями і знайдено кам’яні скульптури (баби) кочівників IX—XII століть.
В XVI ст., щоб організувати відсіч татарам і туркам, російський уряд створював на південній окраїні держави невеликі містечка-фортеці (сторожі), де розміщалися сторожові загони. З розпису донецьких сторож, складеному 1571 року, згадується і сторожа Бахмутська при гирлі Чорного Жеребця. Вона була крайньою на південному кордоні Російської держави. Слово «Бахмут» походить від татарського або турецького імені Махмуд (Махмет), тобто Магомет. Бахмуткою називалася річка — притока Сіверського Дінця. Від неї і дістала назву сторожа, що виникла тут пізніше, а потім місто.
Наприкінці XVII ст. торський козак Бірюков знайшов у районі Бахмутської сторожі багаті поклади солі і заснував тут укріплену слобідку. Дізнавшись про те, що в цих місцях є сіль, Петро І у 1701 році наказав збудувати на Бахмутці дерев’яну фортецю, а слободу перейменувати на місто (острож) Бахмут. У 1703 році тут було 49 дворів, 49 хат, 48 куренів та землянок і 29 солеварних колодязів, проживало 170 чоловік. 1704 роком датована грамота Петра 1 про поселення українських козаків на річці Бахмутці і про видобування тут солі. Кількість дворів збільшилася до сотні. Того ж року царський уряд, вишукуючи кошти, щоб покрити державні видатки, запровадив монополію на сіль. Рішення уряду закріпити містечко і соляні рудники за Ізюмським полком, а прийшлим людям заборонити добувати сіль без дозволу викликало серед них рішучий протест. У 1705 році Бахмутські соляні варниці були розорені і спалені повсталими.
Невдоволення ще більше посилилося, коли в 1707 році Петро І видав указ про перепис усього зайшлого населення в донських поселеннях і про повернення селян-втікачів поміщикам. Для виконання його було послано загін на чолі з князем Юрієм Долгоруким. За свідченням сучасників, тоді «багато станиць попалили, багатьох старожилів — козаків били батогом, губи й носи різали і немовлят на деревах вішали». Це призвело до народного повстання в кінці 1707 року під проводом ватажка бахмутських солеварів К. Булавіна, яке вилилось у широкий антифеодальний рух. «Робітні» люди Бахмутських соляних промислів, а також зайшлі і втікачі, що там перебували, приєдналися до повсталих. Повстанці кілька разів займали Бахмут, поповнюючи свої ряди за рахунок місцевого населення. Жителі міста радо зустрічали булавінців. Так, у травні 1708 року вони вийшли з хлібом-сіллю назустріч отаману С. Ф. Безпалому.
Царський уряд, кинувши на Дон великі військові сили, жорстоко розправився з повстанцями. З липня 1708 року повстанські загони, очолювані булавінським отаманом С. Драним, незважаючи на підтримку запорізьких козаків, що прийшли на допомогу з Січі, зазнали поразки від урядового війська. Бахмут було дотла зруйновано.
Тільки в 1736 році бахмутську фортецю відбудували і укріпили. Бахмут знову став головним опорним пунктом на півдні Росії в боротьбі проти татар і турків. У 1732 році царський уряд віддав бахмутські промисли на відкуп торговій компанії купця Озерова. Відкупщики нещадно експлуатували солеварів і грабували промисли. Князь Шаховський, який у 1735 році приїхав сюди для огляду соляних варниць, відмітив, що жителі дуже бідують, а промисел себе не виправдовує. 1765 року тут відбувся т. зв. Бахмутський страйк — один з перших на Україні стихійних виступів робітних людей проти експлуататорів. Очолив його Б. Андреев. Страйкувало 150 приписних робітників — кріпаків «солеварної команди» бахмутських і торських підприємств, які вимагали зменшення повинностей і поліпшення умов праці.
