Відбудова народного господарства на Донеччіні
Героїчна боротьба трудящих у тилу ворога, активні дії партизанських загонів полегшили здійснення наступальних операцій Червоної Армії. В грудні 1919 — січні 1920 року частини 8-ї, 13-ї армій та Перша Кінна армія стрімким ударом очистили Донбас від білогвардійців. Одразу ж почалося відновлення та зміцнення органів Радянської влади в губернії. Насамперед було створено ревкоми у Макіївці, Єнакієвому, Бахмуті, Горлівці, Костянтинівці, Юзівці. Деякі з них виникли ще в підпіллі. В усіх повітах, волостях та селах Донеччини ревкоми очолили комуністи. 4 січня 1920 року було створено Донецький губернський ревком на чолі з В. П. Антоновим-Саратовським. Наприкінці березня — на початку квітня повсюдно відбулися вибори до Рад. Комуністи очолили цю роботу і добилися обрання своїх кандидатів. Губернський з’їзд Рад, що проходив у Луганську з 1 по 5 травня 1920 року, обрав губвиконком на чолі з Артемом.
22 лютого розпочала роботу перша губернська партійна конференція, яка обрала делегатів на IV конференцію КП(б)У, серед них — Г. І. Петровський, В. Я. Чубар, І. І. Шварц, І. Д. Євтушенко та інші. Тут же було обрано бюро Донецького губкому КП(б)У. До серпня 1920 року Донецька партійна організація об’єднувала вже близько 12 тис. комуністів.
Комуністи допомагали відновлювати та зміцнювати масові організації трудящих — комсомольські, профспілкові. У квітні 1920 року зібрався перший з’їзд комсомолу Донбасу. Відбулася і перша конференція профспілок, яка обрала Донгубпрофраду.
Того ж місяця остаточно було вирішено питання про межі Донецької губернії. До її складу ввійшли Старобільський повіт, кілька волостей Ізюмського та Кубинського повітів Харківської губернії, Бахмутський, Луганський та Маріупольський повіти Катеринославської губернії, Таганрозький округ і ряд станиць Донецького та Черкаського округів Області Війська Донського. Губернія спочатку складалася з 15 районів — Алчевського, Бахмутського, Боково-Хрустального, Гришинського, Єнакіївського, Каменського, Луганського, Лисичанського, Маріупольського, Олександро-Грушівського, Слов’ янського, Старобільського, Таганрозького, Чистяківського, Юзівського з населенням 2660 тис. чоловік, з них в містах — 21 процент.
Величезних зусиль вимагала відбудова зруйнованого народного господарства. 43 проц. гірничих виробок було затоплено або завалено, з 1816 шахт не діяли 8572. Вийшли з ладу 90 проц. котлів, більше половини вагонеток, виробничих приміщень,, насосів. Білогвардійці знищили залізниці й мости, лінії зв’язку, під’їзні колії до рудників. Майже повністю було зруйновано металургійну та машинобудівну промисловість.
Відродження промислових підприємств губернії мало винятково важливе значення для розгортання соціалістичного будівництва в країні. «Ні про яку відбудову великої промисловості в Росії, ні про яке справжнє будівництво соціалізму не може бути й мови, бо його не можна побудувати інакше, як через велику промисловість, якщо ми не відбудуємо, не поставимо на належну висоту Донбас»,— підкреслював В. І. Ленін.
У 1920 році було націоналізовано всі кам’яновугільні підприємства губернії. У листопаді раднаргосп України схвалив рішення про націоналізацію хімічних заводів у Слов’янську, Костянтинівці, Микитівці, Макіївці, Маріуполі. На цей час стали державними скляно-керамічні, силікатні, алебастрові, фаянсові, цементні, коксобензольні заводи Костянтинівни, Бахмута, Слов’янська, Рутченкового, Амвросіївки, Микитівни, Краматорська, Горлівки, Макіївки та ін. На кінець листопада 1920 року націоналізацію промислових підприємств у губернії завершили. На підприємствах запроваджувалася нова організація управління, що грунтувалася на соціалістичних засадах.
