Донецька область у епоху капіталістичних відносин
У 20-х роках XIX ст., коли російський уряд розгорнув активну діяльність у пошуках вугільних родовищ на півдні країни, вуглевидобуток було віддано на відкуп, а з 1826 року видано закон про попудний платіжний акциз — добування вугілля ставало оброчною статтею. Віднині розробка вугілля мала здійснюватися лише під наглядом чиновника. Проте згодом через різке скорочення вуглевидобутку цей порядок було скасовано і 1829 року видано закон, що дозволяв вільну розробку вугільних пластів. У 1839 році на селянських шахтах сіл Залізного, Щербинівки та ін. річний видобуток досяг 200 тис. пудів, що становило більш як 25 проц. загального видобутку вугілля в Донбасі. Шахти ці були надто примітивні. Тут користувалися лопатою, кайлом, молотком, ручним воротом з вірьовкою і кошиком для підіймання вугілля. Як правило, власник шахти — селянин чи козак — сам не видобував вугілля, а наймав місцевих або прийшлих робітників і платив їм від 8 до 10 крб. сріблом за видобування й доставку на-гора тисячі пудів вугілля.
Крім селянських, були й поміщицькі шахти. На одній з них, розташованій у с. Олександрівці, наприкінці 30-х років XIX ст. річний видобуток вугілля досяг 150 тис. пудів. Серед поміщиків — власників шахт — були брати Рутченки, Кравченко, Котляревські, Карпов, Риков та інші.
1837 року вугілля видобувалося в 13 місцях сучасної області — в районі Селидового, Щербинівських хуторів, Микитівки та ін. Якщо в 1839 році на цих шахтах було видобуто 855,4 тис. пудів вугілля, то в 1850 році — понад 1 млн. пудів. Продаж вугілля був однією із статей місцевої торгівлі, що поступово розвивалася. Наприкінці XVIII ст. в Маріуполі, Слов’янську і Бахмуті відбувалося 12 ярмарків на рік, по чотири в кожному з названих міст. Населення північної частини області вивозило свої товари на Ізюмський ярмарок, який став одним із значних торгових центрів.
Збільшення попиту на зерно, а також близькість до Маріупольського порту, де 1800 року встановили митну заставу, а в 1§09 році створили портове управління, прискорили капіталізацію сільськогосподарського виробництва місцевих поміщиків і колоністів-іноземців. Поміщицьке господарство набувало рис торгового підприємництва, спеціалізувалося на виробництві товарного зерна. Значну частину врожаю пшениці, вирощеної у поміщицьких маєтках та економіях колоністів Міуського округу Області Війська Донського, вивозили до Таганрозького порту.
На початку XIX ст. значна частина території області (Маріупольщина і Бахмутський повіт) увійшла до складу Катеринославської губернії, північно-західна частина її (сучасний Слов’янський район) була в складі Слобідсько-Української (з 1835 року — Харківської) губернії, а південно-східні землі (нинішні Новоазовський, Старобешівський, Шахтарський і Амвросіївський райони) стали територією Області Війська Донського.
Наприкінці XVIII ст. в межах сучасної області проживало близько 120 тис. чоловік, з них 3305 у Бахмутській фортеці (в 1761 році тут було 1043 чоловіка). Тільки в Маріупольському повіті налічувалося 3 міста, 6 фортець, 47 сільських населених пунктів. У самому Маріуполі мешкало близько 4 тис. чоловік. Розвиток продуктивних сил супроводжувався деяким піднесенням культурно-освітнього рівня місцевого населення. У першій половині XVIII ст. в північних містечках області в Кальміуській і Самарській паланках Війська Запорізького працювали загальноосвітні школи. Відомо, що в 1732 році в Торі була школа, де дітей навчали дяки. 1808 року в Бахмуті відкрилося перше народне училище. Всього на час здійснення реформи на території Маріупольщини і Бахмутського повіту діяло 47 початкових шкіл (з них 15 — приватних), в яких навчалося 1365 дітей і викладало 60 учителів.
