Красний Лиман, Краснолиманський район, Донецька область
Красний Лиман (до 1938 року — селище Лиман) — місто районного підпорядкування. Розташований за 105 км на північ від обласного центру, на залізничній магістралі Москва — Донбас. Важливий залізничний вузол на перехресті шляхів, які ведуть на Харків, Куп’янськ, Ростов, Слов’янськ, Краматорськ. Територія міста — 19,6 кв. км, населення — 30 145 чоловік. Краснолиманській міській Раді підпорядковані с-ще Ставки та села — Брусівка, Старий Караван, Щурове.
Красний Лиман — центр району, площа якого 1,2 тис. кв. км, населення — 65,8 тис. чоловік, у т. ч. міського — 46,9 тис., сільського — 18,9 тис. чоловік. У районі — міська, 5 селищних і 6 сільських Рад депутатів трудящих, яким підпорядковані 39 сільських населених пунктів, 5 селищ міського типу й місто Красний Лиман. На території району розташовано 20 підприємств і служб залізничного іі автомобільного транспорту. Працює 13 промислових підприємств. 11 колгоспів і 4 радгоспи є багатогалузевими господарствами. В системі народної освіти — 43 загальноосвітні школи, в т. ч. 2 школи-інтернати, 2 середні школи робітничої молоді, 1 очно-заочна школа, в яких навчається понад 11,2 тис. учнів. Культурні запити населення задовольняють 3 палаци і 4 будинки культури.
У басейні Сіверського Дінця археологи В. О. Городцов, П. П. Єфименко і особливо М. В. Сибільов, який майже 20 років провадив тут дослідження, виявили чимало цінних археологічних пам’яток. Зокрема, в західній частині Красного Лиману, яка прилягає до ріки, знайдено 6 стоянок рибалок і мисливців доби неоліту, а поблизу села Щурового — рештки поселення доби бронзи. На березі озера Лиману розкопано скіфське поселення IV—III ст. до н. е. Крім того, кочівницькі кам’яні скульптури IX—XIII ст. н. е. знайдено на території села Щурового.
Інтенсивне заселення території сучасного Краснолиманського району почалося у XVII ст., коли з метою оборони від кримських татар Російська держава зміцнювала військово-сторожову службу на Сіверському Дінці. Історія виникнення поселення Лиману тісно пов’язана з Маяцькою фортецею, розташованою за 18 км від нього, де з 1644 року перебувала варта чугуївського воєводи. У зв’язку з тим, що недалеко від фортеці пролягав Ізюмський шлях, проходячи яким кримські татари нападали на українські та російські землі, в 1668 році тут закінчилося спорудження укріпленого містечка. Крім служби у фортеці, поселенці несли варту й на ближніх висотах, де в разі появи ворога запалювали вогні-маяки.
5 жовтня 1665 року білгородський воєвода князь Б. А. Рєпнін дозволив жителям містечка Маяка володіти степами й лісами, різними угіддями на території по Дінцю до гирла Жеребця. Серед поселень, які виникли поблизу Маяцької фортеці для охорони цього степового району від кочових орд, була й слобода Лиман, заснована в 1667 році. Свою назву вона дістала від однойменного озера.
Крім військових поселенців, землі по Сіверському Дінцю заселяли козаки та кріпаки з Лівобережної України, що тікали від зростаючого гноблення поміщиків і козацької старшини. Багато лиха завдавали місцевому населенню напади татар, які грабували і вбивали жителів, багатьох захоплювали у полон.
Зміцнюючи оборонні рубежі, царський уряд сприяв зростанню великого феодального землеволодіння, щедро роздаючи землі як російським поміщикам, так і українській козацькій старшині. Служилі люди, козаки і їх підпомічники, що мешкали в Лимані, виконували різні повинності на користь казни й старшини: будували шляхи, косили хліб, возили дрова. В липні 1763 року від їх імені С. Шрамко, X. Боровенський, П. Моспан звернулися до «Комісії слобідських полків» зі скаргою на сотника Богуславського за утиски, свавільні побори, побої. Вони повідомляли, що й раніше зверталися з такими ж скаргами до «Комісії», але становище їх не тільки не поліпшувалося, а чимраз більше погіршувалося.
Після ліквідації українських слобідських полків козаків було позбавлено козацьких привілеїв і перетворено на військових обивателів, близьких за своїм становищем до державних селян. У 1767 році в Лимані налічувалося 1337 обивателів і 49 торговців та кріпаків. У зв’язку з організацією військових поселень 1818 року в Ізюмському повіті відбулися виступи поселян, які придушувалися збройною силою. Побоюючись нових заворушень, царський уряд змушений був тимчасово утриматися від організації військових поселень. Тому слободу Лиман перетворили на військове поселення лише 18 лютого 1825 року. В 1830 році тут налічувалося 258 дворів військових поселенців. Жителі розподілялися по ротах, було запроваджено сувору військову дисципліну. Негативно позначилася на розвитку господарства заборона поселенцям займатися ремеслом і торгівлею. У зв’язку з наростанням селянських заворушень у 1857 році царський уряд змушений був ліквідувати військові поселення, жителі яких відтоді перейшли на становище державних селян. Крім них, у Лимані була незначна кількість селян, які працювали в господарствах колишньої козацької старшини. Після скасування кріпацтва в 1861 році вищий наділ на душу у Лимані становив 4 десятини і був значно меншим за середній наділ у Харківській губернії. Частину селян переселили на гірші землі.
Важливим наслідком реформи був дальший розвиток ремесла й внутрішнього ринку, втягнення основної маси селян у сферу товарно-грошових відносин. У 1879 році в Лимані налічувалося три олійниці, дві кузні, дві крамниці, хлібний магазин. Щорічно в селі відбувалися два ярмарки, щонеділі — торги (базари) хлібом, худобою, рибою та ремісничими виробами. На зміну кріпосницькій експлуатації прийшла більш витончена форма — капіталістичний грабіж. Проте залишки кріпосницьких відносин трималися ще довго. Понад 20 років після реформи сільська громада щороку сплачувала 3720 крб. подушної податі і 6121 — оброчної, всього ж податків — 9841 крб., або по 21 крб. з одного двору.
На початку XX ст. під впливом революційного руху в країні селяни Лиману включились у боротьбу проти самодержавства. У 1903 році харківські соціал-демократи привозили в село прокламації і Першотравневі листівки. їх поширювали революційно настроєні жителі села X. Поляков та ін. Багато наймитів з Лиману в пошуках роботи йшли на підприємства Харкова, Ізюма, Таганрога, Слов’янська, Бахмута, Краматорська, де брали участь у класових битвах проти самодержавства.
