Прелесне, Слов’янський район, Донецька область
Прелесне — село, центр сільради, якій підпорядковано с. Майдан. Розташоване на правому березі річки Сухого Торця, за 25 км від районного і 115 км від обласного центру. За 4 км на північний захід від села — станція Бантишеве Донецької заліз-ниці, а за 2 км — зупинка Прелесне. Шосейною дорогою з’єднане із Слов’янськом. Населення — 1223 чоловіка.
На території села розкопано 5 курганів з кількома похованнями доби бронзи та сарматсько-аланських часів. Знайдено також 3 кам’яні скульптури, залишені кочівниками IX—XII століть.
В 2-й половині XVIII ст. освоювалися нові землі в степових районах України. В 1768 році на землях, успадкованих відставним поручиком В. В. Бантишем, була заснована слобода Весела. Новостворене поселення, що виникло в мальовничій місцевості в заплаві річки, у 1780 році перейменоване на Прелесне.
Першими мешканцями Прелесного були кріпосні селяни поміщика, переселені з його вотчини, що знаходилась у Курській губернії. Тут же селилися й прийшлі люди з різних районів України. Вони одержували на кілька років звільнення від податків і деяку допомогу в заведенні господарства, але з самого початку оселення вважалися кріпаками Бантиша. Наприкінці XVIII ст. в селі налічувалось 96 селянських господарств. 16 жителів прибули з Курської губернії, а 753 — з України. Поміщикові належало в той час 4400 десятин землі, 1 водяний і 3 вітряні млини.
Рятуючись від кріпосницького гніту, селяни поодинці й цілими сім’ями потай переселялися на землі Війська Донського та в південні степи. 1790 року кріпак Г. М. Ткач з дружиною й сином втік на хутір Гундорівський Донського повіту, а 3. І. Волошин з дружиною і матір’ю — в Черкаський повіт. У 1796 році поміщик послав у донецькі степи спеціального уповноваженого на розшук 36 збіглих. Деяких з них, у т. ч. Ткача і Волошина, було повернено поміщикові разом з придбаним майном.
Прелесне зростало дуже повільно. Воно забудовувалось на правому березі річки. Селяни ліпили хати з саману, вкривали їх очеретом або соломою. На західній околиці села в 1770 році збудували церкву. При ній діяла невелика школа, де дяк навчав грамоти кількох дітей. Першим учителем школи був М. О. Штихов. Він учителював тут з 1790 до 1817 року і залишив після себе добру пам’ять. Про це свідчить меморіальна дошка, виявлена в 1967 році на місці шкільного приміщення, збудованого 1883 року, яка тепер зберігається в шкільному музеї.
У найкращій частині села, поблизу церкви, поміщик заснував свій двір. У 50-і роки XIX ст. тут споруджено двоповерховий палац, біля якого в 1858 році посаджено парк на площі 66 га. Роботами керував кріпак К. Й. Олійник. У парку росли 120 порід дерев і кущів. Даровою працею кріпаків поміщик спорудив глибоке озеро з штучними острівцями. Щоб ніхто з сторонніх не міг милуватися парком, всю територію його обнесли кам’яною огорожею, а річку перекрили металічними сітями.
На час реформи 1861 року в селі налічувалось 109 господарств з 449 ревізькими душами. 81 дворовому і 31 селянинові пан зовсім не дав землі. Решта у відповідності до «Місцевого положення» повинна була одержати по 4 десятини на душу. Однак поміщик, скориставшись з того, що селяни не мали грошей, щоб внести чверть викупного платежу готівкою, виділив їм усього 489 десятин землі на 337 душ. Це на 1030 десятин менше визначеної норми. Та й за такі злиденні наділи належало сплатити 25 574 крб. з величезними процентами за 49 років, тобто по 1227 крб. щорічно.
Маючи обмаль землі, селяни орендували її у поміщика на кабальних умовах. Крім того, поміщик примушував їх працювати в економії, де на 4 тис. десятин землі організував велике капіталістичне господарство. Пшениця і ячмінь відправлялися на експорт. Тут утримувалось до 10 тис. овець, був і кінний завод. Селянам усієї Прелесненської волості, куди крім Прелесного входили села Привілля, Петрівка і Троїцьке, належало лише 1965 десятин землі, а поміщикам — 10 316 десятин.
Через два десятиліття після реформи населення Прелесного зросло до 1100 жителів. Але у 1883 році всі 160 селянських господарств мали всього 198 десятин посіву зернових, тобто в середньому по 1,23 десятини на кожен двір. Тому багато з них були позбавлені можливості утримувати худобу. Корова і свиня припадали на 2, а кінь — на 3 господарства. Низькою була продуктивність праці. З раннього ранку до пізнього вечора працювали селяни в полі або поралися біля худоби. Всю зиму жінки пряли, ткали полотно. Документи того часу відзначають, що в селянському господарстві широко застосовувалася дитяча праця. Тільки до 5 років діти були «кашники». А потім — няньки, пастушки, погоничі, орачі. На запитання: «Скільки років синові?» — відповідали: «Та вже пастух, погонич або косар». З 5 років діти пасли гусей, свиней, овець. З 10 років дитина уже погонич, з 12 — «робітничою): плугатар, молотник. Важка непосильна праця позначалася на фізичному розвитку дітей.
