Горлівка, Донецька область
Горлівка — один з найбільших промислових центрів Донецької області. Розташована за 40 км від Донецька на лінії залізниці Харків — Ростов. Територія Горлівки — 417 кв. км. Місто поділяється на 3 райони: Центрально-Міський, Микитівський і Калінінський. Населення — 335 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані Голмівська і Зайцівська селищні Ради.
Перші поселенці на території теперішньої Горлівки з’явилися на початку XVIII ст., коли запорізькі козаки засновували хутори на річках Корсуні, Залізній, Кривому Торці, Кодимі, Бахмутці, Луганці. Оселялись тут і кріпаки-втікачі. Основним заняттям населення було хліборобство, скотарство, полювання і бджільництво. З другої половини XVIII ст., коли царський уряд почав заселяти південні степи, сюди прибули серби, словени, угорці, молдавани, які повинні були нести службу по охороні південних кордонів Росії. Сформовані з них два полки розселили ротами по селах і хуторах. Так виникло село Государів Байрак, де в 1754 році стояла 9-а рота (нині це територія Калінінського району Горлівки).
Зимівники і хутори у балці Сухому Яру та в урочищі Жованому Лісі у 1776 році злилися у слободу Зайцеве, південну частину якої мешканці назвали Микитівною за ім’ям одного з її жителів Микити Дев’ятилова. Населення слободи зростало за рахунок переселенців з Чернігівської, Полтавської та інших губерній і вже у 1795 році становило 6514 чоловік. Протягом 1800—1805 рр. частина з них виселилась, утворивши хутори Щербинівський і Нелепівський. Одночасно з Зайцевим виникла слобода Залізна. Заселялася вона переважно переселенцями з Харківської губернії. 1884 року тут проживала вже 571 родина (3529 чоловік).
На початку XIX ст. в районі слобід Зайцевого, Залізної і хуторів Щербинівського та Нелепівського було відкрито поклади вугілля. Проте видобуток його тоді був мізерним. Швидкими темпами вугільна промисловість у Донбасі почала розвиватися після скасування кріпосного права, коли з’явилось багато дешевої робочої сили. Восени 1867 року на землях, що належали раніше селянам слобід Залізної, Зайцевого та інших почалися розвідувальні роботи. За 6 км на південний схід від Микитівни того ж року були побудовані бараки для робітників, майстерня та інші споруди. Так було покладено початок робітничому селищу, а згодом і залізничній станції, названих на честь талановитого гірничого інженера П. М. Горлова — Горлівкою. Протягом 1868— 1870 рр., одержавши велику урядову субсидію, купець Поляков побудував Курсько— Харківсько — Азовську залізницю і за допомогою П. М. Горлова розпочав видобуток вугілля. Горлов спершу пристосував для видобутку вугілля, необхідного для водокачок і паровозів, 2 селянські шахти, що були тут раніше, які поклали початок шахті «Кочегарка».
Дещо пізніше «Товариство південноросійської кам’яновугільної промисловості», створене в 1872 році, почало в цих місцях будівництво великого рудника з двох шахт, який назвали Корсунською копальнею № 1. На цьому руднику у 70-х рр. XIX ст. працювало 500 чоловік, що видобували до 300 тонн вугілля на добу. Чверть віку в товаристві переважали російські підприємці, але вже наприкінці XIX ст. хазяями цієї компанії стали фактично французькі капіталісти. Вони збільшили основний капітал товариства до 4 млн. крб., придбали понад 1000 десятин землі і збудували нові рудники: в 1889 році — № 5 «Альберт» (тепер шахта № 5 ім. В. І. Леніна), у 1897 — № 8 «Альфред» (нині шахта № 8 ім. Гайового). На початку 90-х років іноземні капіталісти заснували в Горлівці «Бельгійське товариство Государевобайрацьких кам’яновугільних копалень» і «Товариство Микитівських копалень». Навколо шахт виникали робітничі селища, набагато розширилась і т. зв. центральна колонія (безпосередньо сама Горлівка), де в 1898 році жило понад 7 тис. чоловік.
У зв’язку з інтенсивним розвитком вугільної промисловості бельгійська компанія в 1895 році почала, а в 1897 році завершила будівництво в Горлівці машинобудівного заводу (тепер ордена Трудового Червоного Прапора ім. С. М. Кірова), який виготовляв обладнання для шахт і металургійних підприємств. Тільки в основних його цехах працювало 800 робітників. Поблизу заводу виникло селище, де вже в 1899 році мешкало близько 3 тис. чоловік. Невдовзі заводське селище злилося з центральною колонією Горлівки.
Але не тільки на вугілля багаті степові простори довкола Горлівки. У 1879 році гірничний інженер А. В. Миненков відкрив тут родовища ртутних руд. Орендувавши ці землі у селян, він створив товариство для розвідки ртуті. Проте через брак коштів Миненков змушений був припинити роботи. Згодом родовище живого срібла прибрало до рук «Товариство ртутного виробництва А. Ауербах і К°». Восени 1885 року розпочалося будівництво шахти «Софія», а пізніше — заводу для виробництва ртуті, де 14 грудня 1886 року було одержано першу в Росії ртуть. У 1887 році завод дав 4 тис. пудів ртуті, а в наступні роки збільшив її виробництво майже в 10 разів. Росія перестала закуповувати цей цінний метал за кордоном і навіть змогла експортувати його в інші країни.
