Донецька область в боротьбі з німецькою окупацією. Боротьба з військами Денікіна
Після історичного засідання ЦК партії, де було прийнято рішення про негайну підготовку збройного повстання, Донецько-Криворізький обласний комітет відрядив до міст і повітів спеціальних уповноважених, які створювали ревкоми і формували бойові робітничі дружини. Становище було дуже напруженим. Генерал Каледін просив у військового міністра дозволу оголосити воєнний стан у гірничих районах. До Макіївки прибув особливий козацький полк нібито для охорони рудників і заводів. Робітники Макіївського гірничого району провели двотижневий страйк протесту, вимагаючи негайно вивести каледінські частини. Кожної миті готові були виступити і червоногвардійські загони рудників. Жодне підприємство не працювало.
На знак солідарності з трудящими Макіївки екстрений з’їзд Рад робітничих депутатів, профспілок гірничозаводських комітетів, робітничої міліції, робітничих організацій Донбасу, що відбувся 21 жовтня у Харкові, обрав центральний страйковий комітет, завданням якого було організувати загальний страйк. Почали готуватися до виступу червоногвардійські загони, в ряді місць на бік Рад перейшли військові гарнізони. Ще до перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді керовані більшовиками Ради Горлівки, Макіївки, Щербинівки, Дружківки, Микитівки, Краматорська, Єнакієвого, паралізувавши діяльність органів старої влади, стали господарями становища. Буржуазія та органи Тимчасового уряду, дезорганізовані численними виступами робітників у жовтневі дні, не змогли тут вчинити значного опору, і більшовики взяли владу по суті мирним шляхом, без збройного повстання.
Водночас гостра, рішуча боротьба проти меншовиків, есерів, українських буржуазних націоналістів за перемогу Радянської влади розгорнулася в Юзівці, Бахмуті, Костянтинівці.
В роботі II Всеросійського з’їзду Рад, що проголосив перехід усієї державної влади до рук Рад робітничих, солдатських, селянських депутатів і створив робітничо-селянський уряд на чолі з В. І. Леніним, брали участь і 24 делегати — посланці Рад міст і сіл сучасної Донецької області. З них 19 були більшовиками: Я. В. Залмаєв, С. А. Бондаренко, П. П. Московченко, Я. 3. Друян та інші. Всі вони підтримали В. І. Леніна — голосували за владу Рад. Повернувшись додому після з’їзду, більшовики виступали на мітингах шахтарів і робітників, селянських сходах, роз’яснюючи трудящим історичні рішення з’їзду, закликаючи їх до зміцнення влади Рад, до боротьби з ворогами революції.
Радянська влада в багатьох містах і селах області перемагала в умовах жорстокої боротьби проти кадетсько-каледінської контрреволюції і буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Зразу ж після Великої Жовтневої соціалістичної революції контрреволюціонери всіх мастей, що втекли на південь країни до Каледіна, об’єдналися з українською буржуазною Центральною радою і, підтримані імперіалістами Антанти та США, почали похід проти Рад. Перші удари вони спрямували проти революційного Донбасу, розраховуючи позбавити країну цього важливого промислового району, укріпитися тут і підготувати умови для походу на Москву. Посилили економічний саботаж підприємці. На початку листопада 1917 року розпочався наступ білокозачих частин Каледіна з Дону. Вони захопили ті райони Донбасу, що входили до складу Області Війська Донського. У грудні були розгромлені Ради Прохорівських та Ясинівського рудників. Рішучі бої з каледінцями вели революційні загони в районі Ханженкового, Макіївки, Єнакієвого. Одночасно з наступом каледінців активізувалися контрреволюційні сили в Слов’янську, Бахмуті та інших великих центрах Донбасу. Власники великих підприємств спільно з націоналістами готували тут заколоти.
Велике значення для утвердження влади Рад в містах та селах Донбасу мали рішення III обласної партійної конференції Донецько-Криворізького басейну, що відбулася у Харкові на початку грудня 1917 року. Обговоривши важливі питання про сучасний момент, про економічну політику в Донбасі та інші, конференція схвалила резолюцію, в якій підкреслювалося, що «завданням сучасного моменту для революційної партії робітничого класу є рішуча боротьба за утвердження Радянської влади на місцях і в центрі та рішуча боротьба проти контрреволюційного руху усіх мастей».
