Відновлення Донецька після громадянської війни
Після розгрому іноземної інтервенції і внутрішньої контрреволюції Центральний Комітет партії, В. І. Ленін особливу увагу звертали на відбудову донецьких шахт. Усі 49 шахт міста не працювали, одна з них була затоплена. У Юзівку почало надходити устаткування, кріпильні матеріали. Поліпшилося постачання робітників. Уже тоді, коли в країні панували голод і розруха, партія та уряд дбали про поліпшення умов праці шахтарів, запровадження на шахтах механізмів. За вказівкою В. І. Леніна в 1921 році наша країна закупила за рубежем партію врубових машин, 10 з них надійшли на шахти Рутченківки. На шахті № 1 було впроваджено перший у Донбасі підземний електровоз, який заміняв 25 коней.
У квітні 1921 року на шахтах міста відбулося близько 500 недільників, у яких взяли участь понад 700 тис. чоловік. Вони не тільки відбудовували підприємства, а й видобули більш як 1 млн. пудів вугілля1. На шахтах створювались ударні артілі й групи. Одна з таких груп Вознесенського рудника вже на початку 1921 року досягла довоєнного рівня продуктивності праці. Того ж року ЦВК РСФРР нагородив юзівських гірників Червоним прапором.
Успішно відбудовувався металургійний завод. У грудні 1921 року на одній доменній печі почали виплавляти чавун. Ремонтно-відбудовні роботи на підприємстві в основному завершили в 1923 році; було задуто доменну піч № 1, яка за виробничими показниками незабаром стала найкращою в СРСР, а через рік до ладу діючих вступили домна № 5, дві мартенівські печі. В 1925 році виплавка сталі й чавуну на заводі досягла довоєнного рівня. Велика заслуга у швидкому відродженні підприємства-гіганта консультантів, технічних керівників проектів, відомих металургів, згодом академіків — І. П. Бардіна і М. В. Луговцова. І. П. Бардін тоді працював головним інженером Єнакіївського металургійного заводу, М. В. Луговцов — Юзівського заводу. Спільно вони складали плани відбудовних робіт. З 1922 року директором Юзівського заводу працював колишній робітник-доменщик І. Г. Макаров, здібний і енергійний організатор, який безпосередньо керував відбудовою підприємства.
В міру відродження промисловості населення міста швидко зростало. У 1923 році в Юзівці проживало 32 100 чоловік, в 1924 році — 63 708 жителів, у 1925 році — 80 0855 6. Всі вони гостро потребували житла, оскільки за роки громадянської війни 23,7 проц. жител було зруйновано.
У 1923 році Держплан СРСР асигнував на житлово-ремонтні роботи й благоустрій міст Донбасу близько 6,4 млн. крб. Частину цієї суми виділили Юзівці. Були знесені непридатні для мешкання землянки. Почали також брукувати основні дороги, які зв’язували Юзівку з шахтними селищами. У 1924 році для робітників металургійного заводу стали будувати великий житловий масив Стандарт, який заселили наступного року. На цей же час почали споруджувати 30 дво- і триповерхових будинків для шахтарів Рутченківки, Вознесенських рудників, службовців підприємств і установ. Було підготовлено плани спорудження водопроводу та каналізаційної системи, першої в місті трамвайної колії.
Вживалися заходи для докорінного поліпшення медичного обслуговування населення. У 1921 і 1922 роках усіх медичних працівників Юзівки послали на ліквідацію супутників голоду — холери і тифу. До боротьби з епідеміями залучалося також усе населення: сотні тисяч людей очищали будинки, вулиці, двори, вивозили сміття, ремонтували колодязі; створювалися санітарні трійки, санітарні комісії. Проводилася санітарно-освітня робота. Великий вклад у боротьбу з епідеміями вніс начальник санітарно-епідеміологічного відділу Донецького санітарного управління Л. А. Петросян, який помер на своєму посту від висипного тифу. У 1923 році в місті створили поліклініку, де працювали лікарі майже всіх видів спеціальної допомоги. Поповнилися медичним персоналом аптеки і лікарні.
