Сніжне, Донецька область (продовження)
В роки Великої Вітчизняної війни сніжнянці разом з усім радянським народом встали на захист своєї соціалістичної Батьківщини. Більшість шахтарів пішла на фронт, щоб зі зброєю в руках захищати завоювання Великого Жовтня, частина робітників та інженерно-технічних працівників евакуювалась на Урал, у Кузбас і Караганду.
31 жовтня 1941 року місто окупували гітлерівці. Разом з ними з’явилися і нащадки колишніх шахтовласників, які до революції експлуатували сніжнянських гірників. «Завітав» синок капіталіста Кольберга, що представляв створений на окупованій території філіал німецької «Патернфірмен». На інших шахтах гітлерівці призначили управителями представників тих монополій, що входили у спеціально створене в Німеччині «Товариство експлуатації Сходу» («Остгезельшафт»). Фашисти силою зганяли гірників, що залишилися на окупованій території, підлітків, жінок, примушували їх відбудовувати шахти. Люди, як могли, ухилялися від роботи. В травні 1942 за саботаж на будівництві групу молоді ув’язнили у концентраційному таборі, розташованому в приміщенні школи селища Первомайки. Тут багатьох розстріляли або закатували. Тільки декому пощастило вирватися з табору і дочекатися визволення.
Розстрілювали комуністів, комсомольців, радянський актив. Незважаючи на репресії, гітлерівці так і не добилися відбудови шахт. За 22 місяці окупації загарбникам не вдалося ввести, в дію жодного вугільного підприємства.
Трудящі посилювали боротьбу, проти окупантів. У селищі Оріхово-Болдирєві було створено підпільну групу (у ЦК КП(б)У та Українському штабі партизанського руху вона значилася під № 97). Підпільники мали основну явку в зруйнованій штольні шахти № 8. Там був прихований склад зброї, боєприпасів та пального. Керував групою учитель-комуніст Ю. І. Кочетов, комісаром був Г. І. Лебедев (нині директор 8-річної школи № 6). В 1943 році група зросла до 30 чоловік. Підпільники поширювали листівки, виводили з ладу електромотори, трансформатори, кабель, організовували саботаж заходів окупаційних властей і перешкоджали гітлерівцям відновлювати шахти, чинили диверсії на залізничному транспорті. На станції Соф’їно-Бродська молоді підпільники — В. Лата, О. Перегудов, В. Петькін,Л. Кармаєв, В. Гайдук — спалили німецький склад продовольства та обмундирування.
Фашисти вистежили патріотів. Почалися арешти. Ю. І. Кочетов відстрілювався з будинку, обложеного гітлерівцями, потім пробрався у підвал. Гестапівці закидали його гранатами. Тяжко пораненого командира групи вони схопили і мало не місяць катували. Від нього не почули ні слова. 22 квітня 1943 року сніжнянських підпільників розстріляли. Указом Президії Верховної Ради СРСР Ю. Кочетов, В. Лата, В. Гайдук, Л. Кармаєв, О. Перегудов, В. Петькін посмертно нагороджені медаллю «За відвагу».
Багато жителів міста допомагали партизанам та радянським бійцям, що потрапили у полон. Кадровий гірник шахти № 7 І. П. Покидченко врятував від смерті 50 військовополонених. Велику допомогу йому подавала комсомолка Л. В. Закутаєва. Фельдшер О. С. Крахмальов та його син лікар К. О. Крахмальов видавали фальшиві довідки про захворювання, завдяки яким люди уникли вивезення до Німеччини. Патріоти також врятували від розстрілу сім’ї комуністів І. Д. Філатова та Ю. С. Панкратова.
Розгромивши гітлерівців під Сталінградом, радянські війська гнали їх до самого Донбасу. На підступах до Сніжного, на Міусі, точилася битва за Донбас. 18 серпня 1943 року війська Південного фронту перейшли в загальний наступ. Війська 5-ї ударної армії завдали удару в районі Сніжне—Чистякове. Запеклі бої розгорнулися за Савур-Могилу — важливий опорний пункт гітлерівського «Міус-фронту». 96-а стрілецька дивізія у взаємодії з 387-ю стрілецькою дивізією у ніч на 30 серпня почала штурм Савур-Могили. Долаючи шалений опір ворога, 17 гвардійців на чолі з молодшим лейтенантом Шевченком прорвалися на висоту. У сутичці Шевченко загинув.
