Донецьк у роки Великої Вітчизняної війни
Під час Великої Вітчизняної війни трудящі міста внесли гідний вклад у розгром ненависного ворога. 10 липня 1941 року партійна організація приступила до створення народного ополчення. За короткий строк його бійцями стали близько 50 тис. чоловік, у т. ч. у Калінінському районі 12 тис., з яких організували 5 полків; Сталінозаводському — 10 тис. (4 полки). У перші тижні війни на призовні пункти міста з’явилося понад 20 тис. добровольців, серед них — 4870 комуністів.
Для боротьби з диверсантами-парашутистами було створено 2 винищувальні батальйони, в які вступило 100 членів партії. За дорученням ЦК ВЛКСМ міськком комсомолу організував 6 спеціальних протитанкових загонів. Всі ці формування влилися до складу 383-ї стрілецької дивізії, яку формували переважно з шахтарів — жителів Сталіно. Командував дивізією колишній гірник, випускник Військової академії ім. М. В. Фрунзе, Герой Радянського Союзу полковник К. І. Провалов, комісаром був старший батальйонний комісар М. С. Корпяк, начальником штабу — підполковник П. І. Скачков.
Обласний та міський комітети партії подавали велику допомогу командуванню дивізії у формуванні частин, забезпеченні озброєнням і транспортом.
На підприємствах міста кожний працював за двох, за трьох. У ковальському, механічному, ливарному та інших цехах металургійного заводу виготовляли корпуси для авіабомб, снарядів, мін, протитанкові «їжаки». Робітники зібрали гроші на побудову авіаескадрильї «Металург Донбасу».
Все населення міста самовіддано допомагало споруджувати оборонні рубежі. Металургійні та машинобудівні заводи постачали залізобетонні конструкції для дотів, бронековпаки для кулеметних гнізд, ломи, кайла, лопати.
В жовтні 1941 року почалась евакуація промислових підприємств і установ міста. Робітники, службовці та інженерно-технічні працівники комбінату «Сталінвугілля» виїхали в Карагандинську область; завод ім. 15-річчя ЛКСМУ вивезли в м. Карпінськ Свердловської області. Там швидко було організовано виробництво військової техніки.
У величному подвигові трудівників тилу значна заслуга і трудящих, евакуйованих із Сталіно. Так, Т. М. Бєлєвцев працював заступником директора комбінату «Кузбасвугілля», Г. П. Заблодський — головним інженером тресту «Кемероввугілля». Керівні посади займали також донбасівці І. П. Красозов, К. С. Младецький та ін. Всі вони удостоєні пізніше високого звання Героя Соціалістичної Праці.
Ті, хто залишився на донецькій землі, готувалися до підпільної та партизанської боротьби проти окупантів. їх девізом був заклик ЦК КП(б)У та РНК УРСР: «…Де б не з’явився ворог, він повинен знайти собі могилу!». Партійна організація міста заздалегідь провела велику роботу щодо створення партійного підпілля та антифашистських груп. У Рутченковому організували спеціальну школу і курси, де підготували понад 830 інструкторів—підпільників та партизанських керівників.
Уже в жовтні 1941 року в місті організовано 5 підпільних райкомів партії та 11 партосередків, до складу яких входило 59 комуністів. З партійно-комсомольського активу створено було також партизанський загін у складі 275 чоловік. У грудні 1941 року, пройшовши 700 км по тилах ворога, він влився у з’єднання О. М. Сабурова. Крім того, ЦК ЛКСМ України за участю Сталінського і Київського обкомів комсомолу сформували партизанський загін, переважно з молоді Сталінської і Київської областей.
Наприкінці вересня посилилася загроза захоплення міста ворогом. Захищали його 383-я стрілецька та 38-а кавалерійська дивізії, а також інші з’єднання і частини 18-ї армії.
Вранці 15 жовтня 5 фашистських дивізій розпочали наступ по всій лінії оборони 383-ї дивізії. Шахтарі дали їм належну відсіч. 694-й стрілецький полк поблизу села Єлизаветівки вщент розбив кавалерійський полк італійських «королівських мушкетерів». 16 жовтня, перейшовши в контратаку, воїни 696-го стрілецького полку знищили понад 300 фашистів, підбили кілька бронемашин, танкеток та мотоциклів. Доходило і до рукопашних сутичок.
Незабаром бої точилися на підступах до міста. Бійці та командири 383-ї дивізії з 15 по 22 жовтня знищили понад 5 тис. солдатів і офіцерів противника, близько 30 танків, 2 артилерійські та 4 мінометні батареї, 16 станкових кулеметів. Військова рада Південного фронту за стійкість і мужність оголосила подяку всьому особовому складові дивізії; багатьох нагородили орденами і медалями.
