Волноваха, Волноваський район, Донецька область
Волноваха — місто районного підпорядкування, великий залізничний вузол. Розташована за 60 км на південь від обласного центру — Донецька. Через місто проходить залізнична магістраль Жданов — Донецьк, що сполучається тут з лінією на Запоріжжя, Одесу, Крим. Місто перетинає також шосе Жданов — Донецьк. Населення — 24,3 тис.чоловік.
Волноваха — центр району, площа якого — 1974 кв. км. Населення — 131,8 тис. чоловік, у т. ч. міського — 84,2 тис., сільського — 47,6 тис. чоловік. В районі — 2 міські, 7 селищних, 19 сільських Рад, яким підпорядковано 85 населених пунктів. У районі виробляють десяту частину сільськогосподарської продукції області. Земельна площа 29 колгоспів і 8 радгоспів становить 178,7 тис. га (78 проц. її під ріллею). В районі вирощують: із зернових культур — озиму пшеницю, кукурудзу, просо, з технічних і кормових — соняшник, цукрові буряки, а також кормобаштанні, багаторічні й однорічні трави. Розвинуте овочівництво. Серед великих промислових підприємств району — Докучаєвський флюсодоломітний комбінат, Великоанадольський шамотний завод, щебінковий завод, рудоуправління в селищах Новотроїцькому й Донському. В промисловості зайнято понад 26 тис. чоловік. На території району — 14 лікарень, 73 фельдшерсько-акушерських пункти. Працюють 75 загальноосвітніх шкіл, 8 шкіл робітничої молоді. Мережа культурних установ налічує 56 будинків культури і клубів, 3 кінотеатри, 60 бібліотек. Є 3 народних театри, колгоспний народний хор.
Рештки поселення біля північно-східної околиці міста і розкопане в місті захоронения в кам’яній гробниці свідчать про заселення території та околиць Волновахи ще в епоху бронзи. Знайдена кам’яна статуя (баба) вказує на перебування в цій місцевості кочовиків.
Волноваху засновано на початку 80-х рр. XIX ст. у зв’язку з будівництвом Маріупольської дільниці (Оленівка—Маріуполь) Катерининської залізниці. Від земель селянської громади с. Платонівки (зараз входить у межі міста) було відрізано 156,1 десятини. Навесні 1880 року на цій ділянці, за 2 версти від села біля витоків річки Мокрої Волновахи (правої притоки Кальміусу) почали прокладати залізничну колію, збудували водокачку для забезпечення водою паровозів і кілька бараків для робітників. 16 березня 1881 року відбулося урочисте закладання будинку станції. Залізничній станції, а згодом і селищу присвоїли назву річки — Волноваха. 1 листопада 1882 року залізнична дільниця від Оленівки до Маріуполя була введена в дію.
Протягом перших двох десятиріч Волноваха залишалася невеликою лінійною станцією. Звідси відправляли, головним чином, хліб та сільськогосподарські продукти. Основним транзитним вантажем, який проходив через станцію до Маріупольського порту, було донецьке вугілля. Тільки у 1891 році його перевезли понад 11 млн. пудів. З кінця XIX ст. після розширення морського порту і будівництва металургійних заводів у Маріуполі, обсяг транзитних вантажів через Волноваху значно зріс. Це змушувало адміністрацію залізниці вводити деякі вдосконалення. Так, у 1891 році на дільниці Маріуполь—Волноваха—Ясинувата був встановлений телеграфний зв’язок. У 1895 році на станції Волноваха збудували невеличкий вокзал, а через рік — паровозне депо; у 1900 році між станціями Юзівка і Маріуполь (через Волноваху) було прокладено другу колію. Але пристанційне селище, що разом з с. Платонівкою входило до складу Миколаївської волості Маріупольського повіту Катеринославської губернії, зростало повільно. У перші роки тут було 3 бараки (казарми) і кілька будок колійних обхідників, навколо яких згодом виникли глиняні мазанки робітників. Навіть на початок XX ст., незважаючи на розширення станції, у селищі налічувалось тільки 45 будинків і жило близько 250 чоловік.