Величезну роль у відбудові промисловості губернії відіграла створена з ініціативи В. І. Леніна Українська трудова армія. Трудармійці відбудовували вугільні підприємства, транспорт, заводи. У лютому 1920 року було прийнято підписану В. І. Леніним постанову РНК РРФСР, у якій накреслювалися надзвичайні заходи щодо постачання Донбасу. продовольством, тканинами та іншим необхідним матеріалом.
Господарство губернії відбудовувала вся країна. З березня по вересень 1920 року на донецькі шахти з Орловської, Курської, Тамбовської та інших центральних губерній прибуло 16 тис. робітників. З армії демобілізовували і направляли на шахти гірників. В Донбас йшли ешелони з продовольством, одягом, лісом, інструментом. Значну допомогу партійним організаціям в посиленні ідейно-виховної роботи серед трудящих подав агітпоїзд ВЦВК «Жовтнева революція», очолюваний М. І. Калініним. З 11 по 20 березня агітпоїзд побував у Слов’янську, Горлівці, Юзівці, Дебальцевому тощо.
У боротьбі за відбудову підприємств робітничий клас виявив справжній трудовий героїзм. Тисячі людей брали участь у комуністичних недільниках та суботниках. Уже в березні 1920 року видобуток вугілля зріс у два рази проти січня того ж року і на кінець 1920 року він становив 31,3 млн. пудів на місяць. Почалася відбудова й інших галузей промисловості — металургійної, соледобувної.
Важливе значення для зміцнення союзу робітничого класу з трудящим селянством Донеччини мало здійснення закону про землю, виданого Всеукраїнським революційним комітетом 5 лютого 1920 року, згідно з яким було ліквідовано поновлену Денікіним поміщицьку власність на землю. Всі землі — поміщицькі, монастирські, церковні, удільні — без викупу передавалися селянам. Спочатку земельні відділи ревкомів, а потім виконкомів облікували всі поміщицькі та інші нетрудові господарства. Для кожного повіту й волості визначалися норми земельного забезпечення. Незважаючи на величезні труднощі, поділ конфіскованої поміщицької та колишніх акціонерних підприємств землі серед селян завершився влітку 1920 року. Всього на території сучасної Донецької області тоді конфісковано 816 тис. десятин, з них 630 тис. десятин передано сільським общинам, які наділяли нею безземельних та малоземельних селян. Решта землі передавалася рудникам, заводам, іншим підприємствам та радянським установам, а також радгоспам, які створювалися в колишніх поміщицьких маєтках. У травні 1920 року в губернії було 102 радгоспи, наприкінці 1920 року їх кількість скоротилася до 51 — частину їх землі передали промисловим підприємствам для організації підсобних господарств.
У здійсненні аграрних перетворень велику роль відіграли комітети незаможних селян, які почали створюватися з травня 1920 року. До середини липня їх налічувалося 432, на початок вересня — 926, тобто KHG були майже у всіх селах, за винятком південної частини губернії, де безчинствували врангелівці. Комітети незаможних селян брали активну участь у здійсненні законів Радянської влади, стежили за розподілом поміщицької землі. Уже весною 1920 року посилюється боротьба біднішого та середнього селянства проти куркульства, яке всіляко підтримувало різні банди, що лютували у Бахмутському, Маріупольському, Гришинському, Юзівському та Слов’янському районах. Та незважаючи на це, в селах губернії здійснювалися глибокі соціальні перетворення, зменшилася група батраків, з’явилися господарства соціалістичного типу. Безземельні й малоземельні селяни значно збільшили свої наділи. Вони одержали також частину поміщицької худоби та інвентаря.
Але широким фронтом відбудову народного господарства і соціалістичне будівництво трудящі губернії могли розгорнути лише після закінчення громадянської війни. Донецька партійна організація тільки з липня по вересень 1920 року відрядила на Західний фронт понад 400 комуністів, а з вересня по жовтень — на Південний фронт відправлено 188 чоловік.
Коли врангелівські війська наблизилися до Донецької губернії, робітники заводів налагодили випуск боєприпасів для Червоної Армії, трудове селянство забезпечувало її продовольством. У вересні 1920 року ворог захопив Маріуполь, Волноваху.