Незважаючи на гніт і утиски, трудящі маси Донеччини в епоху феодалізму виявляли таланти і здібності не лише в сфері матеріального виробництва— вони також зберігали свої звичаї, побут, традиції. Житла з саману, каменю і хмизу тинькувалися різнобарвними глинами, стіни білили крейдою, а вікна, одвірки обводили розведеною кольоровою глиною. Ворота і віконниці мережили фігурним різьбленням. Незалежно від майнового стану навіть убогі хатинки відзначалися мальовничістю. Ще до початку XX ст. збереглися парсуни — портрети, виконані на тканинах місцевими малярами у XVI—XVIII ст. Традиційними були народні картини «Козак Мамай». Масовим було розмальовування фарбами коників, птахів, ромбів і квадратів на воротях, віконницях, дверях. Жінки ткали, крім звичайного полотна і ряден, ще й різнокольорові ліжники, доріжки, а також вишивали рушники, скатертини, жіночий і чоловічий одяг.
На дозвіллі лунали чарівні мелодії розлогих степових пісень, журливих і жартівливих. Співалися повсюдно пісні побутові та історичні, особливо про епічних народних героїв Морозенка і Супруна, які, захищаючи рідний край від турецько-татарських нападників, поклали свої голови на Савур-Могилі. В історичних піснях знайшли відображення події селянської війни під проводом С. Разіна («Виходила дитина з-під білого каменя»), Тор (нині Слов’янськ) згадується в думі «Вдова Сірчиха-Іваниха», як місце битви запорізьких козаків з турецькими загарбниками у другій половині XVII ст. і смерті сина прославленого козацького ватажка Івана Сірка. Хвилююча картина донецького степу, кам’янистих схилів Савур-Могили змальована в народній думі «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі». За феодалізму було споруджено видатну архітектурну пам’ятку — Святогірську крейдяну церкву (XVII ст.), палац і парк у с. Прелесному нинішнього Слов’янського району (XVIII—XIX ст.).
У другій половині XVIII ст. на півдні України поглибився процес розкладу феодально-кріпосницьких відносин, а в першій половині XIX ст. уже інтенсивно розвивалися капіталістичні відносини. Особливо швидко процес розкладу феодального господарства відбувався серед державних селян, які становили основну соціальну категорію сільського населення краю. На Маріупольщині, наприклад, напередодні реформи 1861 року майже не було поміщицьких селян, а у Бахмутському повіті вони становили лише 27 проц. У 1830 році наділи державних селян Ново-економічної волості Бахмутського повіту дещо перевищували 10 десятин на ревізьку душу, скоротившись за 40 років майже втроє. З середовища селян виділяються куркулі. Так, в Маріупольському повіті окремі грецькі поселенці мали по 200—2000 десятин земель і нещадно експлуатували бідноту.
Ліквідація монополії дворянського землеволодіння і особистої залежності селян від поміщиків в результаті реформи 1861 року зумовили дальше поглиблення суспільного поділу праці, зростання міст і міського населення, розшарування селянства.
Швидко розвивалася промисловість, особливо вугільна і металургійна. Видобуток вугілля стає предметом капіталістичної наживи. Якщо в дореформений період у Донбасі були лише кілька дрібних шахт, де видобували незначну кількість вугілля, то в 1864 році його видобуток перевищив 7 млн. пудів, а в 1870 році досяг уже понад 15,6 млн. пудів, тобто за 6 років зріс більше ніж удвічі.
У 60-х роках XIX ст. на території нинішньої області закладаються перші капіталістичні вугільні шахти. Однією з них була Горлівська (нині шахта «Кочегарка»), споруджена в 1867 році. Розгорнулося також видобування кам’яної солі. Розвиток великої соляної промисловості пов’язаний з діяльністю академіка О. П. Карибського і професора Н. Д. Борисяка, які довели, що в районі Бахмута є потужні поклади кам’яної солі. 1870 року тут збудували першу шахту. З початком промислової розробки солі в Бахмутському районі припинився ввіз її з-за кордону.
