Донецька область у роки мирного будівництва (1920 — 1941 рр.)
В 20-і роки на території Донеччини з ініціативи відомих краєзнавців М. В. Сибільова та С. М. Одинцової почалися широкі археологічні та етнографічні дослідження. Створені під їх керівництвом краєзнавчі музеї у Святогірську і в Ізюмі стали значними науковими установами: за допомогою визначних вчених В. О. Городцова та П. П. Єфименка тут було організовано видання наукових праць з археології та етнографії. До краєзнавчої роботи залучалися також найширші кола робітників, селян та трудової інтелігенції.
Радянська влада відкрила трудящим широкий шлях до культури, мистецтва. 1920 року в Костянтинівці почав діяти перший на Донбасі театр, в 1924 році театр «Синя блуза» виник у м. Артемівську. Музичне мистецтво несли в маси численні хорові колективи, інструментальні та духові оркестри підприємств, палаців культури, клубів. Ще 1925 року в м. Артемівську створюється хор «Сурма Донбасу». В 1924 році споруджуються перші на Донеччині монументальні пам’ятники видатним борцям за соціалістичну революцію. Серед них — пам’ятники Артему (Ф. А. Сергееву) в Артемівську і Святогірську, здійснені за проектами визначного скульптора І. П. Кавалерідзе. Відкрилося багато кінотеатрів, а кінопересувки працювали навіть у найменших населених пунктах. Об’єктом пильної уваги письменників і фольклористів Донеччини стала народна поетична творчість. Журнали і газети систематично публікували записи дожовтневої і радянської народної поезії, описи звичаїв та обрядів трудящих.
У боротьбі за відбудову Донбасу, за піднесення життєвого і культурного рівня трудящих зросли й загартувалися, посилили свої зв’язки з масами партійні організації. Під час дискусій у 1921 та 1923 році вони розгромили троцькістів та групу «робітничої опозиції», у процесі чистки звільнилися від чужих елементів. На осінь 1925 року в їх рядах налічувалося близько 42 тис. комуністів, понад 70 проц. з них становили робітники.
Особливу увагу приділяли партійні організації інтернаціональному вихованню населення. Трудящі Донбасу палко підтримували ідею утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, одним із ініціаторів якої виступила Радянська Україна. Рішення 3-ї сесії ВУЦВК VI скликання 10—16 жовтня 1922 р. про необхідність встановлення братерських взаємовідносин між республіками гаряче схвалювалися на з’їздах Рад, зборах та мітингах робітників і селян Донецької губернії. Газета «Пролетарий» писала: «Резолюція 3-ї сесії ВУЦВК показала, що інтереси єдності робітничо-селянського фронту Радянських республік стоять на першому плані, і що всі намагання наших ворогів зірвати цю єдність і братерський союз приречені на повний провал». VI Донецький губернський з’їзд Рад зобов’язав обраних на VII Всеукраїнський з’їзд Рад делегатів добиватися схвалення постанови про утворення СРСР. Після І Всесоюзного з’їзду Рад повсюдно відбувалися масові збори та мітинги, які одностайно схвалювали його рішення.
У зв’язку з новим адміністративним поділом у 1925 році Донецьку губернію було ліквідовано. На її території створюються Сталінський, Маріупольський, Артемівський та Луганський округи. В листопаді того ж року відбулися окружні партійні конференції, які продемонстрували згуртованість комуністів навколо ЦК ВКП(б), їхню вірність ленінській генеральній лінії.
До XIV з’їзду ВКП(б) партійна організація Донбасу прийшла єдиною і згуртованою, нагромадивши багатий досвід керівництва соціалістичним будівництвом. Рішення з’їзду, що взяв курс на соціалістичну індустріалізацію країни, були одностайно схвалені комуністами, всіма трудящими. У постанові ЦК ВКП(б) «Про завдання вугільної промисловості Донбасу», прийнятій у січні 1929 року, підкреслювалося, що «…успішність роботи Донбасу є запорукою розв’язання основних завдань індустріалізації».
У підвищенні рівня партійного керівництва масами постійну допомогу донецьким комуністам подавали ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У. У серпні 1926 року ЦК КП(б)У, а в березні 1928 року ЦК ВКП(б) розглянули питання про роботу Артемівської окружної партійної організації. У постановах, прийнятих у 1929 році і в 1930 році, ЦК ВКП(б) викрив серйозні недоліки в роботі Сталінської окружної партійної організації у керівництві промисловістю та сільським господарством, в організації масово-політичної та виховної роботи серед трудящих.
