Бойове, Володарський район, Донецька область
Бойове (до 1923 року — Покровське) — село, центр сільської Ради; розташоване за 12 км від районного центру і за 32 км від Жданова — залізничного вузла і найбільшого порту на Азовському морі. За 10 км від Бойового проходить автотраса Жданов — Запоріжжя. Недалеко від села протікає річка Коротиш. Населення — 924 чоловіка. Сільській Раді підпорядковані також населені пункти Червоний Жовтень, Малинівка, Новогригорівка, Панівка, Семенівка, Суженка, Федорівка (на її території досліджено 4 курганних поховання доби бронзи — II — початок І тисячоліття до н. е.)1.
Село заснували по закінченні російсько-турецької війни 1828—1829 рр. дунайські козаки, які переселилися на узбережжя Азовського моря на землі, відведені їм за службу. Так виникли тут Нікольська, Покровська, Стародубівська, Ново-спасівська і Петровська станиці. Через 20 років після утворення Азовського козацтва у цих станицях жило майже 9,5 тис. чоловік, у т. ч. 4,8 тис. чоловіків і 4,7 тис. жінок.
1865 року Азовське військо було ліквідоване. Волостями, сформованими з колишніх козачих поселень, почали відати повітові та губернські установи. Покровське стало волосним центром. Верхівці козацтва відводилися значні земельні ділянки, рядовим козакам — невеликі наділи. Так, штаб-офіцерам видали по 400 десятин землі, обер-офіцерам — по 200, а урядникам і козакам з сім’ями виділили по 9 десятин на чоловічу душу, вдовам козаків — по 7,5 десятини, сиротам — по 4,5 десятини. Багато рядових козаків, не бажаючи переходити на нове становище, переселилися на Кавказ. Незважаючи на це, Покровське після реформи лишалося ще великим селом. У 1884 році тут жило близько 1000 чоловік, у т. ч. 679 осіб, приписаних до сільської громади, і 303, не приписаних до неї. Понад 40 чоловік ходили на заробітки, більшість з них тільки вважалися членами громади, а фактично працювали у промисловості.
З розвитком капіталізму відбувалося швидке розшарування селянства. За 20 років населення волості зросло майже вдвоє — якщо 1884 року у волості налічувалося 3,8 тис. чоловік, то у 1904 — 6,3 тис. Тільки внаслідок приросту населення земельні наділи зменшилися у 2 рази. Незадовго до першої російської революції у волості на одного чоловіка припадало в середньому 1,5 десятини землі. Особливо в тяжкому становищі перебували ті жителі Покровського, що не належали до козаків і під час реформи 1861 року одержали т. зв. дарчий наділ. Крім викупу за одержані наділи, жителі села сплачували податки: казенний, земський, мирський і страховий. Все це підривало економіку селянських господарств, призводило до зубожіння. Часті неврожаї супроводилися голодом.
По схилах балки тулилися підсліпуваті глинобитні хати під солом’яними стріхами. Тільки церква, лавка, будинки попа, колишньої козацької верхівки і куркулів виділялися на фоні селянської забудови. Постійні недоїдання викликали масові захворювання населення. У доповіді Маріупольській повітовій санітарній раді відзначалося, що 1907 року тяжку форму туберкульозу виявили у 7 проц. населення Покровського. Хворі залишались без медичної допомоги, оскільки у волості не було ні лікарні, ні медичного пункту. Маріупольська повітова лікарсько-санітарна рада не раз зверталася до земської управи з проханням відкрити у Покровському лікарню. Але остання незмінно відмовляла. Тільки наприкінці 1912 року земство організувало у селі медичну дільницю, де працювали лікар та фельдшер.
Більшість дітей села росла неписьменною, бо батьки не мали коштів для їх навчання. Земська школа, споруджена у 1887 році, була дуже тісною. 1912 року школу закінчили 14 учнів (11 хлопчиків і 3 дівчинки)6. Тривалий час тут учителювали С. П. Лютенко і О. О. Головко, які щиро дбали про навчання і виховання дітей.
Злидні і безземелля змушували жителів Покровського поневірятися у поміщиків та куркулів або залишати село і йти заробляти на підприємства. Величезний вплив на селянство мав революційний рух робітничого класу 1905—1907 рр. Уже навесні 1905 року робітники Єнакіївського металургійного заводу привезли в села Покровської волості революційну літературу. В самому Покровському її поширював колишній солдат С. Я. Козачек. Він разом з жителем сусіднього села Стародубівки Г. П. Кармазиним провадив революційну роботу в селах волості.