В період першої російської буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. у Лиманській волості, у т. ч. й самому Лимані, активно велася політична агітація, організовувалися мітинги й сходки, на яких селяни вимагали поділу поміщицької землі та політичних свобод. Під керівництвом харківських більшовиків у 1905 році в селі відбулася нершотравнева демонстрація. 25 червня 1905 року трудящі Лиману взяли участь в антиурядовій демонстрації, що пройшла в Ізюмі, 2 липня того ж року— в мітингу на Краматорському машинобудівному заводі. 14 вересня 1907 року жителі Лиману обрали своїм делегатом на збори виборщиків но виборах до III Державної думи А. А. Дегтярьова — організатора антиурядових виступів.
На економічному розвитку села позитивно позначилося будівництво залізниці Льгов—Лиман. Залізнична ділянка Лозова—Слов’янськ—Микитівка, побудована ще в 1869 році, не забезпечувала своєчасного вивезення вантажів з Донбасу. В 1907 році акціонерне товариство Північно-Донецької залізниці почало спорудження нової колії за проектами, складеними в 1895 році т. зв. Особливою комісією зміцнення залізниць Донбасу.
На будівництво наймалися робітники й селяни Харківської, Полтавської, Курської та інших губерній, які йшли сюди в пошуках роботи. Прокладали колію в районі боліт та піщаних дюн. Одночасно в Лимані споруджували паровозне депо, ремонтні майстерні, виробничі приміщення. Залізничні ділянки Основа—Лиман—Яма, Слов’янськ—Лиман, Краматорськ—Лиман і приміщення самої станції Лиман стали до ладу в 1911 році, а в 1913 році закінчилося укладання другої колії на ділянці Лиман—Яма.
Робітники залізниці тулилися по 100—150 чоловік у дощатих бараках, де ліжка заміняли двоярусні нари. Але й таке житло мали не всі. Тому багато робітників після зміни спали на паровозах, у вагонах або пісочницях. Не кращим було і становище селян. У звіті 5-ї медичної дільниці за 1879 рік говорилося, що вони живуть у глиняних халупах, які являють собою щось на зразок «ноєвого ковчега», вміщаючи, крім сім’ї господаря, дрібну домашню худобу й птицю. На двох вулицях Лиману з характерними для того часу назвами — Брудній та Баклажанівці — бракувало навіть криниць. Великою була смертність населення під час епідемій. Лише протягом серпня 1870 року з 110 селян, що захворіли на холеру, померло 23. Тільки 1910 року земське зібрання ухвалило на кошти Лиманської громади відкрити фельдшерський пункт.
Земська однокласна школа, що почала діяти в Лимані з 1870 року, містилася в одній кімнаті. 1911 року в школі навчалися 71 хлопець і 15 дівчат. На всіх був один учитель. За три роки навчання закінчили школу всього 8 учнів. Напередодні першої світової війни на станції Лиман відкрилося двокласне училище, в якому в 1919—1920 рр. працював відомий український поет А. С. Панів (1899—1942).
Революційне піднесення, що розпочалося в країні, охопило й трудящих Лиману. На першотравневому мітингу 1912 року вони висловили свою солідарність з робітниками Ленських рудників. Ядро лиманських робітників становили колишні будівники залізниці, що прийшли з навколишніх промислових міст, і місцеві жителі. Серед них були й більшовики та революційно настроєні робітники, які проводили активну політичну роботу серед населення. Так, у 1913 році слюсар паровозного депо В. Л. Шахматов поширював у Лимані більшовицьку газету «Правда». За антиурядову пропаганду зазнавали переслідувань робітники О. М. Ізотов і Ф. К. Человян.
Під час першої світової імперіалістичної війни у 1916 році в селищі відбувся страйк залізничників, які виступали проти війни, вимагали миру й хліба. Відразу після Лютневої буржуазно-демократичної революції більшовики Лиману провели демонстрацію робітників і селян, у якій взяло участь понад 500 чоловік. 15 березня у приміщенні училища (тепер один з корпусів школи-інтернату) відбулися загальні збори жителів Лиману, які обрали виконавчий комітет Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів на чолі з робітником Г. Лисенком. На залізничній станції в березні 1917 року створено профспілкову організацію і спілку молоді «Спартак». Лиманські більшовики підтримали Квітневі тези В. І. Леніна і рішення VII (Квітневої) Всеросійської конференції більшовиків. На першотравневому мітингу 1917 року багато промовців закінчували свої виступи закликами: «Хай живе соціалістична революція!», «Хай живе наш вождь Ленін!». Виконуючи постанову Харківського комітету РСДРП(б) від 11 травня 1917 року, більшовики Лиману для боротьби з контрреволюцією створили з робітників і наймитів загін Червоної гвардії, що підпорядковувався Ізюмському повітовому ревкому. Під впливом більшовиків 25 червня відбулися перевибори Ради. До складу виконавчого комітету ввійшли 25 більшовиків і тільки 5 меншовиків та есерів.
У серпні 1917 року під час поїздки по Донбасу перед робітниками і селянами Лиману виступив з промовою Г. І. Петровський, закликаючи їх об’єднатися під більшовицькими гаслами. 15 вересня 1917 року в Лимані оформилася більшовицька організація. До її складу ввійшли робітники В. П. Дудник, О. С. Удовиченко, Ф. С. Воробйов та інші. Очолив організацію слюсар паровозного депо Ф. І. Ведь. Більшовики широко пропагували рішення VI з’їзду РСДРП(б). Встановивши зв’язок з ЦК партії, вони одержували звідти політичну літературу, більшовицьку газету «Рабочий путь». У відповідь на лист більшовиків лиманського депо О. Д. Стасова (тоді секретар ЦК РСДРП (б)) повідомляла: «Дуже раді, що газета допомагає у Вашій роботі. Літературу вам надсилаємо». У жовтні 1917 року партійна організація Лиману, що зросла до 70 чоловік, зміцнила червоногвардійський загін, пославши туди більшовиків. 20 жовтня в Лимані було створено революційний штаб Червоної гвардії, в якому переважали більшовики.
Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді, на станції і в селі 26 і 27 жовтня проходили масові мітинги, збори, де приймалися резолюції, в яких трудящі запевняли Центральний Комітет більшовицької партії, В. І. Леніна в підтримці революційного Петрограда і визнавали владу Рад. 28 жовтня відбулися вибори Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Головою її обрали більшовика — робітника X. Полякова. Водночас створено ревком на чолі з комуністом Ф. 1. Ведем, який керував військовим відділом Ради. З управління залізничного вузла звільнялися старі керівники, які чинили опір революційним заходам.
Здійснювалась націоналізація приватних крамниць. Виконком вжив термінових заходів до поширення освіти серед населення. Було відкрито 4 школи на 360 учнів. Трудящі Лиману відбудовували залізничний транспорт, ремонтували паровози. Навесні 1918 року сільська біднота приступила до розподілу поміщицьких земель.
