Карло-Лібкнехтівськ, Артемівський район, Донецька область
Карло-Лібкнехтівськ — з 1965 року місто районного підпорядкування, розташоване на річці Мокрій Плотві, притоці річки Бахмутки, за 15 км на північ від районного центру. Відстань до найближчої залізничної станції Деконська — 2 км. Населення — 11,2 тис. чоловік. Місто підпорядковане Артемівській міській Раді депутатів трудящих.
Історія Карло-Лібкнехтівська тісно пов’язана з розвитком Бахмутських соляних промислів. В останній чверті XVII ст., коли в районі річки Бахмутки почали видобувати сіль, навколо соляних промислів виникло село Брянцівка. Першими його мешканцями були козаки Ізюмського полку й переселенці з північних областей України. На початку XVIII ст. соляні промисли перейшли у відання царського двору. Проте в умовах кріпосництва, за браком робочої сили, соляна промисловість розвивалася дуже повільно.
Становище змінилося після реформи 1861 року. В 1877—1878 рр. в районі Бахмута поблизу села Брянцівки, на правому березі річки Мокрої Плотви, інженер Н. Г. Іванов провів розвідувальні роботи для виявлення запасів кам’яної солі. Він пройшов бурову свердловину глибиною 292 метра і відкрив 9 соляних шарів, в т. ч. найбільший (39,5 м) Брянцівський шар.
У 1879 році на цьому місці приватна промислова компанія, яку очолював Н. Н. Литуновський, розпочала будівництво першої соляної шахти, назвавши її Брянцівською копальнею (нині шахта ім. Карла Лібкнехта). В 1881 році вона видала на-гора понад 4 тис. тонн солі. У 1884—1885 рр. в Бахмутському повіті стало до ладу 5 рудників: Нова Величка, Харламівський, «Петро Великий», Деконсько-Покровський і Пшеничний. На Брянцівському і Девонському рудниках у 1884 році налічувалося близько 800 робітників. Неподалік від села Брянцівки було знайдено також поклади кварцитів і вогнетривкої глини. На їх базі в 1897 році акціонерне товариство Ковальського спорудило Девонський алебастровий завод. У 1901 — 1903 рр. харківські купці Богомолов і Косич поблизу станції Деконська купили у німецьких колоністів 6 га землі і збудували ще три алебастрові заводи; продуктивність кожного з них становила одну тисячу пудів алебастру щодоби.
Навколо рудників і заводів виросли робітничі селища Нова Величка і Девонське, які входили до складу Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Наприкінці XIX ст. в них мешкало понад 1,5 тис. чоловік. Про життя робітників розповідає донецький письменник Ілля Гонімов в оповіданні «Сіль землі»: «На березі річки Мокрої Плотви тулилося кілька халупок-мазанок з сліпими віконцями й толевими покрівлями. Це робітнича колонія. В кожній такій халупці жило кілька родин. Діти, замурзані наче поросята, вовтузяться по глиняній долівці, сваряться, потрапляють під чиїсь незграбні ноги і з зойком ховаються під нари — єдині меблі в казармі. П’яний гомін чергується з попівським співом, за яким не чути стогону вмираючих і крику немовлят. Не можна ні народитися, ні померти без попової молитви, котру завжди супроводить пиятика.
Стояли пусткою степи навколо Брянцівки, тисячі десятин, а мазанки робітників засмоктувала трясовина. Навесні Мокра Плотва вирувала потоками навколо казарм, робітничі сім’ї тижнями жили в страху на горищах, чи витримають саманні стіни, чи завалиться казарма, піде під воду разом з людьми та їхнім добром».
1895 року на кошти, зібрані робітниками, у Брянцівці побудували школу на 35 учнів. В ній були тільки сіни та одна кімната, що правила і за клас, і за квартиру для вчителя. Таку ж школу відкрили і в селищі Новій Величці. В одному класі вчитель проводив урок одночасно з трьома групами. Щомісяця із заробітної плати батьків відраховувалося 2 проц. на оплату вчителя і утримання школи.
