Добропілля, Добропільський район, Донецька область
Добропілля розташоване за 90 км від Донецька, на лівому березі річки Бика. Залізнична станція. Населення — 29,9 тис. чоловік.
Добропільській міській Раді депутатів трудящих підпорядковано міськради — Білицьку (м. Білицьке, смт Водянське), Білозерську (м. Білозерське, селище Бокове) та Новодонецьку селищну Раду (смт Новодонецьке).
Добропілля — центр однойменного району, площа якого 950 кв. км, населення — 27,5 тис. чоловік, у т. ч. міського — 2,6 тис., сільського — 24,9 тис. На території його — 1 селищна та 8 сільських Рад депутатів трудящих, яким підпорядковано 67 населених пунктів. У районі — 17 колгоспів, 3 радгоспи, 4 промислових підприємств. В системі народної освіти — 29 загальноосвітніх шкіл. Культурно-освітню роботу ведуть 4 будинки культури, 34 сільські клуби, 25 бібліотек.
У 1-й половині XIX ст. на території сучасного міста був хутір Парасковіївка. 1859 року він мав 4 двори з 44 жителями і належав поміщикові Албанському. За реформою 1861 року, на підставі уставної грамоти від 31 жовтня 1862 року, семеро колишніх поміщицьких кріпаків одержали землю — по 4 десятини на ревізьку душу, всього 28 десятин. Дев’ятнадцятеро колишніх дворових теж дістали волю, але без наділів. І це тоді, коли довкола простягалися величезні масиви земель — власність поміщиків Кириченка, Карпова, Єніна, Роговського та інших. Хутір входив до складу Криворізької волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії.
Селяни гірко бідували на своїх злиденних наділах. На початку XX ст. тут було 73 жителі, 8 дворів. Землі в них, як і 40 років тому, було стільки ж — 28 десятин. Хто не мав її зовсім, ті наймитували у поміщицьких економіях, гнули спину на шахтах, відкритих поблизу Парасковіївки. Уже в 70—80-х роках XIX ст. тут виявлено поклади вугілля. Наприкінці століття поміщик Єнін на власній землі заклав три шурфи. Вуглевидобуток був малий, переважно для господарських потреб панської економії.
У 1910 році російсько-бельгійське акціонерне товариство Ерастівських кам’яновугільних копалень зацікавилося тутешніми землями. Воно купило у селянина Перепичая 2 десятини за 270 крб. та заорендувало 12 десятин на 99 років у землевласника Розгона. Були споруджені будівлі й служби шахти. Згодом товариство заорендувало також у Розгона, Єніна та у Парасковіївської громади 1044 десятини на 30 років, з щорічною виплатою власникам 24,9 тис. крб. На цих землях 1912 року засновано Ерастівський рудник. Тоді ж на правому березі річки Бика інженер Гребеньов та штейгер Подольський (колишній службовець у Єніна) заснували Святогорівський рудник. Гірничопромисловці півдня Росії пар ушили, питання про будівництво залізничної колії від станції Гришине до цих рудників. У липні 1913 року царський уряд дозволив будівництво вітки. 10 січня 1914 року Міністерство шляхів сполучення затвердило проект колії. Того ж року було розпочато будівельні роботи, а наступного — вітку здали в експлуатацію. Кінцевий пункт колії — станція Добропілля знаходилася за 3—4 км від рудників. Від Ерастівського рудника вугілля сюди возили гужовим транспортом, Святогорівського — конкою.
З 1914 року Ерастівський та Святогорівський рудники почали називати також добропільськими. 1915 року звідси вивезли 504 тис. пудів вугілля, а наступного — 452 тис. Всього на той час було видобуто близько 2 млн. пудів палива.
Навколо рудників поступово виникали робітничі селища. 1917 року в селищі при Ерастівському руднику жило 350 чоловік, Святогорівському — щонайменше 150. Працювали тут робітники і зубожілі місцеві селяни — з Ганнівки, Катеринівки, Мар’ївки, Святогорівки та інших ближчих сіл.
Шахтовласники не дбали про благоустрій селищ, умови праці, здоров’я та побут робітників. Шахтарі жили і працювали в нестерпних умовах. Всі роботи виконувалися вручну. Видобуте вугілля вантажили у дерев’яні санчата, і цей багато-пудовий вантаж тягли саночники до центрального ствола шахти, а звідти кінною тягою піднімали на-гора. Робочий день тривав 12 годин і більше. Гірники та їхні родини тулилися по вогких і холодних землянках та бараках. Харчувалися вкрай погано; до того ж, вони змушені були купувати в кредит низькоякісні продукти в крамниці, яка належала підприємцю. Шахтовласники і їх прикажчики безкарно обманювали робітників, обраховували їх, перетворюючи на своїх неоплатних боржників.
Медичної допомоги на той час ще взагалі не було.
В початковій школі, відкритій на Святогорівському руднику, була одна кімната з 14 партами/столом і шафою. Каторжна праця, каліцтва, хвороби, безпросвітна нужда — так жили шахтарі. Наприкінці 1916 року застрайкували робітники Святогорівського рудника. Вони зажадали поліпшення, умов праці та побуту, підвищення заробітку, поновлення на роботі товаришів, увільнених за «неблагонадійність». Адміністрація відхилила ці вимоги. Власті жорстоко придушили виступ. Усіх членів страйкового комітету негайно відправили на фронт; багатьох кваліфікованих гірників перевели на низькооплачувану роботу саночників6.