Більшовицька організація Лиману активно підтримувала ленінську лінію на завоювання мирної передишки. Делегатом на Надзвичайний IV Всеросійський з’їзд Рад було обрано робітника паровозного депо більшовика В. П. Дудника. Повернувшись, він роз’яснював трудящим ленінську політику миру.
Почалася мобілізація мас на боротьбу проти контрреволюції. 7 січня 1918 року керівники Лиманської більшовицької організації у листі до Ізюмського повітового комісара в справах боротьби з контрреволюцією від імені трудящих запевнили, що вони підтримають всі дії, спрямовані на розгром ворогів молодої Радянської республіки. Під керівництвом більшовиків робітники й селяни Лиману навчалися військової справи. Було створено бойову дружину з 400 чоловік. Вона влилася до прибулого в Лиман червоногвардійського загону юзівських робітників на чолі з М. О. Кабановим. Робітники депо обладнали для червоногвардійців паровоз і два вагони-пульмани під бронепоїзд, який назвали «Блискавка». Червоногвардійський загін брав участь у боротьбі з каледінцями. У квітні 1918 року, коли над Донбасом нависла загроза австро-німецької окупації, почалась евакуація паровозів і устаткування. Те, чого не можна було вивезти, знищували. Повсюдно висаджували в повітря мости. У другій половині квітня австро-німецькі війська захопили Лиман. В умовах окупації більшовики створили в селищі підпільний осередок. Його очолювали Я. Н. Кучеренко, М. Я. Скоков, Є. Ф. Глущенко. Осередок підтримував тісний зв’язок з парторганізацією станції Основа, разом з нею 27 червня 1918 року брав участь у виборах делегата на І з’їзд КП(б)У. Комуністи поширювали листівки, проводили агітаційну та пропагандистську роботу серед населення. Понад місяць тривав страйк залізничників, організований ними. У серпні розгорнув бойові дії лиманський партизанський загін, очолюваний робітником депо М. І. Дзюбою.
Наприкінці 1918 року після вигнання австро-німецьких окупантів у Лимані відновлено владу Рад 30 грудня 1918 року більшовики селища обрали бюро партійної організації. Відновили свою діяльність профспілки. Але навесні 1919 року тут почалися кровопролитні бої з білогвардійцями. Війська 9-ї дивізії 13-ї радянської армії героїчно стримували натиск денікінців у районі Дружківки, Слов’янська й Лиману. Коли у квітні 1919 року селище захопили білі, трудящі маси на заклик більшовиків піднялися на боротьбу проти ворога. Багато з них вступило до партизанського загону під командуванням М. І. Дзюби. На залізничній колії Лиман—Святогорська і Лиман—Яма партизани пустили під укіс кілька ворожих ешелонів, висадили в повітря залізничний міст, захопили багато зброї.
Після ряду успішних бойових операцій окремі партизанські загони Лиману, Попівки, Бахмута, Слов’янська об’єдналися в 12-й Український радянський полк. Денікінці кинули проти народних месників 800 козаків з артилерією, проте їм не вдалося придушити партизанський рух. Під час наступу Червоної Армії патріоти в районі Лиману розгромили білогвардійський батальйон і зруйнували залізничну колію. 27 грудня 1919 року частини 13-ї армії визволили Лиман.
Хоробро билися лиманці з ворогом. За мужність і героїзм, виявлені в боях, багато з них удостоєно урядових нагород. Командира кулеметної роти 12-го Українського радянського полку Г. Д. Воловода нагороджено орденом Червоного Прапора. Почесну грамоту машиністові бронепоїзда «Перемога або смерть» І. Ф. Дуднику особисто вручив С. М. Будьонний. В боротьбі за владу Рад полягли смертю хоробрих перший голова ревкому Ф. І. Ведь, командир партизанського загону М. І. Дзюба, один з організаторів молоді в Лимані М. Я. Сластієнко та багато інших. Тіла лиманців, загиблих в боях з білогвардійцями під Микитівною у 1919 році, було перевезено в рідне селище і поховано у братській могилі (біля теперішньої школи № 3), де встановлено пам’ятник героям. На клопотання колишніх бійців 12-го Українського радянського полку станцію Лиман (Шухтанове) 9 січня 1925 року перейменовано на Красний Лиман.
Після закінчення громадянської війни комуністи селища очолили боротьбу трудящих за відбудову зруйнованого господарства. їх помічником стала створена в другій половині січня 1920 року комсомольська організація, що незабаром уже мала в своєму складі 200 чоловік.
Одностайно схвалюючи рішення X з’їзду РКП(б) про перехід до нової економічної політики, більшовики Лиману записали в резолюції партійних зборів: «Присягаємося бути стійкими бійцями за справу партії і не випускати зброї з рук до остаточної перемоги ідеалів комунізму в усьому світі».
Велику допомогу лиманським комуністам у зміцненні Радянської влади подала група учасників агітпоїзда «Жовтнева революція», який очолював голова ВЦВКу М. І. Калінін. 2 лютого 1920 року він виступив з яскравою промовою на мітингу залізничників, радив створити продзагони для заготівлі хліба. Трудівники Лиману зібрали тільки для голодуючих Поволжя 3 млн. крб. грошима і частину коштів золотом та сріблом.
Робітники відбудовували паровози й вагони, ремонтували шляхи, ліквідовуючи тяжкі наслідки голоду і розрухи. В умовах боротьби з бандитизмом вони заготовляли дрова, необхідні як паливо для паровозів. Залізничники брали активну участь у комуністичних суботниках. 18 травня 1921 року «Правда» вмістила фотознімок учасників одного з них, проведеного у паровозному депо станції Лиман. Завдяки допомозі населення уже 1 жовтня 1922 року було обладнано лиманську електростанцію, на перегоні Лиман — Основа встановлено двопровідний зв’язок.
З червня 1920 року Лиман входив до Слов’янського повіту. У 1923 році він став центром Лиманського району Бахмутського округу. Пильну увагу районних партійних і радянських органів привертали питання найшвидшої відбудови залізничного вузла. Комуністів та комсомольців посилали на вирішальні ділянки виробництва. За короткий строк було відбудовано 6 провідних служб вузла, у т. ч. паровозне депо й станцію. Наприкінці 1923 року в Лимані налічувалося до 2605 робітників. Зростали лави більшовицької партії. У 1924 році понад 200 передових робітників і селян району стали комуністами ленінського призову.
