Краматорськ, Донецька область
Краматорськ розташований у північній частині Донецької області, на правій притоці Сіверського Дінця — Казенному Торці. Він є великим центром машинобудівної промисловості, вузлом залізничних ліній на Лозову, Попасну, Ростов-на-Дону. Відстань до обласного центру — 95 км, населення — 150,5 тис. чоловік. Краматорській міській Раді підпорядковані Біленьківська, Красноторська, Шабельківська та Ясногірська селищні Ради.
На північно-західній околиці міста виявлено каменоломні і майстерні по обробці кременю доби неоліту, що існували тут в період ранньої міді. Поблизу Краматорська досліджено також курганне поховання доби бронзи.
Не раз на землі басейну Сіверського Дінця вторгалися різні кочові племена: гунни (IV ст.), печеніги (X—XI ст.), половці (XI—XII ст.), татаро-монголи (XIII ст.). Масове заселення цієї території почалося тільки у другій половині XVII— на початку XVIII ст. З Придніпров’я та центральних губерній Росії сюди тікали селяни, рятуючись від гніту польських, російських та українських поміщиків. У 1767 році царський уряд подарував графу Ф. П. Таранову 10 тис. десятин землі, на якій він заснував село Петрівку. Згодом Таранов продав свою землю дворянам Абазі, Іванову, Шабельському, Штейгерову. Так виникли нові поселення Абазівка, Іванівка, Шабельківка, Штейгерівка (тепер всі вони увійшли в межі Краматорська).
Про становище місцевих селян свідчить хоча б такий факт. У першій половині XIX ст. в користуванні 120 селянських сімей-кріпаків поміщика Шабельського було 145 десятин землі. Під час проведення реформи 1861 року селяни одержали по 2,6 десятини на ревізьку душу. За кожний наділ треба було платити поміщикові понад 100 крб. Не маючи змоги заплатити таку суму, 45 чоловік відмовилися від наділів і вийшли «на волю» безземельними. Не одержали землі також 23 душі т. зв. дворових селян.
У післяреформений період, після введення в експлуатацію Курсько — Харківсько — Азовської залізниці, одну з її станцій побудували поблизу ріки Казенного Торця, там, де раніше був місцевий торговий центр, що називався «Крам на Торі» або «Крам Торський» (Крам — товар, Тор — давня назва Казенного Торця). Звідси й походить назва станції — Краматорська. Поблизу станції наприкінці 60-х років XIX ст. виникає селище Краматорськ. Воно значно розширюється у 90-і роки після приєднання Курсько — Харківсько — Азовської залізниці до Катерининської. До 1917 року за адміністративним поділом Краматорськ входив до Білянської волості Ізюмського повіту Харківської губернії.
Пряме і дешеве сполучення з рудниками Донбасу та криворізькими родовищами залізних руд створювало сприятливі умови для спорудження у цьому районі промислових підприємств. Уже 1887 року поблизу станції Краматорська іноземні підприємці побудували завод вогнетривів, що належав бельгійській акціонерній компанії «Штерцер та сини». Через три роки тут виготовлялося цегли, фасованого каменю та алебастру більше як на 30 тис. крб. У 1892 році німецька фірма «В. Фіцнер та К. Гампер» розпочала будівництво машинобудівного заводу, а в 1896 році підприємство вже випускало просте обладнання для залізниць та дрібних шахт. Щоб забезпечити машинобудівне виробництво металом, у 1898 році на заводі побудували доменні печі. За період з 1901 по 1904 рік виробництво чавуну на підприємстві збільшилося у 3 рази і становило 4,5 млн. пудів. Швидко зростала кількість робітників. З 1900 по 1904 рік вона подвоїлася і становила 1460 чоловік. Робітничі кадри поповнювали переважно селяни навколишніх сіл. Посади директорів та майстрів на заводі посідали іноземці. Винятком був тільки видатний вітчизняний доменщик М. К. Курако, який працював на заводі з 1902 до кінця 1905 року начальником доменного цеху. За проектом М. К. Курако тут вперше у практиці вітчизняної металургії було зведено доменну піч з похилим скіповим підйомником.
В ці роки поблизу заводу виникають невеликі залізоробні підприємства, що належали купцям Виковим. В майстернях «Сирена» та «Підкова», де працювало 70 чоловік, вироблялися дрібні речі домашнього вжитку, а також лемеші, підкови та лопати. У селищі було два парових млини, крупорушка та ковальські майстерні. В міру зростання промислової продукції збільшувався і вантажооборот станції Краматорська. На початку XX ст. він досяг майже 110 млн. пудів на рік1.
На початку 1905 року в Краматорську мешкало понад 12 тис. чоловік. Селище було розташоване навколо станції. Прямо від вокзалу простягалася вулиця, названа Великою (тепер вулиця ім. А. В. Луначарського). У залізничному довіднику того часу зазначалося: «З південно-східного боку Краматорської станції міститься металургійний завод. Найближчі 15 одноповерхових та 6 триповерхових будинки, розташовані поблизу полотна із східного боку, становлять селище, збудоване заводом для службовців, які працюють біля доменних печей». «З протилежного боку заводу,— говориться далі у цьому ж довіднику,— починається вулиця, що відокремлює заводські будівлі від групи двоповерхових і триповерхових будинків, призначених для квартир директора та інших службовців, а також для приміщень поштово-телеграфної контори, лікарні, школи, бібліотеки». Місцевим робітникам, що тулилися в маленьких глиняних халупах та бараках, заборонялося навіть ходити тополевою алеєю, яка розкинулася вздовж будинків іноземців.
