Харцизьк, Донецька область
Харцизьк — місто, велика залізнична станція. Розташований на важливій магістралі Москва—Харків—Ростов, Київ—Кавказ і на автостраді Донецьк—Ростов, за 29 км на схід від обласного центру. Площа — 19,1 кв. км, населення — 51 тис. чоловік.
Харцизькій міській Раді депутатів трудящих підпорядковані ще 4 міські Ради: Зугресівська, Іловайська, Кіровська, Ждановська і 2 селищні Ради: Зуївська і Троїцько-Харцизька. Загальна кількість населення міст і селищ, підпорядкованих Харцизькій міськраді,— 136,4 тис. чоловік.
Нинішнє місто веде свій початок від невеликої залізничної станції Харцизьк, що виникла в степу при спорудженні Курсько—Харківсько—Азовської залізниці і введена в дію 23 грудня 1869 року, коли було відкрито рух поїздів на дільниці Харків—Таганрог.
Походження назви, яку дістала станція і майбутнє місто, сягає в глибоку давнину. В ньому відбилася складна й сувора багатовікова історія цього краю. В південних степах, де тепер стоїть місто, протягом багатьох століть кочували, раз у раз витісняючи одні одних, войовничі скотарські племена: скіфи, гунни, авари, хозари, половці, печеніги, а пізніше — монголо-татарські орди. З XV по XVIII ст. ця територія була під владою залежного від султанської Туреччини Кримського ханства; тут подекуди траплялися кочовища ногайців та інших племен. Фактично ж ці обшир-ні степи довго лишалися малозаселеними. І от сюди, в межиріччя Кальміусу й Міусу, на необжиті землі «Дикого поля», рятуючись від кріпацької неволі та утисків поміщиків, тікали сотні волелюбних і знедолених селян. Тут, поблизу південних кордонів Російської держави, між Доном і Запорізькою Січчю, знаходили собі притулок найнепокірніші і найсміливіші представники двох козацьких вольниць — донської і запорізької. В суворій боротьбі з кочівниками відстоювали вони своє право на життя, на існування. Тому турки, татари, а також поміщики називали цих волелюбних людей «харцизами» (розбійниками). Їх притулком і місцями поселень (зимівників) були численні долини степових річок, байраки та балки, за окремими з яких уже з XVI ст. закріпилась назва «харцизьких».
Життя перших поселенців у цих місцях було суворим, сповненим небезпеки. Розкидані по широкому степу, погано захищені козацькі зимівники та їх жителі постійно зазнавали спустошливих нападів турків і татар, розорення й винищення. Тільки після Белградського миру (1739 рік) більша частина межиріччя Кальміусу та Міусу відійшла до Росії, лишаючись деякий час спірною територією між донськими і запорізькими козаками. В 1746 році указом імператриці Єлизавети Петрівни між ними визначили границю по р. Кальміусу. Отже, ці землі відійшли до Війська Донського і згодом були включені до складу його Міуського округу, інтенсивне заселення якого почалося з другої половини XVIII ст. після остаточного приєднання Приазов’я і Криму до Росії.
Оскільки наплив селян-втікачів з України та різних губерній Росії тривав, донські старшини й отамани почали поселяти їх на військових землях, а потім, діставши ці землі в особисте володіння, закріпачували селян. Починаючи з 70-х рр. XVIII ст., Донська військова канцелярія інтенсивно видає дозволи на зайняття земельних ділянок і створення козацьких хуторів у басейнах річок Міусу, Кринки, Грузької, Ольхової, Єланчику та інших, на лівобережжі Кальміусу.
Крім багатьох військових старшин та генералів, власниками великих земельних ділянок стали тут колишній отаман Війська Донського О. І. Іловайський та генерал Д. І. Іловайський, їхні численні родичі й спадкоємці. Один з них — генерал-майор І. Д. Іловайський вважається засновником слободи Харцизької, що виникла близько 1786 року на правому березі ріки Кринки, там, де починається Харцизька балка. В 1805 році тут збудували кам’яну церкву на честь святої трійці, після чого слободу часто називали Кринсько-Троїцькою, або Троїцько-Харцизькою. Остання назва збереглась до наших днів. За найменуванням цієї найближчої (на відстані 8 км) слободи названо було Харцизьком і новозбудовану залізничну станцію.
До 1861 року селяни місцевих слобід і хуторів, з яких вийшли перші поселенці майбутнього міста Харцизька, працювали переважно на землях поміщиків Іловайських, а також Кутейникових, Скасирських, Нємченкових, Орлових, Ханженкових. Після 1861 року, одержавши мізерні земельні наділи, які становили в Міуському окрузі по 3 десятини на ревізьку душу, вони, як і раніше, змушені були йти в кабалу до тих же поміщиків або гнути спину на власників місцевих вугільних копалень.
Уже в 60-х рр. XIX ст. поблизу майбутньої станції Харцизьк почали видобувати вугілля в копальнях, розташованих біля річки Кринки, коло балки Калинової, в селищі Ясинівському та інших. У 1879 році з навколишніх копалень (І. Г. Іловайського, Макіївських, Гусельщикова, Рубінштейна, Калиновської, Богодухівської) на станцію надійшло понад 7,5 млн. пудів вугілля. З 80-х рр. більшість рудників належала «Російсько-Донецькому товариству кам’яновугільної і заводської промисловості». Вугілля з них, як і раніше, доставляли на станцію Харцизьк, за 5—20 верст, волами.
