Слов’янськ, Слов’янський район, Донецька область
Cлов’янськ (до 1784 року — Тор) розташований у північній частині Донецької області, в межиріччі Сіверського Дінця й Казенного Торця, на залізниці й автомагістралі Москва — Ростов, за 110 км від м. Донецька. Словенській міській Раді депутатів трудящих підпорядковано місто Слов’яногірськ, селище міського типу Миколаївка. Населення — 124,4 тис. чоловік.
Слов’янськ — центр однойменного району, площа якого 1298 кв. км, населення (без Слов’янська) — 51,3 тис. чоловік, у т. ч. міського — 20,7 тис. В районі — 4 селищні й 10 сільських Рад, яким підпорядковано 50 населених пунктів. Напрям господарства — сільськогосподарський. Тут розташовані 14 колгоспів, 3 радгоспи овоче-молочного тресту, птахофабрика, кілька допоміжних господарств і промислових підприємств. Орної землі — 67,2 тис. га, в т. ч. зрошуваної — 4,6 тис. га. Вирощують зернові культури, соняшник, овочі. Важливе місце в господарстві належить також тваринництву. Промислові підприємства району: Донрибокомбінат, м’ясокомбінат, молокозавод, лісгоспзаг, комбінат хлібопродуктів, завод «Буддеталь», районне об’єднання «Сільгосптехніки». У районі — 40 шкіл, 10 будинків культури, 29 клубів, 26 бібліотек.
На території сучасного міста та його околиць виявлено неолітичне поселення, 2 поселення та кілька курганних поховань доби бронзи, 3 сарматські поховання, катакомбний могильник салтівської культури, а також кочівницькі поховання ІХ-ХІІІ ст.
З XVI ст. Дике поле почали заселяти збіглі селяни з центральної Росії та з Правобережної України, які тікали від непосильного гніту поміщиків і шляхти. Крім солеваріння, вони промишляли також полюванням і бортництвом. У 1645 році для захисту від нападів татар між Торськими озерами побудовано фортецю Тор, яка поклала початок нинішньому Слов’янську. Її укріпили стіною, палісадами й бастіонами з 40 гарматами. Водночас із спорудженням фортеці в Торі селилися ремісники, заможні солевари, духівництво, відкривали свої двори торговці, з’явилися курені й землянки «робітних людей».
Дальший розвиток міста пов’язаний із постійним зростанням солеваріння. У березні 1664 року тут збудовано казенний солеварний завод, де працювали «служилі» й «робітні люди», наймані козаки. Якщо в 1664 році на казенних солеварнях сіль виварювали 215 робітників на 100 сковородах, то через 2 роки 325 сковорід обслуговували 647 робітників.
Невеликі соляні промисли мали також міщани, духівництво, боярські діти і козацька старшина. На приватних солеварнях працювали наймані робітники, а на казенних експлуатували дарову працю приписних селян і стрільців.
В 1663 році обурені сваволею ченців Святогірського монастиря жителі Тора й сусідньої фортеці Маяки відібрали у нього поромну переправу через Сіверський Донець і почали самовільно користуватися лісами, ловити рибу.
ь Коли в 1670 році спалахнула селянська війна під проводом Степана Разіна, яка поширилася й на Слобідську Україну, «робітні люди» Тора підтримали повсталих. У першій половині жовтня 1670 року поблизу Маяків вони приєдналися до загонів Олексія Хромого — керівника повстання на Слобожанщині — і взяли найактивнішу участь у боях проти регулярних урядових військ. Між Змієвом і Маяками на початку листопада повстанці зазнали поразки.
Проте виступи «робітних людей» Тора проти жорстокої експлуатації не припинялися. В 1677 році вони повстали на знак протесту проти призначення воєводою відомого своєю жорстокістю Р. Маслова. Повстання придушили, а керівників його заарештували і заслали.
Боротьба народних мас проти феодально-кріпосницького гніту тривала і в наступні роки. У 1707 році «робітні люди» соляних заводів брали участь у повстанні під керівництвом К. Булавіна. В 1765 році стався виступ під проводом солевара Андреева.