Наприкінці травня 1906 року Г. П. Кармазин і С. Я. Козачек були арештовані. Це викликало серед селян хвилю невдоволення, вони перестали платити податки і виконувати повинності. У селах Покровському, Нікольському, Стародубівці відбулися сходки, на яких жителі вимагали звільнення політичних в’язнів, зниження орендної плати за землю, виступали за припинення сплати податків тощо. Податковий інспектор Маріупольського повіту в своєму звіті вказував, що з другої половини серпня 1906 року в сплачуванні податків у селянському середовищі «різко визначився інший напрям». «Цьому прагненню,— писав він,— багато в чому сприяло розповсюдження серед селян виборчої відозви (у зв’язку з виборами до 2-ї Думи) і взагалі революційна агітація». За таких умов восени 1906 року катеринославський губернатор Клінгенберг у супроводі неодмінного члена губернського у селянських справах присутствія, маріупольського повітового справника, голови Маріупольської земської управи, місцевого земського начальника і стражників об’їхав села Маріупольського повіту, «ревізуючи місцеві селянські установи і роз’яснюючи селянам зміст опублікованих останнім часом розпоряджень уряду і вищої адміністрації».
9 жовтня у зв’язку з приїздом губернатора зібрали на сході селян Покровської волості. Непривітно зустрів Клінгенберга і його свиту волосний сход. Мовчки слухали жителі губернатора, який розповідав про закон від 5 жовтня 1906 року. Особливо обурило селян розпорядження губернських властей покласти на громаду охорону казенних винних лавок. Коли селяни заявили, що «охорони вони не дадуть», Клінгенберг наказав скласти протокол про відмову населення підкоритися постанові властей.
«У відповідь на цю пропозицію,— доносив прокурор Новочеркаської судової палати міністрові юстиції,— почулись вигуки: „Пиши хоч два протоколи», „нам все одно», „ти землі нам дай», „ви грабувати їздите», „грабіжники…», і з цими вигуками юрба рушила на губернатора». Останній сховався у будинку волосного правління.
Селяни наполегливо вимагали скасування розпорядження про охорону казенних винних лавок. Губернатор, побоюючись ускладнення обстановки, прийняв представників від селян. Незважаючи на скарги селян і протести проти того, що уряд відібрав у їхніх дідів і прадідів землю, губернатор наказав земському начальникові переписати прізвища всіх присутніх і скласти протокол, зазначивши тих, хто відмовився виконувати його розпорядження. Продовжувати переговори губернатор відмовився. Залишаючи приміщення волосної управи, селяни заявили: «Закони ваші нам не потрібні. Охорони не дамо!». Прогнавши стражників, вони випрягли з екіпажа губернатора коней, порізали збрую, побили екіпажні ліхтарі. Волосне правління було оточене. Щоб ніхто не повідомив козаків у сусідньому поміщицькому маєтку Газадінова і в Маріуполі, селяни виставили на дорогах пости.
Тільки вранці були зняті облога приміщення і варта за селом. Гонець, посланий у маєток поміщика Газадінова, за 10 км від Покровського, розповів про події у селі. Поміщик прислав для губернатора коней, оскільки селяни не давали своїх і не пускали ямщиків із сусідніх сіл. Переляканого губернатора відвезли у маєток Газадінова.
11 жовтня Клінгенберг з усім повітовим начальством, поліцією і загоном козаків знову прибув у Покровське. Погрожуючи зброєю, жителів села зібрали на площі. До 20 чоловік було заарештовано1. Майже півтора року їх тримали у в’язниці. Прокуророві Таганрозького окружного суду спеціально доручили стежити за розслідуванням цієї справи. Тільки у січні 1908 року відбувся суд. Та через відсутність доказів більшість арештованих звільнили, а шістьох — М. Т. Адарюкова, М. І. Авращенка, В. І. Дмитрієва, І. Є. Кононенка, І. М. Трубецького, В. А. Чуйка— засудили до різних строків тюремного ув’язнення. Жовтневі події 1906 року викликали особливу повагу до жителів Покровського з боку селян сусідніх сіл і всього повіту. Вони частенько говорили: «У Покровському мужики бойові. Вони самого губернатора заарештували». Покровське навіть почали називати селом «Бойовим».
Постійними «гостями» у селі були жандарми і поліцейські з повітового і губернського центрів — власті боялися нових виступів населення.