Вантажооборот залізничної станції Харцизьк набагато зріс у 80—90-х рр. XIX ст., після спорудження кількох нових залізничних дільниць та віток, які з’єднали її з Макіївськими рудниками (1881—1883 рр.), Криничною та Ясинуватою (1889 р.), в результаті чого станція Харцизьк стала одночасно і кінцевим пунктом Катерининської залізниці. В 1893 році вона відправила вже 15,5 млн. пудів вантажів (в основному вугілля) — більше, ніж такі залізничні станції, як Харків, Таганрог, Ростов. Ще більше зріс вантажооборот її після 1898 року, коли стала до ладу вітка, що з’єднала станцію Харцизьк з Макіївським металургійним заводом.
Проте селище при станції в перші два десятиріччя її існування розвивалось повільно. На початок 80-х рр. воно ще не було включене в список населених місць Російської імперії, в яких проживало понад 500 жителів. Тільки з 16 квітня 1885 року на станції відкрили поштове відділення, в 1888 році — споруджено вокзал. Почало зростати і пристанційне селище, яке входило до Троїцько-Харцизької волості Міуського округу Області Війська Донського, перейменованого в 1888 році в Таганрозький округ.
У 80-і роки в селищі налічувалось кілька десятків хат і трактир. Земля тут була заболочена, особливо південно-західна околиця, що й тепер називається Лиманом. Навесні й восени по вулицях і пристанційній площі важко було пробиратися через непролазну грязюку.
В 1897 році в Харцизьку налічувалось тільки 53 двори (120 господарств) з 674 жителями (429 чоловіків і 245 жінок). Більше половини з них були неписьменні, 6 чоловік мали середню освіту, а решта — лише початкову. Вищої освіти не мав ніхто. На початку 90-х рр. тут відкрили однокласну залізничну школу. Містилась вона в невеликому будиночку. Навчала дітей (їх було 47) одна вчителька. Стаціонарних лікувальних закладів у селищі не було. До 1902 року між станціями Харцизьк і Таганрог курсував спеціальний санітарний вагон, в якому розміщались лікарський кабінет, 6 лікарняних ліжок і аптека.
Бурхливий розвиток промисловості на півдні Росії вкінці XIX ст. благотворно вплинув і на зростання Харцизька, що стояв у центрі великого гірничозаводського району. В 1895 році поблизу станції Харцизьк «Товариство Дебальцівського механічного заводу» почало будувати механічний завод. Незабаром у цьому товаристві господарями становища стали бельгійці, і 2 листопада 1898 року за кордоном (у Брюсселі) було засноване нове «Бельгійське анонімне товариство механічного заводу в Харцизьку», яке в 1899 році силами місцевих робітників завершило будівництво котельно-механічного (тепер трубного) заводу, що виготовляв парові котли, чавунне литво, дробарки й вагонетки для шахт, ферми для залізничних мостів тощо. Завод з’єднали із станцією Харцизьк під’їзною залізничною віткою.
В 1900 році на цьому підприємстві працювало близько 300 чоловік. Заводська адміністрація, що майже повністю складалася з іноземців, не дбала про поліпшення умов праці й побуту робітників. Житлом для них були бараки. Робочий день тривав 11 годин. Зате підприємці одержували величезні бариші. Валовий прибуток від виробництва по заводу становив у 1899—1900 рр. 620 тис.крб., а в 1900—1901 рр.— понад 1,5 млн. карбованців.
Значними промисловими підприємствами Харцизька були збудовані в 1897 році дві механічні майстерні (тепер машинобудівний завод), що належали німцям-підприємцям—батькові та синам Шліхтам. У майстернях спочатку налічувалось 20—25 робітників, які виготовляли селянські брички. Приблизно в той же час у селищі збудували паровий млин. Належав він К. Андросову. На початку XX ст. і ним заволоділи Шліхти.
Разом з підприємцями безсоромно грабували трудовий народ і місцеві торговці — власники трактиру, бакалійних та мануфактурних крамниць — брати А. і Т. Ахназарови, Є. Борисенко, Н. Кисельов, І. Марков, скупник зерна і власник складів землеробських знарядь, дерева й гасу Д. Давидович та інші.
Головним джерелом формування рядів робітничого класу в Харцизьку були розорені селяни з навколишніх сіл, а також з багатьох губерній України і Центральної Росії. Так, у 1897 році з 674 жителів селища 99 були уродженцями Донської області, а 575 — інших губерній; 13 чол.— вихідці з дворян та духівництва, 19 — з інших станів, 92 — з міщан, а 550 — з селян. Росіян налічувалось 486 чол., українців — 188, разом вони становили майже 99 проц. усієї кількості населення.
