Гранітне, Тельманівський район, Донецька область
Гранітне (до 1946 року — Стара Карань) — село, центр Гранітненської сільської Ради. Розташоване на річці Кальміусі за 12 км від районного центру Тельманового, за 22 км від залізничної станції Карань. Гранітненській сільраді підпорядковані села Старомар’ївка та Новоселівка. Населення — 4636 чоловік.
В околицях Гранітного відомі кургани доби бронзи.
На південний захід від села розташовані гранітні кар’єри. Звідси на будови області та за її межі доставляють щебінь, бордюрне каміння для будівництва шляхів, облицьовувальні плити для великих споруд, гранітні багатотонні моноліти — цінний матеріал для скульпторів. У Столовій балці є цікаві скупчення дуже твердих гранітів, де на поверхні виступають кубічної форми скелі, що нагадують столи.
У 1780 році на землях колишньої Кальміуської паланки в числі інших 22 грецьких поселень було засноване село Карань вихідцями з кримських сіл Карані, Черкес-Кермені, Мармарів та ін. Спочатку тут проживало близько 400 чоловік. 1881 року відокремилась Нова Карань. Колишнє село, волосний центр Маріупольського повіту, стало називатися Старою Каранню. 1886 року тут налічувалось 390 дворів з населенням 2175 чоловік. Основним заняттям їх було хліборобство. Селянам належало 14 225 десятин ріллі і непридатної землі. Найбідніше селянство часто здавало землю в оренду. Так, у 1886 році в Старій Карані орендувалося 1126 десятин землі.
Земля оброблялася вкрай погано. Сівалки та косарки (їх на селі налічувалося 22) мали лише орендарі. 11,3 проц. господарств було без тягла. Незважаючи на сприятливі умови та родючі землі, селяни збирали низькі врожаї. У 1886 році пересічно з десятини врожай становив 7,5 пуда жита, 5,6 пуда пшениці, 7 пудів ячменю, 5,7 пуда проса. В селі було 6 кузень та 10 водяних млинів, де працювало 65 чоловік. Значне місце в житті села посідала торгівля — 17 хазяїв тримали 20 лавок. Крім хліборобства, жителі займалися тваринництвом, переважно молочним, та вівчарством. На десятки кілометрів розкинувся степ з багатою рослинністю, природними пасовищами та луками. 1886 року в селі налічувалось 2533 голови великої рогатої та 5055 дрібної худоби.
З подальшим економічним розвитком Старої Карані різко посилилось розшарування селянства. 1887 року з 390 господарств у 59 було по 8 голів робочої худоби, у 52 — понад 3 корови й 10 овець, у 8 хазяїв працювало по 2—3 наймити. У той же час 14,3 проц. селян не мали ніякої худоби або мали по одному коню чи волу.
Напередодні першої російської революції 1905—1907 рр. громада поселян-греків володіла 170 десятинами землі. Решта —14 тис. десятин належала куркулям, що вийшли з громади, церкві. Під впливом революційних виступів робітників Донбасу відбулися селянські заворушення в усьому Маріупольському повіті, в т. ч. і Старій Карані.
У Старій Карані лікувальних закладів не було. За 10 років (1881—1891) померло 52 проц. дітей віком до п’яти років. До найближчої лікарні в Старогнатівці (за 11 км) було приписано 22 тис. чоловік. У 1910 році багато населення хворіло на азіатську холеру, малярію.
Майже половина жителів лишалася неписьменною. У 1888 році з 1079 жінок села вміли читати й писати лише 49. Сільська школа містилася у невеликій хаті. 1885 року у трьох відділеннях — молодшому, середньому і старшому — навчалося 56 дітей. Щороку школа одержувала лише 9 підручників з російської мови, читання й закону божого. Навчав дітей вчитель і його помічник. Більшість дітей відвідувало школу тільки до весняних робіт. Так, у 1885 році з 105 хлопчиків і 37 дівчаток закінчили її лише 5 хлопчиків. 1897 року в Старій Карані відкрилася земська школа. При ній була невеличка бібліотека — 150 книжок, переважно псалтирі та інша література релігійного змісту. На 1914 рік в селі працювало 3 школи.
