Дзержинськ, Донецька область
Дзержинськ (до 1936 року Щербинівка) — розташований поблизу річки Кривого Торця, за 7 км на північ від станції Фенольна Донецької залізниці. Відстань до Донецька — 52 км. Населення — 47 526 чоловік. Дзержинській міській Раді депутатів трудящих підпорядковані: Артемівська міська (м. Артемове), Кіровська, Новгородська та Щербинівська селищні Ради разом з населеними пунктами, що входять до них.
Поблизу Новгородського у 8 розкопаних курганах виявлені поховання в кам’яних ящиках доби бронзи.
У 1776 році азовський губернатор призначив урочище Жований Ліс, балки Сухий Яр та Житній Яр для державної військової слободи Зайцеве. Через тридцять років поселення стало таким багатолюдним, що частина його жителів відокремилася і утворила кілька хуторів, у т. ч. і Щербинівський. Хутір Щербинівський містився на березі річки Кривого Торця, в тому місці, де за легендою раніше була застава богуславського козака Щербини, який героїчно загинув у бою з татарами. На початку XIX ст. в околицях хутора виявили кам’яне вугілля. Його, поряд із заняттям сільським господарством, селяни видобували, в основному для своїх потреб. У 1824 році за розпорядженням гірничого департаменту проведено дослідження покладів, а невдовзі розпочалися промислові розробки кам’яного вугілля в районі хутора.
На 30-і роки XIX ст. в Щербинівському та сусідніх з ним селах Железному, Зайцевому, Красному Куті і Олександрівці видобувалось уже понад 200 тис. пудів вугілля на рік, тобто майже четверта частина всього виробництва палива у Донбасі. В міру розвитку видобування дрібні власники копалень поступово розорялись
і потрапляли в залежність від більш заможних, що прибирали до рук їхні шахти. Собівартість одного пуда вугілля становила 2—3 коп., тоді як ринкова його ціна в Бахмуті, Харкові та Павлограді, куди в основному поставлялося щербинівське вугілля, досягала 9—10 коп. за пуд. Чумаки завозили вугілля у найвіддаленіші місця півдня Росії, а часто також у Крим. До 1860 року Нестерівське селянське товариство об’єднало близько 20 селянських шахт, найбільшою з яких була Петрівська, в один Щербинівський рудник, середньорічний видобуток якого становив приблизно 500 тис. пудів вугілля
Ще наприкінці 30-х років XIX ст. Щербинівський і сусідні з ним хутори були перетворені на село Щербйнівку, що увійшло до складу Желєзнянської волості Бахмутського повіту. В середині XIX ст. в ньому налічувалося 313 дворів з 1751 жителем.
У 60-х роках сюди почали прибувати розорені селяни Катеринославської та сусідніх з нею губерній. Багато з них селилися у Щербинівці. У 1861 році власником ІЦербинівського рудника став підприємець Полинов, згодом — інженер Шеєрман, який 1872 року заклав другу шахту, а ще через десять років — третю. Розробка покладів кам’яного вугілля на руднику провадилася особливо інтенсивно після того, як у 1869 році стала до ладу Курсько—Харківсько—Азовська залізниця, а від неї — вітка до Щербинівки. Тоді ж тут побудували коксовий завод, устаткований бельгійською технікою. У 1884 році на землях сіл Зайцевого й Щербинівки та хутора Нелепівського французькі капіталісти утворили акціонерне товариство для розробки кам’яного вугілля і солі у південній Росії. Товариство скупило за безцінь землі в околицях Щербинівки і розпочало будівництво ще двох великих рудників — Нелепівського та Північно-Микитівського.
Умови праці гірників були надзвичайно тяжкі. Ось як про це розповідав російський письменник С. Каронін (М. Є. Петропавловський), який відвідав Щербйнівку у серпні 1886 року. «…Робітники-вибійники просто довбають пласт вугілля кайлами і таким чином видобувають його. Видовбане вугілля інші робітники насипають лопатами у вагонетки… Зміна триває 12 годин»… Робітники шахти справили на письменника враження «купи лахміття, политої рідкою сажею». Двома роками пізніше на Щербинівському руднику Шеєрмана побував син Л. М. Толстого — Сергій Львович. У спогадах він писав: «Чорні обличчя шахтарів, блискучі білки очей, глухі удари кайла, гуркіт вагонеток, мокрінь, кіптява від ламп без скла і сморід — ось враження від шахти. Насправді праця на шахті в ті часи була каторжною». Частина робітників, як і до того, проживала в селі Щербинівці, деякі селились поблизу шахти. В одній землянці жило по кілька шахтарських родин. Бруд, вогкість, злидні, хвороби були постійними супутниками кожної сім’ї. Рудникове селище являло собою землянки, розкидані на пустирі. Лише кілька бараків тулилось неподалік шахти та 2—3 цегляні будівлі стояли осторонь — серед них т. зв. директорський будинок, у якому жили чиновники рудника. Тут же містилися поліцейська дільниця і невід’ємні на той час від будь-якого робітничого селища — шинок і церква.