Столипінська аграрна реформа сприяла зміцненню сільської буржуазії, спричинила розорення бідноти. На відруби виділялися головним чином куркулі, які скуповували землі у зубожілих односельчан. «Рух земельної власності у 1909 році виражався, як правило, у купівлі-продажу земельних наділів,— відзначав представник земства,— що сприяло зосередженню в одних руках великих земельних ділянок». Так, поблизу Покровського виникли хутори Новокарпівка і Панівка. Обробляючи поля найманою робочою силою, сільська буржуазія одержувала великі прибутки на поставках зерна, особливо пшениці і ячменю, в Маріупольський порт. Наприклад, у 1912 році з Покровської волості було відправлено майже 6,5 тис. пудів пшениці і ячменю. Прибутки багатіїв набагато збільшилися внаслідок різкого зростання цін на сільськогосподарську продукцію під час першої світової війни.
Безперервні реквізиції під час війни призвели до того, що значна частина селян Покровського залишилася без робочої худоби. Брак робочих рук, тягла, скорочення внаслідок цього посівів, зростання цін загострювали класові суперечності на селі. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції земля та інвентар залишалися в руках куркулів. Трудяще селянство все рішучіше почало виступати за розподіл поміщицької землі; значну підтримку в цьому вони одержали від робітників Маріуполя. Маріупольська Рада робітничих депутатів на підставі рішення наради повітових Рад, яка відбулася з ініціативи більшовиків у червні 1917 року в Катеринославі, посилала робітників у села повіту для організації селянських Рад.
Ця робота активізувалася після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді. У Покровському обрали Раду селянських депутатів, а в грудні 1917 року був створений т. зв. виконавчо-продовольчий комітет. Багато зусиль у боротьбі за встановлення Радянської влади на селі доклали Я. Величко, К. Конченко, П. А. Конченко, В. Твердохліб та ін. Наприкінці 1917 — на початку 1918 року в Покровській волості відбулися сільські сходи, на яких за постановою Маріупольського повітового земельного комітету обрали комісії, які приступили до розподілу землі і перепису сільськогосподарського майна. Однак революційні перетворення на селі були перервані громадянською війною. З новою силою розгорнулися вони після розгрому Червоною Армією денікінців. 13 січня 1920 року в Покровському створено волревком, наприкінці березня — волвиконком, а 27 травня — сільську Раду. Органи Радянської влади у своїй роботі спиралися на найбідніші верстви населення.
Влітку 1920 року селяни всіляко допомагали бійцям Червоної Армії, що боролися проти врангелівців. У другій половині вересня після запеклих боїв з врангелівцями частини Червоної Армії залишили село. Але в жовтні Покровське було визволене. 29 жовтня за допомогою представників політвідділу 2-ї Донської дивізії в селі створюється волревком. Його головою став колишній робітник Маріупольського депо П. А. Конченко. Волревком провів мобілізацію до Червоної Армії, організував «Тиждень допомоги фронтові». 31 жовтня 1920 року на загальних зборах жителів села представники політвідділу Давидовський і Міщенко розповіли про становище на фронті. У резолюції зборів записано, що необхідно «допомогти нашій захисниці Червоній Армії, хто чим може, щоб швидше покінчити з врангелівською зграєю і приступити до мирного життя». Протягом перших же днів «Тижня допомоги фронтові» жителі Покровського зібрали кілька пудів хліба, теплі речі й передали бійцям 16-ї кавалерійської дивізії.
Великих зусиль вимагала боротьба за хліб. На засіданні 13 листопада 1920 року волревком розглядав питання про виконання продрозверстки. Було відзначено, що військовим частинам уже передано надлишки зерна, що були у селян. Але, враховуючи потребу Червоної Армії та робітничого класу в хлібі, вирішили додатково зібрати і зібрали по 0,5 пуда зерна з господарства, які засівали від 4 до 10 десятин землі, і по одному пуду, де посіви перевищували 10 десятин.
Здійснювати революційні перетворення на селі радянським органам активно допомагав комітет незаможних селян, організований на початку вересня 1920 року. Першим у члени КНС подав заяву П. А. Конченко. Головою комітету біднота обрала Є. Л. Гвоздьова. У травні 1921 року КНС об’єднував 21 господарство. Депутатами на районний з’їзд комнезамів, який відбувся у травні того ж року, незаможники обрали В. Ф. Ліщенка та І. Т. Кононенка. На початку 1921 року відбулися вибори до вол-виконкому. Головою його став П. В. Кацель, член партії з 1918 року (у 1910—1917 рр. він працював слюсарем на маріупольському заводі «Нікополь», брав там участь у страйковому русі, а в громадянську війну командував полком). До складу Покровського волвиконкому ввійшли також активні учасники першої російської революції С. Я. Козачек, П. А. Конченко і Т. Я. Ляшенко.
