Нижня Кринка, Донецька область
Нижня Кринка — селище міського типу, центр Нижньокринської селищної Ради Совєтського району Макіївки. Розташована по обох берегах річки Кринки, притоки Міусу, має регулярний автобусний зв’язок з Макіївкою і Донецьком. Нижньокринській селищній Раді підпорядковані селища Велике Оріхове, Комунар, Красний Октябр, Липове та село Оріхове. Населення — 19 тис. чоловік.
На території Нижньої Кринки виявлено поховання епохи бронзи, скіфів, сарматів та кочовиків X—XIII століть.
У XVII ст. тут заснували хутір запорізькі козаки. 1788 року полковник І. Ханженків, одержавши від царського уряду ці землі, об’єднав кілька козацьких хуторів у слободу, яку назвав Ханженків-Нижньокринський. У народі її називали Нижньою Кринкою, згодом ця назва стала офіційною. Всі жителі слободи були приписані до військового старшини. 1859 року в Нижній Кринці налічувався 231 двір з населенням 1569 чоловік. У результаті здійснення аграрної реформи 1861 року земельний наділ на ревізьку душу становив 4,8 десятини. У 1885 році нижньокринській громаді належало 1592 десятини надільної, 1454 десятини придбаної землі. 106 заможних селян захопили всю куплену та 82,5 проц. орендованої землі. З 123 бідняцьких господарств після реформи 52 були зовсім позбавлені землі, а 74 господарства не мали тяглової сили. Збіднілі й розорені селяни змушені були наймитувати у поміщиків та куркулів або йти на заводи та шахти.
Ще в 1860 році на землях поміщиці Краснової у двох примітивних шахтах-колодязях почали видобувати вугілля. У 1865 році побудували ще три шахти. 1897 року московський купець Пешков заорендував ці землі та скупив дрібні шахти, відкривши Ясинівський рудник. Головні пласти його розташовані по Ясиновій балці, поблизу Нижньої Кринки. Через два роки рудник придбало німецьке акціонерне товариство гірничозаводської промисловості «Монтан», правління якого перебувало в Берліні. Річний видобуток вугілля — коксівного, що користувалося великим попитом, становив 12 359 тис. пудів. У 1901 році неподалік від рудника побудували кок-собензольний завод, механічні майстерні, електростанцію та залізничну вітку до станції Монахове, що з’єднала шахти з Катерининською залізницею. Завод поставляв кокс 11 компаніям, а також багатьом приватним замовникам. Тоді ж на землях, придбаних у місцевих жителів, підприємці Горяченов, Біянки та Горже збудували ще одну шахту, яку у 1908 році продали гірничопромисловцеві Феніну. У 1909 році на руднику видобули 2483 тис. пудів вугілля.
З розвитком промисловості збільшилось і населення. Якщо за переписом 1897 року його налічувалось близько 3 тис., то вже у 1902—тут проживало близько 6 тис. чоловік. Це були в основному гірники та їх сім’ї, які гнули спини по 12 годин на день, а одержували за це копійки. На шахтах гірничопромисловці широко застосовували жіночу та дитячу працю. Так, у 1902 році під землею працювало 50 дітей у віці від 9 до 12 років. Жили робітники в кам’яних бараках, які не мали стелі. Вікна були в даху. Під стінами розміщалися нари в два яруси, тут замість постелі лежала солома, а частіше — очерет та осока. Посередині чаділа велика плита. Біля неї корито з водою — шахтарська лазня. Про техніку безпеки, медичне обслуговування гірників капіталісти також не дбали. Тільки через епідемію холери, що спалахнула у 1901 році, товариство «Монтан» вимушено було відкрити лікарню та холерний барак на 26 ліжок, де працював фельдшер.
90 проц. населення було неписьменним, хоч у 1890 році почала працювати церковнопарафіяльна школа, а 1902 року — рудникове 4-класне училище. В них навчались головним лином діти адміністрації та куркулів. Діти ж робітників туди потрапляли рідко. У 1912 році в обох школах налічувалось усього 80 учнів.
Уже в кінці минулого століття представники Донського комітету РСДРП розпочали поширювати в Нижній Кринці революційну літературу, у 1898 році вони привезли сюди листівку «Лист до шахтарів». Під керівництвом соціал-демократів у 1900 році обурені тяжким економічним становищем робітники застрайкували, вимагаючи підвищити заробітну плату. Та гірничопромисловці силою примусили їх стати до роботи. У 1905 році в Нижній Кринці утворилася соціал-демократична група ленінського напряму. Її актив становили робітники П. Савранський, І. Бартенев, Р. Лазаренко, С. Манжура. Керував групою більшовик О. У. Антонов.
На події 9 січня 1905 року робітники та селяни селища відповіли одноденним страйком. У жовтні на руднику утворилася Рада робітничих депутатів, яка організувала робітничу дружину, озброївши її виготовленими у шахтній кузні списами. Цей загін на чолі з колишнім моряком І. Лебедєвим був направлений на допомогу горлівським робітникам. Наляканий поліцейський наглядач повідомляв жандармське управління: «Мені важко угледіти за робітничим середовищем, тому що на Ясинівському руднику посилилась більшовицька зараза». Особливо організовано пройшов страйк 8—10 листопада 1905 року. Деякі вимоги робітників — зменшити штрафи, доставляти воду безкоштовно — адміністрація вимушена була задовольнити.