Після повалення самодержавства в лютому 1917 року влада, як і раніше, лишилась в руках місцевих багатіїв. Тимчасовий уряд не міг і не хотів вивести трудяще селянство із злиднів. Звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції у Стару Карань принесли солдати, що повернулися з фронту. Наприкінці листопада 1917 року з ініціативи революційно настроєних селян відбулися збори жителів села, на яких обговорювалося питання про збройне повстання в Петрограді та встановлення Радянської влади. Було ухвалено резолюцію, що вітала Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним. Владу Рад у селі встановлено у січні 1918 року. Та вже в квітні 1918 року австро-німецькі війська окупували Донбас, у т. ч. і Стару Карань. У листопаді 1918 року після вигнання окупантів село захопили красновські білокозачі частини, а потім денікінські загони Шкуро. Денікінців підтримували куркулі, що надавали їм продовольство та фураж. Багато бідняків тоді вступило до партизанського загону М. Т. Давидова, у складі якого був взвод кінноти, сформований з добровольців-старокаранців: М. Б. Тотая, М. П. Первенка, Л. Д. Сидоровича та ін. У березні 1919 року партизани вибили з села денікінців. В запеклому бою за Стару Карань загинули С. М. Шаповалов, X. І. Імерелі, Б. І. Куцевалов, І. В. Пашкевич. На мітингу селяни гаряче вітали своїх визволителів. Багато старокаранців тут же записалися до загону. Наприкінці травня 1919 року село знову захопили частини армії Денікіна. Тільки у січні 1920 року тут було остаточно відновлено Радянську владу. Створений ревком підготував проведення виборів до волосної Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, які відбулися у березні 1920 року. До її складу увійшло 14 чоловік. Головою Ради обрали комуніста А. П. Арнаутова, заступником також члена РКП(б) І. Д. Афендулова. При волвиконкомі працювали відділи: земельний, народної освіти, військовий. Рада приступила до відбудови розореного господарства, насамперед до здійснення землевпорядкування, організувала допомогу Червоній Армії, дбала про поліпшення матеріального становища селян-бідняків. Завдяки успішній діяльності депутатів Ради у вересні 1920 року в Старій Карані розпочали роботу школи. Виконком забезпечив вчителів житлом.
Комітет незаможних селян, організований у червні 1920 року (голова Д. А. Корюк), допомагав біднякам збирати врожай, надавав їм насіння, інвентар і машини з прокатних пунктів, паливо. Для жителів читалися лекції з агрономії. Комітет проводив агітацію по залученню селян до сільськогосподарської та споживчої кооперацій. Пізніше, у 1924 році, до сільськогосподарських кооперативів вступило 247 членів КНС і 269 чоловік до споживчого. Це становило 70 проц. усіх членів КНС.
14 серпня 1920 року в селі оформилася партійна організація. Секретарем її обрали А. Ф. Короткова1. У січні 1921 року в Старій Карані налічувалось 6 членів і 5 кандидатів у члени партії. Комуністи дбали про безперебійну роботу місцевих промислових підприємств, розвиток торгівлі. Головну увагу партійна організація зосереджувала на політико-масовій роботі серед населення. З цією метою тричі на тиждень проводилися заняття, на яких читалися лекції про комунізм, обговорювалися прочитані книги. Для селян по неділях влаштовувалися т. зв. пролетарські вечори, на яких також читалися лекції про внутрішнє та міжнародне становище Радянської країни.
8 жовтня 1920 року у зв’язку з наступом врангелівських військ волосна Рада припинила свою діяльність, був створений Старокаранський волосний військово-революційний комітет. Головою його затвердили А. П. Арнаутова, членами — О. Я. Карузіна та К. Д. Зарби. 27 січня 1921 року на загальних зборах жителів села знову було обрано сільську Раду, до складу якої увійшло 60 чоловік. Головою її став комуніст, селянин-бідняк Г. Ф. Хазнаферов. У складних умовах сільська Рада дбала про забезпечення населення житлом та паливом, допомагала KHG піднімати сільськогосподарське виробництво, організувала роботу шкіл. Так, у листопаді 1921 року виконком обговорював питання розвитку сільського господарства, поліпшення роботи шкіл Старої Карані.
Трудящі з глибоким розумінням поставилися до рішень X з’їзду РКП(б) про заміну продрозверстки продподатком. Питання нової економічної політики обговорювались на першому районному з’їзді Рад (з 1921 року Стара Карань стала центром району, в ній проживало 5980 жителів). А 4 листопада 1921 року на зборах селяни одностайно схвалили ленінську економічну політику і зобов’язалися достроково виконати план продажу державі м’яса. Тоді ж обрано комітет для надання допомоги голодуючому населенню Маріупольського повіту.
