Історія виникнення та заселення Донеччини
Донецька область розташована в степовій зоні на південному сході республіки. На південному заході й заході вона межує із Запорізькою та Дніпропетровською, на півночі і північному заході — з Харківською, на північному сході — з Ворошиловградською областями УРСР, а на сході з Ростовською областю РРФСР. На півдні область омивається Азовським морем. Її територія — 26,5 тис. кв. км (4,4 проц. території республіки). Населення — 4,9 млн. чоловік (10,4 проц. жителів УРСР), середня густота на 1 кв. км — 184,7 чол. У містах проживає 87,4 проц., у селах — 12,6 проц. населення. Українців — 55,5 проц., росіян — 37,6 проц. В області 18 адміністративних районів, 49 міст, з них 19 обласного підпорядкування, 138 селищ міського типу і 1254 сільські населені пункти, підпорядковані 196 сільським Радам.
Поверхня місцевості — хвилясто-рівнинна. Найбільші підвищення (до 350 м) — на північному сході Донецького кряжа. На території області протікають ріки Сіверський Донець і Кальміус, які належать до басейнів Дону та Азовського моря. 6 кілька озер: Лиман (поблизу м. Красного Лиману), Банне (в Слов’яногірську) та З солоних озера (в районі Слов’янська). Через обмаль водних ресурсів для постачання міст і промислових підприємств широко використовуються штучні водосховища: Карлівське (на р. Вовчій), Зугресівське (на р. Кринці), Старокримське (на р. Нальчику), Глухівське та інші.
Донецька область — вугільно-металургійна база УРСР. Тут зосереджено 40 проц. вугільних запасів УРСР — понад 19 млрд. тонн. Є також поклади високоякісних флюсових та будівельних вапняків, доломіту, гіпсу, вогнетривких і пластичних глин, кварцового піску, крейди, пісковику, кристалічних будівельних матеріалів, зосереджено 56 проц. усіх запасів цементної сировини республіки. У надрах східного крила Артемівської улоговини і південно-східного крила Слов’янського купола залягають найбільші поклади солі в СРСР. У 1964 році за 20 км від міста Жданова виявлено поклади залізної руди, які обчислюються в 1 млрд. тонн.
Грунтово-кліматичні умови сприятливі для вирощування зернових і технічних культур — озимої та ярої пшениці, кукурудзи, ячменю, соняшнику. Грунти тут переважно чорноземні. По долинах річок Мокрих Ялів і Бахмутки, на узбережжі Азовського моря, а також вздовж рік, що впадають у моря, трапляються солонці.
Заселення території області почалося ще за доби палеоліту. Пам’ятки кам’яного віку відомі більш як у 35 пунктах. Найдавнішу з них було виявлено поблизу Амвросіївки, її датовано раннім палеолітом (300—100 тис. років тому). Стоянки кінця раннього палеоліту відкриті поблизу Олександрівки та Антонівки, у Марійському районі (100—30 тис. років тому). Майстерні для обробки кременю тієї ж доби виявлені біля сіл Білоярівки, Успенки і Новоклинівки Амвросіївського району.
Поселення пізнього палеоліту (30—14 тис. років тому) відкриті поблизу Сівер-ського Дінця, біля сіл Богородичного, Пришиба, Тетянівки. Широко відома стоянка мисливців на зубрів, розташована поблизу Амвросіївки. Менше вивчений мезоліт (13—8 тис. років тому). До цієї пори належать залишки поселень, виявлених біля сіл Дронівки Артемівського району, Діброви Краснолиманського району, в урочищі Кремінна Гора недалеко від с. Олександрівки Марійського району.
На території області відомо 25 неолітичних пам’яток (V—III тис. до н. е.). Поселення цього періоду виявлені вздовж берегів Сіверського Дінця — у селах Брусівці, Дронівці, Іллічівці, Райгородку та ін. На території області тоді були центри видобутку та обробітку кременю — біля с. Широкого Амвросіївського району відкрито штольневі виробки. Донецький кремінь був також предметом міжплемінного обміну. Відомо понад 30 древніх майстерень біля Казенного Торця, Сухого Торця, Кривого Торця, Бахмутки, Осики, Кринки та ін. Гадають, що вони існували і в часи раннього металу (III—II тис. до н. е.).
1930 року на території Донецької області відкрито пам’ятку європейського значення — могильник неолітичного часу (поблизу м. Маріуполя), де розкопано 122 поховання.
