Селидове, Донецька область
Селидове розташоване за 44 км на північний захід від обласного центру — м. Донецька — у верхів’ї річки Солоної, яка протікає через місто зі сходу на захід. До найближчої залізничної станції Селидівка Донецької залізниці— 5 км. Автомагістраль Донецьк — Дніпропетровськ, яка проходить через місто, зв’язує його з основними районами країни, а численні сучасні асфальтовані дороги — з найближчими містами Донецької області та залізничними станціями Селидівка, Гродівка, Цукуриха, Гостра, Роя та ін. Селидівській міській Раді депутатів трудящих підпорядковані міста Новогродівка, Гірник, Українськ і селища міського типу Курахівка та Цукурине. Населення Селидового становить 22 320 чоловік, а разом з названими населеними пунктами — 92 787 чоловік.
До XVI ст. в тих місцях, де тепер розташоване місто Селидове, протягом багатьох століть кочували, витісняючи одне одного, численні войовничі степові племена: авари, готи, гунни, печеніги, половці, а потім монголо-татарські орди і залежні від Кримського ханства ногайські татари. Пізніше, починаючи з XVI ст., ця місцевість стала запорозьким займищем. За переказами, тут жив запорожець Губа, який займався скотарством і хліборобством.
Однак інтенсивне заселення цієї території почалося лише з другої половини XVIII ст., коли в результаті російсько-турецьких воєн було покладено край пануванню Туреччини та її васала — Кримського ханства в північному Причорномор’ї, а колишні запорізькі землі царський уряд віддавав дворянам, заселяв переселенцями з Росії, України та іноземними колоністами. В 1770—1773 рр. за розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії в колишніх козацьких займищах і місцевостях по берегах річки Солоної тимчасово оселилися молдавани і волохи, вихідці з-за Дністра. Вони й заснували селище. Через кілька років, близько 1782 року,
Бахмутська провінціальна канцелярія вирішила утворити на річці Солоній, поблизу яру Палієвського, державну військову слободу Селидівку. Волохів і молдаван переселили звідси на постійне проживання в Землянки, Корсунь та інші волосько-молдавські селища Бахмутського повіту. А на їх місце прибули козаки Миргородського полку Полтавської губернії, які не потрапили до реєстру.
В наступні роки, рятуючись від феодально-кріпосницького гніту, сюди тікало багато сімей українських селян, міщан, козаків та інших вихідців з Чернігівської та Харківської губерній. У 1797 році в Селидівці було вже 927 жителів: 510 чоловіків і 417 жінок (майже всі українці).
Про походження назви села є дві версії. За однією з них, засновником Селидівкі був запорозький козак на ім’я Селид. З майном на трьох возах він нібито переїжджав з Приазов’я додому, в Запоріжжя. Коли вбрід переправлявся через річку Солону, поламалась вісь одного з возів, і козак вирішив зупинитися в цих краях на зимівлю, а далі вирушити весною. Але ці місця виявились багатими на дичину та рибу, і тому козак змінив своє попереднє рішення: він залишився тут жити. Поруч з ним почали селитися на берегах річки Солоної й інші запорожці. За іншою версією, назву селищу нібито дав землемір, який межував наділи. За свою роботу він зажадав від селян оплати. А ті, після довгих роздумів, піднесли йому в подарунок сало, що землеміру не сподобалось, і він, образившись, назвав селище «Сало — дав — кою». Згодом, в результаті деяких звукових змін, виникло слово «Селидівка». До цього часу частина жителів старшого покоління називає місто «Салидове, Салидівка».
Найменування слободи зустрічається вже в найдавніших офіційних документах, що зберігаються в архівах нашої країни. Державні селяни, які заселяли Селидівку, займались переважно хліборобством і скотарством. У перші роки жителі села мали досить землі. Царський уряд в той період інтенсивно заселяв і освоював південні степи. Усім «вільним сільським обивателям», які сюди переселялися, виділялись у спадкове володіння земельні ділянки в 30 десятин на кожний двір. Іноді їм надавали грошові позички, дозволяли вільну торгівлю товарами домашнього ремесла. На деякий час (від 6 до 16 років) поселенці звільнялися від сплати податків, а надалі платили в казну поземельні збори і податки. В кінці XVIII — на початку XIX ст. у Селидівці, як і в інших казенних селах Новоросії, існувало подвірно-спадкове землекористування. Щороку селяни платили в державну казну грошовий оброк від З до 5 крб. з ревізької душі, відбували панщинні повинності, визначені інвентарями орендних казенних маєтків, а також сплачували різні грошові і натуральні державні повинності і податки. З початку 40-х рр. XIX ст., після передачі Селидівки у відання міністерства державного майна, замість подушного було введено податок з прибутку від домашніх промислів і поземельний оброк.
