Дружківка, Донецька область (продовження)
Зростання політичної свідомості трудящих виявлялось також у їх активній участі в роботі міської Ради. Під час передвиборної кампанії 1931 року виборці критикували деяких членів Ради за відрив від виробництва, за незадовільне керівництво робітничою кооперацією і житловим будівництвом. Склад міськради було розширено. При виконкомі міськради працювало 8 секцій: промисловості, комунального господарства, фінансів, кооперації, адміністративна, медичного обслуговування, народної освіти та PCI. Програма діяльності Ради була накреслена з врахуванням наказів виборців. Для контролю за роботою секцій міськвиконкому створили ударні бригади з кращих робітників та робітниць. Рада приділяла постійну увагу актуальним питанням господарського життя.
У роки другої п’ятирічки дружківці за прикладом шахтарів Донбасу включились у стахановський рух. 21 вересня 1935 року 5 бригад ковальського цеху стали на стахановську вахту. Цього дня бригада Мишуровського виконала план на 360 проц., бригада Підгорного — на 200 проц., Дворниченка, Анашина і Омельченка — на 175 проц. Таких показників у роботі цех ще не знав. 17 грудня 1935 року на заводі була проведена перша стахановська зміна, в результаті якої продуктивність праці вдвоє перевищила звичайну. Виступаючи на Пленумі ЦК ВКП(б) у вересні 1935 року, нарком важкої промисловості Г. К. Орджонікідзе відзначив добру організацію стахановського руху на дружківському заводі. У відповідь на цю оцінку тисяча стахановців заводу надіслали до ЦК ВКП(б) і Г. К. Орджонікідзе листа, в якому від імені заводського колективу взяли на себе підвищені зобов’язання і просили збільшити заводу план на 1936 рік. У березні 1936 року на Торецькому заводі більш як 2 тис. робітників стали стахановцями, а в жовтні колектив завершив виконання плану другої п’ятирічки. Робітники заводу металевих виробів, 70 проц. яких становили комсомольці і молодь, також взяли активну участь у стахановському русі. В авангарді змагання йшли випалювач болтів Дураков, пресувальники Бурлай і Зелко. У 1940 році продукція заводу становила 4,6 млн. крб. На початку 1939 року за ініціативою профспілкової організації колектив Дружківського машинобудівного заводу почав змагатися з Горлівським машинобудівним заводом ім. Кірова. План 1939 року колектив підприємства виконав достроково. Того ж року велику групу робітників заводу нагородили орденами і медалями. За успішну роботу в першому кварталі 1941 року Торецькому заводу ім. К. Є. Ворошилова було вручено перехідний Червоний прапор Наркомату вугільної промисловості.
В процесі соціалістичного будівництва Дружківка невпізнанно змінилась. У 1938 році її було віднесено до категорії міст обласного підпорядкування. За переписом 1939 року, населення Дружківки становило понад 32 тис. чоловік. На початку 1941 року на Торецькому заводі працювало 5602 чоловіка. Число трудящих заводу металевих виробів зросло до 1537. З 1929 року неподалік від Торецького заводу розгорнулося будівництво кооперативного селища і першого робітничого клубу. Центральну вулицю забудували двоповерховими будинками. У другій п’ятирічці на комунальне та житлове будівництво було витрачено близько 3 млн. крб. У 1939 році тільки усуспільнений житловий фонд міста порівняно з 1913 роком збільшився більш ніж у 3 рази і становив 62 тис. кв. метрів. Медичне обслуговування населення здійснювала лікарня та 4 фельдшерсько-приймальні пункти, в яких працювало 20 лікарів і 35 медичних працівників з середньою освітою. Було побудовано стадіон на 6 тис. місць, закладено парк ім. КІМу і 2 фруктові сади.
У 1940 році в Дружківці було 8 загальноосвітніх шкіл (в їх числі одна середня), в яких навчалося 5593 учні. З 1930 року тут працював робітфак, який готував до вступу у вищі учбові заклади 130 чоловік, а з 1931 року — вечірнє відділення машинобудівного технікуму. Функціонували кінотеатр, заводські і селищні бібліотеки, 2 робітничі клуби. Величезну масово-політичну роботу серед трудящих проводила міська партійна організація, яка в 1941 році об’єднувала 1150 комуністів. Вірним її помічником була комсомольська організація, в рядах якої перебувало 2 тис. юнаків та дівчат. Профспілкова організація об’єднувала 8 тис. трудящих.