Більш як у 80 пунктах, переважно поблизу Сіверського Дінця, Бахмутки і в Приазов’ї, знайдено пам’ятки періоду міді — бронзи (III—І тис. до н. е.) Древні розробки міді поблизу Артемівська, в Клиновому, Калинівському і поховання майстра-ливарника в Краматорську свідчать про те, що територія Донецької області була одним з центрів видобутку й обробки міді.
У VII ст. до н. е. з появою кочових скотарських племен скіфів на території області з’являються залізні знаряддя праці. Ці землі у IV ст. до н. е. були складовою частиною скіфського державного об’єднання (царства Атея). Скіфи залишили в степу нечисленні (відомі в 6 пунктах) курганні поховання поблизу м. Ями, Артемівська, Жданова. Великий інтерес викликає скіфська статуя V ст. до н. е., знайдена біля селища Ольхівчика (нині входить у межі м. Шахтарська).
У II ст. до н. е. в донецьких степах з’являються сармати, які прийшли із Заволжя. Найвідоміші пам’ятки цього часу — сарматські поховання біля с. Новолуганського, коло м. Слов’янська і с. Прелесного. З IV ст. цю територію захоплюють нові орди кочівників. Після навали у IV ст. гуннів в VI ст. тут побували авари, а в кінці VI і в VII ст. ст. — болгари. У VIII—X ст. донецькі степи заселяють землеробсько-скотарські племена т. зв. салтівської культури. Пам’ятками цієї культури є залишки укріплених поселень, виявлені біля сіл Маяків, Сидорового, Богородичного, могильники поблизу с. Іллічівки і біля с. Райгородка на Сіверському Дінці. Всього на території області відомо понад 20 пам’яток цієї культури. Наприкінці IX ст. сюди вторглися печеніги, витіснені в XI ст. торками, яких у середині XI ст. вигнали половці. На Донеччині виявлено близько 40 кам’яних надмогильних скульптур IX—XIII ст. ст.— слідів перебування тут кочівників. У с. Ямполі на Дінці розкопано печенізьке поховання, у м. Ясинуватій знайдено могили торка й половця, біля с. Новоіванівки Амвросіївського району — поховання багатої кочівниці.
Після успішного походу київського князя Святослава в 965 році проти хозар і заснування Тмутараканського князівства посилився вплив Давньоруської держави на ці землі. Слов’яни почали селитися в Подонні та на узбережжі Азовського моря. Відбиваючи набіги кочових племен, війська Володимира Мономаха досягали Азовського моря. Вони здобули половецькі міста на Сіверському Дінці, примусивши кочівників відійти за Дон і Волгу в степи Північного Кавказу та Південного Уралу.
У 20-х роках XIII ст. на південному сході Русі з’явилися войовничі орди монголо-татар. 1223 року, щоб відвернути просування татар на Русь, Київський, Галицький, Волинський, Смоленський та інші полки разом з половцями вирушили назустріч татарським ордам у Приазовські степи. Переправившись через Дніпро, вони досягли річки Калки — притоки Кальміусу (нині територія Новоазовського району). Тут полки стали табором. Спочатку в битву з татарами вступили Данило Романович і Мстислав Удалий, але через внутрішні незгоди їх не підтримали всі полки. Розлад у ряди руських військ внесли половці, які під натиском татар почали втікати. Ця, за словами літописця, «січа зла й люта» закінчилася поразкою військ руських князів.
Після навали татар і утворення Золотої Орди територія краю тривалий час лишалася малозаселеною. На початку XVI ст. значна частина її входила до складу войовничого Кримського ханства, яке виникло внаслідок розпаду Золотої Орди і залежало від султанської Туреччини. У другій половині XVI ст. цими степовими просторами кочували васали кримського хана — ногайські татари, які прийшли з Північного Кавказу.
Агресивні орди турецько-татарських феодалів, що захопили північне узбережжя Чорного та Азовського морів, являли серйозну небезпеку для Російської держави. Тому, починаючи з другої половини XVI ст., тут створюються оборонні лінії для зміцнення південних кордонів країни. На початок 1571 року на півдні налічувалося 73 сторожі, в т. ч. Бахмутська (нині м. Артемівськ) і Святогтрська (нині м. Слов’яногірськ), розташовані на півночі сучасної області. У цих сторожах з весни і до пізньої осені перебували сторожові пости, які несли патрульну службу в межах 10—30 верст вздовж Дінця від ріки Оскола до Тора6.