На селі розгорталося велике культурне будівництво. У 1920 році в Старій Карані функціонував медичний пункт. В 4 школах першого і другого ступенів навчалося 500 дітей і працювало 18 вчителів. З ініціативи партійної організації у 1923 році створено школу політграмоти, а також 16 лікнепів. Для проведення культурно-масової роботи серед жінок призначили організаторів, які влаштовували читання газет, книг, бесіди на атеїстичні теми, залучали селянок до участі в художній самодіяльності. 1921 року відкрили сільський клуб ім. В. І. Леніна, бібліотеку, читальню. Того ж року при клубі створили товариство аматорів мистецтва, в якому брало участь 120 чоловік. Члени товариства не стояли осторонь громадського життя села. Так, у 1921 році вони провели тиждень дитини. Зібрані ними 400 тис. крб., 115 пудів зерна, 14 пудів олії передали у фонд голодуючих дітей.
Рада, комуністи села (на 1925 рік їх налічувалось 45 чоловік) та комсомольська організація, що об’єднувала в своїх рядах 46 чоловік молоді, проводили агітацію серед селян за колективне господарювання. Ще 15 квітня 1923 року загальні збори незаможних селян ухвалили організувати трудову артіль. 24 березня 1923 року перший з’їзд КНС Старокаранської волості прийняв рішення про кооперування селянства. Тоді ж у селі організовано кілька сільськогосподарських колективів. Так, один з них «Сіяч» мав 90 десятин землі, з них 57 ріллі. У розпорядженні колективу «Хлібороб» було 200 десятин землі, з яких 84 становили посівні площі. Навесні 1929 року в селі створили 7 товариств спільного обробітку землі. Завдякиїх активній діяльності весняні й польові роботи пройшли організовано і завершилися вчасно.
Масова колективізація у Старій Карані розгорнулася з другої половини 1929 року. Активними організаторами перших колективних господарств стали В. Н. Папу, М. К. Маркохай, С. А. Сарбаш. У 1928—1930 рр. були створені колгоспи «Аяхташ», «Новий світ», «Зоря», «Культура», а трохи згодом — артіль «Малхазан». Наприкінці 1930 року колгоспи «Культура» та «Аяхташ» об’єдналися в один — «Гігант». Колективізація відбувалася у запеклій класовій боротьбі з куркульством, що всіляко шкодило молодим господарствам: нищило молодняк, калічило худобу. Так, у 1930 році вороги зірвали план контрактації по тваринництву. Куркулі не виконували завдань по здачі державі хліба, всіляко ухилялися від сплати податків, намагалися зривати збори, протягнути до правління колгоспів своїх ставлеників.
Велику допомогу селянству в переході на соціалістичні методи ведення сільського господарства надавали Радянська держава, колективи робітників промислових підприємств Маріуполя. У 1924 році держава виділила 31 тис. крб. на будівництво господарських приміщень. У 1929 році районному комітетові незаможних селян асигновано різних кредитів на суму 123 320 крб. Партійна організація Маріуполя направила на постійну роботу в Стару Карань комуністів П. І. Ляпіна та С. Н. Качалова. Серед селян велась пропаганда агротехнічних знань. Все це сприяло піднесенню сільськогосподарського виробництва. Врожайність зернових культур у 1930 році порівняно з 1927 роком зросла на 35,4 проц. У 1932 році у Старокаранській МТС (організована у 1930 році) було 95 тракторів. Якщо у 1932 році на один трактор виробіток становив 461 га, то в 1934 році він досяг 517 га. У 1934—1935 рр. у Стару Карань переселилось з інших областей України та РРФСР близько 80 сімей. Вони створили нову сільськогосподарську артіль ім. Кірова. В цей час у селі налічувалось 5 колгоспів: «Новий світ», «Зоря», «Малхазан», «Гігант», ім. Кірова. Колгоспники з року в рік підвищували врожайність сільськогосподарських культур. В артілі «Зоря» у 1938 році зібрали врожай пшениці по 21 цнт з гектара. Напередодні Великої Вітчизняної війни в колгоспах села видавали на трудодень по 4—5 кг зерна та по 4 крб. грошима. Велику роль у зміцненні колгоспів відіграло організоване партійною організацією соціалістичне змагання. Для поліпшення партійно-політичної роботи серед хліборобів у лютому 1939 року Старокаранський районний комітет партії ухвалив організувати в колгоспах партійні групи. В артілях «Гігант», «Новий світ» були створені партійно-кандидатські групи, в колгоспі ім. Кірова — партійна організація в кількості 3 комуністів.