Важким було життя робітників-залізничників. У 1883 році середній заробіток робітника колійної служби становив 14,6 крб. на місяць. Не вистачало житла. Оскільки місцева водокачка подавала на станцію тільки технічну воду, питну завозили сюди раз на тиждень у цистерні із станції Сартана. За медичною допомогою жителі зверталися за 25 верст у с. Старогнатівку, де проживали дільничний лікар, фельдшер та акушерка, які обслуговували села 6 волостей. Лише кілька дітей залізничників відвідували земську початкову школу в с. Платонівці, відкриту в 1887 році.
1905 року введено в дію Другу Катерининську залізницю від станції Довгин-цеве через Олександрівськ (Запоріжжя) і Пологи до Волновахи. Відтоді станція Волноваха стала вузловою, що сприяло її швидкому розвитку. Ще в 1904 році тут було споруджено нове приміщення паровозного депо на 8 паровозів, а в 1905 році — новий вокзал. У зв’язку з розширенням вузла чисельність робітників на 1908 рік зросла до 400 чоловік. Річний вантажооборот станції досяг 2 млн. пудів.
Тяжкі умови життя пробуджували робітників Волновахи до боротьби за свої права, за підвищення оплати праці. Особливо активними були їхні виступи у період жовтневого політичного страйку, що розпочався 10 жовтня 1905 року. Страйкували машиністи, робітники і службовці паровозного депо, станції та колійних служб, телеграфісти. Залізничний вузол завмер. Жандармське управління доповідало катеринославському губернатору про те, що з 13 жовтня припинився рух поїздів між станціями Олександрівськ і Волноваха.
Ще бурхливіше розгорталися події у грудні 1905 року. На заклик Бойового страйкового комітету Катерининської залізниці 8 грудня розпочався страйк залізничників Маріупольського відділення (Ясинувата—Маріуполь), до складу якого входила і станція Волноваха. 9 грудня припинився рух поїздів і на Другій Катерининській залізниці — між станціями Волноваха і Олександрівськ. Щоб перерізати бойовим дружинам дорогу з Авдіївки і Ясинуватої на Волноваху і Маріуполь, 15(28) грудня, козаки розібрали залізничну колію між Юзівкою і Рутченковим. 17 грудня царський уряд оголосив Маріупольський та інші повіти Катеринославської губернії на військовому становищі, кинув війська і придушив виступ залізничників.
Напередодні першої світової війни було вжито деяких заходів щодо розширення станції Волноваха, зокрема у 1911 році збудували нову лінію водопостачання вузла завдовжки 11 верст з водонапірною баштою. Але технічна оснащеність вузла залишалась відсталою. Паровозне депо мало кілька убогих цехів з закопченими вікнами й стінами. У ковальському цеху стояло 2 горни, а в механічному — кілька пар лещат і один токарний верстат, який приводили в рух колесом, що оберталося вручну. В котельному цеху кувалдами оббивали жарові і димогарні труби, клепали заклепки на котлах. Від неймовірного гуркоту і дзенькоту металу глухли люди, які працювали щодня по 12 годин.
У пристанційному селищі на 1 січня 1915 року налічувалось 108 дворів і 634 жителі. Тут були крамниця, маленька приватна пекарня та ще стояв довгий ряд комор торгівців хлібом. У 1905 році, після того, як станція стала вузловою, адміністрація дороги відкрила в селищі однокласну школу, де 1906 року навчалося 28 дітей. Розміщувалась вона у старому одноповерховому будиночку, займаючи лише його половину, у другій половині містилася церква. В 1908 році з Дебальцевого сюди перевели школу артільних старост. Це була єдина на Катерининській залізниці і перша в Росії школа, в якій готували майстрів (артільних старост) для будівництва залізниць і розширення станційних колій. Після 6 місяців навчання її учні проходили дворічну літню практику. Навчалося тут одночасно понад 30 чоловік. З 1910 року тут почали готувати також і дорожних майстрів з річним строком навчання. У 1922 році школу перевели до Катеринослава.
Хоча після 1905 року на станції Волноваха відкрили т. зв. приймальний покій, де працював дільничний лікар, медичне обслуговування населення залишалось, як і раніше, незадовільним. Тільки за перше півріччя 1916 року на самі лише епідемічні хвороби (віспу, тиф, дизентерію тощо) в селищі хворіло 424 чоловіка. Все це було наслідком тяжких житлових умов і недоїдання робітників та їх сімей. Оплата праці залізничників залишалася низькою. Річний заробіток машиніста ледь перевищував 300 крб. Такої заробітної плати не вистачало, щоб прогодувати сім’ю. Серед робітників вузла наростало невдоволення існуючим режимом.