Незважаючи на тяжку працю всіх членів сім’ї, селяни не могли прожити від свого господарства. Адже тільки на прохарчування 7 чоловік і утримання продуктивної худоби потрібно було близько 150 пудів зерна на рік, тоді як середнє господарство мало всього 60—70 пудів урожаю. До того ж прелесненська община щорічно платила 2310 крб. податків і зборів, пересічно по 6,75 крб. на ревізьку душу і по 14,43 крб. на двір. За цінами того часу це — вартість до 20 пудів зерна, тобто 73 збору середнього селянського господарства. А денний заробіток селянина в господарстві поміщика не перевищував 30—50 коп. Так, феодальний позаекономічний примус на селі замінився новим і більш витонченим — економічним.
Із збільшенням населення (за переписом 1897 року, в селі було вже 1850 жителів) зростало малоземелля. Не маючи можливості задовольнити потреби своєї родини, все більше селян Прелесного йшли на заробітки в міста Слов’янськ, Краматорськ або зовсім поривали зв’язки з сільським господарством. У 1884 році на тривалі строки відходили 14 чоловіків і 16 жінок. Багато сімей жили виключно за рахунок найму в поміщицькій економії.
Деякі селяни шукали порятунку від злиднів у переселенні в Сибір. Тільки в 1889—1902 рр. з волості вибуло 442 чол., тобто близько 719 частини жителів. В архівах збереглись «Опитувальні листи», в яких самі селяни Прелесненської волості пояснюють причину переселення. «Переселяємось, бо нема землі, не вистачає пасовищ,— пишеться в одному з них.— … Прожив 56 років, але не мав ані сажня своєї землі… Сибірський клімат сім’я витримує дуже погано… Хоч би й зараз повернувся б назад на батьківщину, аби тільки землі трохи додали». Після 1903 року переселення припинилось. Селяни побачили, що не знайти їм кращої долі й на нових землях.
Щоб збільшити землекористування, біднота й середняки орендували поміщицьку землю. У 1905 році площа її досягла 400 десятин. За кожну десятину треба було відробити в економії на 12 карбованців.
Але ні переселення, ні оренда не поліпшували становища селян Прелесного. Основна маса їх все більше розорювалась, перетворюючись на сільськогосподарських пролетарів. Все частіше згадували вони про землю, відрізану у них поміщиком під час реформи.
В 1905 році, коли російський пролетаріат вів боротьбу проти поміщицько-самодержавного ладу в Росії, селяни домагалися передачі поміщиком земель, належних їм за реформою 1861 року. Ватажком селян став односельчанин, робітник депо станції Слов’янськ, більшовик Я. К. Дем’яненко. 20 листопада 1905 року після сходки селяни попрямували в маєток поміщика і вимагали повернення їм землі. Поміщик відмовився навіть вислухати їх. Тоді 23 листопада селяни вийшли в поле, знищили межу, яка відділяла їхні наділи від панської землі, і розподілили між собою 1030 десятин. 9 січня 1906 року в Прелесне прибув, викликаний поміщиком, ескадрон драгунів 5-го запасного полку і взвод кінних стражників. Селян зігнали до волосного правління. Справник наказав арештувати Я. К. Дем’яненка, але селяни кинулись визволяти свого ватажка. Командир ескадрону наказав атакувати беззбройних людей. Драгуни відкрили по натовпу вогонь. 11 чоловік було поранено, а П. Жижченка вбито. Я. К. Дем’яненка заслали на каторгу в Іркутськ, де він тяжко захворів і незабаром помер.
Активними учасниками революції 1905—1907 рр. були і жителі села, що працювали в містах. 20-річний слюсар А. І. Кравцов у складі Гришинської бойової дружини брав участь у Горлівському збройному повстанні проти царизму.
На початку XX ст. поглиблювалися класові суперечності на селі. Земля, худоба і реманент все більше зосереджувалися в руках куркулів. Так, Ю. П. Жижченко, крім 6 наділів, купив ще 17 десятин у розорених бідняків. Він мав 4 коней, паровий двигун, молотарку.
Розшарування в селі позначалось і на культурно-освітньому рівні селян. Зайняті працею в господарстві, не забезпечені одягом та взуттям, діти бідняків не могли навчатися в школі і залишалися неграмотними. До 1870 року в Прелесному діяла парафіяльна школа, а 1883 року відкрили двокласне училище з п’ятирічним строком навчання, яке утримувалось на кошти поміщицької економії. Тут навчалося всього 100—120 дітей з найбільш заможних сімей. Поширенню грамоти перешкоджало й те, що діти не мали можливості навчатися рідною мовою. У 1909 році в Прелесному створили земську бібліотеку, де через 5 років було лише 600 книг. 1912 року відкрився і фельдшерський пункт. Один фельдшер обслуговував населення всієї волості (близько 8200 чоловік).
Перша світова війна принесла розорення, нові страждання трудящим села. До 1917 року з волості до армії було взято 45 проц. працездатних чоловіків (698 із 1545). 100 господарств не мали робочих рук. Важка чоловіча праця лягла на плечі жінок. В 1917 році на чоловічих роботах — оранці, косовиці, молотьбі — працювали 918 жінок і всього 507 чоловіків.