У надзвичайно складних умовах здійснювався перехід до відбудови зруйнованого господарства. Часто на село нападали банди Махна. Вони убивали представників Радянської влади, керівників КНС, тероризували бідноту. На початку 1921 року від рук махновців загинув міліціонер М. Чертанов, командир взводу 7-ї дивізії В. Зимін і 2 бійці, упродком П. Калашникоз та ін. У зв’язку з активізацією бандитизму в Маріупольському повіті було створено 8 райревкомів. 3-й райревком перебував у Покровському. 22 квітня в районі запроваджено стан облоги. Були встановлені чергування у кварталах, біля сільради. Заборонялося видавати фураж і продовольство проїжджим вершникам тощо. Вжиті заходи сприяли швидкій ліквідації махновських банд. Наприкінці весни 1921 року поблизу Азовського лісництва був розгромлений великий загін махновців. У його знищенні брали участь і селяни Покровського. За активну боротьбу з бандитизмом у травні 1924 року Президія ВУЦВКу нагородила П. В. Кацеля іменним годинником.
Районна партійна організація, що сформувалася 14 травня 1921 року, вже в серпні налічувала у своєму складі 11 чоловік. Її секретарем на той час був М. Я. Варфаламєєв. 17 червня 1921 року партійні збори ухвалили рішення про створення комсомольського осередку. Для цього була організована спеціальна комісія під керівництвом М. Я. Варфаламєєва.
Багато уваги приділяли комуністи і комсомольці села роботі серед населення. Протягом 1921 — 1922 рр. вони провели 17 зборів і мітингів. Центром масово-політичної роботи став клуб ім. 3-го Інтернаціоналу, який відкрито ще у 1920 році. Тут організовувалися голосні читання газет і журналів, двічі на тиждень проводилися лекції і бесіди, а у вихідні ставилися спектаклі. У грудні 1920 року при клубі організували любительський хор і відкрили лікнеп, а в колишньому будинку попа почала працювати бібліотека.
Велика робота проводилася серед жінок. Сільська жіноча рада організовувала лекції і бесіди, передплачували журнали «Крестьянка», «Работница», «Коммунарка Украины» і знайомила трудівниць з їх матеріалами. Багато жінок навчались у школах лікнепу. Якщо у червні 1921 року в Покровському передплачували близько 70 газет, то у грудні кількість передплатників зросла до 250.
Величезну роботу проводили партійні і радянські органи села по боротьбі з голодом. Влітку 1922 року 75 проц. трудового селянства Покровського голодувало, а решта ледве могла прохарчуватися. Тут перебувало також понад 600 голодних дітей місцевих і з сусідніх хуторів. У селі створюється комісія для боротьби з голодом. Для голодуючих волвиконком організував їдальні. 8 вересня 1921 року в колишньому маєтку багача Петренка для сиріт відкрили дитячий будинок ім. Карла Лібкнехта, розрахований на 50 місць. Частину продуктів для їдалень і дитбудинку одержували від держави, а частину реквізували у куркулів. Волвиконком контролював розподіл продуктів, і кожні два тижні заслуховував звіти комісій по боротьбі з голодом.
Восени 1921 року з 700 десятин, відведених під пар, селяни засіяли тільки 215 десятин. Партійна організація, волвиконком і KHG вжили всіх заходів, щоб засіяти якомога більше землі. 17 жовтня відкриті партійні збори ухвалили мобілізувати всіх комуністів на розширення посівних площ.
На цей час згідно з законом від 2 березня 1921 року, за 255 господарствами села закріпили на 9 років 4868 десятин землі, що створювало матеріальну заінтересованість селян у обробітку полів. Селянам організовували громадську оранку полів. Для спільного господарювання було створено кілька десятків груп селян. В основному об’єднувалася біднота, якій КНС у першу чергу видавав насіння, завезене з урожайних районів. 1921 року в селі організували дві ковальсько-слюсарні майстерні. Через рік було посіяно 1323,5 десятин ярих культур і 280 десятин озимини. З часом посівні площі розширялись. Уже на кінець 1924 року виробництво сільськогосподарської продукції в середньому збільшилось на 45—50 проц., зросло стадо робочої і продуктивної худоби. Цьому сприяло послідовне здійснення нової економічної політики.
Ще наприкінці літа 1922 року біднота Покровського створила сільськогосподарську кооперацію «Батрак». 4 вересня на загальних зборах головою її обрали Т. Я. Ляшенка, а заступником — В. Ф. Ліщенка. Тут же вирішили просити волвиконком виділити артілі 400 десятин землі окремою ділянкою. Через два роки в артілі було 44 чоловіка. Спочатку колгосп мав 4 коней, букер, дві борони і сівалку. Велику допомогу одержували колгоспники від держави. На початку 1925 року держава виділила артілі «Батрак» 3 тис. крб. для придбання посівного матеріалу. Партійна організація села стала ініціатором громадської заготівлі високосортного насіння для селян. Велика увага приділялася розведенню високопородної худоби.