Значно підвищився культурний рівень радянського села. У 1934 році на базі семирічки відкрито середню школу ім. Н. К. Крупської. У 1937 році відбувся перший випуск з 11 учнів. Наступного року до старого приміщення школи було прибудовано нове двоповерхове з кімнатами для лабораторій. До початку Великої Вітчизняної війни середню освіту здобули 81 чоловік. З 1927 року у Старокаранському оздоровчому таборі щороку відпочивали діти сіл району. Працювали також будинок культури, радіовузол. Було споруджено пам’ятник В. І. Леніну. До 1939 року, коли Стару Карань віднесли до Тельманівського району, випускалась районна газета «Вперед».
У день нападу фашистської Німеччини на СРСР на мітингах, що пройшли в кожному колгоспі, трудящі висловили готовність захищати Батьківщину. На фронт пішли всі чоловіки, здатні носити зброю. Старокаранці, що залишилися, споруджували оборонні лінії, будували вогневі точки. З села евакуювали на схід країни державні районні установи, колгоспну худобу, техніку машинно-тракторної станції. Виїхала й частина жителів.
13 жовтня 1941 року село окупували фашистські війська.
За завданням Тельманівського райкому партії для підпільної роботи в тилу ворога був залишений член партії голова сільської Ради Ф. Б. Тотай. Він організував кілька явочних квартир.
У боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брали активну участь й інші жителі села. Колгоспники Б. І. Тимашов, Л. І. Папаяні, 0. Ю. Хайтулова тривалий час переховували у себе вдома Ф. Б. Тотая.
Чимало старокаранців виявили мужність, відвагу, хоробрість на фронтах Великої Вітчизняної війни. Це насамперед колишній учень середньої школи М. Є. Самохін. За участь у бою, в результаті якого було відбито пристань і створено плацдарм на правому березі Дніпра (1943 р.), він удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Нинішній заступник голови колгоспу ім. Леніна, Герой Радянського Союзу І. М. Бейда з групою солдатів чисельністю 37 чоловік у вересні 1943 року першим переправився на правий берег Дніпра і утримував там оборону, забезпечивши переправу через річку іншим частинам. Орденами й медалями за бойові заслуги нагороджені 280 колгоспників, робітників і службовців села.
Бої за Стару Карань восени 1943 року були тривалими і тяжкими. Гітлерівці, оволодівши важливими у стратегічному відношенні висотами, вперто чинили опір. Та 8 вересня 902-й та 899-й стрілецькі полки 248-ї стрілецької дивізії під командуванням Н. 3. Галая вибили їх з села. Відразу ж після визволення трудящі надали фронту велику допомогу. Вони внесли до фонду оборони 30 тис. крб. На заощадження Г. Ф. Хаджинова було збудовано танк і літак. 126 тис. крб. зібрали тільки учні середньої школи у 1944 році. Верховне Головнокомандування надіслало телеграму, в якій висловило учням та вчителям велику подяку.
Сільська Рада та партійна організація, що відновили свою роботу, очолили відбудову зруйнованого і пограбованого господарства. Майже все довелося починати заново. Не було машин, не вистачало робочих рук. Колгосп «Гігант» у 1946 році мав усього 3 тракторні та 12 кінних плугів, 12 борін. Для обробітку землі й збирання врожаю використовували як тягло худобу. Працездатних налічувалося лише 132 чоловіка, з них 114 жінок. У 1946 році трудящі артілі «Гігант» та «Новий світ» взяли на себе зобов’язання закінчити посівну кампанію за 8 робочих днів та виростити врожай зернових культур по 100 пудів з га. Достроково, до дня 29-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, колгосп «Гігант» повністю виконав план державних поставок. Було засіяно 1021 га, з них 908 — зерновими. Справилися із своїми зобов’язаннями і колгоспники артілі «Новий світ». Спираючись на постійну допомогу держави, під керівництвом партійних організацій, трудящі швидко заліковували рани війни, добиваючись нових успіхів у виробництві сільськогосподарських продуктів. У 1948 році колгоспи освоїли 99 проц. довоєнних посівних площ. Наступного року всі господарства села закінчили сівбу ярих у зазначені строки і за всіма агротехнічними правилами. У 1949 році артіль «Гігант» продала державі 7129 цнт зерна замість 7030 за планом. Багато зусиль доклали трудящі для відродження й дальшого розвитку тваринництва. У 1949 році артілі асигнували на його потреби 500 тис. крб. В колгоспі «Гігант» збудували корівник на 100 голів великої рогатої худоби та великий пташник, згодом ще три тваринницькі ферми. 1950 року господарства «Новий світ» та ім. Кірова об’єдналися. В селі стало два колгоспи «Гігант» та ім. Кірова. Наступного року відновила свою роботу МТС. Наявність техніки у достатній кількості також сприяла підвищенню врожайності сільськогосподарських культур і економічному зміцненню колгоспів.