Багато уваги цим питанням приділив також III з’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, який відкрився у Харкові 9 грудня. Його делегати взяли активну участь у роботі І Всеукраїнського з’їзду Рад, що проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
У цих умовах на заклик партійних організацій робітники стали на захист завоювань Жовтня. Формувалися нові загони Червоної гвардії. На початку січня 1918 року був створений Перший Червоної гвардії Донецького басейну полк, до складу якого влилися червоногвардійські загони Горлівсько-Щербинівського району, Юзівки, Макіївки, Єнакієвого. 500 бійців налічував Дружківсько-Костянтинівський загін, 1000 бійців — 1-й Макіївський революційний червоногвардійський загін.
Важливу роль у створенні єдиного центру, що об’єднав діяльність військово-революційних комітетів, відіграв з’їзд ревкомів Донбасу, який відбувся у Микитівці 4 грудня. З’їзд обрав Центральне бюро військово-революційних комітетів Донбасу. До нього увійшли Ш. Грузман, Д. Пономарьов, В. Хільков, В. Трифонов, А. Єсава та інші. На початку січня 1918 року сформовано Центральний штаб Червоної гвардії Донецького басейну на чолі з Д. І. Пономарьовим.
Завдяки величезним зусиллям ЦК РСДРП(б), Ради Народних Комісарів та місцевих більшовиків Донбас став форпостом пролетарської революції на півдні країни. В. І. Ленін особисто керував розробкою плану розгрому білокозаків. За його вказівкою робітники Тульського арсеналу видали для трудящих Макіївського гірничого району гвинтівки, патрони та кулемети. У листопаді—грудні 1917 року зброю робітникам Макіївки надіслали з Петрограда.
На заклик ЦК РСДРП(б) у грудні 1917 року для допомоги трудящим Донбасу почали прибувати загони революційних робітників з Тули, Іваново-Вознесенська, Костроми, Брянська. З Москви прибув загін у складі 1800 червоногвардійців на чолі з депутатом Московської Ради Д. П. Жлобою, з Петрограда — 1-й Петроградський зведений загін матросів Балтійського флоту та червоногвардійців Путіловського заводу, з Прибалтики — загін латиських червоних стрільців у складі 500 чоловік.
Активні бойові дії проти каледінців розгорнулися в другій половині грудня 1917 року — у січні 1918 року. Ареною кровопролитних боїв став Юзівсько-Макіївський гірничий район. Тут зосереджувалися червоногвардійські загони всього Донбасу — загальною кількістю близько 20 тис. чоловік. Розгорнула наступ і група радянських військ, очолювана Р. Ф. Сіверсом — командуючим усіма збройними силами Донецького басейну. Каледінці відступили з Юзівсько-Макіївського району. На початку січня їх вигнали з Макіївки, Горлівки, Авдіївки, Ясинуватої. З боєм взяли червоногвардійці залізничну лінію Ясинувата—Щеглівка—Мушкетове— Караванна—Ларино, станції: Харцизьк, Іловайськ, Кутейникове. Ворог тут відійшов до Таганрога. Друга група радянських військ під командуванням Ю. В. Сабліна, що почала свій наступ 15 грудня 1917 року, на кінець січня визволила від каледінців Дебальцеве, Звереве, Лиху.