У другій половині XVIII ст. Бахмут входив до складу Новоросійської губернії, з 1783 року як центр повіту — до Катеринославського намісництва, пізніше — Катеринославської губернії. В місті були повітові адміністративні установи: суд, поліцейське управління, дворянська опіка, казначейство та ін. Ще в 1770 році тут створено магістрат — орган міського самоврядування з міським головою на чолі. Щороку провадилося 4 ярмарки, що тривали по 5 днів, на них торгували переважно привозними мануфактурними та бакалійними товарами. Проте основним заняттям населення лишалося солеваріння. 2 серпня 1811 року уряд затвердив герб Бахмута, на якому між зеленим і чорним полями був зображений хімічний знак солі.
Незважаючи на те, що Бахмут був центром великого повіту, який щодо розмірів площі займав друге місце в Росії після Московського, але в ньому і на початку XIX ст. було лише 40 кам’яних будинків. У 1825 році тут проживало 4215, в 1841 році — 6394 чоловіка. В 1857 році місто займало територію в 135 десятин. З 9197 його жителів дворян було 376, духовенства — 169, купців — 744, селян — 4533, міщан — 2813, ремісників з підмайстрами — 562. На 14 підприємствах (4 цегельних, 2 свічкових, миловарному, воскобійному і 6 салотопних заводах) працювало 83 робітники. Крім того, тут налічувалося 149 магазинів та крамниць. На все місто і повіт було 3 училища і 2 приватні пансіони для дітей заможних батьків, де 13 учителів навчали близько 200 учнів. 1861 року відкрили недільну школу для дітей ремісників та робітників, розраховану всього на 20 чоловік.
Після реформи 1861 року 27,4 проц. селян Бахмутського повіту залишилися безземельними. Втративши засоби до існування, багато з них йшли до міста на заробітки, внаслідок чого промисловість діставала дешеву робочу силу. В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» підкреслював, що торгові та заводські селища зростали саме за рахунок сільського населення.
На початку 70-х років XIX ст. німецький капіталіст Фарке збудував у місті алебастровий (гіпсовий), пляшковий та цегельно-черепичний заводи. В 1874 році Таганрозька торгова фірма Скараманга спорудила великий солеварний завод, який виробляв до 2 млн. пудів солі на рік. Невеликі цегельні й черепичні заводи заснували місцеві багатії Зехов, Минаєв, Французов, Полянський та інші.
В 1876 році в результаті розвідувальних робіт, проведених під керівництвом академіка О. П. Карпінського, в Бахмутському котловані знайшли значні запаси кам’яної солі. Було встановлено, що це — найбільший у світі район соляних родовищ. У 1885 році місцевий видобуток солі становив 12,3 проц. загально-російського. Сіль вивозили переважно в Польщу, Литву, а також на центральний ринок Росії. У 1878 році була введена в експлуатацію залізниця Харків—Бахмут—Попасна, яка зв’язала Бахмут з центральними районами країни.
В 1900 році в місті діяло 76 промислових підприємств, що випускали продукції на 2,5 млн. крб. На початку XX ст. виникає і металообробна промисловість. Заснований у травні 1905 року дротово-цвяховий і штампувальний завод Французова випускав дріт, цвяхи, залізничні костилі, болти, гайки тощо. Було збудовано ремонтно-чавуноливарний завод братів Вараксіних, чавуноливарні заводи братів Французових і Квельмуса.