Нестерпні умови праці й життя спричинювали перші стихійні виступи робітників. У 1900—1901 рр. революційну пропаганду серед пролетарів рудників почали проводити члени Харківської організації РСДРП. Так, С. М. Прохватилов поширював ленінську газету «Искра». Велику увагу роботі серед соляників приділяла Бахмутська соціал-демократична група. У 1905 році на Брянцівському руднику створено соціал-демократичний гурток, яким керувала Т. І. Філіпова.
Під впливом загального революційного піднесення в країні в червні 1905 року відбувся страйк на шахті «Петро Великий» Голландського рудника. Робітники добивалися підвищення заробітної плати на 10 коп. і розцінок на півкопійки з вагонетки. Двотижнева боротьба шахтарів примусила підприємців частково задовольнити їх вимоги. 18 жовтня 1905 року застрайкували робітники Брянцівських копалень, їх підтримали соляники Нової Велички і Харламівського рудників. Страйк очолили члени соціал-демократичного гуртка Д. 3. Носов, О. Ф. Пашин, Я. Д. Воронов. Було створено страйковий комітет, який висунув перед адміністрацією ряд економічних та політичних вимог: на 25 проц. збільшити заробітну плату, збудувати житлові будинки для робітників, скоротити робочий день, поліпшити медичне обслуговування, відкрити клуб для зборів, передплатити газети для робітників. Адміністрація відхилила ці вимоги. На знак солідарності 1 грудня застрайкували робітники всіх соляних рудників і алебастрових заводів. Страйковий комітет попросив підтримки у Бахмутської соціал-демократичної організації. На мітингах члени комітету закликали робітників не припиняти страйку і домагатися перемоги. Налякана масовими виступами адміністрація змушена була поступитися. Робітникам сплатили за всі дні страйку, відремонтували бараки й казарми, на кілька процентів підвищили заробітну плату. На Голландському руднику відкрили їдальню.
Незважаючи на терор і масові арешти в період столипінської реакції, боротьба соляників не припинялась. У 1908 році соціал-демократи організували страйк на Голландському руднику, в якому взяли участь 180 чоловік. Страйк тривав три дні. Хоч вимоги робітників не задовольнили, все ж адміністрація, побоюючись нових виступів, нікого з роботи не звільнила.
Під час промислового піднесення стали до ладу нові соляні рудники — Кузьминівський, «Бахсіль», Терещенківський. В 1910—1914 рр. на території нинішнього міста працювало 9 рудників, де видобували в середньому 26 млн. пудів солі на рік. Як і раніше, на шахтах застосовувалася ручна праця. Величезні брили солі вагою в кілька тисяч пудів робітники розбивали молотами і вантажили на вагонетки, які потім самотужки котили щонайменше 6 км до місця розвантажування. Робочий день тривав 12—13 годин. Заробітна плата бурильників на Брянцівському руднику становила 1 крб. 60 коп. на день, стволових — 1 крб. 25 коп., відкатників — 90 копійок.
Робітники жили в бараках або казармах із земляною долівкою. З 1901 по 1908 рік на Харламівському руднику побудували 7 бараків з каменю і земляної цегли на чотири кімнати кожна і артільну казарму з двох половин — для несімейних робітників, де містилося по 30 чоловік. На чотирьох копальнях з десяти були трирічні школи на 35 учнів кожна. Лікарню відкрили тільки на Брянцівському руднику.
Вона містилася в старому приміщенні, збудованому із земляної цегли. В 1906 році лікарня з’явилася і на Голландському руднику. На інших були приймальні, їх обслуговували тільки фельдшер і лікар, які приїздили сюди з Бахмута двічі на тиждень.
Боротьба робітників соляних рудників проти капіталістів та царизму не припинялася. Під час імперіалістичної війни страйк, який відбувся на шахті «Петро Великий» Голландського рудника, підтримали всі соляники. Побоюючись наростання революційного руху, адміністрація рудників — Голландського, Харламівского, Нової Велички, Брянцівського, Кузьминівського — змушена була оголосити про надбавку плати робітникам на 10—15 процентів.
Після повалення царського самодержавства у березні 1917 року створено Раду робітничих депутатів солерайону, в якій, однак, переважали меншовики. Та під впливом революційно настроєних солдатів та більшовиків Бахмута трудящі солерайону все рішучіше вимагали проведення революційних перетворень.