Все це важким тягарем лягало на плечі селян, призводило до розорення їх господарства і виділення сільської верхівки, яка захопила до своїх рук і управління слободою. Так, уже в 1797 році «громадським наймитом» у слободі був Д. В. Глушичев, одночасно він був і слобідським писарем, а старшиною — Омелян Папета. В той період для розв’язання найважливіших місцевих питань скликалися збори всієї громади — сільська «зборня».
Населення Селидівки. розташованої на чумацькому шляху з Бахмута до Маріуполя і Криму, швидко збільшувалось як за рахунок природного приросту, так і в результаті припливу селян-втікачів. Тільки за першу половину XIX ст. кількість його зросла в 4 рази. Напередодні селянської реформи, в 1859 році, у слободі налічувалось 498 дворів і 3618 жителів обох статей.
Царський уряд, проводячи політику колонізації цього краю, продовжував наприкінці XVIII і в першій половині XIX ст. заселяти береги річок Солоної і Вовчої. Поряд із Селидівкою з’являлися все нові й нові населені пункти — Олексіївка, Гадицинівка, Курахівка, Сонцеве, Роя. Всі вони були власністю великих поміщиків: Бахарева, Карпова, Чунишина, Сонцева, Роя, князя Голіцина, які, захоплюючи кращі землі, оточували Селидівку щільним кільцем, відтісняючи селянські господарства до балок і ярів. Поблизу села виникають також німецькі поселення: Карлів-ка, Мимрик, Лісівка, Олександрівна, Долинівка, Котлярівка, Михайлівна, Маринівка. В результаті посиленої колонізації фонд вільних земель вичерпався.
На початок 70-х рр. XIX ст. середній розмір селянського наділу в Селидівці скоротився майже втроє. Внаслідок посилення експлуатації селян зростала заборгованість, недоїмки. Багато сімей мусили продавати худобу, яка була в їх господарствах, здавати в оренду наділи. Категорію т. зв. бурлаків поповнювали і селяни-втікачі, які осідали в селі, але не мали своєї землі та інших засобів виробництва. З другого боку, в слободі зростала і зміцнювалася заможна верхівка, яка орендувала землі своїх збіднілих і розорених односельчан, експлуатувала їх працю.
В першій половині XIX ст. селянські господарства Селидівки все більше втягувалися в товарно-грошові відносини. В той період на селі щороку проводились 3 ярмарки і щотижневі базари. Так, у 1862 році на кожний з ярмарків (Воскресенський, П’ятницький і Воздвиженський) у середньому було привезено товарів на 10—11 тис. крб., а продано на 5—7 тис. карбованців.
Місцеві чиновники і духовенство не були заінтересовані в створенні школи в селі. Насамперед відкрили церкву. Школу в Селидівці було відкрито значно пізніше, вона перебувала у віданні міністерства державного майна. У 1862 році в ній один учитель навчав всього 38 хлопчиків і 3 дівчат, хоча кількість населення слободи на цей час досягла вже 4 тис. чоловік.
Відповідно до виданих у 1866—1867 рр. царських указів про поземельний устрій державних селян, за жителями Селидівки зберігались усі землі, якими вони користувались. Селяни слободи мали право або зразу ж викупити наділи (на що, зрозуміло, в них не було коштів), або вносити щороку в казну державну оброчну подать.
З 1865 року Селидівка стала волосним центром. Тут розміщувались волосне правління і волосний суд. Крім Селидівки, до складу волості входили ще 3 населених пункти з 3306 ревізькими душами. Місцевим органом селянського правління в слободі був сход усіх додоогосподарів громади, який обирав сільського старосту, збирача податків (казенних, земських і сільських) та інших службових осіб. Селидівка поділялась на 4 сільські громади: Лозоватську, Кам’яно-Лисичанську, Кучуринську і Селидівську. Природними межами тут здавна були річка Солона і яри, що розділяли село на 4 частини. У 1884 році в усій слободі проживало 644 сім’ї (4674 чоловіка обох статей)4.
Після реформи общинне землекористування в селі поєднувалося з дворовими і подушними наділами. До 1885 року викуп землі для державних селян не був обов’язковим, але й після 1885 року багато з них через надмірні побори розорялись і не могли її викупити. Землі їх потрапляли до рук заможної верхівки, сільських глитаїв. Так, уже у 80-х рр. XIX ст. в Селидівці 3 куркульських господарства мали надільної землі — 64 десятини, купленої — 80 десятин, орендної — 60 десятин, тобто ці господарства вже базувалися не на старому надільному землекористуванні,
а на куплених і орендованих землях. На початок 1898 року в Селидівській волості 12 господарств мали найманих робітників, в той же час 617 десятин землі орендували на кабальних умовах малоземельні селяни. Таким чином, в результаті розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві відбувався дальший процес розшарування села.