З 1685 до 1764 року Тор був сотенним містечком Ізюмського полку. З 18 грудня 1708 року його приписано до Азовської, з 1718—до Київської губернії. За переписом слобідських полків, у 1732 році в Торі було 364 жителі. Царським маніфестом від 28 липня 1765 року його віднесено до Ізюмського комісарського правління. 1767 року в Торі налічувалося 2068 жителів, у т. ч. 813 чоловік військового гарнізону. На 1773 рік населення міста збільшилося до 3872 чоловік. Це обумовлювалося розвитком солеваріння, ремесел, сільського господарства і торгівлі. В 1774 році третину населення становили солевари.
Однією з форм боротьби проти гніту, що дедалі посилювався, були систематичні втечі «робітних людей» із заводів. Тому вони працювали під вартою. Оплата праці на солеварнях була дуже низькою — в середньому по 4—8 коп. на день. Тяжке становище солеварів визнавала навіть місцева адміністрація. В 1745 році сенатові повідомлялося, що «торські обивателі на тій роботі з голоду знесилені, і дехто під час викидання суровиці (добування розсолу з колодязів) через утому в колодязь потрапляв». Масові втечі «робітних людей», поява на внутрішньому ринку дешевшої кримської солі, хижацьке винищення лісів навколо заводів спонукали уряд 21 грудня 1782 року видати указ, щоб «варіння солі припинити і лісів не спустошувати». Казенні соляні заводи в Торі ліквідували, а приватні законсервували.
Хоча у місті наприкінці XVIII ст. розвивалися шкіряне, шевське, ковальське ткацьке виробництва, все ж переважна більшість населення жила з сільського господарства: сіяла жито, пшеницю, гречку, ячмінь, просо, горох, овес, розводила коней, рогату худобу, свиней, кіз. Частина жителів промишляла бджільництвом і рибальством.
Розвивалася тут також торгівля. Головним товаром слов’янських купців була худоба. На ярмарки, які відбувалися тричі на рік, з’їжджалися купці з різних міст. Щорічний оборот Тора в середині XVIII ст. становив 130 тис. крб. Зростало населення міста. Якщо у 1773 році було 3872 жителі, то в 1830 році — 5124.
Указом від 22 січня 1784 року Тор, перейменований на Словенськ (пізніше в народі почав називатися «Слов’янськ»), став повітовим містом Катеринославського намісництва. 29 серпня 1797 року Слов’янськ з повітом приписано до Слобідсько-Української (з 1835 року — Харківської) губернії і переведено до розряду заштатних міст. На 1870 рік у Слов’янську, що був волосним центром Ізюмського повіту Харківської губернії, налічувалося 11 653 жителі, з них 4111 селян. З 1496 будинків тільки 17 було мурованих.
Із застосуванням більш дешевого палива розширюється солеваріння. У 1858 році в Слов’янську діяли 9 солезаводів, що працювали на кам’яному вугіллі. Вони щороку виварювали близько 40 тис. пудів солі і одержували понад 14 тис. крб. прибутку. Значне місце в промисловості міста посідала переробка продуктів сільського господарства. На 8 салотопнях виробляли сала й вичиняли шкір на 100 тис. крб. Крім того, були 2 миловарні заводи і тютюнова фабрика.
На дальшому розвитку міста певною мірою позначилося виникнення тут курорту. Жителі давно помітили цілющі властивості місцевих соляних (ропних) озер. Але тільки у 1827 році на них звернули увагу лікарі і почали рекомендувати хворим як лікувальний засіб. У 1836 році з наказу начальника військових поселень графа Нікітіна на південному березі Ріпного озера обладнали купальні та кілька окремих будинків для хворих офіцерів. Через 4 роки тут же засновано лікарню на 200 ліжок — відділення Чугуївського військового шпиталю. На північному березі цього озера багаті городяни споруджували будинки і купальні, а бідняки ставили курені, де хворі приймали ванни.