Міський магістрат мало дбав про благоустрій Бахмута. Вулиці до 1900 року були немощені, влітку вкриті шаром пилу, восени потопали в багнюці. Тільки в 1875 році проведено водопровід і встановлено 7 колонок. У 1885 році тут була одна повітова лікарня на 55 ліжок і тюремна — на 20 місць. Все населення міста в 1899 році (в 1887 році тут проживало 15 101 чоловік) обслуговували лікар, фельдшер і акушерка. Діти багатіїв вчилися в чоловічій та 2 жіночих гімназіях, земському реальному і духовному училищах, діти міщан — у вищому початковому та ремісничому училищах. Всього ці навчальні заклади у 1912 році відвідувало 470 учнів. А діти бідняків (близько 1000) навчалися в 6 однокласних народних училищах і 4 церковнопарафіяльних школах. Понад 1200 дітей лишалося поза школою через бідність батьків. У 1889—1901 рр. у Бахмутському духовному училищі працював М. Ф. Чернявський (1868—1946). 1898 року вийшла збірка його поезій — «Донецькі сонети». Твори поета пройняті співчуттям до трудових людей.
На початку XX ст. населення Бахмута зросло до 30 585 чоловік. На підприємствах міста було зайнято 1708 робітників — в середньому по 14 чоловік на кожному з них, і тільки на 5 підприємствах трудилося понад 100 чоловік. Робочий день тривав 12—14 годин. Працювали у вологих брудних приміщеннях при тьмяному освітленні. Переважна більшість робітників одержувала до 60 коп. на день. На підприємствах переважала сезонна праця. Значну частину працюючих становили селяни навколишніх сіл. Розпорошеність робітників, нечисленність прошарку постійних кадрів гальмували розвиток революційної свідомості бахмутських пролетарів. Проте, доведені до відчаю жорстокою експлуатацією, робітники Бахмута одночасно з шахтарями Юзівки, робітниками Луганська, Маріуполя, Катеринослава у серпні 1892 року взяли участь у страйку, що вибухнув стихійно. Царський уряд жорстоко розправився з учасниками цього виступу.
В обстановці революційного піднесення в країні, під впливом ленінської «Искры» ідеї наукового соціалізму проникають і в середовище бахмутських робітників. У 1900 році до Бахмута прибув член Харківської організації РСДРП С. М. Прохватилов, він розгорнув широку пропаганду і агітацію серед робітників соляної промисловості, поширював революційні видання, у т. ч. і газету «Искра». Того ж року в Бахмуті сформувалася соціал-демократична група. В 1903 році вона входила до складу «Со-ціал-демократичного союзу гірничозаводських робітників Півдня Росії». Група мала свій гектограф. Напередодні II з’їзду РСДРП вона випустила 3 прокламації (про становище пролетаріату, про податки). Газета «Искра» 1 червня 1903 року писала, що ці прокламації викликали великий переполох у буржуазному середовищі.
На початку 1904 року поліції вдалося розгромити Бахмутську соціал-демократичну групу, але у квітні—травні в місті створилася нова організація, що входила до складу Донецького Союзу РСДРП. Вона видала і поширила ряд листівок. В одній з них йшлося про те, що царський уряд розв’язав «шкідливу для Росії братовбивчу війну» (російсько-японську війну), в другій — засуджувався злочин царизму — розстріл мирної демонстрації 9 січня 1905 року в Петербурзі. Листівки закликали до активної боротьби проти самодержавства. Навесні 1905 року в місті з ініціативи організації створено 7 пропагандистських гуртків, щотижня провадилися масові збори робітників. Напередодні 1 Травня під Красною Горою відбулася перша маївка бахмутських робітників, у якій взяли участь і селяни навколишніх сіл. Промовці Г. Ф. Ткаченко-Петренко і студент В. К. Гаврилов закликали робітників до збройного повстання і повалення самодержавства. Після маївки почався триденний страйк на цвяховому заводі Французова. Робітники добилися підвищення заробітної плати.
У серпні 1905 року соціал-демократична організація поширила листівку «Нова ласка царська», де роз’яснювалося, чого варті царські проекти про скликання булигінськоі дорадчої думи. Листівка закінчувалася палкими закликами: «Геть самодержавство!», «Геть царську Державну думу!», «Хай живуть всенародні Установчі збори!». Після опублікування царського маніфесту 17 жовтня 1905 року у Бахмуті на афішних тумбах та парканах з’явилися листівки, на текстах яких було зображено відбиток закривавленої руки. Поруч розклеювалися листівки, що закликали не вірити маніфесту, підписаному кривавою рукою Миколи II. Налякані зростанням революційного руху, власті на допомогу розквартированому тут козачому полку та іншим частинам прислали в місто ще батальйон піхоти. Бахмутську організацію РСДРП знов було розгромлено.