Куркулі й після Лютневої буржуазно-демократичної революції тримали в своїх руках майже половину селянських земель, а біднякам, середнякам і безземельним селянам, що становили 88,7 проц. усіх господарств волості, належало всього 15,7 проц. землі.
У грудні 1917 року в Прелесному стало відомо від телеграфістів ст. Бантишеве, що на Україні проголошено Радянську владу. На сільському сході волосне правління було розпущено і створено ревком, до якого ввійшли В. М. Савченко (голова), С. І. Заводовський, Н. І. Козирєв, М. С. Шевченко. В лютому 1918 року обрано Раду селянських депутатів. Її також очолював В. М. Савченко. Ревком, а потім виконком взяли під свій контроль поміщицьку економію (завідуючим призначили І. Жижченка). Зерно, фураж і частину худоби розподілили між селянами, в першу чергу бідними, а озимі посіви — між безземельними.
Дальші соціалістичні перетворення в селі були перервані весною 1918 року вторгненням німецьких інтервентів, які створили з куркулів волосну управу, а при ній — гетьманську варту. Вони жорстоко розправились з головою ревкому В. М. Савченком: прив’язали до коня, пущеного в поле, і розтерзали. К. М. Шарова, який завідував фінансовим відділом Ізюмського виконкому, розстріляли. Багатьох активістів, у т. ч. Д. Т. Кравцова, покарали шомполами. Селянин Д. Т. Кравцов від побоїв помер. В обозі окупантів прибув поміщик. Він вимагав повернути майно і здати по 9 пудів зерна з кожної десятини його колишньої землі.
У серпні 1918 року в селі створюється підпільний повстанський комітет, який очолив боротьбу селян проти окупаційного режиму й гетьманщини. До його складу ввійшли більшовики брати С. Ф. і К. Ф. Жижченки, Є. І. Салій, М. О. Савін, Р. Д. Мартиненко, Д. С. Біличенко та інші, всього близько 20 чоловік. Було встановлено зв’язок з підпільними більшовицькими організаціями Краматорська і Слов’янська. Прелесненці Дем’яненко і Єфименко за дорученням слов’янської організації поширювали серед німецьких солдатів більшовицькі листівки.
В ніч на 16 листопада 1918 року в Прелесному почалося повстання. Гетьманську варту роззброїли. Влада в селі й волості перейшла до ревкому, куди ввійшли С. Ф. Жижченко (голова), Л. М. Луговий, Є. І. Салій. В селі Петрівці Прелесненської волості містився революційний штаб. Під його керівництвом повстання охопило й сусідні села. Повстанський загін виріс до 150 чоловік. Командував ним колишній фронтовик С. С. Заводовський.
18 листопада з Барвінкового прибув каральний загін з гарматами й кулеметами. На західній околиці села зав’язався нерівний бій. Багато селян загинуло (І. Коляда, В. Біличенко, Г. Винник та інші). Увірвавшись у село, карателі вчинили жорстоку розправу над селянами. Були розстріляні активні учасники повстання Й. А. Жижченко, І. М. Шариков.
У січні 1919 року з приходом Червоної Армії в селі відновлено Радянську владу.
2 лютого тут відбувся волосний з’їзд Рад селянських і червоноармійських депутатів, на якому обрано виконавчий комітет Прелесненської волосної Ради. При виконкомі були створені відділи: продовольчий, земельний, військовий, адміністративно-господарський, соціального забезпечення, народної освіти.
Земельний відділ волвиконкому (завідуючий П. О. Ворона) у березні 1919 року конфіскував у поміщика Бантиша маєток і 3787 десятин землі. Всю землю, худобу та реманент розподілили між селянами. Подавалася допомога сім’ям червоноармійців та потерпілим від окупантів. В колишніх панських будинках розмістили народний будинок, а поміщицьку бібліотеку передали школі.
Але куркулям вдалося провести у волвиконком своїх ставлеників. Тому при розв’язуванні ряду питань — розверстки надзвичайного податку на імущих, розподілу фондів продовольчої допомоги та ін.— волвиконком діяв нерішуче і не завжди в інтересах бідноти. Становище змінилось у березні 1919 року, коли в селі створено більшовицьку групу. За її ініціативою 1 травня 1919 року на з’їзді волосної Ради волвиконком був переобраний. До нього ввійшли члени партгрупи С. Ф. Жижченко (голова), М. П. Єфименко, А. Н. Нехай.
Діяльність Ради стала більш енергійною. У травні 1919 року на базі поміщицької економії організували «Радянське господарство Прелесненського волвиконкому». Ним завідував Ю. А. Шелест. Тоді ж у селі створюється комітет бідноти, очолений І. М. Савченком, Є. П. Жижченком, Р. Г. Крутьком. Комітет організовував бідноту на боротьбу з куркульством і поглиблення соціалістичних перетворень на селі.
Дальше будівництво нового життя в Прелесному перервали в червні 1919 року денікінці. Вони розграбували радгосп і відновили дореволюційні порядки.