Місце командира заступив старшина Сергій Корабльов. Очолювана ним штурмова група на світанку 31 серпня проникла до самої вершини кургана. Гітлерівці перейшли в контратаку і оточили гвардійців. Але радянські бійці стояли непохитно. На штурм Савур-Могили пішли радянські танки. Одним із перших прорвався танк гвардії старшого лейтенанта О. Рульова. Вміло маневруючи, він підпалив сім фашистських танків. За танкістами йшла піхота, Савур-Могилу було взято. У боях на «Міус-фронті» брали участь і сніжнянці Я. Ф. Листопад, Ф. Я. Конча, О. Ф. Беляев та інші.
За бойові подвиги на фронтах війни багато сніжнянців удостоєно високих урядових нагород. В. 6. Чаленку (тепер працює на шахті № 27), О. В. Балабаєву, В. І. Чумаченку, Є. І. Жердію (цим трьом посмертно) присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
О. Балабаєв звершив героїчний подвиг на молдавській землі. Група гвардійців під командуванням лейтенанта Б. С. Васильєва-Китіна мала вибити ворога з висоти 107,5. Десять відважних вели бій за неї. Тільки один О. Балабаєв знищив у бою 8 гітлерівців. Висоту було здобуто. Гітлерівці почали контратакувати. 38 годин тривав бій. Мужні воїни відбили 17 атак, знищили 2 роти противника і все-таки втримали позицію. Всіх їх удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Тепер одну з вулиць міста Сніжного названо ім’ям О. В. Балабаєва.
1 вересня 1943 року війська 5-ї ударної армії Південного фронту визволили Сніжне. Дворічна фашистська окупація завдала місту величезної шкоди. Виконуючи наказ Гітлера та секретну інструкцію господарської інспекції при командуючому тилом групи німецьких армій № 1/313—43 від 2 вересня 1943 року, фашисти залишили в Сніжному самі руїни. Інструкція проголошувала: «…все, чого не можна евакуювати, має бути знищено … шахти, засоби виробництва». Гітлерівці висадили у повітря всі шахти, які вони марно намагалися відбудувати протягом двох років; зруйнували 6 лікарень, 8 пунктів охорони здоров’я, 8 шкіл, 10 клубів та будинків культури, 17 бібліотек. «Правда» в номері від 3 вересня 1943 року писала: «В місті Сніжному німецькі бандити в ніч перед визволенням міста влаштовували завали в шахтах, вибухи, пожежі… палали станційні пакгаузи, бункери шахт, міські будівлі». Матеріальні збитки, завдані місту окупантами, становили понад 86,6 млн. карбованців.
Під час окупації фашисти виганяли мешканців із жител, квартир. Люди поневірялися у сараях, підвалах, землянках; голодуючи, мусили ходити в сусідні села, щоб виміняти випадково уцілілі речі бодай на якісь харчі. В місті влаштовувались облави; молодь примусово гнали на каторгу до Німеччини. В селищі шахти № 18 із 15 тис. жителів залишилось 27003. Фашисти знищили 2173 чоловіка, з них 800 жінок і дітей.
Після визволення трудящі міста під керівництвом районного комітету партії приступили до відбудови народного господарства. Партійна організація проводила велику роботу серед трудящих, спрямовуючи їхні зусилля на відбудову і розвиток вугільної промисловості. 12 вересня 1943 року відновила свою діяльність Сніжнянська районна, а в жовтні — Сніжнянська міська Рада.
Відновлені органи Радянської влади визначили конкретні завдання відбудови і розвитку місцевої промисловості. Комуністи йшли в авангарді цієї боротьби. Наприкінці 1943 року партійна організація Сніжнянського району налічувала понад 400 комуністів. На кінець 1946 року їх було вже 994, а ще через два роки — 1286, об’єднаних у 83 первинних організаціях.
