Гірник, Донецька область
Гірник (до 1958 року — селище міського типу Соцмістечко) — місто районного підпорядкування, підпорядковане Селидівській міській Раді депутатів трудящих. Розташоване на західному схилі Донецького кряжа, на річці Вовчій, лівій притоці Самари, за 15 км на південний схід від Селидового і за 40 км на захід від обласного центру, з якими його зв’язують асфальтовані шосе. До найближчої залізничної станції Цукуриха — 7 км. Від неї через місто проходять під’їзні колії до Курахівської групи шахт. Населення — понад 16,5 тис. чоловік.
Гірник — місто шахтарів. Його засновано в 1938 році, коли за рішенням Комуністичної партії і Радянського уряду розгорнулося будівництво Курахівської групи шахт (№№ 40, 42, 43)1.
Передісторія міста тісно зв’язана з освоєнням і розробкою вугільних родовищ західної частини Донбасу. Ще в середині XIX ст. там, де тепер розташований Гірник, поблизу річки Вовчої було відкрито поклади вугілля. Саме тоді тут з’явилися перші дрібні кам’яновугільні копальні, що належали поміщикам та місцевим селянам. Проте через відсутність залізниць, ринків збуту і невигідність перевезень вугілля гужовим транспортом розробка його скоро припинилася.
Але геологічні дослідження тут тривали і в другій половині XIX ст. У 60— 80-х рр. гірничі інженери брати Носови, а також магістр геології проф. А. В. Гуров і визначний російський геолог, академік Г. П. Гельмерсен, обслідуючи західну частину Бахмутського повіту, виявили пласти вугілля завтовшки понад аршин.
Розробка цих пластів стала більш інтенсивною з побудовою Катерининської залізниці, що проходила за 25 верст від копалень. Будівництво залізниці повністю завершилося 18 травня 1884 року. Наприкінці XIX ст. і в першому десятиріччі XX ст. вздовж правого берега річки Вовчої виникло близько десятка невеликих вугільних копалень іноземних, російських та українських підприємців.
Бурхливе освоєння цих багатих вугільних родовищ почалося лише за Радянської влади. Вже на кінець 20-х рр. у цьому районі було проведено геологорозвідувальні роботи, на основі яких трест «Донвугілля» вже в 1929—1930 рр. склав перспективні плани будівництва нових шахт. їх проектування було доручено Харківському інститутові «Діпрошахт» (з 1937 року — «Південшахтопроект»).
У зв’язку із зрослими потребами країни в паливі у 1938 році почалося швидкісне будівництво Курахівської групи шахт (№№ 40, 42 та 43), для чого в складі тресту «Донбасшахтобуд» було створено спеціальне шахтобудівельне управління Курахівської проходки. Його очолили досвідчені інженери-шахтобудівельники, комуністи: М. П. Токарев, О. Г. Белов і П. І. Хохлов.
У березні 1938 року головний інженер будуправління Курахівської проходки тресту «Донбасшахтобуд» О. Г. Белов забив у відкритому степу перший кілочок розмітки майбутньої шахти № 40 «Курахівка». Почалося швидкісне спорудження першої з трьох шахт. Водночас Рутченківське будуправління тресту «Донбасжитлобуд» будувало житла для робітників. Так почалася історія нинішнього міста.
Колектив шахтобудівельників день у день зростав. На будову були направлені кращі бригади прохідників з інших будуправлінь тресту «Донбасшахтобуд» і діючих шахт. Прибували також робітники, колгоспники і службовці з навколишніх міст і сіл, а також з інших областей країни. На літо 1938 року колектив будівельників налічував понад 1200 чоловік..
1 червня 1938 року на будівництві шахти № 40 «Курахівка» було створено партійну організацію Курахівської проходки, яка спочатку налічувала в своїх рядах 11 чоловік. Серед них були начальник будівництва М. П. Токарев, головний інженер О. Г. Белов, секретар парторганізації П. С. Коваленко, начальник гірничого цеху П. І. Хохлов, прохідник І. О. Кузоятов та інші. Профспілкову організацію очолив робітник М. Ф. Перевізник, комсомольську — Г. Трилісенко (нині проживає у м. Селидовому).
Працювати доводилось у важких умовах: не вистачало житла, і люди змушені були селитися спочатку в палатках, у навколишніх хуторах і селах (Ізмайлівці, Курахівці, Желанному, Новоселидовому) та в нашвидку збитих бараках. Але всіх об’єднувало прагнення якомога швидше здати шахту в експлуатацію, дати країні вугілля. Партійна організація і керівники будови мобілізували колектив будівельників на те, щоб спорудити шахту за один рік, хоча шахти такої потужності раніше будувалися протягом 5—7 років. На будові застосовувалися нові методи організації робіт, було складено тверді графіки будівництва, широко здійснювалася механізація, що дало змогу збільшити темпи проходки шахтних стволів до 150 метрів на місяць, а також прискорено підготувати похилі й горизонтальні виробки, індустріальним методом звести будівлі і споруди на поверхні шахт. Високі зразки в праці демонстрували прохідники Г. В. Півник, В. Г. Півень, А. І. Доренський, П. Колесник, Д. Митрохін, І. І. Калайда, слюсар С. Г. Колодкін та багато інших робітників.
Завдяки самовідданій праці будівельників шахту № 40 «Курахівка» було введено в дію в рекордно короткий строк — за 9 місяців. 22 січня 1939 року вона видала на-гора перші тонни вугілля. Підприємство було обладнане найновішою технікою: стрічковими конвейєрами, врубмашинами. Спочатку шахта давала 312 тонн вугілля на добу при проектній потужності 1000 тонн, а напередодні війни — 510 тонн. Поступово складався гірницький колектив: на шахті залишилося працювати багато будівельників, перейшла сюди й частина кваліфікованих гірників із сусідніх шахт, влилися молоді кадри. На початок листопада 1939 року на шахті № 40 працювало 428 чоловік, з яких 237 брали активну участь у соціалістичному змаганні.