Рік у рік зростало почуття ненависті робітників до самодержавства, обурення проти експлуатації. У Щербинівці знали про виступи робітників Петербурга, Харкова, Миколаєва та інших міст Росії. Після квітневого (1875 р.) страйку на заводі Юза виступили і шахтарі Щербинівського рудника. На чолі їх стояли учасники юзівського страйку М. Демидов, П. Гладуненко та ін. У 1889 році в Щербинівці розпочався великий страйк, в якому брали участь понад 600 робітників. Керував ними шахтар І. Михайличенко. Гірники вимагали поновлення на роботі вісьмох своїх товаришів, звільнених через примху штейгера. Своєї мети шахтарі рудника досягли.
Велику роль у згуртуванні робітників, об’єднанні їх у боротьбі за свої права відіграли соціал-демократи, що розгорнули роботу у Щербинівці на початку 900-х років. У травні 1902 року сюди приїхав один з відомих керівників морозовського страйку П. О. Мойсеєнко. За допомогою лікаря місцевої лікарні І. М. Кавалерова він влаштувався теслярем механічного цеху на Центральному руднику. Д. М. Кавалеров познайомив його з Г. І. Петровським, що також переховувався тут від переслідувань царської охранки і у якого був уже досвід роботи у катеринославському «Союзі боротьби за визволення робітничого класу». Навколо П. О. Мойсеєнка і Г. І. Петровського групувались найбільш свідомі шахтарі Н. Дубовий, І. Єсин, М. Туртуков, М. Демидов, І. Семенцов, а також лікар І. М. Кавалеров, штейгер Соколов, учителька Н. Бережна. На той же час до Щербинівки приїхав член Нижегородського комітету РСДРП О. В. Яровицький. Г. І. Петровський, П. О. Мойсеєнко та О. В. Яровицький разом з І. М. Кавалеровим, Н. Бережною й іншими створили у Щербинівці соціал-демократичний робітничий гурток. Його перші збори відбулися наприкінці травня 1902 року. Крім того, соціал-демократичні гуртки були організовані на Нелепівському і Північно-Микитівському рудниках. При місцевій школі відкрили бібліотеку, а згодом — загальноосвітні курси, які відвідували переважно гірники Щербинівського рудника. На цих курсах робітники знайомилися з марксистською літературою, слухали лекції про революційний рух на Заході та в Росії, обговорювали художні твори. Тоді у Щербинівці вчителював відомий український письменник Степан Васильченко, який також провадив революційну роботу серед жителів селища.
Зв’язки соціал-демократів розширювались і зміцнювались день у день. Нелегальну літературу гурток, до складу якого на кінець 1902 року входило 28 робітників-шахтарів і 6 представників місцевої інтелігенції, одержував від Катеринославського, Харківського і Ростовського комітетів РСДРП.
У січні 1903 року на основі цього гуртка сформувалася соціал-демократична група, що увійшла до складу Донецького союзу РСДРП4. Під впливом політичної агітації шахтарі піднімалися на боротьбу проти гніту капіталу і царського самодержавства. 2 червня 1903 року розпочався страйк гірників Центрального рудника, який швидко поширився на інші рудники і коксовий завод. У серпні був заарештований Г. І. Петровський, довелося виїхати з селища П. О. Мойсеєнкові й О. В. Яровицькому. Та на чолі робітників стали Н. І. Дубовий, поет-робітник І. Семенцов, відомий у Донбасі під псевдонімом «Донецький бард». Незабаром після II з’їзду РСДРП у Щербинівці побували представники Катеринославського комітету і передали місцевим соціал-демократам текст програми і статуту партії. Учасниця трьох революцій, активний діяч Щербинівської організації О. М. Шалімова у своїх спогадах писала: «Ми зрозуміли, що II з’їзд РСДРП був історичною подією в житті революційно настроєних, мас, що він створив, нарешті, справжню марксистську робітничу партію. Наша організація вжила всіляких заходів для того, щоб до лав революційного руху вступало все більше і більше шахтарів». Робітники йшли назустріч першій російській революції.