На початку березня 1917 року шахтарі радісно вітали повалення самодержавства. Пройшли мітинги робітників та селян. У селі Святогорівці виступили представники гірників — член Гришинської організації РСДРП О. В. Печериця, В. А. Коршунков та інші. Промовці вимагали від шахтовласників запровадження 8-годинного робочого дня, передачі поміщицької землі селянам, негайного припинення братовбивчої війни. На той час — у березні 1917 року — значна частина трудівників ще вірила у демагогічні обіцянки представників буржуазних партій. Тим-то до складу новообраного волосного комітету пробралися поміщики Єнін та Розгон, а також куркулі. Було там і кілька робітників, але фактично заправляли в ньому багатії. Зрозуміло, що такий комітет не полегшив становища трудящих. А тим часом воно ще більше погіршилося через скорочення вуглевидобутку і зниження заробітної плати.
З ініціативи більшовика О. В. Печериці на рудниках було створено об’єднану організацію РСДРП, до якої ввійшли Ю. І. Агеенко, Г. І. Андрюханов, С. П. Краснобаев та інші. Восени 1917 року тут обрано ревком з місцевих більшовиків та недавніх фронтовиків. Зважаючи на загрозу від банд генерала Каледіна та наростання контрреволюційної активності в цілому, ревком сформував на Ерастівському і Святогорівському рудниках загони Червоної гвардії з гірників, солдатів і селян. До них увійшли вибійник І. П. Фельдфебелєв, Н. У. Булавін та інші робітники.
Шахтарі й селяни з величезним ентузіазмом вітали перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, а потім рішення І Всеукраїнського з’їзду Рад, що проголосив Україну Радянською соціалістичною республікою. 31 грудня 1917 року на Ерастівському руднику зібралися на мітинг робітники і селяни. Вони одностайно проголосили Радянську владу на рудниках та в навколишніх селах. Було утворено Раду робітничих депутатів добропільських кам’яновугільних копалень. До її складу входили О. П. Іванов (голова), І. Я. Лактіонов, І. Т. Орлов, Ю. Л. Агеенко, С. А. Стебньов та інші. Рада 10 лютого 1918 року ухвалила запровадити 8-годинний робочий день. Правлінню профспілки, яка діяла на рудниках з березня 1917 року, Рада доручила забезпечити контроль за наймом і увільненням робітників, точністю фінансових розрахунків адміністрації з ними тощо. Шахтовласники, однак, саботували ухвали Ради — не вивозили добуте вугілля на залізницю, зривали поставки лісоматеріалів на рудники. Видобуток вугілля скоротився до 3,5 тис. пудів щодоби. З метою подолання опору капіталістів Рада з 1 березня 1918 року запровадила на рудниках робітничий контроль.
Вторгнення на Україну австро-німецьких військ перервало дальші революційні перетворення. Окупанти, які сюди прийшли навесні 1918 року, запровадили режим кривавого терору. Раду ліквідували; її голову Г. Ф. Юдіна стратили. Було заборонено і профспілку. Проте нелегально її організації діяли на Святогорівському та Ерастівському рудниках і тримали зв’язок з Гришиним, де також підпільно продовжувала боротьбу спілка «Горнотруд». Більшовики В. А. Коршунков, Д. Г. Зайцев, С. І. Тютюнник та інші очолили боротьбу робітників і селян проти окупантів й гетьманщини. Більшовицькі листівки поширювали серед робітників та селян В. А. Коршунков, С. Л. Опроков, П. С. Казаков та інші підпільники. У серпні 1918 року ця група підготувала і провела триденний страйк солідарності гірників з страйкарями Гришинського залізничного вузла. Робітники О. Д. Гриняк, В. X. Татарин, Ю. І. Федорченко, Я. К. Доценко, О. В. Печериця та інші формували на рудниках повстанські загони.
Партизансько-повстанський рух проти загарбників та їх пособників-гетьманців ширився по всій Україні. З другої половини листопада 1918 року австро-німецькі війська почали тікати з Донбасу1 2. їм завдавали ударів повстанці-шахтарі, широко підтримувані селянами. 18 листопада повстанці обеззброїли гетьманську варту на рудниках та у волосному центрі Святогорівці. Владу взяв ревком у складі H. У. Булавіна, П. Т. Шатохіна, С. Л. Опрокова, І. Я. Серикова: Він спирався на одностайну і всебічну підтримку трудящих. Отже, Радянську владу тут було відновлено ще до приходу Червоної Армії.
В січні 1919 року добропільський загін, що налічував понад 70 бійців, влився у 75-й Радянський полк, розміщений у Павлограді. Того ж місяця створено Ради робітничих депутатів на Святогорівському і Ерастівському рудниках.
Ради передусім дбали про відновлення видобутку вугілля. Це було нелегкою справою. Рудники були націоналізовані. Керівництво ними перейшло до новостворених тимчасових комітетів у справах управління шахтами та Гришинської районної Ради народного господарства. Поступово зростав вуглевидобуток. У лютому 1919 року Святогорівський рудник дав 160 тис. пудів вугілля, у березні — 170 тис. пудів. Святогорівська Рада невтомно дбала і про зміцнення революційного порядку, забезпечення трудівників продовольством, провадила культурне будівництво. Відкрилася початкова школа на Святогорівському руднику.
Селянство також залучалося до нового життя. Як і по інших селах, безземельні та малоземельні в Парасковіївці одержали наділи. Робітникам надали ділянки під індивідуальні городи.