Під час обробітку землі і збирання врожаю в куркульських господарствах Сели-дівки вже в 60—80-х рр. XIX ст. почали застосовувати різні сільськогосподарські знаряддя і машини: залізні плуги, сівалки, віялки і котки для обмолоту зернових. Через нестачу тягла, сільськогосподарських машин і низьку агротехніку в середняцьких і бідняцьких господарствах врожайність полів була низькою. Так, у 1898 році по Селидівській волості зібрано в середньому з десятини: жита — 28 пудів, пшениці — 33, ячменю — 26, вівса — 28, проса — 35, льону — 26 пудів. З 1877 по 1905 рік середні розміри земельних наділів на селі скоротилися з 11,7 до 8,1 десятини. Безземельні селяни мусили йти в кабалу до місцевих куркулів, сусідніх поміщиків і підприємців, зокрема до власників місцевих шахт.
Ще в 50-х рр. XIX ст. поблизу Селидівки і навколишніх сіл були виявлені поклади вугілля. Незабаром тут виникли невеликі поміщицькі і селянські дрібні копальні. Однак через відсутність залізниці і місцевих ринків збуту розробка вугільних родовищ була маловигідною, і незабаром більшість копалень закрили. Лише після спорудження Катерининської залізниці і в зв’язку із зрослим попитом на паливо розробку вугілля поблизу Селидівки почали провадити більш інтенсивно. На початку XX ст. поблизу слободи вже діяли вугільні рудники Фрезе, Геккера, Златопольського, Бєлінського, Прахія, Фріца і Подольського, а також Гродівські селянські копальні. Тут працювали здебільшого розорені селяни місцевих сіл, в т. ч. і Селидівки. Частина селян йшла на заробітки чи займалася ремеслами: на місцевому заводі випалювали цеглу, виготовляли гончарні вироби.
Невпинно зростаючий процес розшарування села, розорення і обезземелення, експлуатація з боку куркулів, поміщиків і підприємців, що дедалі посилювалася, вели до погіршення становища трудящих. Тому з кожним днем зростало незадоволення населення слободи існуючим режимом. В роки першої російської буржуазно-демократичної революції тюрма в Селидівці була переповнена «бунтівниками». Заворушення серед жителів села навіть загрожувало зірвати чергову мобілізацію до армії.
В результаті столипінської аграрної реформи земля, якою користувалися жителі Селидівки, була закріплена в подвірне володіння. На 1908 рік тут налічувалось 1153 двори з населенням 7823 чоловіка (3915 чоловіків і 3908 жінок). Але землю поділили всього на 1657 душ. Середній розмір наділу становив 8,1 десятини. Частина жителів вийшла на відруби і хутори (Новоселидівку, Одрадне та інші). Всього, за даними Катеринославської губернської землевпорядної комісії, до 1 січня 1911 року з Селидівки виділилося на хутори 121 господарство.
Одночасно відбувався процес дроблення дворових наділів. На час оціночно-статистичного обстеження Катеринославською губернською земською управою, на 1 січня 1911 року, Селидівка (разом з хутором Новоселидівкою) мала 14 833 десятини землі, з яких 548 десятин — непридатних. На початок 1913 року в Селидівці налічувалось 1050 дворів з населенням 9798 чоловік (4956 чоловіків і 4842 жінки), а надільної землі залишилось 12 494 десятини і 442 десятини т. зв. неудобів. Куркулі, які одержали кращі ділянки, ще скуповували подешевій ціні наділи у бідняків. Багато обезземелених селян Селидівки йшли працювати на шахти, пориваючи з сільським господарством.
Масове зубожіння і розорення селян у передреволюційні роки красномовно відображене в офіціальній статистиці наступних років. Так, за вибірковими даними перепису 1917 року, в Селидівській волості з 1491 господарства чверть були безземельними, від 1,1 до 3 десятин мали 67 дворів, від 3 до 6 десятин — 219, від 6,1 до 9 десятин — 244, від 9,1 до 15 десятин — 294, від 15,1 до 25 десятин — 130, від 25 до 50 десятин — 68, понад 50 десятин — 68 господарств. Особливо впадає в око незабезпеченість господарств робочою худобою і коровами: 219 господарств зовсім її не мали, 601 було без робочої худоби, 493 — без корів.