В результаті підвищення закупівельних цін на продукти сільського господарства зросли грошові прибутки колгоспів. Підвищилась урожайність зернових. Так, на 1956 рік в артілі ім. Кірова вона досягла 19,8 цнт. Рільнича бригада К. П. Пефті з площі 220 га зібрала по 31 цнт. Почесними грамотами обкому партії та облвиконкому були нагороджені комбайнери Гранітненської МТС П. І. Чибичик, Л. Ф. Сарри та В. П. Баєв. 1956 року було перевиконано плани збільшення поголів’я великої рогатої худоби. Відгукнувшись на заклик комуністів — працювати на тваринницьких фермах, понад 30 юнаків та дівчат стали доярами, телятниками, чабанами, пташниками.
У 1957 році відбулося об’єднання господарств в одне — ім. В. І. Леніна, що є найбільшим у районі. Центральна садиба його розташована в Гранітному. В колгоспі 10 547 га землі, з них 5775 орної. На 1969 рік в артілі налічувалось 3606 голів великої рогатої худоби, 10 914 овець, 5780 штук птиці. На полях працює 46 тракторів, 11 зернових та 8 силосних комбайнів, 27 вантажних автомобілів.
Розроблена березневим (1965 р.) Пленумом ЦК КПРС система економічних заходів піднесення землеробства і тваринництва відкрила великі перспективи й створила необхідні передумови для збільшення виробництва продуктів сільського господарства. За 3 роки після Пленуму середньорічне виробництво зерна в колгоспі порівняно з трьома попередніми зросло на 26 проц. Врожайність за цей час підвищилась на 5,9 проц. і в 1967 році становила 30,4 цнт з га. У 1965—1966 рр. артіль придбала 102 машини різного призначення. У 1968 році механізація виробничих процесів у рільництві досягла 95, у тваринництві — 65 процентів. Колгосп ім. В. І. Леніна працює рентабельно. У 1967 році від реалізації продукції рільництва та тваринництва одержано прибуток у сумі 812 тис. крб. У 1968 році — третьому році п’ятирічки — трудящі, розгорнувши соціалістичне змагання за гідну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, добились нових успіхів. Грошові доходи артілі досягли 1835 тис. крб. Державі продано понад план 7 тис. цнт зерна, більше 3 тис. цнт молока, 90 тонн вовни. У 1968 році середній надій молока на одну фуражну корову в колгоспі В. І. Леніна був найвищим у районі — 2797 кг. Йдучи назустріч 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, трудівники артілі зобов’язалися виконати п’ятирічку з рільництва за 4 роки і 8 місяців, з тваринництва — до дня народження вождя. Свої зобов’язання вони виконали достроково.
Провідна сила у колгоспі — комуністи. Партійна організація артілі налічує 52 чоловіка. 69 проц. членів і кандидатів у члени партії працюють безпосередньо на виробництві: трактористами, комбайнерами, на тваринницьких фермах, в рільничих бригадах. Комуністам у всьому допомагають 25 комсомольців. З ініціативи комуністів у кожній бригаді організовані червоні кутки, є телевізори, бібліотечки політичної і художньої літератури. Партбюро колгоспу закріпило політінформаторів, агітаторів і пропагандистів за виробничими ділянками, вони роз’яснювали рішення
3-іх республіканського і Всесоюзного з’їздів колгоспників, Тези ЦК КПРС до 100-річ-чя з дня народження В. І. Леніна. Велику масово-політичну роботу розгорнули партійна та комсомольська організації села, мобілізуючи трудящих на гідну зустріч XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України.