Поліпшення соціального складу партійних організацій і розвиток внутріпартійної демократії сприяли підвищенню політичної активності комуністів. На своїх конференціях і зборах вони різко засуджували розкольницьку діяльність троцькістсько-зінов’ївського антипартійного блоку, вимагали зміцнення єдності партії. Рішучу відсіч партійних організацій Донбасу дістала бухарінська опозиція, яка намагалася уповільнити темпи соціалістичних перетворень, сіяла серед робітників невіру в реальність накреслених планів соціалістичного будівництва. В боротьбі з антиленінськими угрупованнями Донецька партійна організація ще більше загартувалася й зміцніла.
Зростання продуктивних сил краю зумовило зміну його адміністративного поділу: в липні 1932 року створюється Донецька область, до складу якої увійшла територія 5 колишніх округів — Артемівського, Луганського, Маріупольського, Сталінського, Старобільського. В червні 1938 року область було поділено на дві — Сталінську та Ворошиловградську.
Займаючи значну територію вугільного та металургійного Донбасу, Сталінська область відігравала важливу роль у створенні матеріально-технічної бази соціалізму. Основою розвитку й технічної реконструкції донецької промисловості було розширення її енергетичної бази. Ще в 1926 році стає до ладу перша черга, а в 1928 — друга черга Штерівської ДРЕС, яка дала електричний струм важливим промисловим районам Донбасу. В роки першої п’ятирічки побудовано Зуївську ДРЕС. Споруджувалися місцеві електростанції також в Артемівську, Маріуполі, Щербинівці. У розв’язанні проблеми електропостачання підприємств області важливу роль відіграв Дніпрогес. У 1939 році потужність електростанцій, що діяли в області, становила 464 тис. квт. Це у 8 раз перевищувало потужність електростанцій всього Донбасу в 1913 році.
За роки довоєнних п’ятирічок була здійснена докорінна реконструкція старих машинобудівних заводів. В 1934 році став до ладу найпотужніший у світі Ново-краматорський машинобудівний завод. 1940 року машинобудівні заводи області виробили понад 15 тис. тонн металургійного обладнання, 1185 врубових машин, багато металорізальних верстатів, шахтних, підйомних та породонавантажувальних машин, перші вугільні комбайни, електровози, екскаватори.
З перших років індустріалізації широко розгортається будівництво нових шахт. Важливим засобом крутого піднесення вугільної промисловості стало її технічне переозброєння. Партійні організації подбали також про зміцнення технічного керівництва шахтами. Тільки з квітня по жовтень 1933 року число спеціалістів, які працювали на шахтах, збільшилося до 1000 чоловік. Вживалися заходи до прискореного будівництва заводів вугільного машинобудування. Вже у 1937 році 90 проц. вугілля в Донбасі добувалося з допомогою механізмів. За рівнем механізації Донбас посів перше місце серед вугільних басейнів світу.
Докорінна реконструкція була здійснена у роки довоєнних п’ятирічок в металургійній промисловості. Так, у Макіївці на місці старого заводу «Уніон» побудували металургійний гігант. Нові цехи та агрегати були споруджені на Маріупольському, Сталінському, Єнакіївському заводах. У 1934 році став до ладу новий завод «Азовсталь», на якому працювали дві найпотужніші в країні 250-тонні мартенівські печі. Вже на 1936 рік уся продукція чорної металургії в області вироблялася на нових або цілком реконструйованих підприємствах.
В 1928 році побудовано Горлівський та Рутченківський коксохімзаводи. Єнакіївський, Ждановський, Новомакіївський коксохімзаводи, споруджені протягом другої п’ятирічки, за своєю потужністю перевищили у 5—6 разів щорічну продуктивність найбільших дореволюційних заводів. У ці ж роки став до ладу азотно-туковий завод у Горлівці. Набагато збільшилося виробництво на Слов’янському содовому заводі.
Успіхам в розвитку промисловості сприяло технічне переозброєння транспорту. Величезне господарське значення мало завершення в 1937 році будівництва магістралі Донбас—Москва протяжністю понад 1100 км. Було також розширено та реконструйовано великі залізничні вузли: Ясинуватський, Дебальцівський, Краснолиманський. У 1934—1935 роках’ побудовані перші в СРСР механізовані гірки на станціях Красний Лиман та Дебальцеве, що дало змогу збільшити у два рази пропускну спроможність станцій.