У роки Великої Вітчизняної війни багато дружківців воювало на фронтах. Серед них було більше тисячі робітників та службовців Торецького заводу. Вже З липня 1941 року комуністи Дружківки на партійних зборах прийняли таку резолюцію: «Партійні збори вважають усіх комуністів мобілізованими й готовими в будь-яку хвилину виступити на захист нашої Батьківщини. Парторганізації міста зобов’язуються достроково виконати усі державні замовлення, особливо спецзамовлення». З наближенням лінії фронту до міста міськком партії організував загін народного ополчення та винищувальний батальйон. Керівниками народного ополчення були затверджені комуністи Шишкін і Марченко, а комісаром винищувального батальйону — Н. І. Кірсанов. Торецький завод евакуювався на Урал, а завод металевих виробів — до Кузбасу, де їх було швидко відновлено, і вони розпочали випускати продукцію для фронту.
22 жовтня 1941 року Дружківка була окупована фашистськими загарбниками. Гітлерівські варвари зруйнували заводи, установи, школи. За час окупації фашисти розстріляли 1130 і вивезли до Німеччини 1214 чоловік. Але ніякі звірства не могли зламати волі радянських людей. У захопленій гітлерівцями Дружківці діяла підпільна організація «Ленінська іскра». Активними членами її були комуністи П. І. Гребенюк, О. X. Власюк, І. Марков; комсомольці В. О. Власюк, І. Михайлов, Є. М. Ільїна, Г. Ф. Ніколаєва, А. А. Ожигов, О. Соболева, М. М. Дементьев, О. Ф. Махонько, Г. І. Харченко, а також безпартійні патріоти А. Г. Власюк, В. Л. Ільїна, К. Соболева. Спочатку підпільники розгорнули політичну агітацію серед населення. Листівки, підписані «Ленінською іскрою», з’являлися на прохідних заводів і навіть на дверцятах німецьких автомашин. Поліцаї ледве встигали зривати їх з парканів. Дедалі частіше влаштовувались облави. Але патріоти не припиняли своєї діяльності. Між Дружківкою і Кіндратівною вони пустили під укіс ешелон. 7 листопада 1941 року на трубі паросилового цеху Торецького заводу замайорів червоний прапор. На цей час підпілля оформилося організаційно. Створили штаб, патріотів розбили на бойові трійки, виділили зв’язкових, встановили місця явок. Підпільники не тільки приймали зведення Радінформбюро, а й регулярно передавали на Велику землю інформацію про пересування військ ворога, скупчення ешелонів, плани німецького командування. Наприкінці січня 1942 року штаб підпілля через зв’язківця Ваню Михайлова дістав наказ: знищити на Торецькому заводі мартен, який фашисти щойно відбудували. Здійснити операцію доручили групі М. Дементьева. Темної морозної ночі Г. Харченко, А. Ожигов, О. Махонько і М. Дементьев через вікно вагонеткового цеху пробралися на завод, облили мастилом трансформатори і підпалили їх. Через кілька хвилин мартен запалав.
Підпільники здійснили сміливий наліт на охорону табору радянських військовополонених і визволили 40 чоловік. Якось П. Гребенюк довідався про те, що фашисти готуються провести в клубі велику нараду офіцерів прифронтової зони. Порадившись із друзями, він вирішив замінувати будинок і в день відкриття наради підірвати його. В кишенях пальт, у сумочках хлопці й дівчата приносили до клубу вибухівку. До детонаторів підвели електропроводку, але операція не вдалася. Зрадники видали гестапівцям плани підпільників. Вдень і вночі гітлерівці катували відважних. Комсомольцям заганяли під нігті голки, кусачками виривали губи. Мати Є. Ільїної, в присутності якої катували дочку, збожеволіла. П. Гребенюку випалили очі, багнетом розпороли стегно, відрізали вуха. А потім вилили на нього з ковша розплавлений шлак. Страхітливим тортурам піддавали і всіх інших членів загону. Але жодного слова про друзів, явки, зброю не вирвали вони у патріотів. 28 лютого 1942 року фашисти розстріляли підпільників. Ім’я «Ленінської іскри» присвоєно одній із вулиць, дружині піонерського табору заводу і міському парку, в якому 8 травня 1968 року було відкрито пам’ятник членам підпільної організації. У день 20-річчя Перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною П. І. Гребенюк був посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, а напередодні 50-річчя Великого Жовтня активних членів організації посмертно відзначили орденами і медалями.