Влітку 1917 року було обрано рудниковий робітничий комітет солерайону, до складу якого ввійшли більшовики Д. 3. Носов, А. М. Коритін, П. Г. Кириченко, І. О. Зелений. Комітет по суті керував рудниками, контролював роботу шахт. У червні 1917 року на Брянцівському руднику створено партійний комітет з 4 чоловік, очолив його І. О. Зелений. На Харламівському організовано партійну групу з 3 чоловік. Наприкінці червня 1917 року більшовики Брянцівського рудника скликали загальні збори робітників Брянцівки і Нової Велички, де були і селяни з навколишніх сіл — Новоолександрівки, Покровського, Деконського та ін. З доповіддю про політичне становище в країні виступив І. О. Зелений. Він розповів про ленінський план переходу від буржуазно-демократичної революції до соціалістичної, викрив угодовську тактику меншовиків. Більшовиків підтримали робітники. Меншовики й есери змушені були піти зі зборів.
У липні 1917 року відбулися перевибори Ради робітничих депутатів соляного району, більшість місць у ній здобули більшовики. Головою Ради обрали більшовика Бондаренка-Бурдуна. За рішенням Ради на всіх рудниках запроваджувався 8-годинний робочий день, на 20 проц. було збільшено заробітну плату. Виконуючи рішення VI з’їзду партії, більшовицький комітет і Рада почали енергійно створювати червоногвардійські загони, озброювати їх. У жовтні 1917 року на кожному руднику організовано такі загони. Складалися вони з 25—30 чоловік. Штаб їх, очолюваний Пугачовим, перебував у Бахмуті.
Коли надійшла звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання у Петрограді, робітники рудників та заводів висловили солідарність з петроградським пролетаріатом. Відбулася велика демонстрація. Незабаром Рада робітничих депутатів соляного району взяла у свої руки керівництво роботою шахт, організувала контроль за розподілом продуктів, конфіскувала будинки колишніх власників рудників під школи і клуби.
У квітні 1918 року солерайон окупували австро-німецькі війська. Загарбники довернули рудники й заводи їх колишнім хазяям. Ще до приходу окупантів на рудниках було створено підпільні партійні осередки. У Брянцівці й Новій Величці до складу таких осередків входили П. С. Короленко, Г. Чередін, І. Муравйов, Д. 3. Носов, Ворона, П. Г. Кириченко, Г. І. Кулькін, а на Бахмутському та Голландському рудниках — Ачкасов, Костенко, П. Гончаров, Колесников. Підпільну роботу на Кузьминівському руднику очолював П. Найдьонов, Терещенському — Лунєв. В червні 1918 року на квартирі І. О. Зеленого відбулася нарада представників підпілля, де обговорювалося питання про боротьбу проти загарбників; було створено військовий комітет і партизанський загін під керівництвом І. Г. Чапліна.
У середині червня групи обрали підпільний ревком у складі 6 чоловік на чолі з І. О. Зеленим. Під керівництвом ревкому в липні 1918 року 200 робітників Голландського рудника, протестуючи проти насильств, які чинили окупанти разом з солепромисловцями, оголосили страйк. У жовтні застрайкували соляники й інших рудників. Вони зажадали припинити знущання з населення й підвищити заробітну плату. Бойова група загону І. Г. Чапліна у тому ж місяці роззброїла варту. На станції Ступки загін спинив військовий ешелон і захопив частину продовольства та 300 гвинтівок.
Наприкінці листопада 1918 року під ударами частин Червоної Армії та партизанів окупанти пішли з селища. Однак в середині грудня район захопили білогвардійські війська Краснова. 6 лютого 1919 року Червона Армія відкинула білогвардійців, проте під тиском переважаючих сил ворога 8 лютого змушена була відійти. І тільки 16 лютого 1919 року Донецька група військ вибила красновців з цього району. Становище лишалося дуже напруженим — з півдня загрожували денікінці.
З наближенням армії Денікіна партійний комітет району 2 квітня 1919 року скликав секретарів партосередків, доручивши їм організувати перереєстрацію усіх комуністів і підготуватися до боротьби проти білогвардійців. Наприкінці травня денікінці захопили соляний район. Партизанський загін протягом семи днів стримував ворогів, які намагалися захопити станцію Сіль. Відступаючи за Сіверський Донець, партизани під селом Ямполем дали бій, де знищили близько 300 ворожих солдатів. Тут загін розділився на дві групи. Одна під командуванням І. Г. Чапліна разом з частинами Червоної Армії пізніше брала участь у визволенні соляного району. Це сталося 27 грудня 1919 року.