Наприкінці XIX ст. у Горлівці працювали алебастровий, цегельний і цементний заводи, кілька кам’яних кар’єрів і парових вальцьових млинів. Робітниче селище стає важливим промисловим центром півдня Росії. Промисловий розвиток Горлівки на початку XX ст. характеризувався дальшим зростанням і посиленням концентрації виробництва. Горлівські шахти об’єднував синдикат «Продвугілля». Вуглевидобуток на них у 1913 році досяг 2,2 млн. тонн, тобто зріс утроє порівняно з 1899 роком. На всіх горлівських підприємствах у 1913 році працювало 13 тис. робітників. В гонитві за наживою підприємці не думали про людей. Шахтарі працювали по 12 годин на добу в темряві, в задушливій, насиченій вуглекислотою атмосфері, при світлі кіптявої шахтарської лампочки, часом по коліна, а то й по пояс у воді. У пісні саночника, яку склали шахтарі Горлівки, були такі рядки:
Опустили мене в шахту
І по штреку повели,
Начепили тоді лямку
Та в санчата запрягли.
Женуть мене, як скотину,
І ланцюг тре по ногах,
Розідрав усю я спину,
Кров збігає по боках…
Обвали, пожежі і вибухи на шахтах були явищем звичайним. Тільки 12 березня 1889 року на руднику № 1 від вибуху газу загинув 31 робітник.
Не менш важкою і небезпечною була праця і на ртутних рудниках та заводі. Рудокопи працювали по 12 год. на зміну, робітники заводу — по 10 год. Багато робітників отруювалось ртутними випарами і газами. У 1904 році з 2 тис. працюючих на підприємстві непрацездатними було визнано понад 600 чоловік. Тих, що втратили працездатність, звільняли, і вони залишалися без засобів до існування. Оплата праці робітників становила від 40 коп. до 1 крб. 20 коп. на день. За свою каторжну працю шахтар одержував мізерну плату: вибійник — до 1 крб. 10 коп. на день, вагонник — 80 коп., робітник на вибиранні породи — 35—65 коп. Це при тому, що лише витрати на харчування шахтаря становили від 12 до 16 крб. на місяць.
Нещадно експлуатуючи робітників, капіталісти щорічно збільшували свої прибутки. Так, на шахті № 5 «Альберт» наприкінці 80-х рр. за кубічний сажень вирубаного вугілля платили при відрядній роботі 2,5 крб., а з 1895 року — лише 2,1 крб. За один лише 1913 рік шахтовласники «Товариства південноросійської кам’яновугільної промисловості» одержали 1 млн. крб. прибутку, що становило 20 проц. від основного капіталу. Для будівництва першої черги ртутної шахти і заводу акціонерне товариство витратило 600 тис. крб., які за чотири роки цілком окупилися. Виробництво одного пуда ртуті «Товариству» обходилося в 15 крб., а збували ртуть на ринках Петербурга і Гамбурга по 45—60 крб. за пуд.
Обстежуючи в 1910 році житлові та санітарні умови робітників «Товариства південноросійської кам’яновугільної промисловості», комісія земських лікарів відзначала, що майже половину оглянутих жител, де мешкало близько 10 тис. робітників, становили напівземлянки, сарайчики та літні кухні. Квартир у кам’яних і цегляних будинках на всіх трьох шахтах було тільки 365, а халуп, зроблених з обрізків дощок і обмазаних глиною,— 1273. Тільки 30 проц. робітників мали «спальні місця», тобто тапчани, нари або ліжка, а решта спала долі покотом, за постіль їм правив верхній одяг. «Будь-хто з цих шахтарів,— писала лікарка Кантарович, що провадила обстеження житла в 1911 році,— може позаздрити життю арештанта на будові Сибірської залізниці». Дитяча смертність була неймовірно високою. Так, при вибірковому опиті жінок-матерів комісія встановила, що з 425 дітей більше половини померло у віці до 6 років. За кімнату у напівземлянці робітник платив 1 крб. на місяць, а в кам’яному будинку — 3 карбованці.
У 1916 році в Горлівці та в прилеглих до неї колоніях проживало 30 тис. чоловік. У центрі селища містилися будинки власників підприємств і технічного персоналу, кілька десятків казарм і понад 1200 однотипних тривіконних будинків. Стояли вони на 18 лініях, в кожній до 70 будинків. На базарному майдані були крамниці, шинки і корчми. Посеред вузьких вулиць стояли ящики для сміття. Тут же простягалась низка літніх кухонь здебільшого без покрівель. Зелених насаджень не було. В місцевих колодязях води не вистачало, тому її доводилося привозити з інших місць; використовувалась також і вода з шахт. Ось що писала лікарка Холкіна, що обстежувала житла робітників на горлівських рудниках: «На шахті № 5, де особливо лютувала в 1910 році холера, відчувалась нестача питної води, а часом не було її зовсім… Стояв стогін по всьому руднику. Немає води! Немає лазні! А взимку воду не доставляли часто-густо по 2—3 дні». Підприємці виділяли дуже мало коштів на будівництво лікарень. Напередодні першої світової війни в Горлівці було всього 3 лікарні на 80 ліжок: одна збудована «Товариством південноросійської кам’яновугільної промисловості», друга утримувалась на кошти хазяїв ртутного рудника, а третя — на машзаводі. Медичний персонал лікарень складався з п’яти лікарів, трьох фельдшерів і одної акушерки.
Уся мережа навчальних закладів Горлівки в першому десятиріччі XX ст. складалася з 2 церковнопарафіяльних, 4 заводських та 10 двокласних земських шкіл, що містилися в бараках та хатах. Вони не охоплювали навчанням і одної десятої дітей робітників. Працювала ще штейгерська школа. У 1890 році в центрі міста «Товариством південноросійської кам’яновугільної промисловості» збудовано «Клуб-театр зібрання службовців», де виступали приїжджі актори, а також силами місцевої інтелігенції ставилися самодіяльні спектаклі, проводились вечори відпочинку. Відвідували його, передусім, службовці та місцева буржуазія. У 1914 році виник приватний «Клуб-кінотеатр Банакер» на 300 місць.