Незважаючи на репресії, масовий рух наростав. У листопаді 1905 року вибухнув страйк на скляному заводі Фарке. Він тривав мало не місяць. 2 грудня припинили роботу 200 робітників солеварного заводу Скараманга і 400 робітників заводу вогнетривів та пляшкового. У дні горлівського повстання в Бахмуті 11 грудня відбувся загальний страйк робітників, а 17 грудня сталася збройна сутичка з козаками. Міська дума, боючись нових виступів, постановила збільшити кількість городових і підвищити їм платню. Жандарми провадили поголовні обшуки, намагаючись зірвати озброєння робітників, та пролетарі продовжували боротьбу. Весною і влітку 1906 року вони часто збиралися на мітинги під Красною Горою і в лісі. 23 липня соціал-демократи провели великий мітинг у місті, на якому промовці закликали робітників до боротьби за повалення самодержавства і завоювання політичних свобод. У вихованні й згуртуванні робітників більшовики використовували професійні організації. У 1906 році в Бахмуті було дві легальні профспілки (прикажчиків і друкарів) і дві нелегальні (кравців на чолі з більшовиком Локшиним та фармацевтів — службовців приватновласницьких аптек).
Однак на організованості й активності робітників міста великою мірою позначалися ті труднощі, що їх переживала місцева соціал-демократія. Більшовики майже всі були заарештовані в жовтні 1905 року. В січні—лютому 1906 року Бахмутську соціал-демократичну організацію було відновлено, але в ній переважали меншовики. На діяльності соціал-демократичної організації відбилось і те, що в Юзівському комітеті Донецького союзу РСДРП, до якого вона входила після II з’їзду партії, керівництво захопили меншовики. В місті були також групи есерів, Бунду, які мали вплив на певну частину робітників.
Напередодні першої світової війни збільшилася кількість робітників у місті. Якщо в 1909 році на 64 капіталістичних підприємствах працювало 1075 чоловік, то в 1914 році на 105 підприємствах — 3187.
З 1912 року бахмутські соціал-демократи пожвавили свою роботу серед мас. Газета «Социал-демократ» у травні того ж року писала: «В Донбасі скрізь відновлено партійні групи. Організації Юзівки, Бахмута, Костянтинівки встановили між собою зв’язки… Настрій майже повсюди бойовий і більшовицький». 1913 року бахмутські соціал-демократи організували страйк на бричковій фабриці. 11 вересня 1913 року до Бахмута нелегально приїздив Г. І. Петровський. На зборах робітників він розповів про діяльність думської фракції більшовиків. У прийнятій резолюції робітники висловили повне довір’я своєму депутату Г. І. Петровському і закликали соціал-демократичну фракцію думи стійко захищати політичні і економічні інтереси пролетаріату.
В роки першої світової війни під впливом революційної роботи більшовиків на підприємствах Бахмута відбулося кілька страйків. 14 серпня на вулицях міста було розклеєно друковані відозви від імені РСДРП «До товаришів робітників і солдатів». В них говорилося, що війна потрібна лише буржуазії, що це боротьба за перевагу на світовому ринку, а тому російський пролетаріат не може йти на будь-яку угоду з урядом і підтримувати війну. «Геть самодержавство! Хай живе демократична республіка!»— закликали листівки.