В основному селидівці сіяли зернові культури, переважно ярові. Культура землеробства була дуже низькою. Сільськогосподарські машини мали тільки куркулі. Технічна відсталість селянських господарств виключала інтенсивне землеробство. Так, за даними перепису 1917 року, в Селидівській волості під перелогами було 2735 десятин землі. Не вистачало орної землі.
Врожайність зернових у 1908—1910 рр. в селянських господарствах Бахмутського повіту в середньому становила близько 9,3 пуда з десятини, тоді як у господарствах куркулів та поміщиків — близько 14 пудів. Внаслідок малоземелля і низької врожайності селяни голодували. Не вистачало також кормів для худоби.
Напередодні першої світової війни в Селидівці був цегельний завод, невеликий кам’яновугільний рудник, один паровий млин і два вітряки, кілька кузень і столярень, розвивалося гончарне виробництво. У 1914 році закінчилось будівництво 90-кілометрової дільниці залізниці Юзівка—Роя—Гришине, на якій в 5 км від села виникла невелика залізнична станція Селидівка.
Селяни не мали необхідної медичної допомоги. У 1895 році, восени, в Селидівці почалася епідемія дифтериту. Через погану медичну допомогу 149 жителів села померло. На початок 1913 року в самій лише Селидівці проживало 9798 чоловік. їх і населення всієї волості обслуговували такі медичні заклади: сільська аптека, приймальна палата і амбулаторія, в якій працювало всього 3 чоловіка: земський лікар, фельдшер і акушерка. Лікування було платним, тому переважна більшість населення, яка не мала грошей на лікування, рідко зверталась по медичну допомогу і здебільшого вдавалася до знахарів і ворожбитів.
Царське самодержавство тримало замучених злиднями селян в темряві і неуцтві. На початок 1911 року 81,2 проц. жителів села були неписьменними. В земській школі на 40 учнів і жіночому училищі, відкритому в 1870 році, могла навчатися тільки частина дітей із заможних сімей. У 1913 році в селі були 3 школи, а па 1 січня 1914 року — двокласна змішана земська школа, 3 однокласних земських училища (змішане, жіноче і чоловіче) і однокласна чоловіча церковнопарафіяльна школа, в якій навчалося всього 120—160 учнів Селидівської волості.
Влітку 1914 року багато жителів Селидівки були мобілізовані і відправлені на фронт. За 1914—1917 рр. у вирі цієї війни загинуло 383 жителі з Селидівської волості.
Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, революційно настроєні селяни Селидівки приступили до ліквідації місцевого самодержавного апарату. Брати Федір і Лука Колесникови, які повернулися з фронту, разом із селянами-бідняками — Ф. Чередниченком, Н. Маслом та іншими відібрали у стражників зброю.
Через недостатню політичну зрілість селяни Селидівки спочатку не розібрались у справжньому характері нової влади і довіряли їй. Тому губернському і повітовому комісарам Тимчасового уряду вдалося на перших порах зберегти весь старий державний апарат в особі старости села, волосного суду і волосного правління. їм всіляко допомагали куркулі, які об’єдналися в «Спілку земельних власників».
Але поступово жителі села переконувались у контрреволюційній політиці Тимчасового уряду. Цьому сприяла та політична робота, яку проводили більшовицькі організації і Ради робітничих депутатів Донбасу. В Селидівку прибували агітатори Юзівського комітету більшовиків, які проводили революційну роботу серед селян, політично і організаційно готували їх до соціалістичної революції. Представники селян Селидівки і робітники місцевих копалень не раз бували влітку 1917 року в Київському комітеті більшовиків. В липні робітники створили Селидівську Раду робітничих депутатів. З допомогою юзівських більшовиків у серпні—вересні 1917 року в Селидівці була організована одна з перших у Донбасі сільська більшовицька партійна організація. Мужніми борцями за Радянську владу стали селяни-бідняки, перші члени Селидівського партійного осередку І. Утка, І. Бурик, Є. Кащенко, Г. Солодій та інші.
Партійний осередок рішуче боровся проти заходів місцевих органів Тимчасового уряду, викривав класову суть політики «Спілки земельних власників» і партії есерів. Він згуртовував навколо себе бідняків і середняків, очолив їх боротьбу за землю. Не дочекавшись обіцяного Тимчасовим урядом розв’язання аграрного питання, селяни Селидівської волості вже влітку 1917 року відібрали у сусіднього поміщика 300 десятин земельних угідь.
У жовтні 1917 року у своїх виступах на мітингах і зборах селяни Селидівки висловлювали велику радість з приводу збройного повстання в Петрограді і утворення Радянського уряду на чолі з В. І. Леніним. Багато членів партійного осередку і селяни-бідняки добровільно вступили в ряди Червоної гвардії, загони якої формувалися в Гришиному. На початку року в Селидівці було ліквідовано волосне земство, і влада повністю перейшла до рук Селидівської волосної Ради селянських депутатів, яка почала здійснювати ленінський Декрет про землю.