Жорстока експлуатація, духовний гніт і політичне безправ’я штовхали передових робітників на боротьбу проти капіталізму і самодержавства. Уже у 80-х рр. пролетарі Горлівки виступають з вимогою надбавки до платні і поліпшення життя. На середину 90-х рр. ця боротьба набула рішучішого характеру. Особливо впертим був страйк робітників «Корсунської копальні № 1» у травні 1896 року, в якому взяли, участь 650 шахтарів. Страйк тривав кілька днів. Цей виступ спричинився зниженням оплати праці перевізникам вугілля. Страйкарі вимагали збільшення заробітку, а також покарання табельників, що пропускали упряжки і обраховували їх. Власники рудника не пішли на поступки і викликали поліцейських та жандармів. Страйк було придушено. 20 найактивніших робітників заарештували і відправили у бахмутську в’язницю.
Великий страйк гірників спалахнув 1 жовтня 1900 року на шахті № 8 «Альфред» з приводу зниження розцінок на 10—15 проц. На знак протесту всі шахтарі припинили роботу, вимагаючи відновлення попередніх розцінок. Страйк тривав 3 дні. Лише після прибуття на рудник посиленого загону козаків та арешту найактивніших учасників страйку робота на шахті відновилась. Проте, побоюючись нового виступу, адміністрація вимушена була поступитися.
У роки промислової кризи кінця XIX ст. різко скоротився видобуток вугілля, виробництво машин і металу. Зросла армія безробітних. Горлівка стала пересильним пунктом, де повертали безробітних назад у їх села. 1901 року тут зібралося кілька тисяч безробітних, приречених на голодну смерть. Ленінська «Искра» у зв’язку з цим писала: «… перші безпорядки сталися 9 березня у посаді Горлівка, де шахтарі почали вимагати, щоб видали їм безплатні свідоцтва для проїзду додому і, після відмови, розгромили крамниці і напали на поліцейське управління».
Революційну боротьбу робітників Донбасу скеровували в той час Катеринославський і Донський комітети РСДРП, якими керували соратники й учні В. І. Леніна, професіональні революціонери І. В. Бабушкін, Г. І. Петровський, С. І. Гусєв та ін. У 1902 році Г. І. Петровський (тоді працював слюсарем на Нелепівському руднику) організував невеликий гурток, девізом якого стало: «Самим учитися й інших навчати». Гуртківці поступово перейшли до політичної пропаганди, яку вони вели серед шахтарів. Гуртківці знайомили робітників Корсунського, Нелепівського та ін. рудників з газетами «Искра» и «Южный рабочий», з революційними прокламаціями, листівками. У 1902 році гурток влився в «Соціал-демократичний союз гірничозаводських робітників», створений з ініціативи керівника Донського комітету РСДРП С. І. Гусєва. Але в цьому «Союзі» був сильним вплив меншовиків. Прибічники ленінського напряму в «Союзі» вирішили напередодні 1 травня 1903 року закликати всіх робітників до участі в одноденному страйку. З цією метою на 34 великих шахтах було поширено 18 тис. прокламацій і листівок, що закликали до протесту проти масових звільнень робітників. Робітники Горлівки одними з перших відгукнулися на цей заклик. Тут під керівництвом соціал-демократів прокотилася широка хвиля страйків і виступів.
Восени 1904 року в Горлівці виникла більшовицька група, до складу якої увійшли І. М. Сніжко, вчитель А. С. Гречнєв, фельдшер станції Є. І. Глушко, слюсар рудника № 1 В. П. Григоращенко, вибійники Д. Р. Галицев, К. І. Кисельов та ін. З ініціативи А. С. Гречнєва створюється школа ліквідації неписьменності серед робітників, тут також вивчали питання робітничого законодавства, читали марксистську літературу і роз’яснювали насущні завдання пролетаріату. Члени більшовицької групи поширювали серед робітників листівки і прокламації, організовували страйки. Значну допомогу Горлівській більшовицькій організації подавав Луганський комітет РСДРП. Восени 1904 року К. Є. Ворошилов передав горлівцям Статут і Програму РСДРП, а також іншу нелегальну літературу.
Активну участь брали горлівські робітники в першій російській революції. На події 9 січня у Петербурзі в Горлівці розпочався загальний страйк машинобудівників, залізничників і шахтарів рудника № 1, що тривав кілька днів. 21 лютого 1905 року близько 1500 робітників ртутного та вугільного рудників припинили роботу і зібрались на мітинг. Тільки після того, як по беззбройних робітниках поліцейські відкрили вогонь, виступ було придушено. 164 чоловіка було заарештовано і вислано з рудників. Гострий характер мали також і виступи влітку 1905 року.
В той же час серед гірників поширювалася листівка «Клятва», написана штейгером Корсунської копальні № 1 А. Я. Коцом. Листівку видав ЦК РСДРП, а в червні 1905 року її передрукувала Маріупольська група Донецького Союзу РСДРП. «Клятву» читали на зборах, мітингах.