На початок XX ст. становище заводських і залізничних робітників Харцизька, як і всієї країни, ще погіршало у зв’язку з економічною кризою 1900—1903 рр. Зарплата робітників котельно-механічного заводу знизилась до 8—11 коп. за годину, або 88 коп.— 1 крб. 22 коп. за 11-годинний робочий день, а квартирна плата підвищилась до 4—5 крб. на місяць. Зменшились розцінки, зросли штрафи.
Як і скрізь по країні, у робітників Харцизька міцніла свідомість потреби в єдності та рішучих діях проти існуючого ладу. Спочатку їх масові виступи мали характер стихійних економічних страйків, які поступово набували політичної спрямованості й організованості.
Велику роль у цьому відіграв створений у 1902 році «Соціал-демократичний союз гірничозаводських робітників», що перебував під впливом ленінської «Искры» і об’єднував соціал-демократичні гуртки та групи Донбасу. В цьому ж році соціал-демократичний гурток заснували в Харцизьку. Організаторами його були ливарник котельно-механічного заводу чех Ф. Ф. Гошек, машиніст депо станції Харцизька А. В. Махов та інші соціал-демократи. Вони підтримували тісний зв’язок з Катеринославським і Донським (Ростовським) комітетами РСДРП, одержували від них літературу, листівки, прокламації і поширювали їх серед робітників Харцизька. Один з керівників «Соціал-демократичного союзу гірничозаводських робітників», а згодом відомий радянський історик, А. В. Шестаков у своїх спогадах писав, що влітку 1902 року він переховувався у залізничників станції Харцизьк, які співчували соціал-демократам. Сходки й мітинги робітників часто провадились за селищем — у Липовому лісі та Колосниковій балці.
Особливо пожвавила свою діяльність соціал-демократична організація Харцизька в 1904—1905 рр. Під її керівництвом робітники селища брали найактивнішу участь у революційних подіях 1905—1907 рр.
У відповідь на розстріл царськими сатрапами трудящих Петербурга в Криваву неділю 1905 року робітники Харцизька оголосили страйк. Опівдні 31 січня (13 лютого) 1905 року токар котельно-механічного заводу Я. Д. Литвинов, який раніше притягався до слідства і був під особливим наглядом поліції, зібрав у майстерні робітників і закликав їх наслідувати приклад інших заводів Донбасу й країни — підтримати страйкарів, поставити вимоги: поважати права робітників, поліпшити їх становище, підвищити зарплату і зменшити робочий день. Цю пропозицію прийнято було в усіх цехах. Близько 5 години вечора застрайкували всі 470 робітників заводу.
Наступного дня — 1(14) лютого — делегація виборних від робітників у складі Я. Литвинова, більшовика С. Войтенка, К. Бугрова, Я. Єременка, Л. Сахадзе і Т. Рехорда від імені страйкарів поставила адміністрації заводу вимоги, що зводились до 18 пунктів: зменшити робочий день з 11 до 10 годин з півгодинною перервою на сніданок і півторагодинною — на обід, збільшити денну зарплату в середньому на 12 коп., знизити на 35—50 проц. плату за користування квартирами, вчасно, без відрахувань і штрафів видавати зарплату, відкрити при заводі школу для безплатного навчання дітей, а також бібліотеку, лазню і медпункт, не допускати брутального поводження майстрів та адміністрації з робітниками, не звільняти організаторів страйку тощо.
Адміністрація заводу пішла лише на часткові поступки: вона погодилася в основному виконати другорядні вимоги, але відмовилася зменшити до 10 годин робочий день, підвищити зарплату і погрожувала звільнити всіх, хто не згоден стати до роботи з З лютого. На допомогу їй було надіслано війська (понад 50 козаків), прибув начальник Таганрозького округу. Проте робітники були стійкими, поводилися впевнено, відмовились починати роботу. 4 лютого на завод прийшло всього З чорнороби, а всі інші зажадали розрахунку, і протягом 4—5 лютого більшість з них було звільнено.
Намагаючись зламати опір страйкарів, війська і поліція вдалися до репресій: заарештували і вивезли в Таганрог організатора страйку Я. Литвинова, вислали по етапу на батьківщину активних учасників страйку Юхима та Івана Кравченків, G. Галушку і П. Кудимова. Десяткам звільнених робітників на вимогу поліції видавали паспорти і негайно відправляли їх у рідні місця. Страйк тривав цілий тиждень. Лише з 7(20) лютого відновились роботи на заводі — до верстатів стало 148, а з 8(21) лютого — 350 робітників. Решту — 120 чол.— було вислано з Харцизька.
В 1905 році в Харцизьку, як і скрізь у Донській області, соціал-демократична організація була об’єднана, але всередині її різко дали себе знати дві тактики: революційна тактика більшовиків і угодовська — меншовиків. Під керівництвом більшовиків у жовтні 1905 року, в період загальноросійського політичного страйку, в Харцизьку відбувся великий страйк. 18(31) жовтня 1905 року о 2-й годині дня всі робітники котельно-механічного заводу припинили роботу в цехах і з революційними піснями рушили в селище. Тут до них приєдналися страйкуючі робітники й службовці залізничного депо. Відбувся мітинг, учасники якого засуджували існуючий лад, закликали підтримати страйкарів залізниці, добиватися політичних прав, у т. ч. права обрати в Державну думу представника від робітників, поширювали листівки. Наступного дня близько 200 робітників знову вийшли на демонстрацію з червоними прапорами, після чого відбувся мітинг, на якому виступали з промовами місцеві соціал-демократи. Проте знахабнілі чорносотенці вирішили розправитися з робітниками і наступного дня 20 жовтня (2 листопада), відслуживши молебень, вирушили на завод, де почали бити учасників демонстрації.