23 травня 1919 року рудники захопили денікінські банди. Вони відновили ненависні народові буржуазно-поміщицькі порядки. Лютували карателі. 26 травня їхній загін під командою місцевого поміщика Роговського вчинив розправу над робітниками Ерастівського рудника. Орлова та Костіна розстріляли. Машиніста підйому, члена Ради І. Я. Лактіонова, члена комбіду Парасковіївки І. С. Видющенка та інших катували шомполами; арештували робітників М. Л. Тимощука, І. Ф. Духа, М. О. Севостянова, П. К. Литвинова.
Жорстокий денікінський режим викликав загальне обурення трудящих. На рудниках виникали підпільні організації. Однією із жертв денікінської контррозвідки став і О. В. Печериця. Під час виконання завдання Гришинського підпільного більшовицького комітету в с. Степанівці він був заарештований. Після знущання та звірячих катувань, не вирвавши у нього ні слова, вороги закопали його живцем.
30 грудня 1919 року частини Червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова, що були в складі 14-ї армії, визволили добропільські рудники. 2 січня 1920 року створено Святогорівський волосний ревком на чолі з Н. Т. Трембою. У квітні обрано Раду.
Становище рудників, що ввійшли у Гришинське кущове управління, було вкрай тяжким. Вони фактично не діяли. В січні на Святогорівському руднику відновився партосередок з 9 членів партії, очолених М. Л. Тимощуком. З ініціативи комуністів робітники самовіддано трудилися на суботниках, впорядковували рудничні двори. Партосередок контролював також роботу адміністрації рудників. Молодь була його найпершим помічником. В квітні 1920 року створено Добропільську рудничну комсомольську організацію. Комуністи і комсомольці боролися з куркульськими бандами. Водночас вони невтомно дбали і про те, щоб видобуте вугілля безперебійно надходило на залізницю для відправки за призначенням.
Згідно з законом від 5 лютого 1920 року земвідділ Святогорівської волості здійснив конфіскацію колишніх поміщицьких володінь та відібрав лишки землі у куркулів. Нею наділили безземельних та малоземельних селян, а також тих гірників, що побажали повернутися до сільського господарства.
На початку відбудовного періоду в Парасковіївці було 47 господарств, понад 270 жителів, які мали 630 десятин землі. Бракувало ще реманенту, тягла, насіння. В усіх господарствах налічувалося лише 17 плугів, 10 сівалок та 3 жниварки, а 23 — не мали тягла. Селяни не мали змоги зорати всю площу. 1922 року вони засіяли тільки 62 десятини. З наступного року становище стало поліпшуватися.
Партосередок і Святогорівська Рада повсякденно дбали і про культурне будівництво, передусім — про ліквідацію неписьменності. 1922 року в самій лише Парасковіївці більше половини жителів не знали грамоти; з 132 жінок письменних було 463.
З 1922 року обидва добропільські рудники об’єднано в один під назвою «Червоноармійський». Наступного року тут працювали 490 робітників та 57 службовців. Рудник мав 8 двигунів загальною потужністю 86 кінських сил. Зростали й шахтарські селища. За адміністративним поділом 1923 року вони підпорядковувалися Ганнівській сільраді Гришинського району Бахмутського округу; станція Добропілля — Добропільській сільраді. Тоді виникло ще одне рудничне селище, назване Новомар’ївським. Проте 1924 року Червоноармійський рудник тимчасово закрили через брак коштів та матеріалів. 22 лютого 1925 року VII Гришинська районна партконференція ухвалила відновити рудник. Роботи почалися у другій половині того ж року. Відкачали воду із затоплених штреків. Незабаром почали давати вугілля шурфи — 17-й і 18-й, названі шахтою № 17—18 ім. РСЧА.
Відновлення роботи рудників зумовило зростання кількості робітників та населення. Для робітників споруджували гуртожитки. З 1925 року розширено місцеву лікарню. Відкривалися магазини. 1926 року в початковій школі на руднику вчилися 70 дітей. В Ерастівському селищі молодь організувала робітничий клуб. У пам’ять комуніста О. В. Печериці, що поліг за владу Рад, клуб назвали його ім’ям. 1928 року поблизу селищ Ерастівки та Новомар’ївки комсомольці заклали парк.
Поліпшувалося і становище селянства, яке на практиці все більше переконувалося в перевагах великого господарства й колективної праці перед одноосібним. Протягом 1929—1930 рр. селяни об’єдналися в колгосп «Заповіт Ілліча». Його центральна садиба містилася у с. Ганнівці.
В міру розгортання роботи на шахтах дедалі більше селян переходило працювати у промисловість. Разом з тим значна частина шахтарів ще не втрачала зв’язків з сільським господарством. На час збирання врожаю та інших невідкладних сільськогосподарських робіт, такі гірники поверталися до села. Через це влітку різко спадало виробництво. 28 січня 1928 року парторганізація шахти ухвалила створити колектив кадрових шахтарів. Для цього робітників, особливо вибійників, запрошували з навколишніх сіл на постійне проживання в гірницьких селищах, які спеціально для них будувалися.
Парторганізація шахти № 17—18 ім. РСЧА активно включилася в боротьбу за кращу організацію виробництва, піднесення продуктивності праці. По-новому було розставлено комуністів. Вони очолили вирішальні ділянки виробництва. Парторгом шахти 1935 року було обрано 1.1. Луч-кіна — інструктора райкому партії. Значна частина комуністів перейшла на роботу безпосередньо у вибій. Під землею працювало 39 членів партії з 69, що налічувалися в шахтній парторганізації.