Одним із найбільших виступів трудящих у Донбасі проти самодержавства було грудневе збройне повстання в Горлівці. 1-го грудня директор машзаводу бельгієць Лоест оголосив робітникам, що в зв’язку з посиленням кризи виробництво машин скоротилося і замість 10-годинного робочого дня встановлюється 6-годинний. Внаслідок заробіток знизиться на 40—50 проц. За пропозицією Горлівської більшовицької групи РСДРП робітники вирішили відповісти на сваволю адміністрації організованим страйком. Ще на початку грудня у відповідь на звернення Катеринославського Бойового страйкового комітету на залізничній станції Горлівка створюється страйковий комітет. До його складу ввійшли Є. І. Глушко (голова), І. М. Сніжко, Дудукалов, В. А. Ісиченко, Павленко та ін. Після одержання звістки про грудневе збройне повстання в Москві на квартирі робітника Є. І. Глушка відбулась нарада страйкового комітету залізничників. Нарада вирішила скликати 9 грудня мітинг, де й оголосити загальний страйк робітників Горлівки. Увечері 9 грудня робітники почали збиратися на залізничній станції. Прибуло близько п’яти тисяч чоловік — машинобудівники, шахтарі, залізничники, а також селяни навколишніх сіл. Член страйкового комітету І. М. Сніжко на мітингу закликав горлівських робітників наслідувати приклад пролетарів Москви й активно включитися в боротьбу проти царизму. Тут же обрали розпорядчий комітет, головою якого став більшовик Є. І. Глушко. До складу комітету ввійшли також І. М. Сніжко, А. С. Гречнєв, В. А. Ісиченко та ін. Жодне розпорядження рудникової чи заводської адміністрації не набирало чинності без відома комітету. На заводі і шахті № 1 було організовано 2 бойові дружини. Для придбання зброї розпорядчий комітет конфіскував у касі залізничної станції 300 крб., збирали також кошти серед населення. Всього зібрали понад 1000 крб. Спеціальним поїздом два члени комітету виїхали до Таганрога, щоб купити зброю.
16 грудня біля головної контори заводу зібралося до тисячі робітників з сім’ями. Члени страйкового комітету — коваль Євтушенко, слюсар Руденко, токар Смирнов та О. І. Кузнецов-Зубарєв пред’явили директорові заводу Лоесту вимогу: скасувати наказ про 6-годинний робочий день і пов’язане з цим зниження заробітної плати. Директор відмовився розмовляти з делегацією. Але робітники все ж примусили його погодитися з цими вимогами. Незабаром на заводський двір увійшли драгуни і солдати. Одержавши підкріплення, поліція зажадала від робітників видати керівників страйку, та це їй не вдалося. Тоді за наказом пристава і командира роти солдати і поліцейські дали два залпи по беззбройних робітниках. 18 чоловік було вбито і понад 50 важко поранено. Робітники, їхні жінки й діти кинулись тікати. Драгуни били їх нагайками і шаблями. Один з них покалічив О. І. Кузнецова-Зубарєва, відрубавши йому руку. Відразу ж після цього керівники страйку А. С. Гречнєв та І. М. Сніжко розіслали термінові депеші всім бойовим дружинам Донбасу. Ось одна з них: «Єнакієве. Бойовій дружині. Ми без зброї. Вимагаємо негайної допомоги з усіх боків». В ніч на 17 грудня на допомогу горлівцям прибули дружинники з Єнакієвого, Ясинуватої, Гришиного, Авдіївки, Дебальцевого, Харцизька, Кадіївки, Дружківки та Алчевська. На 7 годину ранку зібралося близько 4 тис. чоловік. Керівники бойових дружин на нараді розробили план повстання. Всіх дружинників було поділено на 3 загони, якими командували штейгер рудника № 1 П. А. Гуртовий, більшовик А. С. Гречнєв та вчитель з Гришиного П. С. Дейнега.
Повстання почалося вранці 17 грудня. Робітники повели наступ на казарми, де були розквартировані 3 роти піхоти і сотня драгунів. Після двогодинного бою дружинники захопили казарми. На допомогу урядовим військам з Єнакієвого підійшов великий загін козаків. Одержавши підкріплення, солдати вирушили проти повстанців і, стискуючи кільце, відтіснили їх до залізничної станції Горлівка. У нерівному бою загинуло близько 300 робітників. Хоча бій і закінчився перемогою урядових військ, але вони все ж відступили, побоюючись прибуття підкріплень дружинникам. З 17 по 20 грудня Горлівка перебувала в руках розпорядчого комітету.
21 грудня в Горлівку прибула каральна експедиція з кулеметами і шибеницями на залізничних платформах. Почалися повальні обшуки та арешти. Багатьох учасників повстання схопили і кинули до в’язниць. Деяким керівникам та активним учасникам повстання вдалося втекти. Так, А. С. Гречнєв добрався до Луганська, де комітет РСДРП допоміг йому перебратися за кордон. Уникли арешту також Є. І. Глушко, А. Осипович, М. Смирнов, Г. Суханов та ін. Три роки тривало слідство у справі Горлівського збройного повстання і захоплення робітниками Катерининської залізниці. Спершу збиралися судити заарештованих звичайним судом присяжних, але потім уряд вирішив перетворити «Горлівську справу» на «залякувальний процес». З 7 по 19 грудня 1908 року справу учасників Горлівського збройного повстання розглядав у Катеринославі суд Одеського військового округу. Із 131 підсудного військовий суд визнав винними 92, з яких 32 було засуджено до смертної кари через повішення. Соціал-демократична фракція третьої Державної думи подала запит урядові у справі горлівських робітників. Побоюючись, щоб жорстока розправа не призвела до нового повстання, уряд трохи пом’якшив вирок — його було винесено 8 засудженим, а іншим — замінили довічною каторгою. Засуджених до страти 8 місяців тримали в одиночних камерах смертників, домагаючись, щоб вони підписали прохання на ім’я царя про помилування. Але ні умовляння, ні погрози, ні підкупи не зломили волі революціонерів. В ніч проти 4 вересня 1909 року О. М. Кузнецов-Зубарєв, Г. Ф. Ткаченко-Петренко, A. П. Щербаков, А. І. Ващеєв, В.П. Григоращенко, П. Л. Бабич, І. Д. Митусов, B. В. Шмуйлович були страчені. Відзначаючи їхню відданість революції, більшовицька газета «Пролетарий» писала: «Безстрашно пішли вони — вісім героїв-робітників на смерть. їх повісили. Але вони лишились живі… Живі в пам’яті пролетарів, що ведуть боротьбу за щастя народу».