13 січня 1905 року до селища дійшла звістка про жорстоку розправу царя над робітниками Петербурга. Н. І. Дубовий і І. Семенцов закликали шахтарів до об’єднання навколо РСДРП і боротьби з царським самодержавством. Зв’язалися з П. О. Мойсеєнком, який тоді перебував у Лозово-Павлівці на Оленівському руднику. Мойсеєнко взяв діяльну участь у розробці 32 вимог економічного і політичного
характеру, з якими робітники Щербинівки розпочали страйк. Згодом ці вимоги змушена була опублікувати навіть така реакційна газета, як «Русские ведомости». Страйк розпочався 16 лютого 1905 року. Дирекція викликала до селища сотню козаків і роту солдатів Литовського піхотного полку, але це не залякало робітників. Особливо стійко трималися гірники Центрального рудника. 19 лютого козаки і солдати витіснили робітників з шахтного подвір’я і почали розганяти їх. Соціал-демократи, що стояли на чолі страйкуючих, виставили пікети біля головних об’єктів рудника, котельної і підйому. Потім робітники перейшли у наступ. На козаків і солдатів полетіли стояки, каміння, обушки. На сусідніх вулицях спорудили барикади. Прибулі до Щербинівки вищі військові чини наказали стріляти в робітників. Було вбито 6 чоловік, багатьох поранено. Розстріл щербинівців згодом був названий першою кривавою неділею в Донбасі. Але терор не зупинив страйкуючих. Вони ще рішучіше зажадали від адміністрації задоволення своїх вимог. Гірничопромисловці, зіткнувшися з таким стійким опором, поступилися, задовольнивши частину вимог. Проте робітники стояли за повну перемогу. Тоді дирекція знову вдалася по допомогу козаків і солдатів.
Про великий авторитет місцевої соціал-демократичної організації свідчило зростання її рядів. Після страйку до неї прийняли 15 активних і відданих справі революції робітників. Було вжито заходів щодо організації бойової дружини. До її складу добиралися найбільш свідомі і революційно настроєні гірники. Командиром дружини став шахтар Північно-Микитівського рудника І. Гордієнко. На квартирі котельника Завадовського робітники обладнали майстерню, де виготовляли саморобні бомби, а в слюсарних майстернях рудників робили списи. Більшу частину цієї «продукції» щербинівці відправили пізніше до Горлівки. На початку серпня 1905 року через необережність на квартирі Завадовського вибухнула саморобна бомба і тяжко поранила одного з робітників. Вибух привернув увагу жандармів. До Щербинівки прибув загін драгунів. Розпочались повальні арешти, схопили 40 найбільш активних учасників революційного руху, серед них М. Кожуру, П. Пастельняка, Н. Медведеву, П. Піскунова та ін. У зв’язку з тим, що бойову дружину фактично розгромили, а багатьох керівників робітничого руху заарештували, у збройному повстанні в Горлівці взяли участь лише окремі шахтарі Щербинівки. Крім того, жителі селища організували збір одягу та продовольства для повсталих горлівських робітників.
Невпинно борючись за вплив на маси, більшовики Щербинівки проводили збори, мітинги. Широко і організовано відзначали трудящі Першотравень 1906 року. Після одного з мітингів, на якому були присутні сотні робітників, 25 серпня 1906 року до Щербинівки прибув каральний загін. Були заарештовані 31 робітник, два інженери та фельдшер рудника. Робітники відповіли на репресії одноденним страйком. У роки реакції більшовики не припиняли пропагандистську роботу серед мас. Серед шахтарів поширювалися листівки Харківського, Катеринославського, Юзівсько-Петровського, Алмазно-Юр’ївського комітетів РСДРП. Тільки за один 1909 рік їх було одержано близько 10 тис. примірників. Було встановлено зв’язок з організаціями Макіївки, Луганська. Завдяки широкій агітації більшовиків робітники Щербинівки під час виборів до IV Державної думи голосували за Г. І. Петровського. Коли в селищі дізналися про збирання коштів на робітничу газету, гірники надіслали на адресу «Правды» близько 130 крб., а 29 травня 1912 року вони вже читали перший номер газети. В липні 1912 року В. І. Ленін у статті «Підсумки піврічної праці», перелічуючи міста і селища Росії, де відбулися найбільш масові збирання коштів на газету «Правда», називає і Щербинівський рудник. Щербинівці не раз писали до «Правды». Вони розповідали про труднощі життя, утиски від гірничопромисловців. Семенцов надсилав туди свої вірші. Так, у травні 1914 року в «Шахтерском листке», що вийшов як додаток до газети, поет опублікував вірш «Пробудися, шахтарю!», де були такі рядки:
Возвысь свой голос стойкий, непритворный,
За жизнь и честь шахтерскую постой,
Пусть знает свет, что ты в одежде черной —
Непобедимый исполин-герой!
Напередодні першої світової війни щербинівські рудники порівняно з іншими шахтами Донбасу були добре оснащені технікою. Тут з’явилося електричне освітлення, працювали найбільша в Донбасі вуглепідйомна машина, електричні лебідки, вентилятори, центробіжні насоси. Застосовували також бетонне кріплення. Однак основними знаряддями праці гірника лишалися обушок, лопата і кайло. На низькому рівні була безпека праці. Продуктивність праці одного робітника становила всього 150 тонн вугілля на рік. У 1913 році шахтар одержував в середньому за рік 413 крб. Цього ледве вистачало на прожиток гірника, який не мав сім’ї. В рудниковому селищі працювала одна школа на 60—80 дітей. Примітивним і дорогим було медичне обслуговування.