Посилилася робота з молоддю. Комуністи створили мережу навчання —партійного, загальноосвітнього, технічного. 1935 року відкрилися курси машиністів врубових машин, вибійників.
Понад 300 гірників навчалися в техшколах. Завдяки цим заходам помітно поліпшилася робота шахти; запроваджувалися передові методи праці. Застрільником стахановського руху став парторг 2-ї дільниці шахти № 17—18 ім. РСЧА П. Я. Чорнооков. Наслідуючи його приклад, оволоділи новою вітчизняною технікою і давали рекордний видобуток палива комуністи К. 3. Супрун, У. М. Лисько, комсомольці Я. Р. Рибалка, В. І. Пуголовкін та інші. На підземних роботах працювали 53 члени ВЛКСМ, з них 24 були стахановцями.
Рік у рік шахта збагачувалася врубовими машинами, електровозами тощо. Зростали і виробничі успіхи гірників. Якщо в 1933—1934 рр. шахта №17—18 ім. РСЧА щодоби давала 500 тонн палива, то 1939 року, з розвитком стахановського руху — 1000 тонн при нормі 800. В авангарді йшли комуністи — їх на той час тут було 104 чоловіка.
З 1931 року почалося спорудження нової потужної шахти «Гігант» ім. О. М. Горького (після війни — шахта № 1—2 «Добропілля»). Робітники спеціалізованого будівельного управління «Шахтопроходка» (з них 47 мали звання майстрів праці) нарізали стволи і лави. 1938 року завершено проходку основних стволів. 1 квітня 1941 року шахта була пущена в експлуатацію. Її чотири лави почали давати вугілля. Однак проектної потужності — 1000 тонн вугілля щодоби — перед війною ще не встигли досягти.
Невпинно зростала кількість робітників на шахтах і населення в селищах. Поблизу шахти «Гігант», що споруджувалася, виникли ще два селища — Техколона і Тимчасова Колона; біля Парасковіївки — Новопарасковіївка. їх об’ єднала Червоноармійська селищна Рада. Першим головою Ради був вибійник, комуніст з 1925 року М. С. Михайличенко. За постановою Президії ВУЦВКу від 22 січня 1935 року цю Раду включено до складу новоутвореного Добропільського району з центром у с. Добропіллі, що було за 6 км від шахти.
В роки довоєнних п’ятирічок упорядковувалися робітничі селища. В селищі Гігант спорудили житлові будинки, клуб, дитячий садок, відкрили амбулаторію, аптеку, магазини. В Червоноармійському розширили лікарню, відкрили 4 гуртожитки, їдальню. 1930 року початкову школу тут реорганізовано на семирічну, а 1936 року — на десятирічну. Ще одну середню школу відкрили в селищі Гігант. До 1938 року всі селища було радіофіковано й розпочато їх електрифікацію.
Усе це робилося з ініціативи та під керівництвом Ради. Вона дбала про поліпшення житлово-побутових умов для гірників, піднесення їх матеріального добробуту, освіти, охорони здоров’я. Напередодні війни в селищах працювали 2 середні школи, 2 клуби з стаціонарними кіноустановками, 2 бібліотеки, 2 лікарні та чимало інших закладів культури і підприємств побуту.
Війна обірвала мирне життя гірників. Все господарство було перебудовано на воєнний лад. Шахтарі перевиконували виробничі завдання, давали на-гора у півтора — два рази більше вугілля, ніж раніше. І чоловіки, і їхні дружини, і молодь — усі зводили оборонні рубежі, ставали бійцями винищувальних батальйонів. З наближенням фронту формувалися загони народного ополчення. Чимало гірників пішло на фронт добровольцями. В зв’язку з безпосередньою загрозою окупації Донбасу німецько-фашистськими військами цінне обладнання шахт було демонтовано і вивезено на схід. Багато робітників з родинами евакуювалося до братнього Казахстану, де й далі трудилися на шахтах.
19 жовтня 1941 року селища гірників окупували фашисти. Боротьбу проти загарбників очолила підпільна партійна група шахти №1—2 «Добропілля», створена напередодні Добропільським райкомом партії. Групу очолив механік шахти комуніст з 1922 року К. М. Рижаков. Гестапівці незабаром розкрили підпільників. Багатьох з них, в т. ч. і керівника групи розстріляли. Незважаючи на фашистські катівні, страхітливий терор окупантів, боротьба тривала.
В ході Лозово-Барвінківської наступальної операції взимку 1942 року частини 5-го кавалерійського корпусу під командуванням генерал-майора А. А. Гречка 27 січня визволили селище. Але 1 лютого селище знову загарбали гітлерівці. 10 лютого їх вибили звідти. Все ж обстановка на тій ділянці фронту дуже ускладнилась. 20 лютого наші війська змушені були відійти. З новою силою спалахнула народна боротьба проти окупантів. В 1942 році на шахті № 1—2 «Добропілля» під керівництвом комуніста І. Л. Тарадайка створюється підпільна організація робітників-месників у кількості 17 чоловік. Вони перешкоджали фашистам почати роботу шахти, поширювали листівки із закликами до боротьби проти ворога. У лютому 1943 року робітники-підпільники зруйнували внутрішахтний зв’язок, ліквідували фашистську охорону, скинувши її у ствол шахти.