Після перемоги над кадетсько-каледінською та буржуазно-націоналістичною контрреволюцією партійні і радянські органи, широкі маси трудящих особливу увагу приділили створенню основ нової, соціалістичної економіки. Господарство Донбасу було цілком дезорганізоване: знизився видобуток вугілля, у січні 1918 року вивіз його до центральних районів країни становив 50 проц. довоєнного. Майже не працювали металургійні заводи. Не вистачало робочих рук — кількість робітників зменшилася вдвоє. Більшість інженерно-технічних працівників втекла, а багато з тих, які залишилися, по-ворожому ставилися до Радянської влади. Вихід із такого становища був один — передати управління підприємствами трудящим. Ще в листопаді 1917 року робітничий контроль був запроваджений на Костянтинівському металургійному заводі. На підставі декретів та постанов Ради Народних Комісарів та Вищої Ради Народного Господарства РРФСР 15 грудня 1917 року було націоналізовано всі підприємства Російсько-Бельгійського металургійного товариства. 24 січня 1918 року Президія ВРНГ ухвалила націоналізувати всі підприємства Новоросійського металургійного товариства у Юзівці. 18 лютого 1918 року стали власністю народу всі заводи й рудники Макіївського гірничого району. Управління націоналізованими підприємствами Донбасу здійснював колективний орган — Південна обласна Рада народного господарства, обрана за рішенням IV обласного з’їзду Рад. У січні 1918 року районні Ради народного господарства створюються в Щербинівці, Слов’янську, Чистяковому тощо. У березні 1918 року націоналізувала 72 шахти Чистяківська Рада народного господарства. Незважаючи на труднощі, націоналізовані підприємства відновлювали роботу.
На основі ленінського Декрету про землю ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, перерозподілявся між найбіднішими селянами поміщицький інвентар. Подекуди відбиралися також надлишки землі та інвентаря у куркулів. Уже на початку 1918 року створюються перші колективні, народні й радянські господарства. Ці заходи, що здійснювалися під керівництвом партійних організацій і Рад, відіграли величезну роль у завоюванні широких селянських мас на бік Радянської влади, у зміцненні союзу робітничого класу з трудящим селянством.
Але здійснення революційних перетворень перервали австро-німецькі окупанти, які, домовившись з Центральною радою, почали окупацію Радянської України. Багато зусиль для організації відсічі ворогам докладав Раднарком проголошеної ще наприкінці січня 1918 року на IV обласному з’їзді Рад Донецького та Криворізького басейнів Донецько-Криворізької республіки як автономної частини Російської федерації.
Під керівництвом Раднаркому республіки, очолюваного Артемом (Ф. А. Сергєєвим), формувалися загони робітничо-селянської Червоної Армії, налагоджувалося постачання продовольством цих загонів. 6 березня Рада Народних Комісарів Донецько-Криворізької республіки опублікувала відозву до робітників, солдатів, селянської бідноти, трудового козацтва про мобілізацію сил на захист революції.
Кілька червоноармійських загонів було створено у Макіївці. Із робітників-залізничників та колишніх солдатів-фронтовиків організували 4 загони у Слов’янську; створювалися військові підрозділи у Маріуполі, Костянтинівні, Горлівці, Дружківці, Бахмуті, Гришиному, Єнакієвому. Робітники готували зброю для цих загонів, обладнували бронепоїзди. Та сил Донецько-Криворізької республіки було не досить, щоб зупинити ворога, а державне відокремлення від України промислових центрів — Донецького й Криворізького басейнів було помилковим, розпорошувало сили у боротьбі проти внутрішньої та зовнішньої контрреволюції. В середині березня 1918 року на пропозицію В. І. Леніна ЦК РКП(б) прийняв постанову про створення єдиного фронту оборони України. На основі цієї постанови всі збройні сили Донецько-Криворізької республіки мали підпорядкуватися Головному командуванню радянськими військами на Україні. Виконуючи вказівки В. І. Леніна та рішення ЦК РКП(б), Раднарком Донецько-Криворізької республіки 16 березня визнав Донецько-Криворізький басейн частиною України та закликав трудящих об’єднати зусилля для боротьби проти австро-німецьких загарбників.
Запеклі бої проти окупантів на території сучасної Донецької області розгорнулися в середині квітня. Згідно з рішенням Центроштабу Донбасу всі червоногвардійські загони було об’єднано в регулярну Донецьку пролетарську армію, командуючим якої 27 березня призначено А. І. Геккера. 7 квітня штаб цієї армії скликав у Микитівці нараду представників усіх районів Донбасу, на якій було вирішено підняти все населення на будівництво оборонних рубежів. Велику роботу щодо створення загонів Червоної Армії розгорнув Маріупольський штаб. Рішучий опір ворогові чинили радянські частини, що відійшли з-під Харкова. У Донбасі в цей час створюються два укріплені райони — Юзівський та Луганський. В Юзівському укріпленому районі (опорні пункти — Юзівка, Костянтинівна, Гришине та Маріуполь) стримували наступ ворога — 1-а та 2-а радянські армії, а також створені Центроштабом Донбасу червоноармійські загони. Північно-східну частину Донбасу до кінця квітня, крім робітничих загонів, утримували 3-я та 5-а радянські армії.