Іноземці та російські капіталісти нещадно експлуатували робітників. За 11 — 12-годинний робочий день каталь заробляв 1 крб. 10 коп., більшість же одержувала 70 коп. Робітників виснажували численні штрафи та жахливі умови праці. У цехах не було вентиляції. Питну воду тримали у гнилих діжках, забруднених пилом і комахами. Відповідаючи на запитання анкети «Путь правды», один з краматорських робітників писав: «Точної статистики нещасних випадків не маємо. Тільки можна сказати, що носилки, якими носять поранених робітників, ніколи не висихають». У листі йшлося також про те, що багато робітників хворіли на професійні хвороби, особливо на туберкульоз та ревматизм. Навіть представники фабрично — заводської інспекції, що обстежували краматорський машинобудівний завод у 1900 році, не могли приховати фактів частих звільнень робітників із заводу через стан здоров’я та старість. Лікувалися робітники заводу аж у Слов’янській земській лікарні. При заводі працювала лікарня на 12 місць.
Два лікарі та кілька фельдшериць надавали медичну допомогу переважно представникам фірми.
Ще в 1869 році при станції Краматорська управління Південних залізниць відкрило однокласне училище для дітей працівників служб вокзалу, чиновників пошти, телеграфу і поліцейських чинів. Через 20 років відкрилася дворічна церковнопарафіяльна школа, при якій була єдина в селищі бібліотека на 500 примірників книг. В 1897 році фірма «В. Фіцнер та К. Гампер» відкрила заводську трирічну школу для дітей адміністрації та майстрів.
Нестерпні умови праці і побуту викликали рішучий протест робітників. 26 листопада 1899 року залишили роботу 80 теслярів. Власники підприємства настільки «економили» на добробуті робітників, що навіть примушували їх платити за вугілля, яким опалювалися житлові бараки. Побоюючись, що до теслярів приєднаються робітники інших цехів, адміністрація поспішила піти на поступки, ліквідувавши вирахування за використання вугілля.
Політична свідомість краматорських робітників зростала під впливом революційної агітації, яку проводили в селищі представники Харківської та Катеринославської організацій РСДРП. В квітні—травні 1903 року на машинобудівному заводі організаційно оформилася революційна група. До її складу входили Я. І. Насєдкін, В. А. Індюков, І. Д. Лєсковий, Н. С. Белозеров та ін. Літературу вони одержували з Харкова та Катеринослава. Діяльність групи особливо активізувалася влітку 1903 року. Під впливом загального політичного страйку на півдні Росії вона почала готувати страйк і на краматорському заводі. Але 26 серпня всі гуртківці були заарештовані. Краматорська група ще не мала чіткого політичного спрямування — поряд з більшовицькою літературою гуртківці поширювали і есерівські листівки. Навесні 1904 року в селищі . сформувалася група РСДРП. Активну роботу проводили в ній М. І. Гаврилов, Й. Я. Тарасенко та ін. Соціал-демократична агітація підготувала краматорських робітників до активної і свідомої участі у першій російській революції. За прикладом петербурзького пролетаріату робітники селища на початку 1905 року включилися в рішучу боротьбу проти самодержавства. 10 лютого 1905 року робітники машинобудівного та доменного цехів поставили перед адміністрацією кілька вимог економічного характеру. Проте адміністрація лише частково погодилася задовольнити їх. Після цього 12 лютого робітники не вийшли на роботу. Страйк проходив організовано. Дирекція, оголосивши локаут, звільнила з роботи близько 600 чоловік. Водночас заводчики викликали дві роти Лебединського полку. Робітники змушені були 21 лютого припинити страйк.
В період найвищого піднесення революції, восени та взимку 1905 року, класова боротьба трудящих Краматорська набула особливої гостроти. Адміністрація машинобудівного заводу при сприянні лібералів вирішила відслужити молебень на честь царського маніфесту 17 жовтня. 22 жовтня, (не обійшлося, правда, без поліції) в механічний цех зібрали робітників усього заводу. Священик прочитав маніфест, а потім музиканти заграли «Боже, царя борони». Та робітники примусили музикантів виконувати «Марсельєзу» і «Дубинушку». Замість молебня розпочався багатолюдний мітинг, на якому лунали заклики до збройного повстання. Поліція виявилася безсилою розігнати його учасників.
