Донецька область у роки Великої Вітчизняної війни
Ранок 22 червня 1941 року приніс трудящим нашої країни зловісну звістку про те, що фашистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Комуністична партія підняла весь радянський народ на боротьбу проти гітлерівських загарбників. Партійні, радянські, профспілкові та комсомольські організації відповідно до директиви ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 29 червня 1941 року перебудували свою роботу на військовий лад під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги!».
Були мобілізовані людські резерви та матеріально-технічні засоби для відсічі агресорові. До Червоної Армії в перші дні війни пішло 236 тис. жителів області, у т. ч. 62 тис. комуністів (з 83 тис., що об’єднувала обласна партійна організація) та 97 тис. комсомольців. Крім того, протягом червня — вересня 1941 року до діючої армії було направлено на політичну роботу 5 тис. комуністів та комсомольців. До військових рад армій і на інші відповідальні пости пішли керівники партійних та радянських організацій області: П. М. Любавін, О. І. Струєв, Р. І. Кигинько, М. І. Дрожжин та інші. Протягом перших місяців війни в області створено 33 винищувальні батальйони у складі 6570 чоловік, у т. ч. до 2,5 тис. комуністів та 2 тис. комсомольців. Крім того, в кожному населеному пункті формувалися групи сприяння винищувальним батальйонам. Тільки в липні до них вступило понад 8 тис. чоловік.
Обком комсомолу створив 33 загони для знищення танків ворога, до складу яких увійшло понад 1,5 тис. чоловік.
Наслідуючи приклад партійних організацій Москви, Ленінграда, Києва, Сталінський обласний комітет партії 10 липня 1941 року ухвалив створити народне ополчення. До нього вступили всі, здатні носити зброю, а всього 220 тис. чоловік. Багато з них згодом поповнили 383-ю, 393-ю і 395-у стрілецькі дивізії, окремі полки та батальйони, що формувалися на території області.
Донецькі шахтарі, металурги, всі трудящі, усвідомлюючи, які відповідальні завдання постали перед ними, напружували свої сили, щоб забезпечити фронт всім потрібним. Випускати воєнну продукцію почало багато підприємств області. На Сталінському металургійному заводі готували корпуси авіабомб, гранат. У серпні 1941 року за завданням Державного Комітету Оборони машинобудівники, залізничники, металісти області протягом 22 днів виготовили 12 бронепоїздів.
Замість чоловіків, мобілізованих до Червоної Армії, у шахти, на заводи йшли жінки. Вже на 1 липня вони замінили 4267 робітників.
В селах області ініціаторами руху за заміну чоловіків на виробництві стали знатні трудівниці колгоспних ланів — сестри П. М. Ангеліна та Н. М. Ангеліна. За короткий час, наслідуючи їх приклад, 3400 жінок області навчилися водити трактор. До 25 серпня були зібрані зернові на всій площі посіву.
Було здійснено важливі заходи для забезпечення безперебійної роботи залізничного транспорту.
Широко розгорнувся в області рух за передачу до фонду оборони грошових заощаджень, облігацій державних позик, коштовних речей. У перші ж дні війни трудящі області внесли 18,9 млн. крб. грошей, зароблених під час недільників у серпні 1941 року.
Наприкінці серпня Державний Комітет Оборони прийняв рішення створити лінії оборони на підступах до Донбасу. За перші два дні на їх будівництво прибуло 160 тис. чоловік.
Поряд з організацією оборони Донбасу обласний, міські та районні комітети партії заздалегідь провели велику роботу щодо створення партійного підпілля, партизанських загонів та антифашистських патріотичних груп для боротьби в тилу ворога. Безпосередню участь у цій роботі брали член ЦК ВКП(б), секретар ЦК КП(б)У Д. С. Коротченко, секретарі обкому партії П. М. Любавін та Л. Г. Мельников. На час вимушеного відступу Червоної Армії з території області тут уже була досить розгалужена сітка підпілля: обласний підпільний комітет КП(б)У, 6 міськкомів, 10 міських райкомів, 15 райкомів, 98 партійних осередків, у яких налічувалося 550 комуністів. Створювалося також комсомольське підпілля: обласний підпільний комітет ЛКСМУ, 6 міськкомів, 23 райкоми комсомолу, 89 комсомольських осередків. Усього для підпільної роботи було залишено близько 500 юнаків і дівчат. Крім того, 700 комуністів та комсомольців одержали спеціальні завдання.