Жителі Горлівки свято шанують пам’ять тих, хто в 1905 році віддав життя за кращу долю трудящих. На місці бою робітничих дружин Донбасу з царськими військами встановлено пам’ятний обеліск. Поет Донбасу Павло Безпощадний у своїй поемі «Дружини» писав про події 1905 року в Горлівці:
…Здесь каждое место свято,
Где вы проходили, родные…
Где вы открывали митинг
И первый огонь по врагу.
Здесь дружная Горловка в пятом
Свой стяг поднимала крылатый,
Здесь каждое место поэма,
Легенда на каждом шагу.
І після жорстокого придушення грудневого збройного повстання 1905 року в Горлівці виступи робітників на рудниках тривали. Так, у другій половині травня 1906 року страйкували робітники Корсунської копальні № 12, а в червні того ж року — уже до 4 тис. шахтарів міста.
Працюючи в глибокому підпіллі, більшовики вели серед робітників агітаційну і пропагандистську роботу. Незважаючи на втрату багатьох товаришів, їм вдалося зберегти свою організацію. До її керівного ядра входили робітники В. Ф. Стожок, Ф. Ф. Кліпов, В. П. Максименко та інші.
На околиці робітничого селища рудника № 5 в халупі шахтарки П. Я. Вайнер була явочна квартира, а на Фурсівському руднику в землянці М. Бурих — підпільна друкарня, де відбувалися збори і зустрічі більшовиків. Сюди ж доставляли одержану з Петербурга, Катеринослава і Ростова нелегальну літературу, яку передруковували і потім поширювали серед робітників.
У 1912 році на рудник № 1 нелегально прибув і став працювати столяром один із ветеранів робітничого руху П. О. Мойсеєнко. Він швидко включився в партійну роботу, організував серед робітників передплату на газету «Правда». Від редакції цієї газети в грудні 1912 року в Горлівку приїжджав Г. І. Петровський, який провів конспіративні збори, роз’яснюючи робітникам завдання партійної роботи за нових
умов, викрив, позиції ліквідаторів і закликав робітників писати в «Правду» про своє становище і боротьбу проти капіталістів.
У роки реакції більшовики надавали великого значення роботі в уцілілих від розгрому легальних масових робітничих організаціях. На виборах керівництва лікарняної каси і робітничої школи на руднику № 1 та артилерійському заводі їм вдалося забезпечити обрання революційно настроєних робітників.
Коли почалась перша світова війна, вже в перші дні загальної мобілізації сталися антиурядові виступи робітників Горлівки. Вони були результатом великої роботи більшовицьких організацій серед мас. 21 серпня 1914 року на станції Микитівна більшовики П. О. Мойсеєнко, М. Бурих, С. Я. Безкоровайний та ін. організували мітинг серед мобілізованих в армію. Учасники мітингу прийняли резолюцію, де говорилося: «Робітникам і селянам війна не потрібна. Робітники й селяни вимагають її припинення. Ми проти братовбивства». У Горлівці раз у раз спалахували виступи робітників, невдоволених зростаючою дорожнечею і низькими заробітками. Тільки в травні 1915 року на рудниках Ауербаха протягом 16 днів страйкувало майже 2 тис. робітників. Близько 5 тис. чоловік взяли участь у страйку на Корсунській копальні № 1, на Микитівських і Государевобайрацьких рудниках масові страйки тривали 10 днів.
У квітні—травні 1916 року в Донбасі прокотилась хвиля мітингів і страйків, під час яких шахтарі Горлівсько-Щербинівського району продемонстрували високу свідомість і героїзм. 15 квітня розширена нарада представників більшовицьких організацій Горлівки, Микитівни і Щербинівки вирішила почати загальний страйк робітників району. Обраний на другій нараді страйковий комітет у складі С. І. Лапіна, М. М. Голдобіна, П. О. Мойсеєнка, Циганкова, Юрченка, Матросова та ін. виробив вимоги, які подав адміністрації підприємств: підвищити заробітну плату на 50 проц., скасувати примусові виходи на роботу, ліквідувати штрафи, поліпшити побутові та санітарні умови у селищах і на рудниках тощо. Згодом страйкарі висунули і такі вимоги, як запровадження 8-годинного робочого дня, страхування гірників за рахунок підприємців. Шахтовласники відмовилися задовольнити вимоги робітників, тоді 19 квітня комітет оголосив страйк, в якому взяло участь 25 тис. робітників. Уряд оголосив Бахмутський повіт на воєнному становищі і почав стягувати туди війська. 27 квітня в Горлівку прибули з військами катеринославський губернатор і управляючий гірничим департаментом. Бойові загони, створені робітниками, охороняли підступи до шахт і селищ. Щоб запобігти збройній сутичці, страйком надіслав телеграми до IV Державної думи, міністерства промисловості і торгівлі з протестом проти сваволі підприємців. Але відповіді не було. Кількох членів страйкового комітету заарештували, страйкарям перестали продавати продукти в кредит. Проте 29 і 30 квітня мітинги стали багатолюднішими. 30 квітня губернатор підписав наказ, яким забороняв провадити загальну першотравневу демонстрацію.
Щоб уникнути кровопролиття, страйком вирішив провести святкування 1-го Травня на кожному руднику окремо.
2 травня страйкарі з дружинами й дітьми рушили в балку на місце загальних зборів. На шляху стражники зустріли їх нагайками і прикладами. Кільком сотням гірників вдалося прорватися через поліцейські
заслони і зібратися на місці постійних зустрічей. Але тут їх оточили поліцейські та солдати. На виручку товаришам кинулися гірники. Солдати, співчуваючи шахтарям, відмовилися виконувати наказ своїх командирів. Тоді поліція і козаки відкрили вогонь по робітниках. Загинули К. О. Касаткін, Г. Г. Карканиць, І. Д. Малик, М. Д. Ремішевський, понад 20 чоловік було поранено. Під час страйку меншовики та есери агітували за відмову від збройної боротьби, намагаючись підірвати бойовий дух робітників. Більшовики ж всіляко підтримували страйкарів, організували збирання коштів для допомоги багатосімейним.