Під час всеросійського жовтневого політичного страйку 1905 року на краматорському заводі створюється Рада робітничих депутатів. Наприкінці жовтня на загальних зборах робітників від кожного цеху таємним голосуванням обиралися представники до складу Ради. Щотижня — у середу і суботу — Рада скликала робітничі збори, на яких обговорювалися політичні та економічні питання. Під впливом більшовиків на зборах схвалювалися рішення про повалення царського самодержавства. Рада створила бойову дружину, організувала придбання зброї. Краматорські пролетарі налагодили тісний зв’язок з Радою робітничих депутатів Харківського паровозобудівного заводу. 12 грудня робітники краматорського заводу оголосили страйк солідарності з пролетарями всієї Росії. Наступного дня відбувся мітинг, після якого величезний натовп з червоними прапорами пройшов вулицями селища. На площі біля приміщення Білянського волосного правління розпочався ще один масовий мітинг. Промовці закликали до повалення царизму, говорили про необхідність наділення селян землею. Після мітингу демонстранти організовано рушили в село Петрівку, де їх зустрічало населення з хлібом-сіллю. Тут знову відбувся мітинг, на якому, крім місцевих промовців, виступив і єнакіївський робітник Г. Ф. Ткаченко-Петренко.
Спираючись на політичне піднесення робітників та селян, краматорські більшовики посилили підготовку до збройного повстання. В котельному цеху заводу виготовлялися піки, бомби; на зібрані гроші закупалася зброя. Робітник ливарного двору доменного цеху І. В. Журбенко написав пісню «Ну-бо, хлопці, повстаньмо!», яка стала своєрідним гімном революційних робітників. Створена в селищі робітнича міліція роззброювала городових, підтримувала революційний порядок в селищі та охороняла приміщення Ради. В 1906 році в Краматорськ за завданням ЦК РСДРП прибули партійні працівники П. Г. Жариков та А. В. Жабоєдов. Серйозну допомогу .соціал-демократичній групі подав також член Катеринославської організації РСДРП Г. І. Петровський, який у першій половині 1906 року працював на краматорському машинобудівному заводі.
Революційні події, що відбувалися у Краматорську, справляли великий вплив на трудівників Ізюмського та сусіднього Бахмутського повітів. Протягом кількох тижнів у недільні дні в Краматорськ прибувало по 300—400 робітників з цих повітів. 11 червня під керівництвом краматорських більшовиків відбувся мітинг робітників Юзівського, Костянтинівського, Дружківського, Краматорського, Горлівського заводів, у якому брали участь понад 3 тис. чоловік. Виступаючі на мітингу закликали до зброї та до підтримки селян у їх боротьбі за землю. Це не на жарт стурбувало царський уряд. Міністр внутрішніх справ Столипін телеграфував командуючому Київським військовим округом: «Враховуючи дуже серйозне становище в Ізюмському повіті, особливо у Краматорську, де селяни та робітники чекають нагоди захопити залізницю, зіпсувати телеграф та розпочати розгром поміщицьких садиб, негайно відрядити на місце посилений загін військ». Карателі, що прибули до Краматорська, нещадно розправлялися з трудящими. Завод закрили, розпочалися увільнення робітників.
Боротьба краматорців проти царизму не припинялася і в тяжкі роки столипінщини. Та особливо посилилася вона в період нового революційного піднесення. Виступами робітників у цей час керувала місцева соціал-демократична група, активну участь у діяльності якої брав М. М. Шверник, що працював у 1912 році токарем в інструментальному цеху машинобудівного заводу. З 1911 року розмітником в котельному цеху машинобудівного заводу почав працювати В. Я. Чубар. Він встановив’ зв’язки з більшовиками Харкова, Катеринослава, Москви та Петрограда. Під керівництвом В. Я. Чубаря в Краматорську створюється школа політичних знань, відбуваються недільні сходки, видається листівка «Домна». Після Ленського розстрілу група РСДРП, керована В. Я. Чубарем, організувала політичний протест робітників проти сваволі царських катів. 1 травня 1912 року над приміщенням доменного та прокатного цехів замайоріли червоні прапори з написами: «Хай живе свобода!», «Хай живе РСДРП!». На березі річки Білянки відбулася маївка, в якій брали участь близько 2 тис. робітників. До них приєдналися також селяни слободи Білянської. «Наші маївки,— говорив В. Я. Чубар, виступаючи на мітингу,— це бойовий крок майбутньої пролетарської революції». За участь у маївці багатьох робітників заводчики викинули на вулицю, деяких терміново призвали на військову службу. Був заарештований та ув’язнений в бахмутську тюрму В. Я. Чубар.
У політичному вихованні трудівників Краматорська велику роль відіграла газета «Правда». Більшовики організували збір коштів у фонд робітничої газети. Кореспондентами «Правды» стали І. Я. Дрожняк, Ф. 3. Чикирис та ін. Тісний зв’язок підтримували робітники селища і з депутатом IV Державної думи більшовиком М. К. Мурановим, від якого вони одержували нелегальну літературу. В 1913 році М. К. Муранов приїздив до Краматорська, де на нелегальній сходці розповідав пре діяльність більшовицької фракції у Думі.
Напередодні першої світової війни в селищі розширюються промислові підприємства. Ще в 1905—1911 рр. на металургійному заводі були введені в дію мартенівський та прокатний цехи. В 1911 році виробництво чавуну на заводі досягло 9,7 млн. пудів, а сталі — 3,7 млн. пудів. Після укладення в 1908 році договору з німецькою фірмою «Демаг» завод почав спеціалізуватися на випуску прокатного устаткування, станів для металургійних заводів та обладнання для шахт. В цехах заводу ремонтувалися також паровози і вагони для Курсько — Харківсько — Азовської залізниці. У 1913 році кількість робітників на заводі становила 2981 чоловік. В 1912 році в селищі стає до ладу цементний завод бельгійського акціонерного товариства, який мав дві обертові печі та 2 цементні млини. На цьому підприємстві працювало близько 400 робітників.