Під час столипінської реакції більшовицька група, що перебувала у підпіллі, не припиняла політичної роботи в масах. У передтравневі дні 1907 року в селищі поширювалася листівка під назвою «Робітникам про першотравневе свято». А 1 травня більше половини гірників не вийшли на роботу. У 1909 році група поповнилася за рахунок петербурзьких робітників, що переховувались тут від переслідувань поліції за участь у революції 1905—1907 рр. З місцевих робітників до групи увійшли П. Ляликов, В. Пичерикін, Т. Чубаров, І. Кругових. На знак протесту проти дикої розправи з робітниками на Лені 300 шахтарів 1 травня 1912 року не вийшли на роботу. Восени 1912 року член Юзівсько-Макіївського комітету РСДРП А. Б. Батов побував на руднику, ознайомив місцевих більшовиків з рішеннями VI Празької конференції, а також організував передплату на газету «Правда».
У роки першої світової війни шахтарі активно приєдналися до антивоєнних виступів робітників Макіївки. У той же час партійна організація рудника встановила зв’язок з ЦК партії, що здійснювався через більшовика Т. М. Ільєнкова. Від Макіївського комітету РСДРП більшовики Нижньої Кринки одержували передруковані газети «Соціал-демократ» та іншу політичну літературу. Активну політичну роботу серед мас проводили А. Ф. Соколов, Д. І. Фролов, С. М. Альошин. Під керівництвом більшовиків відбувся квітневий страйк 1915 року — шахтарі вимагали підвищення зарплати, обладнання лазні, а також вільного проведення зборів. Кілька активних робітників були відправлені на фронт. У квітні 1916 року гірники активно підтримували страйк шахтарів Горлівки. Вони зібрали грошей, харчі родинам страйкуючих, на знак солідарності 9 квітня не вийшли на роботу. Наляканий власник шахти пообіцяв піти на деякі поступки, але пізніше відмовився від своїх обіцянок і викликав для «підтримання порядку» 30 козаків. Це ще більше обурило робітників. Рудник не працював 5 днів. Гірничопромисловець вимушений був відправити козаків назад.
З березня 1917 року в селищі стало відомо про повалення царизму. Того ж дня відбувся багатолюдний мітинг, на який зібралося близько 5 тис. чоловік. Виступали промовці-більшовики, присутні співали революційних пісень. Тут же за пропозицією робітників створили комісію по роззброєнню поліції та стражника. Макіївський комітет РСДРП(б) направив на допомогу рудниковій партійній організації досвідчених більшовиків І. Д. Вишнякова, Н. Ф. Вишнякову та Г. В. Зал-маєву. Очолював більшовиків Нижньої Кринки І. Юрченко.
Після виходу з підпілля партійна організація налічувала 15, а на кінець березня уже 40 чоловік. 4 березня відбулися перші легальні збори більшовиків Ясинівського рудника, що обговорили питання про вибори до рудникової Ради робітничих депутатів та затвердили комісію з 5 чоловік для їх підготовки й проведення. Вже 7 березня було обрано Раду робітничих депутатів у складі 7 чоловік, у т. ч. 5 більшовиків та 2 безпартійних. Головою першої рудникової Ради став член партії з 1905 року О. У. Антонов. При ній були створені три комісії: трудова, розцінкова та продовольча. Рада ухвалила запровадити 8-годинний робочий день, створила робітничу комісію для контролю над виробництвом. Організували загін робітничої міліції, який очолював більшовик І. Д. Самойлов. Наприкінці березня 1917 року на руднику виникла профспілка гірників, членами якої стали майже всі робітники.
З радістю зустріли трудящі селища звістку про повернення В.І. Леніна до Росії та його Квітневі тези. З цього приводу відбулася велика маніфестація. Здійсненню революційних заходів шалений опір чинили гірничопромисловці, їм активно допомагали есери. На селянському сході Нижньої Кринки, що відбувся у травні, представник Макіївського комітету РСДРП(б) І. Д. Вишняков розповів про рішення Квітневої конференції з аграрного питання та закликав присутніх створити комітет для розподілу поміщицької землі. Лідер есерівської організації Леконт намагався переконати їх не робити цього, чекати на Установчі збори. На сході було багато робітників. Після есера виступив робітник І. Юрченко. Звертаючись до селян, він сказав: «Не слухайте цього пана, він не знає голоду. Хліб потрібний вам і нам, беріть сміливіше землю у поміщика, не впораєтесь самі — ми вам допоможемо». Тут же за рішенням зборів створили земельний комітет, до якого увійшли також передові робітники. День у день зростав вплив більшовиків у масах. 18 червня на багатолюдному мітингу гірників було прийнято таку резолюцію: «Ми, робітники Ясинівського рудника Області Війська Донського, заслухавши промовців різних напрямів, заявляємо, що єдиним виходом з скрутного становища, в якому перебуває Росія, є перехід усієї влади до рук Всеросійської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів».