Розв’язувалися серйозні завдання і в галузі культурного будівництва. Найкращі будівлі міста, які раніше належали багатіям, відводили для шкіл. Наприкінці 1923 року в Юзівці працювало 30 шкіл, що охопили 3,5 тис. учнів. Для підготовки і перепідготовки викладачів було організовано окружні політпедкурси.
Сотні вчителів залучалися до ліквідації неписьменності. На початок 1923 року в Юзівці було 15 шкіл-лікнепів. Для дітей-сиріт (їх у місті налічувалося понад 800 чоловік) спеціально виділені їдальні готували безплатні обіди. 400 дітей помістили в дитячі будинки, багатьох влаштували в сім’ї робітників. Щоб нагодувати і одягти голодних безпритульних дітей, збирали кошти, вилучали церковні цінності. З 1923 року при металургійному заводі почала працювати школа фабрично-заводського учнівства — ФЗУ, в якій навчалося 160 підлітків. У 1921 році з Горлівки в Юзівку перевели гірничомеханічний технікум, який мав випускати інженерів вузького профілю (технікум прирівнювався до вищого учбового закладу). Першими студентами технікуму стали робітники шахт і заводів, учасники громадянської війни. З 1922 року при технікумі створили Вищі інженерні курси — (ВІК), де протягом двох років робітники гірничої промисловості, які мали середньотехнічний рівень освіти, ставали інженерами. Студенти Донтехнікуму брали активну участь у відбудові міста, систематично працювали на суботниках і недільниках, навчали грамоти населення на рудниках, боролися з безпритульністю. Своїми силами вони організували дитячий будинок, допомогли обладнати навчальні лабораторії Будинку підлітків, де вихованці дитячих будинків прилучалися до науки й техніки.
Було відкрито велику бібліотеку, 85 народних читалень, 2 клуби; працювало 2 театри і 2 кінотеатри. В 1927 році почала діяти радіостанція. Так, вже за перші роки Радянської влади Юзівка стала помітним центром освіти й культури в губернії.
Ще в 1918 році тут вийшло два номери «Рабочего журнала», в газеті «Диктатура труда» співробітничали такі відомі на той час журналісти, як письменник Р. Ф. Вуль, доктор історичних наук професор А. В. Писковський, який записав на металургійному заводі, а потім опублікував на сторінках газет і в книзі «Коллективная пролетарская поэзия» («Песни Донбасса») чимало місцевих робітничих пісень і частівок. Крім письменників літературної організації «Забой», які часто виступали в Юзівці перед шахтарями і студентською молоддю з своїми творами, до міста в 1923— 1926 рр. приїздили В. В. Маяковський, І. Ле та ін. На сцені місцевого драматичного театру грала народна артистка УРСР Г. Ю. Мещерська (Пащенко).
Справжній трудовий героїзм виявили жителі міста у здійсненні соціалістичної індустріалізації країни. Уже в середині 20-х років тут розгорнулося будівництво більш як 10 великих вугільних підприємств з проектною потужністю понад 500 тис. тонн вугілля на рік кожне: шахти №№29, 17—17-біс, 6 «Червона зірка», 11 «Смолянка», 5-біс «Трудівська» та ін. Реконструйовувались і механізовувалися старі шахти. На очисних і підготовчих дільницях з’явилися відбійні молотки, лебідки, конвейєри, врубові машини.
На металургійному заводі споруджувалися нові доменні печі, коксова та вугільна сортувалки, бесемерівський цех і дві газоповітродувні машини з газоочисниками.
Розвивалася коксова промисловість. Було збудовано Рутченківський коксовий завод, обладнаний уловлювачами побічних продуктів. Докорінної реконструкції зазнав машинобудівний завод Боссе (нині 15-річчя ЛКСМУ). Це був єдиний завод в СРСР, що виготовляв лебідки, які раніше купували за кордоном. Найвідповідальніші завдання Кузнецькбуду, Магнітогорськбуду і Наркомшляху виконував завод «Стальміст».