Перша світова війна принесла нові злигодні і біди народним масам. Голод, розруха, тяжкі умови праці посилили обурення трудящих, ненависть до царизму. Робітники депо: слюсарі М. Є. Варуша, П. А. Чернявський, коваль П. А. Угрюмов, зв’язавшись з більшовиками маріупольських заводів «Нікополь» та «Провідане», провадили революційну пропаганду серед залізничників, поширювали в селищі соціал-демократичні прокламації. Згодом, у 1917 році, вони вступили до лав РСДРП(б).
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції, у березні 1917 року, залізничники станції Волноваха і селяни сусіднього села Платонівки обрали Платонівську волосну Раду робітничих і селянських депутатів, а також послали свого представника до Маріупольської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. У серпні 1917 року на станції було створено загін Червоної гвардії, до складу якого ввійшло близько 15 робітників. Його ядро становили місцеві більшовики-залізничники: П. А. Чернявський, М. Є. Варуша, П. А. Угрюмов, С. Гоков та інші. Під час корніловського заколоту — у серпні 1917 року — сюди для роззброєння козачих ешелонів, що йшли з фронту на Дон, прибув червоногвардійський загін маріупольських робітників на чолі з більшовиками С. Сорокіним і П. Т. Сергєєвим. До них приєдналися і волноваські залізничники-червоногвардійці.
Звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції робітники Волновахи зустріли з величезною радістю. Але оскільки у волосній Раді переважали есери та українські буржуазні націоналісти, встановлення Радянської влади затяглося. У грудні 1917 року за розпорядженням Центрального бюро військово-революційних комітетів Донбасу загони червоногвардійців зайняли вузлові станції, у т. ч. й Волноваху, і приступили до роззброєння козачих ешелонів, що йшли на Дон. З їхньою допомогою у Волновасі було встановлено Радянську владу. В останніх числах грудня 1917 року відбулися перевибори Платонівської волосної Ради робітничих і селянських депутатів, а на станції Волноваха був створений ревком (голова П. А. Угрюмов, комісар — П. А. Чернявський). Наприкінці 1917 року на станції значно зросла більшовицька група, а на початку 1918 року тут оформився партійний осередок більшовиків. До нього входили: П. А. Угрюмов, П. А. Чернявський, С. Гоков, Я. Дюдюн, О. Білоус, М. Є. Варуша та ін. Першим керівником більшовицького осередку став слюсар паровозного депо М. Є. Варуша.
В роки громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції Волноваський залізничний вузол, що мав важливе стратегічне значення, не раз був об’єктом запеклої боротьби. Під час наступу німецьких та австро-угорських окупантів за наказом № 117 по частинах Червоної Армії Донецького басейну від 7 квітня 1918 року створено Волноваський укріплений район і Волноваську групу Червоної Армії. Її завданням було обороняти дільницю від станції Пологи до станції Волноваха. Натиск окупантів у цьому районі стримували частини 1-ї Радянської армії і створені Центроштабом Донбасу червоноармійські і робітничі загони, а також загін моряків на чолі з А. В. Полупановим.
18—20 квітня на підступах до станції точилися бої з австро-німецькими військами. 22 квітня окупанти вдерлися у Волноваху. Разом з частинами Червоної Армії відступила і група робітників-залізничників, було вивезено також деяке майно вузла.
Окупанти відновили в селищі старі порядки. Знову підвели голову куркулі. У червні 1918 року на станції розміщувались частини 15-ї німецької і 59-ї австрійської дивізій. Але трудящі Волновахи не припиняли боротьби за відновлення Радянської влади. Влітку і восени 1918 року тут діяла підпільна група, в яку входили місцеві робітники-більшовики П. А. Чернявський, П. А. Угрюмов, А. Н. Гнатюк, X. О. Мариничев, Д. Троян, а також І. Ф. Супрун, що вступив до лав більшовицької
партії пізніше — у 1920 році, та ін. Влітку 1918 року на станції було вчинено кілька диверсій — залізничники виводили з ладу рухомий склад і станційні колії. Місцеві робітники включилися у всеукраїнський страйк залізничників, який з 18—20 липня 1918 року охопив майже всі станції Катерининської залізниці.