Серед членів артілі ім. В. І. Леніна багато заслужених людей, ударників комуністичної праці. Старший чабан А. П. Туяхов у 1965 році настриг по 4,5 кг вовни від кожної вівці і одержав по 108 ягнят від 100 вівцематок. За ці досягнення він був нагороджений орденом Леніна, а його помічник В. Г. Іванов — орденом «Знак Пошани». Комбайнер Ш. Смаїлов у 1967 році зібрав зернових з площі 251 га при плані 180 га, змолотив 729 тонн замість 360 за планом. ЦК ЛКСМУ удостоїв його нагрудного знака «Золотий колос», Радянський уряд — медалі «За трудову доблесть». У 1968 році Ш. Смаїлов був відряджений на збирання врожаю до Монгольської Народної Республіки і зібрав там зернових з площі 800 га. 33 роки працює трактористом К. Є. Воробченко. У 1967 році він виробив 2055 га м’якої оранки і з своєї ділянки зібрав кукурудзи по 44,3 цнт з га. П. С. Хаджинов вже 20 років член артілі. Він бригадир городньої бригади, яка в ювілейному 1967 році виростила 147,2 цнт овочів з га. Доярка О. І. Степичова у тому ж році надоїла від кожної корови по 3635 кг молока. За високі показники у виробництві зерна, успіхи в розвитку тваринництва 16 членів артілі одержали урядові нагороди. З 1967 року колгосп ім. В. І. Леніна — постійний учасник ВДНГ СРСР.
Досягнення у виробництві сільськогосподарської продукції забезпечили зростання неподільних фондів колгоспу. Артіль багато будує. Тільки протягом останніх трьох років господарство на свої кошти спорудило 5 тваринницьких приміщень, пташники, зерносховище, плодоовочесхрвище, 3 конюшні, 2 бригадні майстерні, З польові стани, 6 будинків тваринника. .Збільшились і грошові прибутки хліборобів. Якщо у 1966 році на трудодень було видано по 1 крб. 20 коп., то у наступному — колгоспники одержали по 4 крб. 17 коп. 1968 року їм виплачено 840 тис. крб. Трудящі живуть заможно, культурно. Родина С. С. Мірошниченка складається з 6 чоловік. Господар тривалий час був чабаном, нині на пенсії. Працюють в артілі його дружина Катерина Федорівна — тваринницею, син Анатолій — шофер, дружина сина Галина Михайлівна — дояркою. У 1968 році тільки двоє працюючих одержали з колгоспної каси близько 4 тис. крб. Живуть Мірошниченки в будинку з 6 кімнат, мають автомашину «Волга». Родина передплачує 10 періодичних видань газет і журналів.
З державних підприємств у Гранітному є районне об’єднання «Сільгосптехніки» (тут працюють 284 робітники і службовці), «Міжколгоспбуд» з річним оборотом будівництва в 700 тис. крб., райпромкомбінат, райдорвідділ. У післявоєнний час на території села і його околицях були виявлені багаті поклади граніту, розпочалась його розробка.
З ініціативи депутатів Гранітненської сільської Ради з 1946 по 1968 рр. зведено господарських, культурно-побутових та житлових будівель загальною площею 41 540 кв. метрів. Село відбудувалось. Пуск електростанції на Кальміусі в 1950 році дав змогу освітити будинки колгоспників, частину вулиць, тваринницькі ферми. У селі є комбінати комунальних та побутових послуг. За останній час відкриті 14 магазинів і торговельних ларків, їдальня, 2 дитячі садки, контора зв’язку, радіовузол. Прокладено 12 тис. метрів водопроводу. Чимало вулиць заасфальтовано. З ініціативи комсомольців і молоді насаджено 7 тис. дерев і чагарників. На честь борців за Радянську владу в парку культури і відпочинку встановлено пам’ятник, одну з вулиць названо іменем Червоних партизанів. Поряд з будинком культури височить пам’ятник творцеві Радянської держави В. І. Леніну. 16 березня 1969 року трудящі обрали новий склад сільради. До нього увійшли 12 колгоспників, 14 робітників, 21 службовець, у т. ч. 21 жінка. Постійно діють 7 депутатських комісій.