В кінці грудня 1919 року частини 42-ї дивізії 13-ї армії визволили село від білогвардійців. 26 грудня відновлено Радянську владу. Головою волосного ревкому став робітник-комуніст С. Т. Бондаренко, посланий сюди Ізюмським повітовим парткомом. 1 лютого 1920 року відновив свою діяльність Прелесненський партосередок, до якого входили ізюмський робітник Ф. Левендєєв (голова), Є. Жижченко, М. Кравченко, Й. Савченко, І. Савченко та інші. Спільно з ревкомом комуністи підготували провели 24 березня 1920 року вибори Прелесненської сільської та волосної Рад. На волосному з’їзді Рад селянських і червоноармійських депутатів створили виконком. Головою обрали М. С. Шевченка. Обрано було також сільську Раду. До президії (виконкому) ввійшли М. Я. Коваленко (голова), Т. М. Біличенко, І. В. Жижченко.
Спочатку ревком, а потім Рада у відповідності з законом про землю, виданим Всеукрревкомом 5 лютого 1920 року, здійснили націоналізацію поміщицької, а також церковної земель і передали їх безземельним і малоземельним селянам. Біднякам перейшла худоба з панської економії. Сільськогосподарський реманент передали прокатному пунктові, а поміщицький палац — залізничникам станції Слов’янськ, які 6 травня 1923 року відкрили в ньому будинок відпочинку ім. Жовтневої революції. Відбиралися лишки землі та реманенту і в куркулів. Внаслідок перемоги Жовтня селяни одержали в користування 2894 десятини землі.
Велику роль у соціалістичній перебудові села і в зміцненні Радянської влади відіграв створений 6 липня 1920 року комітет незаможних селян на чолі з І. М. Савченком. Комуністи, комнезамівці і члени комсомольської організації, створеної 25 грудня 1920 року, повели активну боротьбу з бандами Махна, Савонова та іншими, які чинили опір Радянській владі і перешкоджали мирному будівництву.
До кінця громадянської війни економічне становище селян лишалось тяжким. Вичерпались харчові, насіннєві і фуражні запаси. Зменшилася кількість робочої худоби. Перехід до непу в 1921 році розв’язав господарську ініціативу селян, але неврожай того ж року сильно підірвав сільське господарство. Багато сімей голодувало. На допомогу трудящим прийшла держава. Взимку 1921—1922 рр. в Прелесному відкрили пункт харчування для 150 дітей, ясла на 50 дітей. Одержавши 2,5 тис. пудів насіннєвої позички, селяни в 1922 році засіяли 1508 десятин, тобто 53 проц. орної землі. Довоєнні посівні площі освоїли в 1925 році.
До 1919 року Прелесне належало до Ізюмського повіту Харківської губернії. У 1920 році воно включено до Слов’янського повіту новоствореної Донецької губернії. Аж до 1923 року тут був волосний центр. Після ліквідації волості Прелесне, як центр сільради, ввійшло до складу Сергіївського району Артемівського округу, а з 1925 року — до Слов’янського району. На кінець відбудовного періоду тут мешкало 1994 жителі (1980 українців і 14 росіян).
Партосередок і сільська Рада турбувалися про розширення народної освіти та ліквідацію неписьменності. Адже в 1923 році половина жителів села (757 з 1545) були неграмотними, а серед жінок — 72 проц. У створених пунктах лікнепу працювали культармійці з учителів та комсомольців, проводились також індивідуальні заняття з неписьменними. У 1925 році початкову школу реорганізовано в семирічну. На той час тут навчалося 250 учнів. У тому ж році в школі виникла організація юних піонерів.
Важливою культурною подією в житті села було відкриття сільбуду в 1925 році. Вчитель А. В. Бабаков створив тут драматичний гурток, активними учасниками якого були Ф. С. Бондаренко, Р. К. Жижченко, М. К. Дем’яненко. Гуртківці поставили п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Хазяїн» І. Тобілевича та інші. На сільській площі аматори показали інсценізацію «Розстріл робітників 9 січня 1905 року» за текстом, написаним учителем А. В. Бабаковим. 1927 року в сільбуді встановлено перший радіоприймач. Спочатку старі люди дивувались, зачувши з «коробки» людський голос і музику, а незабаром з великою цікавістю й увагою почали слухати радіопередачі. З кінця 20-х років у селі демонстрували кінофільми.
Поліпшувалось медичне обслуговування. Крім фельдшерського пункту, 1929 року в Прелесному відкрили аптеку.
Діяльність всіх закладів і організацій села спрямовував партосередок. Комуністи були членами сільради, працювали в КНС та в комсомольській організації. Питання, які розв’язували комуністи, викликали великий інтерес у населення. На відкриті партійні збори приходили і комсомольці, і безпартійні. Ряди комуністів швидко зростали. На кінець 1926 року в партосередку налічувалось 16 членів і 18 кандидатів у члени партії. Деякі з них працювали на підприємствах Краматорська і Слов’янська.
Ще в перші роки Радянської влади в Прелесному виникають колективні господарства. 8 бідняцьких родин у 1925 році об’єдналися в ТСОЗ, членами якого були П. Ф. Савченко, С. С. Крутько, І. І. Милостивенко, Д. А. Біличенко, М. К. Дем’яненко, С. Н. Олійник та інші. Під час проведення землеустрою їм виділили ділянки в одному місці. Незабаром товариство придбало спільний реманент, а в 1926 році — трактор. З червоним прапором він проїхав по вулицях села, викликаючи здивування і захоплення жителів. На ньому працювали перші сільські трактористи Я. Ф. Колесник і С. С. Крутько. У ТСОЗі земля оброблялася краще і врожаї підвищились. Та й на хліборобські роботи члени колективу витрачали менше часу. Все це переконувало селян у перевагах колективного господарювання.