Восени 1918 року в районі Волновахи діяло кілька партизанських загонів. Активно боровся проти окупантів загін, створений учителем із сусіднього села Новотроїцького М. Т. Давидовим. Партизани кілька разів проривалися у Волноваху. Разом із залізничниками вони роззброювали австро-німецьких солдатів, затримували ешелони з бойовою технікою і продовольством. Незабаром їм довелося боротися й проти білокозачих загонів Краснова та «Добровольчої армії» Денікіна, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 року захопили Маріуполь, проголосивши свою владу на території всього повіту, в т. ч. й у Волновасі.
Протягом січня — березня 1919 року безперервні бої з білокозаками і денікінцями вів загін, організований робітниками депо. Під час одного бою, у січні 1919 року, карателі схопили і розстріляли пораненого комісара загону більшовика П. А. Чернявського.
На допомогу залізничникам прийшли війська Південного та Українського фронтів Червоної Армії, зокрема з заходу наступали полки Задніпровської дивізії, якою командував П. Ю. Дибенко. На початку березня 1919 року між ними і білогвардійцями, що зосередили в районі Волновахи великі сили, зав’язалися запеклі бої.
Ударів по ворогові завдавали і місцеві повстанські загони: на початку березня між станціями Волноваха і Великоанадоль вони вивели з ладу залізничну колію, вчинили напад на поїзд, що віз у Таганрог французьких офіцерів, і на ешелон з білогвардійцями.
18 березня 1919 року частини Задніпровської дивізії визволили Волноваху. У селищі було створено ревком на чолі з П. А. Угрюмовим. Вийшов з підпілля більшовицький осередок. Станція весь час знаходилась у зоні воєнних дій, і залізничники докладали всіх зусиль, щоб допомогти Червоній Армії. Вони обладнали бронепоїзд, командиром якого став слюсар, більшовик М. Є. Варуша. До команди бронепоїзда увійшли П. А. Угрюмов, X. О. Мариничев, Й. Є. Варуша, Т. І. Зубов, І. П. Любич, М. О. Новиков та ін. За 20 км від Волновахи, поблизу станції Карань, бронепоїзд вступив у бій з білогвардійським бронепоїздом «Іван Калита» і завдав йому значних пошкоджень. Але втрати були і серед бійців бронепоїзда. Смертю героїв полягли Я. Ю. Нелепа, В. О. Дюдюн та інші.
На початку квітня кіннота генерала Шкуро прорвала фронт у районі Юзівки і 12 квітня захопила Волноваху. Денікінці учинили дику розправу над тими, хто подавав допомогу Червоній Армії: 13 квітня у дворі станційного відділку розстріляли групу робітників, щодня проводились арешти й облави.
Після впертих боїв частини Червоної Армії 24 квітня 1919 року знову визволили станцію. У цих боях брала участь і Задніпровська бригада бронепоїздів, команди яких укомплектовувалися балтійськими і чорноморськими матросами. Командиром бригади був 19-річний комуніст G. М. Лепетенко, а в її лавах билися В. В. Вишневський (згодом став відомим драматургом), а також І. Д. Папанін (прославлений радянський полярник)1 2. Внаслідок зради Махна, що командував 3-ю бригадою Задніпровської дивізії, 19 травня 1919 року денікінці прорвали фронт на південь від Юзів-ки і наприкінці травня захопили Волноваху. У ці дні велика група волноваських залізничників пішла до лав Червоної Армії. У боях з денікінцями загинули П. А. Угрюмов, М. О. Новиков, помер від тифу X. О. Мариничев.
Сім місяців хазяйнували у Волновасі денікінці. Вони зосередили тут каральні загони і величезні склади озброєння і боєприпасів. Восени 1919 року в районі Волновахи відбувалися бої між повстанськими загонами і білогвардійцями. Робітники станції виводили з ладу рухомий склад, псували паровози, саботували відправку білогвардійських поїздів.