Першою в районі почали відбудовувати шахту № 15-біс. Відступаючи, окупанти висадили в повітря котельну, скинули в ствол шахти вагонетки. Робітники вирішили швидко відновити шахту і приступити до видобутку вугілля. Вагонетки підняли на поверхню, зіпсоване кріплення головного вертикального ствола замінили, відкачали воду. Була вже глибока осінь — треба обігрівати стволи, а в котельній не було котла. Його знайшли на старій, уже не діючій шахті № 19. Не було транспорту, щоб перевезти знахідку. Тоді робітники виготовили шлеї, поставили котел на збиті з колод сани, самі впрягалися, і так аж на шосту добу дісталися до своєї шахти.
Поруч з чоловіками працювали жінки. Вони брали активну участь у відбудові шахт, пізніше — в добуванні вугілля, працювали наваловідбійниками, прохідниками, на водовідливах і на підземному транспорті. Н. П. Сидорченко, мати п’ятьох дітей, працюючи в шахті наваловідбійницею, виконувала норму на 180—200 проц., навантажуючи на конвейєр за зміну 35—40 тонн вугілля. На шахті № 18 бригада дівчат-прохідниць, очолювана Надією Горбар, проходила за місяць до 100 погонних метрів схилу великого перерізу. Таких темпів до війни не досягала жодна прохідницька бригада на шахтах тресту «Сніжнянантрацит». Тільки бригада П. М. Умри-хіна на тій же шахті перекрила рекорд дівчат.
Сніжнянці робили все для прискорення розгрому ненависного ворога. Вони організували збирання коштів у фонд оборони; колектив управління «Сніжнянантрацит» дав понад 393 тис. карбованців. Трудящі просили військове командування побудувати на ці гроші авіаланку бойових літаків і назвати її «Визволена Сніжнянка Донбасу». Гірники шахти № 18 із особистих заощаджень передали 654 тис. крб. на будівництво танкової колони «Сніжнянський гірник». Шахтарі рудника № 27 зібрали 600 тис. крб. у фонд Верховного головнокомандування Червоної Армії1 2.
Героїчна праця гірників поступово повертала життя шахтам. На грудень 1945 року однією з перших відновила роботу шахта № 18. В 1946 році шахта № 27 довела видобуток вугілля до 1500 тонн на добу.
Проте в перший рік післявоєнної п’ятирічки на вугільних підприємствах ще незадовільно використовувалися машини, низькою була трудова дисципліна. Райком партії вжив заходів до збільшення партійного прошарку серед робітників, зайнятих на підземних роботах. Не залишилося жодної дільниці, де б не було комуністів. На шахтах тресту створили 48 партгруп. Комуністи були ініціаторами соціалістичного змагання. В партійній групі шахти № 18 всі наваловідбійники виконували по дві норми. З ініціативи комуністів шахтарі, Сніжнянського району підтримали заклик ленінградців і включилися у всесоюзне змагання за дострокове виконання плану четвертої п’ятирічки. На засіданнях бюро райкому партії обговорювалися звіти начальників, парторгів шахт, а також комуністів, що працювали на вирішальних ділянках вуглевидобутку (наваловідбійників, врубмашиністів та інших); проводилися семінари для узагальнення й поширення досвіду передовиків виробництва. Понад 1000 агітаторів роз’яснювали трудящим зміст рішень партії та уряду з питань відбудови й розвитку вугільної промисловості.
Комуністи, що працювали на шахтах, показували зразки високої продуктивності праці. На шахті № 27 наваловідбійник Г. Садовников, бурильник І. Хом’яков, машиніст електровоза П. Римар систематично перевиконували норми.
Широкого розвитку набрав рух швидкісників підготовчо-відбудовних робіт. У 1946 році прохідник шахти № 18 П. М. Умрихін домігся щомісячного проходження ствола до 100 метрів, виконуючи по дві й більше норми. Бригада І. Сабельникова на шахті № 1 досягла 324 погонних метрів проходження штреку, виконавши план на 427 проц. Змагання сприяло підвищенню продуктивності праці. Якщо в 1946 році середньомісячна продуктивність врубмашини становила 3880 тонн, то в 1947 році — 5300 тонн. 800 майстрів вугілля виконували по 2 і більше норм.