З ініціативи комуністів у 1929 році на зборах членів ТСОЗу ухвалили статут сільськогосподарської артілі і найменували її «12 років Жовтневої революції». Згодом виник ще один колгосп — «Калинівський». До 1931 року суцільну колективізацію в Прелесному було завершено. Два колгоспи об’єдналися в один — «12 років Жовтневої революції», за ним навічно закріпили 3832 га землі. У 1931 році в колгоспі запровадили відрядну систему оплати праці по трудоднях і створили бригади, кожній виділили ділянки землі, реманент, худобу. Велике значення для організаційного зміцнення колгоспу мало створення 20 травня 1933 року колгоспної парторганізації з 16 членів і кандидатів у члени партії.
В село прийшла нова техніка — трактори, автомобілі, комбайни, — і колгоспники наполегливо оволодівали нею. На весняних роботах 1936 року добрих показників домоглася тракторна бригада М. Є. Біленького. Кращий тракторист Ф. Кисіль виконував виробничі норми на 200 процентів.
Внаслідок поліпшення обробітку землі зростали врожаї. У 1937—1940 рр. хлібороби збирали по 100—110 пудів зернових з гектара, тоді як до революції — вдвоє менше. Розширювалося й господарство колгоспу. Побудували 2 корівники, свинарники, приміщення вівцеферми, гараж для техніки. Спорудили 2 ставки, на 120 га посадили фруктовий сад. Зростало поголів’я худоби і її продуктивність. У 1939 році конюх І. Т. Ісаченко і старший чабан І. О. Ворона були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Вагомим став колгоспний трудодень: в 1940 році на нього видано по 3,7 кг зерна і по 1 крб. 71 коп.
З поліпшенням матеріального становища жителів створилися умови для дальшого піднесення культури на селі. Партійна організація і сільська Рада зробили багато не тільки для зміцнення економіки колгоспу, але й для благоустрою села. Так, у 1935 році в селі обладнано радіовузол, в багатьох будинках колгоспників з’явилися гучномовці. З наступного року демонструвалися звукові кінофільми «Щорс», «Чапаев», «Путівка в життя». Почалася електрифікація села.
В 1936 році на базі семирічки створена середня школа. У 1937 році навчалося 475, а в 1940 році — 548 учнів. За довоєнні роки сільську десятирічку закінчили 120 чоловік. Дітей навчали й виховували 30 учителів. Найстарішим учителем школи був І. Д. Заводовський, який після закінчення Вовчанської учительської семінарії в 1879 році приїхав у Прелесне і з того часу навчав багато поколінь дітей. В 1939 році його заслуги в справі освіти відзначені орденом Леніна.
Зростав вплив і авторитет громадських організацій села. В кінці 30-х років 2 партійні організації — колгоспна й територіальна — об’єднували 16 членів і 10 кандидатів у члени партії. В 4 комсомольських організаціях — колгоспній, будинку відпочинку, середньої школи і в територіальній — налічувалось у 1940 році 116 комсомольців. Вони активно допомагали комуністам у проведенні масових кампаній, працювали агітаторами, вожатими піонерських загонів, на виборчих дільницях.
25 грудня 1939 року на основі нової Конституції СРСР було обрано сільську Раду депутатів трудящих. На першій сесії сільради обрано виконавчий комітет: Ф. Ю. Шелест (голова), Г. П. Василенко, П. Ю. Гресс, І. М. Кулешов та інші.
Після успішного завершення весняних робіт 1941 року прелесненські хлібороби готувалися до збирання високого врожаю, що дозрівав на полях. І раптом — війна. Над країною нависла фашистська небезпека. Відразу ж було проведено мобілізацію військовозобов’язаних. Всюди організували чергування: по селу, в сільській Раді, на радіовузлі, на колгоспних фермах. З наближенням фронту евакуювали на схід колгоспну худобу і сільськогосподарську техніку.
25 жовтня 1941 року німецько-фашистські війська захопили село. У перші ж дні окупації вони розстріляли 9 радянських громадян, в т. ч. І. Ю. Шевченка, який працював головою колгоспу в сусідньому селі Троїцькому. Як озвіріла орда, фашисти грабували багате колгоспне село. В селян забирали птицю, свиней, корів, зерно, стягували з них великі грошові й натуральні податки: по 760 літрів молока і 120 штук яєць від господарства, по півсвині, по 15 кг меду від бджолосім’ї. За наказом коменданта в населення відбирали навіть одяг і взуття. В селі встановили комендантську годину — від 9 годин вечора до 6 годин ранку. Було заборонено збиратися гуртом, співати пісень, освітлювати житла. Починаючи з 14 років, кожен житель підлягав загальній трудовій повинності. 70 юнаків і дівчат фашисти відправили на каторжні роботи в Німеччину.
28 січня 1942 року в ході здійснення Барвінково-Лозівської наступальної операції Червона Армія визволила Прелесне від окупантів. Але 17 травня 1942 року гітлерівці знову захопили його. Потім з 5 по 28 лютого 1943 року село було відбито нашими військами. Коли загарбників вигнали з Прелесного, відразу ж відновили роботу органи Радянської влади, проводився облік населення, реманенту. Жителям видавались продукти. Червоноармійці допомагали селянам ремонтувати житла.