Величезну допомогу в розвитку й технічному переозброєнні промисловості області подавали трудящі всіх республік СРСР. З Ленінграда в Донбас надходили генератори, електромотори, трансформатори та ін., з Москви — верстати та обладнання для заводів, Поволжя і Баку надсилали нафту, мазут та ін. Важливу роль у технічній реконструкції шахт області відіграло обладнання Харківського заводу «Світло шахтаря».
Виконуючи рішення ЦК ВКП(б) «Про чорну металургію» від 20 жовтня 1932 року та «Про роботу вугільної промисловості Донбасу» від 8 квітня 1933 року, партійні, радянські й господарські організації області вжили заходів щодо створення постійних кадрів промислових робітників та їх виробничо-технічного навчання. Тільки за роки другої п’ятирічки підготовлено понад 80 тис. кваліфікованих гірників. На металургійних підприємствах за період з 1931 по 1937 рік питома вага робітників середньої та вищої кваліфікації збільшилася у два рази і становила 57 проц. усіх робітників. Багато робітників склали екзамени техмінімуму.
Вирішальну роль в освоєнні нової техніки та підвищенні продуктивності праці відіграло соціалістичне змагання. У липні 1929 року в Горлівці зібралися делегати від 200 тис. працівників вугільної промисловості Донбасу, які схвалили договір про все-донецьке змагання гірників. Головною формою змагання тих років — рухом ударників — на початок 1932 року було охоплено вже майже 60 проц. шахтарів області. На початок 1934 року на підприємствах та будовах працювало понад 1000 комсомольців-ударників.
Колектив Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча виступив ініціатором змінно-зустрічного планування, яке стало важливим фактором дострокового виконання п’ятирічки. Обговорюючи плани роботи підприємств, робітники вносили свої пропозиції про врахування внутрішніх резервів для якнайшвидшого виконання виробничих завдань. Цей почин підхопили на багатьох підприємствах країни. Госпрозрахункові бригади на початку 1932 року об’єднували більше половини донецьких гірників. Донецька область стала батьківщиною ізотовського руху, який розгорнувся з ініціативи вибійника Горлівської шахти № 1 М. О. Ізотова і втілив у собі головні принципи соціалістичного ставлення до праці — досягнення високої продуктивності та допомогу відстаючим.
В 1929 році почалося змагання гірників Донбасу з гірниками Кузбасу, яке переросло в творче співробітництво трудящих великих промислових районів братніх республік. В 1934 році перше місце у всесоюзному змаганні металургів здобув Сталінський металургійний завод, а в 1935 році перші місця на всесоюзних конкурсах-оглядах поділили між собою Сталінський, Єнакіївський металургійні заводи та шахти Донбасу.
У роки другої п’ятирічки соціалістичне змагання перетворилося на могутній рух новаторів, що виник на базі нової техніки та організації праці і дістав назву стахановського за ім’ям його зачинателя — вибійника шахти «Центральна-Ірміне» О. Г. Стаханова. Горлівський вибійник М. О. Ізотов 11 вересня 1935 року видобув 241 тонну вугілля за зміну, перекривши всі існуючі рекорди. Ініціатором руху новаторів на залізничному транспорті став машиніст паровозного депо Слов’янськ Донецької залізниці комсомолець П. Ф. Кривоніс, який майже вдвоє перевершив середню технічну швидкість водіння товарних поїздів. Складач поїздів на станції Ясинувата М. М. Кожухар установив рекорд швидкісного складання поїздів. Застрільником змагання за підвищення продуктивності мартенівських печей виступив сталевар заводу ім. Ілліча в Маріуполі, комсомолець М. М. Мазай. 28 жовтня 1936 року бригада Мазая зняла 15 тонн сталі з кв. метра поду печі, перевищивши світові рекорди. Наприкінці 1939 року в металургійній промисловості області налічувалося 23 тис. стахановців. У вугільній промисловості розгорталося змагання за видобуток 10 тис. тонн вугілля на врубову машину. Того року на шахтах області працювало 20 вруб-машиністів-десятитисячників. Ширився рух багатоверстатників на машинобудівних заводах. Соціалістичне змагання стало могутнім стимулом підвищення продуктивності праці, яка на 1940 рік зросла у промисловості області в 3,5 раза проти 1913 року.