18 квітня відійшов останній ешелон з частинами Червоної Армії із Єнакієвого, і місто зразу ж загарбали окупанти. 22 квітня ворог окупував Юзівку, 23 квітня — Слов’янськ, Краматорськ, 24 квітня — Бахмут та Микитівку. Формально влада перейшла до Центральної ради, а потім гетьманського уряду. Проте фактично вона перебувала в руках командування окупаційних військ. На території Донбасу, як і всієї України, було встановлено жорстокий окупаційний режим.
Окупаційні та гетьманські власті повертали капіталістам підприємства, землю — поміщикам. Фабриканти і заводчики, збільшуючи тривалість робочого дня, урізували заробітну плату. Грабіжницька політика окупантів призводила до того, що через нестачу сировини скорочувалося виробництво. До серпня 1918 року кількість робітників на шахтах зменшилася до 120 тис. чоловік проти 247 тис. у січні того ж року. За найменшу непокору населення карали військово-польові суди. Пограбовані й спалені міста і села залишали після себе каральні загони окупантів та їх буржуазно-націоналістичних прислужників.
Першого ж місяця окупації в Юзівці, Маріуполі, Гришиному, Слов’янську та інших населених пунктах губернії сформувалися підпільні групи, які піднімали трудящих на боротьбу за відновлення Радянської влади. Діяльність більшовицького підпілля особливо посилилася влітку 1918 року після 1-го з’їзду КП(б)У, на якому були представлені і партійні організації Донбасу. Під керівництвом комуністів з кожним днем наростала боротьба проти окупаційного режиму. На Юзівському заводі до початку вересня 1918 року тривав страйк, який почався у травні. Закінчився він частковою перемогою робітників: було підвищено тарифні ставки, запроваджено восьмигодинний робочий день. Влітку прокотилася хвиля страйків па шахтах Горлівки, Новоекономічного, Щербинівки, Макіївки, Чистякового. Робітники-залізничники станції Микитівна та депо Гришиного брали участь у всеукраїнському страйку залізничників.
Не припинялася боротьба проти окупантів у селах. Селяни саботували розпорядження окупаційних властей, відмовлялися платити податки. Під керівництвом підпільних більшовицьких організацій в містах Юзівці, Макіївці, Слов’янську, Бахмуті, у селах — Сергіївці, Гродівці, Криворіжжі та інших створюються партизанські загони. Велася також робота по розкладу окупаційних військ. В деяких робітничих центрах Донбасу, в німецьких гарнізонах відбувалися вибори до Рад солдатських депутатів.
У листопаді 1918 року в зв’язку з буржуазно-демократичною революцією в Німеччині та під ударами повстанського руху по всій Україні окупанти почали спішно виводити свої війська. 25 грудня вони залишили станцію Микитівна 1 2. Проте після краху німецької окупації гетьманський уряд, змовившись з контрреволюційним козацтвом, запросив до східної частини Донбасу красновців, які захопили район Дебальцевого, Маріуполя, а на кінець грудня 1918 року тут з’явилися і частини «Добровольчої армії» Денікіна. У Микитівці розмістився штаб білогвардійського генерала Май-Маєвського.
Протягом листопада проти білих банд билися робітничо-селянські повстанські загони. З 19 грудня почався контрнаступ радянських військ на Південному фронті. Бої за Донбас вели частини 8-ї армії Південного фронту та спеціально сформована група військ Курського напрямку під командуванням В. О. Антонова-Овсієнка, а також група військ, якою командував І. С. Кожевников. У січні вони оволоділи станцією Яма, Слов’янськом, Краматорськом, Дружківкою, Гришиним, Бахмутом. В південно-східній частині Донбасу бої затягнулися. Багато міст по кілька разів переходили із рук в руки. Наприкінці березня радянські війська примусили ворога залишити станцію Хацапетівка, Єнакієве, у квітні — Маріуполь, Юзівку та інші міста. У визволенні населених пунктів активну участь брали самі трудящі. Під керівництвом партійних організацій вони створювали озброєні загони, які подавали істотну допомогу радянським частинам. Справжня партизанська війна розгорілася на Маріупольщині. В окремих районах Донбасу Радянську владу було відновлено ще до підходу регулярних частин Червоної Армії. Так було, зокрема, у Дружківці, Костянтинівці, на шахтах «Верівка» та «Софіївка» Єнакіївського району.