Біля прикордонних сторож і на південь від них — до берегів Азовського моря, тобто на землях, де кочували орди кримського хана, почали оселятися станами і зимівниками «вільні люди» — козаки. Охороняючи риболовні, сінокосні та інші угіддя, вони протистояли розбійницьким нападам татарських орд в районі Дону і Сіверського Дінця. Один з таких загонів отамана Михайла Черкашеніна в 60-х роках XVI ст. розгромив татарські улуси на Азовському узбережжі. У другій половині XVI ст. українські козаки почали вступати на сторожову службу до російського уряду і поступово заселяти північні землі сучасної області. В південній частині, в Приазов’ї, запорожці мали рибні промисли, для охорони яких поставили в гирлі Кальміусу сторожу Домаху. На схід від Кальміусу, по берегах Грузького Єланчика, Кринки і Міусу, тобто на південно-східних землях сучасної області, донські козаки займалися риболовством і сінокосом. І запорізькі, і донські козаки влаштовували спочатку тимчасові зимівники та сторожові стани. Поступово в цих зимівниках зосереджувалася основна господарська діяльність, а згодом вони ставали хуторами, коли козаки перебиралися сюди на постійне проживання. Зимівники донських козаків вздовж Бахмутки та Сіверського Дінця на півночі області з’являються вже на початку XVII ст. Наприкінці XVII ст. сторожову службу на південних землях несли козаки Ізюмського слобідського козацького полку. Із спорудженням фортець і створенням регулярної сторожової служби на незаселених землях півдня осідали, крім козаків, українські та російські селяни-втікачі, служиві люди. Вони були першими солеварами й будівниками «соляних» фортець, засновниками багатьох слобід, т. зв. Слобідської України, південна частина якої простягалася аж на північ сучасної території області. Під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр., особливо після Білоцерківської угоди (1651 р.), коли польська шляхта почала повертатися на Україну в свої колишні маєтки, посилився приплив українців на ці землі з Правобережжя. Саме тоді зросло населення містечок Маяків і Тора (нині м. Слов’янськ).
Російський уряд охоче приймав на службу українських переселенців, які мужньо захищали південні кордони держави. їм надавалися деякі пільги у користуванні землею, ріками, веденні торгівлі. Відстоюючи у безперервній боротьбі проти турецько-татарських завойовників своє життя і майно (набіги татар тривали з невеликими перервами аж до 1769 року), поселенці крок за кроком освоювали степові простори. Переселенці з України перенесли на нові місця свій досвід вирощування зернових культур. У землеробстві переважала перелогова система Як землеробські знаряддя застосовувалися дерев’яний плуг із залізним лемешем, соха, дерев’яна борона, коса, серп та ін. Важливою галуззю сільського господарства було також скотарство, яке швидко розвивалося завдяки наявності випасів та сприятливим кліматичним умовам краю. Велику роль в господарстві місцевих жителів відігравали бджільництво, рибальство, борошномельна справа й винокуріння. Розвивалося і садівництво; у садах вирощували вишні, яблуні, сливи і навіть виноград.
Тут були вільні землі, тому феодальне гноблення не відчувалося так гостро, як в інших місцях України. Тимчасом переселенців більшало, зміцніли оборонні рубежі на півдні країни. Всіляко сприяючи зміцненню великого феодального землеволодіння на півдні, уряд царя Олексія Михайловича роздавав землі разом з переселенцями козацькій старшині і поміщикам.
У другій половині XVII ст. північні землі області, в т. ч. Бахмут, Тор, Маяки, Райгородок та ін. населені пункти, входили до складу Ізюмського козацького полку. Слобідські козаки поділялися на дві групи: виборних (компанійців) і підцомічників. Компанійці відбували військову службу, а підпомічники (від 2 до 20 на одного виборного козака) постачали їм провіант, гроші, одяг та ін. Багато підпомічників не мали свого господарства і жили при заможних козацьких сім’ях, перетворюючись з часом на кріпаків. Серед пригнобленого населення були також ремісники, дрібний торговий люд, робітні люди, що працювали на соляних варницях Тора й Бахмута.
Поступово складалася заможна частина «домовитих» і серед донських козаків, які жили в районі Бахмута. З неї обирали старшин на чолі з отаманом. У господарствах «домовитих» козаків і старшини дедалі більшого значення набувало використання праці залежних або найманих людей. Місцева козацька старшина захоплювала землі, що належали селянам, значні ділянки одержувала вона також від царського уряду на підставі «помісного» права. На спадкові вотчини перетворювалися й землеволодіння російських військовослужбовців.