Після скасування кріпацтва прискорився господарський розвиток Слов’янська. Проведена в 1869 році за 6 верст від міста Курсько-Харківсько-Азовська залізниця сприяла посиленню торговельних зв’язків Слов’янська з іншими містами. Поблизу залізниці виникло селище Новослов’янськ. В 1869 році відкрито міський громадський і купецький банки, Слов’янське відділення Азово-Донського комерційного банку.
Капіталістичне виробництво в місті особливо інтенсивно розвивалося у роки промислового піднесення (1895—1899). На 1897 рік у Слов’янську працювали два чавуноливарні, механічний, 23 солеварні і 4 цегельні заводи, фабрика фарфорового посуду, три парові млини і макаронна фабрика. На всіх підприємствах було близько 1200 робітників і 1700 ремісників.
Наприкінці XIX ст. тут засновано заводи різних іноземних компаній. У 1898 році Південноросійське товариство, де переважали німецькі та французькі підприємці, пустило содовий завод, в 1902 році — хімічний завод «Російський електрон». У 1901 році акціонерне товариство «Дзевульський і Лянге» побудувало фабрику теракотових плиток. Німецька фірма «Вешлін і Гібнер» в 1912 році почала споруджувати два вакуумні соляні заводи. В 1915 році на місці згорілої фарфорової фабрики Кузнецова зведено фарфоровий завод братів Ессен.
Напередодні першої світової війни у Слов’янську, крім 33 солеварень, що давали 8,7 млн. пудів солі на рік, всього діяли ще 17 фабрик і заводів. Найбільшими були содовий (до 2000 робітників), фабрика «Дзевульський і Лянге» (470), хімічний завод «Російський електроні (189) та інші підприємства. Загальна кількість робітників і ремісників становила 9 тис. чоловік.
На промислових підприємствах міста працювали в основному вихідці з інших місцевостей. Робочий день сягав 12 годин. Мізерна заробітна плата не забезпечувала прожиткового мінімуму. Так, робітники силікатного заводу щоденно одержували всього по 94 коп., на фабриці теракотових плиток — по 61 коп., тоді як підприємці мали чистого прибутку по 25 312 крб. на рік, тобто 70 крб. на день. Робітники фарфорової фабрики, не маючи житла, тулилися у виробничих приміщеннях, де спеціальна комісія під час огляду виявила мішки, напхані сіном, що правили за матраци на 80 чоловік. Нестерпні побутові умови призводили до високої смертності дорослого населення, а особливо — дітей (серед робітників до 50 років доживало 11,5 проц. чоловіків і 12,5 проц. жінок).
Царизм тримав у темряві трудящих. До реформи в місті було тільки парафіяльне училище для дітей заможних жителів та т. зв. селянська школа. За переписом 1897 року серед 15 792 жителів було всього 32,9 проц. грамотних.
З Слов’янськом пов’язані життя й діяльність ряду представників української культури. В 1817 році тут народився поет М. М. Петренко. Його перу належать вірші «Дивлюсь я на небо» (мав тоді назву «Недоля») і «Взяв би я бандуру», що стали народними піснями. З 2 по 14 липня 1889 року на курорті гастролював зі своїм театром М. Л. Кропивницький. У Слов’янську у 80-х роках XIX ст. вперше виступила у виставі аматорського гуртка драматична актриса, пізніше народна артистка УРСР Г. І. Борисоглібська (1868—1939 рр.). В червні 1891 року, мандруючи по Росії, тут побував О. М. Горький.
Наприкінці XIX ст. з розвитком соціал-демократичного руху в країні робітники Слов’янська активно включилися в революційну боротьбу. У місті виникла соціал-демократична група, яку очолив П. Л. Щукін — технік солеварного заводу. Важлива роль у згуртуванні революційно настроєних мас належала ленінській «Искре». В листах до «Искры» з Слов’янська робітники розповідали про своє нестерпне становище, про боротьбу з капіталістами. З виникненням на початку 1902 року в Донбасі «Соціал-демократичного союзу гірничозаводських робітників півдня Росії» Слов’янська соціал-демократична організація увійшла до його складу. Після II з’їзду РСДРП більшість місцевих соціал-демократів, незважаючи на меншовицьке керівництво союзу, рішуче стали на позиції більшовиків.