Після розстрілу демонстрантів у селищі почались арешти. Тільки в ніч на 3 травня поліція схопила 300 активних учасників страйку. Близько 100 з них прив’язали один до одного і, б’ючи нагайками, погнали з Щербинівки кружним шляхом через Горлівку в бахмутську в’язницю. Тих, що ледь трималися на ногах, або були знесилені спрагою й голодом, прив’язували до кінських хвостів. Але, незважаючи на жорстоку розправу, страйк закінчився лише 11 травня. Робітники змушені були стати до роботи майже на попередніх умовах — арешти, страшні злидні зробили свою справу. Звістка про криваву розправу над трудящими облетіла весь Донбас. До кінця травня 1916 року на знак солідарності з робітниками Горлівсько-Щербинівського району відбулося 16 страйків, в яких взяло участь близько 70 тис. чоловік. Налякані виступами робітників, підприємці Горлівсько-Щербинівського району підвищили заробітну плату на 25 проц. Влітку та восени того ж року страйкували гірники рудника № 1. По 2—3 дні не виходили на роботу до 500 чоловік, переважно прохідників і вибійників.
Виняткового напруження революційна боротьба горлівських робітників досягла у 1917 році. Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, більшовики Горлівки закликали робітників до створення Ради. Вийшли з підпілля керівники більшовицької організації С. І. Лапін і М. І. Острогорський. 5 березня з Петрограда прибув більшовик Ш. А. Грузман. Уже 2 березня на загальному мітингу робітників шахти № 1 і артилерійського заводу було обрано тимчасовий виконком Горлівської Ради робітничих депутатів, до складу якого увійшли більшовики І. Черкашин, Г. Морозов, В. Максименко, Д. Галицев, І. Клоков, П. Казимирчук, Ф. Кліпов, Г. Зосим. В той же час представники місцевої буржуазії створили орган Тимчасового уряду — т. зв. комітет громадського порятунку.
Уже на початку своєї діяльності тимчасовий виконком Горлівської Ради провів ряд революційних заходів. Представника Ради було направлено в суд. Робітники роззброїли поліцію і створили народну міліцію. Щойно створений гірничозаводський комітет профспілки організував споживче товариство, приділяв увагу питанням поліпшення умов праці, контролював оплату праці робітників. До його складу увійшли шахтарі Є. Ходотов, Білошапка, І. Черкашин та Черкасов.
7 березня 1917 року на нараді більшовиків було обрано комітет РСДРП Горлівського району, до якого увійшли П. Г. Казимирчук, Ф. Ф. Кліпов, Ш. А. Грузман та ін. Створюються також рудникові більшовицькі комітети. На ртутному руднику комітет очолив С. І. Лапін, на п’ятому — Седов, на Байрацькому — С. Бондаренко, на Нелепівському — Н. І. Дубовий. 16 березня 1917 року більшовики провели
тритисячний мітинг робітників машинобудівного заводу і рудника № 1. На ньому, незважаючи на опір меншовиків і есерів, було схвалено більшовицьку резолюцію, в якій вимагалося встановити 8-годинний робочий день і припинити імперіалістичну війну. Рада, висловлюючи волю трудящих, заявила протест Тимчасовому урядові у зв’язку з нотою Мілюкова. Робота більшовиків сприяла підвищенню політичної активності трудящих. 15 травня 1917 року робітники ртутного рудника і шахти № 5 в резолюції, схваленій на мітингу, зажадали переходу всієї влади до рук Рад, конфіскації всіх поміщицьких земель і націоналізації промислових підприємств та банків.
Горлівська районна партійна організація на квітень налічувала 1450 чоловік. В середині квітня відбулася І районна конференція більшовиків. Її учасники обговорили і одностайно схвалили Квітневі тези В. І. Леніна. Обраний комітет організував вивчення і роз’яснення тез серед робітників району. 23 травня в Микитівці відкрився з’їзд Рад Горлівсько-Щербинівського району за участю 176 делегатів від 10 великих підприємств і 150 дрібних шахт. Присутні тут меншовики на чолі з Трубіциним намагалися дезорганізувати роботу з’їзду. Однак більшовикам удалося привернути делегатів дрібних шахт на свій бік. При голосуванні було прийнято більшовицьку резолюцію. Зазнавши поразки, меншовики пішли із з’їзду. Це полегшило обрання делегатами на І Всеросійський з’їзд Рад більшовиків І. Семенцова і Ш. Грузмана. В липні більшовицька організація Горлівсько-Щербинівського району налічувала вже 2200 членів партії. На VI з’їзді РСДРП(б) від району були 2 делегати з вирішальним голосом — С. І. Лапін і С. Г. Головін.
Для надання допомоги селянам у боротьбі за землю в червні 1917 року більшовики Горлівки послали робітничі дружини в села, а також створили ковальсько-слюсарні майстерні для ремонту сільськогосподарського інвентаря. Наприкінці липня після ретельної підготовки вони провели загальнорайонний з’їзд рудникових і заводських виконкомів Рад робітничих депутатів. На з’їзді було обрано районну Раду робітничих депутатів у складі 40 чоловік, а через кілька днів до неї увійшли ще 4 представники від селян. Членами виконкому Ради були тільки більшовики, головою обрали П. І. Казимирчука. Рада перебувала в Микитівці, їй підпорядковувались всі горлівські рудники, артилерійський завод, залізничні вузли.