В роки першої та другої п’ятирічок у місті виросли нові великі заводи: авторемонтний, обробки вторинних кольорових металів, механічний «Доненерго». Створювалися підприємства легкої та харчової промисловості, швейна, взуттєва, макаронна, кондитерська, м’ясо-молочна та інші фабрики.
Ряди робітників поповнювалися за рахунок місцевої молоді, десятків тисяч юнаків і дівчат, що прибували з різних районів країни за путівками комсомолу. Якщо наприкінці 1925 року в місті налічувалося близько 25 тис. гірників і металургів, то в жовтні 1936 року їх стало понад 60 тисяч.
Кадри робітників масових професій формувалися через широку мережу технічних гуртків і бригадно-індивідуальне навчання. В середині 30-х років склалася струнка система підготовки кадрів: курси техмінімуму І і II ступенів, курси майстрів соціалістичної праці, курси масових професій, на яких у 1936 році навчалося понад 25 тис. робітників. У 1940 році було запроваджено нову систему підготовки кваліфікованих робітників — школи державних трудових резервів.
Широке навчання і масова пропаганда допомагали робітникам швидше опанувати і краще використати техніку, підвищити кваліфікацію, удосконалити трудові навики. Центрами такої пропаганди стали технічні станції, створені майже на всіх підприємствах міста. Тільки техстанції тресту «Сталінвугілля» протягом 1934 року організували близько 800 лекцій, вікторин, виробничих екскурсій, технічних конференцій, кіносеансів і радіопередач, до 3 тис. групових та індивідуальних консультацій. Видавалися також популярні брошури, де висвітлювалися передові методи роботи і досвід організації технічної пропаганди.
Зусилля профспілкових організацій спрямовувалися передусім на розгортання творчої ініціативи і активності трудящих, підвищення продуктивності праці та зміцнення дисципліни, виховання і навчання робітничих кадрів, особливо нового поповнення. Форми роботи профорганізацій постійно вдосконалювались. З ініціативи шахткомів Рутченківського рудоуправління виникли «рапорти підземель», під час яких гірники після зміни доповідали про недоліки в роботі, а керівники дільниць вживали заходів для їх усунення. У 1932 році понад 75 проц. робітників із загальної кількості трудящих у 215 тис. чоловік були членами профспілки. Проводилася велика робота з метою добору і підготовки керівних господарських кадрів. Тільки на металургійному заводі в 1931 році на адміністративно-технічні посади висунуто 127 робітників, серед них 78 комуністів.
У поліпшенні роботи провідних галузей економіки міста величезну роль відіграли постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, ЦК КП(б)У і РНК УРСР. Для ознайомлення з роботою вугільної і металургійної промисловості Донбасу до Сталіно у жовтні 1932 року приїхав голова ЦВК СРСР М. І. Калінін, який перед цим брав участь в урочистому пуску Дніпрогесу. Всесоюзний староста кілька раз спускався у шахти «Лідіївка» і № 30, побував на металургійному заводі, відвідав гуртожитки і квартири трудящих.
Подолання господарських труднощів у роки соціалістичного будівництва здійснювалося в гострій боротьбі з антипартійними угрупованнями. Партійна конференція, яка відбулася 29—30 жовтня 1927 року, заявила, що Сталінська організація була і буде надійною опорою партії.
Глибоку відданість і непохитну вірність ленінізмові виявили комуністи Сталіно і в боротьбі проти бухарінсько-риковської антипартійної групи. В резолюції зборів активу міської партійної організації, що відбулися 3 листопада 1930 року, підкреслювалось, що він «наполягає перед ленінським ЦК ВКП(б) на застосуванні найрішучіших заходів до лідерів, ідеологів і натхненників правого опортунізму».