Щоб налагодити зв’язки з соціал-демократами міста, в січні 1902 року сюди приїздив член комітету «Соціал-демократичного союзу гірничозаводських робітників півдня Росії» А. В. Шестаков. Організаційну та пропагандистську роботу в Слов’янську проводили у травні 1903 року Ф. А. Сергеев (Артем), на початку грудня 1904 року — М. В. Фрунзе.
Під час першої російської революції на залізничному вузлі й у місті відбувалися мітинги і збори робітників. Так, 12 грудня 1905 року залізничники ухвалили підтримати страйкарів Катеринослава. Робітники Я. К. Дем’яненко, І. М. Кучеренко та інші промовці на мітингу роз’яснювали значення страйку, закликали приєднатися до нього. 13 грудня 1905 року слов’янські залізничники теж застрайкували.
В березні 1906 року на залізничному вузлі знову стався виступ. Трудящі вимагали скорочення робочого дня і збільшення заробітної плати. Драгуни схопили ініціаторів страйку. Робітники і 400 селян, що прибули їм на допомогу, вступили у збройну сутичку з військами і звільнили заарештованих?
Революційні виступи у Слов’янську не припинялися і в час спаду революційної хвилі. У 1906 році тривали демонстрації. 25 червня сталися сутички демонстрантів з поліцією на привокзальній площі та біля технічного училища (нині хімічний технікум). 13 липня 400 робітників цементного заводу зажадали від адміністрації поліпшення умов праці і добилися успіху.
Спільні дії робітників і селян Ізюмського повіту занепокоїли царський уряд. Міністр внутрішніх справ Столипін вимагав від командуючого Київським військовим округом негайно послати на місце посилений загін. У Слов’янську почалися масові обшуки та арешти. Більшовики пішли у підпілля. 17 грудня 1906 року заарештовано П. Л. Щукіна. У нього було відібрано 2 гектографи для друкування листівок і прокламацій, рукописи листівок і печатка Слов’янської організації РСДРП.
Незважаючи на ріст промислових підприємств і зростання населення, на початку XX ст. Слов’янськ упорядковувався дуже повільно. Лише з 1900 року починають брукувати вулиці міста. В центрі містилися торгові ряди купців 1-ї і 2-ї гільдій. Тільки наприкінці 1915 року завершилося будівництво земської лікарні. Працювали 2 невеликі приватні аптеки.
До Жовтневої революції тут були чоловіче і 3 жіночі земські, комерційне, технічне, ремісниче і керамічне училища. Всі учбові заклади мали всього по 1—4 класні кімнати. Навчання провадилося російською мовою. Але сюди не завжди могли потрапити діти трудящих. Тільки 1916 року відмовлено в прийомі 105 вступникам.
Про повалення самодержавства в Слов’янську дізналися 28 лютого 1917 року. Загальноміський мітинг трудящих ухвалив створити Раду, роззброїти поліцію та жандармерію. Солдати 5-го Західного полку, розквартировані в селах Слов’янської волості, обрали полковий комітет і замінили офіцерів виборними командирами.
6 березня 1917 року було обрано Раду робітничих і солдатських депутатів. Однак, вона за своїм складом була меншовицькою, що не могло не позначитися на її діяльності. 9 квітня більшовики відновили свою партійну організацію. Спочатку вона мала 50 членів. Влітку 1917 року деякий час вони входили до об’єднаної міської організації РСДРП, керівне становище в якій займали меншовики.