Завдяки успішному здійсненню соціалістичної реконструкції область перетворилась на одну з найважливіших баз індустріалізації країни. Напередодні Великої Вітчизняної війни обсяг її промисловості майже в 9 разів перевищив рівень 1913 року. В останньому довоєнному році промисловість області давала 29,3 проц. загальносоюзного видобутку вугілля, 29,2 проц.— чавуну, 22,7 проц.— сталі і прокату. Машинобудівні заводи області постачали устаткування для Дніпрогесу, «Запоріж-сталі», Кузнецького та Магнітогорського комбінатів, «Амурсталі», Московського метрополітену та інших будов країни.
Утвердженням і розвитком колгоспного ладу ознаменувалися довоєнні роки в житті донецького села. Бойовою програмою комуністів Донбасу в боротьбі за колективізацію стали рішення XV з’їзду партії про соціалістичну перебудову сільського господарства. В авангарді колгоспного руху йшли такі артілі, як «Культура» Старобешівського району, ім. Леніна Авдіївського району, «Червоний маяк» Волноваського району та інші.
Чималу роль у переході до соціалістичного землеробства відіграли радянські господарства. Радянська держава забезпечувала колгоспи і радгоспи новою технікою. 1933 року всі МТС, що були на території Донецької області, мали 1580 тракторів та 75 комбайнів. Величезну допомогу селянству в колгоспному будівництві подали робітники. Очоливши боротьбу селянських мас за перемогу колгоспного ладу, робітники Донбасу внесли істотний вклад у справу зміцнення союзу робітничого класу й селянства в нашій країні. На кінець 1932 року в колгоспах об’єдналися близько 85 проц. селянських господарств області.
Важливою була роль у завершенні колективізації та організаційно-господарському зміцненні колгоспів політвідділів, створених протягом 1933 року в 91 МТС області. Вони висунули на керівну роботу в колгоспах понад 550 передових робітників та селян. Уже 1937 року в колгоспах було 99 проц. селянських господарств області. Напередодні Великої Вітчизняної війни в області налічувалося 1136 колгоспів, у користуванні яких було до 2/3 посівних площ, та 159 радгоспів, яким належало близько 1/3 посівних площ. На колгоспних і радгоспних полях працювало 6002 трактори та 2179 комбайнів. У колгоспах, радгоспах та МТС налічувалося понад 2 тис. спеціалістів сільського господарства.
Утвердження колгоспного ладу сприяло піднесенню трудової активності селянства. Зачинателем руху новаторів у сільському господарстві стала перша в Радянському Союзі жінка-трактористка П. М. Ангеліна. 1931 року вона сіла за кермо трактора, а в 1933 році організувала першу в країні жіночу тракторну бригаду в Старобешівській МТС. Бригада П. Ангеліної стала школою механізаторів. 1940 року в області понад 2 тис. дівчат без відриву від виробництва оволодівали професіями тракториста та комбайнера.
За основними показниками в сільському господарстві у 1939 році Донецька область була в числі передових на Україні. Право участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві того року здобули 139 колгоспів, 18 радгоспів, 10 МТС та понад 2 тис. передовиків сільського господарства області. В останньому довоєнному році колгоспи і радгоспи Донеччини зібрали понад 12 млн. цнт зерна, а врожайність зернових культур тоді перевищила рівень дореволюційного 1913 року в 1,8 раза.
В умовах перемоги соціалізму зросла політична свідомість, підвищилася громадська активність трудящих. За період з 1926 по 1940 рік в 2,3 раза зросли ряди обласної партійної організації. Вона об’єднувала 77 897 чоловік. Комсомольська організація напередодні Вітчизняної війни мала у своєму складі понад 194 тис. юнаків та дівчат.
Найширші кола трудящих брали активну участь у діяльності радянських органів. З величезним політичним піднесенням відбувалися перші вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. До вищого органу країни трудящі області обрали П. М. Ангеліну, П. Ф. Кривоноса, майстра-прокатника Маріупольського заводу О. Т. Мірошниченка, сталевара Костянтинівського заводу П. Ю. Куракіна, керуючого трестом «Артемвугілля» К. К. Карташова та інших. В 1938 році у виборах до Верховної Ради УРСР брало участь 99,6 проц. громадян, з них за кандидатів блоку комуністів і безпартійних голосувало 99,5 проц. Депутатами Верховної Ради УРСР стали знатні гірники І. І. Бридько, С. К. Рябошапка, Н. Г. Гвоздирков, металурги І. Г. Коробов, Н. У. Сидоров, Н. Д. Кудрявцев, передовики сільського господарства Н. С. Радченко, Ф. Т. Козгомінський та ін. 15 503 чоловіка було обрано в 1939 році до місцевих Рад, у їх числі 45,4 проц. комуністів.