1914 рік приніс нові страждання народові. Багатьох гірників забрали на фронт. За агітацію проти війни заарештували і замордували в тюремних катівнях члена Щербинівської соціал-демократичної організації М. Куличинського. Семенцов та Гладуненко змушені були на деякий час покинути Щербинівку. Повернулися вони влітку 1915 року. Тоді ж до селища прибув член Макіївського комітету РСДРП професіональний революціонер С. І. Лапін (Курочкін). За допомогою місцевих революціонерів він сформував низову більшовицьку організацію, що увійшла до складу Макіївського комітету РСДРП. Активними членами організації були М. Острогорський, Н. Дубовий, Матросов, Циганков, Юрченко, М. Демидов, Є. Передєльський та ін. Більшовики організовували сходки, знайомили шахтарів із становищем на фронтах, з ходом боротьби пролетарів проти самодержавства в інших районах країни. У квітні 1916 року в Горлівці відбулися нелегальні збори представників соціал-демократичних організацій підприємств Горлівсько-Щербинівського гірничого району, на яких було вирішено провести загальнорайонний антивоєнний страйк. Тут же обрали страйковий комітет.
Страйк розпочався 19 квітня 1916 року на Щербинівському, Нелепівському, Північному рудниках. Число страйкарів перевищувало кілька десятків тисяч. Ще ніколи робітники не були такими рішучими у своїх діях, як у дні того грандіозного страйку. Трудящі Щербинівки співали революційних пісень. На копрі однієї з шахт замайорів червоний прапор. Більшовицькі групи рудників ухвалили провести політичні мітинги. Підготовка до них відбувалася напередодні Першого травня.
2 травня робітники разом зі своїми родинами зібралися на мітинг біля щербинівської бойні. Сюди прийшли кілька тисяч гірників. З промовою виступив G. І. Лапін. Не встиг оратор скінчити, як місце, де відбувався мітинг, оточили козаки і поліцейські. Шахтарі кинулися визволяти заарештованих товаришів, яких вже налічувалося близько 200 чоловік. Козаки і поліцейські зчинили стрілянину. Заарештованих скували ланцюгами і під посиленим конвоєм пішки відправили до Бахмута. Дорогою їх по-звірячому били. Дика розправа властей над робітниками викликала обурення всіх пролетарів Донбасу.
У лютому 1917 року рудники Щербинівки блискавично облетіла звістка: «Цар зрікся престолу! Робітники Пітера підняли прапор революції!». Події розгорталися з неймовірною швидкістю. На квартирі вибійника П. Гладуненка, одного з керівників рудникового комітету більшовиків, відбулися термінові збори, на яких обговорювалося питання про владу. Вирішили 3 березня провести вибори рудникової Ради. Обирали депутатів відкритим голосуванням. Спершу в Раді більшість місць мали есери, вплив яких на маси був ще значним. Однак після перевиборів, які незабаром відбулися за вимогою більшовиків, з 13 обраних 8 були членами більшовицької партії. Головою Ради став більшовик С. Білозеров. При Раді діяли комісії: виробнича, військова, продовольча, культурно-освітня, агітаційна. З ініціативи більшовиків 12 березня Рада робітничих депутатів зобов’язала адміністрацію рудників запровадити 8-годинний робочий день. Управитель рудників відмовився виконати цю ухвалу. Тоді 8-годинний робочий день було запроваджено явочним порядком. Крім того, Рада вирішила заборонити адміністрації без санкції виробничої комісії звільняти робітників, а також встановила мінімальний денний заробіток шахтаря 3 крб. 50 коп, замість 2 крб. 50 коп. Згодом, коли управитель не виконував рішень Ради і навмисне намагався скоротити видобуток вугілля, Щербинівська Рада запровадила контроль над виробництвом. Це був перший крок на шляху до націоналізації рудників. Гірники Щербинівки наполегливо домагалися того, щоб їхні рудники не припиняли роботи. Вугілля, всупереч гірничопромисловцям, відправляли на заводи Костянтинівни, Краматорська, Єнакієвого.