Робітники-комуністи подавали велику допомогу трудівникам села. Внаслідок здійснення аграрних законів Радянської влади селяни Лиманського району одержали 39 тис. десятин землі. 2—3 березня 1924 року відбулася районна селянська конференція, яку відкрив голова райвиконкому Т. Р. Ворошилов. Доповідь про політику партії й чергові завдання сільського господарства зробив секретар райкому партії Я. К. Мокін. Делегати, що виступали на конференції, гаряче схвалювали аграрну політику більшовицької партії. На початку 1925 року в Лимані було створено перше товариство спільного обробітку землі.
Поряд з розв’язанням господарських завдань Лиманська Рада депутатів трудящих, комсомольські і профспілкові організації під керівництвом комуністів проводили значну роботу щодо розвитку культури, поліпшення житлово-побутових умов трудящих, їх медичного обслуговування. Для робітників споруджувалися будинки з комунальними вигодами. Поблизу станції виросло ціле соціалістичне робітниче селище залізничників. Водночас зводилися будинки на кошти житлової кооперації та окремих громадян. Відкрили поліклініку, дитячу консультацію, зубопротезну й клінічну амбулаторію. Хворих обслуговували 9 лікарів, фельдшер і понад 10 інших медичних працівників. В усіх селах, що входять у межі сучасного Красного Лиману, відкрилися фельдшерсько-акушерські пункти. Наприкінці відбудовного періоду в Красному Лимані працювали 4 початкові школи і понад 10 шкіл ліквідації неписьменності для дорослих. У 1925/26 навчальному році було відкрито школу-семирічку. На залізничному вузлі успішно діяли профтехшкола й курси машиністів. Крім клубу й робітничої бібліотеки, на підприємствах з ініціативи комсомольців створювали червоні кутки, які стали осередками нової, соціалістичної культури. У 1922 році в селі відкрили хату-читальню. За переписом 1926 року в селищі й селі Лимані налічувалося 4,8 тис. жителів, з них на підприємствах і транспорті працювало 3,2 тис. чоловік.
Наприкінці 20-х років у Лимані почалася технічна реконструкція залізничного вузла. В 1929 році стала до ладу діючих нова електростанція, на будівництво якої держава виділила майже півмільйона карбованців. Споруджувалися потужна водокачка, водопровід та екіпіровка. За прикладом шахтарів Донбасу залізничники Лиману включились у соціалістичне змагання. У 1929 році машиніст паровоза комуніст з 1917 року І. С. Білан на дільниці Красний Лиман — Основа першим почав водити великовагові поїзди в 2000—2500 тонн замість 13004. На заклик «Від ударних бригад до ударної роботи всієї Донецької залізниці!» першим відгукнувся колектив Краснолиманського кондукторського резерву, який оголосив себе ударним. Робітники пасажирського парку організували ударну бригаду імені В. І. Леніна.
Робітничий клас селища подавав велику шефську допомогу трудовому селянству. В 1929 році у Лимані на базі товариств спільного обробітку землі створено сільськогосподарські артілі «12 років Жовтня», «Червоний партизан», «8 Березня», «Квітуче поле». Серед перших голів колгоспів були посланці робітничого класу — комуністи П. П. Олійник, А. П. Кравченко та інші. Залізничники відрахували з своїх премій 3 тис. крб. і придбали трактор, сівалку, жатку-лобогрійку та інший сільськогосподарський реманент. Делегація вручила цей подарунок районному з’їздові Рад. У 1930 році в Лимані організовано радгосп «Ставки», який став постачати трудящим свіжу городину та молоко.
В 1934 році на станції завершилося будівництво першої в СРСР і Європі великої механізованої гірки для розформування й складання поїздів. Через два роки тут запроваджено безвогневу заправку паровозів. Дільниці Красний Лиман — Микитівна і Красний Лиман — Основа перевели на автоблокування. Краснолиманський залізничний вузол став опорним пунктом механізації праці на сталевих магістралях країни. Значення вузла як північних воріт Донбасу особливо зросло в 1939—1940 роках у зв’язку з будівництвом нової колії на Куп’янськ.
В ході освоєння нової техніки розгортався рух новаторів. Серед передовиків були електромеханік І. Я. Біленко, складач поїздів І. С. Древаль, чергова механізованої гірки К. Н. Андрієвська, машиніст паровоза О. П. Мірошниченко та інші. Тут пройшли перше випробування паровози «ФД». Машиніст Г. Ф. Шуліпа збільшив швидкість і продуктивність «ФД» майже у 1,5 раза.
В червні 1935 року групу передових залізничників запросили на прийом до Кремля. Г. Ф. Шуліпа, О. П. Мірошниченко були нагороджені орденом Леніна, І. С. Древаль — Трудового Червоного Прапора, К. Н. Андрієвська — орденом «Знак Пошани». На всесоюзній нараді парторгів ряду великих паровозних депо відзначалося, що в Красному Лимані є 50 послідовників П. Ф. Кривоноса — більше, ніж на інших залізницях країни. Машиністи С. В. Кладницький і Г. С. Шумилов довели пробіг паровоза «ФД» без ремонту до 50—56 тис. км замість 35 тисяч, передбачених за нормою.
Розвивалася місцева промисловість. В другій половині 30-х років у Лимані побудовано заводи — каніфольно-скипидарний, для переробки утилю, хлібо- і молокозаводи. Почали працювати промартілі «Червоний промінь» і «Червоний чоботар» для пошиття одягу й взуття.
За прикладом залізничників розгорнули соціалістичне змагання і колгоспники. Зростанню сільськогосподарського виробництва сприяло об’єднання дрібних сільськогосподарських артілей в укрупнений колгосп «За темпи». Наприкінці другої п’ятирічки окремі передовики одержували тут врожай зернових по 15—18 цнт з гектара. Ще вищі врожаї збирали трудівники артілі «12 років Жовтня» та радгоспу «Ставки». У 1940 році робітники радгоспу зняли зернових по 19 цнт і городини по 138 цнт з га, надій молока на корову становив 1720 літрів. Колгосп «За темпи», який у тому ж році був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки, здобув диплом за організацію племінних ферм. Лиманську інкубаторно-птахівницьку станцію на цій виставці нагороджено малою золотою медаллю. Збільшувалася оплата праці в колгоспах. Так, у 1940 році на трудодень колгоспники сільгоспартілі «За темпи» одержували по 2 кг зерна і по 4,62 крб. грішми.