27 вересня командуючий Південним фронтом М. В. Фрунзе видав наказ про бойові дії військових частин фронту в районі Маріуполя та Волновахи і про оборону Донецького басейну. З 1 жовтня почалися також операції частин Кавказького фронту в цьому ж напрямі. Наступного дня розгорнулися бої поблизу Юзівки. За кілька днів врангелівців було відкинуто. 5 жовтня радянські війська очистили від білогвардійців Волноваху та Маріуполь, ворог відкотився до Бердянська.
Величезні труднощі довелося долати робітникам та селянам Донеччини після громадянської війни. Тривалий час трудящі Донеччини боролися проти численних банд, які намагалися зірвати господарське та культурне будівництво. Переважна більшість шахт була_ виведена з ладу. В 1920 році видобуток вугілля становив менше п’ятої частини довоєнного рівня, а працювала тут лише третина довоєнної кількості гірників. На весь Донбас діяла, та й то не на повну потужність, тільки одна невелика домна № 6 на Петровському (Єнакіївському) заводі. Виробництво металу на цей час становило лише 5 проц. рівня 1913 року.
Майже не діяли машинобудівні і хімічні підприємства. Розруха панувала на залізничному транспорті. Жахливих бідувань завдав трудящим неврожайний 1921 рік, який ще більше ускладнив становище.
За вказівкою В. І. Леніна, незважаючи на голод у країні, для постачання робітників Донбасу та їх сімей було виділено значні продовольчі фонди. На підприємствах запроваджувалася нова оплата праці.
Відродження Донбасу стало в центрі уваги Комуністичної партії і Уряду Радянської України. Пленум ЦК КП(б)У в січні 1921 року підкреслив, що Донбас — основа господарського розвитку всіх радянських республік і тому треба зробити все необхідне для його зміцнення. Конкретні заходи щодо відбудови Донецького басейну накреслив V Всеукраїнський з’їзд Рад у лютому 1921 року.
ЦК КП(б)У та уряд Радянської України докладали багато зусиль, щоб зміцнити партійний і радянський апарат губернії. Відповідальні ділянки партійного, радянського та господарського будівництва очолювали в цей час досвідчені, загартовані в боротьбі, віддані революції працівники. Великої ваги надавали Комуністична партія та Радянський уряд підготовці кадрів для соціалістичної промисловості, залученню до роботи старих спеціалістів, використанню досягнень науки і техніки для прискорення соціалістичного будівництва.
На заклик комуністів робітники губернії розгорнули наполегливу боротьбу за відбудову народного господарства, підвищення продуктивності праці. Велику роль у цьому відіграли масові комуністичні суботники і недільники. У березні 1921 року під час вседонецького недільника шахтарі видобули 1 млн. пудів вугілля. Тільки в лютому 1921 року у Юзівському районі відбулося 250 недільників, а в квітні — понад 5002. Протягом 1921 року в губернії видобуто 350 млн. пудів вугілля проти 272 млн. в 1920 році. «Ця цифра дуже й дуже мала порівняно з тією,— говорив В. І. Ленін,— яка була максимальною в довоєнний час — 1 мільярд 700 мільйонів. Але це все ж дещо. Це показує, що серйозний крок вперед робиться».
Глава першої в світі Радянської держави приділяв виняткову увагу відбудові промисловості губернії. З великою радістю зустрічав він кожну звістку про нові досягнення трудівників Донбасу. В бібліотеці В. І. Леніна в Кремлі збереглося 15 книг і збірників про Донбас, які видавалися в Бахмуіі, Єнакієвому та інших містах — «Донецкий шахтер», «Южный металлург», «Хозяйство Донбасса», «Каменноугольная промышленность Донбасса». На деяких з них зроблено рукою В. І. Леніна помітки. Восени 1921 року три донецькі заводи — Макіївський, Юзівський та Петровський і шахти, що належали до них, були об’єднані у металургійний комбінат «Південсталь». Очолив його інженер-комуніст І. І. Межлаук. Незабаром після створення «Південсталі» у вересні 1921 року В. І. Ленін прийняв І. І. Межлаука. Під час цієї зустрічі обговорювалися перспективи розвитку донецької металургії, шляхи збільшення виробництва металу. При сприянні В. І. Леніна для відбудови Єнакіївського, Юзівського та Макіївського заводів Радянський уряд асигнував 10 млн. крб. золотом. Як гарантію того, що ці кошти буде витрачено доцільно, робітники заводів видали В. І. Леніну комуністичний вексель, у якому зобов’язувалися до січня 1923 року виробити 10 млн. пудів чорного металу. Вексель підписав директор-розпорядник «Південсталі» І. І. Межлаук. Донецькі металурги виконали свою обіцянку на 3 місяці раніше строку.