Ще в червні 1917 року більшовики рудника створили загін Червоної гвардії. Озброїли його за допомогою робітників Петрограда. Зброю роздобули й іншими шляхами. Вдавалося розпропагувати козаків та забрати їхні гвинтівки. Загін з 200 чоловік на жовтень 1917 року зріс до 700. До Червоної гвардії йшли часто цілими родинами. Так, до загону записалися шість братів Третякових, два брати Баркареви, Морози — батько з двома синами. Але власник рудника, спираючись на допомогу козаків, у вересні 1917 року оголосив, що закриває рудник через брак потрібного устаткування. Тоді за рішенням робітничих зборів він був вигнаний, а шахтою стало управляти робітниче правління. У дні корніловщини Червона гвардія охороняла рудник, завод, дороги. Було створено ревком у складі А. Богданова, А. Соколова, Я. Цепелевського, І. Вишнякова, П. Ляликова. Робітник Ясинівського рудника М. П. Гаркавенко-Шаповалов, згадуючи ті дні, писав: «Ми, робітники, червоногвардійці Ясинівського рудника під час корніловського заколоту були повними господарями. Наша Червона гвардія складалася з 400 чоловік. У партійному осередку було 200 більшовиків. У Раді з 43 депутатів — 41 більшовик». На кінець вересня 1917 року на підприємствах селища налічувалось близько 500 більшовиків. 30 серпня відбулися вибори до об’єднаної Ради робітничих та селянських депутатів. Тоді ж утворилася більшовицька організація села Нижньої Кринки. На II окружній конференції 1—3 жовтня 1917 року у Ростові делегат від нижньокринських більшовиків П. Ляликов доповідав, що в селищі есери успіху не мають. «Рада більшовицька. З—5 липня не змінили ставлення до більшовиків. З селом встановлені добрі стосунки. Земельний комітет розподіляє землю акуратно і безплатно». Під час виборів до Установчих зборів на Ясинівському руднику з 4600 чоловік, що брали участь у голосуванні, 93 проц. віддали свої голоси за більшовицький список. Десятки шахтарів і селян подали до партійної організації заяви із проханням прийняти їх до лав партії. На початок листопада організація зросла до 710 чоловік. Готувалися до збройної боротьби.
26 грудня 1917 року на рудник було споряджено козачий полк, батальйон піхоти з двома гарматами та чотирма кулеметами. Посилаючи знову своїх головорізів, Каледін наказав знищити «червоне кубло заколотників». Червоно гвардійці мали лише гвинтівки, два кулемети, обмаль патронів та пошкоджений броньовик. Завдяки мужності й відвазі робітників першого ж дня бою ворог втратив понад сто чоловік, шахтарі — чотирьох. Червоногвардійцям допомагали жінки та діти, разом з ними билися військовополонені поляки, угорці, австрійці, що працювали на руднику. Три дні і три ночі мужньо тримався рудник. Та в ніч на 31 грудня 1917 року каледінці дістали нове підкріплення, і червоногвардійці змушені були відступити. П’яні козаки вдиралися до квартир робітників, убивали чоловіків на очах жінок та дітей, багатьох поранили в шурфі шахти № 7, де також ховалися жителі. Ввечері 31 грудня позганяли усе населення на площу перед церквою і наказали вийти на чотири кроки вперед більшовикам та червоногвардійцям. Та у натовпі ніхто не ворухнувся. Тоді п’яна орда взяла кожного четвертого й погнала до Липової балки на розстріл. Серед загиблих було 73 шахтарі та 45 військовополонених.
9 січня 1918 року війська під командуванням Р. Ф. Сіверса очистили рудник від білокозаків. Того ж дня тут побував Г. І. Петровський. За дорученням ЦК партії та Радянського уряду було подано допомогу родинам потерпілих від контрреволюції. 10 січня почав діяти військовореволюційний комітет на чолі з І. Вишняковим та І. Соколовим. При ньому утворили продовольчу комісію. Зійшовшись на мітинг, жителі поклялися, що з рудника ніхто нікуди не піде, хіба тільки до Червоної гвардії і що протягом двох місяців шахту відбудують. Справді, вже у лютому газета «Донецкий пролетарий» повідомляла: «Незважаючи на жахливий розгром, Ясинівський рудник вже через тиждень почав працювати і тепер 150 чоловік, що залишилися на ньому, дають 7 тис. пудів вугілля». Поступово життя у селищі налагоджувалось.
За розпорядженням Центроштабу Червоної Армії Донбасу у березні почали формуватись революційні загони для відсічі австро-німецьким окупантам. Понад 100 жителів Нижньої Кринки записалося до загонів Р. Ф. Сіверса, Д. П. Жлоби, К. Є. Ворошилова, О. Я. Пархоменка захищати молоду Радянську республіку. Багато з них загинуло смертю хоробрих. Не повернувся додому начальник штабу загону Д. П. Жлоби П. П. Гнилицький, син шахтаря Ясинівського рудника, учасник Жовтневого збройного повстання у Петрограді. Віддали життя за Радянську владу Г. Залмаєва, І. Юрченко та багато інших. Активними учасниками громадянської війни були також уродженці селища В. В. Хмара (Пичерикін) майбутній письменник та А. В. Полупанов, член партії з 1912 року, під час Великої Жовтневої соціалістичної революції — командир загону матросів-чорноморців, що відзначився у боях з військами Центральної ради, зокрема під час визволення Києва у січні 1918 року. В період громадянської війни він командував броньовиком, Дніпровською військовою флотилією, бронечастинами армії; брав участь у боях проти австро-німецьких окупантів, петлюрівців, денікінців, врангелівців.