У вересні 1915 року до Бахмута приїхала представник Петроградського комітету РСДРП(б) Р. Б. Борисова. В місті на той час були на волі лише кілька більшовиків: Ф. Підстріла — робітник ливарного заводу, Ф. Рудковський — робітник-скляр, І. Шейнін — конторський службовець, В. Шумний — учень випускного класу реального училища та ін. Під керівництвом Р. Б. Борисовой більшовики розгорнули політичну роботу серед солдатів 25-го запасного піхотного полку, розташованого в місті. В. Шумний начебто з метою загальноосвітньої підготовки солдатів для вступу до школи прапорщиків організував восени 1915 року гурток, серед слухачів якого вів більшовицьку пропаганду. В жовтні 1916 року Р. Б. Борисова як делегат від бахмутських більшовиків брала участь у роботі Макіївської районної партійної конференції, на якій її обрали членом Макіївського райкому РСДРП.
Звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року прийшла в Бахмут 4 березня. 6 березня було обрано Бахмутську Раду робітничих і солдатських депутатів у складі 200 чоловік. Однак керівництво в Раді захопили меншовики та есери (їм та іншим дрібнобуржуазним елементам належало 80 проц. місць). Есеро-меншовицька більшість Ради висловила довір’я Тимчасовому урядові і зволікала з вирішенням усіх проблем до скликання Установчих зборів. Вона навіть не усунула поліції.
Згідно з рішенням конференції Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького басейну, що відбулася 15—17 березня, у Бахмуті створюється повітова Рада. Поряд з Радами при міській управі створено т. зв. громадський комітет, до складу якого увійшли переважно представники буржуазії. Свою «повітову Раду» створили і українські буржуазні націоналісти. Вони спиралися на офіцерський склад і значну частину солдатів (куркульських синків) 25-го запасного полку. Тому більшовикам у цей період довелося працювати в надзвичайно важких умовах. Більшовицька група Бахмута була нечисленна. Ослаблена репресіями царських властей, вона не змогла одразу охопити своїм впливом маси. До її складу входило 40 чоловік — робітники і частина солдатів 25-го запасного полку. Члени групи викривали антинародну політику Тимчасового уряду та угодовських партій, закликали до боротьби за демократичний мир, за передачу всієї влади Радам. Велика робота проводилася серед солдатів гарнізону. Більшовицьку групу в полку очолював солдат І. І. Щербаков, член партії з 1905 року. У квітні 1917 року солдатські комітети об’єдналися в гарнізонну військову Раду, а представники від солдатів увійшли до Бахмутської міської Ради. Більшовицьке ядро в Раді очолювали Р. Б. Борисова, І. І. Щербаков, Ф. Л. Підстріла, І. Шейнін та ін.. Проте кількісна перевага в Раді належала ще меншовикам.
2 травня 1917 року в Бахмуті була скликана перша більшовицька повітова конференція, делегати якої представляли до 15 тис. комуністів парторганізацій Горлівки, Гришиного, Єнакієвого, Дебальцевого та інших міст. Конференція обрала Бахмутський повітовий комітет РСДРП(б) у складі Ф. Л. Підстріли, І. І. Іванова, І. Є. Нагорного, І. Покатилова та ін. і зобов’язала партійні організації розгорнути боротьбу за здійснення рішень VII (Квітневої) конференції РСДРП(б).
14 квітня 1917 року в місті створено профспілку ремісничих робітників, якою керували більшовики. Об’єднувала вона понад 1500 чоловік. У травні того ж року в Бахмуті організується комітет профспілки «Металіст». Керовані більшовиками, профспілки відіграли важливу роль в організації страйкової боротьби трудящих. 17—19 травня страйкували торгово-промислові службовці Бахмута. Підприємці змушені були задовольнити всі вимоги, висунуті спілкою: встановити восьмигодинний робочий день, вдвоє збільшити заробітну плату, видавати компенсацію при звільненні в розмірі місячного заробітку за кожний рік роботи.