На території області було створено 180 партизанських загонів і груп, до складу яких входило понад 4,2 тис. чоловік, у т. ч. близько 2,8 тис. комуністів. Всього ж для роботи в підпіллі, партизанських загонах та для виконання спеціальних завдань партійна організація області відрядила понад 3300 комуністів.
Долаючи величезні труднощі, колективи заводів області у вересні здійснювали евакуацію в глиб країни спеціалістів та цінного устаткування. Так, з Ново-краматорського заводу важкого машинобудування було вивезено єдиний у країні прес потужністю 10 тис. тонн. З Маріупольського заводу ім. Ілліча відправили до Магнітогорська найпотужніший у Радянському Союзі товстолистовий стан, який уже в жовтні 1941 року на новому місці почав давати продукцію. У жовтні з різних районів області вирушили до Сибіру, на Урал та Казахстан останні поїзди з машинами, верстатами, турбінами. У глибокий тил евакуювалися лише з підприємств Наркомчормету області 13 тис. кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників. Там за рекордні строки з допомогою місцевих робітників було налагоджено виробництво воєнної техніки.
Стійко оборонялися на мелітопольських позиціях частини 18-ї та 9-ї армій Південного фронту. 4 жовтня, виконуючи наказ Ставки Верховного командування, вони почали відходити на нові рубежі: частина військ 9-ї армії — на Маріуполь, а 18-ї — на Волноваху. На захід від Красноармійська проти німецько-фашистських загарбників билися війська 12-ї армії, якою командував генерал К. А. Коротєєв. Мужньо стримували натиск ворога бійці і командири 383-ї шахтарської стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу К. І. Провалова. Діючи в складі військ 18-ї армії, ця дивізія прикривала підступи до Сталіне. Організованість і хоробрість у цих боях виявила і 38-а кавалерійська дивізія. Разом з частинами Червоної Армії Донбас захищали тисячі народних ополченців, бійці 33 винищувальних батальйонів та 19 партизанських загонів, про бойові дії яких не раз повідомляло Радянське інформбюро. Після запеклих боїв наші частини наприкінці жовтня залишили Сталіне, Макіївку, Горлівку, Красноармійськ, Слов’янськ. На початок листопада ворог захопив центральну та південно-східну частину області і вийшов на ріки Сіверський Донець та Міус.
Окупована територія ввійшла до т. зв. військової зони, що підлягала безпосередньо командуванню гітлерівських військ. Політика жорстокого терору щодо цивільного населення визначалася циркулярним листом начальника штабу верховного головнокомандування збройних сил Німеччини Кейтеля від 16 серпня 1941 року, у якому писалося: «Щоб у корені придушити незадоволення, необхідно з першого ж приводу негайно вжити найбільш жорстоких заходів… При цьому слід мати на увазі, що людське життя в країнах, яких це стосується, абсолютно нічого не варте і що залякуючий вплив можливий лише шляхом застосування надзвичайної жорстокості… Дійовим засобом залякування може при цьому бути лише смертна кара».
За 22 місяці окупації фашистські колонізатори закатували 279 тис. жителів області, на каторгу до фашистської Німеччини вороги вигнали понад 200 тис. чоловік.
До багатств донецької землі зразу ж простягнули свої щупальці монополії Крупна, Сімменса, Оппеля та ін. Для експлуатації донецьких шахт і заводів гітлерівці створили гірничо-металургійне товариство «Схід». У Сталіно було відкрито відділення концерну Германа Герінга. Робітники шахт і заводів фактично перебували на становищі рабів. Усі жителі міста і робітничих селищ, починаючи з 10-річного віку, мусили зареєструватися на біржі праці і носити нарукавну пов’язку з відповідним номером. За порушення цієї вимоги розстрілювали. На підприємствах запровадили 14—16-годинний робочий день. Роботи велися під наглядом солдат і поліцаїв, які часто вдавалися до тілесних покарань.