Капіталісти, що намагалися задушити революцію голодом і розрухою, затопили шахти № 5, № 8, «Государів Байрак» та ін. Цілими тижнями робітникам не відпускали хліба, гасу, мила та ін. товарів. Внаслідок нестачі фуражу почався падіж коней. Навіть мінімальні вимоги робітників адміністрація не задовольняла. У відповідь на саботаж промисловців 30 серпня 1917 року за пропозицією Г. І. Петровського II районний з’їзд Рад робітничих депутатів проголосив себе єдиною «владою диктатури пролетаріату і найбіднішого селянства». Для боротьби з контрреволюцією було організовано тимчасовий революційний штаб, до складу якого ввійшли С. І. Лапін, П. Дорофєєв, Г. Чалий та інші, всього 10 чоловік.
Тимчасовий уряд дав розпорядження про розпуск революційних Рад і роззброєння робітників, але тимчасовий революційний штаб Горлівсько-Щербинівського району за допомогою червоногвардійських загонів, створених при шахтах, роззброїв охорону рудників та заводів і попередив адміністрацію, що в разі саботажу вона буде притягнута до відповідальності за сприяння контрреволюції. У вересні надійшли повідомлення, що Керенський посилає в Ростов військове обмундирування, зброю, продовольство і гроші; Рада призначила своїх комендантів на станції Микитівна і Горлівка для контролю за рухом поїздів у цьому напрямі. Адміністрація залізниці підкорилася вимогам Ради і визнала її комендантів. Продовольство та одяг, вилучені з реквізованих составів, коменданти передавали робітникам на рудники.
11 жовтня 1917 року було створено Горлівсько-Щербинівський комітет РСДРП(б) який об’єднав 2660 членів партії. Він розгорнув напружену роботу в масах. Звістку про перемогу збройного повстання в Петрограді горлівські робітники зустріли з великим піднесенням. «З глибини шахт вітаємо і виражаємо повне довір’я II Всеросійському з’їздові Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, а також створену владу в особі Народних Комісарів і готові підтримати їх усією робітничою і бойовою могутністю»,— говорилося в одностайно прийнятій резолюції горлівських шахтарів. На кожному підприємстві створювалися профспілкові комітети — робітники самі організовували управління підприємствами. Але на молоду Країну Рад посунули вороги всіх мастей. Каледін захопив Ростов. У зв’язку з цим тимчасовий революційний штаб привів у бойову готовність червоногвардійські загони, які охороняли рудники, залізничні станції і селища, посилився контроль за рухом транзитних поїздів на Ростов. У грудні 1917 року загін Червоної гвардії під командуванням слюсаря машинобудівного заводу В. Шишковського роззброїв на станції Горлівка 3 ешелони з підрозділами 3-ї козачої дивізії, що прямувала з фронту на Дон.
Загроза контрреволюції викликала потребу об’єднати революційні сили Донецького басейну. З цією метою в ніч на 4 грудня 1917 року в Микитівці відбулася конференція Рад і ревкомів Донбасу, де було обрано Центральне бюро військово-революційних комітетів. Наприкінці грудня шахтарі Горлівсько-Щербинівського району влилися до Першого Червоної гвардії Донецького басейну полка. Бойове хрещення червоногвардійці прийняли наприкінці грудня 1917 року під Ясинівкою в тривалому бою з білокозаками. У складі радянських військ під командуванням Р. Ф. Сіверса 6 січня 1918 року під час наступу на Каледіна (в напрямку Іловайське— Ханженкове—Макіївка) діяли всі червоногвардійські загони Горлівки. В цих боях вони виявили зразки мужності й героїзму. Екіпаж бронепоїзда № 9, що складався з шахтарів Горлівки, в одному з боїв потрапив у засідку. Витративши усі боєприпаси, бійці підірвали паровоз і вступили в рукопашний бій з білогвардійцями. Смертю хоробрих полягли командир Степанов, шахтарі Крюков, Курочкін та ін. Червоногвардієць М. Трутнєв, колишній токар машзаводу, в бою під станцією Ханженкове був тяжко поранений в обидві ноги. Оточений ворогами він бився до останнього подиху.
Після розгрому каледінців мирний перепочинок не був тривалим — на Україну сунули німецькі війська. При наближенні ворога Горлівсько-Щербинівський партійний комітет своїм рішенням від 25 березня зобов’язав усіх членів партії, здатних носити зброю, вступати до загонів. 24 квітня 1918 року після запеклих боїв частини Червоної Армії залишили Горлівку і Микитівну, а через 5 днів внаслідок тривалого артилерійського обстрілу і безперервних атак німці захопили рудничне селище та станцію Байрак. Сотні горлівських робітників відступили з частинами Червоної Армії, багато пішло в партизанські загони Романенка і Русакова, що діяли в Байрацькому і Поклонському лісах. Розвідувальні дані партизанам давав житель гірничозаводського селища О. П. Бісиркін.
Населення саботувало накази німецького командування про відбудову шахт, всіляко ухиляючись від роботи. На знак протесту проти арештів і репресій, звільнень з роботи і збільшення робочого дня шахтарі Горлівки оголосили страйк, який тривав мало не місяць. В листопаді 1918 року німецькі гарнізони поспішно залишили Горлівку.
У неймовірно важких умовах розрухи шахтарі Горлівки приступили до відбудови шахт і почали давати перше вугілля. Частина гірників поповнювала ряди Червоної Армії. З шахтарів Горлівсько-Щербинівського району було створено 3 червоноармійські полки: Ртутно-Щербинівський, 11-й Залізнянський, 1-й Зайцівський. Із робітничої молоді рудників № 1, № 5 і с. Зайцевого було сформовано екіпаж бронепоїзда «2-й Сибірський», бійці якого відзначилися у боях на Східному фронті.
На початку 1919 року до Горлівки наблизились денікінці. У перших числах лютого вони захопили її, але вже в березні Червона Армія відтіснила ворогів. Розпочались оборонні бої. Робітники Горлівки подавали всіляку допомогу частинам Червоної Армії, що захищали місто. Вдруге Горлівку захопили денікінці на початку травня 1919 року. Білогвардійці встановили жорстокий режим. Тільки в перші дні вони стратили 25 робітників. Але, незважаючи на терор, горлівські робітники під керівництвом більшовиків вели боротьбу проти денікінців.