В 1938 році селище і село Лиман злилися. Новий населений пункт було віднесено до категорії міст. На початку 1939 року в Красному Лимані налічувалося 25,6 тис. жителів, з них понад 20 тис. робітників і службовців та їх сімей. У місті з’явилися нові красиві вулиці, багатоповерхові будинки, Палац культури їм. Артема, Будинок комуни, приміщення шкіл, амбулаторії, бібліотеки, нового вокзалу. Громадський житловий фонд становив 50 тис. кв. метрів. Індивідуальні забудовники спорудили понад 1000 добротних будинків. У другій половині 30-х років прокладено водопровід, освітлено вулиці. Рік у рік поліпшувався добробут трудящих. У 1937 році в місті відкрито першу десятирічку і медучилище. На початку третьої п’ятирічки у Красному Лимані було 9 середніх, восьмирічних і початкових шкіл, де навчалося 4,5 тис. учнів, і 2 школи робітничої молоді. У 1932 році тут відкрито філіал Харківського залізничного інституту і залізничний технікум. Виходили вузлова газета «Транспортник» (рукописний випуск з 1924, друкований — з 1929 року) і районна — «За темпи» — з 1930 року (з 1965 року — «Зоря комунізму»). В червні 1932 року при редакції газети «За темпи» створено літературний гурток, пізніше перетворений на літстудію. З неї вийшли письменники П. Д. Резников, О. І. Саєнко, І. В. Біляй.
В Палаці культури ім. Артема працювали 2 драматичні гуртки, капела бандуристів, симфонічний, народних інструментів і духовий оркестри, танцювальний колектив. У 1939 році капела бандуристів виступала в Колонному залі Будинку спілок у Москві перед делегатами XVIII з’їзду ВКП(б). З художньої самодіяльності Щурівського сільського клубу почав свій шлях у професіональне мистецтво син колгоспника, нині народний артист Естонської РСР і заслужений артист РРФСР, соліст Ленінградської філармонії А. Ф. Ляшко.
Лиманці брали активну участь у громадському житті. В сільській, селищній, районній і обласній Радах їх представляли вихідці з робітників, селян, народної інтелігенції. На XI Всеукраїнському з’їзді Рад кращого машиніста великовагових поїздів П. С. Лагунова було обрано членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Активний учасник громадянської війни машиніст паровоза І. Ф. Дудник обирався кандидатом у члени Центрального Виконавчого Комітету GPGP. Делегатом VIII Надзвичайного з’їзду Рад була чергова мехгірки К. Н. Андрієвська. На виборах до Верховних Рад СРСР та УРСР 1937 і 1938 років 98,2 проц. виборців Красного Лиману віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних — зачинателя новаторського руху на транспорті П. Ф. Кривоноса і голову колгоспу «12 років Жовтня» Г. А. Олійник. Ініціатор водіння поїздів за кільцевим графіком машиніст М. М. Конопкін у 1939 році був делегатом XVIII з’їзду ВКП(б). На XIV з’їзді КП(б)У його обрали кандидатом у члени Центрального Комітету КП(б) України.
В роки Великої Вітчизняної війни багато жителів міста пішли на фронт, у народне ополчення, партизанські загони, колони особливого призначення Наркомату шляхів сполучення. Чоловіків на виробництві заступили жінки, підлітки. Коли фронт наблизився, то з Красного Лиману вивезли до Свердловська устаткування механізованої гірки та інших підприємств і весь рухомий склад.
Наприкінці жовтня 1941 року лінія фронту проходила в районі Красного Лиману2. Керуючись вказівками партії й уряду, Краснолиманська парторганізація сформувала полк народного ополчення, винищувальний батальйон, до якого входили 1727 бійців, 4 партизанські загони з 123 бійців, у т. ч. 72 комуністи. В місті й районі було створено 3 підпільні групи, визначено квартири для підпільних явок, зв’язкових. На бюро райкому КП(б)У затвердили командирів і комісарів партизанських загонів3. Для партизанів закладалися запаси зброї та продовольства у Крас-нолиманському й Кременському лісах. До окупації партизани спільно з червоноар-мійцями брали участь у розвідувальних операціях.
7 липня 1942 року місто захопили німецько-фашистські загарбники. Про жорстокий окупаційний режим газета «Правда» пізніше писала: «Населення Красного Лиману набралося лиха, його морили голодом, виганяли до Німеччини, оббирали до нитки. Німці недавно схопили на вулиці 12 чоловік і розстріляли на місці. Серед розстріляних — 7 жінок»4.
Організаторами боротьби в тилу ворога стали підпільні райком КП(б)У і райком ЛКСМУ. Партійне підпілля очолювали А. О. Демченко і В. Т. Боровик, комсомольське — Л. А. Кашуба і В. П. Тертичний. Народні месники, якими командував колишній секретар партбюро станції Красний Лиман М. О. Агафонов, комуністи Г. О. Іщенко, К. Д. Мележик і Т. І. Чибіс здійснили багато бойових операцій. Вони знищили чимало ворожої техніки та військового спорядження, поширили багато примірників партизанської газети «За Родину!» і тисячі листівок, врятували сотні людей від вивозу до Німеччини5.
Сміливу операцію провів 30 листопада 1942 року партизанський загін, очолюваний Г. О. Іщенком (Галайдою), організувавши напад на батальйон фашистських залізничних військ, що за 7 км від Красного Лиману прокладав міст через Сіверський Донець. Народні месники надовго затримали будівництво моста1.
Відважно діяли молоді патріоти, які ходили у рейди по тилах ворога. Під час одного з них фашисти схопили комсомольців В. П. Тертичного, М. С. Дубоноса,
І. Ф. Лейка, О. Г. Мірошниченка,
- Підстепну і В. А. Сердюка. Незважаючи на звірячі тортури, гітлерівці не почули від них ні слова1 2. Зв’язавши комсомольців колючим дротом, фашисти повели їх роздягнутими через усе село Райгородок (Слов’янського району), а потім розстріляли. Після визволення Красного Лиману останки загиблих перевезено до міста й поховано у сквері ім. С. М. Кірова. Тут встановлено пам’ятник відважним. Вони навічно занесені у списки районної комсомольської організації, їх іменами названо вулиці міста.
В середині січня 1943 року, просуваючись назустріч наступаючим радянським військам, партизани громили фашистські обози, висаджували в повітря мости, знищували поліцаїв. З лютого 1943 року вони допомагали воїнам 57-ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора А. П. Карнова визволяти Красний Лиман від ворога. В ті дні всі жителі міста, здатні носити зброю, вступили до 57-ї гвардійської дивізії. Трудящі міста зберегли понад 1300 тонн зерна, яке фашисти намагалися підпалити, й передали його радянським військовим частинам3.
За мужність на фронтах і самовіддану працю в тилу в роки Вітчизняної війни понад 7 тис. краснолиманців нагороджено орденами і медалями4. М. І. Фесеяку, І. Ф. Войтенку, Л. Г. Бородіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Старший лейтенант М. І. Фесенко (тепер генерал-майор авіації) удостоєний цієї нагороди за 112 успішних бойових вильотів, знищення 8 танків, 100 автомашин, 76 гармат і мінометів, живої сили ворога.