28 лютого 1943 року фашисти знову окупували Прелесне. Боротьба за село була впертою. За розпорядженням Військової Ради Південного фронту з травня 1943 року в тил ворога закидалися групи для посилення диверсійної діяльності на комунікаціях. Вони діяли і в околицях села. Дві з них були розкриті ворогом. 6 червня 1943 року фашисти розстріляли 6, а 3 серпня — ще 5 бійців. Всього в боях за село загинуло понад 200 радянських воїнів. Серед них — росіяни, українці, грузини та представники інших національностей. Вони поховані в братській могилі на сільській площі. Тут у 1952 році встановлено пам’ятник, а 1968 року — меморіальну дошку з іменами загиблих.
Радянські люди не мирились з окупаційним режимом. Л. Нагорна, В. Нехай, С. Олійник, М. Рак, Люба і Віра Левченко, Г. Бондаренко та інші поширювали листівки, переховували поранених воїнів. У сім’ї М. Я. Жижченка вилікували радянського офіцера І. П. Лежніна, уродженця Горьковської області.
Жителі Прелесного мужньо боролися з фашизмом на фронтах. З 380 воїнів, які служили в Червоній Армії, 86 загинули в боях. 133 чоловіка за хоробрість і мужність, виявлені в боях з ворогом, нагороджені орденами й медалями СРСР. М. І. Савченку, учасникові битви на Волзі, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Славний бойовий шлях пройшов у роки Великої Вітчизняної війни П. Я. Яровий. Війна застала його під Ленінградом. Нелегким було перше бойове завдання: разом з групою розвідників встановити зв’язок, і, по можливості, вивести з оточення батальйон, що потрапив у вороже кільце між Пулковськими висотами й Фінською затокою. Виконувати відповідальне доручення П. Я. Яровий йшов комуністом: в Комуністичну партію його прийняли напередодні 21 вересня 1942 року. Наказ командування було виконано: 900 бійців виведено з оточення. За це хороброго воїна нагородили орденом Червоної Зірки. На початку лютого 1943 року разом з 12 товаришами П. Я. Яровий відправився літаком у тил ворога. Це — остання бойова операція розвідника. При поверненні він, прикриваючи товаришів, які переходили лінію фронту, був важко поранений. Мабуть, і не вижив би, якби не допомога ленінградки П. Ф. Сорокіної. У тяжкі дні блокади вона його доглядала і лікувала. На все життя між сім’ями П. Я. Ярового й П. Ф. Сорокіної встановилася міцна дружба. Сорокіни в Прелесному, а Ярові в Ленінграді — часті й бажані гості.
Остаточно Прелесне визволене 9 вересня 1943 року військами Південного фронту. Фашисти пограбували й спалили село. Там, де височіли будинки відпочинку, клуб, господарські й жилі будівлі, виднілися одні попелища. Збитки, завдані колгоспові, становили 21 856 тис. карбованців.
З руїн піднімали трудящі село. Відбудовчі роботи почалися під керівництвом сільської Ради. Головою її виконкому, як і перед війною, працював Ф. Ю. Шелест, а з 1944 року — М. І. Савченко. 3-го жовтня 1943 року розпочалися заняття в школі — у трьох приміщеннях, де раніше жили вчителі. Почала діяти лікарня.
У вересні 1943 року на загальних зборах колгоспників обрали правління колгоспу і накреслили заходи щодо відбудови господарства. Головою колгоспу став інвалід Великої Вітчизняної війни член КПРС П. І. Євсиков, а потім П. Ю. Зоненко, який повернувся з фронту після поранення. У 1945 році господарство очолив І. М. Кулешов, що працював тут перед війною.
Неймовірні труднощі доводилося долати колгоспникам. Коней не було, орали коровами. Посівний матеріал жінки носили в поле на плечах. Тракторист І. А. Савченко разом з товаришами із розбитих машин зібрав у 1943 році 4 трактори. З інших районів країни одержали 18 коней. План весняної сівби 1944 року перевиконали: зерновими засіяли 375 га, урожай яких становив 9,6 цнт з га. Державі здали 1800 цнт зерна і 390 цнт соняшнику. Самовіддано працювали жінки. Бюро райкому партії і виконком районної Ради в 1944 році занесли в Книгу трудової слави ланкових М. П. Шаламову і С. Т. Пиндик. 4 грудня 1944 року було відновлено партійну організацію. До її складу входили К. М. Марценишов (секретар), П. Ю. Гресс, П. Я. Яровий, М. І. Савченко, А.С. Желдак1 2. Комуністи організовували трудящих на відбудову села й колгоспу. В 1945 році колгосп освоїв близько 80 проц. довоєнної посівної площі. На його фермах налічувалось 30 корів і 45 свиней.
З поверненням демобілізованих воїнів справи в колгоспі пішли більш успішно. Житла були в основному відбудовані. Велику допомогу колгоспникам будівельними матеріалами подала держава. Щоб допомогти дітям-сиротам і вдовам, громадські організації провели місячник і забезпечили їх одягом та взуттям.