Водночас будувалася друга шахта — № 42 «Курахівка», до спорудження якої колектив шахтобудівників приступив на початку 1939 року.
А поруч, у степу, за кілометр на схід від шахт, виростало селище гірників. На кінець 1938 року будуправління тресту «Донбасжитлобуд» здало вже перші 60 одноповерхових житлових будинків для шахтарів. Нове шахтарське селище назвали Соцмістечком. Воно було підпорядковане Новоселидівській сільській Раді Селидівського району. На 15 січня 1939 року в Соцмістечку жило 860 чоловік.
7 квітня 1939 року, відповідно до рішення Селидівського райкому ,КП(б)У, єдина парторганізація в Соцмістечку була поділена на 2 окремі партійні організації: шахтобудівників, що споруджували шахту № 42, і робітників діючої шахти № 40 «Курахівка». На кінець 1939 року тут налічувалося 32 комуністи. Першим секретарем партійної організації шахти № 40 «Курахівка» було обрано робітника П. С. Мітрушина. Активну участь у роботі парторганізації брали комуністи: головний інженер шахти О. О. Мірошниченко, заступник начальника шахти М. Ф. Яловий, начальник дільниці П. П. Базилевський, шахтарі І. О. Кузоятов, М. А. Гуков та інші. Були створені також комсомольська й профспілкова організації.
Колектив гірників шахти № 40, очолюваний комуністами, наполегливо боровся за підвищення вуглевидобутку, брав активну участь у соціалістичному змаганні за якнайшвидше освоєння проектної потужності підприємства. Самовіддано працювали сотні шахтарів. Серед них: машиніст врубмашини П. І. Крижанівський, його помічник — комуніст К. І. Євсюков, начальник дільниці — комуніст П. П. Базилевський, вибійник — комуніст А. І. Хатюшин, прохідники А. І. Семенуха, Л. Ю. Воронов, І. П. Котляров та інші.
7-го квітня 1940 року було здано в експлуатацію збудовану також швидкісним методом другу шахту — № 42 «Курахівка», в якій підрубка і транспортування вугілля були повністю механізовані. В січні 1940 року будівельники, очолювані інженером комуністом X. Й. Бумажним, заклали шахту № 43 «Курахівка». Планувалося ввести її в дію в наступному, 1941 році, але перешкодила війна.
Із зростанням промислових підприємств зростало й робітниче селище. До літа 1941 року в Соцмістечку вже налічувалося 5 тис. жителів. На цей час тут було збудовано нові житлові будинки для гірників: 6 — двоповерхових будинків і 4 квартали — з 56 двоквартирними фібролітовими будинками, 2 квартали (21 житловий будинок) для інженерно-технічних працівників, а також 8 гуртожитків для молодих робітників. Але житла все ще не вистачало, і тому багато шахтарських сімей мешкало за 3 км від шахт — на хуторі Ізмайлівці, в селах Новоселидовому, Курахівці, Желанному.
Велике піклування про благоустрій Соцмістечка і поліпшення побуту його жителів виявляли місцеві органи Радянської влади, зокрема Селидівська районна та Новоселидівська сільська Ради депутатів трудящих, а також партійні та профспілкові організації шахт і жіноча рада селища, очолювана Г. С. Котляровою.
1 вересня 1939 року в одному з будинків відкрили початкову школу. Її завідуючою стала вчителька (нині пенсіонерка) К. І. Голуб. Напередодні війни в цій школі навчалося близько 200 учнів. Побудували також амбулаторію, переобладнали під клуб один з бараків, відкрили 2 магазини. При шахтах працювали лазні. В селищі намічалося побудувати ще ряд культурних і побутових закладів. Але підступний напад фашистської Німеччини на СРСР порушив мирне життя радянських людей.
В перші ж дні Великої Вітчизняної війни більшу частину чоловічого населення було призвано до лав Червоної Армії. Багато шахтарів, у т. ч. комуністи — врубмашиніст К. І. Євсюков, вибійник А. І. Хатюшин та інші, пішли на фронт добровільно. Частина гірників увійшла до складу 383-ї шахтарської дивізії, формування якої почалося в серпні 1941 року.
Колектив шахтарів, які лишилися в селищі, очолили комуністи, добиваючись невпинного підвищення продуктивності праці і збільшення видобутку вугілля. За рішенням Селидівського райкому партії всі комуністи і кадрові робітники були закріплені на основних ділянках роботи. Забуваючи часто про відпочинок і сон, самовіддано працювали начальник шахти N2 40 «Курахівка» Б. Ю. Папу, помічник начальника цієї шахти М. Ф. Яловий, начальник підривних робіт А. Я. Лобанов, начальник дільниці П. П. Базилевський, найстаріший прохідник І. М. Музикантов, кріпильники В. М. Костриков, І. О. Цимарний та інші. Багатьох чоловіків} які пішли на фронт, замінили жінки та підлітки.
За рішенням Сталінського обкому та Селидівського райкому КП(б)У первинні .партійні організації шахт у серпні—жовтні 1941 року направили багатьох жителів селища на будівництво оборонних споруд у Дніпропетровській, Запорізькій і Сталінській областях. А коли над Соцмістечком нависла загроза ворожої окупації, вжили заходів до евакуації народного добра, гірничошахтного обладнання й механізмів. Обидві діючі шахти — №№ 40 і 42 — зруйнували, а шахтне устаткування, якого не можна було вивезти в глиб країни, знищили. Частина робітників, інженерів і техніків евакуювалася у східні райони країни, де працювали на шахтах комбінату «Карагандавугілля», передаючи нагромаджений у Донбасі досвід шахтарям Казахстану.
20 жовтня 1941 року Соцмістечко захопили німецько-фашистські загарбники. Почалися репресії, вбивства. Гітлерівці розстріляли начальника підривних робіт шахти № 40 комуніста А. Я. Лобанова, головного механіка шахти № 42 Недвигу, енергетика Шепілова і слюсаря Шушпана, які висаджували в повітря шахти і не встигли евакуюватися. Жителів, які переховували партизанів і парашутистів, розстрілювали разом з їх родинами. На підставі розпорядження німецької комендатури окупанти забирали у місцевих жителів усі вироби з міді, цинку, нікелю, свинцю, бронзи, срібла, червоного чавуну тощо.