Але мирне життя населення Селидівки, як і багатьох інших сіл і міст нашої країни, незабаром було порушене іноземною воєнною інтервенцією. Наприкінці квітня 1918 року Селидівку окупували австро-німецькі війська. Разом з окупантами в село прийшли їхні прислужники — українські буржуазні націоналісти. Місцеві куркулі і колишні царські чиновники підняли голови. Підтримувані окупантами і гетьманцями, куркулі жорстоко переслідували бідноту, яка не хотіла їм служити. У червні 1918 року вони взяли участь у страті селян-активістів С. Масла і К. Василенка, які відмовилися служити в гетьманських військах.
Багато жителів Селидівки пішли у партизанський загін, створений у червні 1918 року. Його організаторами були старий більшовик Ш. Темеркєєв, що прибув з Юзівки, і місцеві жителі — Ф. Колесников, С. Кузьменко, Д. Братусь, М. Н. Ахтирський та інші. Загін вів активні бойові дії в районі Селидівки і Гришиного з червня 1918 року по січень 1919 року. Командиром його був М. Н. Ахтирський.
Під ударами повсталого народу з листопада 1918 року окупанти почали виводити свої війська з районів Селидівки і Гришиного. Однак на зміну їм і гетьманщині, яка зазнала краху, прийшли петлюрівські загони Директорії, а потім білогвардійські війська Краснова і Денікіна. Трудящим Селидівки довелось боротися проти них до початку 1919 року. Партизанські загони, що діяли в районі Селидівки і Гришиного, влилися до військ Червоної Армії, які вели бої за визволення західних районів Донбасу. На початку 1919 року Селидівку було визволено від ворога.
В селі відновилася Радянська влада: була обрана Селидівська волосна Рада робітничих і селянських депутатів на чолі з комуністами С. Кузьменком, К. Деркачем, І. Ярошем та ін. 7 березня 1919 року відбувся з’їзд Рад Селидівської волості. Його учасники від імені трудового селянства гаряче вітали Радянську владу. «Даємо слово честі трудівників, що соціалістичну народну республіку будемо одностайно захищати і відстоювати…»,— зазначалося в резолюції, прийнятій на цьому з’їзді.
Керовані комуністами і волосною Радою, жителі Селидівки приступили до соціалістичного будівництва. Головну увагу в цей період було звернуто на успішну підготовку і проведення весняної сівби та освоєння посівних площ. Цю роботу довелось проводити в фронтових умовах, оскільки в лютому—травні поблизу села точилися безперервні бої між Червоною Армією і білогвардійцями. У квітні 1919 року в районі Селидівки 9-а Радянська стрілецька дивізія Донецької групи військ Українського фронту вела запеклі бої проти денікінців.
За дорученням командування і партійної організації місцеві комуністи Ф. Колесников і Д. Братусь для допомоги Червоній Армії у боротьбі з Денікіним організували з 300 селидівців загін, який згодом було перетворено на Селидівсько-Максимільянівський загін. Активну участь у боротьбі проти денікінців брав і партизанський загін під командуванням М. Н. Ахтирського. У квітні—травні 1919 року в районі Селидівки і Гришиного він вів запеклі бої з бандами Шкуро, що прорвалися сюди.
Незважаючи на великі продовольчі труднощі, жителі Селидівки подавали матеріальну підтримку частинам Червоної Армії, які відбивали напади білих банд. Навесні 1919 року передано бійцям 8-го Інтернаціонального Радянського полку, 2-го дивізіону 9-ї армійської бригади і 75-го стрілецького полку — 1320 пудів хліба.
25 травня 1919 року село захопили білогвардійці. 31 грудня 1919 року частини Червоної Армії вигнали денікінців із Селидівки. Волревком, а потім Рада Селидівки ліквідовували відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння, наділяли землею безземельних і малоземельних селян. Розгорнулась підготовка до весняної посівної кампанії, організовувалась допомога Червоній Армії, проводилася боротьба з куркульством.
Боротьбу за зміцнення Радянської влади очолив Селидівський сільський осередок КП(б)У, який відновлено 10 лютого 1920 року. Входив він до складу Гришинської районної партійної організації. На перших зборах комосередку головою його було обрано І. Бурика, товаришем голови (заступником) — С. Кузьменка і секретарем — Є. Кащенка. Збори доручили очолити відділ народної освіти І. Утці, а культкомісію — С. Кузьменку і Г. Солодію. Для зміцнення комосередку Гришинський райпартком незабаром направив у Селидівку досвідченого члена партії, шахтаря П. Т. Журавльова.