9 мешканців міста за подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Це — П. Я. Дорошенко, Л. М. Бобров, І. Я. Біляков, В. І. Кириленко, Г. М. Прощаєв, С. 3. Калиниченко, Л. М. Костин, М. Ф. Клименко та уродженець міста, секретар Харківського підпільного обкому комсомолу О. Г. Зубарєв. Інженер Дружківського машинобудівного заводу А. П. Лазаренко і слюсар-складальник Г. Ф. Ашурков у роки війни служили на підводному човні, який влітку 1942 року вступив у двобій з фашистським лінкором і завдав йому серйозних пошкоджень. Полковник О. Є. Сергієнко брав участь у боях за визволення Болгарії від німецько-фашистських загарбників. 1944 року він був удостоєний звання почесного громадянина Тополовграда; його ім’ям названа одна з вулиць міста.
6 вересня 1943 року частини 279-ї стрілецької дивізії, 32-го стрілецького корпусу і 1-ї гвардійської механізованої бригади 1-го гвардійського механізованого корпусу визволили Дружківку від німецько-фашистських загарбників. Вже на другий день після визволення почали працювати міський комітет партії і міськвиконком. Парторганізація зростала за рахунок комуністів, які поверталися з фронту після поранення, евакуйованих в тил трудящих, а також робітників та службовців, щойно прийнятих до партії. У 1946 році парторганізація вже об’єднувала 727 комуністів. 18 листопада 1943 року збори партійно-господарського активу визначили програму якнайшвидшої відбудови промислових підприємств і культурно-побутових установ міста. Матеріальні збитки, яких завдали окупанти промисловості, комунальному господарству, установам і окремим громадянам, становили 502,2 млн. крб. Більш як 250 агітаторів роз’яснювали робітникам рішення партії й уряду з питань відбудови Донбасу. На Торецькому заводі вже через місяць після вигнання фашистських загарбників було відбудовано електростанцію, чавуноливарний, механічний і модельний цехи. Колектив чавуноливарного цеху в день 26-ї річниці Жовтня дав першу плавку. На заводі металевих виробів спочатку відбудували цехи ремонтно-механічний і гарячої ковки. Річну програму колектив цього заводу виконав у вересні 1944 року. З ентузіазмом працювали на заводах 44 комсомольсько-молодіжні колективи, які виконували місячні завдання на 150—250 проц. На відбудові заводів міста працювали добровольці з Курської, Орловської, Брянської областей РРФСР, Чернігівської, Хмельницької, Вінницької та ін. областей України. У квітні 1944 року колектив Торецького заводу зайняв друге місце у всесоюзному соціалістичному змаганні, а в травні і червні — перше. Змаганням на заводі була охоплена більшість робітників. У другому кварталі 1944 року колективу заводу було вручено перехідний Червоний прапор Наркомату вугільної промисловості та ВЦРПС.
Трудовий героїзм робітників і величезна організаторська діяльність партійних організацій міста забезпечили швидку відбудову промисловості. Вже в 1946 році Торецький завод випустив продукції більше, ніж у 1940 році. В першому році післявоєнної п’ятирічки промислові підприємства міста перевищили довоєнний рівень виробництва на 34 проц. Колектив Торецького заводу виконав п’ятирічний план на 2 місяці раніше. Успішно справилися із завданнями п’ятирічки завод металевих виробів, рудоуправління тощо.
Відчутних успіхів у промисловому виробництві Дружківки було досягнуто в 50—60-і роки. В успішному виконанні завдань п’ятого п’ятирічного плану велика заслуга партійної організації, яка в 1950 році об’єднувала 1116 комуністів. Близько двох третин складу парторганізації працювало на промислових підприємствах. Значним досягненням дружківських машинобудівників у роки п’ятої п’ятирічки було широке впровадження у виробництво нової техніки і технології. Лише конвейєр для кокільної відливки коліс шахтних вагонеток дав можливість щорічно економити 135 тис. крб. Торецький завод значно розширився. Стали до ладу 2 механоскладальні цехи, модельний, ковальсько-пресовий, термозаготівельний, інструментальний, експериментальний цехи та інші об’єкти. За допомогою наукових працівників Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона на заводі було освоєно потокове виробництво машин. У 1955 році тут щохвилини випускали по вагонетці і менше 30 секунд витрачалось на виготовлення металевих стояків. Уже в липні 1955 року колектив заводу завершив виконання п’ятирічного плану. Справилися з п’ятирічним завданням також колективи рудоуправління та інших підприємств.