Активну участь у боротьбі за виконання планів післявоєнної п’ятирічки брали комсомольці. IV районна комсомольська конференція, що відбулася в лютому 1945 року, зобов’язала первинні комсомольські організації мобілізувати молодь на активну допомогу партійним і господарським організаціям у справі найшвидшої відбудови господарства, очолити й .ширше розгорнути соціалістичне змагання. Виконуючи це рішення, комсомольці Сніжного добилися значних трудових успіхів. Було створено 21 комсомольсько-молодіжну бригаду. Молоді наваловідбійники добували по 500 і 600 тонн вугілля на місяць. На 1950 рік у районі не було жодного комсомольця, який не виконував би виробничої норми.
Четвертий п’ятирічний план шахти тресту «Сніжнянантрацит» виконали у жовтні 1950 року. За п’ять років було видобуто понад план 1 млн. тонн вугілля. Сніжнянські шахтарі посіли перше місце у змаганні серед гірників області. Продуктивність праці та заробітна плата на шахтах тресту за 5 років зросла на 157 проц. Колектив шахти № 27, який уже в 1948 році досяг довоєнного рівня видобутку вугілля, нагородили орденом Леніна. 1028 гірників тресту «Сніжнянантрацит» удостоєно орденів та медалей, з них ордена Леніна — 63 чоловіка.
Водночас відбудовувалися культурно-побутові заклади. Між Сніжнянською і Новодонбасівською міськими радами розгорнулося змагання за кращу організацію цієї роботи. Вже на 1945 рік відновили свою діяльність всі лікувальні і комунальні заклади шахтарських міст. Створені при Радах комісії благоустрою мобілізували населення на упорядкування доріг, озеленення вулиць. Щорічно висаджувалось понад 2 тис. дерев; на кінець четвертої п’ятирічки в місті діяло 10 середніх шкіл і 3 школи-інтернати. Трудящих обслуговували 3 будинки культури і 5 клубів.
В 50-і роки в Сніжному розгорнулося будівництво нових шахт. У березні 1953 року закладено шахту «Ремівська-Східна», 14 березня 1954 року — шахту № 104. У січні 1957 року почалося проходження похилих стволів шахти «Закарпатська-Комсомольська», яку будували комсомольці, що приїхали із Закарпатської області.
На шахти тресту прибувала нова техніка. Проте виробнича потужність їх освоювалась повільно. Так, у 1955 році вона становила лише 85 проц. запланованої. Головна причина такого становища полягала в недостатньому використанні нової вугледобувної техніки. Продуктивність комбайнів тресту становила 92 проц., породонавантажувальних машин — 82 проценти. Незважаючи на достатню кількість породонавантажувальних машин, штреки інколи проходили вручну. На більшості шахт планово-запобіжний ремонт та огляд механізмів робили нерегулярно.
Партійні організації мобілізували: гірників на боротьбу за технічний прогрес, впровадження нової техніки та максимальне її використання. На зборах партійного активу комуністи, обговорюючи підсумки роботи XX з’їзду КПРС, у резолюції записали: «В основу технічного напряму розвитку вугільної промисловості району покласти всебічне поліпшення умов праці шахтарів та підвищення техніко-економічних показників роботи вугільних підприємств».
В 1956—1958 рр. у тресті «Сніжнянантрацит» впроваджено у виробництво багато нових гірничих машин. З ініціативи райкому партії, на ордена Леніна шахті № 9 в 1956 році випробували вузькозахватний вугледобувний комплекс. Продуктивність праці робітника при цьому підвищилася в 1,8 раза, а собівартість тонни вугілля знизилась на 16 крб. 42 коп. У 1958 році на цій же шахті почали використовувати вуглевиймальний комбайн, що дало змогу вивільнити 30 робітників-вибирачів породи та значно поліпшити якість палива. Якщо в 1956 році середньодобовий видобуток становив 1238 тонн, то в 1960 році він збільшився до 1518 тонн.