Створення капіталістичних кам’яновугільних шахт пов’язане з будівництвом залізниць і розвитком металургійної та металообробної промисловості. Перша залізнична лінія була прокладена в 1869 році і являла собою південний відрізок Курсько — Харківсько — Азовської залізниці. Вона з’єднувала Горлівку з Ростовом і центральними губерніями Росії. З 1872 по 1882 рік споруджено лінії — Костянтинівську, Донецьку і Маріупольську, що зв’язали майже всі міста і великі селища нинішньої області між собою та з промисловими центрами України й Росії. 1884 року почався рух по Катерининській залізниці, яка сполучала Донбас з Криворіжжям і відіграла величезну роль у розвитку гірничої та гірничозаводської промисловості на півдні країни. У 1872 році почав регулярну виплавку чавуну Юзівський завод (нині Донецький металургійний завод ім. В. І. Леніна), закладений у 1869 році Новоросійським акціонерним товариством. У 1876 році на двох доменних печах підприємства було виплавлено 1,5 млн. пудів.
Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві після реформи 1861 року гальмувався наявністю кріпосницьких пережитків і, насамперед, збереженням поміщицького землеволодіння. Так, у Слов’янському повіті за поміщиками залишалося 58,5 проц., а в Бахмутському — 57,1 проц. усієї землі. Обурене цим відкритим грабежем, селянство виступало проти реформи. На початок вересня 1862 року з 246 маєтків Бахмутського повіту уставні грамоти було укладено лише на 851 2. В окремих місцевостях, наприклад, у селах Новоселівці й Дружківці, селяни відмовилися, як про це повідомив бахмутський справник, «від усіх робіт і покори» і почали бій з військами, присланими для «втихомирення» їх.
Середній розмір наділів колишніх поміщицьких селян становив 3,9, а державних 7,3 десятини на ревізьку душу. Різко зменшується селянське землеволодіння у поре-формений період. За даними офіційної статистики в 1877—1878 рр., у Слов’янському повіті Харківської і Бахмутському Катеринославської губерній селянським общинам належало відповідно 37,9 проц. і 39,5 проц. орної землі, а решта — поміщикам, куркулям, церкві тощо.
Обезземелювання селян відбувалося і за рахунок масового відмовлення колишніх кріпаків від наділів. Часто, щоб позбутися непосильного викупу, вони погоджувалися на т. зв. дарчі або злиденні наділи, що становили четверту частину нижчої норми наділу.
Нестача землі змушувала селян вдаватися до її оренди у поміщиків та суборенди у куркулів. Так, у 1898 році тільки козаки й селяни Таганрозького округу Області Війська Донського орендували 17 040 десятин. Середня орендна ціна однієї десятини в Бахмутському та Ізюмському повітах у цей час коливалася від 7 до 20 крб. за рік.
Обезземелені й зубожілі селяни змушені були працювати в поміщицьких економіях. Багато хто йшов на рудники й заводи.
Наприкінці XIX ст. сформувався Південний гірничопромисловий район і його складові частини — Бахмутський, Горлівсько-Щербинівський, Юзівський та ін. гірничі округи. Завдяки швидкому розвиткові гірничої промисловості в Донбасі та залізорудної в Кривому Розі він перетворюється на найбільший вугільно-металургійний район Росії. На початку XX ст. на території сучасної області працювало 5 заводів з повним металургійним циклом. В промисловість краю інтенсивно проникає іноземний капітал. Користуючись концесіями царського уряду, іноземні капіталісти наприкінці XIX ст. збудували кілька великих металургійних заводів у Маріуполі, Єнакієвому, Дружківці та Макіївці.
В 1899 році на Новоросійському, Макіївському, Петровському, Нікополь-Маріупольському та на заводі «Російський Провідане» працювало близько 17,5 тис. робітників і виплавлялось тут 35,1 млн. пудів чавуну. У Костянтинівці іноземні підприємці заснували склозавод, у Бахмуті —соляні копальні, в Слов’янську — содові підприємства. «До Південної Росії,— писав В. І. Ленін,— цілими масами переселялися і переселяються іноземні капітали, інженери й робітники, а в сучасну епоху гарячки (1898) туди перевозяться з Америки цілі заводи».
За короткий час іноземний капітал, переважно французький та бельгійський підпорядкував своєму впливові провідні галузі місцевої гірничозаводської промисловості. В 1900 році лише один металургійний завод у Юзівці виплавив 16,5 млн. пудів чавуну, тобто близько 17 проц. чавуну, вироблюваного на Півдні Росії. У 90-х роках дві найбільші кам’яновугільні копальні — Рутченківська і Новоросійського товариства — давали понад 20 проц. усього видобутку вугілля в басейні.