Всі жителі починаючи з 14 років підлягали загальній трудовій повинності. Фашисти та їх прихвосні силою змушували населення і військовополонених відбудовувати шахти. Так, 4 червня 1943 року Галицинівська сільська управа Селидівського району під загрозою застосування зброї запропонувала 20 кадровим робітникам шахти № 43 «Курахівка», які переховувалися в навколишніх селах, негайно повернутися для виконання відбудовних робіт.
Але радянські люди зривали всі спроби фашистів налагодити видобуток вугілля, відмовлялися сплачувати податки, ховалися від вивезення до фашистської Німеччини. За, час окупації жодна з трьох шахт фактично не працювала. Лише через шурфи шахт № 40 і 43 гітлерівцям вдалося видавати на-гора по 3—5 тонн вугілля на добу.
Для керівництва боротьбою проти німецько-фашистських загарбників у тилу ворога Селидівський райком партії залишив у селищі кількох комуністів-шахтарів. У жовтні 1941 року за. рішенням Сталінського обкому КП(б)У секретарем Селидівського підпільного райкому партії було затверджено парторга ЦК ВКП(б) на шахті № 40 «Курахівка» М. С. Келиша. Згодом підпільний райком партії влився в Селидівський партизанський загін П. Г. Пасічного, і вони разом проводили бойові операції проти німецько-фашистських загарбників у Ямському, Слов’янському й Артемівському районах області.
17 липня 1942 року в зв’язку з обставинами, що склалися на той час, командування загону прийняло рішення пробиратися в Селидівський і Добропільський райони, де були бази продовольства і боєприпасів. Було вирішено в цих місцях здійснювати бойові операції проти фашистів, пускати під укіс ворожі ешелони. Під час переходу на нове місце, в районі Рай-Олександрівки Слов’янського району загін потрапив на мінне поле, на якому підірвалося п’ять партизанів. Двоє з них відразу ж померли. Загинув і М. С. Келиш. Товариші по загону поховали його в Рай-Олександрівці.
На мінному полі був тяжко поранений і комісар загону О. Т. Литвиненко, який працював перед війною завідуючим відділом пропаганди й агітації Селидівського райкому партії. Перебуваючи на лікуванні в селі Курахівці Селидівського району,
він проводив серед населення масово-роз’яснювальну роботу, а потім створив бойову групу з комуністів і комсомольців села та Курахівської групи шахт. Вона підтримувала зв’язок з патріотичною групою шахти № 38 «Курахівка», очолюваною лікарем Д. Й. Кириленком.
Влітку 1943 року штаб партизанського руху при Військовій Раді Південного фронту направив у ряд населених пунктів Донбасу, в т. ч. і в Селидівський район, диверсійно-організаторські групи. «Зв’язавшись із місцевими підпільниками, очолюваними О. Т. Литвиненком,вони допомагали частинам Червоної Армії визволити район від гітлерівських загарбників.
8 вересня 1943 року частини Червоної Армії — 948-й та 953-й полки 257-ї стрілецької дивізії визволили Соцмістечко.
Свято шанують трудящі селища пам’ять про тих, хто загинув у бою, визволяючи їх із фашистської неволі. У 1957 році жителі Соцмістечка перенесли 30 трун з останками радянських воїнів, які загинули на території селища й були поховані біля терикону шахти № 43 «Курахівка», у братську могилу в центральному сквері біля пам’ятника В. І. Леніну. Тут же встановили статую скорботної матері. Біля цього священного місця жителі Гірника збираються на мітинги.
Відступаючи, фашисти повністю зруйнували всі шахти, знищили виробничі корпуси і споруди, затопили підземні виробки, спалили в Соцмістечку багато житлових будинків, амбулаторію, клуб. Сотні радянських військовополонених загинули від голоду і знущань фашистів у двох таборах, що були розташовані в селищі й на шахті № 43. Десятки хворих гітлерівці живими спалили в бараках. У 1960 році жителі Гірника встановили пам’ятник на братській могилі, де поховані закатовані фашистами радянські військовополонені.
Понад 1000 юнаків і дівчат з Селидівського району фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Серед них було багато молоді з Соцмістечка.
Після визволення селища від гітлерівських загарбників усі сили його жителів були спрямовані на відбудову зруйнованих окупантами шахт, житлових будинків, культурно-освітніх і побутових закладів. Цією роботою керували Селидівський райком партії, райвиконком, а також Новоселидівська сільська Рада, що відновили свою діяльність у вересні 1943 року. Насамперед намічалося відбудувати шахти № 40 і 43 «Курахівка». 7 лютого 1944 року було створено об’єднану парторганізацію двох шахт. На обох шахтах відновились комсомольські та профспілкові організації. Шахту № 40 знову очолив комуніст Б. Ю. Папу, який повернувся з Караганди.
Відбудовні роботи на шахтах № 40 і 43 спільно з гірниками проводив колектив будуправління № 6 тресту «Артемшахтовідбудова», очолюваний Героєм Соціалістичної Праці комуністом В. Я. Сокологорським.
То були дні, сповнені трудовим героїзмом робітників. 62-річний шахтар-ветеран І. М. Музикантов, відмовившись від пенсії, очолив бригаду прохідників головного ствола шахти № 40, В. М. Костриков — бригаду, що відбудовувала допоміжний ствол. По дві зміни працювали робітники Л. Ю. Воронов, І. П. Бірюков, Г. С. Кудінов, С. Ф. Забасень, О. І. Гуричев і багато інших. Вже наприкінці 1943 року шахта № 40 почала видавати перше вугілля — близько 73 тонн на добу.
В переддень нового 1944 року шахтарі Соцмістечка рапортували, що на шахті № 40 «Курахівка» квартальне завдання вуглевидобутку перевиконано і країні відправлено 365 тонн палива понад план.