На початку січня 1920 року частини 13-ї Радянської армії Південного фронту визволили Волноваху від денікінців. У січні 1920 року в с. Платонівці було створено волосний ревком, а на станцію Волноваха призначено військового коменданта. Наприкінці квітня відбулися вибори до Платонівської волосної Ради. Залізничники станції взялися за ремонт колії, паровозів, вагонів. Уже в лютому тут відбулися масові суботники. Проте, відновленню народного господарства перешкоджали наскоки, грабежі і звірства махновських банд. Робітники організували загін, який разом з червоноармійцями вів активну боротьбу з бандитизмом. У червні 1920 року в селі Платонівці і волості приступили до створення комітетів незаможних селян.
Від початку 1920 року селище входило в Маріупольський повіт, а з червня — до складу Юзівського району Донецької губернії. У серпні 1920 року було створено Волноваський підрайон Юзівського району, а в с. Платонівці — сільраду. На той час у Волновасі жило 690, а в Платонівці — 2339 чоловік.
Велику організаторську роботу провадив комуністичний осередок станції, що відновив свою діяльність на початку 1920 року. На кінець серпня він об’єднував 10 комуністів. Очолив осередок колишній Макіївський шахтар М. Ф. Потьомін.
11 серпня 1920 року бюро Волноваського підрайпарткому прийняло рішення про створення комсомольського осередку. Його організатором був І. Н. Кабузенко, а першими комсомольцями — П. Валуев, Л. Шумаков, 3. Жемерякіна. В селищі утворили жінраду. 30 серпня відбулася підрайонна конференція жінок. Почала працювати школа.
Влітку 1920 року, коли розпочався наступ врангелівської армії, штаб Південно-Західного фронту вжив заходів для зміцнення оборони Донбасу. У другій половині червня 1920 року в район Волновахи прибув перший кінний корпус Д. П. Жлоби, а з середини липня тут почалося формування Другої Кінної армії під командуванням О. І. Городовикова. Для організації відсічі Врангелю 14 липня на станцію прибули командуючий Південно-Західного фронту О. І. Єгоров і член Реввійськради фронту Й. В. Сталін.
Наприкінці вересня тут розгорнулися запеклі бої з врангелівцями. Частина комуністів і робітників пішла на фронт, підрайвиконком було перетворено на підрайревком. Партійний осередок і ревком подавали величезну допомогу Червоній Армії у постачанні її продовольством і фуражем, у перевезенні військових вантажів. Героїчно захищали станцію бійці 40-ї дивізії 13-ї армії. Але ворог кинув сюди Донський корпус і 26 вересня захопив Волноваху. Проте протримались врангелівці тут лише 8 днів. Зупинивши противника під Юзівкою, частини 13-ї армії перейшли в контрнаступ. 1—3 жовтня на ділянці Оленівка — Великоанадоль — Волноваха успішно вели бої радянські бронепоїзди № 4, 9, 40, 58, 64. Сміливими ударами вони розсіяли врангелівську кінноту і змусили відступити піхоту. Після упертих боїв частини 9-ї і 40-ї дивізій 5 жовтня 1920 року визволили Волноваху від ворога. «Незважаючи на всі багатства техніки, яку щедро постачали союзники, барон Врангель… зазнав цілковитої поразки. Доблесними частинами 13-ї армії лавина донців і кубанців, що просувалась на Донецький басейн, була розгромлена під Юзівкою і Волновахою»,— писав М. В. Фрунзе у наказі арміям Південного фронту.
Трудящі селища знову приступили до відбудови зруйнованого господарства. Для зміцнення органів Радянської влади Юзівський райком КП(б)У і райвиконком прислали групу комуністів-робітників. Вони ввійшли до складу Волноваського підрайревкому, що відновив свою роботу 11 жовтня 1920 року. Головою ревкому став А. Г. Хавиков. Він очолив і створену в січні 1921 року Волноваську підрайонну Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, до якої було обрано 35 чоловік.
Після вигнання врангелівців на станції відновила роботу партійна організація, а 25 жовтня 1920 року було обрано підрайпартком на чолі з секретарем А. А. Ковалем. У жовтні 1920 року підрайонна парторганізація налічувала 12 комуністів, а на початок 1921 року — 23 комуністи.