22 квітня 1918 року Нижню Кринку окупували австро-німецькі війська. Разом з ними прийшли гайдамаки. Були створені управа, варта. Окупанти та їхні прислужники грабували населення, чинили над ним суд і розправу. Але боротьба за Радянську владу не припинялась. У підпіллі діяла організація у складі комуністів М. П. Шаповалова, І. Бібікова, Гальтелова, Г. П. Гаврилова. їхню роботу скерував уповноважений підпільного Донецько-Криворізького обкому партії Г. Я. Силін. До жовтня був створений партизанський загін, що налагодив зв’язок із загоном Бурозівського рудника. Спільними зусиллями 5 жовтня 1918 року патріоти роззброїли німецький гарнізон і варту, взявши при цьому понад сотню гвинтівок. А напередодні річниці Великого Жовтня вони зруйнували залізничну колію до роз’їзду Монахове.
Наприкінці грудня 1918 року ставленики окупантів утекли з рудника. Владу взяв до своїх рук рудниковий ревком, який у своїй діяльності приділяв велику увагу постачанню продовольства населенню, відновленню видобутку вугілля, організації роботи шкіл. Але вже 19 лютого 1919 року на селище напали козаки генерала Краснова. До створеного для охорони рудника загону записалося близько 200 чоловік, головним чином молодь. У цей період у Нижній Кринці сформувалася перша організація Соціалістичної спілки молоді, її очолив робітник Є. Ф. Терновий. Відбиваючи атаки красновських козаків, робітнича гвардія утримувала рудник до 11 травня, цього дня його захопили денікінці. Білогвардійці відразу ж скасували 8-годинний робочий день, примушували населення працювати на заводах та шахтах, переслідували родини червоноармійців. У грудні їх вигнали звідси війська 42-ї стрілецької дивізії 13-ї армії.
1920 рік для жителів Нижньої Кринки був дуже тяжким. Рудник ще не працював, коксобензольний завод денікінці демонтували. Робочих рук не вистачало, тому що багато жителів було на фронті, вдома лишились старі й жінки. До виборів Ради усім життям селища керував рудниковий ревком на чолі з більшовиком О. У. Антоновим, який щойно повернувся поранений з фронту. При ревкомі організували комітет для подання допомоги голодуючим, який відрядив своїх уповноважених до сіл. Зібраними та закупленими продуктами забезпечували в першу чергу родини червоноармійців. Наприкінці 1920 року до рудника повернулися комуністи С. Ю. Офіцеров, М. П. Завалишин, І. С. Тимощенко, М. І. Бровченко та ін. Відразу ж була створена партійна організація, секретарем якої обрали І. С. Тимощенка. Ревком та партійна організація підготували й провели у квітні 1920 року вибори до селищної Ради робітничих та селянських депутатів. Головою був обраний О. У. Антонов, в минулому пітерський робітник, активний борець за Радянську владу на руднику. На листопад 1920 року до селища повернулися 783 робітники, і партійна організація зросла до 24 чоловік, комуністи створили комітет допомоги жертвам інтервенції. У травні оформилась комсомольська організація, що налічувала 52 чоловіка. Першим ватажком осередку був Ю. В. Васильченко. Великий вплив на молодь селища та рудника справляли перші активісти-комсомольці В. О. Журавльов, К. Т. Топчій (в майбутньому голова Верховного Суду УРСР), Г. М. Войтенко. Коли країні почав загрожувати Врангель, уся комсомольська організація влилася до комуністичного загону Ясинівського рудника. Уже в перші роки відбудовного періоду під керівництвом парторганізації у 1921—1922 рр. стали до ладу шахти №№ 1, 8 та 9, що входили раніше до Ясинівського рудника. 1923 року на них працювало 2834 чоловіка.
У 1922—1923 рр. за адміністративним поділом Нижньокринській Раді підпорядковувалось кілька хуторів, тому жителів селища разом з хуторами налічувалося понад 10 тис. Але у 1926 році чотири хутори відійшли до Єнакіївського сільського району. У Нижній Кринці налічувалось 450 селянських дворів з населенням близько 2 тис. чоловік, у розпорядженні яких було 7555 га землі, 825 коней, 80 волів. Бракувало реманенту й тягла. Для організації належного опору підступним діям куркулів, а також для зміцнення бідняцьких господарств під керівництвом партійного осередку у 1921 році був створений комітет незаможних селян у складі 98 чоловік. До його правління увійшли представники селянської бідноти та кілька робітників. Головою обрали колишнього гірника Г. П. Гаврилова. Комітет розподіляв землю, допомагав бідноті обробляти її, вишукував посівний матеріал, вживав заходів щодо боротьби з спекуляцією та антирадянськими діями куркулів. Уже в 1922 році утворилося дві артілі ім. Шевченка та «Червоний прапор». 4 члени комітету незаможних селян записались до кооперативу «Вуглеорач». Було створено кілька груп для спільного обробітку землі. У 1927 році сільськогосподарські артілі, кооператив та земельні групи реорганізували у товариство спільного обробітку землі «Вуглеорач».