На початку грудня 1905 року, коли вся Катерининська залізниця опинилася в руках повстанців, до боротьби з самодержавством активно готувались і робітники Харцизька. На станції відбулось кілька масових мітингів, на яких з полум’яними промовами, закликаючи до повалення самодержавства, виступали один з організаторів Горлівського збройного повстання, О. М. Кузнецов-Зубарєв, що приїхав до Харцизька, і керівники місцевої соціал-демократичної групи — робітники А. В. Махов, Ф. Ф. Гошек та інші. На мітингу вирішили створити й озброїти бойову дружину. З цією метою 9 грудня О. М. Кузнецов-Зубарєв, Андрій Махов та Степан Подрєзов запросили всіх торговців селища на вокзал і оголосили, що вони обкладаються податком. Зібрані гроші мають піти на організацію самооборони та озброєння дружини. Торговці опиралися, насилу вдалося зібрати близько 800— 1000 карбованців.
Для закупівлі зброї організували також збір грошей серед робітників заводу і залізничників. Проте придбати зброю в Таганрозі, куди послали представника дружини, не вдалося. Тоді робітники Харцизька почали виготовляти списи, кинджали, шаблі та інше озброєння, вилучивши для цього з заводського складу 92 пуди пруткового заліза. На цей час Харцизька бойова дружина налічувала близько 160 чоловік.
Під час сходки робітників для керівництва революційною боротьбою було створено бойовий страйковий комітет, або, як його назвали, комітет самооборони. До нього входили: модельник котельно-механічного заводу А. В. Редькін, гірничий інженер П. М. Штернберг, слюсар залізничного депо Ф. Д. Жученко, оглядач вагонів М. А. Тимаков, прикажчик М. І. Дєтков та робітник котельно-механічного заводу С. В. Семенов. Головою комітету обрали робітника А. В. Редькіна, кандидатами — М. І. Дєткова та М. А. Тимакова, касиром — П. М. Штернберга. Перші два засідання комітету відбулися 12 і 13 грудня на квартирі П. М. Штернберга.
Вся влада в селищі і на станції в ці дні фактично була в руках бойового страйкового комітету і дружинників.
12(25) грудня 1905 року комітет розробив і затвердив докладну інструкцію про охорону Харцизька на випадок появи козаків. Всю територію було розбито на три райони: завод, заводське і пристанційне селища. Охорону кожного району доручали загонові дружинників з 36 чоловік, які чергували в три зміни (по 12 чоловік у кожній). Загін, що охороняв район станції (ним командував М. Тимаков), повинен був стежити за телеграфом, щоб не допустити виклику козаків. По залізничному телеграфу комітет самооборони підтримував зв’язок з іншими станціями, а на колії весь час був черговий паровоз. З метою підтримання революційного порядку комітет закрив винну крамницю та буфет із спиртними напоями.
Дружинники Харцизька одержали частину зброї, яку везли з Таганрога представники горлівських робітників. З бойовими страйковими комітетами інших станцій було укладено угоди про взаємодопомогу в разі нападу козаків. Агітатори закликали всіх робітників до активної збройної боротьби. Дівчата П. Рожкова і М. Ф. Дуброва, дочки робітників, за завданням Харцизької соціал-демократичної групи приготували червоний прапор, вигаптувавши на ньому революційний лозунг «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!».
14 і 15 (27 і 28) грудня Харцизький бойовий страйковий комітет одержав кілька телеграм з Гришиного, Горлівки, Микитівки. Товариші по зброї повідомляли про свою підготовку до повстання і закликали до цього робітників Харцизька.
16(29) грудня з Горлівки надійшла телеграма, в якій повідомлялось про збройну сутичку робітників з військами. Телеграма закінчувалась проханням допомоги.. Над Харцизьком залунали тривожні паровозні й заводські гудки. На станції перед робітниками, що зібралися, виступили машиніст А. В. Махов, помічник начальника станції П. С. Руденко, К. Ф. Шеліхов, шляховий майстер А. С. Троян, інженер П. М. Штернберг. Вони закликали робітників озброюватись і негайно виїздити на допомогу горлівцям.
Трудящі Харцизька відгукнулися на цей заклик. Того ж дня, надвечір, у Горлівку виїхав озброєний загін харцизьких дружинників на чолі з його керівниками. Тільки А. В. Махов та П. С. Руденко з частиною дружинників лишилися на місці, охороняючи станцію і підтримуючи телефонний зв’язок з Горлівкою. Всього в Горлівському збройному повстанні 17 грудня 1905 року брало участь понад 100 дружинників Харцизька. Повстанцям не вистачило досвіду і зброї, їх було мало. Все це спричинилося до поразки. Бойова дружина опівдні 17 грудня повернулася до Харцизька, але не в повному складі: кілька дружинників загинуло в бою, від ран помер робітник Я. С. Бурцев.