Відбудову зруйнованого господарства міста і району очолив Краснолиманський РК КП(б)У. 19 березня 1943 року бюро Сталінського обкому партії затвердило склад райкому. Відновлювалися радянські та комсомольські районні організації.
Велику роль у відбудові залізничного транспорту відіграли комуністи, комсомольці, молодь, жінки-активістки. На краснолиманському відділенні руху було організовано 11 жіночих рад. Відбудовувати Красний Лиман допомагали трудівники багатьох міст країни. Так, колектив Новокраматорського машинобудівного заводу передав паровозному депо станції Красний Лиман цінне устаткування. Трудящі ленінградських підприємств надіслали багато верстатів, машин, інструментів, а також бібліотеку.
На 1 жовтня 1943 року поїзди з Красного Лиману вже вирушали на Москву, Харків, Куп’янськ, Ростов. У 1944 році було перевезено понад план більш як 62 тис. вагонів металу, вугілля та інших вантажів. У 1944—1945 роках у місті почали працювати промартілі «Червоний промінь» і «Червоний чоботар». Вступили до ладу діючих піщаний кар’єр, залізнична будівельна дільниця та електромеханічні майстерні, рейкозварювальний поїзд тощо.
Відроджувалися колгоспи. За допомогою робітників колгоспники ремонтували сільськогосподарський реманент. Держава забезпечила артілі посівним зерном. Завдяки цій допомозі колгоспи своєчасно завершили польові роботи. Вже у 1949 році посівні площі колгоспів «12 років Жовтня» і «За темпи» та радгоспу «Ставки» досягли довоєнного рівня. Кращі ланки артілі «12 років Жовтня» виростили понад 50 центнерів кукурудзи і 20 цнт жита з га. Проте довоєнного рівня врожайності всіх культур ще не досягли. Відставало тваринництво.
В роки першої післявоєнної п’ятирічки відбудова господарства міста була повністю завершена. На той час відкрили двоколійний рух у напрямі Харків — Москва, Красний Лиман — Ростов—Прохладна. Розгорнулася боротьба за швидкісне водіння поїздів, підвищення продуктивності праці та економію палива. Це було новим етапом у розвитку кривоносівського руху. Ініціатором змагання п’ятисотників (за доведення середньодобового пробігу паровоза до 500 км) виступив машиніст Г. С. Шумилов. За рахунок перевиконання завдань пробігу великовагових поїздів бригада паровоза, на якому він працював, за 4 роки п’ятирічки перевезла понад план 700 тис. тонн вантажів, водночас заощадивши 2,4 тис. тонн палива. В березні 1950 року Г. С. Шумилов перший серед краснолиманівців став лауреатом Державної премії. 1959 року він став першим у місті Героєм Соціалістичної Праці. Досвід новатора переймали залізничники як в СРСР, так і за рубежем. Г. С. Шумилов побував у Польській Народній Республіці, Німецькій Демократичній Республіці, Соціалістичній Республіці Румунії, Швеції, Фінляндії, Бельгії, Франції. За братерську допомогу зарубіжним залізничникам йому було надано звання почесного робітника заводу транспортного машинобудування ім. 1-го Травня в Польщі.
На кінець 4-ї п’ятирічки Краснолиманське відділення залізниці з усіх основних показників роботи досягло довоєнного рівня, а з деяких — перевищило його. Вже у 1948 році майже повністю було відновлено довоєнний житловий фонд. Відбудовувалися школи, лікарні, клуби, Палац культури ім. Артема. Споруджувалися нові житлові масиви. Так, у районі будівництва заводу силікатної цегли в 1950 році зведено 129 житлових будинків і палац культури на 500 місць. У місті відкрилися З бібліотеки для дорослих і одна дитяча, 2 літні кінотеатри, нові школи. Повністю здійснено закон про всеобуч. Кількість тих, що навчалися, становила 4,5 тис. чоловік. Почала працювати залізнична технічна школа машиністів паровозів та інші.
Швидко зростала промисловість міста в 50-х роках. Тоді стали до ладу діючих заводи — шлакоблоковий, силікатної цегли (один з найбільших на Україні), шляхові авторемонтні майстерні, автоколони № 1 і №5, харчовий комбінат, міжколгоспне будівельне об’єднання, цех для виготовлення антибіотиків при ветлікарні; почалося будівництво великого консервного заводу.
Промисловість міста розширювалася на новій технічній базі. Справжньою лабораторією передового досвіду стала станція Красний Лиман. Колектив Краснолиманського пункту технічного огляду докорінно змінив і технічно удосконалив організацію поточного ремонту вагонів у поїздах. Партійна організація підтримала почин новаторів і створила необхідні умови для їх продуктивної праці. 3 ініціативи профспілок у парку прибуття і відправки поїздів організували стахановські школи. Ними керували В. К. Шпак, І. С. Ляшко, А. М. Мантуленко. У 1952 році за розробку і впровадження комплексного методу високоякісного швидкісного огляду і поточного ремонту вагонів присуджено Державну премію інженерам Д. А. Рудченку та О. Я. Котлярову, майстру Я. П. Чаусу, слюсарю І. С. Ляшку, мастильниці А. М. Мантуленко, оглядачу вагонів В. К. Шпаку. В парках прибуття і відправки поїздів було встановлено підйомні механізми. 1954 року запроваджено нову технологію ремонту вагонів без відчеплення від поїздів, яка дістала велике поширення в СРСР і за рубежем. Краснолиманські машиністи виступили ініціаторами 180-кілометрових рейсів поїздів без зупинок.
Успішно здійснювалася електрифікація залізничного транспорту в роки семирічки. Передові бригади, керовані П. А. Парфьоновим, В. І. Олійником (кавалером ордена Леніна, учасником 1-ї Всесоюзної наради бригад комуністичної праці), О. М. Гримайлом, А. І. Кірсановим, у квітні 1959 року стали першими колективами комуністичної праці на Краснолиманському вузлі і Донецькій магістралі. За успішне виконання зобов’язань, взятих на честь XXII з’їзду КПРС, колектив дистанції сигналізації і зв’язку завоював перехідний Червоний прапор Міністерства шляхів сполучення і ЦК профспілки працівників залізничного транспорту, а також почесне звання підприємства комуністичної праці. За впровадження у виробництво нового великоагрегатного методу ремонту електровозів Краснолиманське депо на Виставці досягнень народного господарства СРСР — 1964 року відзначено дипломом першого ступеня, а групу новаторів нагороджено медалями. Кращому винахідникові депо Ф. Я. Тарасову присвоєно звання заслуженого раціоналізатора УРСР. Застосувавши наукову організацію праці, ремонтники добилися скорочення строків підйомного ремонту електровозів з 7 до 3,5 години. Для вивчення їх досвіду в локомотивному депо у травні 1965 року зібралася всесоюзна нарада залізничників-ремонтників, а в червні на дистанції колії відбулися заняття школи громадських інспекторів мережі залізниць СРСР4. Завдання семирічки відділення залізниці значно перевиконало. Порівняно з довоєнним рівнем навантаження збільшилося в 2 рази. Продуктивність праці в локомотивному і вагонному депо зросла майже вдвоє, на дистанції колії — в 1,7 раза. 127 залізничників удостоєно тоді урядових нагород. До 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції новатори локомотивного депо успішно запровадили сітьовий графік. Колектив здобув другу премію Міністерства шляхів сполучення СРСР, завоювавши честь носити ім’я 50-річчя Радянської України. В місті 10 цехів, бригад і змін, яким присвоєно ім’я 50-річчя Жовтня.