Краматорськ залишався невпорядкованим робітничим селищем. Як і раніше, тут діяла єдина лікарня на заводі металургійного товариства. Незначні зміни відбулися і в культурному житті селища. В 1914 році однорічне училище на станції Краматорська було перетворено на трирічне. А трирічне училище на заводі з 1913 року стало чотирирічним. На вулиці Великій в 1910 році відкрився приватний театр, а потім — кінематограф. Робітники при своєму клубі «Ера» організували аматорський гурток, який ставив п’єси українських прогресивних драматургів. З цими п’єсами робітники виступали і перед селянами навколишніх сіл.
Нові бідування трудящим принесла перша світова війна. Під час війни металургійний завод було переведено на воєнне виробництво і включено до синдикату «Снарядосоюз». Тільки протягом 1913—1914 рр. власники заводу одержали понад 2 млн. крб. чистого зиску, а 1916 року — понад 5 млн. В той же час посилилась експлуатація робітників. В 1,5—2 рази зросли ціни на товари широкого вжитку. До війни середній місячний заробіток робітника на машинобудівному заводі становив 39 крб., а в перші роки війни — 36 крб. Робітники призовного віку були закріплені за заводом, що виконував воєнні замовлення. На підприємство, щоб уникнути призову до армії, почали влаштовуватися синки торговців та куркулів, які нерідко виступали в ролі агентів поліції, штрейкбрехерів і т. д. Але і в цих складних умовах краматорські більшовики, перебуваючи у підпіллі, продовжували революційну боротьбу. Для розширення зв’язків з масами вони використовували легальні організації: лікарняну касу, робітничий кооператив. Більшовицька група мала гектограф, на якому друкувалися політичні листівки. Так, 1 травня 1915 року вона поширила прокламацію, яка закликала до перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську. Через рік більшовики організували на машинобудівному заводі страйк. На високій заводській трубі замайорів червоний прапор.
Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, робітники 2 березня 1917 року зупинили завод. Відбувся великий мітинг, на якому було зачитано телеграму про повалення царизму. Радісно зустріли трудящі селища цю звістку. Вийшла з підпілля більшовицька організація. У травні вона вже об’єднувала 100 чоловік. Ядро організації становили Я. І. Анікєєв, І. Я. Дрожняк, П. Й. Кучеренко, Ф. С. Кущ, Ф. 3. Чикирис, А. 3. Чикирис та інші. Більшовики ще енергійніше повели боротьбу за маси. 10 березня 1917 року за їх участю створюється профспілкова організація, яку очолив робітник-більшовик Ф. С. Білобров.
Спираючись на робітників машинобудівного заводу, більшовики розгорнули активну діяльність щодо створення нового народного органу — Ради. До складу комітету по організації виборів до Ради, обраного на загальнозаводському мітингу, увійшли Ф. 3. Чикирис, П. І. Сиротін, П. Й. Кучеренко. Керовані більшовиками, робітничі дружини роззброїли поліцію. Створені в селищі загони робітничої міліції підтримували революційний порядок. 21 березня 1917 року відбулися вибори до Краматорської Ради робітничих і селянських депутатів. Було обрано 60 чоловік, у т. ч. 9 представників від селян. З 17 місць у виконкомі Ради 11 одержали більшовики. Рішучу боротьбу вели краматорські більшовики проти місцевої організації меншовиків, яка пропонувала передати всю владу в місті до рук т. зв. громадського комітету, створеного після перемоги Лютневої революції буржуазією. Краматорська Рада провела в життя ряд революційних заходів: встановила на виробництві 8-го-динний робочий день, взяла під контроль роботу великих промислових підприємств та торгівлю.
Керуючись Квітневими тезами В. І. Леніна, більшовики розгорнули агітацію за відкликання з Ради депутатів-угодовців, які підтримували політику Тимчасового уряду. Наприкінці квітня 1917 року відбулися додаткові вибори до Краматорської Ради, на яких більшовики одержали значну кількість місць. Зміцнився їх вплив у Раді. Незабаром Рада заборонила діяльність громадського комітету. 18 червня 1917 року на мітингу в присутності понад 1 тис. робітників схвалюється резолюція, що вимагала запровадження контролю над виробництвом і передачі всієї влади до рук Рад робітничих і селянських депутатів. Особливо активізувалася діяльність Краматорської Ради з червня 1917 року. Вона озброїла робітничу міліцію, запровадила на машинобудівному заводі контроль над виробництвом. Під тиском Ради на 20 проц. було підвищено заробітну плату робітникам. У зв’язку із зростанням впливу більшовиків воєнне міністерство спішно направило з Петрограда свого уповноваженого для «втихомирення» робітників та членів Ради. Проте виступ цього уповноваженого викликав рішучий протест з боку більшості членів Ради, так що йому довелося негайно залишити засідання.