Трудящі Донбасу подавали значну матеріальну підтримку зарубіжному пролетаріату, що боровся проти гніту капіталу. В 1926 році робітники Сталінського та Артемівського округів передали до фонду допомоги страйкуючим англійським вуглекопам близько 1 млн. крб. На допомогу іспанському народові у його боротьбі проти фашизму в 1936—1937 рр. робітники області відрахували 1350 тис. крб. У складі інтернаціональних батальйонів в Іспанії героїчно билося багато уродженців області, серед них Л. Т. Савич, І. Н. Багликов, А. Власов та інші.
Створювалися умови для підвищення добробуту трудящих. До Жовтневої революції майже 40 проц. усіх робітників Донбасу жили в землянках. Чимало робітників, не маючи жител у містах та робітничих селищах, змушені були діставатися до роботи за кілька кілометрів. В роки довоєнних п’ятирічок майже всі робітники одержали житло за місцем роботи.
На території Донецької області до революції було тільки 4 міста: Бахмут, Слов’янськ, Маріуполь та Юзівка. За переписом 1939 року населення Донецької області становило понад 3 млн. чоловік, майже в 2 рази більше, ніж у 1926 році, причому 3/4 населення проживало в містах. На географічній карті з’явилися такі нові міста Донбасу, як Макіївка, Єнакієве, Горлівка, Краматорськ, Чистякове, Костянтинівка, Дебальцеве, Дзержинськ, Дружківка, Красноармійськ, Сніжне, Харцизьк. Житловий фонд у містах та селищах міського типу в 1940 році становив 15,6 млн. кв. метрів. До революції жодне місто Донбасу не мало трамваїв, а в 1939 році загальна протяжність трамвайних колій у Сталіне, Маріуполі, Макіївці, Краматорську, Єнакієвому, Горлівці та Костянтинівці становила 196 км. Тільки в 11 найбільших містах водопровідна мережа пролягла на 460 км, а каналізаційна — 108 км. Газифікувалися квартири трудящих у Донецьку, Макіївці та Маріуполі. Донецькі міста набирали нового архітектурного вигляду.
Охорону здоров’я трудящих здійснювали 269 медичних закладів, в яких налічувалося 18 тис. лікарняних ліжок (у 18 разів більше, ніж у 1913 році).
Ще в 1930 році в області було повністю ліквідовано безробіття. Неухильно підвищувалася заробітна плата робітників та службовців. Тільки за час з 1932 по 1937 рік вона зросла на 113 проц. Середньомісячний заробіток гірника з 1937 по 1939 рік збільшився на 41 проц. і становив 488 крб. (у цінах того часу). Зростали доходи колгоспників. З 1932 по 1939 рік вартість колгоспного трудодня збільшилася майже в 3 рази. У 1939 році грошові доходи колгоспів області зросли проти 1938 року на 31 проц. і становили близько 185 млн. крб. Тоді ж у середньому по області було видано на трудодень по 3,8 кг зерна, 1 крб. 85 коп. грішми — в 1,5 раза більше, ніж у попередньому році. Внаслідок зниження цін на товари широкого вжитку населення за неповними даними тільки в 1937 році заощадило 53,5 млн. карбованців.
1940 року в ощадкасах області було 350 тис. вкладників, а сума вкладів становила 120 млн. карбованців.
Підвищувався культурний рівень радянських людей. До революції половина населення Донбасу не вміла ні читати, ні писати, а в 1939 році в області залишалося лише 6,6 проц. неписьменних, переважно люди похилого віку. Якщо в 1917 році в Донбасі не було жодного вузу, то в 1940 році в 7 вузах області навчалося 6,4 тис. студентів, у технікумах перебувало 16,7 тис. учнів, а в загальноосвітніх школах — близько 570 тис. (у 6 разів більше, ніж до революції).
Перед Великою Вітчизняною війною в області працювали театр опери та балету, 6 драматичних театрів, театр музкомедії, філармонія. У містах та селах було 1138 палаців культури і клубів. На базі художньої самодіяльності виросли професіональні колективи — шахтарський та український ансамблі пісні й танцю. Величезне багатство — 3,5 млн. книг — було зібрано в 1190 бібліотеках області. Населення обслуговували 514 кіноустановок. Виходили 4 обласні газети: «Социалистический Донбасе», «Колгоспник Донеччини», «Комсомолец Донбасса», «Пионер Донбасса», а також районні та міські газети.