Десятки іноземних робітничих делегацій приїжджали до міста, щоб ознайомитися з життям радянських людей. Тут побували делегації з Японії, Англії, Німеччини, Чехословаччини, Австрії. У 1927 році до Сталіно у складі делегації американських робітників прибув письменник Теодор Драйзер. Він захоплювався величчю планів побудови соціалізму в СРСР, виробничою активністю робітників, піклуванням партії і уряду про шахтарів Донбасу. У листопаді того ж року в роботі XIV Сталінської окружної партійної конференції брали участь французькі й англійські комуністи. Німецькі робітники, повернувшись на батьківщину, писали сталеварам Сталінського металургійного заводу: «Ми здивовані діяльністю російських товаришів і вражені економічним і соціальним розвитком, здійсненим в СРСР…»
Сталінський окружний партійний комітет і окружна Рада профспілок послали в 1927 році 4-й Всенімецькій конференції союзу червоних фронтовиків червоний прапор. А через 5 років — у 1932 році — свій червоний прапор вручили гірникам міста німецькі червоні фронтовики. З ініціативи Сталінської міської Ради профспілок донецькі шахтарі розгорнули соціалістичне змагання за цей прапор. Переможцем змагання став колектив шахти № 10 Петровського рудоуправління.
Найважливішою умовою успішного виконання трудящими міста народногосподарських планів був розвиток соціалістичного змагання у таких формах, як «громадський буксир», зустрічне планування, створення бригад зразкової продукції та інші. У 1930 році особливого розмаху набуло ударництво у відповідь на ленінський призов робітників в ударні бригади, оголошений ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ до шостої річниці з дня смерті В. І. Леніна. За звання ленінських ударних колективів боролися бригади, зміни, дільниці і навіть підприємства. Першими в Сталіно його завоювали гірники шахт № 29, «Похила» і «Гірник». Через рік у соціалістичному змаганні брали участь 49 проц. гірників і 90,5 проц. металургів.
Восени 1935 року на підприємствах міста широкого розмаху набув стахановський рух. Уже в листопаді на шахтах тресту «Сталінвугілля» по-стахановському працювали 4470 гірників, об’єднаних у 180 вугільних бригад, а всього по місту — 8019 чоловік. Вже перші кроки роботи по-новому ознаменувалися підвищенням продуктивності праці. У тресті «Сталінвугілля» лише по 17 дільницях кількість робітників скоротилася на 30 проц., а вуглевидобуток підвищився на 27 проц. На початку 1938 року в стахановському русі брали участь 34 656 гірників міста. З них 4670 завоювали звання майстрів соціалістичної праці. На металургійному заводі змагалися понад 10,4 тис. чоловік, або 83,2 проц. загальної кількості робітників. З них 7232 чоловіка стали стахановцями і ударниками.
Розвиткові стахановського руху сприяла організаторська і роз’яснювальна робота партійних організацій. Досвід і успіхи стахановців обговорювалися на робітничих зборах, кущових партійних нарадах, регулярно висвітлювалися на сторінках центральних і місцевих газет. На багатьох підприємствах новатори виробництва під час нарядів робили короткі інформації про свою роботу. Сталінський обком партії організував радіопереклички передовиків виробництва. Ефективною формою поширення досвіду новаторів стали стахановські школи і курси майстрів соціалістичної праці.
Механізація вугільної промисловості, підвищення технічних знань робітників, широкий розмах соціалістичного змагання забезпечували безперервне зростання продуктивності праці. Якщо в 1926—1927 рр. середньомісячний виробіток одного робітника на видобутку вугілля в Донбасі становив 12 тонн, то в 1938 році по тресту «Сталінвугілля» він збільшився до 64,8 тонни вугілля. Продуктивність врубових машин з 1867 тонн вугілля на місяць у 1932 році зросла до 4544 тонн у 1938 році, а багато новаторів довели продуктивність своїх машин до 10 тис. тонн. За високу продуктивність праці колектив шахти № 5 «Трудівська» в 1939 році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, шахти № 19 — медаллю «За трудову відзнаку».