31 березня 1944 року спільними зусиллями будівельники і гірники завершили відбудову першої черги шахти «N 2». До кінця травня 1944 року видобуток вугілля на ній досяг 66 проц. довоєнного рівня, тобто становив 340 тонн на добу.
У травні 1944 року Селидівський райком партії провів кущові партійні збори
Курахівської групи шахт (№№ 38, 40, 42, 43), на яких комуністи прийняли рішення якомога швидше відбудувати шахти і збільшити видобуток вугілля.
Завдяки героїчним зусиллям гірників і будівельників було відбудовано і 21 липня 1944 року здано в експлуатацію шахту № 43 «Курахівка». Добре працювали на відбудові комсомольці, які виконували виробничі завдання на 120—150 проц. На цей час тут налічувалось уже 600 робітників, у т. ч. 4 комуністи і 30 комсомольців. 10 вересня 1944 року за рішенням Селидівського райкому КП(б)У на шахті № 43 було створено окрему партійну організацію.
Успішно йшла і відбудова другої черги шахти № 40 «Курахівка». У 1944 році гірники цієї шахти виконали план вуглевидобутку на 115 проц. і дали у фонд оборони країни 16,5 тис. тонн надпланового палива, досягнувши довоєнного рівня.
Особливо високих показників у праці домоглася комсомольсько-молодіжна бригада наваловідбійників шахти № 40 «Курахівка», де бригадиром був секретар комсомольської організації В. М. Кузнецов. Молодь щомісяця виконувала виробничі завдання на 150—200 процентів.
У відбудовних роботах брали участь і домогосподарки, які під час недільників відвантажували вугілля, породу, очищали шахтні двори, розвантажували ліс, впорядковували і озеленювали селище тощо.
До травня 1944 року лише для гірників шахти № 40 було відремонтовано 500 квартир, підключено електроенергію, встановлено 120 радіоточок. Ще восени 1943 року відбудували гуртожитки, клуб, початкову школу, амбулаторію, магазини, водопровід. Для підготовки молодих гірників у 1944 році в селищі відкрили школу фабрично-заводського навчання.
Загоюючи рани, завдані гітлерівськими загарбниками, трудящі Соцмістечка водночас подавали велику допомогу фронту. Так, гірники шахти № 40 «Курахівка» в 1944 році внесли з особистих заощаджень у фонд оборони країни 52 тис. крб. та у фонд допомоги сім’ям військовослужбовців — 48 тис. крб., передплатили на 500 тис. крб. 3-ю воєнну позику і придбали на 151 тис. крб. квитків грошово-речової лотереї.
Героїчно воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни бійці Червоної Армії — жителі Соцмістечка. 93 з них нагороджені бойовими орденами й медалями СРСР. За відвагу й героїзм, виявлені в боях за розширення плацдарму на лівому березі Вісли, командирові батареї протитанкових гармат, старшому лейтенантові, комуністу М. М. Турчину присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Після повернення з армії він став гірником і в останні роки працює помічником головного інженера шахти № 40 «Курахівка». Гірничий майстер цієї шахти Ф. Т. Луньов за бойові подвиги під час форсування річки Міусу і визволення Донбасу був удостоєний ордена Червоної Зірки. З орденом Червоної Зірки повернулись після війни гірники О. М. Ковтун, М. А. Вишненко та інші. З боями дійшов до Ельби капітан І. О. Силін, брав участь у штурмі рейхстагу старший лейтенант Г. О. Наулько. Учасницями Великої Вітчизняної війни були й жінки селища: інженер, депутат міськради М. М. Валькова, медсестра О. П. Коновалова, вчительки Н. Г. Махнюк і К. В. Дмитренко, буфетниця П. Ф. Хриплива та інші.
Багато шахтарів Соцмістечка загинуло в боях за Батьківщину: А. І. Семенуха — прораб шахти № 43 «Курахівка», І. П. Котляров, П. Г. Ткаченко, С. А. Сухов, І. Д. Бова — наваловідбійники шахти №40 «Курахівка», Я. І. Максименко — помічник механіка, Я. П. Уперенко — вибійник шахти № 42 «Курахівка» та ін. Меморіальні дошки з їх іменами нагадують молодим гірникам про тих, хто будував ці шахти, хто віддав життя в боях з ворогом, захищаючи свободу і щастя прийдешніх поколінь.
Після переможного завершення Великої Вітчизняної війни у Соцмістечко почали повертатися його ветерани, демобілізовані воїни, які гаряче взялися до роботи. Добре працювали наваловідбійник І. О. Силін, гірничий майстер шахти № 40 Ф. Т. Луньов, нормувальник шахти № 42 М. А. Вишненко, комуніст, прохідник шахти № 42 Г. О. Наулько, начальник дільниці шахти № 42 комуніст М. М. Передерій та інші. Комуніст А. В. Вариков, повернувшись на свою рідну шахту, очолив роботу на найважчій дільниці № 2, де вода затопила виробки, підмивала стояки, що призводило до обвалів. З допомогою кадрових робітників він поліпшив систему кріплення, організував шефство досвідчених гірників над молоддю, впорядкував лаву і відремонтував механізми. 19 червня 1946 року виробниче завдання на дільниці було виконано на 200 проц., понад план видобуто 149 тонн вугілля. Колектив дільниці вийшов переможцем у соціалістичному змаганні.
В перший же рік четвертої п’ятирічки трудящі Соцмістечка повністю завершили відбудову шахти № 40 «Курахівка». В 1946 році тут було перевищено довоєнний рівень видобутку вугілля. В серпні 1945 року почались відбудовні роботи на шахті № 42 «Курахівка», які завершилися 16 червня 1947 року. З жовтня 1946 року на будівництві створено було партійну організацію, яка спочатку об’єднувала 6 комуністів. 21 серпня 1947 року за рішенням Селидівського райкому партії тут створили вже партійну організацію шахти.
Зростали кадри робітничого класу. На 1 січня 1948 року на шахтах Соцмістечка працювало 2678 чоловік (з них на підземних роботах — 1612), в т. ч. 68 членів та кандидатів у члени партії і 95 комсомольців.