З наближенням Червоної Армії група І. Л. Тарадайка вийшла на з’єднання з наступаючими радянськими військами. 10 лютого 1943 року частини 4-го гвардійського Кантемирівського механізованого корпусу визволили шахтарські селища. Серед них був і вихованець добропільської комсомольської організації технік-лейтенант П. В. Гордієнко. У другій половині лютого гітлерівці спробували відкинути радянські частини з шахтарських селищ. Для цього вони вчинили страхітливу провокацію. Попереду своїх атакуючих підрозділів фашисти поставили жінок, дітей, старих. Прикрившись цим живим заслоном, вони спрямували удар на шахту № 17—18 ім. РСЧА. Танкіст П. В. Гордієнко кинувся рятувати беззахисних. Він чавив гітлерівців гусеницями своєї бойової машини, розстрілював їх з кулемета, знищив обслугу двох гармат. Цей поєдинок тривав, аж поки гвардієць не поліг у палаючому танку, підбитому ворогом.
Потіснивши наші частини, окупанти ще раз — 20 лютого 1943 року — захопили Червоноармійське селище. І цим разом фашисти знову наштовхнулися на непереборну стіну всенародного опору. Він зривав їхні спроби відновити роботу шахт, дарма що гітлерівці лютим терором змушували жителів йти на роботу, вбивали за найменшу непокору. Вони розстріляли, зокрема, робітників П. О. Заїчкіна з шахти 17—-18 ім. РСЧА і Д. Д. Харіна — з шахти № 1—2 «Добропілля». Люди гинули, але не скорялися. Шахти так і лишилися мертвими. У тих страхітливих умовах гірники виявили свою несхитну мужність і тим, що, ризикуючи життям, переховували по домівках поранених радянських бійців, доглядали і лікували їх, допомагали місцевим партизанам.
У вересні 1943 року частини 279-ї стрілецької дивізії Південно-Західного фронту очистили селище від ворога. Мужньо боролися з гітлерівськими загарбниками добропільці на фронтах. Комсомолка Катя Литвинова 1942 року перейшла лінію фронту. Її прийняли санітаркою в нашу військову частину. Мужня дівчина рятувала поранених бійців. Під Кіровоградом 12 грудня 1943 року її саму тяжко поранило. З групою бійців, покалічених у бою, вона зазнала найстрашнішого — фашистського полону. Катиних товаришів розстріляли першими. Комсомолку К. А. Литвинову довго і жорстоко катували. Вона мовчала. Так і загинула, не зронивши ні слова. Жителі с. Чечеліївки на Кіровоградщині поховали знівечене тіло дівчини. Комсомолець С. Д. Ходневич, колишній учень Добропільської школи № 1, шістнадцятирічним юнаком пішов на фронт, став розвідником, комсоргом артилерійської батареї. Визволяв Будапешт, уже будучи старшим сержантом. В одному з боїв при визволенні Будапешта сержант С. Д. Ходневич своїм тілом закрив амбразуру ворожого дзоту, рятуючи товаришів од вогню фашистського кулемета. Подвиг героя посмертно вшановано орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня. Високими урядовими нагородами відзначено бойові заслуги багатьох добропільців. За мужність в боях під час форсування Дніпра Ф. І. Ременному присвоєно звання Героя Радянського Союзу; 1. Т. Конєва удостоєно орденів Червоного Прапора, Червоної Зірки, Олександра Невського та медалей.
Після вигнання ворога гірники взялися за відбудову господарства. Адже були затоплені шахти, зруйновані наземні споруди — фашисти нічого не минули. Вони завдали збитків на 29,4 млн. крб. шахті №17—18 ім. РСЧА і на 13 млн. крб. шахті № 1—2 «Добропілля». Житла, культурно-освітні заклади, школи були перетворені на суцільні руїни.
В перші дні після визволення відновилися партійна і комсомольська організації, радянські та господарські органи. Приступила до роботи Червоноармійська селищна Рада. В різний час її виконком очолювали І. К. Винокуров, М. Ф. Вірний, О. П. Зелений. Рада здійснила велику роботу по відновленню діяльності всіх організацій та установ селища. Відбудова господарства та допомога фронтові перебували в центрі їх уваги.
З жовтня 1943 року почали працювати школи; 1945 року в селищі шахти № 17—18 ім. РСЧА восьмирічну школу перетворено на десятирічну, де навчалося тоді 529 учнів. Водночас реорганізовано початкову школу на семирічну для дітей гірників шахти №1—2 «Добропілля». Поновив роботу місцевий радіовузол на 260 точок. Ще в листопаді 1943 року 50 малюків прийняв дитячий садок. Наступного року почала працювати лікарня на шахті № 17—18 ім. РСЧА. Відкривалися їдальні, магазини; поліпшувалося постачання гірників, передусім — родин червоноармійців та інвалідів війни.
Керовані партійною організацією, добропільці самовіддано відбудовували шахти. Через вентиляційні шурфи вони відкрили тимчасові виробки на шахті №17—18 ім. РСЧА. 1944 року тут уже відновили роботу 2 дільниці. Вугілля добували вручну. Того року видобуто 37 тис. тонн вугілля. Капітальні гірничі роботи розпочалися на шахті № 1—2 «Добропілля». Оскільки електростанцію ще не відновили, струм для шахти та селища тимчасово подавав енергопоїзд. У червні 1944 року шахта витратила на виробничі потреби перші 5 тис. квт.-год електроенергії. З липня 1945 року почали давати вугілля три лави шахти № 1—2 «Добропілля».