У грудні 1919 року частини Першої Кінної армії під командуванням С. М. Будьонного вийшли на рубіж Бахмут—Попасна—Микитівка—Дебальцеве. Після дводенних боїв у районі Щербинівки, Микитівки, Дебальцевого 11-а кавалерійська і 9-а стрілецька дивізії розгромили великі сили противника і 30 грудня визволили Горлівку та Микитівку. Відновили роботу радянські, партійні і профспілкові організації. 20 січня 1920 року за рішенням Промбюро Раднаркому УРСР були націоналізовані всі шахти Горлівки. На той час тут працювало лише шість дрібних шахт, що давали близько 500 тонн вугілля на добу.
Серйозну допомогу в мобілізації робітників на відбудову шахт партійним та радянським організаціям Горлівки подав агітпоїзд «Жовтнева революція» на чолі з М. І. Калініним. 12 березня 1920 року, виступаючи на мітингу гірників шахти № 1, Михайло Іванович розповів про важке становище в країні, про розруху і від імені Володимира Ілліча Леніна закликав робітників швидше відбудувати шахти і дати країні вугілля. У червні на допомогу гірникам Горлівки прибув у повному складі 4-й полк 42-ї дивізії, переведений на трудовий фронт. Бійці Червоної Армії за короткий час опанували різні шахтарські професії.
Активну участь у відбудові господарства Горлівки взяли комсомольці. У березні 1920 року за завданням Горлівського підрайкому КП(б)У молоді комуністи А. Корягіна і Г. Глушко почали створювати на підприємствах міста комсомольські осередки. Першими вступили в комсомол Д. Гахов, С. Єгупов, В. Пшеничний, П. Хижняков, С. Мелющев, О. Чумаков, Л. Лутовинова та ін. Комсомольські осередки міста об’єдналися в кущовий комітет, секретарем якого було обрано В. П. Пшеничного. Комсомольці бралися за будь-яку роботу: прибували вагони з лісом — вони їх розвантажували, не рахуючись із часом; після нічного чергування йшли прибирати шахтові двори, вантажити вугілля; влаштовували недільники. Вони навчалися військової справи у гуртках всеобучу, були бійцями ЧОПу, охороняли склади, млини, пекарні, крамниці. При осередках працювали гуртки політграмоти, драматичний, хорового співу тощо. Кошти, виручені за концерти і спектаклі, йшли у фонд Червоної Армії та дитячих будинків.
Важливу роль у залученні жінок до будівництва нового життя відіграли делегатські збори. Під керівництвом партійних організацій жінки провадили збори і мітинги, брали участь у роботі кооперативів, кас взаємодопомоги, виробничих партійних осередків. Делегатські збори контролювали будівництво дитячих садків та ясел. На руднику № 1 з 440 зайнятих на виробництві жінок — 387 були членами профспілки, 175 — членами клубу, 439 входили до складу кооперативу, 7 — депутатами Рад.
Комуністи Горлівки, послані в Раду партійними організаціями, робили все можливе для поліпшення постачання робітників продовольством, сприяли розвитку споживчої кооперації. Одним з кращих кооперативів у Горлівці став кооператив «Гірник», що об’єднував 95 проц. шахтарів. Широко практикувалося кредитування робітників. Завдяки роботі горлівської кооперації приватні крамниці закривалися. Активно працювали виробничі комісії районної і селищної Рад. Депутати відвідували шахти, організовували контроль за відбудовою підприємств, займалися також добором кадрів керівного складу шахт і заводів.
Великою подією у житті горлівців було присвоєння передовому руднику № 5 ім’я В. І. Леніна. 8 червня 1923 року відбувся багатолюдний мітинг. Виступаючі запевняли, що працюватимуть ще краще, по-ленінському і одностайно схвалили пропозицію вважати вождя почесним вибійником, а його заробіток відраховувати на культроботу. Робітники щиро бажали В. І. Леніну щонайшвидшого одужання. Під час ленінського призову комуністами стали учасники революції 1905 року В. А. Ісиченко, М. М. Рагулін, молоді робітники К. К. Смольников, С. Єгупов, А. Ф. Шейков, О. І. Чумаков та багато інших.
На 1926 рік у Горлівці були повністю відбудовані підприємства вугільної, ртутної, машинобудівної, хімічної і доломітної промисловості. Гірники за 1925/26 господарчий рік дали 2,2 млн. тонн вугілля. Розгорнулося житлове будівництво, розширилась мережа лікувальних закладів. 1923 року в місті працювало вже 4 лікарні на 250 ліжок, на кожній шахті було відкрито амбулаторії, а в місті — поліклініку і протитуберкульозний диспансер. У Горлівці працювало 11 лікарів, 26 фельдшерів і 125 чоловік молодшого медичного персоналу.
Вживалися заходи щодо підвищення культурного рівня робітників. Ще в травні 1921 року в місті створюються надзвичайна комісія ліквідації неписьменності і губернські курси, які того ж року підготували 20 інструкторів. Освітню роботу проводили вчителі, а також понад 500 культармійців — комуністи, комсомольці і члени профспілки. На кожному підприємстві, на кожній вулиці відкривалися школи лікнепу. Профспілкові організації придбали для учнів підручники і зошити. Не вистачало шкільних приміщень і під школи пристосовували конфісковані у підприємців житлові будинки, методом народної будови зводили нові школи. За перші десять років Радянської влади у Горлівці було відкрито 17 нових шкіл. На всіх заводах і шахтах працювали клуби. У 1925 році в місті діяло вже 7 кіноустановок.