У 1960 році на шахті № 27 вперше було впроваджено швидкохідну стругову установку УСБ-1, завдяки чому продуктивність праці робітників збільшилась удвоє. Розгорнулася боротьба за максимальне використання гірничих машин. За почином колективу комсомольсько-молодіжної дільниці, очолюваної інженером-комуністом М. П. Решетняком, на шахті № 15-біс в 1956 році виник рух гірників за місячний видобуток комбайном «Донбас» 18—20 тис. тонн вугілля1.
Велике значення для підвищення продуктивності гірничих машин мало удосконалення організації праці шахтарів. Машиністи комбайнів П. Кліщенко й С. Шакіров за прикладом передових гірницьких колективів країни виступили ініціаторами створення комплексних бригад та переведення лави на цілковите обвалювання. В комплексних бригадах кожний робітник виконував усі операції виробничого циклу. Це дало можливість краще використовувати робочий час і на 11 чоловік зменшити кількість робітників, що обслуговують комбайн. Почин комсомольсько-молодіжної дільниці шахти № 15-біс у створенні комплексних бригад схвалив райком партії, і він поширився на всіх сніжнянських шахтах.
Гірники-новатори шахти № 8-біс, з огляду на гірничо-геологічні умови, першими почали добувати вугілля шляхом віджиму вугільного пласта під тиском 285—300 атмосфер. Уже на початку 1961 року новий метод застосовувався в 24 очисних вибоях тресту «Сніжнянантрацит» і на багатьох інших шахтах Донбасу.
Застосування нової техніки полегшило впровадження прогресивних методів праці у вугільній промисловості. Якщо в 1956 році на шахтах тресту за циклічним графіком працювало 45 проц. лав, то в 1960 році — 72 проценти.
У першому році семирічки, наслідуючи приклад костянтинівців, трудящі Сніжного розгорнули боротьбу за виконання соціалістичних зобов’язань усіма підприємствами, дільницями, цехами і бригадами. Бюро райкому партії обговорило та ухвалило плани організаційно-технічних заходів допомоги шахтам, що не виконували раніше своїх зобов’язань. Одним з найбільш відстаючих було шахтоуправління № 8—9. Тут зміцнили склад партійного бюро шахтоуправління, переглянули розстановку комуністів, збільшили їх кількість на вирішальних ділянках виробництва. Партбюро поліпшило керівництво комсомольською та профспілковою організаціями, підняло їх на виконання виробничих завдань. На шахті розгорнули пропаганду економічних знань. У ній брали участь провідні інженерно-технічні працівники. Вивчення економіки допомагало командирам виробництва виявити невикористані резерви і мобілізувати робітників на поліпшення техніко-економічних показників роботи.
В 1959 році гірники та робітники Сніжного включилися в змагання за комуністичне ставлення до праці. На кінець року змагалися 55 бригад, 400 робітників. Через рік кількість учасників змагання за комуністичну працю подвоїлася. Першою звання колективу комуністичної праці завоювала комплексна бригада шахти № 22, керована комуністом Ф. М. Шишкіним. Свідченням творчого ставлення шахтарів до праці було і розширення руху раціоналізаторів та винахідників. Того ж року понад тисячу шахтарів Сніжного внесли 1360 новаторських пропозицій. Т. М. Новицький та А. М. Шишин винайшли зручну і практичну лебідку «АМ-55», яка дістала високу оцінку гірників. Її прийняли в серійне виробництво.
Всі шахти тресту «Сніжнянантрацит» у 1959 році перевиконали свої соціалістичні зобов’язання і видобули понад план 198 тис. тонн антрациту, а в 1960 році — 302 тис. тонн.
Ці успіхи було закріплено в наступні роки. Гірники шахти № 22 виконали семирічний план за 6 років. За семирічку сніжнянці дали народному господарству країни 1 млн. 600 тис. тонн надпланового палива. За трудові успіхи колективові тресту «Сніжнянантрацит» тричі вручався Червоний прапор республіканського раднаргоспу і 10 разів — Донецького раднаргоспу. На честь 50-річчя Великого Жовтня сніжнянські гірники видали на-гора понад план 61,3 тис. тонн вугілля, довели видобування на лаву до 343 тонн при зобов’язанні 330 тонн на добу. За рахунок зниження собівартості палива одержали економію в 430 тис. карбованців.