У січні 1920 року було обрано Раду робітничих депутатів, до якої увійшли Д. 3. Носов, І. О. Зелений, Л. І. Бобнєв, І. С. Березцук, Я. М. Биков, К. І. Розкішний. На загальних зборах комуністів Центрального рудника в лютому вирішено організувати партосередок. Такі ж осередки виникли й на інших рудниках. 11 березня обрано партійний комітет солерайону в складі І. О. Зеленого, Рудченка, П. Є. Костенка, М. Зеленого, Харченка. Весною 1920 року створено комсомольську організацію.
Першочерговим завданням партійних і радянських органів було налагодження роботи рудників. Видобуток солі в 1920 році становив 176 тис. тонн — у 7 разів менше, ніж у 19165. Це значно утруднювало заготівлю хліба для держави. В. І. Ленін у листі до командуючого Збройними силами України і Криму М. В. Фрунзе пропонував вжити рішучих заходів проти розбазарювання солі, і поставити цю справу по-військовому.
Відбудову рудників очолили комуністи. У березні 1920 року комуністи Брянцівського рудника прийняли рішення щосуботи працювати по дві години без оплати. З ініціативи партосередку при кожній шахті було організовано робітничі загони, які охороняли склади солі, розпочато рішучу боротьбу з спекуляцією. Для оперативнішого керівництва соляними рудниками в 1920 році створюється об’єднання «Південсіль» з центром у Харкові. В травні того ж року для швидкої відбудови соляних шахт Промбюро Ради Народних Комісарів України ухвалило призначити керуючих на кожний рудник.
Робітники брали участь у численних суботниках і недільниках по очищенню території рудників, у ремонті обладнання, відбудові зруйнованих приміщень. І Травня 1920 року шахтарі прилучилися до всеросійського суботника: упорядкували склад рудника, відремонтували залізничні мости і понад 3 км залізничної колії. Після суботника учасники зібралися на Терещенківському руднику. Відбувся мітинг, який пройшов з великим піднесенням. На своїх загальних зборах трудящі Терещенківського рудника постановили збільшити робочий день на дві години, щоб скоріше відбудувати шахти. З метою прискорення відбудови соляної промисловості на початку 1923 року було вирішено зосередити роботу на трьох рудниках — Терещенківському, Брянцівському та Новій Величці. Решту — тимчасово законсервували. На Терещенківському руднику було обладнано центральну електростанцію. Ручна відкатка замінювалася кінною, електрифіковано процес буріння шпурів, запроваджено перші врубові машини. У 1925/26 господарському році видобуток солі становив 550 тис. тонн, що перевищувало довоєнний рівень на 10 проц. З’явилися й перші передовики праці. Серед них — Д. 3. Носов був удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. У 1925 році рудники — Брянцівський і Нова Величка — перейменовано на ім. Карла Лібкнехта № 1 і № 2, Терещенківський — на рудник ім. Я. М. Свердлова, а рудникові селища об’єдналися в одне. Селищу, яке ввійшло до складу Артемівського округу присвоїли ім’я Карла Лібкнехта. 1926 року в ньому мешкало 5108 чоловік.
Ще в 1920 році в селищах Брянцівці та Новій Величці відкрилися початкові школи, згодом перетворені на семирічки. При шахтах почали працювати вечірні загальноосвітні школи. З 1925 року в селищі ім. Карла Лібкнехта було 4 школи політграмоти, де навчалися 92 робітники, працював ленінський куток.
У роки перших п’ятирічок розгорнулося будівництво нових шахт. 1929 року почалося спорудження гіганта соляної промисловості — шахти № 3 ім. Карла Лібкнехта з проектною потужністю 1 млн. 200 тис. тонн солі на рік, яке було завершено в 1936 році. На початку 30-х років стали до ладу шахти ім. Шевченка та ім. Володарського. Здійснювалася технічна реконструкція інших шахт. Замість відбійних молотків впроваджувалися врубові машини, скреперні навантажувачі, кінна відкатка вагонеток замінювалася на механічну, електрифікувалися процеси буріння, встановлювалися вальцьові станки для помолу солі. В 1927 році почалася відбудова динасового заводу, який виготовляв вогнетриви для коксових, мартенівських та інших печей. У 1929 році споруджується гіпсово-алебастровий завод, пізніше йому надали ім’я Ворошилова, а динасовому — ім’я Будьонного.