Водночас з відбудовою шахт та сільського господарства партійна організація і Рада виявляли велику турботу про охорону здоров’я та народну освіту. У 1923— 1924 рр. відкрили амбулаторію, лікарню на 20 ліжок, де працювали лікар, фельдшер та три медичні сестри. На 1923 рік налічувалося три початкові школи, у яких навчалося 200 дітей. Ентузіастами шкільної справи були педагоги С. П. Предтечевська, М. Луць, Є. Трофимов. З 1926 року працювала семирічна школа.
Ще 1922 року з ініціативи комуністів і насамперед О. У. Антонова у Нижній Кринці заснували дитячий будинок, або як його тоді називали дитяче містечко. Йому виділили найкращу будівлю колишнього торговця, велику мальовничу територію понад річкою. Приймали до будинку не лише сиріт, а й дітей багатосімейних. Містечко мало свою семирічну школу, ділянку орної землі, майстерню, де в позауроч-ний час працювали вихованці. У 1923 році тут проживало понад 480 дітей. Того ж року у дитячому містечку утворили першу в селищі піонерську організацію, на чолі якої став комсомолець перший піонервожатий А. Є. Предтечевський. У одному з номерів газета «Диктатура труда» позитивно оцінювала досвід роботи у вихованні дітей цього містечка. Відзначалося, що діти не лише добре вчаться, трудяться, але й виступають з виставами перед жителями, випускають стіннівку.
Комсомольці й молодь проводили велику культурно-масову роботу серед робітників та селян. У 1921—1923 рр. за їх ініціативою були відкриті три школи для ліквідації неписьменності, робітничий клуб ім. 118 революціонерів (у пам’ять шахтарів, розстріляних каледінцями 1917 року). На хуторах створили червоні кутки. Першими культармійцями були комсомольці О. Т. Гур’єв, Л. Ф. Повх, В. О. Журавльов, П. Саф’яненко. У 1924 році при клубі, крім гуртків художньої самодіяльності, відкрили профтехнічні курси, своєрідний робітфак, де за допомогою місцевих учителів молодь готувалася до вступу у вузи та технікуми.
Комуністи й усі трудящі Нижньої Кринки з великим задоволенням та схваленням зустріли рішення XIV з’їзду партії. Обговорюючи їх 18 січня 1926 року на загальних зборах партійної та профспілкової організацій, у прийнятій резолюції вони гнівно засудили антиленінську лінію тих, що відкидали можливість перемоги соціалізму в СРСР та заявили, що «рішення з’їзду ленінські і вказують єдино вірний шлях індустріалізації, тобто шлях, що веде до соціалізму. І ці рішення ми будемо втілювати у життя». Ті ж збори ухвалили посилити роботу по підготовці переходу селян до колективного господарювання. Для зміцнення товариства спільного обробітку землі «Вуглеорач» партійна організація селища направила до нього комуністів О. С. Козиренка та Ю. С. Бровченка.
У роки передвоєнних п’ятирічок завдяки соціалістичному змаганню, що розгорнулося, шахтарі систематично перевиконували плани вуглевидобутку. Перша п’ятирічка була завершена достроково, за 4 роки і 3 місяці. Підвищенню продуктивності праці сприяло також здійснення реконструкції старих шахт, внаслідок чого вже у 1935 році вони збільшили видобуток вугілля у два рази й давали 700 тонн. Першими послідовниками М. Ізотова та О. Стаханова на Ясинівському руднику стали вибійники І. Н. Козирєв і В. М. Кановченко. Плани видобутку вугілля першої та другої п’ятирічок виконали достроково. У третій п’ятирічці на території Нижньої Кринки розпочалося будівництво великої шахти «Ясинівська», яке провадилося швидкісними методами протягом усього року, у грудні 1939 року шахта стала до ладу. При її спорудженні особливо відзначились комсомольці й молодь. Так, бригада комсомольця В. Чуба виконувала виробничі плани на 250—300 проц. Проектна потужність новоЬшахти становила 700 тонн на добу. Її пуск було приурочено до дня перших виборів за новою Конституцією до місцевих Рад депутатів трудящих.
Партійні організації шахт розгортали роз’яснювальну та організаційно-масову роботу серед селян Нижньої Кринки і під час колективізації. У лютому 1930 року на базі ТСОЗу «Вуглеорач» утворили колгосп ім. 118 революціонерів. Він об’єднав 600 одноосібних господарств та усуспільнив 5 тис. га землі. До складу правління були обрані селяни О. І. Войтенко, І. С. Дроботов, М. І. Бровченко та ін., а його головою затвердили робітника-залізничника, двадцятип’ятитисячника М. І. Похила. Об’єднана партійна організація направила 26 чоловік на роботу до колгоспу, там була створена партійна організація.
Куркульські елементи чинили шалений опір створенню колгоспу, виступали проти Радянської влади. У перший же рік існування артілі вони знищили 250 голів худоби, заразивши її сапом. Колгоспний актив на підступи ворога відповів підвищенням, пильності, зміцненням трудової дисципліни. Активну участь у політико-масовій роботі парторганізації, спрямованій на згуртування бідняків та середняків у боротьбі з куркульством, брали гірники селища. Вони взяли шефство над артіллю. Ремонтували інвентар, посилали своїх людей на поля та в бригади під час посівної, жнив. Згодом куркулі були виселені за межі району, а їхнє майно конфіскували на користь колгоспів.