Ці досягнення були наслідком самовідданих зусиль гірників. Їх ставало чимраз більше. Повернулися шахтарі з евакуації, поповнювали колектив демобілізовані фронтовики. 1945 року в селищах проживало уже близько 6 тис. чоловік.
Невпинно зростала партійна організація. Комуністи очолювали боротьбу за виконання планів вуглевидобутку. 17 червня 1945 року провідні майстри шахти № 17—18 ім. РСЧА — Ф. Т. Переверзев та І. Й. Маломалюк через районну газету звернулися до всіх шахтарів із закликом розгорнути змагання за якнайшвидшу відбудову шахт. Це збіглося з підготовкою до виборів у Верховну Раду СРСР — перших після війни. Зростала політична і трудова активність гірників. Вони піднесли продуктивність праці, знизили собівартість вугілля. Широко використовували замінники матеріалів, яких тоді бракувало через післявоєнні труднощі. Цим здешевлювалася вартість відбудовних робіт. Наприклад, завдяки впровадженню шлакоблокових та металевих кріпильних конструкцій 1946 року заощадили 300 тис. крб. Колектив шахтарів на чолі з М. Є. Коршунковим в серпні 1947 року, за 54 дні до визначеного строку, цілком відбудував шахту № 17—18 ім. РСЧА. Тут уже були 2 врубові машини. Трудилося понад 1060 гірників; за 1947 рік вони видобули 122,6 тис. тонн вугілля.
В соціалістичному змаганні виробничників тресту «Артемшахтовідбудова» 1947 року колектив будівельників здобув перемогу. За сумлінну працю по відбудові шахт та відновлення вуглевидобутку 15 гірників, серед них Д. А. Андрейчикова, О. О. Баденіна, Г. М. Заярнюка, Д. Д. Кузьміна, І. Й. Маломалюка, І. Т. Смирнова нагороджено орденом Леніна, 31 — орденом Трудового Червоного Прапора, 59 — медалями. Медалі «За відбудову шахт Донбасу» удостоїлися В. П. Гайдук, М. О. Іваницький, К. А. Московський та чимало інших майстрів. На відзнаку заслуг у відбудові шахт бригадир прохідників Я. Г. Забудько 1948 року нагороджений орденом Леніна, медаллю «За відбудову шахт Донбасу» і вшанований званням почесного шахтаря.
Виконавши завдання четвертої п’ятирічки, шахтарі перевищили довоєнний рівень виробництва. 1950 року добропільські шахти видобули 402,1 тис. тонн вугілля, тоді як 1939 року — лише 291,5 тис. тонн. Зокрема, шахта № 17—18 ім. РСЧА видобула 236,5 тис. тонн, з них близько половини — врубовими машинами. На 4 дільницях шахти працювали 1323 робітники, серед них 147 вибійників. Підвищувалася продуктивність праці гірників за рахунок більш високої механізації робіт. Так на шахті № 1—2 «Добропілля» 1950 року 897 гірників видобули 165,5 тис. тонн палива. Партійна організація посилала кращих комуністів на відстаючі дільниці. 75 проц. усього складу парторганізації шахти №1—2 «Добропілля» стали на підземні роботи. Особистий приклад комуністів і їх організаторська діяльність зумовили вихід шахти в число передових.
Після відбудови зруйнованих шахт розгорнулося будівництво нових рудників та інших промислових підприємств. 1950 року здано в експлуатацію збагачувальну фабрику. Через 4 роки тут працювали 709 робітників, перероблялося щороку по 1,2 млн. тонн вугілля. Закладено заводи залізобетонних виробів і шлакоблоків.
Спираючись на широкий актив, виконком Червоноармійської селищної Ради дбав про благоустрій селищ, житлове будівництво, поліпшення охорони здоров’я, торгівлі, піднесення культурно-побутового обслуговування. Значно розрослися селища залізничників та Новомар’ївка. Біля збагачувальної фабрики виникло селище, назване іменем А. О. Жданова. На шахти приїхало чимало родин з навколишніх сіл, а також областей — Житомирської, Вінницької та інших. Населення всіх шахтарських селищ 1953 року досягло 18 тис. чоловік. Дбаючи про дальший розвиток економіки і культури цього району, Президія Верховної Ради УРСР 18 серпня 1953 року перетворила селище Червоноармійське на місто Добропілля районного підпорядкування.
Селищну Раду перетворено на міську. Першим головою виконкому Ради був комуніст 3. К. Шевцов, якого згодом удостоєно ордена Леніна. Місто швидко зростало. Діяли лікарня, тубдиспансер, амбулаторія, 3 оздоровчі пункти на підприємствах, станції — швидкої допомоги, епідеміологічна, санітарії та гігієни тощо. 1953 року в Добропіллі працювали 4 середні школи, 2 дитсадки і 2 ясел, понад 30 магазинів, хлібозавод.
Добропілля славиться чудовими людьми. Серед них — понад 50 почесних шахтарів, 200 орденоносців і відзначених медалями. 1953 року гірники шахти № 17—18 ім. РСЧА та робітники збагачувальної фабрики вибороли перемогу у всесоюзному соціалістичному змаганні, а шахти Добропілля дали країні 696,4 тис. тонн, палива.