23 травня на станції Микитівна відбувся перший з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Горлівсько-Щербинівського району. Від Щербинівки на ньому були присутні С. Білозеров, М. Острогорський, П. Гладуненко, О. Медведев. Делегатами від районної більшовицької організації на І Всеросійський з’їзд Рад обрали Ш. Грузмана та кріпильника Щербинівського рудника І. Семенцова. У квітні 1917 року на руднику було створено професійну спілку «Робітник», що діяла в тісному контакті з Радою робітничих депутатів. Після липневих подій у Петрограді, коли Тимчасовий уряд перейшов у відкритий наступ проти робітників і розпочав цькування більшовиків та їх вождя В. І. Леніна, робітники Щербинівки провели понад 13 мітингів та зборів, -резолюції яких публікувалися у більшовицьких газетах «Пролетарий», «Звезда», «Донецкий пролетарий». Так, загальні збори Щербинівської організації РСДРП(б) 17 липня 1917 року ухвалили: «…єдиний вихід із цього скрутного становища — перехід влади до рук Рад; це врятує країну від економічної розрухи та контрреволюції, що насувається».
У зв’язку з наступом контрреволюції у столиці та на Дону, а також для охорони перших завоювань робітників на руднику було створено червоногвардійський загін, до якого увійшли кращі гірники. Поряд з охороною громадського порядку та рудників червоногвардійці здійснювали контроль за виконанням постанов Ради. До серпня 1917 року в Щербинівському загоні Червоної гвардії уже налічувалось 150 чоловік. Було створено революційний штаб, в обов’язки якого входила також мобілізація населення на боротьбу з контрреволюцією. Місцева партійна організація листувалася з Центральним Комітетом РСДРП, інформуючи його про справи на шахтах. У серпні 1917 року селище відвідав Г. І. Петровський. Відбувся мітинг, на якому Г. І. Петровський виступив з промовою. Гірники схвалили курс партії на соціалістичну революцію і просили Григорія Івановича запевнити ЦК, що вони стійко захищатимуть завоювання робітничого класу.
В міру дальшого розвитку революційних подій у Горлівці та Щербинівці з ініціативи парторганізацій найбільших рудників району було створено Горлівсько-Щербинівський комітет РСДРП(б), що керував діяльністю місцевих Рад та рудникових парторганізацій. Більшовики посилено готували робітників Щербинівки до завоювання влади. Більшовицький комітет рудника очолював М. І. Острогорський. У жовтні 1917 року влада фактично перейшла до рук Ради робітничих депутатів, яка під керівництвом більшовиків вживала заходів щодо закріплення революційних завоювань. Коли з Петрограда прийшла звістка про те, що Тимчасовий уряд повалено, Горлівсько-Щербинівський комітет РСДРП(б) звернувся до трудящих із закликом подати допомогу Раді Народних Комісарів продовольством. І більшовики Горлівсько-Щербинівського району робили усе можливе для якнайшвидшого просування по залізниці продовольчих вантажів, адресованих революційному Петроградові. Переконливу перемогу здобули більшовики Щербинівки на виборах до Установчих зборів. Газета «Пролетарская мысль» 30 листопада 1917 року повідомляла, що на Щербинівському руднику за більшовицький список голосувало 3175 чоловік, а за есерів та меншовиків — усього 430.
Активну участь брали щербинівські гірники у боротьбі з каледінською контрреволюцією. На станції Микитівна було створено штаб революційних військ, у роботі якого велику роль відігравали більшовики М. І. Острогорський та ‘Н. І. Дубовий, пізніше член ЦК КП(б) України. До Микитівни приїхав колишній щербинівський шахтар Д. П. Жлоба з мандатом Московського військово-революційного комітету для організації кавалерійського загону. До складу цього загону увійшли і гірники Щербинівського рудника. У боях з контрреволюцією щербинівці ділом довели свою вірність слову, даному в резолюції з приводу Першого Всеукраїнського з’їзду Рад: «Ми, шахтарі, готові грудьми відстояти свою робітничу владу …Хай живе соціалізм». Під час австро-німецької окупації з ініціативи більшовиків Щербинівського рудника було організовано партизанський загін, який очолив Д. Лисак. До загону ввійшло багато комуністів і безпартійних, в т. ч. молоді гірники І. Асєєв, В. Павленко, О. Кириченко та інші. Базувався загін у районі села Петрівки, за 5 км від рудника. Робітники сховали від німців та гайдамаків у старих шурфах рудничне устаткування (насоси, канати, вентилятори).
Після вигнання австро-німецьких окупантів та петлюрівців з Горлівсько-Щербинівського району на руднику відновила свою діяльність Рада робітничих депутатів. У селі Щербинівці в квітні 1919 року було обрано Раду селянських депутатів на чолі з G. М. Бикановим. Земельний відділ виконкому відразу ж приступив до розподілу землі між селянами. Та наприкінці травня 1919 року денікінські війська захопили село. Парторганізація у повному складі пішла на фронт. Більшість щербинівців вступило до Першого Грізного соціалістичного батальйону. Бійці цього батальйону брали участь в обороні Царицина, розгромі військ Денікіна, у боротьбі з численними бандами, що орудували на Україні та в інших районах країни. На фронтах громадянської війни відзначилось багато жителів Щербинівки. Деякі з них воювали у загоні Д. П. Жлоби. Комісаром Вятської дивізії була уродженка шахтарського села Р. М. Азарх, одна з перших жінок, нагороджених орденом Червоного Прапора, член партії з 1917 року, майбутня письменниця. Її брат — І. М. Азарх, командир Курської бригади, загинув 1918 року в боях за визволення Сімбірська. Посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора і занесений на «Золоту дошку революції».