В авангарді боротьби за вдосконалення виробництва, технічний прогрес ішли комуністи — металурги П. Н. Василенко, А. І. Пономарьов, А. Д. Хорошилов, гірник Я. М. Сабашков та багато інших. Майстер мартенівського цеху металургійного заводу Л. Бубнов першим у країні почав випускати великовагові швидкісні плавки. Ініціатором швидкісного методу вуглевидобутку став наваловідбійник М. Кравцов з шахти ім. Ф. Кона. Чудовими ділами прославили місто комсомольці. Палко сприйняли вони лозунг: «Комсомольці, в забій!» На шахтах Петровського, Будьоннівського і Смолянинівського рудоуправлінь за три місяці 1929 року 815 комсомольців перейшли працювати в забої. З ініціативи комсомольців почався похід молоді за оволодіння технікою. На підприємствах створювалися комсомольсько-молодіжні дільниці, зміни, бригади. В 1940 році в місті налічувалося 34 комсомольсько-молодіжні дільниці, 30 з яких систематично виконували планові завдання. У цей час міська комсомольська організація об’єднувала понад 37 тис. юнаків і дівчат.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в Сталіно налічувалось 223 підприємства союзного і республіканського підпорядкування, 54 — місцевої та кооперативної промисловості. Шахти виробляли 7 проц. загальносоюзного видобутку вугілля; заводи — 5 проц. сталі і 11 проц. коксу. У 1940 році шахтарі дали країні 10,2 млн. тонн вугілля проти 5,9 млн. тонн у 1931 році. Успішно нарощували випуск продукції і металурги. Після докорінної реконструкції металургійний завод виробляв 300 тис. тонн чавуну, понад 500 тис. тонн сталі і близько 400 тис. тонн прокату. Колектив заводу освоїв виробництво спеціальних сталей — авіаційної, тракторної, автомобільної. Успішно працювали й інші загони трудящих міста.
Роки соціалістичного будівництва характеризувалися зростанням не тільки трудової, а й політичної активності населення. Яскраво виявилася політична зрілість трудящих під час підготовки і проведення виборів до Верховної Ради СРСР за новою Конституцією Радянського Союзу. 12 грудня 1937 року в голосуванні взяло участь понад 99 проц. виборців. По виборчих округах міста до Верховної Ради обрали депутатами секретаря обкому партії Є. К. Прамнека, другого секретаря міськкому партії П. І. Шпилевого і начальника тресту «Сталінвугілля» М. І. Смирнова. У виборах до Верховної Ради УРСР в Сталіно взяли участь 99,98 проц. всіх виборців, до місцевих Рад — 99,85 проц. Депутатами місцевих Рад було обрано В. М. Амосова — підручного сталевара металургійного заводу, нагородженого орденом Трудового Червоного Прапора; Є. Ф. Корольову — робітницю шахти № 30; П. М. Любавіна — секретаря обкому партії; О. М. Первушина — професора індустріального інституту; Г. Ф. Невілька — лікаря Петровської лікарні та багатьох інших.
На початку 1938 року в місті працювало 337 депутатських груп. Вміло поєднуючи громадську і виробничу діяльність, вони очолювали рух новаторів. Активно працювали депутатські групи мартенівського, рейкопрокатного і листопрокатного цехів металургійного заводу. 187 квартальних депутатських груп, які об’єднували 1066 активістів, організували масовий рух за благоустрій і озеленення вулиць; проводили велику роботу з метою ремонту житлового фонду, поліпшення санітарних умов, налагодження радянської торгівлі; з їх ініціативи було створено кілька дитячих майданчиків і садків.
Кровною справою всіх робітничих колективів міста було шефство над селом, що відіграло важливу роль у соціалістичному перетворенні сільського господарства, зміцненні колгоспів і радгоспів. Лише в 1929—1930 рр. з міста в сільські райони Донбасу на партійну, радянську, кооперативну і культурно-освітню роботу було послано 130 чоловік. Сталінський металургійний завод, що шефствував над МТС, 20 колгоспами та радгоспом «Гірник» Селидівського району, у 1933 році передав селидівцям понад 200 одиниць сільськогосподарських знарядь. В підшефних колгоспах працювали слюсарі, токарі, ковалі, 10 культбригад. У збиральній кампанії взяли участь
800 робітників заводу. Тоді ж ці колгоспи достроково виконали план хлібоздачі і на 120 проц.— план осінньої сівби.