Більшовики міста, озброєні Квітневими тезами В. І. Леніна, поступово завойовували на свій бік маси. Про їх зростаючий вплив свідчать і резолюції, прийняті робітниками заводів 3 і 8 червня 1917 року: вони вимагали ліквідації Державної думи, заявляли про свою підтримку Рад робітничих і солдатських депутатів і визнання їх органами державної влади.
Після розстрілу липневої демонстрації в Петрограді у Слов’янську відбувся мітинг протесту проти кривавої розправи, проти цькування більшовиків. В липні 1917 року більшовики порвали з меншовиками і обрали свій комітет РСДРП(б). До його складу ввійшли член партії з 1903 року В. С. Марапулець (голова), П. J. Шишков і Ф. Г. Лагуткін. Більшовики визначили лінію партійної організації, в основі якої була ленінська програма: повалення Тимчасового уряду і перехід влади у руки робітників.
Боротьба проти змови генерала Корнілова ще більше привернула трудящих Слов’янська до більшовиків. Для захисту революційних завоювань на заводах створювали бойові дружини. Як відзначала Харківська губернська конференція РСДРП(б), на початку жовтня 1917 року в Слов’янську було 100 більшовиків. Завдяки їм Рада стала більшовицькою. 1 жовтня 1917 року її очолив більшовик П. І. Шишков.
Як тільки стало відомо про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, наприкінці жовтня 1917 року в Слов’янську створили ревком, який узяв владу в свої руки. На фабриках і заводах запроваджувався робітничий контроль. На підприємствах міста відбувалися мітинги й збори, учасники яких ухвалювали резолюції про підтримку Радянської влади. Наприклад, в одній з них, прийнятій на фарфоровому заводі, говорилося, що «на перший заклик своєї Ради і своєї партії робітники стануть на захист революції».
Під час наступу австро-німецьких інтервентів на Україну в Слов’янську створювалися загони Червоної гвардії. Перший загін на чолі з В. С. Марапульцем вирушив під Київ. Міська буржуазія в цей час вчинила заколот. Голова Ради П. І. Шишков і продкомісар Ф. Г. Лагуткін потрапили до рук контрреволюціонерів. Озброєні краматорські робітники, що приспіли, ліквідували заколот і визволили заарештованих.
Коли навесні 1918 року над Слов’янськом нависла загроза окупації, партійна організація створила підпільні групи для роботи в тилу ворога. На залізничному вузлі діяли М. Г. Абраменко, Ф. Зель, І. Афонін, Г. Литвинов, М. Гайворонський, в місті — А. Шеремет, П. Черніков, М. І. Савченко, Ф. І. Цапко, С. Гончаров.
20 квітня 1918 року Слов’янськ захопили німецько-кайзерівські загарбники. Почалися масові арешти. Залишені для підпільної роботи більшовики очолили боротьбу трудящих проти окупантів. Під їх керівництвом відбулася першотравнева демонстрація робітників. Інтервенти заарештували члена підпільної організації С. Гончарова і розстріляли його.
На початку вересня 1918 року партизани і підпільники на станції Слов’янськ обстріляли німецький ешелон, а на перегоні Святогірська—Ізюм пустили під укіс ще 2 ешелони. Біля станції Слов’янськ-Курорт вони висадили у повітря залізничний міст і розгромили загін гайдамаків, що чинив розправу по селах. Об’єднаними силами партизанів і Червоної Армії 25 грудня 1918 року Слов’янськ визволено від окупантів. В місті була відновлена Радянська влада. Вночі проти 1 січня 1919 року місцеві партизанські загони взяли участь у визволенні Краматорська (в лютому 1919 року вони увійшли до складу 12-го Українського радянського полку).
Окупанти завдали трудящим міста великих матеріальних збитків. Частина підприємств через відсутність палива не діяла. Робітників не вистачало. В місті лютував тиф. Населення голодувало.