1958 року в соціалістичному змаганні вів перед колектив будівельного управління № 8. Він багато разів здобував перехідні червоні прапори: Ради Міністрів СРСР, Укрпрофради, міськкому КП України та облради профспілок. Орденів і медалей удостоєно багатьох робітників, а керуючому будуправління В. Я. Сокологорівському присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
У Добропіллі першими вибороли звання комуністичних колективи бригади прохідників Д. І. Цикаленка (шахта №1—2 «Добропілля») та робітників очисного вибою І. Г. Барлети (шахта № 17—18 ім. РСЧА)1 2. Поряд з добропільцями учасниками цього руху стали і гірники братньої соціалістичної Болгарії, які починаючи з 1957 року тут стажувалися. Три роки навчали їх радянські шахтарі, ділилися з ними досвідом. Багато з них стали ударниками комуністичної праці; 48 — гірничими майстрами. В липні 1960 року болгарських друзів урочисто і сердечно проводжали на батьківщину.
За роки семирічки зросла технічна оснащеність шахт та інших підприємств. Підвищилась також кваліфікація робітників, ширився рух раціоналізаторів та винахідників. Зростав вуглевидобуток на старих шахтах і водночас ширилося будівництво нових. Розвідано було значні поклади коксівного вугілля. Навколо Добропілля розпочали спорудження шахт № 1 «Водяне», № 3 «Добропілля», ім. XXI з’їзду КПРС та інших. 1962 року створено трест «Добропільвугілля» для керівництва цими шахтами.
З 8 січня 1963 року Добропілля віднесено до категорії міст обласного підпорядкування. На цей час тут було понад 25 тис. жителів. 1966 року місто стало центром Добропільського району. Невпинно зростала його економіка. За семирічку шахта № 17—18 ім. РСЧА збільшила вуглевидобуток з 630 тис. тонн до 847 тис., № 1—2 «Добропілля»,— з 605 тис. до 856 тис. тонн завдяки поліпшенню організації праці та посиленню механізації на провідних ділянках роботи. З 1962 року в лавах обох шахт діяло 17 вугільних комбайнів.
За трудові успіхи, досягнуті в роки семирічки, 170 робітників і інженерно-технічних працівників Добропілля відзначено урядовими нагородами. Героями Соціалістичної Праці стали комуністи С. Г. Арутюнов — керуючий трестом «Добропільвугілля», депутат Донецької обласної Ради депутатів трудящих і керівник бригади комуністичної праці робітників очисного вибою шахти № 17—18 ім. РСЧА почесний шахтар І. К. Єрмольчук; ордена Леніна удостоєно Я. Р. Рибалку— ветерана цієї ж шахти та В. М. Ороса — бригадира прохідників.
Успіхи супроводять роботу гірників і в новій п’ятирічці. На честь знаменного ювілею — 50-річчя Великого Жовтня трудівники взяли нові, підвищені зобов’язання і з честю виконали їх.’ Зокрема, в 1967 році видобуто вугілля на шахтах: №17-18 ім. РСЧА —938 тис., №1-2 «Добропілля» — 857 тис. тонн. Обидві шахти запровадили удосконалені комплекси, чим у півтора рази піднесли середній вуглевидобуток. З травня 1969 року тут перейшли на нову систему планування і економічного стимулювання. Це також сприяло дальшому поліпшенню роботи.
Готуючи трудові подарунки ленінському ювілеєві, добропільці достроково виконали завдання завершального року п’ятирічки. Звання ударників комуністичної праці здобули 786 трудящих Добропілля.
Місто швидко зростає. Промислове будівництво розгорнулося і в ньому, і в його супутниках Білицькому та Білозерському, і у селищах міського типу Новодонецькому та Водяному. 1969 року відкрито гідрошахти «Червоноармійська» № 1 і «Червоноармійська» № 2, а також групову збагачувальну фабрику для цих підприємств. У лютому створено трест «Гідровугілля», розміщений у Білозерському.
Тепер у Добропіллі дві шахти («№17—18 ім. РСЧА та №1—2 «Добропілля»), шахтобудівне управління № 9, автотранспортне підприємство, «Міжколгоспбуд», геологорозвідувальна експедиція, збагачувальна фабрика, заводи залізобетонних виробів, шлакоблоковий, хлібний, молочний тощо. Вантажооборот станції Добропілля 1969 року становив 7 млн. тонн.
Знають Добропілля і за рубежем. Його вугілля йде на експорт у Фінляндію та інші країни.
Разом із збагачувальниками шахтарі становлять 80 проц. населення; решта — будівельники, робітники хлібозаводу, комбінату допоміжних підприємств, центральної електромеханічної майстерні, працівники інкубаторно-птахівничої ферми, молокозаводу тощо.
Зростають добробут і культура гірників. 1969 року асигнування міськради на потреби народної освіти становили 1572 тис. крб.; шахтарі одержують безплатно чи на пільгових умовах путівки до санаторіїв та будинків відпочинку. У шахтарських родинах нині достаток. Для прикладу — одна з них П. С. Яцури. Тут виросло 11 дітей. їх матір — Надію Миколаївну — удостоєно ордена «Мати-героїня». Старші діти здобули вищу і середню спеціальну освіту. Молодші — навчаються у школі. Зростає матеріальний добробут людей, їхня заробітна плата. 1969 року середньомісячний заробіток гірників становив на шахті №17—18 ім. РСЧА 208 крб. Зросла купівельна спроможність добропільців. У них — 6200 телевізорів, 1350 моторолерів, 500 автомашин.