Авторитет більшовиків у масах зростав день у день. Під впливом липневих подій у Петрограді краматорські угодовці цькували більшовиків, вимагаючи розгрому їхньої організації. Але робітники рішуче стали на захист своєї партії. Під час виборів до Установчих зборів більшовицький список дістав у селищі переважну більшість голосів. Серйозну увагу приділяли більшовики Краматорська створенню збройних сил пролетаріату. Вже у серпні 1917 року в селищі діяв досить значний загін Червоної гвардії.
29 вересня головою Краматорської Ради замість лівого есера Крюкова було обрано більшовика М. І. Шкадінова. Незабаром більшовицька Рада ухвалює постанову не виконувати розпоряджень Тимчасового уряду, а також резолюцію, що засуджувала створення передпарламенту.
На II Всеросійському з’їзді Рад, який проголосив перехід усієї державної влади до рук Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, Краматорську Раду представляв Ф. 3. Чикирис. Від імені робітників, які послали його на з’їзд, він голосував за ленінські декрети, за владу Рад. На цей час влада в Краматорську фактично перебувала вже у руках Ради робітничих та селянських депутатів. 9 листопада на мітингу робітників Краматорська з доповіддю про поточний момент виступив -уповноважений РНК Г. І. Петровський. З величезною увагою слухали його робітники. В прийнятій ними резолюції говорилося: «Глибоко схиляючись перед пролетаріатом Москви та Пітера, який завжди приносить жертви за ідеали робітничого класу, ми, робітники і селяни Краматорського району, всіма силами будемо прагнути підтримувати та поглиблювати другу робітничу і селянську революцію і готувати революційні батальйони для її захисту». 19 грудня 1917 року на загальних зборах краматорські робітники схвалили резолюцію протесту проти контрреволюційних дій Центральної ради, яка заборонила пропускати на Дон революційні загони для придушення заколоту Каледіна.
Для мобілізації трудящих на захист революційних завоювань у грудні при виконкомі Краматорської Ради створюється військово-революційний комітет, до складу якого увійшли М. І. Шкадінов, М. І. Карнаухов, І. П. Гонтарєв та ін. На заклик більшовиків робітники Краматорська поповнювали загони Червоної гвардії. 27 грудня 1917 року Рада робітничих депутатів звертається до надзвичайного комісара по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії В. О. Антонова-Овсієнка з проханням видати спорядження для сформованого загону Червоної гвардії у складі 600 чоловік. Червоногвардійці, що зайняли станцію Краматорська, роззброювали білогвардійські ешелони, які направлялися на Дон. Активну участь брали вони і в боях проти каледінців на підступах до Дебальцевого та в районі Харцизька. В грудні 1917 року червоногвардійці селища роззброювали націоналістичні частини у Бахмуті.
Весною 1918 року більшовики Краматорська розгорнули велику роботу щодо організації сил на боротьбу проти австро-німецьких окупантів, які почали наступ на Україну. 10 березня на загальнорайонних зборах комуністів одностайно схвалюється резолюція, у якій підкреслювалася готовність «…боротися до останнього подиху, до останньої людини, щоб відбити кровожерливі апетити світових тиранів та розчистити новий шлях для розвитку соціалізму».
21 квітня 1918 року німецька піхотна дивізія «Чорний орел» захопила станцію Краматорська. Командир дивізії оголосив краматорському гарнізону німецьких військ наказ, у якому говорилося «Ми прийшли на Україну, свою майбутню колонію… Будьте добрими господарями і вивозьте все — від запасів продуктів харчування до чорного металу». Окупаційні війська старанно виконували наказ. Спільно з ними діяли і їх прислужники з державної варти.
Трудящі селища під керівництвом партійної організації повели рішучу боротьбу проти окупантів та гетьманців. Так, підпільна група більшовиків Краматорська, створена в травні 1918 року, встановивши зв’язок з харківським підпільним ревкомом, почала створювати партизанські загони. Партизани під командуванням М. І. Карнаухова та А. Є. Остроушка нападали на окупаційні та гайдамацькі частини, роззброювали їх, пускали під укіс ворожі поїзди. Більшовики розгорнули також агітацію серед німецьких солдатів. Під впливом цієї агітації та військових поразок на заході дисципліна в окупаційних частинах падала. На початку листопада, нейтралізувавши німецьких солдатів, підпільники успішно провели операцію щодо роззброєння гетьманської варти.
Після відновлення Радянської влади 18 листопада 1918 року у Краматорську відбувся районний з’їзд Рад, на якому обирається районний виконавчий комітет. Та 21 грудня селище захопив красновський офіцерський загін. Робітники продовжували партизанську війну проти білогвардійців. 14 січня 1919 року станцію Краматорська зайняла Перша партизанська дивізія. Щойно створений ревком приступив до організації Радянської влади. Уже в січні обирається виконавчий комітет Ради, до якого увійшли М. І. Шкадінов, Ф. С. Кущ, А. 3. Чикирис, Л. К. Скряга, Д. І. Зоря та ін. Велику роботу в селищі розгорнув районний комітет партії. Під керівництвом партійних та радянських органів налагоджується господарське життя, заводом почала керувати робітнича колегія. Незабаром згідно з рішенням штабу Південного фронту машинобудівний завод було перетворено на базу ремонту та будівництва бронепоїздів. Постійним представником на заводі від 13-ї армії і начальником бази було призначено К. К. Сіркена. Першому бронепоїзду, спорудженому у ці дні, краматорці присвоїли ім’я вождів німецького пролетаріату К. Лібкнехта та Р. Люксембург. За проектом К. К. Сіркена на заводі виготовлялися також зенітно-наземні гармати. 50 працівників підприємства за творчу ініціативу та самовіддану працю в створенні бойової техніки було відзначено Військово-технічною радою РРФСР та штабом Південного фронту.