Комуністи, що вийшли з підпілля, закликали трудящих на відродження мирного життя. їм допомагав у цьому спочатку міський ревком на чолі з А. П. Завенягіним, а потім Слов’янська Рада під керівництвом Л. Кабанова. Партійний осередок докладав усіх зусиль, щоб створити і зміцнити громадські організації. Так, 7 січня 1919 року в місті, а 22 січня — на станції Слов’янськ створено комсомольські осередки. Першими комсомольцями на залізничному вузлі були В. Чувпило, В. Фатєєв, Є. Чувпило, Некрасов, А. Сургаєнко, в місті — брати Вайсберги, Мишкінди, Бабаковії, Мушкіна.
Населення всіляко допомагало Червоній Армії. Шевські майстерні щоденно виробляли по 200 пар чобіт, а також випускали лимарські вироби та надсилали їх військовим частинам.
У травні 1919 року Слов’янський волосний з’їзд Рад ухвалив рішення забезпечити підготовку до збройної відсічі денікінцям. У місті створили загін з 1500 чоловік і відрядили його на фронт. 1000 юзівських робітників героїчно боронили Слов’янськ. В одному з боїв вони захопили у білих 11 кулеметів і 3 батареї разом з обслугою.
5 червня 1919 року після запеклих боїв денікінці вдерлися у Слов’янськ. Протягом перших двох днів вони розстріляли і повісили 300 чоловік. У відповідь на терор населення йшло в ліси і об’єднувалося у бойові групи та партизанські загони.
25 грудня 1919 року частини 13-ї армії за допомогою Слов’янського партизанського загону, очолюваного П. Є. Билбасом, визволили Слов’янськ. Командування 42-ї дивізії створило тимчасовий міський ревком під головуванням Будзилова. Він почав відновлювати зруйноване міське господарство. Водночас організувався Слов’янський волосний виконком на чолі з П. Т. Кононенком.
З січня 1920 року рішенням Харківського губернського ревкому в Слов’янську створено постійний ревком на чолі з В. С. Люксембургом. Діяльність його була спрямована передусім на забезпечення населення хлібом, паливом, налагодження роботи радянських органів та промислових підприємств. Стала виходити газета «Известия», а потім — «Большевик», які висвітлювали життя міста і навколишніх волостей. Відкривалися клуби, бібліотеки, читалися лекції для населення.
З ініціативи партосередку 10 січня 1920 року проведено міську безпартійну конференцію, яка ухвалила докласти всіх зусиль для відбудови економіки міста; вирішено було також провести вибори до Слов’янської міської Ради.
Щоб зміцнити зв’язок міста з селом, міськревком у лютому 1920 року організував майстерні для ремонту сільськогосподарського реманенту найближчих волостей. На комуністичних суботниках і недільниках робітники ремонтували і виготовляли сільськогосподарські знаряддя, предмети селянського вжитку; цю продукцію безплатно передавали бідноті.
11 березня 1920 року з агітпоїздом «Жовтнева революція» у Слов’янськ прибув М. І. Калінін. Виступаючи на загальноміському мітингу, він закликав трудящих якнайшвидше відновити підприємства. Місто було віднесено до категорії повітових. 16 квітня 1920 року Слов’янськ як повітове місто з 19 волостями, що входили до повіту, включено до складу Донецької губернії.
16—17 квітня 1920 року відбулися вибори до міської Ради. Очолив її комуніст А. П. Завенягін. 21 квітня 1920 року на адресу Раднаркому від імені Слов’янської міськради надіслано телеграму, в якій висловлено почуття глибокої любові трудящих міста до великого вождя і повідомлено про обрання В. І. Леніна почесним головою першого урочистого засідання Слов’янської міськради.
14 березня 1920 року на І Слов’янській повітовій партійній конференції заслухано інформацію ініціативної групи про об’єднання всіх комсомольських організацій в одну. 24—25 березня 1920 року відбулася перша Слов’янська повітова конференція Комуністичної спілки молоді України. На квітень в повіті уже діяли 14 комсомольських організацій, в яких налічувалося до 900 членів.