Під час виборів до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР у селах працювало 990 агітаторів з міста. У квітні 1939 року з ініціативи Центрально-Міського райкому партії 120 агітаторів допомагали партійним організаціям Селидівського, Старобешівського і Марийського районів проводити масово-політичну роботу, організовувати перевірку виконання соціалістичних зобов’язань. їх досвід використали в інших містах області.
Бурхливий розвиток промисловості у передвоєнні роки сприяв зростанню міста, швидкому збільшенню його населення. Якщо в 1926 році тут проживало 106 тис. чоловік, то в 1939 році вже було 466 тис. За кількістю жителів місто вийшло на п’яте місце в республіці і на дванадцяте — в СРСР.
Поступово зникали пустирі, дореволюційні «собачівки» і бараки. Споруджувалися гарні багатоповерхові будинки — готель «Донбас», корпуси індустріального інституту. У 1940 році житловий фонд Сталіно проти 1926 року зріс більш як удвоє і становив 2 млн. кв. метрів. За передвоєнні п’ятирічки тут збудовано водопровід загальною довжиною 125 км. З 1931 року для водопостачання використовували воду з Кипучої криниці. В середині 30-х років на річці Вовчій створили Карлівське водосховище; споживання води на душу населення майже подвоїлося. Проклали 53 км каналізаційної мережі, забрукували і заасфальтували 85 км доріг і тротуарів, провели 177 км електромережі. Майже в 2 рази збільшилося на душу населення і споживання електроенергії. У ці роки тут проклали перший у Донбасі міський газопровід. Коксовий газ, який раніше отруював атмосферу, почали використовувати як дешеве паливо. На середину 1940 року газифіковано близько 3 тис. квартир трудящих.
Трудівники міста кинули виклик природі — вирішили довести, що в посушливому донецькому краю можуть бути гаї, парки, зелені алеї. Вони спиралися на досвід В. В. Докучаева та інших садоводів і лісоводів. І. В. Мічурін, схвалюючи цінне починання шахтарів і металургів, машинобудівників і коксохіміків, говорив: «Не вірте тим, хто гудить землі Донбасу, садіть яблуні, груші, вишні, черешні, виноград, садіть усюди, де треба, лісозахисні смуги». Місцеві партійні та радянські органи гаряче підтримали прагнення населення озеленити своє місто. Щороку висаджувалися десятки тисяч дерев і чагарників. На місці Скоморошинської балки, де у дореволюційний час проводилися маївки, створили Центральний парк культури і відпочинку ім. О. С. Щербакова. Нові сквери і парки з’явилися у Будьоннівському, Петровському, Кіровському, Куйбишевському районах міста. Якщо у 1927—1928 рр. зелений масив становив лише 10,3 габ, то влітку 1940 — 852,3 га, по 1,7 кв. метра на душу населення.
У 1927 році перший трамвай сполучив центр міста із залізничним вокзалом, в середині 30-х років споруджено трамвайну лінію до станції Рутченкове. На початок 1940 року довжина трамвайних колій становила 86,4 км. Наприкінці 1939 року в місті збудовано першу трасу тролейбусної лінії. Новими машинами поповнилися автобусний і таксомоторний парки міста.
Будувалися дороги, які зв’язували Сталіно з промисловими і сільськогосподарськими районами області. Залізнична станція в 1940 році щодня приймала і відправляла 70 товарних і 16 пасажирських поїздів. На цей час місто мало повітряне сполучення з Москвою, Києвом, Харковом і Ленінградом.
Поліпшилося матеріальне становище трудящих. Неухильно підвищувалася заробітна плата. Якщо в 1926—1927 рр. середньомісячний заробіток гірників першого розряду становив 56,3 крб., то в 1939 році — 453 крб. Тільки з 1938 по 1940 рік відкрито близько 300 нових продовольчих, промтоварних, овочевих магазинів. Товарооборот їх у 1939 році досягав понад 916 млн. крб.