Після вигнання білогвардійців створювалися тимчасові органи Радянської влади — військово-революційні комітети, у Слов’янську та Краматорську вони почали працювати наприкінці січня, у Бахмуті — в лютому, у Юзівці — в квітні. Здійснювалася ця робота під керівництвом Центрального військово-революційного комітету Донбасу, створеного ще 17 січня 1919 року на станції Яма. Уряд Радянської України 1 лютого затвердив Центральний військово-революційний комітет на правах тимчасового губревкому. Тоді ж було зроблено спробу адміністративно об’єднати в одне ціле весь вугільний Донбас. Згідно з декретом Радянського уряду України «Про Донецьку губернію», до її складу мала увійти територія колишніх двох повітів Катеринославської губернії — Бахмутського та Слов’яносербського. В основу внутрішнього районування губернії було покладено виробничо-економічну ознаку — замість двох повітів організовано 11 районів. Центром губернії стало місто Бахмут.
Відновлювалися партійні організації. На початок березня в губернії було майже 4 тис. членів партії та 1,5 тис. співчуваючих, а в травні партійна організація зросла вже до 10 тис. комуністів. Партійні організації Слов’янська, Дружківки, Краматорська, Гришиного, Микитівни, Костянтинівни на своїх конференціях обрали делегатів на III з’їзд КП(б)У. Під керівництвом більшовицьких організацій відновлювалися і комуністичні організації молоді в Слов’янську, Рутченковому, Юзівці, Костянтинівці, Бахмуті та інших населених пунктах.
Уся ця робота здійснювалася в умовах запеклої боротьби радянських військ проти білогвардійців. Денікінцям протистояли тут війська Південного та Українського фронтів. У лютому—травні 1919 року бої точилися в самому центрі Донбасу. В середині лютого тільки в районі Микитівни—Дебальцевого ворог мав 8 полків, у районі Бахмута — до 10 тис. солдатів. Кілька разів переходили з рук у руки такі великі населені пункти Донбасу, як Костянтинівна, Бахмут, Дебальцеве, Маріуполь та інші.
На кінець квітня в багатьох визволених районах губернії було вже обрано постійні органи влади — Ради. 18 березня 1919 року в Слов’янську зібрався перший губернський з’їзд Рад, на якому обрано Донецький губвиконком. До нього увійшли С. І. Лапін, Д. І. Пономарьов, В. Марапулець, Л. Смоляков та ін. Пізніше в середині квітня головою губвиконкому обрали Артема (Ф. А. Сергеева).
У багатьох селах Донеччини створювалися комітети бідноти. Наприкінці березня — на початку квітня 1919 року вони вже були у селах Гришинського, на початку квітня — у селах Бахмутського районів. Комбіди втілювали у життя настанови Тимчасового робітничо-селянського уряду України про зміцнення влади Рад на місцях, організовували трудяще селянство на боротьбу проти куркульства, подавали всіляку допомогу військам Червоної Армії. Велику роль відіграли комітети бідноти в боротьбі за хліб.
Важливе значення для зміцнення органів Радянської влади на місцях мало рішення пленуму Донецького губвиконкому про об’єднання робітничих і селянських Рад і створення єдиного типу територіальних волосних Рад.
Згідно з постановою Вищої Ради Народного Господарства для керівництва вугільною промисловістю 22 лютого 1919 року в Харкові було створено Центральне правління кам’яновугільної промисловості Донбасу — ЦПКП. Тривала націоналізація шахт. Юзівський, Макіївський та Єнакіївський заводи разом з належними до них рудниками утворили Державний південно-російський металургійний трест. Водночас націоналізувалися торгово-промислові підприємства у Макіївці, Юзівці, Горлівці, Єнакієвому та інших містах. За короткий час завдяки величезному трудовому героїзму мас вдалося відбудувати ряд тахт і розпочати на них вуглевидобуток.