Керуючись рішеннями липневого (1955 р.) Пленуму ЦК КПРС і серпневого Пленуму ЦК КП України, міськком партії спрямував зусилля трудящих на боротьбу за вдосконалення організації виробництва та впровадження найновіших досягнень науки і техніки. XIII міська партійна конференція, що відбулася в жовтні 1956 року, зобов’язала первинні парторганізації і господарських працівників підприємств «постійно працювати над удосконаленням технологічного процесу і впровадженням нової техніки у виробництво». У цехах Торецького заводу металевих виробів було проведено партійні збори, на яких комуністи визначили свої конкретні завдання по виконанню рішень партії і уряду. Виникли нові форми залучення робітників до боротьби за технічний прогрес: бюро економічного аналізу, громадські конструкторські бюро. 3850 новаторів виробництва на цьому заводі в 1956 році виконували щомісячно по 1,5 і більше норми. Підтримавши ініціативу М. Я. Мамая, вони розгорнули змагання за щомісячне перевиконання планових завдань. Токар Торецького заводу М. Авдеев у 1958 році виступив ініціатором руху за економію допоміжного часу під час виконання виробничих операцій. Цей почин підхопили всі машинобудівники області. Виробничі колективи міста гаряче підтримали ініціативу комуністів цеху металевих стояків, що висунули в 1960 році пропозицію відкрити особисті рахунки творчої діяльності інженерно-технічних працівників. Важливу роль у залученні молоді до участі в соціалістичному змаганні відіграла комсомольська організація міста, яка 1958 року налічувала 4207 чоловік, об’єднаних у 43 первинних комсомольських організаціях. У соціалістичному змаганні за гідну зустріч XXI з’їзду КПРС брало участь 86 комсомольсько-молодіжних бригад.
Початок семирічки (1959—1965 рр.) ознаменувався виникненням нової вищої форми соціалістичного змагання — руху за комуністичну працю. Зачинателями руху розвідників майбутнього в Дружківці виступили токар машинобудівного заводу М. Авдеев, електрозварники В. Якунін, І. Яків, М. Ротар, слюсар рудоуправління В. Чуприн та ін. Першими ударниками комуністичної праці в місті стали М. Калиночкін, І. Аксюта, В. Ширко, К. Макєєва та ін. Вони були удостоєні цього звання за високопродуктивну працю, наполегливу роботу щодо підвищення свого виробничого фаху і загальної освіти, за прагнення виховати в собі і в своїх товаришів риси комуністичної моралі. На кінець семирічки звання ударників комуністичної праці виборювало понад 10 тис. трудящих міста. В роки семирічки на Дружківському машинобудівному заводі (так з 1964 року став називатися Торецький завод) були освоєні нові технологічні процеси. Завдяки цьому значно поліпшилась якість продукції, а також знизилась її собівартість. У 1967 році тут випускалось вже 68 видів продукції, 58 з яких відповідало кращим світовим зразкам. Лише за два роки (1967—1968 рр.) було виготовлено 27 видів нових машин і механізмів для вугледобувної промисловості. Найважливіші з них — гідравлічні механізовані кріплення — здійснюють справжню технічну революцію у видобутку вугілля на шахтах. Застосовуючи їх, комплексні бригади шахтарів А. Степанова на шахті «Краснолиманська», Г. І. Моцака на шахті «Дар’ївська» встановили світові рекорди видобутку вугілля, досягши при цьому небувалої продуктивності праці. В 1968 році директору заводу О. Т. Купріянову і конструктору проекта В. О. Наумкіну за створення нових видів механізованих гідравлічних кріплень було присуджено Державну премію. У 1970 році на заводі працювало 550 спеціалістів з вищою освітою і 1087 чоловік з середньою технічною, тоді як у 1940 році тут налічувалось усього 94 інженерно-технічні працівники. У вечірніх та заочних інститутах у 1970 році навчалося 345 чоловік, у технікумах — 222, у вечірніх школах — 124.