До Дня шахтаря, який країна вперше святкувала 29 серпня 1948 року, гірники всіх трьох шахт Соцмістечка достроково завершили річну програму вуглевидобутку. На кінець 1948 року гірники шахти № 40 «Курахівка» освоїли проектну потужність підприємства і давали палива в 5 разів більше, ніж до війни. За успіхи, досягнуті у видобутку вугілля, колективам шахти № 40 і № 43 було присуджено перехідні Червоні прапори Сталінського обкому партії, обкому профспілки вугільників і комбінату «Артемвугілля». 199 гірників шахти № 40 «Курахівка» одержали урядові нагороди: 6 з них удостоєні ордена Леніна, 29 — ордена Трудового Червоного Прапора, 40 — медалей «За трудову відзнаку» і «За трудову доблесть», 124 — медалі «За відбудову шахт Донбасу». 57 ветеранам шахти присвоєно звання почесного шахтаря.
В четвертому кварталі 1949 року гірники шахти № 40 «Курахівка» завоювали першість у всесоюзному змаганні працівників вугільної промисловості. Колективу було присуджено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) і присвоєно звання шахти високої продуктивності праці. Виробіток на одного гірника тут досяг 40 тонн, що становило 134 проц. норми. В першому кварталі 1950 року цей колектив знову завоював всесоюзну першість. На кінець листопада 1950 року шахта дала понад річний план 41 700 тонн вугілля. Всього в останньому році четвертої п’ятирічки гірники шахти видали на-гора 70 ешелонів надпланового палива. Свій п’ятирічний план вони виконали достроково — напередодні 33-х роковин Жовтня. За сумлінну роботу в 1950 році було нагороджено орденами і медалями Союзу РСР 161 працівника шахти, в т. ч. комуністів В. А. Лобанова, І. В. Сигарєва та інших.
Успішно завершили останній рік п’ятирічки і робітники шахти № 42 «Курахівка». В 1950 році середньодобовий видобуток вугілля тут становив близько 440 тонн. Річний план вуглевидобутку було виконано на 106,1 проц. і видано на-гора понад план 9250 тонн вугілля3.
Гірники успішно впроваджували і освоювали нову вітчизняну техніку: врубові і породонавантажувальні машини, конвейєри, потужні електровози, вугільні комбайни «Донбас», що позитивно позначилося на зростанні продуктивності праці. Велику роль у цьому відіграло також переведення лав на циклічний графік роботи.
Комуністи й комсомольці йшли в авангарді змагання, подаючи приклад у роботі. Протягом усієї четвертої п’ятирічки дільниця № 2 шахти № 40, очолювана комуністом А. В. Бариковим, тримала першість у змаганні. Понад 250 гірників цієї дільниці виконали по півтори, дві й більше п’ятирічних норм. В листопаді 1950 року на дільниці А. В. Барикова було досягнуто рекордної продуктивності врубівки. За 28 робочих днів кращі врубмашиністи І. В. Черйишевський та В. І. Новицький видобули 16 800 тонн вугілля. На 125—130 проц. виконувала завдання і дільниця П. П. Базилевського.
Комсомольсько-молодіжна бригада, керована наваловідбійником комсомольцем М. Ф. Назаренком, щомісяця виконувала завдання на 140—150 проц., а бригада комсомольця Д. В. Насонова — на 200—250 процентів.
На шахтах Соцмістечка за роки четвертої п’ятирічки виросло багато передовиків виробництва, які показали зразки трудового героїзму. Серед них особливо відзначався 69-річний почесний шахтар-прохідник І. М. Музикантов, який віддав шахтарській справі понад 50 років життя. Бригада, яку він очолював, щомісяця проходила близько 73—80 погонних метрів і міцно утримувала за собою звання кращої гірничопрохідницької бригади в області. І тепер шахтні стволи, які він споруджував та кріпив, називаються його ім’ям. Праця прославленого шахтаря була високо оцінена: І. М. Музикантова нагородили орденом Леніна, Трудового Червоного Прапора і 4 медалями. Своїм дітям він також прищепив любов до шахтарської праці. Три його сини — Єгор, Анатолій і Володимир — стали гірниками. Тільки коли йому минуло 70 років, він погодився піти на пенсію. Але до кінця свого життя (вмер у 1963 році) старий шахтар не поривав зв’язку з шахтою. Багато шахтарів селища наслідували приклад І. М. Музикантова.
З ініціативи партійних організацій на шахтах Соцмістечка було створено 5 стахановських шкіл, у яких старі гірники передавали свій досвід молодим шахтарям. На початок 1951 року тут не було жодного гірника, який би не виконував норми виробітку.
Ще 30 травня 1947 року Соцмістечко було віднесено до категорії селищ міського типу. Незабаром тут відбулись вибори до селищної Ради депутатів трудящих. Першим головою виконкому селищної Ради, що складався з 7 чоловік, обрали демобілізованого офіцера С. І. Марина. Селищній Раді були підпорядковані також гірницькі селища шахт №№ 40, 42, 43 — Перемога, Жовтневе, Проммайданчик, Першотравневе, що виросли навколо Соцмістечка.
Рада енергійно взялась за благоустрій і озеленення селищ, за поліпшення побутового і медичного обслуговування населення. На кінець післявоєнної п’ятирічки було значно розширено житловий фонд, введено в дію новий водопровід, механізований хлібозавод, 12 магазинів, 6 їдалень, 10 буфетів, 8 ларків. Населення обслуговували амбулаторія, лікарня на 50 ліжок, кілька медичних пунктів, дитячий садок і дитяча дача на 100 місць, стадіон. Крім семирічної і початкової шкіл, відкрили середню школу, для якої звели новий будинок. В селищі працювали також гірничопромислова школа трудрезервів і школа робітничої молоді. Велику культурно-освітню роботу проводили клуб, літній кінотеатр, бібліотека. На численних недільниках жителі озеленили селище, заклали 2 сквери, побудували тротуари.