Відзначаючи перші успіхи відбудови металургійної промисловості, В. І. Ленін на IX Всеросійському з’їзді Рад з гордістю відзначав: «У нас створюються такі центри, як Південсталь… Ми в першій половині 1921 р. виплавляли щомісяця 70 тис. пуд. чавуну, в жовтні — 130 тис., в листопаді — 270 тис., тобто майже вчетверо більше… хоч який був тяжкий 1921 р., хоч які виняткові тяготи обрушувалися на робітничий і селянський клас, все ж ми піднімаємось, ми стоїмо на вірному шляху і, напружуючи всі сили, ми можемо сподіватися, що піднесення стане ще вищим».
Видобуток вугілля у ті роки на Донбасі зосереджувався на найбільших шахтах, щоб як найраціональніше використати державні кошти. У 1925 році кількість діючих шахт зменшилася до 238, а видобуток вугілля зріс у 1,5 раза, досягнувши 12,4 млн. тонн.
Успішна відбудова шахт та невпинне зростання вуглевидобутку поклали край паливній кризі в країні, що створювало сприятливі умови для розвитку металургійної та інших галузей промисловості. ЦК РКП(б) подав велику допомогу трудівникам Донбасу в подоланні господарських труднощів, які виникли 1923 року через кризу збуту. Питання про становище донецької промисловості та заходи допомоги їй кілька разів обговорювалося Центральним Комітетом партії. При ВРНГ створюється під керівництвом Ф. Е. Дзержинського Комітет сприяння Донбасу. Такі ж комітети були і на Україні — всеукраїнський та губернські.
Палко відгукнулися всі донецькі робітники на заклик горлівських шахтарів розгорнути боротьбу за підвищення якості вугілля, зростання продуктивності праці та зниження собівартості продукції. В авангарді боротьби за відродження промисловості йшли комуністи. Зростали ряди партійних організацій. У дні ленінського призову тисячі робітників губернії подали заяви про вступ до Комуністичної партії. Наприкінці 1924 року партійна організація губернії налічувала понад 33 тис. членів і кандидатів у члени партії, 75 проц. з них були робітниками.
Велику роль у розвитку виробництва та вихованні робітників відігравали профспілки, що об’єднували на той час близько 90 проц. працюючих. Вони залучали широкі маси трудящих до господарського будівництва, виховуючи в них нове, комуністичне, ставлення до праці.
Однією з вирішальних умов успішної відбудови Донбасу стала електрифікація. В 1925 році було електрифіковано 69 проц. шахт. Це майже вдвоє більше, ніж до революції.
Виробничий план вуглевидобутку в 1923/24 господарському році виконано на 132 проц., собівартість вугілля знизилася в середньому на 24,2 проц. На кінець 1924 року вдалося подолати труднощі збуту вугілля.
Розгорталася реконструкція старих та будівництво нових шахт. У 1925/26 році на це асигновано 78,8 млн. крб. Будувалася велика шахта № 8 у Горлівському рудоуправлінні, шахта «Нова» в Щербинівському, № 29 — у Рутченківському. Реконструювалася шахта «Центральна» та багато інших. З кожним роком Донбас давав країні дедалі більше мінерального палива. У 1927 році перевершено довоєнний рівень вуглевидобутку — 27,3 млн. тонн проти 25,3 млн. тонн у 1913 році.