Заінтересовані в максимальних прибутках, іноземні фірми намагалися експлуатувати тільки найбагатші вугільні пласти. Використовуючи дешеву робочу силу, вони не дбали про механізацію виробничих процесів: на шахтах і заводах застосовувалася важка фізична праця. На всіх значних підприємствах порядкували іноземні спеціалісти. І все ж і за цих умов чимало вітчизняних майстрів та інженерів невтомно удосконалювали свою майстерність, прагнучи полегшити працю робітників. У роки становлення гірничо-металургійної промисловості наприкінці XIX та на початку XX ст. помітний вклад у її розвиток зробили видатні вчені Д. І. Менделєєв, Л. І. Лутугін, О. М. Терпигорєв, І. П. Бардін, Б. І. Бокій та ін. Великою популярністю серед металургів користувався видатний доменщик М. К. Курако, який працював на заводах Маріуполя, Краматорська та Юзівки.
Розвиток капіталістичної промисловості супроводжувався зростанням населення краю. У 1863 році на тій частині території сучасної області, що входила до Катеринославської губернії, мешкало близько 200 тис. жителів. 1897 року під час першого всеросійського перепису населення тільки на території Бахмутського та Маріупольського повітів налічувалося 586,5 тис. чоловік, а в 1915 році в обох цих повітах проживало вже близько 1 млн. чоловік.
В 1860 році на тому місці, де невдовзі було закладено Юзівський металургійний завод, стояла лише одна чабанська хата, а через 15 років після його пуску тут виросло селище з 5494 жителями. Після спорудження Дружківського металургійного заводу (1894 рік) біля станції Дружківка виросло заводське селище з шеститисячним населенням. Неподалік маріупольських заводів наприкінці 90-х років з’явилося селище, населення якого становило 10 тис. чоловік.
Згідно з даними 1897 року, близько 9 проц. усього населення проживало в містах. Проте, до числа городян, як зазначав В. І. Ленін, не ввійшло т. зв. індустріальне населення, яке за своїми розмірами значно переважало міське населення. Наприкінці 1897 року в Бахмутському повіті налічувалося до 30 селищ з населенням від однієї до 5 тис. чоловік. У 1904 році в Бахмуті проживало 33,5 тис. чоловік. Особливо швидко зростало населення Юзівки, де в 1904 році мешкало 40 тис., а в 1912 році — 58 тис. жителів.
Головним джерелом формування промислового пролетаріату Донбасу, що зростав із розвитком промисловості, було селянство, яке розорялося. Основну масу донецьких шахтарів наприкінці XIX ст. становили вихідці з Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Тамбовської, Тульської, Орловської губерній. Так, у 1871 році в Донбас прибуло 82,5 проц. робітників з чорноземного центру і 15,5 проц.— з українських губерній і Області Війська Донського, а в 1900 році ці райони дали відповідно 55,7 і 31,5 проц. поповнення донецьких робітників. Отже, пролетаріат області формувався переважно з представників українського і російського народів. Ця обставина мала важливе значення для розвитку інтернаціональних рис робітничого класу, зміцнення єдності українського і російського народів у боротьбі проти гнобителів.
В епоху імперіалізму в межах нинішньої Донецької області швидко зростала концентрація виробництва. 1900 року тут налічувалося понад 59 тис. промислових робітників, з цього числа понад 37 тис. чоловік були зайняті на 26 копальнях. Середньомісячний заробіток гірничих робітників при 10—13-годинному робочому дні у 1899 році дорівнював 26 крб. 40 коп. Іноземні робітники — бельгійці, німці та англійці — одержували в 3—5 разів більше, ніж місцеві. Нерідко заробітну плату видавали у вигляді «талонів», які отоварювали в рудничних і заводських крамницях, де продукти були дорожчі і гірші, ніж на ринку. До того ж, із заробітку вираховували численні штрафи, що накладались іноді просто «на розсуд хазяїна», без зазначення причини штрафу. Основна маса робітників жила в робітничих селищах, які виникали навколо заводів та рудників.