Ще більших успіхів добились трудящі Соцмістечка в роки наступних п’ятирічок. У 1952 році на шахті № 40 «Курахівка» бригадири прохідницьких бригад М. П. Петрусєв та І. Я. Ведякін запропонували новий метод швидкісного проходження гірничих виробок. Вони організували транспортування вугілля й породи за допомогою скребкового транспортера, а доставку лісу й матеріалів — механічною лебідкою. Ця ініціатива була підтримана партійною організацією і керівництвом шахти. Вміло використовуючи нову техніку і широко впроваджуючи передові методи праці, гірники шахти № 40 домоглися високих темпів прохідницьких робіт. Вони достроково виконали план підготовчих робіт і пройшли за 11 місяців 1952 року 8500 метрів гірничих виробок, що становило 106 проц. річного плану. Продуктивність праці зросла на 22 проц. Цей почин дістав широку підтримку на шахтах Донбасу.
На початку 1953 року колектив цієї шахти включився у всесоюзне змагання між гірниками Кузбасу і Донбасу, прийнявши виклик найбільшої шахти Кузбасу «Чорна гора». За підсумками роботи в першому кварталі 1953 року колективам обох шахт, які змагалися, було присуджено перехідні Червоні прапори Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС та перші грошові премії. Це змагання поклало початок міцній дружбі двох гірницьких колективів. Гірники обох вугільних басейнів запозичували одні в одних усе нове, передове. За високі виробничі показники в першому півріччі 1953 року обидві шахти знову були визнані переможцями у всесоюзному соціалістичному змаганні.
У 1954 році шахти № 40 і 43 об’єдналися в одне шахтоуправління № 40—43. За рішенням Міністерства вугільної промисловості СРСР шахти Соцмістечка в 1954— 1957 рр. були реконструйовані. Вже на кінець п’ятої п’ятирічки вони стали великими вугільними підприємствами. Проектна потужність шахти № 40 «Курахівка» збільшилась удвоє, добовий вуглевидобуток досяг 2306 тонн. Видобуток вугілля на шахті № 42 виріс у півтора рази і досяг 905 тонн на добу. За успіхи, досягнуті в розвитку вугільної промисловості в роки п’ятої п’ятирічки, 26 шахтарів селища були нагороджені орденами і медалями. Серед них вищої урядової нагороди — ордена Леніна — удостоєні передовики виробництва комуністи-наваловідбійники М. Ф. Назаренко і П. Н. Сибільов, ордена Трудового Червоного Прапора — начальник шахти № 40 Б. Ю. Папу, начальник дільниці М. А. Ведькал, наваловідбійник П. І. Кравченко, машиніст комбайна шахти № 42 М. М. Павлов та інші.
Розвивалася промисловість, зростало і Соцмістечко, впорядковувались його супутники — селища Проммайданчик, Жовтневе, Перемога, Першотравневе, Комсомольське. Виросли нові квартали житлових будинків, з’явилися нові вулиці.
27 вересня 1958 року Соцмістечко разом з його супутниками-селищами перетворили на місто Гірник. На цей час тут проживало 10 985 чоловік.
Зростала економіка міста. З шахти після реконструкції давали близько 4 тис. тонн вугілля на добу. Було побудовано шлакоблочний завод, комбінат по виготовленню будівельних виробів. В 1955 році введено в дію хлібозавод, завод безалкогольних напоїв. На території Гірника розміщувалось монтажно-будівельне управління № 3 тресту «Артемжитлобуд».
Самовіддана праця робітників забезпечувала неухильне зростання їх матеріального добробуту. Багато шахтарів (наприклад, кращі врубмашиністи І. В. Чернишевський, В. І. Новицький, П. І. Крижанівський, прохідник І. Я. Ведякін, гірничий майстер В. М. Кузнецов, наваловідбійник І. В. Сигарєв та інші), виконуючи норми на 140—180 цроц., заробляли по 400—500 крб. на місяць. На свої заощадження сотні шахтарів Гірника побудували індивідуальні будинки, придбали мотоцикли, автомашини. У магазинах міста невпинно зростав продаж населенню продовольчих та промислових товарів.
З великим натхненням зустріли жителі Гірника рішення XXI з’їзду КПРС про дальший розвиток народного господарства СРСР у 1959—1965 рр. З перших днів боротьби за виконання семирічного плану розгорнулося змагання за комуністичну працю, до якого включилося багато дільниць, бригад і підприємств. В авангарді йшли комуністи. В 1960 році в парторганізаціях міста їх налічувалося 284 чоловіка.
Одним з ініціаторів руху трудящих за комуністичне ставлення до праці стала передова бригада прохідників шахтоуправління № 40—43 «Курахівка» комуніста Г. С. Шашкіна. В 1960 році вона першою в місті здобула звання бригади комуністичної праці.
Того ж року дільниця шахти № 42 «Курахівка», де начальником був комуніст М. К. Долгов, а бригадирами — М. М. Остапчук, М. Н. Миронець, В. І. Зінченко, Я. І. Федірко, завоювала звання дільниці комуністичної праці.
В 1961 році в шахтоуправлінні № 40—43 «Курахівка» почесне звання колективу комуністичної праці присвоєно бригаді прохідників, керованій комуністом М. І. Колгановим, та бригаді робітників очисного забою на чолі з В. М. Татарченком. В 1963 році це звання завоювали 2 дільниці шахти № 42, очолювані В. В. Кондратенком та Г. С. Ахметчиком.
Борючись за дострокове виконання семирічного плану, гірники шахтоуправління № 40—43 добивались винятково високих показників у праці. Гідно зустріла День шахтаря комплексна бригада комуністичної праці, очолювана Г. С. Шашкіним. За 29 робочих днів серпня 1965 року вона пройшла 1421 метр гірничих виробок, перевершивши на 176 метрів всесоюзний рекорд бригади А. Я. Хмельова з шахти «Полісаївська-2» в Кузбасі. Швидкісне проходження виробок дало змогу гірникам шахти № 40 на 3 місяці раніше строку ввести до ладу діючих 2 лави і успішно завершити план останнього року семирічки.