Після того, як у середині 1922 року волосний центр перевели у с. Нікольське, комуністи, що залишились у селі, ввійшли до складу партосередку радгоспу № 1, розташованого за 4 км від Покровського. У зв’язку із зростанням кількості комуністів райпартком 15 листопада 1924 року прийняв рішення про створення самостійного партійного осередку в с. Бойовому.
Секретарем його обрали колишнього голову районного комітету незаможних селян Василевського. Зростала і комсомольська організація. У травні 1925 року вона налічувала 18 чоловік. Партійні збори, обговоривши у тому ж місяці роботу комсомолу, відзначили, що «організація цілком здорова». 12 вересня 1926 року комуністи схвалили резолюцію, в якій говорилося, що «партосередок цілком і повністю підтримує лінію ЦК ВКП(б), прийняту на XIV з’їзді партії».
Жителі Бойового широко залучалися до участі у громадсько-політичному житті села. При високій активності населення Бойового пройшли на початку 1929 року вибори до сільської Ради. Обрали 33 депутатів, серед них 7 жінок. В числі нових членів сільради було 8 комуністів і 2 комсомольці. Рада під керівництвом комуністів розгорнула роботу по підготовці до колективізації всього села. Ще у 1928 році в селі організували машинно-тракторне товариство. До районного центру послали письменних і досвідчених селян на курси по підготовці керівних працівників і трактористів для сільськогосподарських колективів.
На початку 1930 року на базі сільськогосподарської артілі «Батрак» в селі створюється колгосп ім. Сталіна. Першими записалися до нього члени КНС, біднота. У другій половині квітня заяви до колгоспу подали ще 50 середняцьких господарств, в листопаді колективне господарство об’єднувало вже близько 50 проц. господарств, а через рік — майже 90 процентів.
Сільська парторганізація, яка навесні 1930 року налічувала близько 20 чоловік, очолила боротьбу передового селянства за зміцнення колгоспу, ліквідацію куркульства. 27 квітня того ж року нарада працівників сільрад, проведена Володарським райвиконкомом, постановила: конфіскувати і передати колгоспам майно куркульських господарств, а куркульські сім’ї переселити на відведені їм інші ділянки землі.
Громадське господарство набирало сил. Влітку 1932 року на площі понад 2 тис. га достигли колосові. На їх збиранні працювало 200 коней, 6 тракторів, 22 косарки і багато іншої техніки. Одночасно заготовлялися корми. Уже на 1 червня було закладено близько тисячі тонн силосу. На жнивах і на заготівлі кормів особливо відзначилися трактористи Д. Ф. Ростовський, І. М. Шепеленко, колгоспники О. Д. Гайниченко, Г. Ф. Пікалова, А. X. Черненко, А. І. Шкутов та ін. За самовіддану працю і систематичне перевиконання норм виробітку правління колгоспу виділило для преміювання 500 крб. і колгоспникам, які не мали корів, 5 теличок.
За допомогою працівників політвідділу Володарської МТС було проведено велику роботу щодо організаційно-господарського зміцнення артілі. В колгоспі організували 5 бригад, за якими закріпили земельні ділянки, худобу й інвентар. У квітні Володарський райвиконком затвердив бригадирів, а також розроблені політвідділівцями правила трудового розпорядку в колгоспі і тракторних бригадах. Суворо контролювались підготовка насіння і ремонт інвентаря. Звільнили з молочнотоварної ферми доярок, які розбазарювали корми і молоко, виключили з колгоспу 5 колишніх куркульських господарств.
Особливу увагу політвідділ приділяв розгортанню масово-політичної роботи серед колгоспників. В 1933—1934 році у Бойовому на численних зборах, лекціях і бесідах вивчали постанови партії та уряду, розглядалися також питання трудової дисципліни, укладання договорів на соцзмагання між бригадами і ланками. Зросла трудова активність колгоспників.
За підсумками соціалістичного змагання за 1933 рік третя бригада, очолювана Івановим, посіла перше місце. Трактористи працювали у дві зміни, обробляючи 18 га замість 15. Розпочавши боротьбу за 80-пудовий урожай, ця бригада першою закінчила весняну сівбу.