Серед учасників оборони міста були воїни 383-ї дивізії, жителі Сталіно М. О. Александров, Д. І. Большаков, К. Д. Гаркуша, М. П. Жердєв, В. К. Коновалов, В. С. Кузьмін, І. М. Ляшенко, В. П. Мішенін, І. Г. Мейлус, Г. Ф. Малидовський, П. С. Малишев, Н. В. Попова, І. П. Ткаченко, М. С. Токарев, яким пізніше було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
26 жовтня 1941 року, після запеклих боїв, у яких німецько-фашистські війська втратили до 50 тис. убитими й пораненими, понад 250 танків, більш як 170 гармат, близько 1200 автомашин з військовими вантажами, ворог захопив місто.
Розстріли, шибениці стали методами «управління» окупантів. У готелі «Донбас» містилося гестапо. На парканах зарясніли оголошення, в тексті яких жирно виділялося слово «розстріл». У шахту №4—4-біс на Калинівці окупанти скинули понад 75 тис. мирних жителів. Щоб приховати сліди своїх страхітливих злочинів, гітлерівці висадили в повітря копер шахти й завалили її ствол. У таборах смерті, що містилися на Петровці, на території довоєнного Палацу культури ім. В. І. Леніна і Центральної поліклініки, було закатовано близько 92 тис. чоловік. На всі шахти й заводи призначали німецьких управителів.
В складних умовах розгорталася робота донецького підпілля. Багатьох патріотів заарештували під час масових облав та за доносами зрадників. Уцілілим від розгрому організаціям, комуністам і комсомольцям, що лишилися живими, довелося заново створювати підпілля. Незабаром у Будьоннівському, Калінінському, Куйбишевському та Кіровському районах міста діяли 7 підпільних організацій — близько 500 чоловік. У Куйбишевському районі під керівництвом комуністів, учителів історії П. Ф. Батули та С. Я. Цурканової створюється підпільно-патріотична організація, в якій було до 100 чоловік.
Підпільники приймали по радіо зведення Радянського інформбюро і на цих матеріалах писали листівки про становище на фронті та в радянському тилу. Листівки поширювали серед жителів Сталіно і навколишніх населених пунктів. Ця група вивела з ладу 20 паровозів. Машиніст Козаков та залізничник Т. О. Бабенко пускали під укіс ворожі ешелони.
Підпільну організацію Калінінського району, що налічувала 28 чоловік, очолив партизан громадянської війни А. А. Вербоноль. До літа 1942 року в організації налічувалося близько 40 чоловік. Вона мала 3 радіоприймачі. Встановивши тісний зв’язок з Макіївськими, слов’янськими та іншими групами області, підпільники вчиняли диверсії на металургійному заводі й складах, визволили 174 радянських військовополонених.
В Кіровському районі на Рутченківському коксохімзаводі діяла підпільна диверсійна група з 15 чоловік.
Керував нею колишній начальник електроцеху А. Д. Власов.
Енергійну діяльність розгорнули підпільники-патріоти в Будьоннівському районі. В листопаді 1941 року тут створено партійно-комсомольську організацію під керівництвом викладача історії 68-ї школи Е. Г. Матьокіна та комуніста Е. В. Скоблова.
Її практична робота почалася з поширення листівок. 22 листопада підпільники надрукували «Відозву до донецьких робітників», яка закликала до боротьби проти загарбників. У грудні вони вчинили напад на штабну машину фашистів, вилучили радіоприймач, радіопередавач, зброю та документи, серед них — план наступу гітлерівців на Ростов. Підпільники негайно переправили його командуванню Червоної Армії. В 1942 році організація налічувала 48 чоловік. До неї вступили і учні старших класів школи № 68 В. Гончаров, Б. Ванцай, М. Саламатников, М. Градов, B. Романчук, І. Кекух, В. Лихвар, учителька В. А. Татарчук, студенти-комуністи Н. Льговська, І. Григорук, слюсар І. Клименко та ін. Вони активно боролися проти окупантів. У серпні 1942 року G. Г. Матьокіна було заарештовано. Не добившись від нього жодного зізнання, гітлерівці 7 жовтня 1942 року скинули патріота в ствол шахти №4—4-біс. Після загибелі G. Г. Матьокіна організацію очолили С. Скоблов та Б. Орлов. В травні 1943 року фашисти заарештували її ядро на чолі із С. Скобловим. 18 підпільників було страчено. Та організація не припинила боротьби. Її очолив брат C. Скоблова — М. Скоблов.
Після розгрому німецько-фашистських військ під Сталінградом підпільники відновили перервані влітку 1942 року безпосередні зв’язки з Сталінським обкомом партії, що перебував на визволеній території Ворошиловградської області, з штабами партизанського руху Південно-Західного та Південного фронту. Штаб партизанського руху Південного фронту послав в окуповані населені пункти організаторські групи. Одна з них на чолі з В. Д. Авдєєвим створила підпільно-диверсійні групи в Сталіно. До підпільної роботи було залучено 172 чоловіка, в т. ч. 20 комуністів і 44 комсомольці.