Коли війська Врангеля на півдні, а білополяки на заході вдерлися у нашу країну, виконком Слов’янської міської Ради 10 травня ухвалив мобілізувати в армію 10 проц. членів Ради. Партійна організація послала 9 комуністів. 11 червня 1920 року загальні збори комсомольців міста оголосили мобілізацію 25 проц. членів організації для відправки на Південний фронт. Під час «Тижня добровольчої молоді» з району вирушило в Діючу армію 500 чоловік, на курси червоних командирів — 30.
В травні 1920 року комуністи Слов’янська закликали трудящих міста включитися у «Тиждень трудового фронту». Робітники заводів у позаурочний час ремонтували устаткування підприємств, відбудовували курорт. Содовий завод працював щодня 2 години понаднормово; заробіток відраховували у фонд допомоги фронтові. З ініціативи комуністок проведено «Тиждень хворого і пораненого червоноармійця». Було зібрано 1200 тис. крб. і багато різного майна.
На той час у районі Ізюма—Слов’янська орудували банди Махна, Шаповалова та інших. На боротьбу з ними партійна і комсомольська організації послали всіх своїх членів, здатних носити зброю. 10 грудня 1920 року в Слов’янську утворено Надзвичайну комісію і сформовано збройний загін з 120 чоловік.
Наприкінці 1920 року підприємства міста націоналізовано. Соляні, содовий, «Електрон», цегельні, крейдопомельні заводи і фабрика олівців підпорядковувалися губернському раднаргоспові. Млини, пивоварний завод, миловарні підприємства об’єднував борошномельний трест, решту — кооперативи.
З жовтня 1921 року заводи Слов’янська стали до ладу, але за браком палива і через нерентабельність їх незабаром було законсервовано, за винятком соляного заводу «Триплекс». Тільки наприкінці 1925 року підприємства міста почали давати продукцію. В 1926 році майже всі вони досягли рівня 1913 року. Росли кадри робітничого класу. В 1922 році на ізоляторному, а в 1925 році на содовому заводі відкрили школи ФЗН. В 1926 році при школі ФЗН содового заводу були організовані восьмимісячні професійно-технічні курси для робітників без відриву від виробництва.
Міська партійна організація розгорнула роботу щодо ліквідації неписьменності. Викладання у школах провадилося за новими програмами. На квітень 1920 року в Слов’янську було відкрито 13 шкіл. Велику допомогу в наступі на неписьменність подав комсомол. Ця робота провадилася у 7 клубах і 4 хатах-читальнях, навколо яких гуртувалася і неспілкова молодь. 2 травня 1920 року комсомольці відкрили клуб «Юний пролетар». Вони організували для робітників содового, фарфорового, ізоляторного, шкіряного та інших підприємств — школу грамоти на 75 чоловік. Крім того, працювала школа агітаторів і міська бібліотека. У березні 1920 року створили курси бухгалтерів і діловодів.
За підтримкою міської партійної організації 1 травня 1920 року вийшов перший номер газети «Страничка молодежи» — органу повітового комітету комсомолу. Газета добре висвітлювала життя молоді.
Збільшилось населення міста — на той час воно становило 21 456 чоловік (без Новослов’янська).
Слов’янський фарфоровий завод (з 1923 року — ім. Артема) став одним з головних постачальників фарфорових виробів для електропромисловості країни. На його реконструкцію виділили 18 млн. крб. У 1925 році завод розпочав випуск підвісних високовольтних ізоляторів, а після реконструкції — з 1927 року — поряд з ізоляторами різних систем виробляв і арматуру до них.
У зв’язку з бурхливим розвитком промисловості та будівництвом електростанцій зросла потреба в керамічних виробах. В 1930 році у Слов’янську почалося будівництво керамічного заводу; на фабриці теракотових плиток, перейменованій на завод ім. Н. К. Крупської, опановувалась складна хімічна апаратура, механізовувались трудомісткі процеси. Колектив заводу, включившись у соціалістичне змагання, за другу половину 1930 року видав готової продукції на 116 проц. Продуктивність праці зросла на 11 проц. Збільшилася заробітна плата робітників, знизилася собівартість виробів.