У травні 1934 року, виступаючи на обласному з’їзді колгоспників-ударників, ланкова С. Гайниченко розповідала, як зміцнення трудової дисципліни сприяло підвищенню продуктивності праці. Передовими були також ланки Г. Лобан, У. Нечепуренко, доярка У. Чуйко і вівчар Г. Чуйко. За систематичне перевиконання норм виробітку, високу якість роботи трактористи І. Гребенюк, Ф. Кияшко та І. Приходько були учасниками обласного зльоту ударників у червні 1934 року. Завдяки самовідданій праці колгоспників, артілі «Бойова» і «Жовтень» (у лютому 1934 року колгосп ім. Сталіна розділився на 2 господарства) вийшли в число передових у Володарському районі. Колгосп «Жовтень» став у районі ініціатором руху за в’язання снопів жита і пшениці після косарок, що давало змогу зберегти зерно від осипання.
Чудові плоди приносило соціалістичне змагання. У 1934 році за місяць до свята Великого Жовтня артіль «Бойова» викликала на змагання колгосп «Жовтень». Колективи обох колгоспів зобов’язувалися до свят закінчити всі польові роботи і здачу хліба державі; зорати майже по 200 га зябу; відремонтувати приміщення для худоби і забезпечити її кормами; ліквідувати безкорівність серед колгоспників; преміювати ударників; посадити не менше п’яти дерев біля кожного будинку. Обидва колгоспи виконали свої зобов’язання.
Весняна сівба колосових у 1935 році в колгоспах села була закінчена протягом 5—6 днів. Тільки у колгоспі «Жовтень» працювало 6 тракторів бригади І. М. Шепеленка. Тут щоденна норма перевиконувалася на 120 проц. Комісія райвиконкому, яка в артілі «Бойова» обстежила посів ярових майже на 300 га, визнала, що робота виконана на «відмінно». Через два роки тракторна бригада І. Д. Сніжка посіяла ранні колосові за 3—4 дні, виконавши норму на 140 проц. Особливо відзначилися трактористи Я. І. Кононенко та Ф. Г. Сенатосенко, колгоспники Є. Ф. Волошин, М. С. Савело.
Зміцнення колгоспів дало змогу різко підвищити оплату праці колгоспників. Наприклад, у жовтні 1935 року сім’я П. Вдовиченка заробила 900 трудоднів і одержала 120 пудів хліба. У 1936—1937 рр. колгоспникам видали на один трудодень З—3,2 кг зерна і 1,5 крб. грошей. Уже з весни 1930 року в селі почали працювати дитясла, у 1931—1932 рр. налагодили громадське харчування у полі, кооперація вивозила для продажу товари широкого споживання. Понад півроку діти дошкільного віку могли безплатно виховуватись у сезонних яслах, які з вересня 1936 року почали працювати протягом цілого року. З 1934 року діти колгоспників діставали у школі безплатні сніданки, а влітку для них організовували будинок відпочинку. Поліпшувався побут сільських трудівників. У 1936 році сільська Рада організувала будівництво доріг з твердим покриттям і тротуарів. Населення села значно зросло. Ще в середині 1932 року до Бойового прибули переселенці з Козелецького району Чернігівської губернії, які вступили до колгоспів. Артілі допомогли їм спорудити будинки, обзавестися господарством.
За роки довоєнних п’ятирічок сталися зміни і в галузі народної освіти. 1934 року в Бойовому навчалося близько 300 дітей. З середини 1932 року почала працювати школа колгоспної молоді, при якій обладнали деревообробні і слюсарні майстерні. Крім того, в артілі «Жовтень» вечорами працювали З групи підвищення загальної освіти колгоспників. Працювали гуртки художньої самодіяльності, створені при клубі і школі, якими керували П. М. Койло і К. Ю. Вовченко.
Зросли ряди партійної організації. Восени 1937 року для вивчення нової Конституції СРСР, Положення про вибори та інших матеріалів парт-організація створила 18 гуртків, число яких на весну 1938 року зросло до 23. Було проведено 50 зборів, 11 лекцій, проглянуто 18 кінофільмів. У ці роки в селі передплачувалось понад 350 центральних, республіканських, обласних і районних газет. Протягом 1937/1938 навчального року відбулося 15 занять у партійній школі і 43 заняття у трьох комсомольських школах. Перед XVIII з’їздом партії комуністи організували вивчення і обговорення проекту Директив 3-го п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР.