Основну масу населення донецьких степів становили селяни. Багато з них жили на землях, захоплених старшинами, що, як і поміщики та духовенство, поступово ставали великими феодальними землевласниками. Трудящі маси — селянство, рядове козацтво та інші верстви залежного населення — вели безперервну боротьбу проти засилля козацької старшини, царських воєвод, поміщиків, духовенства. Так, наприклад, торські та маяцькі поселенці тривалий час боролися проти Святогірського монастиря, який примушував їх відбувати різні повинності за користування земельними угіддями, лісами, рибними ловами, збирав плату за переправу через Донець на торські солеварниці. В 1663 році торські та маяцькі селяни відібрали у монахів перевіз через Донець і частину земельних угідь.
Непримиренність класових інтересів бідної і заможної частини населення проявилася з особливою силою під час селянської війни під проводом Степана Разіна. Восени 1670 року повстання охопило Тор і Маяцький острог, де діяв загін Олекси Хромого. У збройній боротьбі проти урядових військ брали тоді активну участь робітні люди торських солеварень, козацька голота Ізюмського полку і запорожці.
На початку XVIII ст. царський уряд став відбирати у донських козаків землі вздовж ріки Бахмутки і середньої течії Сіверського Дінця, оскільки тут було місце масового зосередження втікачів. У 1704 році Петро І передав значну частину цих земель Ізюмському полку, що викликало велике невдоволення донських козаків, які в жовтні 1705 року розорили соляні варниці поблизу Бахмута. Для розслідування справи сюди прибув дяк Горчаков, але його заарештував бахмутський отаман К. О. Булавін. 1707 року уряд остаточно передав землі Ізюмському слобідському полку. Весною й літом 1708 року в пониззі Дону вибухнуло повстання, очолюване бахмутським отаманом К. О. Булавіним. Безпосереднім приводом до нього була жорстока розправа, вчинена над населенням каральним загоном Ю. Долгорукого, якого Петро І послав на Дон, щоб розшукати й повернути поміщикам селян-утікачів. Уже в червні у районі Сіверського Дінця діяли загони під керівництвом Микити Голого, Сергія Безпалого і Семена Драного, до якого приєдналося близько 1,5 тис. запорожців, що прибули на допомогу повсталим.
Після розгрому повстання Петро І наказав спалити над Дінцем козацькі містечка, а разом з ними — слободи й хутори українських та російських поселенців, де проживали селяни-втікачі. Було спалено Бахмут і Тор, покарано смертю 7 тис. чоловік.
Лише через два десятиліття, коли в 1731 році почалося будівництво т. зв. Української укріпленої лінії, відновився приплив населення до північних земель сучасної області. Сама охорона редутів і фортець цієї лінії налічувала близько 22 тис. чоловік.
Продовжуючи боротьбу проти Туреччини й Кримського ханства за вихід до Чорного моря, царський уряд заселяв південні землі також іноземними колоністами. У 1723— 1750 рр. він запросив на військову службу сербів, волохів, греків і болгар, які знемагали під гнітом султанської Туреччини і Австрійської монархії. 1729 року серби заселили землі між Тором і Бєлгородською лінією. В 1753 році до цього району прибув новий загін сербів на чолі з полковником Райко Прерадовичем. Вони заснували військові поселення у північно-східній частині Бахмутського повіту, адміністративним центром яких стало місто Бахмут.
У 1734 році, форсуючи заселення південних земель, царський уряд дозволив повернутися на батьківщину запорізьким козакам, які після ліквідації в 1709 році Старої (Чортомлицької) Січі змушені були проживати у володіннях кримського хана — в Олешківській Січі (тепер Цюрупинськ Херсонської області). Козаки заснували поблизу теперішнього села Покровського Дніпропетровської області Нову Січ. Січ складалася з паланок (округів). Південні землі сучасної Донецької області входили до складу Кальміуської паланки, а західні — частково до складу Самарської. Центром Кальміуської паланки з 1754 року стає фортеця Кальміус, збудована на місці зимівника Домахи.
Жили запорожці у слободах і зимівниках (хуторах), де широко застосовувалася праця залежного люду: наймитів, молодиків, з прийшлих або з козаків. Так, у Самарській паланці 1775 року в 597 зимівниках було зайнято 1043 наймити. На землях паланок проживало також багато посполитих селян — землеробів, скотарів, дрібних торговців. Вони платили податки Війську Запорізькому і за своїм становищем були близькі до державних селян внутрішніх губерній Росії.