Після XIII з’їзду РКП(б) (травень 1924 року), який схвалив рішення про розгортання боротьби за метал, прискорилися також темпи відбудови й розвитку металургійної промисловості. Став до ладу Макіївський металургійний завод, виробництво на якому тимчасово припинилося в 1923 році через господарські труднощі. Вже у 1925 році це підприємство по виплавці чавуну перевищило довоєнний рівень. Було пущено Єнакіївський завод, який протягом трьох років був на консервації. Великі роботи розгорнулися по реконструкції та розширенню Сталінського (Юзівського), Маріупольського, Краматорського й інших заводів. В 1925/26 році виробництво всіх видів продукції донецьких металургійних заводів збільшилося проти попереднього року майже вдвоє. Питома вага Донбасу в металургії СРСР зросла до 75,8 проц. Дедалі більше машин у ті роки давали країні машинобудівні заводи. Важливі замовлення для підприємств чорної металургії з 1925 року виконував Краматорський завод. На ньому виготовили перший вітчизняний стан для прокатки високоякісних металів. Розгорнулася реконструкція Горлівського механічного заводу.
Відроджувалася хімічна промисловість. У вересні 1925 року стали до ладу Слов’янський содовий та Костянтинівський скляний заводи. Того ж року в Костянтинівці почалося спорудження нового скляного заводу. Вже у 1925/26 році донецька хімічна промисловість перевершила рівень 1913 року.
З відбудовою та розвитком промисловості відновлювалися кадри робітничого класу. В 1925 році в губернії трудилося понад 400 тис. робітників, у т. ч. 170 тис. гірників.
Активна участь робітників у господарському будівництві та керівництві виробництвом стала однією з вирішальних умов успішної відбудови промисловості. В 1925 році велика група шахтарів була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Близько 14 тис. передовиків у ті роки висунуто на керівну роботу. Слюсар М. М. Жердєв став керівником рудоуправління, колишній коногон Є. Т. Абакумов очолив Рутченківське шахтоуправління, доменщик І. Г. Макаров працював директором Сталінького металургійного заводу, а потім керуючим трестом «Південсталь».
Змінювалося й донецьке село. Незважаючи на розруху, неврожай 1921 року, голод 1921—1922 рр., сільське господарство поступово відроджувалося. Посівна площа в 1925 році становила 95 проц. рівня 1916 року. Майже в 1,5 раза проти 1916 року збільшилися посіви найціннішої зернової культури — пшениці, відновлювалося поголів’я великої рогатої худоби.
Сільське господарство розвивалося в умовах гострої класової боротьби. На початок 1925 року бідняцькі господарства становили третину всіх господарств Донецької губернії, середняцькі — більше половини, куркульські — близько 5 проц. В руках куркулів зосереджувалося 20 проц. посівної площі. У 1925 році на них працювало 16 тис. наймитів.
Опорою партії на селі в боротьбі з куркульством була сільська біднота, найбільш активна частина якої об’єдналася в комітети незаможних селян. На початок 1925 року в 600 КНС губернії перебувало 52 тис. бідняків, у т. ч. 5 тис. комуністів та комсомольців. Радянська держава подавала бідняцьким господарствам велику допомогу: вони звільнялися від податків, після неврожайного 1924 року їм було видано на придбання посівного матеріалу понад 1 млн. крб. Органи Радянської влади та профспілкові організації працівників землі і лісу (Всеробітземліс) обмежували експлуататорські тенденції куркульства, піклувалися про умови життя й праці наймитів. Значну роль у цьому відіграла споживча кооперація.
Зміцнювалися колективні господарства. 1925 року в губернії було 255 колективних господарств, у т. ч. 234 артілі, 11 комун та 10 товариств спільного обробітку землі. Вони об’єднували 0,8 проц. сільського населення, переважно бідняків, і мали в користуванні 1,3 проц. посівної площі губернії. Колгоспні господарства наочно демонстрували переваги колективного ведення господарства і відіграли значну роль у підготовці селянських мас до переходу на шлях соціалізму.