У залученні населення до активного радянського та господарського будівництва важливу роль відіграли комсомольці, які 1 травня 1919 року створили свою організацію.
Партійний комітет та Рада дбали про поліпшення добробуту і культурного обслуговування населення. В селищі створюється споживча кооперація. Для дітвори відкрили 4 школи. Господарське та культурне будівництво здійснювалося в умовах запеклої боротьби проти денікінців. У лютому та березні 1919 року натиск білогвардійців до прибуття регулярних частин Червоної Армії стримував 12-й партизанський полк, сформований з робітників Краматорська, Дружківки та Костянтинівки. Особливо погіршало становище радянських військ на донецькій дільниці Південного фронту у другій половині травня. Наприкінці червня вони змушені були залишити Донбас. У Краматорську для підпільної боротьби проти денікінців залишалася більшовицька група, яка діяла під керівництвом політвідділу 13-ї армії. І. Я. Дрожняк, І. К. Мамай, І. А. Стронг організували кілька партизанських загонів у складі 150 чоловік.. Партизани завдавали відчутних ударів денікінцям — перешкодили ворогові вивезти цінне обладнання та висадити в повітря електростанцію на Краматорському заводі, зривали мобілізації до білої армії.
Спираючись на всебічну підтримку трудящих, Червона Армія 27 грудня 1919 року визволила Краматорськ від білогвардійців. Партійній організації, що вийшла з підпілля, довелося працювати у дуже складних умовах. Промисловість було зруйновано, навколо орудували куркульські банди, які тероризували населення. На початку 1920 року в Краматорську налічувалося 28 комуністів, а до червня партійна організація зросла до 58 чоловік. Під керівництвом комуністів сформувався ревком, який на початку квітня підготував і провів вибори до Ради робітничих депутатів. Згідно з рішенням Бахмутського повітового партійного комітету в Краматорську було обрано міський виконавчий комітет.
Краматорські комуністи проводили велику роботу і в навколишніх селах. За іх участю відбулися вибори до Рад селянських депутатів у Сергіївській, Білянській, Михайлівській, Золотоколодязенській волостях. Особливу увагу приділяли члени Краматорської партійної організації роз’ясненню селянам законів Радянської влади про землю, виконанню продрозверстки. Для боротьби з контрреволюцією створювалися частини особливого призначення на чолі з К. А. Капліним та Г. Д. Голубом. Активну роботу серед жінок селища здійснювали М. Й. Гопанюк та Є. І. Сотникова.
Організаторську та масово-політичну діяльність серед молоді розгорнули комсомольці. В липні 1920 року в Краматорську налічувалося до 100 членів ЛКСМУ. За їх участю було створено клуб молоді. Комсомольці допомагали організовувати осередки в навколишніх селах.
Багато зусиль доклали партійні та громадські організації міста, щоб відбудувати промисловість після завершення громадянської війни. Вже у 1921 році, через рік після пуску машинобудівного заводу, на ньому працювало майже 2 тис. робітників. Душею цього колективу став партійний осередок, очолений М. А. Худаєвим. Натхнені комуністами, робітники заводу не зупинялися ні перед якими труднощами. Вручну крутили вони важкі трансмісії, обточували вали, колеса, ремонтували насоси. Завдяки трудовому героїзму робітників краматорський завод, що виготовляв основне обладнання для шахт, відіграв важливу роль у відбудові вугільної промисловості Донбасу. За рахунок передових виробничників зміцнювалися ряди партійних організацій. Під час ленінського призову тільки за перше півріччя 1924 року партійна організація Краматорська зросла вдвічі і наприкінці липня налічувала 320 чоловік.
За даними всесоюзного перепису населення, проведеного в 1926 році, в селищі міського типу Краматорську мешкало понад 12 тис. чоловік. Близько 5,5 тис. робітників трудилися в цей час на машинобудівному заводі.
На 1926 рік доменний та мартенівський цехи заводу перевищили довоєнний рівень виробництва. В механічних цехах було виготовлено стан «325» для прокатування високоякісного металу. У цей час на підприємстві створено і першу в нашій країні врубову машину. Працювали також завод металевих виробів та цементний.
Багато робилося для піднесення культурно-освітнього рівня населення.
У 1922 році при машинобудівному заводі створено школу ФЗУ. Через 2 роки відкрився вечірній машинобудівний технікум, а також технічне училище, на 1926 рік у Краматорську працювало 8 початкових і середніх трудових шкіл.
Значну роботу проводили клуб, кінотеатр, бібліотека. Успіхом у глядачів користувалися виступи драматичного колективу «Синя блуза», організованого М. Д. Силаєвим.