Технічну реконструкцію очолили партійні організації та селищна Рада. В травні 1928 року збори комуністів шахти ім. Свердлова ухвалили посилити увагу до раціоналізації, підвищити продуктивність праці, знизити собівартість продукції. Комуністи рудника ім. Карла Лібкнехта вміло організовували маси на виконання виробничих завдань. Протягом першого року п’ятирічки видобуток солі зріс на 14 проц. У 1930 році на руднику було 35 ударних бригад, які охоплювали майже всіх робітників. З ініціативи партійної організації шахти ім. Карла Лібкнехта соляники взяли на себе зобов’язання видобувати і відправляти протягом того ж року по 50 вагонів солі щодня. Слова свого вони додержали, в середньому навантажували по 52 вагони. Активну участь у русі ударників брали комсомольці.
У 1935 році зачинателями стахановського руху серед соляників виступили начальник видобутку Є. Гапєєв, слюсар-ремонтник В. Скирда, робітники С. Чоботенко, Г. Водолазький, Д. Бєлий5. Бурильник шахти № 1 ім. Карла Лібкнехта Д. Бєлий прорубав за зміну 603 погонні метри шпурів, бурильник С. Писаренко — 500. Бригади навантаження солі скреперами С. П. Чоботенка та І. І. Землянського за зміну наповнювали по 320 вагонеток при нормі 250. Продуктивність праці бурильників
у 1935 році порівняно з 1934 роком зросла на 25 проц., скреперних бригад — на 70 проц. Річний план видобутку солі було виконано достроково — на 20 грудня 1935 року. Наприкінці 1938 року 44 проц. всіх робітників були передовиками виробництва. У 1940 році на шахтах селища видобуто 1754,1 тис. тонн солі. Колектив динасового заводу випустив цього ж року 28 тис. виробів.
За довоєнні п’ятирічки у селищі виросли дво- і триповерхові будинки, багато вулиць було забруковано й освітлено електрикою. 1940 року споруджено нову лікарню, стадіон, спортивні майданчики, посаджено парк. У 1936 році відкрито дві школи-десятирічки, палац піонерів. За переписом населення 1939 року, в селищі ім. Карла Лібкнехта, яке стало селищем міського типу, мешкало 6739 чоловік. Підпорядковувалося воно Артемівській районній Раді депутатів трудящих.
З початком Великої Вітчизняної війни парторганізація й селищна Рада мобілізували населення на відсіч ворогові. Заводське і шахтне обладнання вивезли в Баскунчак, Нижній Тагіл і Первоуральськ. З перших днів окупації (31 жовтня 1941 року гітлерівські війська захопили солерайон) в селищі почала діяти підпільна група під керівництвом комуніста Ф. Л. Погорєлова, створена за дорученням Артемівського міськкому партії. До її складу входили Б. X. Алексеенко, М. Д. Клочко, М. І. Гребенюк, Н. Ф. Кушка, І. Т. Нестеренко, О. М. Слюсаренко, У. П. Перепелятник. Підпільники мали зв’язок з партизанським загоном, який очолював герой громадянської війни І. Г. Чаплін; через нього вони діставали зведення Радінформбюро і поширювали серед населення листівки, де розповідалося про бойові дії наших військ; жителів закликали саботувати відбудову рудників. Члени підпільної групи вчиняли диверсії на шахтах, виводили з ладу двигуни підйомної машини, дробарки, вальцьові верстати тощо. Фашисти так і не спромоглися відновити роботу шахт. В червні 1943 року за доносом зрадника підпільників було заарештовано й розстріляно. Указом Президії Верховної Ради УРСР вони посмертно удостоєні урядових нагород.