Після нападу фашистської Німеччини на СРСР сотні жителів села пішли в ряди Червоної Армії, 112 з них нагороджені бойовими орденами і медалями. 5—7 урядових нагород мають А. Г. Глущенко, І. П. Коваленко, М. І. Калінін, П. В. Ліщенко та ін. П. В. Ліщенко, комсорг ескадреного міноносця «Незаможник», брав участь в обороні Одеси і Севастополя. 7—8 липня 1941 року корабель, охороняючи плавучий док по дорозі від Миколаєва до Поті, потопив німецького підводного човна. Героїзм і мужність у боях з ворогом проявив колишній рахівник колгоспу «Бойове» Г. П. Сенатосенко. Навесні 1945 року при форсуванні Одера взвод автоматників старшого сержанта Г. П. Сенатосенка захопив плацдарм і вогневу точку противника. Радянські воїни відбивали безперервні атаки ворога, утримуючи зайняті позиції. 25 березня у нерівному бою Г. П. Сенатосенко знищив 70 гітлерівців. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Старший сержант Г. П. Сенатосенко навічно занесений у список особового складу частини, де він служив.
З ненависним ворогом боролися і ті жителі села, які залишилися в тилу. Восени 1941 року, коли фронт наблизився до села, колгоспники подавали допомогу радянським воїнам. М. К. Марковський після відходу частин Червоної Армії врятував життя двом пораненим командирам, П. М. Бабич і Д. Л. Охріменко переховували пораненого командира О. І. Телегіна. Після одужання радянські воїни перейшли лінію фронту і продовжували воювати з ворогом.
Майже 2 роки в селі хазяйнували гітлерівці. 14 вересня 1943 року війська Південного фронту визволили Бойове від окупантів. Фашисти пограбували і знищили колгоспи, зруйнували і спалили 14 громадських будівель. 56 юнаків і дівчат були насильно вивезені до Німеччини. Багато зусиль доклали трудівники села, щоб відбудувати його після вигнання гітлерівських окупантів. Під керівництвом сільської Ради та правлінь артілей колгоспники зібрали деякий інвентар і коровами почали сівбу озимини та оранку зябу. Взимку 1943—1944 рр. на засіданнях сільської Ради обговорювалися в основному питання, пов’язані з підготовкою до весняної сівби, відновленням громадського тваринництва, колгоспних будівель, школи, пошти, клубу.
Відновлення посівних площ і поголів’я громадської худоби відбувалося швидкими темпами. В цьому проявлялися переваги колективного соціалістичного господарства над індивідуальним, дрібнотоварним виробництвом. До 1 травня 1944 року колгоспи села закінчили сівбу ранніх колосових на 600 га, передбачених планом. Це при тому, що на полях працювало всього 2—3 трактори. Ще до збирання врожаю під пар було зорано понад 500 га землі. Для цього, а також на сівбу озимих використовувалася вся тяглова сила, в т. ч. і корови колгоспників. Трудівники села засіяли озимих у чотири рази більше, ніж у 1943 році. У 1944—1945 рр. колосові доводилося збирати і косами, а обмолочувати котками. Навесні 1946 року ранні зернові культури в колгоспі «Жовтень» посіяли протягом тижня. Того ж року артіль засіяла 860 га ярових і 500 га озимих культур. Обробляти землю допомагали колгоспникам працівники Володарської МТС. Успішному проведенню сільськогосподарських робіт сприяло створення в колгоспах бригад.
Відновлювалося громадське тваринництво. У 1944 році колгоспи купили за зерно кілька десятків овець, телят і поросят, а наступного року законтрактували на селі майже весь молодняк худоби. Уже 1946 року колгоспи мали молочнотоварні, вівчарські, свинарські та птахівничі ферми. Посушливого 1946 року, коли не вистачало кормів, правління колгоспу «Жовтень» вирішило передати 50 телят на зимівлю колгоспникам, виплачуючи за це трудодні. Через два роки в цій артілі було 80 корів, 34 свиноматки, 200 овець, 100 волів. План по тваринництву «Жовтень» виконав повністю. У боротьбі за відновлення і дальший розвиток колгоспних господарств виросли десятки передовиків виробництва. У 1944—1945 рр. під час сівби і жнив відзначилися П. Р. Сенатосенко (батько Героя Радянського Союзу), У. Т. Іванова, О. С. Савело, І. П. Кононенко та інші.
Протягом перших 2—3 років після визволення села були відбудовані пошта, клуб, магазин. Для проведення будівельних робіт і кращого використання будівельних матеріалів у колгоспах у 1946 році були створені спеціальні бригади теслярів, мулярів і покрівельників. Кількох чоловік послали заготовляти дерево. Безпосередньо в артілях приступили до виготовлення цегли і черепиці. Було розширено медпункт, відбудовано і споруджено кілька десятків будинків для колгоспників — насамперед для вдів, а також інвалідів Вітчизняної війни.