Героїчна праця трудівників міста була важливою умовою успішного здійснення політики соціалістичної індустріалізації. Краматорські комуністи послідовно підтримували курс ЦК ВКП(б) у боротьбі проти антиленінських угруповань. 1 листопада 1930 року збори Краматорського районного партактиву рішуче засудили правих опортуністів, які виступали проти високих темпів індустріалізації.
Технічна реконструкція промислових підприємств, що розгорнулася в місті, відбувалася під безпосереднім керівництвом партійних організацій, які дбали про зміцнення підприємств досвідченими кадрами. Директорами краматорського металургійного та машинобудівного заводу у період соціалістичної індустріалізації працювали комуністи П. К. Премудров та І. Т. Кирилкін, які багато зробили для розвитку вітчизняної металургії. Чимало цінних пропозицій щодо технічної реконструкції промислових підприємств внесли робітники, які залучалися до практичної участі у розв’язанні важливих господарських завдань через виробничі наради.
У роки першої п’ятирічки на машинобудівному та металургійному заводі стала до ладу нова доменна піч, було перебудовано дрібносортні стани для прокатування арматурного металу, на електроенергію переводилися механічні цехи. В 1932 році на базі краматорського заводу створюється 2 підприємства — Старокраматорський машинобудівний завод (СКМЗ), якому в 1936 році присвоєно ім’я Г. К. Орджонікідзе, та металургійний завод ім. В. В. Куйбишева. Перший з них уже в 1932 році виробив продукції на суму 21,7 млн. крб., другий випустив 256 тис. тонн чавуну, 143 тис. тонн сталі, 133 тис. тонн прокату. Зростало виробництво і на цементному заводі, тут було встановлено третю обертову піч, що дало змогу збільшити виробництво цементу в 5 разів.
У 1928 році в Краматорську споруджено шиферний завод, який випускав 12 млн. умовних плиток на рік. 8 жовтня 1929 року було закладено майбутній гігант машинобудування — Новокраматорський завод (НКМЗ). З ініціативи наркома важкої промисловості Г. К. Орджонікідзе Рада Праці та Оборони навесні 1931 року включила «Краммашбуд» до групи особливо важливих ударних будов. Споруджувала завод уся країна. Сюди прибуло понад 5 тис. посланців комсомолу. Особливо відзначилася очолювана П. С. Мовлєвим бригада бетонників, яка встановила світовий рекорд бетонних замісів за зміну. Першими до книги трудової слави заводу було занесено імена прорабів А. В. Бобова, М. І. Кулинича, П. С. Мовлєва та В. С. Пономаренка, які організували спорудження великих об’єктів у зимових умовах, завдяки чому терміни виконання планів скоротилися в 1,5—2 рази. А 28 вересня 1934 року з приводу пуску першої черги заводу відбувся урочистий мітинг, на якому був присутній і Г. К. Орджонікідзе. На пуск заводу із своїми вихованцями прибув визначний радянський педагог А. С. Макаренко.
До налагодження роботи підприємства багато зусиль доклав його перший директор І. Т. Кирилкін. За своєю виробничою потужністю завод не мав рівних у світі. Щорічно він випускав 30 комплектів устаткування для мартенівських і 6 повних комплектів — для доменних печей, 3 блюмінги, 16 прокатних станів, багато обладнання для шахт та коксових батарей. 1 травня 1937 року в Краматорську закладається один з перших у країні завод важких верстатів, всі об’єкти якого були введені в експлуатацію в лютому 1941 року.
Зростали кадри робітничого класу на підприємствах. Так, якщо наприкінці першої п’ятирічки на Старокраматорському машинобудівному заводі працювало 4,2 тис. чоловік, на металургійному — 5,3 тис., на цементному — близько 1,5 тис., на шиферному — 255 чоловік, то на початку 1940 року кількість робітників зросла проти дореволюційного часу в 10 разів і становила більше 30 тис. чоловік. Тільки на Новокраматорському машинобудівному заводі працювало понад 18 тис. трудящих.
Розвиток трудової ініціативи робітничого класу та інженерно-технічних працівників став вирішальною умовою успішного освоєння збудованих та реконструйованих підприємств міста. Особливо яскраво це виявилося в соціалістичному змаганні. Так, у 1932 році тільки на Старокраматорському металургійному заводі ударні та госпрозрахункові бригади охоплювали 77 проц. працюючих. У роки другої п’ятирічки трудівники Краматорська включилися в стахановський рух. Карусельник І. Г. Онищенко, шліфувальник М. Б. Хільченко, фрезерувальник А. А. Галаган, стругальник І. Г. Мотузко щодня виконували план на 150—250 процентів. Всіляко допомагали новаторам партійні та комсомольські організації.
Наполегливо оволодівали новими професіями молоді робітники. В 1924 році на металургійний завод прийшов Г. С. Стороженко. Спочатку він працював підручним горнового, підвищуючи свій технічний рівень на курсах майстрів соціалістичної праці. Незабаром Г. С. Стороженко був висунутий на посаду старшого горнового. Керована ним бригада однією з перших домоглася освоєння технічної потужності доменної печі, щодня перевиконувала норму. В 1935 році після закінчення інституту начальником зміни цього ж заводу почав працювати інженер-комсомолець Л. Д. Юпко. Оволодівши технікою доменного виробництва, він швидко здобув авторитет серед робітників. Л. Д. Юпко виявився здібним організатором і згодом став директором заводу «Запоріжсталь».