З вересня 1943 року 259-а гвардійська стрілецька дивізія під командуванням полковника К. Г. Ребрикова, що діяла у складі 3-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту, визволила Карло-Лібкнехтівськ від фашистських загарбників. Відступаючи, окупанти зруйнували й затопили шахти, гіпсові кар’єри, динасовий завод, школи, крамниці, дитячі ясла. Збитки становили 4 168 600 карбованців.
На початку жовтня 1943 року пленум Артемівського райкому партії накреслив програму відбудови господарства району, в якій важливе місце посідало відродження соляної промисловості. Карло-Лібкнехтівська селищна Рада, що відновила свою діяльність у жовтні цього ж року, на першому своєму засіданні обговорила питання про відбудову шахт та заводів. Було створено комісію, яка взяла на облік працездатне населення. Самовіддано працювали трудящі на відбудові шахт. Жінки оволодівали професіями машиністів скреперів і підйомних машин, слюсарів. Робітники М. А. Копилов, П. Б. Кваша, І. І. Землянський та інші виконували по 1,5—2 норми за зміну. Вже у грудні 1943 року шахти ім. Володарського та ім. Карла Лібкнехта стали до ладу. Через рік після визволення тут було видобуто понад 435 тис. тонн солі. На шахті ім. Свердлова відкачали воду на 7 днів раніше визначеного строку. Протягом 1944 року відбудували ще три шахти. Річний план видобутку солі виконали на 101,6 проц. В першому кварталі 1945 року почав давати продукцію динасовий завод ім. Будьонного. У 1944 році на шахтах ім. Карла Лібкнехта та Володарського працювало 10 комсомольсько-молодіжних змін і бригад, які об’єднували 350 чоловік.
На початку 1948 року соляники майже досягли довоєнного рівня видобутку солі. Відбудована й реконструйована шахта № 3 стала найбільшою і найкраще механізованою в Європі. В цьому ж році всі шахти рудоуправління «Артемсіль» видобули 1305,9 тис. тонн солі і заощадили 523 тис. крб. ВЦРПС і Міністерство харчової промисловості СРСР присудили рудоуправлінню перехідний Червоний прапор та грошову премію— 100 тис. крб. Велика заслуга в цьому комуністів, які розгорнули велику масову і політичну роботу серед трудящих. У 1946 році партійна організація солерудника об’єднувала 49 комуністів, у 1947 році вона зросла за рахунок комуністів, демобілізованих з Радянської Армії та прийнятих у партію, і налічувала 108 чоловік. Протягом 1946—1947 рр. на партійних зборах шахти ім. Свердлова не раз ставилися питання відбудови й дальшого розвитку підприємства. Парторганізації шахт ім. Карла Лібкнехта та ім. Володарського визначили шляхи підвищення продуктивності праці, дальшого розвитку соціалістичного змагання, оснащення шахт новим обладнанням. У березні 1948 року селищна Рада заслухала питання про хід виконання плану видобутку та відвантаження солі на шахтах і вжила заходів до поліпшення її транспортування.
З ініціативи комуністів соляники активно включились у всесоюзне соціалістичне змагання. Наприкінці 1948 року змагання охопило близько 90 проц. робітників. Цього ж року рудоуправління «Артемсіль» запровадило перехідний Червоний прапор, яким нагороджувалися шахти, і почесні звання — кращого бурильника, кращого машиніста врубової машини, кращого скрепериста. Колектив шахти ім. Володарського в 1948 році двічі здобував перехідний Червоний прапор рудоуправління. Першими почесні звання — кращий своєї професії — дістали робітники В. Шулейко, П. Кваша, Г. Дзюбенко. Тільки у 1948 році на шахтах було реалізовано 26 раціоналізаторських пропозицій, які дали річну умовну економію 179 тис. крб. В 1950 році на шахті № 2 така економія становила 130 тис. крб.
Трудящі Карло-Лібкнехтівська успішно завершили першу післявоєнну п’ятирічку, план 1950 року виконали на 102 проц. Гіпсово-алебастровий завод ім. Ворошилова, який теж був відроджений у 1950 році, виробив 16 800 тонн гіпсу понад план. За першу післявоєнну п’ятирічку відбудовано селищну лікарню, школи, житла. Наново споруджено приміщення школи-десятирічки, упорядковано дороги, тротуари, прокладено шосе від селища до шахти ім. Володарського, весною 1949 року посаджено 17 тис. дерев та кущів. Кількість учнів у школах потроїлася і становила в 1950 році 1428 чоловік. У клубі працювали гуртки художньої самодіяльності, бібліотека налічувала близько 4 тис. книг.