В ніч на 17 грудня дружинники, що охороняли станцію, під керівництвом машиністів А. Махова, І. Опрятного та І. Антонова, робітників котельно-механічного заводу В. Коляди й С. Гайворонського, М. І. Дєткова та ін., роззброїли трьох поліцейських урядників у Харцизьку, а дружинники з П. М. Штернбергом на чолі, які повернулися з Горлівки, відібрали зброю у 4 солдатів, присланих для охорони поштової контори. Ще кілька днів влада в Харцизьку лишалася в руках страйкового комітету і бойової дружини.
20 грудня 1905 року (2 січня 1906 року) сюди прибули козаки. Почались арешти й розправа над революційними робітниками. Заарештували А. Махова, Ф. Жученка, С. Гайворонського, С. Подрєзова, М. Дєткова, П. Руденка, В. Коляду-Крамного, М. Долозіна, К. Шеліхова, І. Чебаненка, К. Зайцева, А. Трояна, М. Тимакова, І. Опрятного, І. Антонова та ін. У 1906 році відбувся суд, який присудив перших 8 чоловік з них до різних строків тюремного ув’язнення. Частині дружинників (Ф. Гошек, А. Редькін, П. Штернберг, С. Семенов та ін.) вдалося сховатися від поліції.
В період спаду революції партійні організації країни перебудовували свою роботу. В серпні 1906 року відбулась конференція соціал-демократичних організацій великих станцій Катерининської залізниці, на якій створено було окрему залізничну організацію, очолену вузловим комітетом РСДРП. До неї увійшла і Харцизька соціал-демократична група. Влітку 1906 року під її керівництвом трудящі Харцизька не раз збиралися на мітинги і сходки.
Після поразки революції внаслідок репресій ряди соціал-демократів (більшовиків) дуже поріділи. І все ж, переборюючи труднощі, більшовики провадили політичну роботу в масах.
У 1909 році деякий час був токарем на Харцизькому заводі і вів революційну агітацію серед трудящих видатний діяч нашої партії М. М. Шверник. З жовтня 1911 року по лютий 1912 року в Харцизьку жив і працював на заводі один з учнів Ленінської школи в Лонжюмо, донецький робітник, член Комуністичної партії з 1904 року І. С. Білостоцький, кооптований до складу ЦК РСДРП в період роботи VI (Празької) конференції РСДРП.
В роки реакції становище трудящих Харцизька погіршало, почастішали арешти, звільнення й штрафи. Ще в 1906 році власники закрили котельно-механічний завод, поставивши його на консервацію. Сотні робітників було викинуто на вулицю. Консервація заводу тривала більш як 3 роки.
В 1910 році котельно-механічний завод придбало «Генеральне товариство Макіївських сталеливарних заводів» (перетворене в тому ж році в товариство «Російський гірничий і металургійний уніон») і зробило його філіалом Макіївського металургійного заводу. Відтоді завод трохи розширили; було відремонтовано старі і споруджено нові корпуси механічного та чавуноливарного цехів, налагоджено виробництво оцинкованого заліза. Значна частина виготовлюваного на ньому устаткування й різних деталей вироблялася в основному для потреб головного підприємства — Макіївського металургійного заводу. З 1914 року, після введення в дію нового цеху зварювання сталевих труб, котельно-механічний завод став називатися трубним. В роки першої світової війни тут було обладнано майстерню для штампування снарядів, яких тільки в 1916 році виготовлено близько 685 тис. штук.
Крім трубного, напередодні першої світової війни у Харцизьку працювали ще 2 невеликі заводи, що виникли на базі розширених майстерень Шліхта і виготовляли землеробські знаряддя. Ці підприємства випускали також різне литво, ковкий чавун, фітинги (сполучні частини трубопроводів), вентилі та інші вироби. З 1914 року вони перейшли до рук французьких капіталістів і почали називатися заводами «Фрессе» і «Рено». В селищі були також цегельний завод і 2 парові млини.
Вантажооборот станції Харцизька в 1910 році становив понад 8 млн. пудів, а щодобовий оборот — до 1000 вагонів. На станції діяла дільниця колійної служби, паровозне депо, вагонні майстерні, різні склади. Тут навантажували, головним чином, вугілля, що надходило з рудників, метал і продукцію місцевих заводів, а також хліб.
Значно розширилося селище. На початок 1912 року в ньому налічувалось близько 250 дворів з населенням понад 1500 чоловік. На станції відкрили приймальну палату, але медичне обслуговування населення лишалося незадовільним, лютували епідемії. Тільки в 1916 році в селищі хворіло понад 550 чоловік — кожний третій житель.
Багато дітей робітників не мали можливості вчитися, хоч у селищі були і цер: ковнопарафіяльна школа, відкрита на початку XX ст., і залізничне двокласне училище.
Вже в перші дні світової війни, наприкінці липня 1914 року, в Харцизьку та Макіївці спалахнули заворушення мобілізованих в армію запасних і робітників, що вилились у збройну сутичку з військами. У квітні 1915 року протягом двох тижнів не працювали всі цехи трубного заводу.. Страйкарі вимагали підвищити на 25 проц. зарплату, поліпшити постачання робітників. Страйковий комітет очолював токар трубного заводу Микола Богуш, який пізніше, в 1920 році, вступив до партії більшовиків.