Завдяки соціалістичному змаганню та ударництву рік у рік зростала ефективність колективного господарства. Підвищенню продуктивності праці сприяла також механізація багатьох трудомістких процесів сільськогосподарського виробництва та запровадження найновіших досягнень агрономічної науки. Напередодні Великої Вітчизняної війни артіль ім. 118 революціонерів була міцним господарством. Рільнича бригада № 2 І. К. Кановченка у 1940 році була учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві. Велику допомогу колгоспникам подавав колектив Макіївського труболиварного заводу ім. Куйбишева, робітники, зокрема, електрифікували й механізували ферми колгоспу.
Напередодні Великої Вітчизняної війни населення Нижньої Кринки налічувало 4722 чоловіка. Нижньокринська селищна Рада приділяла належну увагу впорядкуванню селища, житловому будівництву. У ньому було багато зелених насаджень, воно мало охайний і чепурний вигляд. Виросли два двоповерхові гуртожитки для робітників на 200 чоловік, магазини, дитсадок на 50 місць, шахтний клуб, приміщення лікарні, середньої школи, яку у 1940/41 навчальному році відвідувало 600 дітей. У двох початкових школах навчалося 520 хлопчиків та дівчаток. Контингент дитячого містечка значно скоротився, у ньому тепер жили й здобували знання 272 чоловіка. Селищний клуб ім. 118 революціонерів проводив велику масово-політичну та культурно-освітню роботу серед трудящих, за що був премійований кінопересувкою. Тут працювали гуртки: політграмоти, драматичний, струнний та хоровий, який відвідувало 80 аматорів співу. 1935 року на обласному огляді він став переможцем. Крім клубу, при шахтах були відкриті два червоні кутки.
— З перших днів Великої Вітчизняної війни нижньокринці усі свої зусилля спрямовували на допомогу фронту. 150 чоловік будували оборонні рубежі. Багато жінок пішло працювати в забої. Робітники обох шахт трудилися по-ударному, даючи на-гора по дві й три норми. На початку жовтня 1941 року наблизився фронт, довелося демонтувати шахти, найцінніше устаткування евакуювали на схід, до Узбецької РСР. Туди ж вивезли основну частину господарства колгоспу та дитяче містечко.
25 жовтня 1941 року фашисти захопили Нижню Кринку. У листопаді, напередодні великого свята радянських людей, вони розстріляли комуністів А. І. Дрея, Леонтія та Івана Суботіних, І. С. Долгополова, С. Юрченка. Та не вдалося представникам фірми «Герман Герінг» відновити роботу шахт. Комсомольці-патріоти І. М. Васильченко, І. Столяровым. Засипкін, Ю. Д. Трофименко вели масово-політичну роботу серед населення. Вони слухали зведення Радінформбюро, поширювали листівки у селищі. Юних патріотів заарештували, вони загинули під тортурами, не зрадивши своїх товаришів.
1—3 вересня 1943 року 301-а стрілецька дивізія 13-ї армії вела запеклі бої за визволення Нижньої Кринки. Гітлерівці зігнали жінок, дітей та стариків, близько сотні чоловік, що переховувалися по льохах, й погнали їх поперед своєї піхоти. Але звірячий задум ворога розгадали. Підрозділ радянських воїнів, не відкриваючи вогню, чекав, коли противник наблизиться, а тоді розгромив його в рукопашному бою.
4 вересня 1943 року Нижня Кринка стала вільною. Мужньо бився за селище батальйон колишнього луганського робітника капітана І. А. Голосного. Смертю хоробрих загинув 51 воїн, у т. ч. і відважний командир. 400 нижньокринців віддали своє життя за Батьківщину, 500 чоловік відзначились у боях і були нагороджені орденами та медалями Радянського Союзу. Серед них колишня червоногвардійка Г. В. Баркар, І. П. Єрмаков, який пройшов славний шлях від рядового в громадянську війну до генерала у Вітчизняну, має багато нагород, Ф. М. Скрипкін — повний кавалер ордена Слави. 20-річним хлопцем він пішов захищати свою країну, бився на Орловсько-Курській дузі, під Брянськом, форсував Південний Буг, брав участь у визволенні Польщі, штурмував Берлін. Після перемоги Ф. М. Скрипкін повернувся до шахтарської праці.