Продукція заводу добре відома в нашій країні і за кордоном. Її зразки з успіхом експонувалися на міжнародних промислових виставках. У 1958 році на міжнародній виставці в Брюсселі виготовлене машинобудівниками Дружківського заводу гідравлічне кріплення М-87 було удостоєне великої золотої медалі і диплома «Гран-прі». В 1967 році на міжнародній виставці гірничого обладнання в Москві завод одержав диплом Всесоюзної торгової палати.
На підприємстві велику увагу приділяють виробничій естетиці. Навесні 1965 року ветерани заводу — слюсарі 3. Васильков і С. Нікулін, стругальник Д. Чалий, технолог М. Сичов та ін.— через заводську багатотиражку закликали колектив зробити своє підприємство показовим щодо виробничої культури і краси праці. Кошти для здійснення цих планів завод вишукував з власних ресурсів. У 1966 році колегія Міністерства важкого, енергетичного й транспортного машинобудування і президія центрального комітету профспілки машинобудівників присудили Дружківському машинобудівному заводові першу премію за добре налагоджене санітарно-побутове обслуговування трудящих і заводську естетику.
Повністю автоматизованим підприємством за роки семирічки став завод металевих виробів. Уся його продукція виготовляється методом гарячої і холодної штамповки. Рівень виробництва 1940 року тут перевищено в 7 разів. У 1958 році в Дружківці став до ладу новий завод газової апаратури. Протягом 12 років обсяг його виробництва збільшився у 10 разів і в 1970 році становив 7,5 млн. крб. Велику повагу завоювали у колективі цього підприємства ударники комуністичної праці К. Д. Профуткіна, В. М. Григоренко, М. Т. Соловйов та ін. 108 підприємств країни одержують вогнетривку глину, яку добуває Дружківське рудоуправління. Найвищі гатунки глини використовуються в радіоелектронній, радіотехнічній, фарфоро-фаянсовій та інших галузях промисловості. Раніше глину видобували з допомогою малопотужних екскаваторів і транспортували автосамоскидами до станції. У 1961 році до розробок була підведена залізниця. Глину почали видобувати потужними екскаваторами. В авангарді змагання трудящих рудоуправління йдуть бригади комуністичної праці екскаваторників А. Г. Ходуса і П. Петруня.
Комуністична партія і Радянський уряд високо цінують працю дружківців. За успішне виконання семирічного плану орденами і медалями Радянського Союзу було нагороджено 116 трудящих міста. Ордена Леніна удостоєні головний механік машинобудівного заводу Ф. Я. Тютюнников, майстер сталеливарного цеху В. Ф. Колесник, токар механічного цеху № З М. С. Лебедь, ордена Трудового Червоного Прапора — 14 чоловік, ордена «Знак Пошани» — 33, медалі «За трудову доблесть»— 32 і медалі «За трудову відзнаку» — 34 чоловіка. На багатьох підприємствах міста працюють цілі робітничі династії. 17-річним юнаком прийшов на машинобудівний завод Ф. Я. Тютюнников і став учнем токаря. В 1928 році його висунули на посаду майстра цеху. В 1939 році він уже був заступником начальника механічного цеху, а потім — начальником. Після визволення Донбасу від фашистських загарбників Ф. Я. Тютюнников брав активну участь у відбудові зруйнованого війною заводу. З 1946 року він — головний механік заводу.
В. М. Гуляєв народився на Орловщині в сім’ї кріпака. З 1899 року працював на Торецькому заводі спершу слюсарем, а потім — розмітником. Багатьом молодим робітникам він передав свій досвід. 1931 року вступив до лав Комуністичної партії. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 лютого 1939 року В. М. Гуляева нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Володимир Миколайович був членом Артемівської окружної ради профспілок, депутатом Дружківської міськради. У 1940 році пішов на пенсію, але, коли почалася Велика Вітчизняна війна, В. М. Гуляєв знову повернувся на завод. Разом з колективом підприємства він виїхав на схід, де працював в інструментальному цеху машинобудівного заводу. Любов до праці, відданість Батьківщині В. М. Гуляєв прищепив і своїм дітям.