Наприкінці грудня війська 4-ї кавалерійської дивізії під командуванням О. І. Городовикова та 11-ї кавалерійської дивізії Морозова визволили Щербинівку від ворога. Було створено ревком на чолі з більшовиком Д. К. Янкіним.
І у тяжкі роки громадянської війни партійна організація та рудникова Рада Щербинівки робили все для того, щоб якнайшвидше дати республіці вугілля. Після розгрому денікінців Рада народного господарства Горлівсько-Щербинівського району організувала відбудову Центральної шахти. Тільки за 15 днів березня 1920 року в Щербинівці видобули близько 440 тис. пудів вугілля, що становило майже половину середньодобового видобутку по Донбасу.
Одночасно з тим робітники Щербинівки допомагали селянам навколишніх сіл налагоджувати своє господарство. Так, 5 вересня 1920 року на недільнику в селі Железному працювало 230 робітників і службовців щербинівських рудників, переважно молодь. Вони відремонтували маслоробню, одну лущильну машину та жниварку, зробили два нові букери. Молоді робітники О. Кириченко, Ф. Шашацький, П. Ржанов, Я. Томилін та ін., які організували комсомольський осередок у травні 1920 року, працювали на найважчих місцях відбудови шахт. А коли партія покликала на захист революції, то вони всією організацією пішли на Південний фронт громити Врангеля.
Гірники Щербинівки першими в Донбасі відбудували зруйновані рудники і набагато підвищили видобуток палива. Все устаткування, що збереглося, було відремонтовано. Брали на облік кожний кілограм металу, кожний кубометр лісу, кожний метр сталевого канату. Не випадково 25 січня 1921 року Президія ВРНГ й Рада Праці та Оборони присвоїли щербинівським рудникам найменування зразкових. Тоді ж, у січні, кожний вибійник видобував 969 пудів вугілля, у лютому — 1207 пудів, у березні — 1625 пудів. До травня 1923 року річне виробництво самої тільки Центральної шахти перевищувало 22 млн. пудів вугілля, тобто становило третину всього видобутку на шахтах Щербинівки.
У траурні дні 1924 року гірники надіслали на ім’я Всеросійського з’їзду Рад та ЦБК СРСР телеграму, в якій говорилося: «Робітники Щербинівських зразкових рудників Донбасу поділяють загальне горе та заявляють, що вони готові за першим покликом Радянського уряду стати на захист Жовтневих завоювань і невідступно прямувати шляхом, вказаним Володимиром Іллічем Леніним». За ленінським призовом до лав партії вступило понад 30 кращих представників робітничого класу. В січні 1925 року на обліку в партосередку налічувалося 103 чоловіка, у 1928 році в селищі було 237 комуністів.
Партійні організації брали найактивнішу участь у розв’язанні всіх важливих завдань, що постали в зв’язку із здійсненням у країні соціалістичної індустріалізації. Величезною була їх роль у розгортанні соціалістичного змагання, що тільки-но зароджувалося. Партійні групи на дільницях та в цехах регулярно обговорювали виробничі питання, залучаючи до цього всіх робітників. У 1928 році на території селища заклали ще одну шахту — № 1—1-біс, згодом став до ладу діючих реконструйований рудник № 11—12. Виробництво вугілля у Щербинівці різко зросло. З 1928 року розпочалася докорінна реконструкція Центрального, а потім інших рудників. За прикладом 1-го горлівського рудника та шахти № 2 Сніжнянського рудоуправління комуністи Щербинівки дбали про розстановку партійно-комсомольських сил на підприємствах. Для наближення партійного керівництва до виробництва, до широких робітничих мас, на деяких дільницях почали створювати партійні групи. Згодом цей досвід розстановки партійно-комсомольських сил схвалив листопадовий (1929 р.) Пленум ЦК КП(б) України.
Комсомольці Щербинівки одними з перших в Артемівському окрузі відгукнулися на заклик газети «Молодой рабочий» організувати соціалістичне змагання і створити комсомольсько-молодіжні бригади на підприємствах. Перший договір в країні на змагання укладений на шахті «Північна» Щербинівського рудоуправління на початку 1929 року. Робітники її взяли за правило: не підніматися з шахти, не перевиконавши норми виробітку. На кінець 1929 року середньодобовий видобуток зріс на 12 проц. Це був найвищий показник по Донбасу. Шахта стала одним з передових підприємств не тільки Донбасу, а й всього Радянського Союзу. Систематично показували зразки високопродуктивної праці 3. У. Козодоев та С. К. Рябошапка. До Щербинівки приїздили робітники вчитися у прославлених майстрів вугілля.