Саме в цей важкий час розпочали свою діяльність підпільники і партизани області. Взимку 1941 року в області діяли партизанські загони М. І. Карнаухова, Ю. А. Потирайла, І. Г. Чапліна, Г. А. Іщенка, М. Є. Агафонова, Д. К. Мележика, Б. С. Смолянова, П. Г. Пасічного, Г. М. Чуєва, В. І. Підгірного. П. М. Олейникова, П. М. Компанійця та ін. У тилу ворога розгорнув роботу підпільний обком партії на чолі з секретарем С. М. Щетиніним. Не раз бували у нього зв’язківці ЦК КП(б)У. 10 липня 1942 року Сталінський обком партії, що перебував у Ворошиловграді, за завданням ЦК КП(б)У створює 6 нових підпільних райкомів, куди входило 60 комуністів, і направляє їх через лінію фронту на чолі з територіальним секретарем Г. О. Попковим в Сталіно, Горлівку, Макіївку, Красний Лиман, Дебальцеве для зміцнення існуючих підпільних організацій та створення нових.
10 вересня 1942 року для керівництва діями партизанських загонів на півночі області створюється військова рада, куди увійшли 7 командирів партизанських загонів. Головою цієї ради обрали Ю. І. Потирайла — колишнього голову Ямського райвиконкому. 20 вересня відбулася партійна конференція всіх загонів, вона обрала бюро у складі 7 чоловік на чолі з секретарем 3. В. Ізотовим, який до війни очолював Ямський райком КП(б)У. Друкованим органом партійного бюро загонів була багатотиражна газета «За Родину». На ділянці Південно-Західного та Південного фронтів активно діяло 19 партизанських загонів, які здійснили понад 600 бойових операцій, пустили під укіс 18 ешелонів, 14 паровозів, 260 вагонів, 103 бронемашини тощо, розгромили 23 гарнізони гітлерівців, 18 поліцейських управ, 35 каральних загонів. Підпільні організації та партизани вели також велику політичну роботу серед населення окупованих районів. Вони розповсюдили 49 номерів газети «За Родину», загальним тиражем понад 14 тис. примірників.
Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом, що став початком корінного перелому в ході війни, сприяв дальшому зміцненню партійного підпілля та активізації партизанського руху на окупованій території. Посилилася діяльність підпільників Сталіно, Горлівки, Чистякового, Селидового, Красноармійська, Артемівська, Амвросіївки, Слов’янська та інших міст і селищ.
У січні—лютому 1943 року Червона Армія визволила 40 населених пунктів області. Весною лінія фронту в Донбасі стабілізувалася по Сіверському Дінцю і далі на південь вздовж ріки Міусу до Азовського моря. Гітлерівці влітку 1943 року сконцентрували тут 26 дивізій, створивши по Міусу три лінії оборони, т. зв. Міус-фронт. Водночас фашистське командування видало варварський наказ про знищення на території області всього, чого не можна було вивезти.
Після розгрому фашистів на Курській дузі радянське командування зосередило необхідні сили й засоби для визволення Донбасу. У складі Південного фронту (командуючий генерал Ф. І. Толбухін) діяло 5, в складі Південно-Західного фронту (командуючий генерал Р. Я. Малиновський) — 6 загальновійськових армій. їх підтримували дві повітряні армії. Завдання, поставлене Ставкою Верховного Головнокомандування перед радянськими військами, зводилося до того, щоб спільними ударами двох фронтів — Південно-Західного та Південного розгромити 1-у танкову й 6-у німецьку армії в Донбасі та розвинути наступ у напрямку до Запоріжжя, Криму й пониззя Дніпра.
У військах обох фронтів проводилася велика партійно-політична робота під лозунгом «Швидше визволимо Донбас!». В частинах і з’єднаннях були створені міцні партійні організації. На початок серпня 1943 року в 6860 первинних партійних організаціях цих фронтів налічувалося близько 204 тис. комуністів.