Уже в 1947 році колгосп в основному освоїв довоєнну посівну площу, хоча валовий збір зернових ще не досяг довоєнного рівня. Урожай цього посушливого року становив лише 8—9 цнт з га. За роки фашистської окупації поля забур’янилися, сівозміни порушились. Техніки для обробітку не вистачало, тому площу під посів кукурудзи культивували всього один раз. Більшість робіт, крім оранки й косовиці, виконувалися вручну. Через недостатню кормову базу плани розвитку тваринництва не виконувались. В 1951 році налічувалось всього 114 корів при плані 150. Надої молока від кожної корови не перевищували 800 літрів при плані 2200 літрів. У 1953 році врожай зернових залишався низьким — 8,7 цнт з га, надої зростали повільно (961 літр від кожної корови). Загальний прибуток артілі становив 662 тис. карбованців.
Після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС сільськогосподарське виробництво стало розвиватися швидшими темпами. Поліпшувалась культура землеробства, зростали врожаї. У 1958 році було зібрано по 18,7 цнт зернових з гектара. Молочне стадо налічувало 299 корів. Середні удої за ці роки подвоїлись, виробництво молока досягло 159 цнт на 100 га сільгоспугідь. В цьому ж році колгосп закупив у Слов’янській PTC 12 тракторів, 4 комбайни та іншу техніку, село й колгосп були підключені до державної енергосистеми.
У 1958 році колгосп «12 років Жовтневої революції» об’єднався із сусіднім колгоспом «Перше травня» і налічував 757 членів колгоспу. За ним закріплено 4500 га землі, з них 4426 га орної, 334 га сінокосів, 885 га пасовищ, 149 га саду, 207 га лісу. Основний напрям господарства — вирощування зерна і м’ясо-молочне тваринництво.
Укрупнення колгоспу і посилення його технічного оснащення забезпечили зростання сільськогосподарської продукції. Уже в 1959 році колгосп зібрав 27,2 тис. цнт зерна і 5,9 тис. цнт соняшнику. Загальна вартість виробленої продукції становила 3,9 млн. карбованців.
Піднесенню сільського господарства сприяли рішення партії й уряду, прийняті в останні роки. Тільки за час, що пройшов після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, колгосп придбав 12 тракторів, 7 автомашин, багато інших машин та знарядь. Збільшилось застосування мінеральних добрив і отрутохімікатів для боротьби -з шкідниками й бур’янами. Зміцніла кормова база колгоспу, зросла продукція тваринництва. В 1967 році колгосп мав 2926 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 866 корів (по 15 корів на 100 га угідь); 1574 свиней. Продаж державі молока досяг 17 025 цнт, а м’яса — 3500 центнерів.
Допомагають колгоспові й шефи — колектив Слов’янського заводу «Будмаш». Вони налагодили водопостачання ферм, механізували токи, побудували комори тощо.
Колгосп мав у 1970 році 32 трактори, 13 різних комбайнів, 17 вантажних автомашин. Праця селян стала легшою, продуктивнішою. Змінився і сам характер праці. У 1917 році, наприклад, на оранці площі, що тепер займає колгосп, працювали 296 чоловік. Тепер цю роботу виконують 28 трактористів, а на збиранні врожаю зайняті всього 85 колгоспників.
Внаслідок зростання сільськогосподарського виробництва значно збільшився неподільний фонд колгоспу. У 1968 році він становив 1927 114 крб., з них тільки 0,1 проц. (1941 крб.) — внески колгоспників, а решту надбано колективно. Валовий доход колгоспу досяг у 1968 році понад мільйон карбованців.
На основі зміцнення колективного господарства поліпшується й матеріальне становище хліборобів, зростає оплата їх праці. Так, колгоспник М. М. Заводовський на вироблені в 1963 році 1957 трудоднів одержав 1174 крб. і 3914 кг зерна. У 1966 році в грошовому обчисленні річна оплата його праці становила 2278 крб. На свої збереження він збудував будинок, придбав сучасні меблі, радіолу. Сім’я передплачує 4 газети, 3 журнали, має домашню бібліотеку. Дочка Миколи Микитовича закінчила середню школу і тепер навчається в Донецькому державному університеті. Заможно й культурно живуть також інші колгоспники. Тракторист П. І. Оленченко виробив у 1966 році 1928 га умовної оранки. За 270 робочих днів він одержав 1660 крб. Річна оплата праці шофера Я. П. Кіяшка — 1869 крб. Всього на оплату праці в 1968 році у колгоспі витрачено 626 тис. крб., в середньому по 1160 крб. на кожного працюючого. Високі доходи колгоспників приносять у сім’ї достаток, дають змогу задовольняти культурні потреби.
Важливу роль у будівництві нового життя відіграє партійна організація колгоспу, яка значно зросла і налічувала в 1969 році 64 комуністів. Кожен комуніст — на вирішальній ділянці виробництва: І. І. Безкровний завідує молочнотоварною фермою; К. X. Лисак з 1961 року очолює правління колгоспу і за вміле керівництво відзначений орденом Трудового Червоного Прапора; О. С. Шаламов — бригадир тракторної бригади, а М. С. Жижченко — тваринник; обидва вони теж мають нагороди за високі показники в роботі.