Завдяки повсякденному піклуванню партії і уряду про здоров’я трудящих у місті ‘створювалися нові лікувальні заклади, збільшувалася кількість лікарів. За 1932— 1939 рр. на охорону здоров’я витрачено понад 121 млн. крб. 2 В 1940 році у Сталіно була 31 лікарня, де працювало 727 лікарів і більш як 2,2 тис. чоловік середнього медичного персоналу. Центральна, міська, студентська, дитяча поліклініки, лікарня ім. Калініна, водолікарня, а також численні шахтні та заводські лікарні й амбулаторії мали нове медичне обладнання.
У мальовничих кутках області, біля Сіверського Дінця та на узбережжі Азовського моря, у Великоанадольському лісі й інших місцях, було споруджено будинки відпочинку та піонерські табори. Десятки тисяч трудящих відпочивали також у здравницях на кримському і кавказькому узбережжях Чорного моря та в інших районах країни. Тільки вугільні підприємства Сталіно в 1938—1939 рр. послали в будинки відпочинку і санаторії більш як 23 тис. чоловік, витративши на оздоровлення гірників понад 8 млн. крб. 3. Рік у рік зростала кількість дошкільних закладів. Якщо в 1930 році в Сталіно було 3 дитячих садки, то в 1939 році — 133 дитячі садки і ясла.
На 1 січня 1941 року в місті налічувалося 113 загальноосвітніх шкіл, де 1618 учителів навчали понад 70 тис. школярів 4. Розширювалася мережа вузів, технікумів, науково-дослідних інститутів. Найбільшим вищим навчальним закладом був Донецький індустріальний інститут. На його 4 факультетах — гірничому, гірничомеханічному, металургійному, вуглехімічному — на вечірньому та загальнотехнічному відділеннях навчалося близько 3 тис. студентів. У 1940 році на 39 кафедрах інституту працювали 250 викладачів, з них 2 доктори і 51 кандидат наук. Інститут мав кілька навчальних корпусів, десятки лабораторій і кабінетів, впорядковані студентські гуртожитки і житлові будинки для співробітників. На початок 1941 року він підготував понад 4 тис. інженерів; багато з них стали керівниками великих промислових підприємств країни. У лютому 1941 року Президія Верховної Ради СРСР, відзначаючи заслуги Донецького індустріального інституту в підготовці інженерних кадрів, розвитку науки і техніки, нагородила його орденом Трудового Червоного Прапора.
Поступово розширявся медичний інститут, створений у 1930 році. Тут працювало 9 докторів медичних наук, навчалося більш як 1700 студентів. З 1930 по 1941 рік інститут підготував понад 1,1 тис. лікарів.
У вересні 1937 року відкрито нові інститути — педагогічний та вчительський. Тут у 1939/40 навчальному році вчилося 1378 чоловік. На початку Великої Вітчизняної війни відбувся иерший випуск викладачів.
Крім вузів, у місті перед війною працювали інститут господарників, філіал Промакадемії, інститут удосконалення лікарів, науково-дослідний інститут гігієни праці та профзахворювань, цроектна організація «Донвугілляпроект» та 9 технікумів. Цікаві дослідження науковців міста друкувалися в «Трудах Донецкого индустриального института», які почали виходити з 1936 року. До 1941 року вийшло 26 випусків цих праць. З 1936 року в місті щомісяця виходив також технічно-виробничий журнал «Новый горняк».
Своє дозвілля трудівники міста могли проводити в 62 клубах, 7 палацах культури, 3 кінотеатрах. Одним з кращих на Україні був кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка, збудований у 1939 році. В палацах культури працювало 465 гуртків художньої самодіяльності — драматичних, хорових, танцювальних, що об’єднували понад 8 тис. чоловік. Ще в 1930 році Рутченківський самодіяльний театр робітничої молоді — ТРОМ показав глядачам п’єсу «Вугілля кличе», яку написав місцевий культпрацівник, нині письменник О. С. Ноздрін. Палац піонерів щомісяця відвідували близько 30 тис. школярів. У культосвітніх закладах на початок 1940 року налічувалося 82 звукові кіноустановки.