Під керівництвом партійного осередку, в якому на початок травня 1920 року налічувалось 11 чоловік, а на початок серпня — 15 чоловік, селяни Селидівки почали відновлювати господарство. Велику допомогу комуністам подавала комсомольська організація села, створена у травні 1920 року. До складу її спочатку входило 10 чоловік: М. Н. Климов — секретар комсомольського осередку, Г. С. Колесник — голова осередку, а також В. М. Пономаренко, Г. Селиванов, С. С. Сидоренко, Б. М. Гончаров, А. Г. Злий, Я. О. Чашка, І. Марин, Г. К. Придатько.
Партійна і комсомольська організації з метою залучення широких мас до соціалістичного будівництва провадили велику роботу серед безпартійних селян, молоді і жінок. У травні 1920 року в Селидівці було відкрито клуб і 2 хати-читальні. Комсомольський осередок почав випускати молодіжну стінгазету, організував драматичний, музичний, хоровий, літературний, військово-спортивний, агітаційно-пропагандистський та інші гуртки.
Велике обурення викликала у жителів села звістка про напад на Радянську республіку панської Польщі. 31 травня 1920 року загальні збори всіх громадян Селидівки ухвалили: «Підтримати рішення IV Всеукраїнського з’їзду Рад… напружити всі свої сили і всю свою енергію на боротьбу з польською шляхтою». Одночасно вони послали привітання В. І. Леніну. Влітку 1920 року в Селидівці і волості було проведено збирання коштів, продуктів, а також білизни і посуду для поранених і хворих червоноармійців.
Парторганізація і Рада багато уваги приділяли проведенню комуністичних суботників і «тижнів праці». Навесні 1920-року в Селидівці було засіяно для сімей червоноармійців 73 десятини зерновими, посаджено 20 десятин городів, упорядковано лазарет і сільську площу, відремонтовано дороги й мости. В цих роботах взяло участь 211 жителів села.
За рішенням Гришинського районного комітету партії 6 червня 1920 року створено Селидівський підрайком партії, до складу якого увійшли Ш. Темеркєєв, І. Бурик і Ф. Колесников. Секретарем було обрано Ш. Темеркєєва. Незабаром створюється і підрайонний виконком. Селидівський підрайон об’єднував Селидівську і ряд сусідніх волостей Гришинського району.
У червні — липні 1920 року партійний осередок і Селидівська Рада провели роботу по створенню комітетів незаможних селян. Оскільки Селидівка поділялась на 4 сільських громади, в липні 1920 року в ній було створено 4 комітети незаможних селян, очолюваних А. Л. Говорушкою, С. С. Кийком, С. А. Хацьком, X. П. Висторопом. 1 серпня 1920 року в селі відбувся перший волосний з’їзд незаможників, який обрав волосний КНС у складі 5 чоловік. Головою вол комнезаму було обрано комуніста С. П. Костенка, а секретарем І. О. Могиленця. З’їзд вирішив негайно почати перепис усіх куркульських господарств і встановити над ними контроль, стежити за виконанням продрозверстки, організувати охорону сіл від нападу махновських банд.
Дещо пізніше, 28 серпня 1920 року, відбувся і Селидівський підрайонний з’їзд КНС. За рішенням Гришинського райкому партії від 15 вересня 1920 року Селидівський партосередок направив на роботу в інші волості району п’ятьох комуністів.
Скориставшись з того, що основні сили Червоної Армії були кинуті на боротьбу з панською Польщею і Врангелем, влітку і восени 1920 року активізували свою діяльність махновські банди. У боротьбі з ними загинуло багато партійних і радянських працівників, бідняків-активістів. 27 грудня 1920 року бандити вбили голову Селидівського волкомнезаму П. І. Кузнецова і міліціонера А. Лигача, 24 квітня 1921 року — волвійськкома І. Єрахіна. За роки громадянської війни від рук бандитів загинуло понад 170 жителів Селидівської волості. Вони поховані в братській могилі, в парку міста Селидового.
Бандити завдали населенню села також величезної матеріальної шкоди. За 1918— 1921 роки білогвардійці і махновці забрали у селян Селидівської волості 4267 голів худоби, 35 809 пудів зерна, велику кількість бричок, саней, знищили 341 десятину посівів —всього на суму 392 771 карбованець золотом.
Комуністи і комсомольці Селидівки із зброєю в руках боролись проти махновців, організовували допомогу сім’ям, які потерпіли від рук бандитів. З березня 1920 року, за рішенням партосередку, з числа комуністів і комсомольців Селидівки було створено збройний загін для боротьби з бандитизмом. На початок 1921 року з бандитами в основному було покінчено.