У роки п’ятої п’ятирічки дальшого розвитку набуло соціалістичне змагання. Трудящі змагалися не лише за збільшення випуску продукції, а й за підвищення її якості. В 1952 році 35 бригадам, одній зміні і двом цехам присвоєно звання колективів відмінної якості, в їх числі — бригаді бурильників Ф. Л. Мокрозуба, Ф. П. Марченка, Г. В. Ковтуна, С. А. Деркача та інших. На заводі ім. Будьонного 765 чоловік змагалися за дострокове виконання п’ятирічки і виконували не менш як 1,5 норми за зміну.
В 1952 році на всіх шахтах запроваджено електровозну відкатку вантажу; для вантаження солі застосовувалися екскаватори і скреперні лебідки; механізовано комплекси обміну вагонеток біля ствола і в солемлинах. Почали широко впроваджуватися комбайни для проходження штреків. Підвищення технічного рівня виробництва і широкий розвиток соціалістичного змагання забезпечили успішне виконання завдань п’ятої п’ятирічки. Колективи шахт ім. Свердлова, Карла Лібкнехта, гіпсово-алебастрового заводу ім. Ворошилова, динасового ім. Будьонного та інших підприємств достроково виконали завдання п’ятирічного плану. В 1955 році видобуток на шахтах рудоуправління значно перевищив довоєнний рівень і становив 2012 тис. тонн.
У 1957 році внаслідок об’єднання Деконського гіпсово-алебастрового заводу, заводу ім. Ворошилова і комбінату «Буддеталь», відбудованого у 1956 році, створено Деконський комбінат «Буддеталь». Він почав виробляти щебінь для цементних заводів, будівельний та медичний гіпс, гіпсові плити і суху штукатурку. Цього ж року завод ім. Будьонного переведено на виробництво шамотних виробів (випал при високій температурі продукції з вогнетривкої глини).
Конкретну допомогу підприємствам у виконанні державних планів подавали депутати селищної Ради. Рада сприяла організації планомірного постачання підприємствам сировини та матеріалів, разом з парторганізаціями приділяла увагу розвиткові соціалістичного змагання. У 1959 році на п’яти шахтах і ремонтно-механічному заводі, збудованому в 1952 році, рудоуправлінні «Артемсіль», заводі ім. Будьонного та Деконському комбінаті «Буддеталь» працювали 553 комуністи.
Трудова активність мас особливо виявилась у русі за комуністичну працю. Першими звання колективів комуністичної праці удостоєно бригади: підривників, очолюваної В. М. Бабенком, скреперистів В. С. Чеботенка (шахта ім. Свердлова), електрослюсарів К. С. Савишкіна (шахта № 3). 1965 року в цьому змаганні брало участь понад тисячу трудящих.
Завдяки дальшому технічному вдосконаленню підприємств протягом семирічки шахта ім. Володарського збільшила виробничу потужність до 1500 тис. тонн солі на рік. Білонам’янський шамотний завод (так став називатися з 1963 року завод ім. Будьонного) виготовляв 120 тис. тонн вогнетривів. Семирічний план підприємства рудоуправління «Артемсіль» виконали достроково. Видобуток солі наприкінці семирічки зріс на 40 проц. і в 1965 році становив 3272 тис. тонн. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 липня 1966 року за успіхи у виконанні семирічного плану і запровадження високопродуктивної гірничої техніки колектив рудоуправління «Артемсіль» нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, 27 трудящих — орденами і медалями. Ордена Леніна удостоєно машиніста скреперної установки В. К. Черненка і директора рудоуправління «Артемсіль» О. О. Степанова.
Протягом 1967 року на шахтах міста видобуто 3600 тис. тонн солі, в т. ч. понад план — 177 тис. тонн. За підсумками всесоюзного соціалістичного змагання серед колективів харчової промисловості СРСР за 1, 2, 4 квартали 1967 року рудоуправлінню «Артемсіль» присудили перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС та першу грошову премію. 20 робітників, інженерно-технічних працівників і службовців нагороджено значком «Відмінник соціалістичного змагання харчової промисловості СРСР».