Син його — Георгій Володимирович — у 1920 році вступив на Дружківський машинобудівний завод креслярем, працював начальником механічного цеху № 3. З 1948 року він начальник виробничого відділу заводу. Дві дочки Володимира Миколайовича працювали вчительками, третя — медсестрою, четверта — інженером-конструктором спеціального конструкторського бюро Дружківськвго машинобудівного заводу. Шестеро онуків В. М. Гуляєва здобули вищу освіту, один з них — В. Г. Гуляев — доцент Донецького політехнічного інституту, двоє працюють на Дружківському машинобудівному заводі: О. Г. Гуляєва — начальник технологічного бюро і Г. С. Гуляєв —і диспетчер експериментального цеху, ще троє — інженери на Новокраматорському заводі. Міцно стоїть династія Гуляєвих у лавах активних будівників комунізму.
З великим піднесенням готувались трудівники Дружківки до 50-річчя Великого Жовтня. Включившись у змагання за донецький ювілейний процент, вони виробили понад план валової продукції на суму більш як на 2 млн. крб. За успіхи в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції Дружківський машинобудівний завод був нагороджений пам’ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. 135 передовиків виробництва одержали значки «Відмінник змагання» і Почесні грамоти Міністерства та ЦК профспілки машинобудівників. На ознаменування високих революційних і трудових заслуг колективу Дружківського машинобудівного заводу і в зв’язку з 75-річчям підприємства у квітні 1968 року йому було присвоєно ім’я 50-річчя Радянської України. Завод також нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради Українськрї РСР.
Змагаючись за гідну зустріч Ленінського ювілею, трудящі Дружківки виконали план 1969 року по реалізації продукції на 101,1 проц. Вже на 1 жовтня 1970 року було досягнуто рівня загального обсягу промислового виробництва, запланованого на кінець п’ятирічки. На суму понад 17 млн. від початку п’ятирічки реалізовано надпланової продукції.
Велику роботу по мобілізації трудящих на виконання планів господарського і культурного будівництва проводить міський комітет партії. Ряди партійної організації міста поповнюють передовики виробництва, кращі представники інтелігенції. На 1970 рік кількість первинних і цехових парторганізацій становила 155, комуністів у місті було 4042 чоловіка. Вся ідеологічна робота міської партійної організації спрямована на забезпечення виконання народногосподарських планів, комуністичного ставлення до праці, зміцнення трудової дисципліни, на виховання нової людини. В усіх ланках партійної освіти навчається понад 3,5 тис. комуністів та безпартійного активу. При міськкомі створено школу партійного активу з трьома факультетами: секретарів первинних, цехових парторганізацій і партгрупоргів. Більше 300 комуністів працюють пропагандистами. Набули поширення методичні й теоретичні конференції. У народних університетах, школах комуністичної праці, в лекторіях навчається більше 7 тис. робітників та інтелігенції міста. Цікаво й змістовно проходять заняття в молодіжних клубах «Орлятко», «Прометей», «Подруги», «Мужність». У 18 мікрорайонах створені агітмайданчики. Товариство «Знання» налічує у своїх рядах 611 лекторів. Міськком партії приділяє повсякденну увагу керівництву громадськими і добровільними організаціями трудящих — спортивно-масовими, ДТСААФ, «Червоним Хрестом», комісією по роботі серед жінок, радою сприяння сім’ї і школі тощо. Для піднесення боєздатності первинних парторганізацій, підвищення ролі й відповідальності кожного комуніста організовано контроль за виконанням прийнятих рішень. З цією метою у міськкомі, а потім — у великих парторганізаціях створили картотеки контролю.
Міська комсомольська організація об’єднує в своїх рядах 6888 юнаків та дівчат. У змаганні, присвяченому 50-річчю комсомолу України, брало участь 25 комсомольсько-молодіжних колективів міста. На відзначення ювілею комсомольці Дружківського машинобудівного заводу в позаробочий час виготовили електровоз та 30 вагонеток і в урочистій обстановці вручили трудящим Горлівської шахти ім. Калініна. Комсомольці сталеливарного цеху випустили ювілейну плавку. Молоді робітники механоскладального цеху із заощаджених матеріалів виготовили кріплення М-87Д. Юнаки й дівчата заводу газової апаратури зробили понад план 130 газових плит і 300 газових балонів. Комсомольці рудоуправління в неробочий час змонтували 50-тонний екскаватор типу Е-2252. У зв’язку з ювілеєм комсомолу і за успіхи в справі комуністичного виховання молоді Дружківська міська комсомольська організація була нагороджена Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ.