В селі є поліклініка, лікарняна 100 ліжок, пологовий будинок. Хворих обслуговують 22 лікарі, 16 медичних працівників з середньою освітою. В 1968 році побудоване нове приміщення дитячого відділення лікарні. Великою популярністю серед жителів Гранітного користуються фізкультура і спорт. З сільські спортивні колективи об’єднують 110 юнаків і дівчат. Для них є спортивні зали при професійно-технічному училищі № 9 та середній школі, стадіон та кілька спортивних майданчиків. У 1968 році тільки на придбання культурного і спортивного інвентаря колгосп витратив 94 тис. крб. Щороку в селі готують десятки спортсменів-розрядників. Вихідцем з села є чемпіон світу з гімнастики заслужений майстер спорту В. І. Чукарін.
До Великої Жовтневої соціалістичної революції в селі працювало всього З чол. з вищою освітою. Тепер загін інтелігенції налічує 82 чоловіка. Це вчителі, лікарі, юристи, спеціалісти сільського господарства. Тільки в колгоспі працює 9 агрономів, 4 зоотехніки, 2 інженери, 6 техніків.
В гранітненських 3 загальноосвітніх школах — середній, восьмирічній та сільської молоді — навчається 1036 чоловік і працює 47 учителів. В. Г. Чабаненко трудиться 33 роки на ниві народної освіти.
У 1964 році значно розширене приміщення середньої школи. З 1937 по 1968 рік у ній одержали атестат зрілості 1044 чоловіка, 36 випускників школи стали лікарями, 27 — спеціалістами сільського господарства, 62 — інженерами і техніками, 123 — поповнили лави вчителів. У рідній школі працюють М. П. Баєва, П. П. Чубаров, В. Г. Попова — всього. 14 чоловік. Повернулася до села після закінчення медичного інституту К. К. Тодурова. Вихідцями з Гранітного є кандидат фізико-математичних наук, доцент Харківського університету I. С. Хара, композитор А. Ф. Ломизов та ін. У 1967 році школу нагороджено ювілейним пам’ятним прапором Тельманівського райкому партії та райвиконкому. Того ж року громадськість села відзначила 30-річчя школи. З усіх кінців країни прибули 380 колишніх її випускників. Серед них — Герой Радянського Союзу М. Є. Самохін, проректор по науковій роботі Харківського авіаційного інституту, кандидат технічних наук А. К. Баєв, його брат О. К. Баєв — авіаконструктор, який брав участь у створенні гіганта радянської авіації «Антея», та ін. Ювілей школи перетворився на свято всього села.
З квітня 1963 року в Гранітному працює училище механізації сільського господарства. До 1965 року воно готувало трактористів, комбайнерів, механіків. У зв’язку із зростанням обсягу робіт по меліорації сільського господарства та будівництву гідротехнічних споруд, училище змінило профіль підготовки спеціалістів. Тепер тут випускають слюсарів по ремонту меліоративної техніки, гідроелектрозварників, машиністів-бульдозеристів, трубопрокладників. Щороку в ньому навчається 326 чоловік, які не лише набувають певних спеціальностей, але й беруть активну участь у культурному житті села.
В будинку культури демонструють художні та науково-популярні кінофільми, читають лекції і доповіді, проводять вечори відпочинку та інші культурно-масові заходи. Працюють духовий і естрадний оркестри, гуртки художньої самодіяльності. Аматори співу, танцю та художнього читання (їх в селі 120 чоловік) виступають з концертами в рільничих бригадах, тваринницьких фермах, лікарні, виїздять до сусідніх колгоспів. В селі 4 бібліотеки з фондом 80 тис. книг.
Велику роботу по зміцненню економіки села, підвищенню добробуту та культурного рівня трудящих проводять 240 членів і кандидатів у члени партії, об’єднані в 13 первинних партійних організаціях. Близько 500 юнаків та дівчат є членами Ленінського комсомолу. Часто провадять бесіди з молоддю активні учасники громадянської війни Д. К. Агруч, нині персональний пенсіонер, П. П. Тупиков та Л. Ф. Коновалов, нагороджений до 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції орденом Червоного Прапора, почесний громадянин району Г. П. Попов.
За роки Радянської влади Гранітне перетворилося на культурне, впорядковане село, трудівники якого гідно несуть свою вахту в рядах будівників комунізму.
С. А. МЕДBEДЄВ, М. П. ПАРАЩЕВІН, В. С. ЧИСТЯКОВ