Після Лютневої революції, на початку березня 1917 року, в Харцизьку створюється Рада робітничих депутатів, в якій переважали меншовики та есери. Тоді ж було створено і т. зв. громадський комітет. В середині березня 1917 року в селищі відбувся великий мітинг трудящих, на якому виступили, викриваючи оборонців, більшовики І. Вишняков та П. Борман, що приїхали з Макіївки.
Навесні 1917 року в Харцизьку утворилась група більшовиків, одним з активних учасників якої був робітник трубного заводу І. Й. Зубков, член більшовицької партії з квітня 1917 року. Але до кінця жовтня 1917 року група входила до складу об’єднаної організації РСДРП, в якій переважали угодовці.
Під час корніловського заколоту, в кінці серпня 1917 року, на станції Харцизька було створено ревком. До нього увійшли робітники, які активно підтримували позицію більшовиків: М. Г. Сторчак, Г. Товстуха, М. Пампура, Ф. Сопін та ін. Очолив революційний комітет Є. Г. Сторчак.
В селищі і на трубному заводі не раз відбувалися мітинги робітників. Учасники їх висували вимоги: вивести міністрів-капіталістів із складу Тимчасового уряду, покінчити з імперіалістичною війною, передати владу Радам.
Трудящі Харцизька з радістю вітали перемогу Жовтня. Вже в перші дні влада в селищі перейшла в руки переобраної Ради робітничих депутатів. Багато робітників вступили в партію більшовиків. Наприкінці жовтня 1917 року в будинку Ради робітничих депутатів відбулися збори всіх трудящих селища, на яких з доповідями виступили члени Таганрозької Ради робітничих і солдатських депутатів — більшовики Нильков та Смирнов. Збори вирішили створити в Харцизьку більшовицьку організацію. Того ж дня створено було Харцизький комітет РСДРП(б). Порвавши з угодовцями, до більшовицької організації вступили і деякі колишні меншовики та есери.
Проте з перших днів трудящим Харцизька, як і інших районів Донбасу, довелось із зброєю в руках захищати завоювання Жовтня від каледінців. Уже 25 жовтня 1917 року генерал Каледін запровадив воєнне становище в Донській області, у т. ч. і в Троїцько-Харцизькій волості. З початку листопада каледінські банди на чолі з осавулом Чернецовим лютували в районі Макіївки, Харцизька, Ясинівки. Для відсічі білокозакам трудящі селища, очолювані більшовиками, створили в листопаді 1917 року загін Червоної гвардії та ревком, головою якого став більшовик І. Й. Зубков. Представники Харцизького ревкому брали участь в з’їзді 15 ревкомів Донбасу, який відбувся 4(17) грудня 1917 року в Микитівці.
З кінця грудня 1917 року в районі Макіївки, Ясинівки, Ханженкового, Харцизька, Юзівки точилися запеклі бої з каледінцями. 8 січня 1918 року об’єднані червоногвардійські загони Донбасу, а також революційні загони, що прибули з Петрограда й Москви, під керівництвом Р. Ф. Сіверса визволили Харцизьк від білокозачих банд Каледіна.
В селищі відновила свою діяльність Рада. 16 лютого 1918 року ВРНГ націоналізувала підприємства товариства «Російський гірничий і металургійний уніон» у Макіївці, до яких належав і Харцизький трубний завод, керувати яким стало робітниче правління, очолене більшовиком В. М. Бажановим.
Проте незабаром робітникам Харцизька разом з трудящими всієї України довелося боротися проти австро-німецьких окупантів. На заклик Центрального штабу Червоної Армії Донбасу, який перебував у Юзівці, в березні 1918 року в селищі почався додатковий запис до Червоної Армії. 29 березня 1918 року виконком Харцизької Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів послав своїх представників — О. Погорєльцева й С. Термету — до Микитівки, в штаб революційних військ, щоб одержати зброю та обмундирування для 150 чоловік добровільної бойової дружини селища.
Наприкінці квітня 1918 року німецькі окупанти зайняли Харцизьк. Закрилися заводи. Сотні трудящих, втративши роботу, опинились на вулиці, населення голодувало, зазнавало репресій.
Підпільною роботою в селищі в цей період керував більшовик І. Й. Зубков. Він не раз виїздив до Москви, доставляючи звідти гроші і літературу. З допомогою робітників М. Пампури та О. Майсака, машиністів Н. Лугового і М. Круглякова І. Й. Зубков привозив у селище листівки й прокламації.
Трудящі Харцизька взяли активну участь у всеукраїнському страйку залізничників. З 22 липня припинився рух поїздів на дільниці Ростов—Таганрог—Харцизьк—Микитівка. Донське бюро ЦК РКП(б) 18 вересня 1918 року повідомляло в ЦК партії про встановлення зв’язку з підпільними організаціями Макіївки, Юзівки, Єнакієвого, Харцизька та інших міст.