Важкими були перші роки відбудови народного господарства: розруха, голод, безчинства махновських банд. В січні 1921 року поблизу с. Долі бандити по-звірячому вбили секретаря Волноваського підрайпарткому А. А. Коваля і завідуючу відділом народної освіти підрайвиконкому Л. Л. Рижкевич. Поховані вони у Донецьку. Під керівництвом Волноваської партійної організації трудящі селища мужньо переборювали труднощі. Учасники Волноваського підрайонного з’їзду Рад, що відбувся 19 січня 1921 року, в прийнятій резолюції відмічали, що вони докладуть усіх зусиль для захисту робітничо-селянської влади.
У зв’язку з утворенням повітів і волостей наприкінці квітня 1921 року було створено Волноваський район Юзівського повіту, що проіснував до березня 1922 року. Райком КП(б)У, райвиконком, комуністи осередку вузла одностайно схвалили неп. Велику роботу провели вони по боротьбі з розрухою і голодом. У 1921 році ремонтно-будівельний поїзд розпочав відбудову залізничного вузла. Райекономрада накреслила заходи щодо розвитку дрібної і кустарної промисловості. У селищі було створено кооперацію, відкрито кілька кустарних майстерень, пекарню, їдальню, крамницю, дитбудинок, лікарню, а також школу, бібліотеку, клуб залізничників ім. К. Маркса, лікнеп, агітпункт.
Активно працювала профспілка залізничників вузла і комсомольський осередок, який на серпень 1921 року налічував 15 комсомольців.
Комсомольці на чолі зі своїм бойовим ватажком, секретарем райкому ЛКСМУ І. Н. Кабузенком, брали активну участь у культурно-освітній роботі, у відродженні транспорту і сільського господарства, у боротьбі з бандами і голодом.
У 1923 році Волноваху було віднесено до категорії селищ міського типу і включено до складу Сретенського (перейменованого у жовтні того ж року в Жовтневий) району Маріупольського округу. Незабаром районні установи перевели з с. Сретенки на станцію Волноваха, яка стала центром Жовтневого району. Це відіграло позитивну роль у розвитку селища. Якщо у січні 1923 року тут було 172 будинки і жило 872 чоловіка, то на час всесоюзного перепису населення 17 грудня 1926 року — 459 будинків і 1760 жителів. Основну масу населення (68 проц.) становили українці. Ще у 1925 році тут було відкрито семирічну школу. До десятиріччя Радянської влади почалося будівництво нового приміщення лікарні. У селищі працювали медична дільниця, аптека. Велику роботу щодо розвитку і впорядкування селища провадила Волноваська селищна Рада. У 1927 році до її складу входило 36 депутатів: 22 робітники, 11 службовців, 3 селян, в т. ч. 15 комуністів і 3 комсомольці.
У грудні 1923 року комуністи Волновахи рішуче підтримали ЦК РКП(б) у його боротьбі проти опозиціонерів, в наступному — одностайно схвалили рішення XIII партконференції і XIII з’їзду РКП(б). Партійний осередок вузла поповнювався за рахунок передової частини робітників. Вузлова профспілка налічувала в своїх рядах 450 робітників, з них в партію тільки під час ленінського призову вступило понад 50 чоловік. Це — Ф. Новиков, Г. Нестеренко, І. Самійленко, М. Лубенець та ін. Вузловий партійний осередок виріс на грудень 1925 року до 92 чоловік проти 29 — в 1923 році. Комсомольська організація вузла в той час налічувала 32 члени. На заклик комуністичного осередку багато робітників вступили до «Товариства сприяння юним ленінцям». У травні 1924 року у селищній школі було створено піонерську організацію. У 1924 році в селищі і на станції працювало 2 політшколи, 90 проц. робітників передплачували журнал «Большевик», газети «Правда», «Гудок» та ін. При клубі ім. К. Маркса організували ленінський куток, виходила стінгазета, працював лікнеп, гуртки безбожників, робкорів, бібліотека з читальним залом, драматичний, хоровий та ін. гуртки. Велику роботу проводили жінки-делегатки І. Гнуча, О. В. Шульга, Є. Г. Варуша, А. А. Новикова (Писарєва) та інші.
Зростала трудова активність населення. Уже в 1924 році вантажооборот станції досяг 2/3 довоєнного рівня. Провадилися роботи по ремонту колії та рухомого складу.