Після визволення в селищі проживало близько 3 тис. чоловік, головним чином старі, жінки та підлітки. Щоб відродити рудник, колгосп, школи, потрібно було докласти чимало праці. Загальні збитки, завдані фашистськими окупантами, обчислювалися сумою 13 769 тис. крб. Насамперед очистили від завалів вулиці, дороги, шахти, відремонтували приміщення школи. У вересні 1943 року при Раді створили партійну організацію за рахунок демобілізованих воїнів та чотирьох комуністів, прибулих з радянського тилу. На заклик комуністів розпочалася відбудова шахт № 22 та № 1 «Ясинівка». Вдень і вночі люди відкачували з штреків воду, поновляли виробки. Через місяць почала давати вугілля шахта № 22, а 30 квітня 1944 року стала до ладу і шахта № 1 «Ясинівка». Далеко за межами району пішла слава про шахтобудівників П. Тернового, О. Прокоф’єва, І. Долгих, С. Бужильського, які на три місяці раніше строку змонтували головний вентилятор, два копри, дві підйомні машини. На новаторів-монтажників рівнялось чимало робітників. Нарівні з чоловіками у забої трудились жінки. Наваловідбійниці О. Попова, Є. Глобина, К. Куценко стали майстрами вугілля, виконуючи по півтори-дві норми. До першої річниці визволення Донбасу шахти Нижньої Кринки були повністю відбудовані. У фонд перемоги гірники видобули понад план 5606 тонн вугілля. Шахти двічі у 1945 році завойовували перехідний Червоний прапор Донецького обкому КП України. Того ж року цим колективам вручали і перехідний Червоний прапор Державного Комітету Оборони. На початок 1944 року усі діти селища пішли до школи. Відкрився шахтний клуб. Були побудовані та добре обладнані два гуртожитки на 100 чоловік, їдальня, магазин, дві побутові майстерні. У 1948—1949 рр. будівельники здали в експлуатацію 4700 кв. метрів житлової площі. Комсомольські організації взяли шефство над робітничими гуртожитками, створили бібліотеки-пересувки, радіофікували гуртожитки та всі будинки селища. Тоді ж звели нове приміщення клубу.
Для відбудови господарства артілі держава надала кредити, шахти та Макіївський труболиварний завод ім. Куйбишева допомагали технікою — господарство мало у той час лише один трактор та 5 коней. У 1949 році тут створили партійну організацію, яка очолила боротьбу за відродження колгоспу.
В 1948 році гірники Нижньої Кринки стали на стахановську вахту на честь 30-ї річниці Радянської України, усі колективи значно перевиконали свої плани. Перед вели бригади Карпова, Малигіна, Борисова. А наступного року було досягнуто передвоєнного рівня видобутку вугілля. Технічна оснащеність шахт весь час зростала. У 1949 році на шахті № 22 з’явилися комбайн «Донбас», породонавантажувальні машини. Гірники не тільки виконали першу післявоєнну п’ятирічку, але й понад завдання видали на-гора більше 600 тонн вугілля. За великі успіхи у праці у роки першої післявоєнної п’ятирічки були удостоєні ордена Леніна робітники А. Р. Бушельський, В. 3. Прядко, А. С. Саяпин. Виробки старих шахт вичерпались, тому на території Нижньої Кринки розпочали у 1948—1949 рр. будівництво нових. У 1951 році стала до ладу шахта № 3/5, а у 1957 році — «Нижньокринська», у 1961 — «Ясинівська-Глибока».
Завдяки трудовій активності робітників рік у рік успішно виконувалися народногосподарські плани. На шахтах та будовах розгорнувся рух за комуністичну працю. Кращій бригаді будівельників М. Г. Банкова першій було присвоєно почесне звання, а її бригадир став Героєм Соціалістичної Праці. У 1962 році право називатися комуністичною завоювала бригада прохідників С. І. Себова. Напередодні XXIII з’їзду партії цього почесного звання були удостоєні бригада робітників очисного забою на чолі з секретарем дільничної партійної організації шахти «Ясинівська-Глибока» А. М. Попковським. За підсумками соціалістичного змагання на ознаменування 50-річчя Радянської влади звання комуністичних дістали ще 16 бригад та дві дільниці. У 1967 році Рада Міністрів СРСР та ВЦРПС присудили колективу шахти перехідний Червоний прапор, а також першу премію. Темпів, взятих у ювілейному році, гірники Нижньої Кринки не знизили. Колектив «Ясинівської-Глибокої» у четвертому кварталі 1968 року вийшов переможцем у всесоюзному соціалістичному змаганні та знову здобув перехідний Червоний прапор Ради Міністрів та ВЦРПС і одержав першу грошову премію. Виконуючи зобов’язання, взяті на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна,— видати на-гора 16 700 тонн вугілля,— гірники цієї шахти у 1969 році добились великих успіхів. Вони видобули понад план 75 тис. тонн вугілля. На дільниці № 7 досягли небаченого середньомісячного навантаження на комбайн К-101 — 16 808 тонн. Продуктивність праці на шахті зросла порівняно з попереднім роком на 10 проц. У цьому році 330 гірників завоювали звання ударника комуністичної праці.
Самовіддано трудяться у новій п’ятирічці і колгоспники. У 1967 році вони одержали 213,8 тис. крб. чистого прибутку. Артіль має 27 тракторів, 18 комбайнів, 22 автомашини. За останні 5 років побудовано дві повністю механізовані ферми для великої рогатої худоби, якої у господарстві налічується 2837 голів, на інших фермах здійснено комплексну механізацію. У 1968 році розпочалось будівництво зрошувальної системи. Серед передовиків виробництва — доярка Г. С. Купачова, тракторист Т. Д. Заплава та ін. Бригадир рільничої бригади С. М. Білоус удостоєний найвищої нагороди — ордена Леніна.