Міста і селища вражали своєю антисанітарією, хаотичністю забудови і злиденним виглядом. Навіть у великих промислових центрах — Маріуполі, Горлівці, Юзів-ці та інших — не було електричного освітлення і каналізації. У Юзівці каналізацію почали споруджувати 1915 року, причому лише в заводській колонії. Брудні й тісні землянки, балагани і бараки, де тулилися разом неодружені й сімейні — такими були житла шахтарів і металістів. Робітничі селища, безладно розкидані навколо підприємств, за свій убогий вигляд та антисанітарію прозивалися «нахаловками», «собачівками», «шанхаями».
У дуже занедбаному стані було медичне обслуговування трудящих. Відкриті наприкінці XIX ст. на великих заводах і рудниках амбулаторії і лікарні не могли задовольнити всіх, хто потребував лікування. Перед першою світовою війною населення області обслуговувало 34 лікарняних заклади і 157 лікарів. На медичне обслуговування одного жителя земські і міські управи напередодні війни витрачали менше 50 копійок. На підприємствах грубо порушувалися елементарні правила безпеки, що спричиняло масовий травматизм і загибель робітників. Так, у 1908 році на Риківській шахті під час вибуху газу загинуло 274 робітники, а на шахті «Італійка» у березні 1912 року 118 чоловік. Серед шахтарів були поширені такі професійні захворювання, як катар верхніх дихальних шляхів, емфізема легенів, ревматизм, силікоз та ін.
Не краще було з освітою. Грамотність місцевого населення, особливо сільського, лишалася дуже низькою. Так, у 1884 році в Бахмутському повіті вона досягла 8,44 проц. серед чоловіків, а серед жінок — лише 0,35 проц. У 1897 році в Маріупольському і Бахмутському повітах налічувалося 320 шкіл різних категорій (разом з приватними), з яких 115 були церковнопарафіяльними.
На народну освіту витрачалися мізерні кошти, освітній рівень населення залишався низьким. 1913 року в Бахмутському і Маріупольському повітах налічувалося 379 початкових шкіл, де навчалося трохи більше як 15 тис. учнів.
Напередодні першої світової війни на території області працювало лише 2 професійних училища — штейгерське у Горлівці і школа десятників у Макіївці. Відкрите в 1878 році С. С. Поляковим Горлівське штейгерське училище в 1903 році закінчили тільки 16 чоловік, а всього на початок 1904 року було випущено 180 штейгерів. З середніх навчальних закладів функціонували 4 комерційних училища (в Юзівці, Горлівці, Бахмуті, Макіївці) і кілька гімназій. Гостро відчувалася нестача початкових шкіл для дітей робітників. Так, на весь Бахмутський гірничий округ, де в 1915 році налічувалося 18 988 робітників, працювало тільки 14 шкіл, у яких навчалося 2194 учні. У 1909 році серед жителів Маріуполя письменними були лише 29 проц. Газети видавалися у Бахмуті та Маріуполі. Друкарні Юзівки, Бахмута, Макіївки та Маріуполя друкували лише торгово-рекламні проспекти, візитні картки.
У містах області не було жодного професіонального театру, а до приватних клубів Юзівки, Маріуполя, Горлівки, Бахмута та Макіївки робітники не мали доступу.
Життя, побут і працю місцевих робітників яскраво й правдиво показано у творах О. С. Серафимовича, О. І. Купріна, В. В. Вересаева, С. М. Сергєєва-Ценського, І. О. Гонімова та інших.
Глибокий аналіз економічного розвитку пореформеної Росії, всебічне висвітлення становища робітничого класу містять праці російського просвітителя-демократа, відомого соціолога В. В. Берві-Флеровського, автора книги «Становище робітничого класу в Росії», який з 1897 до 1918 року жив у Юзівці. Тут він підготував праці «Коротка автобіографія» та «Критика основних ідей природознавства», яку видано в 1904 році на кошти М. Горького. Тягар шахтарської праці, смертельна небезпека, яка чатувала на шахтаря під землею, були основним мотивом пісень і частівок, що їх співали в робітничих селищах.