В 1967 році на підприємствах тресту впроваджено 1902 раціоналізаторські пропозиції, спрямовані на поліпшення наукової організації праці. Це дало змогу зекономити понад 2 млн. карбованців.
Комуністи міста йшли у авангарді боротьби за виконання восьмого п’ятирічного плану. Серед них — начальники дільниць ордена Леніна шахти № 9 М. П. Пронін. ордена Трудового Червоного Прапора шахти № 10-біс М. І. Шаблаков, ордена Леніна шахти № 27 В. В. Максимчук, бригадир прохідників ордена Леніна шахти № 9 І. Я. Петриченко, робітник очисного вибою шахти № 21 О. Я. Овчинников, робітник очисного вибою шахти № 22 Ф. М. Шишкін та інші.
В місті працюють Герої Соціалістичної Праці І. П. Кушнарьов, бригадир прохідників шахтоуправління «Ремівське-Східне» та І. Т. Кіясь, машиніст вугільного комбайна шахти № 22. Тут живуть і колишні гірники, нині пенсіонери О. І. Роєв та С. Р. Путилін, теж Герої Соціалістичної Праці.
Міцна дружба зв’язує сніжнянських гірників з болгарськими шахтарями. На шахті № 18 протягом кількох років працювала група болгарських шахтарів, що приїздила в Донбас навчатися передових методів праці. На пам’ять радянським друзям болгарські гірники побудували у Сніжному фонтан перед Палацом культури ім. Н. К. Крупської.
Останнім часом у місті споруджено нові промислові підприємства. В січні 1965 року став до ладу завод хімічного машинобудування, на якому працюють 1400 чол. Він постачає хімічне обладнання 2500 підприємствам країни. Колектив заводу, впроваджуючи в усіх цехах наукову організацію праці, швидко розширює виробництво. З 1965 року по 1968 рік щорічний випуск продукції зріс у 8 разів і становив 7900 тис. карбованців.
У 1964 році, внаслідок вичерпання вугільних пластів, закрито шахту № 15 «Основна», а пізніше й одну із найстаріших шахт — № 1. Залишилися надшахтні будови. З ініціативи виконавчого комітету міської Ради депутатів трудящих тут відкрили швейні підприємства. В адміністративно-побутовому комбінаті шахти № 1 розмістився цех пошиття спецодягу для працівників шахт і заводів Донецької області, а на шахті № 15 «Основна» — швейна фабрика. Через рік для неї побудовано новий двоповерховий корпус. Тепер ця фабрика є однією з найбільших у Донбасі. Вона постачає свою продукцію багатьом містам СPСP.
Міська партійна організація, що об’єднувала на початку 1968 року 3609 комуністів, проводить велику роботу, здійснюючи ідейно-політичне виховання трудящих. У 140 гуртках політосвіти та теоретичних семінарах навчається близько 4 тис. чоловік. Вони вивчають історію КПРС, теоретичні проблеми комуністичного будівництва, економіку промислових підприємств.
З ініціативи парторганізацій шахти № 22 та шахтоуправління «Ремівське-Східне» № 4 на деяких підприємствах створено кабінети політосвіти на громадських засадах, які подають методичну допомогу пропагандистам і агітаторам.
Серед трудящих проводиться широка науково-атеїстична пропаганда. В ряді організацій створено школи атеїстів. У селищах шахт № 27 і 18, де діяли секти ієговістів, для індивідуальної роботи з віруючими виділили найбільш досвідчених агітаторів. В клубах проводилися вечори запитань і відповідей, до участі в яких залучалися кваліфіковані вчителі фізики та хімії.