В травні 1941 року спектаклем «Іван Сусанін» трупа Великого театру Союзу РСР розпочала сезон в щойно відкритому театрі опери та балету, монументальне приміщення якого, збудоване за проектом архітектора Л. Котовського, мало зал для глядачів на 1200 місць, механізовану сцену, просторі вестибюлі та фойє. Ядро творчого колективу театру становили артисти Луганського театру; частину солістів запросили з Москви, Ленінграда, Києва, Харкова. Великим успіхом у глядачів користувався колектив музично-драматичного театру ім. Артема, створений на базі Червонозаводського театру, переведеного сюди з Харкова ще в 1933 році. Перед трудящими міста і області також часто виступали артисти обласної філармонії, Шахтарського ансамблю пісні й танцю, симфонічного оркестру. Значну культурно-освітню роботу проводив обласний будинок народної творчості. На гастролі до міста приїздили актори провідних театрів Москви, Ленінграда, Києва, Харкова.
Визначну роль у мистецькому житті міста відігравали місцеві митці — актори, композитори, художники. З глибокою пошаною згадують трудівники Донецька таких видатних тогочасних майстрів сцени, як народний артист СРСР В. М. Добровольський, народні артисти УРСР П. Т. Сергієнко та І. М. Сікало, режисери — народний артист СРСР В. С. Василько (Миляєв), народний артист УРСР М. П. Смирнов, заслужений діяч мистецтв УРСР Д. С. Лазуренко, заслужений діяч мистецтв Молдавської РСР Д. Т. Бондаренко, художні керівники Шахтарського ансамблю пісні і танцю, композитори — заслужений діяч мистецтв УРСР 3. Й. Дунаєвський, С. Л. Германов (Горбенко), диригент, народний артист СРСР Н. Г. Рахлін та інші.
На кожному промисловому підприємстві і в багатьох установах, у всіх навчальних закладах працювали бібліотеки; найбільшою з них була обласна ім. Н. К. Крупської. В 342 бібліотеках у 1940 році налічувалося понад 2,1 млн. томів. Значно розширилася в місті видавнича справа. Почали виходити обласні газети «Социалистический Донбасе», «Колгоспник Донеччини» (згодом «Радянська Донеччина»), «Комсомолец Донбасса» і «Пионер Донбасса», вечірня міська газета «Сталинский рабочий», а також 30 багатотиражних газет. З утворенням обласного видавництва розширилася поліграфічна база в місті. Навколо «Литературного Донбасса», відповідальним редактором якого у 1935—1939 рр. був письменник П. Л. Чебалін, і місцевої преси об’єднувалися літератори, творчим осередком для яких був Донецький комітет Спілки радянських письменників України.
В 1937 і 1940 роках в обласному видавництві вийшли книги одного з найстаріших письменників Донбасу І. О. Гонімова «Старая Юзовка», «На берегу Кальмиуса», в 1938 році — «Степан Кольчугин» В. С. Гроссмана, що присвячувалися різним періодам історії міста. В довоєнні роки тут розпочинали свій творчий шлях Лев Галкін, Леонід Жариков, Ілля Зверев, Леонід Зорін, Юрій Левітанський, Леонід Лиходєєв, Олександр Підсуха, Микола Рудь, Юрій Черкаський, Павло Іїїадур, які пізніше стали відомими письменниками.
Культурне шефство над Сталінським округом, а потім над м. Сталіно здійснювала Академія наук УРСР. Сюди часто приїздили бригади вчених, культурних діячів. У 1936 і 1937 рр. було проведено дві фольклорні експедиції, які записали багато радянських і дожовтневих робітничих частівок, пісень, переказів. Учасниками цих експедицій були відомий фольклорист В. О. Харків, музикознавець В. П. Дяченко, філолог Б. С. Буряк.
Багато робилося для розвитку фізкультури і спорту, а також розширення масово-оборонної роботи серед населення. На початок 1940 року в роботі понад 500 первинних тсоавіахімівських організацій, сотень фізкультурних колективів брали участь близько 70 тис. чоловік.