Про підготовку командирів виробництва, як і про ритмічну роботу підприємств, повсякчас дбала міська партійна організація. В 1939 році вона об’єднувала близько 5 тис. комуністів. З них 87 проц. працювали на промислових підприємствах, транспорті, будовах, у радгоспах. Зокрема, на машинобудівних підприємствах трудилося 60 проц. усього складу міської партійної організації. Виконуючи рішення XVIII з’їзду ВКП(б), партійна організація Краматорська очолила боротьбу трудящих за подолання труднощів і недоліків у роботі промислових підприємств. Особливо відчутними були ці труднощі на Новокраматорському машинобудівному заводі на початку третьої п’ятирічки. Завдяки проведенню в життя конкретних заходів, намічених міськкомом партії, підвищилась авангардна роль комуністів на виробництві. На підприємстві розгорнувся рух багатоверстатників, ініціатором якого виступили токарі-стахановці І. Т. Руденко та В. С. Пономаренко. Працюючи на кількох верстатах, кожен з них виконував по дві з половиною норми. На 900 проц. виконували виробничі завдання токарі-багатоверстатники Г. І. Ведейкін, Г. І. Катасонов, В. П. Кузнецов.
Активну роботу щодо розвитку соціалістичного змагання проводила комсомольська організація міста, яка наприкінці 1939 року налічувала 10 тис. чоловік. На підприємствах трудилося понад 130 комсомольсько-молодіжних колективів, а в змаганні ім. 3-ї п’ятирічки брало участь 90 проц. комсомольців. З 40 тис. членів профспілок 10 тис. були стахановцями, 6 тис.— ударниками. Чудові наслідки давало змагання великих виробничих колективів. Колектив Новокраматорського машинобудівного заводу уклав договір на соціалістичне змагання із заводом «Уралмаш». Уже в 1939 році НКМЗ, подолавши відставання, вийшов у число передових підприємств країни. Достроково, до дня Радянської Конституції, завод виконав річну програму, давши країні понад 8 млн. прибутку.
Поліпшували свою роботу й інші підприємства Краматорська. За дострокове виконання плану в 1939 році колектив металургійного заводу ім. В. В. Куйбишева одержав перехідний Червоний прапор Наркомату чорної металургії та ЦК Спілки металістів. Успішно справлялися з виробничими завданнями колективи цементного, Старокраматорського заводів та «Верстатоважбуду». В 1940 році промислові підприємства Краматорська виробили продукції на суму 320 млн. крб. Станція Краматорська щодня приймала до 12 ешелонів сировини, палива та матеріалів і відправляла 6 ешелонів з виробами підприємств міста.
Заводи Краматорська відіграли важливу роль у здійсненні індустріалізації країни. На них було виготовлено перший радянський слябінг, перший тонколистовий стан, кран вантажопідйомністю в 125—130 тонн, шахтні підйомні машини, вуглерозмелювальні млини, що дало змогу країні відмовитися від їх імпорту. Так, Новокраматорський завод постачав обладнання для Дніпрогесу і «Запоріжсталі», Кузнецького і Магнітогорського металургійних комбінатів, з Старокраматорського заводу для будівництва Московського метрополітену надходили десятки тисяч тюбінгів та іншого устаткування.
Зміцнювалися зв’язки робітників з трудящим селянством. Краматорці бригадами виїздили в села, щоб допомогти ремонтувати сільськогосподарський інвентар, засівати поля, збирати врожай. Під час масової колективізації робітники машинобудівного заводу допомогли організувати у навколишніх селах 12 колгоспів. А весною 1931 вони відремонтували 1000 сільськогосподарських знарядь, 5 тракторів, 16 двигунів.
Завдяки громадській активності трудящих пожвавлювалася діяльність місцевих Рад, зростала їх роль у господарському та культурному будівництві. Ще 1928 року краматорські робітники викликали на змагання за краще проведення передвиборної кампанії до міської Ради робітників ленінградського заводу «Красный путиловец».
Краматорці також зобов’язалися допомогти трудящим селянам у перевиборах сільських Рад. Програму діяльності новообраної міської Ради визначали накази виборців, у яких пропонувалося приділяти більше уваги питанням промислового розвитку міста, благоустрою, організації охорони здоров’я. Активною була підготовка до виборів у Верховну Раду СРСР та УРСР на основі нової Конституції. Так, під час виборів до Верховної Ради УРСР (1938 р.) у Краматорську проголосувало 99,3 проц. виборців. До міської Ради в 1939 році обрано 220 депутатів.
Важливу роль у вихованні трудящих в дусі пролетарського інтернаціоналізму відігравало товариство МОДРу. 1939 року в 180 його первинних організаціях брало участь понад 19,7 тис. трудівників міста. До фонду допомоги революціонерам за кордоном тоді було надіслано 30 тис. карбованців.