На ознаменування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна комуністи організували серед колгоспників широке соціалістичне змагання, спрямувавши їх зусилля на розв’язання найважливіших завдань колгоспного виробництва. Дальшому зростанню виробництва сприяє прийняття в 1970 році нового Статуту колгоспу, затвердженого III Всесоюзним з’їздом колгоспників. За нього в Москві голосував і посланець прелесненських колгоспників тракторист Л. К. Крутько.
16 комуністів об’єднує територіальна партійна організація. Багато добрих справ на рахунку 96 сільських комсомольців. Виробництво, навчання, спорт — в центрі їх уваги.
Зростання продуктивності праці в сільському господарстві веде до вивільнення робочих рук і використання їх в інших галузях народного господарства: в селі 684 робітники і службовці та 568 колгоспників. Багато прелесненців працюють на підприємствах Слов’янська і Краматорська. Збільшується число працівників, зайнятих у сфері обслуговування, а також сільської інтелігенції. В 1967 році 35 чол. працювали в школі, 22 — в дошкільних дитячих закладах, 26 — в лікарні, 20 — в торгівлі, 4 — в клубі.
Сільське споживче товариство має 6 магазинів, хлібопекарню, майстерню для пошиття одягу, перукарню. Все можна купити в сільських магазинах: одяг, взуття, продукти, різні речі домашнього вжитку, телевізори, холодильники і легкові автомашини. У 1968 році тут продано товарів на 423,9 тис. карбованців.
Велика увага приділяється в селі охороні здоров’я. До революції тут працював один фельдшер, а тепер у Прелесному — дільнична лікарня на 25 ліжок, амбулаторія, аптека. На варті здоров’я трудящих — 3 лікарі, 4 фельдшери і медсестри. Завдяки їх роботі серед жителів уже багато років немає епідемічних захворювань. В селі працюють цілодобові ясла на 20 місць і дитячий садок на 60 дітей.
У 1963 році побудовано нове приміщення середньої школи на 400 місць. За післявоєнні роки середню освіту тут здобули 410 чоловік. Понад 50 чоловік закінчили вечірню середню школу без відриву від виробництва. 25 червня 1959 року атестат зрілості в Прелесненській середній школі одержав В. В. Прядко. Незабаром його призвали в Радянську Армію і в складі групи мінерів відрядили в Алжір, щоб допомогти знешкодити міни, якими усіяли алжірську землю французькі колонізатори. 40 тис. мін знешкодив Віктор. Коли від вибуху міни виник пожар, що загрожував посівам пшениці і лісу, де росло цінне пробкове дерево, юнак кинувся тушити пожежу. Відбувся вибух, в результаті — важке поранення, довгі місяці лікування в госпіталі. В грудні 1964 року В. В. Прядко — кавалер ордена Червоного Прапора — побував у школі, зустрічався з учнями і вчителями.
В середній школі навчають і виховують дітей 30 учителів. Колишні вчителі цієї школи Ю. П. Азаров, А. В. Буледза і А. О. Купріянова захистили кандидатські дисертації. З 1947 до 1966 року в школі працювало подружжя В. О. Царенко і Б. Ф. Стасевський. Вони — відмінники народної освіти УРСР, віддали улюбленій справі понад 40 років.
Жителі села мають де і відпочити. До їх послуг — сільський клуб, збудований у 1951 році. В клубі демонструються кінофільми, проводяться лекції, концерти, виставки. У 1956 році в селі з’явився перший телевізор, а в 1968 році їх було вже близько 200.
Прелесне багате талантами. Тихими вечорами чарівно лине по селу пісня. Жителі зберігають скарби пісенної народної творчості. Так, у 1959 році вчителька Р. В. Романець записала понад 200 пісень, серед них чимало маловідомих. В селі є визнані знавці народних обрядів.
Нові обряди запроваджуються і з ініціативи сільської Ради. З 1969 року реєстрація шлюбів провадиться прилюдно, в сільському клубі. Урочисто звучить тут клятва молодого подружжя, яку вони виголошують перед односельчанами.
До складу органу народовладдя — сільської Ради — 16 березня 1969 року обрали 14 колгоспників, 6 робітників і 12 службовців. Серед депутатів — робітник В. А. Жижченко, учитель-пенсіонер Б. Ф. Стасевський, колгоспники П. В. Панченко, О. С. Шаламов та інші. Сільська Рада, очолювана комуністом І. Ю. Заводовським, дбає про виконання п’ятирічного плану розвитку Прелесного. Замощуються бруківкою сільські вулиці, відкрито регулярне автобусне сполучення з м. Слов’янськом. У центрі побудовано приміщення сільської бібліотеки, що налічує 10 тис. книг. Новий будинок споруджено для дитячого садка. З 1964 року сільрада дбає про фінансове і господарське забезпечення всіх державних закладів села.
Прелесне утопає в зелені. У центрі його — сільрада, поштове відділення, бібліотека, лікарня, дитсадок, ССТ. Західніше — середня школа, господарські будівлі колгоспу. Улюблене місце жителів — сільська площа. Тут розташований клуб, спортивні майданчики. Біля пам’ятника воїнам, які загинули за визволення села, проходять мітинги, народні торжества. Поруч з площею — парк. Тут можна відпочити, а в річці, що протікає через парк — порибалити.
Нові умови праці й відпочинку, високий життєвий рівень, соціалістичний побут і культуру, забезпечену старість і перспективну юність — все це жителі села одержали в результаті перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Р. Д. ЛЯХ