Твори талановитих письменників друкувалися на сторінках «Литературного Донбасса» (так з 1932 року називався журнал «Забой»). Помітну роль в літературному житті області відіграли письменники та поети Б. Л. Горбатов, П. Г. Безпощадний, Л. М. Жариков, К. М. Герасименко, М. Д. Рудь, М. О. Упеник, П. А. Байдебура. Піонером створення праць з історії фабрик і заводів — цієї важливої теми, яку заповідав радянським історикам та літераторам О. М. Горький,— в Донецькій області став І. О. Гонімов. П. Панч у «Повісті наших днів» та І. Ле в «Інтегралі» відтворили незабутні картини відбудови зруйнованих війною донецьких заводів. У Донбас приїздили цілі колективи письменників, як, наприклад, 1930 року бригада ЦК ЛКСМУ на чолі з О. Бойченком, а також бригада літературної організації «Молодняк» у складі П. Усенка, А. Клоччя, М. Шеремета, І. Гончаренка, Я. Гримайла, С. Крижанівського. Наслідком поїздки письменників була підготовка та видання збірників «Вугілля на-гора» (1931 р.), «За уголь» (1932 р.). А. А. Жаров видав збірник «Стихи и уголь» (1931 р.). Вийшли також збірники донецьких поетів «Наступление» (1932 р.), «Поэты Донбасса» (1934 р.), «На-гора» (1940 р.) та інші. Крім російських і українських письменників, у передвоєнні роки в області працювало кілька грецьких письменників. Широко відомим серед них був Г. А. Костоправ, який відобразив у своїх творах соціалістичні перетворення в грецьких колгоспних селах.
Співцем Донбасу в кіно називають режисера Л. Д. Лукова. На початку 30-х років він поставив фільми «Італійка» та «Войовничі дні», присвячені комсомольцям Донбасу. Найяскравішим твором у кіномистецтві про життя й працю донецьких шахтарів у довоєнні роки був. фільм Лукова «Велике життя», удостоєний в 1941 році Державної премії. Новому в житті радянського Донбасу були присвячені також художні фільми «Останній каталь», «Шахтарі», «Ніч у вересні». Фільми про Донбас створювали у ті роки й режисери-документалісти.
Справжнього розквіту набули театральне та музичне мистецтво, масова художня самодіяльність. Великими і .талановитими колективами стали драматичні театри Донецька, Маріуполя, Артемівська, Слов’янська, Донецький театр опери та балету, театри музкомедії та юного глядача, обласна філармонія. Ще наприкінці 20-х років перед трудящими Донеччини виступав із своїми п’єсами Державний український робітничий театр Донеччини, а в листопаді 1930 року — Вседонбасівський державний український драматичний театр — філіал театру ім. І. Франка (художній керівник Г. П. Юра, головний режисер О. П. Юра-Юрський). З листопада 1933 року в Донецьку почав діяти Державний український драматичний театр ім. Артема. У цьому мистецькому колективі працювали такі видатні майстри сцени, як народні артисти СРСР В. С. Василько (Миляєв) і В. М. Добровольський, народні артисти УРСР Л. М. Гаккебуш, П. М. Нятко-Табачникова та ін. У передвоєнні роки театр здійснив постановки радянських п’єс, таких як «Платон Кречет», «Правда» О. Корнійчука, «Пархоменко» В. Іванова, «Кремлівські куранти» М. Погодіна.
У передвоєнні роки на Донеччині було створено кілька музичних училищ і шкіл, працювали відомі музичні діячі, серед них народний артист СРСР Н. Г. Рахлін — головним диригентом симфонічного оркестру філармонії, заслужений діяч мистецтва УРСР А. Г. Свешников — завідуючим музичною частиною у Донецькому драматичному театрі ім. Артема.
Великих успіхів домоглася художня самодіяльність, серед виконавських колективів якої найбільш відомим був шахтарський ансамбль пісні і танцю. Як і в попередні роки, широко записувалася та досліджувалася народна поетична творчість Донеччини. У 1932—1935 рр. було проведено фольклорну експедицію Наркомосу УРСР до Сталіно. Так за роки мирного соціалістичного будівництва працьовиті люди Донеччини, очолювані Комуністичною партією, досягли небувалого піднесення економіки і культури краю.