Великих успіхів досягли трудівники міста у новій п’ятирічці. Стали до ладу діючих енергодільниця, тягова електропідстанція «Зелений клин», будівельна дільниця райспоживспілки, машинолічильна станція, сільенерго, лісоторговельний склад, асфальтовий і консервний заводи. Найбільшим підприємством є Краснолиман-ський завод.силікатної цегли, потужність якого становить 200 млн. штук цегли на рік. Тільки за 1959—1965 роки завод силікатної цегли надіслав новобудовам Донбасу понад мільярд штук цегли. За високі показники в роботі чимало працівників заводу одержали урядові нагороди. Наприклад, робітниця, депутат райради М. І. Федорченко нагороджена орденом «Знак Пошани». Успішно виконували свої плани й інші підприємства міста.
Колгоспники укрупненої артілі ім. Леніна в 1958 році одержали по 137 цнт овочів з кожного га і по 2,4 тис. кг молока від корови, що майже в 1,5 раза перевищило довоєнний рівень. За високі надої молока колгосп нагороджено срібною медаллю Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Все це було наслідком великої організаторської роботи комуністів і комсомольців. Комуністи очолили рільничі бригади, дбали про найповніше використання сільськогосподарської техніки та підвищення продуктивності праці. На тваринницькі ферми прийшли комсомольці, молодь. Самовіддана праця колгоспників здобула високу оцінку партії і уряду. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено голову колгоспу А. П. Кравченка, бригадира О. М. Мартиненка, доярку М. А. Чугай, свинарку М. М. Шепель.
Кращі трудові традиції довоєнних років примножує колектив інкубаторно — птахівничої станції. Чотири роки підряд (1954—1957) він був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки і нагороджувався медалями та дипломами. Директорові станції I. С. Білявцю присвоєно звання заслуженого зоотехніка УРСР. У радгоспі «Ставки» надпланові прибутки перевищили 31 тис. крб., урожай овочів становив 152 цнт з га.
Успішно виконуючи рішення березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС, колгоспники у 1968 році одержали 24,2 цнт зернових з гектара. Надої молока становили 2560 кг на корову. Робітники радгоспу «Ставки» добилися по 21,3 цнт зернових і 153,2 цнт овочів з га, надої молока зросли до 2,2 тис. кілограма. Внаслідок збільшення основних фондів і прибутковості господарства колгосп за останні роки побудував клуб, контору, механізовані майстерні, нові приміщення для тваринницьких ферм, а радгосп — школу-восьмирічку, дитячі ясла, магазин, клуб, будинок побуту, відділення зв’язку, їдальню, а також у 2,5 раза більше житлових приміщень, ніж до війни.
Включившись у соціалістичне змагання за гідну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, трудящі Красного Лиману розгорнули боротьбу за дострокове завершення п’ятирічки, підвищення продуктивності праці, за високу культуру і зразковий порядок у місті. Наприкінці вересня 1968 року районні збори партійного активу, що обговорювали завдання партійних організацій у світлі постанови ЦК КПРС «Про підготовку до 100-річчя з дня народження В. І. Леніна» схвалили рішення виконати п’ятирічку до 7 листопада 1970 року. Щоб втілити це рішення в життя, комуністи міста провадили велику організаторську роботу в масах. У всіх цехах заводу силікатної цегли було заведено книги трудових подарунків. Успішно виконали взяті зобов’язання також трудящі консервного заводу, залізничного вузла та інших підприємств. Колектив консервного заводу, достроково завершивши третій рік п’ятирічки, дав 1,5 млн. умовних банок консервів за рахунок 1969 року. Завод посів перше місце на обласному конкурсі дегустації виробленої продукції. Ставши на ленінську вахту, бригада машиніста електровоза локомотивного депо станції Красний Лиман Г. С. Шумилова в 1968 році записала на свій рахунок 100 тис. тонно-кілометрів. Високих показників добилися також машиністи локомотивів В. І. Олійник, Г. К. Золотоверхий, В. І. Ситник.
Постановою бюро РК КП України і виконкому райради за організованість і високу продуктивність праці в дні проведення ювілейного суботника до Ленінської книги трудової слави Краснолиманського району занесено локомотивне депо ім. 50-річчя Радянської України, вагонне депо станції, радгосп «Ставки», міське профтехучилище.
Економічному і культурному розвиткові міста, його благоустрою, будівництву промислових підприємств велику увагу приділяла Краснолиманська міська Рада депутатів трудящих. На виконкомі та сесіях її не раз обговорювалися виробничі питання, у т. ч. про роботу побутового комбінату, створеного на початку семирічки шляхом об’єднання промартілей «Червоний промінь» і «Червоний чоботар».
Провадиться значна робота щодо поліпшення житлових умов, матеріального становища і медичного обслуговування населення.
Тільки в 1959—1965 рр. на кошти держави в Красному Лимані здано в експлуатацію житлової площі набагато більше, ніж за попередні 40 років. У мікрорайоні Південному за сучасними проектами побудовано гарні приміщення школи-інтернату і середньої школи № 4, будинку побуту; відкрилося ательє ремонту телевізорів. За темпами будівництва жител та інших соціально-побутових об’єктів Красний Лиман не поступається таким великим містам області, як Донецьк і Артемівськ.
Тепер у Красному Лимані 150 вулиць (у дореволюційний час їх було тільки дві). Порівняно з довоєнним часом у місті втроє більше заасфальтовано і забруковано вулиць, вдвоє більше — тротуарів, у 4 рази зросла площа зелених насаджень, майже вп’ятеро — водопровідна мережа, яка тепер становить близько 11 тис. метрів. Місто повністю електрифіковано. Майже в кожному будинку є телевізори. За допомогою громадськості закладено нові сквери, площу Слави, проспект ім. В. Ніколаєвої-Терешкової.
В мікрорайоні «Центральному» на площі ім. В. І. Леніна встановлено пам’ятник Іллічу.