Керуючись рішеннями VI з’їзду РСДРП(б), міська партійна організація в серпні—вересні 1917 року очистилася від меншовицьких елементів і посилила боротьбу за маси. Організація налічувала 100 чоловік. Активну роботу в ній провадили Р. Б. Борисова, І. Є. Нагорний, І. І. Щербаков. Головною опорою більшовиків були робітники чавуноливарних і скляних заводів. Велику увагу Бахмутська більшовицька організація приділяла роботі на селі. Вона посилала туди агітаторів, провадила мітинги та збори селян, поширювала серед них більшовицьку літературу й листівки. 11 вересня 1917 року в Бахмуті під керівництвом більшовиків відбувся повітовий з’їзд Рад селянських депутатів, який прийняв більшовицькі резолюції, що закликали селян до захоплення поміщицьких земель.
Після перемоги соціалістичної революції в Петрограді, Бахмутська Рада 31 жовтня зібралася на засідання. Угодовці запропонували створити «однорідне соціалістичне міністерство». Більшовики внесли свою резолюцію, в якій підкреслювалося, що Бахмутська Рада «захищатиме нове завоювання революції — робітничо-селянський уряд, який один тільки може припинити криваву війну народів і розчистити шлях для визволення праці від капіталу». Більшовицьку резолюцію було прийнято більшістю голосів.
Однак, спираючись на дрібнобуржуазні верстви населення, меншовики, есери та бундівці намагалися перешкодити встановленню Радянської влади в Бахмуті. Організації українських буржуазно-націоналістичних партій, які тут діяли,— української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), української партії соціалістів-революціонерів — через свої органи («Просвіту» і «Вільне козацтво» ) розгорнули націоналістичну пропаганду, вплив їх позначився і на настроях частини солдатів. Скориставшися з того, що в Бах-муті загони Червоної гвардії мали незначні сили, буржуазно-націоналістичні елементи в листопаді вчинили заколот проти Радянської влади, підбуривши до цього частину націоналістично настроєних солдатів 25-го полку. За допомогою озброєних робітників Краматорська, Дружківки та ін. донецьких міст Бахмутській Раді вдалося в грудні 1917 року роззброїти без бою 25-й полк. Солдатів розпустили по домівках, а їх зброю передали червоногвардійцям. Рада зосередила всю владу в своїх руках.
Наприкінці січня 1918 року в Бахмуті відбувся повітовий з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, на якому був обраний перший повітовий виконком Рад під головуванням більшовика П. Казимирчука. З’їзд вітав Раду Народних Комісарів і висловив готовність неухильно проводити в життя декрети Радянської влади. Виконком Ради надіслав телеграму ВЦВК і ЦБК Рад України, в якій схвалив укладення Брестського миру і вимагав оголосити нещадну війну зрадниці українського народу Центральній раді, що намагалася задушити пролетарську і селянську революцію силою німецького імперіалізму.
Під час наступу австро-німецьких окупантів у Бахмуті було проведено запис добровольців до Червоної гвардії. Для організації оборони Донбасу в березні 1918 року сюди приїхав верховний головнокомандуючий військами на Україні В. О. Антонов-Овсієнко. Центральний штаб Червоної гвардії Донбасу опублікував наказ про евакуацію вугілля, металу, хліба.
У квітні 1918 року Бахмут захопили німецькі і гайдамацькі війська. Підпільна група більшовиків, до якої входили Ф. К. Федоренко, І. В. Пучков, В. П. Циба та інші, підняла населення на боротьбу проти окупантів. 20 липня застрайкували службовці та робітники соляних копалень. У серпні— робітники заводу Французова. Вони почали працювати лише після того, як заводчик збільшив їм заробітну плату на 20—40 проц.. Керуючись постановами ЦК КП(б)У та повітової партійної конференції, яка відбулася нелегально в серпні 1918 року, члени підпільної групи розгорнули підготовку збройного повстання в повіті проти гетьманців та австро-німецьких окупантів.