Зростало рудникове селище. У 1926 році тут проживало 18 886 чоловік. У 1928 році в центрі його заклали великий парк, де згодом спорудили один з найкрасивіших палаців культури в Донбасі. Водночас було збудовано нові приміщення фабрики-кухні, середньої школи, медичного технікуму та інших культурно-побутових закладів. Причому, в будівництві брала активну участь вся громадськість селища. В лікарні, поліклініці, аптеці та медичному технікумі працювало близько 10 лікарів, середній і молодший медичний персонал. У палаці культури створено ансамбль пісні й танцю, який згодом виступав на всесоюзному огляді художньої самодіяльності в Москві та здобув одне з призових місць. Інтелігенція селища очолила боротьбу з неписьменністю. Активно допомагали їй комсомольці, передова робітнича молодь. В лікнепах навчались робітники та члени їхніх родин.
Рішуче боролися жителі селища проти спроб ворогів Радянської влади зірвати соціалістичне будівництво. На початку 1928 року шкідники вивели з ладу водопровід. Селище і будови протягом двох днів були без води. Вчинили кілька диверсій на шахті Центральній — зіпсували водовідлив, що загрожувало рудникові затопленням. Тільки завдяки мужності та героїзму гірників шахту було врятовано. Навесні того ж року диверсанти підпалили її. Зайнялися надшахтні будівлі та інші споруди. У будь-який момент міг вибухнути шахтний газ метан, а це призвело б до катастрофи і великих людських жертв. Незважаючи на небезпеку, щербинівці самовіддано боролися з вогнем і зрештою подолали розбурхану стихію. У березні 1928 року до селища приїхав секретар партколегії ЦК ВКП(б) О. М. Ярославський. На той час жителі Щербинівки уже ліквідували наслідки пожежі і відбудували основні надшахтні споруди. Багато з них поставили заново. О. М. Ярославський ознайомився з життям робітників, відвідав установи і організації, побував у шахтах. Він розповідав гірникам про плани партії щодо індустріалізації країни, цікавився можливостями збільшення видобутку вугілля. Гірники просили О. М. Ярославського запевнити Центральний Комітет в тому, що вони завжди будуть у перших лавах борців за соціалізм. Зобов’язання щербинівців обговорювалися 22 березня на зборах партійного, комсомольського та профспілкового активу селища. 5 грудня 1929 року на 1-му Всесоюзному з’їзді ударних бригад відзначили і колектив шахти «Північна», що добився в змаганні значного підвищення продуктивності праці, зниження собівартості та високої якості продукції. Центральний комітет профспілки гірників присудив цій шахті першу премію та перехідний Червоний прапор.
Одними з перших включилися гірники щербинівської шахти ім. Дзержинського у вседонецький конкурс на кращу підготовку до зустрічі першого року другої п’ятирічки. (У 1931 році — на п’яту річницю смерті Ф. Е. Дзержинського — Центральній шахті було присвоєно його ім’я). У роки другої п’ятирічки гірники Щербинівки брали активну участь у боротьбі за технічну реконструкцію рудника. На початок другої п’ятирічки став до ладу новий горизонт 500 метрів. Такого ствола шахта ще не мала. На зміну обушкові прийшли відбійні молотки; в двох лавах почали працювати врубові машини. Було створено широку мережу курсів підвищення кваліфікації, відкрито навчальний пункт. Робітники вчилися управляти складними механізмами. Щедро ділилися своїм досвідом роботи передовики праці С. К, Рябошапка, П. Овсяников, 3. У. Козодоев та багато інших. Кілька разів побував у дзержинців знатний шахтар басейну М. О. Ізотов. Послідовником методів праці цього відомого гірника в Дзержинську був С. К. Рябошапка. У чотирнадцятиметровому уступі він дав п’ять змінних норм. С. К. Рябошапка та 3. У. Козодоев запропонували організувати на шахті ударні робітничі бригади. 3. У. Козодоев ввів у своїй бригаді нову систему оплати праці — за індивідуальними замірами,— яку невдовзі запровадили на всіх шахтах Донбасу. Це дало змогу майже у півтора рази підвищити продуктивність праці шахтарів. У вугільних забоях значно збільшилася кількість врубових машин; по підземних магістралях пішли перші електровози. У 1935 році тільки на одній шахті ім. Дзержинського вже налічувалося 12 врубових машин. Реконструкцію цього рудника здійснювали за проектом, складеним у Дніпропетровському філіалі Шахтобуду, з участю визначних радянських спеціалістів, а також консультантів з США та Німеччини. За цим проектом максимум видобутку вугілля з урахуванням усіх технічних факторів передбачалося здобути у 1945 році. Він становив 3135 тонн на добу. Завдяки ентузіазмові робітників та стахановським методам праці, колектив шахти досягнув проектної потужності шахти на 10 років раніше визначеного строку.