За роки війни значно скоротились посівні площі в селі, знизилась урожайність, зменшилось поголів’я худоби. Партійна і комсомольська організації, волосний виконком, сільська Рада і комнезами багато уваги приділяли відновленню селянського господарства. Місцеві органи Радянської влади в селі на цей час очолювали комуністи: головою волвиконкому було обрано С. Кузьменка, військовим комісаром — Ф. Колесникова, головою Селидівської сільської Ради — Т. Велика, начальником міліції — Н. Жарка, завідуючою жінвідділом — Є. Кийко.
Труднощі відбудови сільського господарства ще більш посилились через засуху і недорід 1920—1921 рр., які дуже несприятливо позначилися на економічному становищі селян, особливо бідняків. Під час весняної посівної кампанії 1921 року селянам Селидівки не вистачало 9179 пудів насіння для сівби. З 10 888 жителів села без хліба залишилось 80562. Партія і уряд України виділили селидівцям насіння, а також подали продовольчу допомогу. Комуністи у 1921 році організували збір золотих і срібних речей для закупівлі хліба на допомогу голодуючим.
На початок жовтня 1921 року в Селидівському партосередку було 22 чоловіка. Члени осередку, комсомольці, КНС і сільська Рада активно перетворювали в життя заходи партії, спрямовані на відбудову народного господарства і зміцнення союзу робітничого класу і селянства. В резолюції засідання Селидівського волосного КНС, що відбулося 12 травня 1921 року і на якому обговорювалося питання про нову економічну політику, було записано, що селяни її схвалюють і докладуть усіх сил до якнайшвидшого піднесення сільського господарства.
В травні 1921 року в Селидівці для подання допомоги жителям села і волості в піднесенні сільського господарства було створено агрономічну ділянку, яка обслуговувала одночасно Гродівську та Андріївську волості. Прокатна станція забезпечувала селян-бідняків і середняків сільськогосподарським інвентарем Було створено єдине споживче товариство, ливарне виробництво спілки інвалідів, а також маслоробню і шкіряний завод сільськогосподарського товариства, відкрито шевську, ковальську і столярну майстерні. На цей час в Селидівці були і приватні підприємства: паровий млин і 2 вітряки, маслоробня і шкіряний завод. Під час суцільного подвірного перепису, проведеного в січні—лютому 1923 року, в Селидівці було 1146 господарств із населенням 6572 чоловіка. Менш як 2 проц. жителів займались промислами. З 12 802 десятин землі під посівами було зайнято лише 4029 десятин. 197 господарств зовсім не мали посівів, 393 — робочої худоби, а 139 — і корів. Птиця була лише в 668 господарствах. Бідняцькі і середняцькі господарства мали примітивний сільськогосподарський реманент.
Зразу ж після громадянської війни були зроблені перші кроки у здійсненні культурної революції. З січня 1921 року регулярно проводились заняття в усіх 5 початкових школах і в ремісничому училищі. З ентузіазмом працювали вчителі В. Д. Кра-тінов, І. Л. Горбацевич, М. К. Горбацевич, А. Д. Кратінова та інші. В сільському клубі для селян регулярно читалися лекції, ставилися спектаклі, була організована бібліотека з фондом у 700 книг. Весною 1921 року відкрили Палац (клуб) праці.
Велику роботу комуністи проводили серед жінок. У жовтні 1921 року відбувся з’їзд жінок Селидівської волості, який закликав усіх трудівниць до активної участі у відбудові народного господарства.
Незважаючи на голод, нестачу тяглової сили і реманенту, трудові зусилля селидівців незабаром ознаменувалися першими успіхами в розвитку сільського господарства і місцевої промисловості. У 1923 році засіяли 84 проц. всієї довоєнної площі, а врожайність досягла майже довоєнного рівня.
Велику допомогу у відбудові сільського господарства в Селидівці і волості подавали шефи з Юзівки, комуністи і робітники Калинівського кущпарткому. Вони допомагали відремонтувати сільськогосподарський реманент, постачали селянам будівельні матеріали, проводили культосвітню роботу.
В березні 1923 року Селидівка стає центром району, створеного з двох волостей Юзівського та однієї волості Бахмутського округів і включеного до складу Юзівського округу Донецької губернії. Він об’єднував 13 сільських Рад, 5 залізничних станцій, 3 рудники.
Комуністи, комсомольці, члени KHС і депутати Селидівської сільської Ради спрямували всі зусилля на згуртування бідняків і середняків на боротьбу з куркульством, організацію товариств спільного обробітку землі і на культурне будівництво. На зборах, які відбулися 31 червня 1923 року, селидівські комуністи вирішили завершити землевпорядкування і всю неосвоєну площу придатної землі в найкоротший строк засіяти кукурудзою.