Для керівництва підготовкою повстання на початку жовтня 1918 року до Бахмута приїхав представник ЦК КП(б)У Махонін. У цей час петлюрівці, спираючись на куркулів, місцевих торговців, буржуазію, вчинили переворот і захопили владу в Бахмуті та навколишніх селах. У листопаді в приміщенні колишньої земської управи з ініціативи більшовицької групи було скликано повітовий з’їзд Рад робітників та селян, на який прибуло до 120 чоловік. Петлюрівці допустили проведення цього з’їзду, сподіваючись дістати на ньому перевагу, але вони прорахувалися — фракцію більшовиків підтримала більшість делегатів. Меншовики та есери змушені були покинути з’їзд. Під кінець першого дня роботи з’їзд обрав президію, до якої ввійшли тільки більшовики — Махонін, І. Нагорний, І. Зелений, Н. Ачкасов, Ф. Федоренко, Гончаров та ін. Петлюрівці зробили спробу заарештувати членів президії, але тим удалося уникнути арешту. Останнє засідання президії відбулося на руднику «Бахсіль». Було обрано ревком під головуванням Махоніна. До складу ревкому ввійшли Ф. Федоренко, І. Зелений, М. Рясний, А. Пащенко, В. Циба, І. Нагорний, Н. Ачкасов та ін. Спочатку ревком був у підпіллі, але згодом, перебравшись на станцію Яма, почав працювати легально. Він очолив збройну боротьбу за відновлення Радянської влади.
В листопаді 1918 року німецькі війська були вигнані з міста. Під час відступу окупантів підпільники відбивали та висаджували в повітря навантажені народним добром ешелони. Активно діяв загін, що налічував до 400 чоловік, під командуванням ї. Г. Чапліна. Чаплій встановив зв’язки з начальником станції Ступки Самойловим, який, попереджаючи партизанів про появу ворожих ешелонів, допомагав заздалегідь готувати диверсії проти окупантів.
У грудні того ж року Бахмут захопили війська отамана Краснова. На початку 1919 року Бахмутський підпільний ревком послав у щойно визволений Харків до заступника голови Тимчасового робітничо-селянського уряду України і народного комісара радянської пропаганди Ф. А. Сергеева (Артема) делегацію в складі І. С. Зими, В. П. Циби, І. В. Пучкова з проханням допомогти зброєю та боєприпасами. Одержавши кулемети, гвинтівки, патрони, партизани за наказом ревкому почали наступати на Бахмут з метою відтягти денікінські частини, які просувалися в напрямі Харкова. Дві групи партизанів на чолі з І. Г. Чапліним та М. В. Рясним виступили одночасно і 5 січня 1919 року увійшли до міста. Вони визволили політичних в’язнів, захопили пошту і телеграф, розгромили штаб білих. Проте під натиском ворога партизани залишили місто. Налякане зростаючим партизанським рухом, біле командування вирішило посилити бахмутський гарнізон. В Бахмут був викликаний 2-й добровольчий офіцерський полк дивізії генерала Маркова, але партизани напали на полк з тилу, завдавши йому відчутних втрат. На допомогу трудящим Донбасу прийшли частини Червоної Армії, і 28 січня 1919 року Бахмут було визволено. 31 січня денікінці, зосередивши значні сили, знову захопили місто.
В лютому 1919 року бахмутські партизани влилися в 12-й Український радянський полк. Командиром 2-го батальйону,. що складався з робітників-соляників, був призначений І. Г. Чаплін. У тому ж місяці 12-й Український радянський полк дістав наказ зайняти Бахмут. У битві на підступах до міста денікінці зазнали поразки й відступили. Після визволення міста від банд Денікіна 16 лютого І. Г. Чапліна призначили командиром 12-го Українського радянського полку і начальником Бахмутського укріпленого району. З лютого 1919 року Бахмут став центром новоутвореної Донецької губернії.