Підвищилася роль міської Ради в господарському і культурному будівництві. У 1969 році до Дружківської Ради було обрано 215 депутатів. В їх числі 103 робітники, 112 інженерно-технічних працівників та службовців; 116 комуністів, 16 комсомольців, 90 жінок; 73 депутати мають вищу освіту, 112 — середню. Успішно поєднують свої депутатські обов’язки із зразковою трудовою діяльністю токар машинобудівного заводу М. С. Лебедь, інженери цього ж заводу М. С. Меснянкін, Г. С. Терчинська, О. О. Пиренко, вчителі О. М. Куштейко, Т. М. Кисельова та багато інших. Про зміцнення зв’язку Ради з масами свідчить широке залучення їх до роботи комісій і створення нових самодіяльних органів Ради. 1961 року в Дружківці виникли селищні Ради на громадських засадах. Велику роботу провела міська Рада по підготовці до переходу підприємств на нову систему планування і економічного стимулювання та по переведенню підприємств і установ на п’ятиденний робочий тиждень.
Зміцнюються зв’язки робітників міста з трудівниками села. Вони подають шефську допомогу колгоспам і радгоспам Костянтинівського і Добропільського районів. Лише протягом 5 років (1964—1969 рр.) шефи побудували в селах теплиці, проклали водопровід і поливний трубопровід, обладнали насосні установки, побудували автогараж, водоймище у 7 тис. кв. метрів. Промислові підприємства щорічно надсилають підшефним колгоспам і радгоспам будівельні матеріали. Машинобудівники міста за 5 років виготовили для села продукції на суму близько 1 млн. крб. Перед трудівниками ланів виступають лектори міського товариства «Знання»; колективи художньої самодіяльності виступають з концертами.
З кожним роком зростають і міцніють інтернаціональні зв’язки дружківців з трудящими інших країн. Завод металевих виробів експортує свою продукцію у 30 країн світу, в т. ч. в НРБ, НДР, ДРВ, Кубу, ОАР, Алжір, Іран, Індію та ін. країни. Близько 20 країн одержують гірничошахтне обладнання і машини, виготовлені на Дружківському машинобудівному заводі ім. 50-річчя Радянської України. На цьому підприємстві пройшли виробничу практику понад 100 молодих спеціалістів з КНДР, ДРВ, Польщі, Індії та інших країн. Велика дружба зв’язує дружківців з трудящими міста Магдебурга. Колектив машинобудівного заводу — член товариства радянсько-німецької дружби. В 1969 році цьому колективу за активну участь в інтернаціональному вихованні трудящих було вручено грамоту радянських товариств дружби з зарубіжними країнами.
З кожним роком дедалі красивішим стає місто. За період з 1950 до 1970 рік тут було здано в експлуатацію понад 120 тис. кв. метрів житла. Крім того, новосілля справило 6500 родин індивідуальних забудовників. У місті відкрився готель, прокладено 107 км водопроводу, більше 470 км ліній електропередачі, очисні споруди. Прокладено 67 км асфальтових доріг, 36 км — газопроводу. В місті газифікували понад 5,2 тис. квартир. Посаджено 735 тис. дерев, близько 100 тис. кущів троянд, понад 80 тис. інших декоративних кущів. Закладено на 17 га парк ім. 20-річчя Перемоги. За зразкову роботу по благоустрою міста дружківців не раз відзначала Рада Міністрів УРСР.
Неухильно підвищується добробут трудящих. Вони мають в особистому користуванні 450 легкових автомашин, 3500 мотоциклів та моторолерів, 3276 холодильників, 10 000 телевізорів і 17,3 тис. радіоприймачів. У торговельній мережі міста 123 магазини, 68 підприємств громадського харчування.