Включившись у соціалістичне змагання на честь 50-річчя Великого Жовтня, трудящі міста видобули понад план 80 тис. тонн солі; прибуток становив 18 978 крб. 16 колективам присвоєно звання колективів ім. 50-річчя Великої Жовтневої революції і вручено пам’ятні прапори та вимпели. За високі виробничі показники 1968 року колективу рудоуправління «Артемсіль» присудили перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС та грошову премію в сумі 27 тис. крб. Колектив Білонам’янського шамотного заводу завоював перехідний Червоний прапор Артемівського міськкому КП України і виконкому міськради. Робітниці В. І. Бирко і К. Є. Полихоненко нагороджені бронзовими медалями ВДНГ СРСР та грошовою премією. 22 робітники відзначені нагрудним значком «Відмінник соціалістичного змагання УРСР». Готуючи гідну зустріч 100-річчю від дня народження В. І. Леніна, підприємства Карло-Лібкнехтівська домоглися у ювілейному році перевиконання планів по видобутку солі і випуску продукції та підвищенню продуктивності праці.
Разом із промисловістю зростає місто. За останні десятиріччя його житловий фонд подвоївся, а населення міста зросло на 3,5 тис. чоловік. До 50-річчя Радянської влади у міському парку культури і відпочинку побудовано літній кінотеатр на 800 місць; заасфальтовано 11 тис. кв. метрів дороги й тротуару. Встановлено пам’ятники В. І. Леніну, академікові О. П. Карпінському, бійцям Радянської Армії, що загинули в боях за визволення міста.
У Карло-Лібкнехтівську є комбінат побутового обслуговування, ресторан, кілька їдалень і кафе, 6 ательє та кравецьких майстерень, банно-пральний комбінат. За останні три роки населенню продано товарів на 18 523 тис. карбованців.
Неухильно зростає добробут трудящих. Важливу роль у цьому відіграють громадські фонди споживання. В 1968 році на охорону здоров’я витрачено 63 700 крб. Відкрито нові лікувальні кабінети. На шахті ім. Володарського є профілакторій; районна лікарня — на 170 ліжок. В ній та медичних пунктах працює 70 лікарів.
У місті — 2 середні, 3 восьмирічні загальноосвітні школи та школа-інтернат, в яких навчаються 2623 учні, працює 155 вчителів. При рудоуправлінні «Артемсіль» 1966 року відкрито професійно-технічне училище, де підготовлено понад 500 фахівців. 62 робітники й службовці рудоуправління підвищують свою освіту в заочних вузах і технікумах.
Створено всі умови для культурного відпочинку трудящих. У 5 клубах працюють 19 колективів художньої самодіяльності: хорові, драматичні гуртки, духові та естрадні оркестри. Понад 500 трудящих вільний від роботи час присвячують улюбленим видам мистецтва. Комсомольці організовують зустрічі молоді з учасниками громадянської та Великої Вітчизняної воєн, комсомольсько-молодіжні вечори. В дні підготовки до 50-річчя ВЛКСМ 48 комсомольців здійснили мотопробіг по місцях бойових дій партизанських загонів Артемівщини. В 6 бібліотеках міста налічується 102 тис. книг.
Вся господарська, масово-політична і культурно-освітня робота в місті спрямовується партійними організаціями Карло-Лібкнехтівська й Артемівською міською парторганізацією. В 11 первинних парторганізаціях Карло-Лібкнехтівська об’єднано 706 комуністів, в 10 комсомольських — 1497 членів ВЛКСМ.
Активну роботу проводить міська Рада депутатів трудящих. В її складі 50 депутатів, в т. ч. 26 комуністів, 24 безпартійних, 22 жінки. В комісіях беруть участь близько 30 чоловік. Вони дбають про поліпшення медичного обслуговування, організацію торгівлі та громадського харчування, провадять виховну роботу серед молоді.
За роки Радянської влади колишнє робітниче селище перетворилося на промислове місто. Його трудівники впевнено йдуть вперед, до нових звершень в комуністичному будівництві.
І. Н. БАКАНОВ, М. Т. ГАЛУШКО