До послуг краснолиманців — близько 100 магазинів, кіосків, 11 їдалень, 14 буфетів. Товарообіг торговельних підприємств у 1968 році порівняно з 1945 роком зріс майже у 15 разів.
У мікрорайоні Центральному виросло медичне містечко. Тут містяться районна лікарня на 285 ліжок, аптека, багатоповерхові будинки для лікарів. В місті є станція швидкої медичної допомоги, пологовий будинок, інфекційна лікарня, дитячий протитуберкульозний санаторій. У медичних закладах Красного Лиману — понад 100 лікарів, у т. ч. заслужені лікарі УРСР — В. М. Калитенко, А. О. Лазько, М. С. Дубинін. Середній медперсонал налічує 345 чоловік. Серед медпрацівників 15 відмінників охорони здоров’я. Кандидат медичних наук лікар Я. А. Добринський— почесний трудівник району.
В місті є стадіон, 3 спортивні зали й дитяча спортивна школа. Член спортивних секцій при товаристві «Локомотив» О. В. Іваницький тричі здобував звання чемпіона світу і олімпійського чемпіона з класичної боротьби.
Красний Лиман став зоною масового відпочинку трудящих і їх дітей. На мальовничому березі Дінця розташовано Щурівський будинок відпочинку. Тут влаштовано кілька турбаз і піонерських таборів. Обслуговують населення 3 лазні, 4 перукарні, 15 побутових майстерень. З року в рік підвищується матеріальний добробут радянських людей. У робітників провідних професій залізничного вузла заробітна плата збільшилася порівняно з 1959 роком: шляховиків — на 58,5 проц., будівельників — на 55,6 проц., вагонників — на 54 проценти. Все це є свідченням піклування партії та уряду про постійне підвищення добробуту трудящих. Різко збільшилися вклади жителів Красного Лиману в ощадних касах. Тільки за останні 12 років (1957— 1969) кількість вкладників майже подвоїлась, а сума вкладів зросла в 5 разів. На 1 січня 1969 року 5082 пенсіонерам виплачувалося на рік понад 2,6 млн. крб. пенсії. В особистому користуванні населення — понад 100 легкових автомобілів, 2000 мотоциклів і мотопедів.
Багато уваги приділяється комуністичному вихованню трудящих, особливо підростаючого покоління. У 1969/70 навчальному році в 5 середніх, 2 восьмирічних, 5 початкових, 1 спеціальній школі, а також у 2 середніх школах робітничої молоді навчалося 5260 учнів. У 1962 році відкрито музичну школу. В цих закладах працює близько 250 педагогів. У місті діє філіал Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Працюють університети комуністичного виховання, культури, правових знань, 11 клубів за професіями, 27 постійно діючих агітпунктів і 28 агітмайданчиків, де понад 1000 пропагандистів, агітаторів та політінформаторів роз’яснюють трудящим рішення партії та уряду, найважливіші питання внутрішнього і міжнародного життя.
У 24 бібліотеках з фондом у 234,6 тис. книг налічується 23,3 тис. читачів. На кожну тисячу населення передплачується по 1143 прим, газет і журналів. У всіх мікрорайонах міста є відділення зв’язку. У трьох палацах культури на 1830 місць, у 6 клубах, а також на підприємствах працюють 112 гуртків художньої самодіяльності, в яких беруть участь понад 2000 чол. В листопаді 1960 року 8 учасників художньої самодіяльності Палацу культури ім. Артема були у складі мистецького колективу, що брав участь у декаді літератури й мистецтва УРСР в Москві, а в березні 1969 року в Києві — у творчому звіті, присвяченому 100-річчю з дня народження В. І. Леніна.
На обласному фестивалі самодіяльного мистецтва з нагоди 50-річчя Великого Жовтня хор машиністів локомотивного депо, що існує шостий рік, посів друге місце. Колишня учасниця художньої самодіяльності Палацу культури ім. Артема А. В. Плиско після закінчення Софійської консерваторії була артисткою Софійського оперного театру, філармонії, а потім Донецького театру опери та балету (померла 1966 року). Колишній учасник художньої самодіяльності І. В. Попітченко — нині соліст Калінінградської філармонії.
В локомотивному депо є музей революційної, бойової і трудової слави. Силами громадськості у мікрорайоні Південному створено кімнату-музей друзів природи.
Історичні події, що відбулися у Лимані під час трьох російських революцій і громадянської війни, поклав в основу роману «Селяни» вихованець літературної студії (тепер літоб’єднання «Промінь») при редакції районної газети «Зоря комунізму» П. Д. Резников. У іншому його романі «Великий перелом» відображено період колективізації в Лиманскому районі. Боротьбі трудящих за встановлення і зміцнення Радянської влади в Лимані присвятив роман «На Дінці Сіверському» колишній голова районного літературного об’єднання В. С. Макогін. Активний член літоб’єднання «Промінь» Є. А. Нефьодов підготував до друку збірник віршів про молодь, комсомольців. Льотчик В. А. Полупай — випускник середньої школи № 3 — автор понад 30 пісень. Його піснею «Квітни, земле Амурська» Амурський народний хор в 1968 році закінчував свої концерти в Москві.
Авангардом краснолиманців є партійна організація, що об’єднує в 68 первинних організаціях майже 2900 комуністів. Активними помічниками її виступають близько 3100 комсомольців, 13 тис. членів профспілки. Громадські організації міста висунули 1447 своїх представників у 78 груп і 177 постів народного контролю. Комуністи і комсомольці міста проводять масово-політичну роботу серед трудящих, мобілізуючи їх на боротьбу за створення матеріально-технічної бази комунізму.
Краснолиманці беруть активну участь у політичному житті країни. Бригадир вагонного депо Г. М. Галуза — депутат Верховної Ради СРСР 6-го і 7-го скликань. Машиніст локомотивного депо І. Т. Труш обирався депутатом Верховної Ради УРСР 5-го і 6-го скликань. У 1966 році Г. М. Галуза в складі радянської парламентської делегації відвідала Чілі. Секретар Краснолиманського райкому партії В. І. Сиволоб, член ЦК КП України, в складі делегації УРСР брала участь у роботі XXТІ сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1967 році і виступала з доповіддю на засіданні одного з комітетів під час обговорення питання про ліквідацію дискримінації жінок в капіталістичних і колоніальних країнах.
Трудящі Красного Лиману беруть активну участь у будівництві нового, комуністичного суспільства. Мало відома у минулому слобода Лиман перетворилася на квітуче соціалістичне місто, яке славиться своїми успіхами не тільки в республіці, а й далеко за її межами.
О. І. КУРІННИЙ, Т. М. МЕДВЕДЄВ, С. М. МЕЛЬНИК