З ініціативи комуністів на кожній дільниці створювалися т. зв. громадські паспорти, у яких записувалися результати робочого дня. Комуніст Бєлий, працюючи на малопотужному пласті «Солов’ївка-захід» шахти ім. Дзержинського, із своїм напарником Сержиковим за зміну проходив по 7 метрів штреку замість 2 погонних метрів. Вибійник дільниці «Товстий-схід» І. В. Коновалов втрое підвищив продуктивність своєї праці, а 21 листопада 1935 року, у відповідь на заклик С. Рябошапки та 3. Козодоєва, за зміну нарубав відбійним молотком 210 тонн вугілля, встановивши новий рекорд продуктивності праці у Центральному Донбасі. П. Погромський, І. Тулупов та С. Щетина стали ініціаторами руху за скорочення кількості робітників, що підганяли вагонетки до ствола. До листопада 1935 року на цій операції було зайнято 9 чоловік, а з листопада — лише 3. До того ж, кожний з них підганяв за зміну по 1000 вагонеток. У 1935 році колектив шахти ім. Дзержинського домігся першості у всесоюзному змаганні серед гірників країни та завоював перехідний Червоний прапор газети «Правда». Тільки за один рік народне господарство одержало від дзержинців 18 тис. тонн вугілля понад план. Наприкінці 1936 року трест «Дзержинськвугілля» (Щербинівське рудоуправління у роки другої п’ятирічки перетворили на кам’яновугільний трест «Дзержинськвугілля», що об’єднав шахти ім. Дзержинського, ім. Артема, «Північну», «Чигарі», № 1—1-біс, № 11—12 та ряд дрібних шахт) вже давав щодобово близько 9 тис. тонн вугілля. У роки передвоєнних п’ятирічок було завершено будівництво потужної теплової електростанції, Центральних електромеханічних майстерень. Збільшили своє виробництво коксохімічний та машинобудівний завод ім. Петровського, що випускав сільськогосподарський інвентар, хімічний (фенольний) завод та будівельний трест.
Зросла не тільки трудова, а й політична активність трудящих. На Надзвичайний восьмий з’їзд Рад СРСР дзержинці послали заступника начальника дільниці «Аршинка» шахти ім. Дзержинського комсомолку К. Гончаренко. На пропозицію К. Гончаренко, яку обрали до складу редакційної комісії з’їзду, у статті «Про обов’язки громадянина Радянського Союзу» термін «військова повинність» був замінений на більш відповідний до нашого суспільства — «військовий обов’язок». Схвалюючи прийняту з’їздом Конституцію СРСР, трудящі Дзержинська у своїй телеграмі до ЦК ВКП(б) писали: «Ми будемо свято берегти наші завоювання, записані у Конституції, всі, як один, станемо на захист наших кордонів, будемо завжди кріпити міць нашої великої Батьківщини». До Верховної Ради республіки трудящі послали одного з кращих своїх представників, прославленого на весь Радянський Союз майстра вугілля С. К. Рябошапку, якого згодом комуністи України обрали членом ЦК КП(б)У. Виходець з шахтарської сім’ї, С. К. Рябошапка все своє життя працював на шахті ім. Дзержинського. Помер він восени 1941 року. Український письменник П. Сєвєров написав про нього книгу «Син Дзержинська». С. К. Рябошапці в місті встановлено пам’ятник, одну з вулиць названо його ім’ям.
За роки першої і другої п’ятирічок рудникове селище, що входило до Горлівського району, значно зросло. У 1936 році його перетворено на місто Дзержинськ. Воно стало центром щойно створеного Дзержинського району, до якого увійшли місто ім. Артема (нині Артемове), робітничі селища ім. Кірова (нині Кірове), Новгородське та інші населені пункти. В 1940 році Дзержинськ був одним з найбільш упорядкованих міст Донбасу. Назавжди зникли землянки, бараки, похилені халупи, в яких десятки років жили шахтарі. На їх місці виросли гарні будинки. Простяглися широкі вулиці, сади та зелені насадження обабіч вулиць, були закладені парк і сквери. Гірники спорудили у місті пам’ятники В. І. Леніну, Ф. Е. Дзержинському. Розширювалася мережа торговельно-побутових підприємств та культурно-освітніх закладів. Місто було повністю радіофіковано і електрифіковано. Набагато збільшилась кількість шкіл (замість однієї стало 5), дитячих садків та ясел, діяв медичний технікум. Важливу роль у підготовці кадрів для шахт відігравав вечірній гірничий технікум, де у 1931/32 навчальному році здобували освіту 594 чоловіка.