Група «Перемога» на чолі з П. І. Колодіним, що об’єднувала патріотів — учителів, лікарів, інженерно-технічних працівників — створила кілька підпільних груп на шахтах міста. Підпільники 6 липня 1943 року вчинили обвал на шахті № 9 «Похила», а на шахті № 12—18 — завалили лаву. Двічі, в червні — липні 1943 року, вони організували завали на шахті № 8 «Чулківка».
Найбільш масовим засобом боротьби з окупантами був саботаж їхніх заходів щодо налагодження виробництва. Німецька фірма «Отто» протягом 1942—1943 рр. намагалася відновити Рутченківський коксохімічний завод, але цьому активно протидіяла підпільна група, очолювана А. Д. Власовим. Підпільники зволікали ремонт електромоторів, псували обладнання тощо. Завод так і не відбудували аж до приходу Червоної Армії.
Гітлерівцям не вдалося поставити собі на службу і промислові підприємства міста. Протягом майже дворічної окупації німецьке гірничопромислове товариство «ОСТ» змогло налагодити видобуток вугілля за добу менше 6 проц. довоєнного рівня.
18 серпня 1943 року війська Південно-Західного і Південного фронтів приступили до визволення Донбасу. Бої за Сталіно були тривалими і кровопролитними. На ближніх і дальніх підступах до міста фашистське командування створило глибоко ешелоновану оборону. Долаючи опір ворога, до обласного центру просувалися з’єднання 2-ї гвардійської та 5-ї ударної армій Південного фронту. їх підтримували 8-а повітряна армія під командуванням двічі Героя Радянського Союзу генерала Т. Т. Хрюкіна та 7-й штурмовий авіаційний корпус. Частини 5-ї ударної армії, завдаючи обхідного удару, обрушилися з півночі на гітлерівські війська, що засіли в місті. Розтрощивши оборону противника на ближніх підступах, вони прорвалися на вулиці міста. 9-й гвардійський корпус Героя Радянського Союзу генерала І. П. Рослого визволив станцію, 3-й гвардійський стрілецький корпус генерала О. І. Білого — південно-східну частину Сталіно. Серед перших сюди пробилася 301-а стрілецька дивізія полковника В. С. Антонова.
Мотозагін капітана Ратникова з 87-ї гвардійської стрілецької дивізії, обійшовши 302-у гітлерівську дивізію, ввечері 7 вересня вступив у місто і з боєм просунувся до Театральної площі. Командир відділення автоматників гвардії сержант М. Герасименко та гвардії рядовий А. Жуйков піднесли державний прапор СРСР над будинком театру опери й балету.
На ранок 8 вересня місто цілком очистили від німецько-фашистських загарбників. Велику допомогу радянським військам подавали підпільні організації і партизани. Група В. Д. Авдеева брала участь у визволенні станцій Мушкетове і Караванна, шахти № 12/18. Партизани Куйбишевського району, що діяли під керівництвом підпільної організації, затримали на станції Сталіно кілька ворожих составів. Завдяки їм понад 400 вагонів із військовим спорядженням стали трофеями частин Червоної Армії. Цінні розвідувальні дані повідомляла радянському командуванню партизанська група, керована О. С. Бізюковим у Кіровському районі на Лідіївських рудниках.
Увійшовши в Сталіно, наші війська побачили страхітливу картину: фашисти зруйнували майже всі шахти, заводи (металургійний, металоконструкцій, 4 коксохімічні, азотний, машинобудівний, ремонтний та ін.), спалили трамвайний і тролейбусний парки, зруйнували 3761 будинок, 113 шкіл, індустріальний, медичний та педагогічний інститути, 62 дитячі садки, 390 магазинів, зимовий та літній театри, Палац культури ім. В. І. Леніна, клуб ім. Дзержинського, майже всі кращі споруди міста 4; згоріли медичні установи; було пограбовано бібліотеки. Збитки, завдані місту, становили майже 4 млрд. крб. За час окупації гітлерівці знищили 167 тис. чоловік. Після визволення міста в ньому лишилося всього 175 тис. мешканців.
Про те, як зустрічали вони своїх визволителів, Б. Горбатов тоді писав: «…Ще вирує над містом гіркий дим від згарищ, чорне полум’я лиже бетон і залізо заводських корпусів, ще корчиться у вогні розтерзана вулиця Артема, а вже радіє визволене місто. Всі, хто вижив у ньому, всі, кого не встигли закатувати — всі зараз на вулиці. Вони цілують бійців у їхні запилені щоки, їхні солдатські руки, їх зброю і повторюють: «Як ми вас чекали!».