31 травня 1919 року під натиском переважаючих сил денікінської «Добровольчої армії» Червона Армія знову залишила Бахмут і відступила до Харкова. Білі банди лютували в місті більше ніж півроку. В цей період тут діяв підпільний партійний комітет, який очолював Ф. К. Федоренко. Партизанський загін І. Г. Чапліна разом із донецькими загонами Н. Г. Ачкасова, М. І. Карнаухова та ін. чинили диверсії на залізниці, влаштовували аварії поїздів. Надзвичайну сміливість виявила
А. В. Жукова — робітниця скляного заводу, член підпільної міської парторганізації. Вона вела розвідку у військових частинах білогвардійців, розташованих у Бахмуті. При виконанні доручення була схоплена денікінцями і розстріляна.
27 грудня 1919 року частини 11-ї кавалерійської дивізії Першої Кінної армії під командуванням С. М. Будьонного після кривавих боїв визволили Бахмут. У бахмутській тюрмі червоноармійці виявили більше 280 трупів людей, закатованих білогвардійцями. 29 грудня 1919 року створено повітовий революційний комітет у складі Нагорного, Підстріли, Забари та ін. Свою владу ревком поширював на 14 волостей. 1—3 лютого 1920 року він провів конференцію Соляного району, учасники якої в привітанні В. І. Леніну дали слово зробити все необхідне для відбудови зруйнованого війною господарства. Разом з міською парторганізацією, що відновила свою діяльність у січні 1920 року, ревком розгорнув підготовку до виборів міської Ради. На підприємствах та в установах провадилися мітинги й передвиборні збори,
агітаційні матеріали систематично публікувалися в газеті «Бахмутская правда». Вибори до Ради відбулись у березні 1920 року, в квітні на повітовому з’їзді Рад обрано виконком. Партійна організація міста на 1 липня 1920 року об’єднувала 700 членів і кандидатів у члени партії.
Велику роботу провадили комуністи серед молоді. В січні 1920 року міськком партії створив спеціальну групу, до якої увійшли Мошинський, Яновський, Пергаменцев та ін. Головним завданням її було створення комсомольських осередків. Один з перших осередків виник на скляному заводі. У квітні їх стало вже 5 і об’єднували вони 150 комсомольців. У цьому ж місяці обрали міськком комсомолу, який очолив Мошинський. Серед перших комсомольців був майбутній радянський письменник Б. Горбатов. 7 липня 1920 року відбулася перша повітова конференція робітничої молоді.
В листопаді 1920 року відповідно до рішення ВУЦВКу в Бахмут з Луганська переведено губернський комітет партії, губвиконком, ЦК профспілки гірників, Центральне правління кам’яновугільної промисловості (ЦПКП) та інші губернські установи. Це сприяло посиленню партійно-політичної та організаторської роботи в місті. Головну увагу партійні і радянські органи зосередили на відбудові промисловості, для керівництва якою того ж року створено міську Раду народного господарства.
Вже через місяць після визволення міста від денікінців, 31 січня 1920 року, на загальних зборах комуністів було обговорено питання про організацію суботників. 4 квітня партійні збори ухвалили створити бюро для проведення суботників. 6 березня 1920 року під час першого загальноміського суботника учасники його впорядкували приміщення вокзалу, залізничні колії тощо. Суботники провадилися щотижня.
З метою якнайшвидшої відбудови соляної промисловості і для оперативнішого керівництва соляними копальнями в лютому 1920 року в об’єднанні «Південсіль» створено Бахмутське районне управління, яке в березні 1922 року реорганізоване в соляний трест «Бахсільтрест», пізніше перейменований на «Артемсіль». Цей трест об’єднував рудники — Артемівський, ім. Карла Лібкнехта, ім. Свердлова, ім. Шевченка і «Бахмутська сіль». В 1925 році рудники ім. Карла Лібкнехта, ім. Свердлова, ім. Шевченка відійшли до новоутвореного селища Карло-Лібкнехтівська.