Вживалися заходи щодо зміцнення партизанських загонів, які мали відіграти значну роль у визволенні Донбасу. Штаб партизанського руху при Військовій Раді Південного фронту в травні—липні 1943 року направив у тил ворога 17 диверсійно-організаторських груп у складі 78 чоловік. Ці групи налагодили зв’язки з 26 місцевими партійними організаціями та партизанами. В серпні 1943 року на час наступу радянських військ у Донбасі тут діяло 43 партизанських загони і групи, які допомагали наступаючим частинам.
13 серпня 1943 року війська Південно-Західного фронту почали штурм оборони противника на Сіверському Дінці і оволоділи кількома опорними пунктами, полегшивши тим самим прорив «Міус-фронту». 18 серпня після артилерійської та авіаційної підготовки перейшли в наступ і війська Південного фронту, які завдали удару ворогові під Горлівкою, Макіївкою, Сталіно. В боях за область безсмертною славою вкрили себе льотчики-герої О. І. Покришкін, В. Д. Лавріненков, О. В. Алелюхін.
Першого ж дня наступу війська 5-ї ударної армії генерала В. Д. Цветаева форсували ріку Міус і прорвали оборону ворога на ділянці Дмитрівна—Куйбишеве. У цей прорив були введені 4-й гвардійський механізований корпус генерала Т. І. Танасчишина та 2-й гвардійський механізований корпус генерала К. В. Свиридова, який 23 серпня визволив місто Амвросіївку.
Запеклі бої розгорнулися за Чистякове, Сніжне і Савур-Могилу, яка разом з навколишніми висотами та укріпленнями стала основною зв’язуючою ланкою всієї системи гітлерівського «Міус-фронту». В ніч на 30 серпня 96-а гвардійська стрілецька дивізія, взаємодіючи з 387-ю стрілецькою дивізією, оволоділа Савур-Могилою. На відзначення цього ратного подвигу до 50-річчя Великого Жовтня тут споруджено величний монумент воїнам-визволителям Донбасу.
Зазнавши поразки на Сіверському Дінці та Міусі, гітлерівські війська намагалися закріпитися на рубежі Слов’янськ—Микитівка—Горлівка—Харцизьк і далі по ріці Кальміусу. Проте і ця спроба ворога була зірвана: 51-а армія 3 вересня визволила місто і великий залізничний вузол Дебальцеве, а 5-а ударна армія — Єнакієве.
4 вересня частини 51-ї армії вибили гітлерівців з Микитівни. Війська 5-ї ударної армії розгорнули бої за Горлівку. У цих боях особливо відзначилися частини 55-го стрілецького корпусу. Одночасно з наступом на Горлівку війська 5-ї ударної армії вели бої за Макіївку. 6 вересня місто було визволено.
Успішно розвивався наступ військ Південно-Західного фронту. Зламавши опір ворога, вони оволоділи Слов’янськом, Костянтинівкою, Краматорськом, Артемівськом і почали швидко просуватися на Красноармійськ. Тимчасом війська Південного фронту зав’язали бої за визволення Сталіно і 8 вересня повністю очистили місто від окупантів, а до 14 вересня визволили всю область. В рядах радянських військ за Донбас, за Радянську Україну мужньо билися представники всіх братніх народів СРСР. Понад 80 з них було удостоєно звання Героя Радянського Союзу, тисячі нагороджено орденами й медалями, 23 військовим частинам присвоєно найменування міст області, які вони визволили.
Завдяки швидкому наступу Червоної Армії ворогові не вдалося повністю здійснити гітлерівський план «випаленої землі». І все ж фашисти зруйнували й пограбували міста і села, промисловість і транспорт, сільське господарство, культурні заклади області. З 1341 підприємства, що діяли до війни, залишилися придатними для експлуатації 61. Вони давали 0,6 проц. довоєнної продукції. Фашистські варвари спалили і зруйнували 52 MTС, 1118 колгоспів. Загальні збитки, завдані ворогом народному господарству області, обчислювалися величезною сумою — 30 707 млн. карбованців.