Жителі міста беруть активну участь в роботі Ради депутатів трудящих. У складі Ради — 275 депутатів, з них 132 робітники. Виконуючи постанову ЦК КПРС «Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих та посилення їх зв’язку з масами» (1957 р.), Сніжнянська міська Рада звернула особливу увагу на господарське і культурне життя міста. Питання, пов’язані з діяльністю промислових, торговельних підприємств, медичних закладів, шкіл, часто обговорюються на засіданнях виконкому і сесіях міськради.
Спільно з міськкомом партії міськрада практикує звіти керівників шахт про роботу очолюваних ними підприємств перед колгоспниками та робітниками радгоспів, а голів колгоспів та директорів радгоспів — перед гірниками. Такі збори, що проводяться в урочистій обстановці, з врученням пам’ятних подарунків, сприяють зміцненню ділових зв’язків між трудівниками міста і села.
Рада об’єднала навколо себе широкий актив трудящих. У роботі її постійно діючих комісій беруть участь близько 100 чоловік. У 1962 році створено позаштатні відділи Ради: торговельний, охорони здоров’я, народної освіти. 36 квартальних комітетів Ради об’єднують понад 800 чоловік. У складі добровільних народних дружин налічується понад 800 чоловік, а в 11 громадських судах — понад 100 чоловік. На підприємствах працюють жіночі ради, в школах — батьківські комітети.
Виконуючи накази виборців, депутати міської Ради провели велику роботу для благоустрою міста і робітничих селищ, підпорядкованих Раді. На вулицях встановлено люмінесцентні та ртутні світильники. Всього в місті 185 км сітки вуличного освітлення. З ініціативи І. А. Проніна, К. Ф. Петракової, В. В. Шиліної та інших депутатів у 1968 році в робітничих селищах висаджено понад 3 тис. фруктових і декоративних дерев. Силами громадськості закладено новий міський парк на 60 га, впорядковано площу ім. 50-річчя Великого Жовтня, де влаштовано сквери, газони, квітники. Для розширення житлово-комунального будівництва за почином депутатів міської Ради реконструйовано цегельний завод.
Сніжнянці люблять і прикрашають своє молоде соціалістичне місто. Синяві терикони і ажурні копри, чисті вулиці та сквери надають Сніжному своєрідної, характерної для Донбасу краси.
Тільки за останні 10 років у місті з’явилося 50 нових вулиць з багатоповерховими будинками. В 1963 році відкрито кінотеатр «Сніжинка», збудовано гастроном «Міус», універмаг «Україна» та інші культурно-побутові заклади. В місті є палац культури і 9 клубів. У міському парку побудовано стадіон, літній кінотеатр.
Розширюється торговельна мережа, яка має 420 підприємств. Трудящих обслуговують також 10 їдалень та 3 ресторани.
Прокладено асфальтові та шосейні шляхи довжиною 135 км. Через міську станцію проходять автобуси на Ростов, Донецьк, Ворошиловград, Таганрог, Шахти, Красний Луч, Жданов та в інші міста. Жителі Сніжного мають в особистому користуванні 1350 автомашин, 3200 мотоциклів і моторолерів, близько 20 тис. велосипедів.
Рік у рік поліпшується медичне обслуговування населення. З 1950 по 1969 рік тут збудували приміщення 3 лікарень, нової поліклініки, центральної лікарні, корпуси дитячої лікарні, тубсанаторію, протитуберкульозного і онкологічного диспансерів, стоматологічної клініки. В 1968 році нове приміщення одержали центральна міська аптека та дитяча молочна кухня, яку визнано кращою в Донецькій області.
Сніжнянців обслуговують тепер 5 лікарень, 4 спеціалізовані диспансери, міський пологовий будинок, дитяча лікарня, стоматологічна поліклініка, санітарна протиепідеміологічна станція, протитуберкульозний санаторій обласного значення, 20 аптек та аптечних пунктів. Усі вони обладнані досконалою сучасною медичною апаратурою.