Слідом за рекордом бригади Г. С. Шашкіна в серпні 1965 року країну облетіла звістка про нове визначне виробниче досягнення бригади комуністичної праці, очолюваної комуністом О. М. Ковтуном. За 31 робочий день за допомогою очисного механізованого комплексу «Тула» бригада видобула 32 561 тонну вугілля, тобто 1300 тонн на місяць на одного робітника. Попередній рекорд в цьому належав бригаді В. П. Горкушина з шахти ім. Ярославського у Кузбасі, яка на такому самому комплексі досягла продуктивності 1119 тонн вугілля на одного робітника.
На 29 листопада 1965 року колективи шахтоуправління № 40—43 і шахти № 42 виконали завдання останнього року семирічки, а за місяць, що залишився, дали країні понад річний план 100 424 тонни вугілля. Щодобовий видобуток вугілля на шахтах Гірника майже у 8 разів перевищив довоєнний рівень і становив по шахтоуправлінню № 40 — 43 3083 тонни, а на шахті № 42—1469 тонн.
За успіхи, досягнуті у виконанні семирічного плану розвитку вугільної промисловості, 60 трудівників міста були нагороджені орденами і медалями СРСР. Серед нагороджених орденом Леніна — бригадир робітників очисного забою шахти № 40 А. М. Кузнецов, начальник передової на шахті № 42 дільниці комуністичної праці, член КПРС М. І. Цимарний; парторг дільниці комуністичної праці шахти № 40, ланковий прохідників, заслужений шахтар Української РСР В. П. Дегтярьов. Орден Трудового Червоного Прапора одержали бригадири прохідників шахти № 42 П. І. Зубков та П. В. Кужель, начальники шахт: № 40 — Г. С. Перекис і № 42 — П. М. Єфімочкін, електрослюсарі шахти № 40 — П. Д. Нечипоренко та В. Й. Воротинець і інші. За видатні заслуги у виконанні семирічного плану в розвитку вугільної промисловості і за досягнення високих техніко-економічних показників у роботі комуністу О. М. Ковтуну присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Рішенням міськвиконкому керівники бригад комуністичної праці О. М. Ковтун і Г. G. Шашкін удостоєні звання почесних громадян міста Гірника.
Партійні, комсомольські і профспілкові організації міста мобілізували трудящих на успішне виконання нового п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР на 1966—1970 рр. 14 березня 1966 року на честь відкриття XXIII з’їзду Комуністичної партії України колектив шахти № 40 удвоє перевиконав добовий план вуглевидобутку і видав на-гора за добу 6243 тонни вугілля при плані 3100 тонн. У змаганні за гідну зустріч XXIII з’їзду КПРС шахта № 40 «Курахівка» в першому кварталі 1966 року посіла перше місце серед шахт області. Її колективу було вручено на вічне зберігання перехідний Червоний прапор ім. XXIII з’їзду КПРС, установлений Донецьким обкомом КП України, обкомом профспілки вугільників і комбінатом «Донецьквугілля».
План першого року п’ятирічки шахта № 40 «Курахівка» виконала на 107 проц. і видала 67 663 тонни палива понад план, шахта № 42 «Курахівка» — на 103,3 проц., видобувши понад план 14 395 тонн вугілля, комбінат підсобних підприємств тресту «Донецьквуглебуд» — на 117 процентів.
Робітничі колективи Гірника успішно справилися і з завданнями наступних років п’ятирічки.
Керівники шахт, партійні і профспілкові організації проводять повсякденну організаторську й виховну роботу серед трудящих. Впроваджуючи наукову організацію праці, використовуючи найновішу техніку, шахтарі неухильно нарощують темпи вуглевидобутку.
З року в рік розвиваються підприємства Гірника, міцніє їх економіка. Тепер у шахтарському місті є 3 великих промислових підприємства: шахта № 40, шахтоуправління №42, комбінат підсобних підприємств тресту «Донецьквуглебуд», а також шахтобудівельне управління № 10 цього ж тресту і 15 інших організацій і установ. Працюючих у місті — 5910 чоловік. З них більшість працює у вугільній промисловості — 3845 чоловік, на комбінаті підсобних підприємств — 287, у шахтобудівельному управлінні — 549, у медичних закладах, у закладах освіти та в інших організаціях — понад 1200 чоловік.
Багато роблять для розвитку економіки міста і його благоустрою партійні організації, міська Рада депутатів трудящих. У Гірнику діють 11 парторганізацій, які об’єднують 555 комуністів, 14 комсомольських організацій (988 комсомольців), 15 профспілкових організацій (5852 члени профспілки).
16 березня 1969 року до міської Ради депутатів трудящих обрано 55 кращих представників трудящих. Серед них електрослюсар шахти № 42 «Курахівка» С. Л. Кутковий, начальник дільниці комуністичної праці цієї ж шахти М. І. Цимарний, електрослюсарі шахти № 40 М. С. Кремінь і П. М. Калашник, головний лікар міської лікарні С. К. Тимченко, директор школи Т. М. Яловий, арматурниця комбінату підсобних підприємств В. І. Бурик та інші.
Місто росте, впорядковується. Лише за останнє десятиріччя в ньому споруджено багато державних багатоповерхових будинків, виросли 3 селища індивідуальної забудови трудящих, де налічується близько 300 будинків. Житлоплоща за цей час збільшилась майже на 40 тис. кв. метрів. Сотні сімей справили новосілля у благоустроєних квартирах.
На початок 1969 року територія міста становила 6 кв. км, а його житловий фонд — 124 184 кв. метри. Всього у Гірнику налічується 1969 житлових будинків, з яких понад 700 державних, багатоквартирних і понад 1200 — індивідуальних. Усі квартири електрифіковані й радіофіковані, мають водопровід і каналізацію. Лише за роки семирічки прокладено близько 16 тис. погонних метрів тротуарів. Вулиці міста озеленено. Жителі насадили 94 тис. фруктових та декоративних дерев, 9600 чагарників, у т. ч. 3500 кущів троянд. Розбито нові сквери, газони квітів. У 1969 році побудовано автовокзал, звідки рейсові автобуси відходять на Донецьк, Селидове, а також курсують по місту. Працює пошта, телефонна станція на 740 номерів, побутовий комбінат з різними майстернями, лазня, пральний комбінат.