В листопаді 1918 року, після революції в Німеччині, окупанти почали виводити свої війська з Харцизька. Але слідом за ними райони Донбасу захопили білокозаки й денікінці. Каральні загони жорстоко придушували будь-які спроби до повстання.
Проте і в той час, як видно з доповіді Донського бюро ЦК РКП(б) від 13 січня 1919 року, в Харцизьку діяла підпільна більшовицька організація. Залізничники виводили з ладу паровози, затримували поїзди, засипали в букси вагонів пісок. Навколо підпільного осередку в Харцизьку почав створюватись бойовий загін. Підпільники на чолі з І. Й. Зубковим підтримували зв’язок з Донським бюро ЦК РКП(б) і з Ростовським підпільним центром.
На початок травня 1919 року радянські війська — частини 8-ї, 9-ї, 13-ї армій Південного фронту і 2-ї Української радянської армії, розгромивши білокозаків, визволили північні й західні райони Донбасу і підійшли до Харцизька. 19 травня 1919 року 42-а дивізія 13-ї армії зайняла хутір Іванівський, за 2 версти на захід від станції Харцизьк. Проте, скориставшися з заколоту Григор’єва і зради Махна, білогвардійці незабаром перейшли в наступ. 22 травня вони прорвали фронт на південь від Юзівки, а на початок червня 1919 року захопили весь Донбас.
На заклик партії більшовиків трудящі піднялись на боротьбу проти денікінців. В Харцизьку діяла підпільна група. Але скоро почались арешти. Білогвардійці схопили й розстріляли колишнього члена ревкому Г. Я. Товстуху.
1 січня 1920 року частини Першої Кінної армії визволили Харцизьк від денікінців. На станції було взято в полон 300 білогвардійців, захоплено 50 кулеметів. Всіляко допомагали червоноармійцям трудівники селища, постачали їм продовольство. Чимало жителів Харцизька пішло в ті ж дні до Першої Кінної.
Почали відроджуватись органи Радянської влади. На початку січня 1920 року створюється Харцизький районний ревком, очолений І. Й. Зубковим. 14 січня 1920 року ревком Донбасу, а 19 січня — Донгуббюро КП(б)У ухвалили рішення про об’єднання районів. Харцизьк, як і Макіївка, включались до складу Юзів-ського району, спочатку на правах волостей (Харцизьким волревкомом з березня по червень 1920 року керував І. Й. Зубков, пізніше його перевели на роботу в Юзівку), а з червня — підрайонів. У 1920 році до Харцизького підрайону входили селища Харцизьк та Іловайськ, села Благодатне, Зуївка, Нижня Кринка, Золотарівка та інші населені пункти. 31 серпня 1920 року відбувся перший підрайонний з’їзд Рад. Тут обрано було виконком, членами якого стали Д. Івахін, С. Хитрик та інші. При виконкомі були організовані відділи: військовий, земельний, народної освіти та інші. Під осінь 1920 року в підрайоні замість волостей утворили 20 сільрад, які розгорнули велику організаторську та політичну роботу серед населення.
Трудящі селища почали відбудовувати народне господарство. На трубному заводі на початок 1920 року працював лише один цех — механічний. З холодними топками стояли паровози. Не було маневрового паровоза, і вагони з вугіллям підтягували до заводської кочегарки на волах. Не працювали заводи «Фрессе» і «Рено». Не вистачало продовольства.
Велику організаторську роботу серед жителів селища проводив Харцизький більшовицький осередок, відновлений 5 січня 1920 року. В ньому налічувалось 5 комуністів (І. Й. Зубков, І. Шимонов, Т. К. Кириченко та інші). Створено було також групу співчуваючих у складі 40 чоловік.
Швидко зростали ряди комосередку. Секретарем його спочатку був І. Шимонов, а потім Л. Степанов. Тільки під час проведеного в березні партійного тижня в Комуністичну партію вступило 107 чоловік. У травні комосередок уже налічував 136 комуністів. Незабаром замість нього створені комосередки на заводах трубному, «Рено» («Ремруд»), у селищі й на залізничній станції, в деяких селах підрайону.
Комуністи Харцизька провели велику роботу по підготовці підрайонної партійної конференції, яка відбулася в червні 1920 року. На ній обрали підрайпартком. Секретарями підрайпарткому у червні—грудні 1920 р. були Л. Степанов, М. Мокрий, І. Кравченко, а членами його — С. Хитрик, П. Чулков, Я. Лисенков, М. Богуш, Д. Івахін, Д. Сбєжнєв, Є. Лебедева та інші.
30 червня 1920 року при Харцизькому підрайкомі партії було організовано жінвідділ. Очолювала його спочатку член підрайкому вчителька Є. В. Лебедева, а потім — комуністки М. Ф. Жила і X. Д. Килипенко. Учасниці Харцизької підрайонної конференції жінок, що відбулась 29 серпня 1920 року, заявили у прийнятій резолюції: «… завдання Компартії близькі нам, робітницям і селянкам. Ми обіцяємо активно підтримувати партію в усіх починаннях її на благо трудового народу3.