У місті провадиться широке будівництво — житлове і культурно-побутове. Асигнування надходять з місцевого і з державного бюджетів. Протягом семиліття і трьох років восьмої п’ятирічки споруджено жител вчетверо більше, ніж за попередні 10 років, зокрема 1969 року,— 10 190 кв. метрів. Місто розкинулося на 1800 гектарах. Вулиці заасфальтовано чи забруковано. Основна житлова забудова дво- і п’ятиповерхова. Довкола — багато квітів, у центрі міста — парк. Тут поховано радянських воїнів, що полягли під час визволення селища від фашистів. Над братською могилою височить обеліск. Головну вулицю Добропілля названо ім’ям В. І. Леніна. Вона прокладена там, де був колись хутір Парасковіївка. На Театральній площі — пам’ятник В. І. Леніну. В назвах вулиць увічнено пам’ять героїв війни, земляків — Павла Гордієнка, Катерини Литвинової, Станіслава Ходневича. Трудящих Добропілля обслуговують численні автобуси, таксі. Є й тролейбусна лінія — від центру міста до шахти № 17—18 ім. РСЧА.
Добропілля широко зв’язано з іншими містами автобусним сполученням на маршрутах у напрямі Артемівська, Донецька, Краматорська, Олександрівки тощо. Робітничі поїзди курсують від Добропілля до Красноармійська.
У місті є значна кількість торговельних і комунально-побутових підприємств. 1969 року було 2 універмаги, 34 магазини, різноманітні ларки, кіоски, ресторан, готель, комбінат побутових послуг, пошта, відділення Держбанку, ощадкаси, автоматична телефонна станція, радіовузол тощо.
Медичну допомогу забезпечують лікарня, 6 оздоровчих пунктів на підприємствах, дитяча консультація, 3 аптеки. їх персонал — 590 чоловік, у т. ч. 57 лікарів. Жителі особливо шанують медичних працівників Д. Г. Ловинецьку, М. А. Пивоварова, нагороджених орденом «Знак Пошани», В. Н. Томах.
Діти здобувають освіту в школах: 4 середніх, 2 середніх робітничої молоді, восьмирічній і школі-інтернаті. В 1970 році в них навчалося 5808 учнів. 270 хлопчиків і дівчаток дістають підготовку в музичній школі на відділеннях фортепіано, скрипки та баяна. Навчально-курсовий комбінат готує електрослюсарів, майстрів вибухових робіт, машиністів підйому, комбайнів, слюсарів автоматики тощо. Переважна більшість добропільців має середню або вищу освіту; кожний третій вчиться у школі, технікумі, вузі або на фахових курсах. У місті — 10 дошкільних дитячих закладів. Серед мальовничої місцевості поблизу Слов’янська відкрито піонерський табір «Донець». 1969 року тут відпочивали 2230 школярів.
Діти ростуть, оточені повсякденним піклуванням партії та комсомолу, готуючись стати справжніми будівниками комунізму. Цього вчать їх і традиційні зустрічі молоді з ветеранами революції, праці, громадянської та Великої Вітчизняної воєн, зокрема, з старими комуністами С. І. Тютюнником, В. О. Ігнатенком, М. І. Мальцевим, Героєм Радянського Союзу Я. А. Сулеймановим — одним з учасників визволення Радянської Прибалтики від гітлерівців. У школах створено загони червоних слідопитів. Вони допомогли організувати музеї — В. І. Леніна, історії СРСР, бойової та трудової слави.
Міцніє інтернаціональна дружба дітей Добропілля з їхніми товаришами в братніх радянських республіках та зарубіжних соціалістичних країнах — Болгарії, Чехословаччині, Угорщині, Німецькій Демократичній Республіці, на Кубі.
В місті два кінотеатри — «Дружба» та ім. 40-річчя Ленінського комсомолу, палац культури, 10 клубів та червоні кутки на шахтах, заводах і фабриках, палац спорту; є зимовий плавальний басейн, стадіон на 5 тис. місць тощо. В роботі гуртків художньої самодіяльності беруть участь понад 350 чоловік. Циркові аматори шахти №1—2 «Добропілля» 1967 року представляли мистецтво гірників на республіканському огляді художньої самодіяльності в Києві. У 6 бібліотеках міста — 115 тис. томів. Передплатники одержують 42 тис. примірників газет і журналів. З березня 1967 року поновлено видання газети «Шлях перемоги»; з 1957 року на шахті № 17—18 ім. РСЧА виходить багатотиражна газета «Шахтар-новатор».
Велика увага приділяється культурному відпочинку трудівників міста. З ініціативи міськради, міського комітету профспілки вугільників і адміністрації підприємств споруджено два водосховища з обладнаними пляжами. Добропільці добре відпочивають і за містом — на зелених берегах річок.
Під керівництвом, партійної організації досягнуто значних успіхів у господарському і культурному житті. 1969 року тут було 1410 комуністів, 34 первинні парт-організації. їх найперша опора — комсомольці, яких у місті 2 тис. чоловік. Профспілкові організації налічують 7 тис. робітників і службовців.
Міська Рада депутатів трудящих дбає про невпинне піднесення економіки і культури Добропілля, зростання матеріального добробуту його громадян. 1969 року до складу міськради обрано 214 депутатів, з них 112 комуністів, 42 комсомольці, 139 робітників, 89 жінок. Спираючись на широкий актив, працюють 12 постійних комісій Ради.
Таким є місто сьогодні, ще кращим стане його комуністичне майбутнє.
О. Н, КОНОПЛЯ, Р. Д. ЛЯХ, В. Ю. ТАРАДАЙКО