У Дружківці функціонують 4 лікарні з загальним числом місць на 675 чоловік, 4 лікувально-профілактичні установи, санітарно-епідеміологічна станція, 9 фельдшерсько-акушерських пунктів. Про здоров’я трудящих піклуються 1176 працівників медичних закладів. У місті широка мережа дошкільних закладів: 9 ясел на 565 малят і 13 дитсадків на 1250 місць. Спорт став засобом активного відпочинку трудящих міста. У 1970 році в спортивних колективах міста налічувалось 15,5 тис. чоловік. Широкому розвиткові спорту сприяє створення необхідної для цього матеріальної бази — стадіону, трьох футбольних полів, плавального басейну, тенісного корту, палацу спорту, 10 спортивних залів, 85 волейбольних та баскетбольних майданчиків. Історія розвитку спорту в місті має свої традиції. Ще в 1909 році робітник заводу Донецького товариства велогонщик Чугуненко завоював багато золотих медалей і жетонів, робітник того ж заводу Д. Попов був неодноразовим чемпіоном світу з того ж виду спорту. В 1951 році робітниця Дружківського машинобудівного заводу Н. Плетньова-Откаленко встановила світовий рекорд з бігу на 800 метрів. На міжнародних чемпіонатах і олімпійських іграх вона не раз виборювала золоті медалі. Тепер володарка 30 золотих медалей Н. Плетньова-Откаленко — тренер Центрального будинку Радянської Армії у Москві.
Великих успіхів досягли трудящі міста і в галузі освіти. Тут працює 20 загальноосвітніх шкіл, в т. ч. 2 інтернати, 4 середні і 2 початкові, 2 середні школи робітничої молоді, в яких навчається 10,6 тис. чоловік. У 12 школах створено групи подовженого дня. За успіхи, досягнуті в розвитку освіти, Радянський уряд відзначив кращих вчителів Дружківки високими нагородами. Н. А. Мангатова була удостоєна ордена Леніна і звання заслуженої вчительки школи УРСР; орденом Трудового Червоного Прапора нагороджений директор середньої школи № 61 С. Андросов. В школах створено 3 музеї, 2 ленінські зали, З ленінські кімнати, 14 ленінських куточків, де відбуваються ленінські читання, фестивалі фільмів про Леніна. Учні ведуть листування з музеями В. І. Леніна. Юними слідопитами зібрано цікавий матеріал про земляків-героїв. Велику роботу по вихованню молоді на революційних, бойових і трудових традиціях старших поколінь проводить історичний музей Дружківського машинобудівного заводу ім. 50-річчя Радянської України. Понад 1 тис. чоловік навчається на денному та вечірньому відділеннях технікуму машинобудування. У 1970 році відкрито технікум житлово-комунального господарства. Кожен п’ятий мешканець міста вчиться. На 1 січня 1970 року в ньому налічувалось 3645 чоловік з вищою і 10 450 чоловік з середньою освітою.
У фондах 39 міських бібліотек 683 тис. книг. У місті 2 кінотеатри, 8 клубів, з них — 5 профспілкових. Щорічно на потреби клубів профспілкові організації витрачають тисячі карбованців. Сотні робітників і службовців, людей різного віку й фаху, є учасниками художньої самодіяльності. Тільки при клубі машинобудівного заводу в роботі гуртків бере участь близько 300 чоловік. У 1970 році силами художньої самодіяльності було дано 357 концертів, а агіткультбригада будинку культури машинобудівників виступила 111 разів.
В образотворчій студії і картинній галереї машинобудівного заводу зберігаються твори відомих художників країни. Роботи студійців не раз експонувалися на обласних, республіканських та всесоюзних виставках художників-аматорів. Багатьом учасникам студії присуджені перші місця. Позитивні відгуки глядачів дістали роботи живописців і графіків П. Количева, В. Басанцова, А. Хлиніна та В. Пащенка. Вихованці образотворчої студії Дружківського машинобудівного заводу В. І. Сахненко та Ф. Т. Костенко є членами Спілки художників СРСР. Героїка революції, громадянської і Вітчизняної воєн — головна тема творчості майстра профтехучилища —скульптора Б. Сеніна. Він створив портрет Саші Махонька — учасника підпілля періоду гітлерівської окупації. Захоплення робітника модельного цеху машинобудівного заводу І. Загнетова — різьблення по дереву.
Так живуть і разом з усім народом будують комунізм трудящі Дружківки, одного із зростаючих індустріальних міст Радянської України.
Є. М. ГЛЄБОВ, А. І. КОВАЛЕНКО, 3. Г. ЛИХОЛОБОВА