16 січня 1924 року комуністи села прийняли рішення: приступити до колективного обробітку землі. На зборах ухвалили організувати з числа членів і кандидатів у члени партії, які працюють у сільському господарстві, зразковий колектив для агітації серед селян.
При клубі було створено сільськогосподарський гурток, який мав сприяти переходу селян району, в т. ч. і Селидівки, на громадську сівозміну, а також агрономічний кабінет, де проводилися заняття і практичні роботи з селянами, надавались консультації.
Велику роз’яснювальну і організаторську роботу серед селян у цей період провадили члени партійного осередку: Н. Ф. Урбан, Д. Д. Левада, І. Л. Іванцов, Л. В. Челях, А. М. Сергеева та багато інших. У перші дні ленінського призову до Селидівського комуністичного осередку надійшло 10 заяв від селян-активістів з проханням прийняти їх в ряди ленінської партії. В червні 1924 року в Селидівці було створено організацію юних ленінців, першим ватажком якої став комсомолець М. Челях.
Комуністична партія і Радянський уряд подавали селянам значну допомогу, надаючи їм кредити. Так, тільки в 1924 році сільськогосподарське товариство видало жителям села кредитів на 12 017 крб. Якщо в 1923 році в селі засівалося 5182 десятини землі, то в 1927 році — 8785 десятин. Безкінних господарств стало менше — в 1925 році їх було 501, а в 1927 році — 316; кількість великої рогатої худоби в селі за цей же час зросла з 777 до 1216 голів.
Досягла перших успіхів і місцева споживча кооперація. Якщо в 1925 році в селі торгували 4 приватні крамниці, то на початок 1927 року приватні торговці були повністю витіснені. У 1924 році сільськогосподарське товариство надало селянам кредитів на суму 12 017 карбованців, а в 1927 році — вже на 92 147 крб. короткострокових і на 25 тис. крб. довгострокових. Сільськогосподарське об’єднання «Червоний кооператор» організувало продаж селянам насінного зерна.
Змінилось культурне обличчя села і його жителів. У 1923 році в Селидівці відкрили райсільбуд. При ньому було організовано кілька гуртків художньої самодіяльності, сільськогосподарський гурток, агрокабінет, книжковий ларьок, лікнеп, випускались 2 стінгазети. Активно працювали в гуртках 18 комуністів, 10 комсомольців, 42 члени КНС та інші жителі. У 1924 році на 1000 дворів жителі передплачували 500 прим, газет. Крім існуючих раніше початкових шкіл, у 1927 році в Селидівці була вже семирічка, 2 школи лікнепу. Місцевий райсільбуд в цьому році став дослідно-показовим. У ньому діяла стаціонарна кіноустановка, проведено радіо. В бібліотеці налічувалось більш як 2 тисячі книг, близько 100 назв періодичних видань (газет і журналів).
У 1928 році селяни Селидівки зібрали гроші на будівництво нової школи-семи-річки. У цьому ж році за допомогою сільськогосподарської кооперації в селі було створено дитячі ясла на 30 місць, що дало можливість селянкам-матерям активніше включитися у виробничі справи і громадське життя. У 1930 році в Селидівці відкрито також дитячий садок.
Незважаючи на досягнуті успіхи, дрібне селянське господарство значно відставало від промисловості, що розвивалася на соціалістичних засадах. На початок 1927 року в Селидівці кількість середняцьких господарств збільшилася, а бідняцьких і куркульських — зменшилася, але все ж селянські господарства залишились роздробленими і відсталими, диференціація села ще тривала. Так, у 1926/27 господарському році з 1069 господарств 151 обробляло від 1 до 3 га землі, 158 господарств — 3—5 га, 215 — 5—7 га; 249 — 7—10 га, 196 — 10—15 га і 48 — понад 15 га. 53 господарства (в основному робітників і службовців) землі не мали. Те ж явище спостерігається і при порівнянні забезпеченості їх робочою худобою: 300 господарств зовсім не мали коней, 354 — по одному коню, 265 — по 2, 25 — по 3 і 10 господарств — по 4 коней.
Таким чином, хоч кількість куркульських господарств скоротилась майже в 5 разів порівняно з 1917 роком, куркулі все ще користувалися значними посівними площами, продовжуючи експлуатувати бідняків і середняків. У той же час дрібні селянські господарства, не маючи можливості користуватися складними сільськогосподарськими машинами і впроваджувати передову агротехніку, збирали невеликий врожай, значна частина якого йшла на задоволення особистих потреб.