На промислових підприємствах створено 38 поверхневих та підземних пунктів охорони здоров’я. У всіх робітничих селищах працюють фельдшерсько-акушерські пункти. Лікарні та диспансери мають 1465 ліжок. В 2 нічних профілакторіях на 200 місць, де зміцнюють своє здоров’я шахтарі, є лікувальний корпус з грязелікарнею та водолікарнею. В лікувальних закладах міста працюють 188 лікарів, серед них 2 кандидати медичних наук — хірург В. Є. Зінченко та ендокринолог А. В. Лісничий. Загальну повагу заслужили також лікарі Т. І. Сулименко, К. С. Маслак, М. Ю. Модников, І. В. Шевченко, М. Г. Бойко та інші.
В санаторіях і будинках відпочинку щороку відпочиває близько 4 тис. робітників і службовців. На мальовничому березі Азовського моря на кошти підприємств побудовано пансіонат на 200 місць. У 43 дитячих садках та яслах виховуються малюки. Для дітей шахтарів відкрито дачу в Леонтіївському лісі й табір «Голубі скелі» на річці Міусі.
Неухильно зростає культурний рівень трудящих. Якщо до 1917 року в Сніжному було тільки 2 початкові школи з 450 учнями, то нині в місті працюють 16 середніх, 10 восьмирічних, 3 початкові школи, 2 школи-інтернати, 6 шкіл робітничої молоді, заочна школа, в яких навчається 19 тис. учнів. Відкрито також 2 гірничопромислові та 1 будівельне училища, гірничий технікум, музичну школу.
Понад 1000 учителів міста трудяться на ниві народної освіти. Серед них заслужена вчителька школи УРСР О. В. Гедвілло, Н. М. Обернибєсова, удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора, Г. Д. Вердиш, нагороджений орденом «Знак Пошани», та Е. І. Чаплинська, яка удостоєна медалі «За трудову доблесть». Майстрами педагогічної справи зарекомендували себе також Б. С. Зубков, Л.Т. Белашова, М. К. Тацоха, О. І. Овчарова та інші.
В двоповерховому приміщенні на вулиці Леніна міститься міський будинок піонерів. У ньому працюють технічний, музичний, конструкторський та інші гуртки. Юні історики зібрали багатий місцевий матеріал й організували краєзнавчий музей з кількома відділами. Згодом на базі цього музею було створено міський музей бойової і трудової слави.
Широкі й різнобічні духовні запити сніжнянців. Про це свідчать такі факти. 600 членів товариства «Знання» несуть наукові й політичні знання в маси. До послуг трудящих 50 державних, профспілкових та шкільних бібліотек з книжковим фондом понад 359 тис. томів. В центральній міській бібліотеці жителі Сніжного щорічно беруть понад 300 тис. книг. У місті 5 книжкових магазинів. В одному тільки центральному продається за рік понад 80 тис. томів соціально-економічної, вітчизняної та зарубіжної художньої літератури.
Трудящі міста люблять кіномистецтво. В 1968 році кінотеатр «Сніжинка» відвідало понад 700 тис. кіноглядачів.
При комбінаті побутового обслуговування працює музичний салон. Його відвідують близько 300 гірників, машинобудівників, учителів, лікарів. Тут любителі музики вчаться грати на фортепіано, баяні, акордеоні.
В 1959 році в місті було відкрито музичну школу, в якій навчається понад 300 дітей. У філіалі школи, що діє на шахті № 18, вчаться 65 чоловік. В будинку культури ім. М. Островського ведуться заняття народних університетів культури.
В Сніжне часто приїздять артистичні колективи з усієї країни. Тільки в 1968 році тут побували 32 трупи артистів Москви, Ленінграда, Ростова, Тамбова, Брянська, Сухумі, Кіровограда, Одеси, Ярославля, Черкас, Донецька та інших міст.
На прикладі історії Сніжного яскраво видно, як під керівництвом Комуністичної партії втілюються в життя ленінські принципи комуністичного будівництва, як на практиці підтверджуються слова В. І. Леніна про те, що «тільки з соціалізму почнеться швидкий, справжній, дійсно масовий рух вперед в усіх галузях суспільного і особистого життя, рух, який відбуватиметься при участі більшості населення, а далі всього населення».
В. М. АГІБАЛОВ, 3. Г. ЛИХОЛОБОВА, Ф. І. ПРУДНИКОВ