Ще 19 березня 1920 року відбулися перші збори Харцизького селищного комсомольського осередку. Було обрано бюро. До нього ввійшли молоді робітники М. А. Кривоченко (голова), О. В. Скляров (секретар) та ін. На початок грудня 1920 року селищна організація КОМУ налічувала 64 комсомольці. У червні 1920 року створено Харцизький підрайком комсомолу. Першим секретарем його був обраний В. М. Коптев.
У 1920 році багато комуністів і комсомольців селища брали участь у боях проти білополяків та Врангеля. На заклик Юзівського районного комітету КП(б)У в селищі було створено загін для боротьби з бандами.
В бою з бандитами героїчно загинув слюсар трубного заводу, комуніст 3. В. Голуб’ятников. У лапи до махновців потрапив також один з ватажків харцизьких комсомольців О. Скляров, який повертався в грудні 1920 року з госпіталю після другого поранення на Південному фронті. Змордований махновцями, він незабаром помер. Від рук бандитів загинув і секретар партійного осередку шахти «Капінус» (тепер шахта «Донпаливо») І. Євзан. У 1939 році з ініціативи вчителів школи № 1 на могилі О. Склярова та І. Євзана на вулиці Жовтневій було споруджено обеліск, а в 1968 році — пам’ятник. їх іменами названо вулиці міста.
Самовіддано працювали на відбудові зруйнованих підприємств робітники. 2 березня 1920 року на трубному заводі відбулися загальні збори. Учасники їх прийняли резолюцію, в якій писали: «…клянемося перед нашою молодою соціалістичною республікою в тому, що ми зробимо все, щоб піднести продуктивність праці…, подолати тяжку економічну розруху і тим самим прискорити перемогу над світовою буржуазією».
Комосередки стали ініціаторами багатьох недільників і суботників, що прискорили відбудову заводів і залізничного транспорту. Вже навесні 1920 року почав працювати трубний завод, дали продукцію підприємства «Фрессе» і «Рено». Рішенням Промбюро ВРНГ на Україні всі 3 заводи було націоналізовано.
Підприємства, крім звичайної своєї продукції, випускали і ремонтували устаткування для рудників Донбасу. Трубний був тісно зв’язаний з Макіївським металургійним заводом і являв собою його філіал. Заводи «Фрессе» і «Рено» об’єднали в один, перейменований на Другий державний ремонтно-рудниковий завод («Ремруд»). Він в основному виконував замовлення гірників Донбасу. Під кінець 1920 року на ньому працювало 186 робітників і службовців. Створене тут робітниче правління очолив комуніст І. Г. Міщенко.
Одночасно з відбудовою промисловості налагоджувалось продовольче постачання трудящих. Велику групу комуністів направили на продроботу. На трубному заводі створили підсобне господарство, де вирощували овочі, в селищі відкрили продовольчий магазин, націоналізували обидва млини.
Трудящі селища одержали близько 3 тис. десятин колишніх поміщицьких земель. Влітку 1920 року тут створюється комітет незаможних селян.
Плодотворно працювали культурно-освітня, земельна та інші комісії Ради робітничих і селянських депутатів. У 1920 році в селищі відкрито клуб залізничників, який назвали «Червоний стяг праці». В ньому організували гуртки художньої самодіяльності, відбувалися збори трудящих. Працювали обидві школи, гурток ліквідації неписьменності, дитячий будинок, лікарня.
В роки відбудови народного господарства (1921 — 1925) трудящим Харцизька довелось перебороти багато труднощів. У 1921 році в Харцизькій волості, куди, крім селищ Харцизька й Трубного, входило ще 6 хуторів (Золотарівка, Майсаки, Цецюра, Панасенко, Капінус і Нове Життя), в яких налічувалось від 3 до 15 дворів, було 837 голодуючих, у т. ч. понад 550 дітей. Комосередок, волосна Рада і КНС збирали кошти на допомогу голодуючим, добивались розширення городництва, посівної площі.
У 1921 році держава закріпила за населенням волості 4270 десятин землі, в т. ч. 2867 — за жителями селища, 155 — за трубним заводом. Освоювати цю землю доводилося з великими зусиллями, тому що в селищі до того майже не займалися сільським господарством, не було потрібної робочої худоби й реманенту. В 1922 році засіяли тільки 1224 десятини. За даними перепису, на початку 1923 року в Харцизьку було 1762 десятини ріллі. З 611 господарств 359 не мали посівів, у 352 не було худоби, у 170 — робочої худоби.
На заклик комосередку і КНС місцева біднота поступово переходила до колективного обробітку землі. Вже в 1921 році в селищі організувалася сільгоспартіль «Хлібороб». На початок 1925 року вона об’єднувала 5 незаможних господарств (38 чоловік). Артілі належали 128 десятин землі, трактор, 4 плуги, 3 сівалки, 2 косарки, парова молотарка. Держава надала необхідні кредити: в 1924 році — 1800 крб., у 1925 році — 8000 карбованців.
На допомогу землеробам створено було споживчу й кредитну кооперацію, що об’єднували 365 чоловік, касу взаємодопомоги, до якої входили всі члени КНС. Активними членами комнезаму були в селищі А. В. Кривоченко (голова), Й. Я. Зубков, С. О. Марченко, П. М. Похило, М. Ф. Мокрий, С. Є. Тимофієнко, І. І. Лесунов та інші.