Боротьбу трудящих за подальший розвиток промислових підприємств, колгоспу, культосвітніх закладів очолюють партійні організації, у рядах яких нині налічується 733 комуністи. Комсомольська організація об’єднує 953 чоловіка. Велику роботу проводить селищна Рада депутатів трудящих, до її складу обрано 120 чоловік. Серед них 50 жінок, 70 робітників, 35 представників молоді. Багато депутатів користуються великою повагою своїх виборців. Робітника С. Д. Бойка вдруге обрали до Ради. З його ініціативи у 1968 році почали прокладати асфальтовану дорогу з центру до селища Оріхового. Депутати подбали про те, щоб до 50-річчя Великого Жовтня відкрили новий продовольчий магазин та критий ринок. Новаторів виробництва машиніста комбайна А. А. Осипова та робітника очисного забою Ю. П. Іванова нижньо-кринці обрали до обласної та міської Рад депутатів трудящих.
У Нижній Кринці триває велике житлове будівництво. Починаючи з 1958 року, трудящі одержали 42 300 кв. метрів житлової площі. Державний фонд становить 84 тис. кв. метрів. Крім того, у селищі 3 200 індивідуальних будинків. Вулиці впорядковані та озеленені, багато з них заасфальтовано. Напередодні 50-річчя Радянської держави комсомольці та молодь насадили великий парк та спорудили два пам’ятники: обеліск — на могилі воїнів, що полягли під час захисту та визволення Нижньої Кринки у Велику Вітчизняну війну, другий — на місці поховання 118 революціонерів, загиблих від рук каледінців у роки громадянської війни. Трудящі селища свято шанують ці місця, тут завжди квіти. Юні краєзнавці листуються з сім’ями патріотів. На революційні свята тут приймають у піонери школярів, молодь—до комсомолу. Іменами героїв громадянської та Вітчизняної воєн названо вулиці, піонерські дружини й школи.
Неухильно підвищується матеріальний та культурний рівень трудящих. Середня заробітна плата робітників тільки з 1960 по 1967 рік збільшилась на 16 проц. У 1967 році населенню продано товарів на суму 25,2 млн. крб., на 10 млн. крб. більше, ніж у 1957 році. До послуг трудящих 52 магазини, 9 їдалень. Майже у кожній сім’ї телевізор. Близько двох тисяч трудящих мають легкові машини та мотоцикли. Селищна Рада приділяє належну увагу і охороні здоров’я трудящих. За 1960—1968 рр. кількість ліжок у лікарні збільшилась на 150. В ній працює 32 лікарі та 70 чоловік середнього й молодшого медичного персоналу. При лікарні та в селищі відкрито нові дві аптеки. Великою повагою серед населення користуються лікарі П. Б. Тимошин та О. І. Долгополова, які трудяться тут же понад 20 років, медичні сестри В. І. Підгорна й Г. М. Шаталова. За ініціативою виконкому Ради та шахтних профспілкових комітетів для літнього відпочинку трудящих по берегах річки Кринки обладнано пляжі. Тут же розташовані три туристичні бази, човнові станції, піонерський табір «Ластівка» Макіївського труболиварного заводу ім. Куйбишева.
У селищі 2 середні школи на 1400 учнів, 3 восьмирічні на 1500 чоловік та дві школи робітничої молоді. З 1967 року тут відкрито філіал Єнакіївського металургійного технікуму. 230 викладачів передають свої знання й досвід підростаючому поколінню. Самовіддано трудяться, виховуючи дітей у комуністичному дусі, педагоги Т. І. Коваленко, Р. П. Гридниченко, Т. Г. Чистякова, М. І. Удовиченко, В. К. Паршикова. У селищі навчається понад 5 тис. чоловік. До Великої Жовтневої соціалістичної революції син бідняка П. Т. Терновий у школі навчався лише рік, потім наймитував у куркулів. А за Радянської влади три дочки колгоспника депутата районної Ради П. Т. Тернового здобули вищу освіту, дві з них — педагоги, одна — лікар.
До послуг трудящих — два палаци культури на 1000 місць, три шахтні клуби.
Тут у 20 гуртках художньої самодіяльності розвивають свої здібності 700 танцюристів, співаків, акторів. З художньої самодіяльності вийшов на велику сцену уродженець селища соліст Червонопрапорного ім. О. В. Александрова ансамблю пісні й танцю Радянської Армії І. Савчук.
Велику масово-політичну та культурно-освітню роботу ведуть дві селищні й чотири шахтні бібліотеки, у яких налічується близько 30 тис. книг. Зростає передплата періодичних видань. 1969 року трудящі одержували близько 45 тис. прим, газет та журналів. Близько 300 чоловік вчителів, інженерів, лікарів у вільний від роботи час читають лекції. Інженерно-технічні працівники шахт — 150 чоловік — працюють на громадських засадах у шахтних бюро техніко-економічного аналізу та в товаристві наукової організації праці й раціоналізації. Ентузіасти — викладачі шкіл №№ 102 та 106 А. Д. Протасова й дочка учасника повстання моряків Чорноморського флоту у 1905 році О. М. Журавльова, учасниця Великої Вітчизняної війни В. О. Шило — створили шкільні історико-краєзнавчі музеї, де зібрано цікаві документи, фотографії, що розповідають про революційні й трудові традиції трудящих Донбасу.
Нижньокринці люблять своє селище, пишаються ним і прагнуть зробити його ще кращим. Запорука успіху — самовіддана праця жителів, велика політична й організаторська робота партійних організацій.
М. Я. ЗАПОРОЖЕЦЬ, А. Д. ПРОТАСОВА, Л. Я. ЯКИМЕНКО