Відбудова народного господарства супроводжувалася підвищенням життєвого рівня трудящих, поліпшенням умов їх праці. У промисловості здійснювався перехід на восьмигодинний робочий день, а в шахтарів — на семигодинний. Заробітна плата шахтарів у 1925/26 році становила в середньому 50 крб. 67 коп., або понад 140 проц. рівня 1913 року. Позитивно позначилася на матеріальному становищі трудящих грошова реформа. У 1924 році ціни на промислові товари знизилися в губернії на 10—15 проц., а на хлібні вироби до 30 проц. У містах та робітничих селищах розгорталося житлове будівництво. Робітничі сім’ї переселялися з казарм, землянок та халуп до впорядкованих квартир. Тільки в 1925 році для шахтарів «Донвугілля» було зведено 1300 дво- та триповерхових будинків. Того року близько 3 млн. крб. витратили на житлове будівництво Сталінський та Макіївський металургійні заводи.
Будувалися нові лікарні. У Святогірську, Маріуполі, Слов’янську відкрилися санаторії й будинки відпочинку.
Чимало було зроблено в галузі народної освіти. Якщо 1922 року в школах навчалося 15 проц. дітей донецьких робітників, в 1923 році — 67 проц., то в 1924 році — понад 80 проц. Через рік в містах і селах Донецької губернії працювало 1432 школи, в яких навчалося до 200 тис. школярів. Зростала й мережа професійно-технічних шкіл та різних курсів. У травні 1921 року в Юзівці відкрився гірничо-механічний технікум, а при ньому робітфак. Згодом технікум було реорганізовано на Донецький гірничий інститут. 1923 року почав роботу Краматорський машинобудівний технікум.
Завданням великої державної ваги була ліквідація неписьменності і малописьменності дорослого населення. За підсумками подвірного перепису населення, проведеного на початку 1923 року, в містах Донеччини не вміли читати й писати 32,4 проц. чоловіків і близько половини жінок. У селах становище було ще гіршим. Весною 1921 року створюється губернська надзвичайна комісія по ліквідації неписьменності, такі ж комісії працювали і в районах. Того ж року організовано понад 500 шкіл лікнепу, в яких навчалися понад 20 тис. чоловік. Та голод у перші два післявоєнні роки перешкодив розгорнути цю роботу на повну силу. Але вже у 1925 році в губернії налічувалося близько тисячі шкіл малописьменних і пунктів лікнепу. Вони працювали на всіх заводах, шахтах, у робітничих селищах і селах.
Широко розгорталася культосвітня робота. Її центрами в містах стали робітничі клуби, яких у 1925 році було 216, та червоні кутки, у селах — 246 сільбудів та 187 хат-читалень. Першого травня 1925 року в 13 містах та шахтарських селищах було урочисто закладено палаци культури.
Велику роль у політичній освіті та вихованні трудящих відігравала центральна й місцева преса. Тоді в Донбасі видавалися газети «Всесоюзная кочегарка» — орган Донецького губкому КП(б)У та виконкому Ради депутатів трудящих; «Молодой шахтер» — орган губкому комсомолу; «Диктатура труда», «Кочегарка» та ін. Регулярно виходили журнали «Спутник партийного работника Донбасса», «Спутник донецкого пропагандиста», «Просвещение Донбасса», «Забой». Місцеві видавництва проводили велику роботу щодо публікації важливих рішень партії та уряду, творів класиків марксизму-ленінізму. Окремими виданнями в Бахмуті, Костянтинівці, Єнакієвому вийшли такі твори В. І. Леніна, як «Про продовольчий податок», «Держава і революція», «Завдання спілок молоді», «К. Маркс», «До 50-річчя з дня смерті К. Маркса» та інші.
В донецьких газетах і журналах починали свій творчий шлях багато літераторів-початківців, що згодом стали відомими письменниками, серед них — В. М. Сосюра, С. І. Погрібний, П. Г. Безпощадний, М. Голодний (М. С. Епштейн), Б. Л. Горбатов.
Важливу роль у згуртуванні літераторів Донеччини відіграв журнал «Забой», що почав виходити з 1923 року, і створена навколо нього організація донецьких пролетарських письменників, що мала таку ж назву. В ній працювали М. Л. Слонім-ський, Ю. Л. Чорний-Діденко, О. П. Селівановський, Г. М. Баглюк, а пізніше Іван Ле.