Губернський з’їзд Рад, що відбувся наприкінці березня, приділив велику увагу відродженню продуктивних сил басейну. Братню допомогу трудящим губернії подали трудівники Російської Федерації та Білорусії.
Вживаючи заходів до якнайшвидшого відродження підприємств, Раднарком РРФСР з січня по травень 1919 року виділив для відбудови промисловості України 1 млрд. крб., з яких значна частина пішла на відродження рудників визволених районів Донецької губернії. В Донбас йшли вагони з кріпильним лісом та лісоматеріалами. Організацією постачання населення Донбасу продовольством відав спеціальний відділ Наркомпроду УРСР — Проддонбас, створений у березні 1919 року.
Відновлення Радянської влади у визволених від ворога районах Донецької губернії відбувалося за дуже складних умов. Кожне донецьке місто і село знаходилося під загрозою нового нападу ворожих сил — білокозаків та «Добровольчої армії» Денікіна. У травні, коли ця загроза посилилася, губком КП(б)У запропонував усім партійним організаціям негайно провести мобілізацію комуністів. Організації, що налічували до 100 комуністів, відрядили до Червоної Армії 20 проц. свого складу, а ті, де було понад 100 комуністів, мобілізували на фронт 30 процентів.
В. І. Ленін постійно дбав про зміцнення Південного фронту. 26 травня 1919 року в телеграмі Раднаркому України він вимагав двічі на тиждень повідомляти йому про фактичну допомогу Донбасу.
На кінець червня денікінська армія, що мала велику кількісну перевагу та першокласне озброєння, одержане від Англії, Франції і США, захопила всю Донецьку губернію. Звідси денікінці планували розгорнути наступ на Москву. Капіталісти Донбасу обіцяли 1 млн. крб. тому білогвардійському полку, який першим вступить до червоної столиці. Захопивши губернію, денікінці встановили режим жорстокої воєнної диктатури. Каральні загони чинили розправи над робітниками, особливо комуністами. Відновлювалася приватна власність на засоби виробництва, підприємства і шахти поверталися колишнім власникам. І все ж денікінці не змогли використати промислову базу Донбасу. В Юзівці, Дебальцевому, Слов’янську, Краматорську заводи фактично не діяли. Робітники залишали роботу і йшли в села. В усіх вугільних районах Донбасу кількість гірничих робітників зменшилася до 83 тис. чоловік, тобто становила 30 проц. проти 1917 року. Видобуток вугілля знизився до 4,5 млн. тонн, або становив 18 проц. довоєнного рівня.
Здійснюючи т. зв. аграрне законодавство Денікіна, поміщики нещадно експлуатували селян. Восени 1919 року хлібороби Бахмутського та Маріупольського повітів мали здати їм третину врожаю та внести по 380 крб. з десятини.
Трудящі міст і сіл губернії чинили рішучий опір денікінському режиму — зривали виконання розпоряджень та наказів білогвардійців, страйкували, ховали хліб, ухилялися від мобілізації до армії. Боротьбу трудящих проти денікінщини очолили партійні організації. Для підпільної роботи в Донецьку губернію Зафронтове бюро ЦК КП(б)У відрядило близько 90 чоловік. Крім того, згідно з рішенням ЦК РКП(б) Донгубком організував для нелегальної діяльності бюро у складі комуністів Е. М. Медне, 3. Ф. Ляпіна, А. М. Повзнера, Л. Смолякова. Вони створили в Слов’янську, Єнакієвому, Макіївці, Бахмуті, Микитівці, Іловайську та Гришиному нелегальні партійні організації. Під їх керівництвом значного розмаху набрав повстанський та партизанський рух. За неповними даними, в Донецькій губернії діяло близько 10 партизанських груп — у районі Попівки, Бугаївки, Старогнатівки, Новотроїцького, Волновахи. Краматорська, Слов’янська, Дружківки, Юзівки, Маріуполя, Гришиного.