Зростання заробітної плати трудящих сприяє збільшенню їх особистих заощаджень. На початку 1969 року в міській ощадній касі налічувалося понад 5 тис. вкладників. Загальна сума вкладів становила 2 млн. 400 тис. карбованців.
Значно зросла купівельна спроможність і добробут жителів. Наприкінці 1968 року в них було 4397 радіоприймачів і 4263 телевізори (тобто фактично вони були майже в кожній сім’ї), 230 легкових автомашин і 684 мотоцикли.
До послуг населення — 20 магазинів та інших підприємств роздрібної торгівлі, 8 їдалень. Їх річний товарооборот становить 8,8 млн. карбованців. У 1969 році завершено будівництво нового колгоспного ринку.
Розширилася сітка медичних закладів. У місті працює добре обладнана і укомплектована кваліфікованими медичними кадрами лікарня на 200 ліжок, збудована в 1961 році, 2 поліклініки, 9 медичних пунктів, аптека, профілакторій, жіноча й дитяча консультації, дитяча молочна кухня. При лікарні — 2 пункти швидкої медичної допомоги. Населення обслуговують 30 лікарів і 168 чоловік середнього медичного персоналу. В місті працюють два університети здоров’я, в яких з лекціями виступають досвідчені спеціалісти. Загальну повагу у населення заслужили лікарі міської поліклініки К. І. Клепак, А. І. Тимченко, О. П. Асланов та інші.
Велика увага приділяється фізичному вихованню трудящих. На всіх шахтах, підприємствах і у школах створено фізкультурні колективи, спортивні секції. Спортивне товариство «Авангард» об’єднує близько 3 тис. чоловік. Тільки у спортзалі клубу шахти № 40 «Курахівка» працюють 17 спортивних секцій, в яких тренується понад 400 чоловік. В 1969 році в місті збудовано новий стадіон.
За 10 років, що минули після утворення міста, майже вдвоє зросла кількість учнів у школах. В 1968/69 навчальному році у початковій, двох восьмирічних, середній загальноосвітній школах і у восьмирічній школі-інтернаті вчилося 3365 дітей. У місті працюють 139 вчителів з вищою та середньою спеціальною освітою. Велику виховну роботу в школах і серед населення проводять учителі Ю. О. Алексеева, К. С. Дульська, П. М. Діденко, М. С. Кальницька, Д. Т. Левчук та інші. Багато бригад гірників шефствують над піонерськими загонами.
В 1965 році в місті відкрито філіал дитячої музичної школи, де навчається понад 50 дітей. Більше 300 чоловік підвищують свій загальноосвітній рівень у середній школі робітничої молоді. Багато гірників вчаться заочно у технікумах та інститутах. У сільськогосподарському професійно-технічному училищі №4 щороку близько 500 чоловік набувають спеціальності трактористів, машиністів-комбайнерів. Для найменших жителів міста є 3 дитячих садки, дитячий комбінат і дитячі ясла, де виховуються 658 дітей. Всі дитячі заклади розміщені у благоустроєних будинках.
Важливим культурно-освітнім закладом у місті є міська бібліотека з читальним залом. В ній налічується 3500 читачів. При бібліотеці працює громадська рада. Книжковий фонд становить близько 42 тис. примірників. Бібліотеки є також на підприємствах, у школах.
Про дедалі зростаючий духовний і культурний рівень населення міста свідчить невпинне збільшення індивідуальної передплати на періодичну пресу. В 1964 році жителі Гірника передплачували 8500 прим, газет і журналів, у 1966 році — близько 18 тис., а в 1969 році — 23 102 прим, газет і журналів. Це значить, що кожна сім’я в місті одержує їх приблизно по 4 примірники.
В місті є 2 клуби з кіноустановками. Працюють гуртки художньої самодіяльності. Лише при клубі шахти № 40 «Курахівка» в їх роботі бере участь понад 100 чоловік. В 1968 році самодіяльні гуртки дали більше 30 концертів для населення міста і у підшефних селах. Виступають на сцені й діти: сотні школярів теж є учасниками художньої самодіяльності. У клубах систематично читаються лекції, проводяться тематичні вечори, зустрічі з ветеранами праці, передовиками виробництва.
Виховувати трудящих в комуністичному дусі допомагає міська організація товариства «Знання», яка об’єднує 93 спеціалістів різних галузей науки і культури.
Партійні і громадські організації міста, виконком міської Ради депутатів трудящих широко впроваджують в життя нові обряди: урочисту реєстрацію одружень і новонароджених, проводи на пенсію, до Радянської Армії, вручення паспортів, зустрічі передових бригад у дні трудових вахт, вшанування шахтарських династій. А таких в місті чимало. Кадрові гірники Г. С. Кудінов, П. С. Козловський, О. І. Гуричев та інші не тільки самі чесно працюють в забоях, але й прищепили любов до шахтарської справи своїм синам. Заступивши батьків, які пішли на заслужений відпочинок, успішно працюють на шахтах Гірника три сини Г. С. Кудінова, два сини П. С. Козловського.
Повнокровним трудовим і громадсько-політичним життям живе місто шахтарів. Сотні трудящих, що самовідданою працею уславлюють рідне місто, беруть активну участь у роботі партійних, профспілкових, комсомольських та інших громадських організацій, квартальних та будинкових комітетів, народних дружин, товариських судів, рад новаторів, раціоналізаторів, пенсіонерів тощо.
Не згасають червоні зірки над копрами шахт Гірника. Трудівники міста віддають всі свої сили, знання й досвід боротьбі за перетворення в життя рішень партії та уряду, за побудову комунізму в нашій країні.