Велику допомогу подавали колгоспники у відбудові школи, заняття в якій почалися у жовтні 1943 року.
У роки четвертої п’ятирічки, відповідаючи на звернення колгоспників Алтайського і Красноярського країв та Сумської області, трудящі села розгорнули соціалістичне змагання за вирощування 100-пудового врожаю з га і дострокове виконання п’ятирічного плану. Протягом п’ятирічки Бойове повністю залікувало рани, заподіяні німецько-фашистськими окупантами. Колгоспи почали виробляти сільськогосподарської продукції більше, ніж до Великої Вітчизняної війни. У листопаді 1950 року артілі «Бойове» і «Жовтень» об’єдналися в колгосп ім. Щорса. Згодом до нього приєдналася невелика артіль з хутора Суженка — «ХТЗ». Головою об’єднаного колгоспу обрали В. Є. Гончарова, секретарем парторганізації Д. Н. Козачека і секретарем комсомольської організації М. В. Зубковську. Відразу ж виявилися переваги великого господарства. До січня 1951 року колгоспники в основному підготували посівний матеріал, відремонтували значну частину сільськогосподарської техніки, почали снігозатримання на полях тощо. Рішення вересневого (1953 року) Пленуму ЦК КПРС сприяли дальшому зміцненню сільського господарства. Через п’ ять років виробництво зерна в артілі збільшилося майже на 70 проц. Колгосп ім. Щорса мав близько 400 фуражних корів, велику кількість свиней і птиці.
Швидкому зростанню колективного господарства, зниженню собівартості продукції сприяла механізація праці. У 1958 році, наприклад, І. Бондаренко, Г. Комісаров та М. Завалій на тракторах ДТ-54, які мали 9 сівалок на причепі, щодня засівали по 50—60 га кожний. На сівбі просапних культур відзначилися брати Олександр і Михайло Калініни. Вони засіяли 600 га кукурудзи і 200 га соняшнику квадратно-гніздовим способом. Це дало змогу провадити міжрядний обробіток і різко скоротити затрати праці на прополюванні. Щорсівці першими в районі закінчили культивацію, прополку і проривання просапних. В середині червня того ж року Володарський райком КП України провів у артілі ім. Щорса семінар секретарів первинних парт-організацій з питань обміну досвідом обробітку просапних. Один з його учасників — секретар колгоспної парторганізації Д. Н. Козачек — розповів про роботу передових ланок П. П. Грядюхи, О. І. Козачек, Г. В. Многоліт та ін. з першої комплексної бригади О. І. Калініна. Змагаючись з другою бригадою, вони одночасно допомогли їй за 2—3 дні очистити поля від бур’янів.
Політико-масову роботу серед колгоспників проводили 16 агітаторів. За досягнуті успіхи у виробництві зерна і продуктів тваринництва уряд нагородив М. І. Калініна та О. І. Калініна орденом Трудового Червоного Прапора; В. А. Бабичева і В. Є. Гончарова — «Знак Пошани», Г. G. Глущенка та А. І. Ірзу — медаллю «За трудову доблесть».
На селі провадилося велике капітальне будівництво. Ці роботи виконували міжколгоспна будівельна бригада і колгоспна. У 1958 році грошова й натуральна оплата трудодня в колгоспах збільшилася порівняно з 1953 роком у 2,5 раза. Бойове 1956 року було електрифіковане і радіофіковане.
Протягом семирічки, маючи 6 тис. га землі, в т. ч. 4 тис. га орної, артіль ім. Щорса збільшувала виробництво зерна, м’яса, молока та іншої сільськогосподарської продукції. Так, з 1960 по 1968 рр. валовий збір зерна зріс з 46,4 тис. цнт до 48,1 тис. цнт, в т. ч. озимої пшениці — з 24,3 тис. цнт до 34,4 тис. цнт. Урожайність цієї цінної культури підвищилася відповідно з 24,5 цнт до 30 цнт з гектара.
Колгосп ім. Щорса — велике господарство. Загальна кількість землі в артілі становить 6 тис. га, в т. ч. 4 тис. га орної. Розширилися тваринницькі й птахоферми. Якщо у 1960 році налічувалося 1679 голів великої рогатої худоби (в т. ч. 576 корів), то у 1968 році — 2064 (з них — 763 корови). Надій молока збільшився на одну фуражну корову — з 1367 кг до 1948 кг. Зросло поголів’я свиней і птиці: 1960 року в колгоспі було 1,3 тис. свиней і майже 5 тис. штук птиці, а 1968 року — 1,6 тис. свиней і понад 6 тис. штук птиці. На колгоспних полях працювало 32 трактори, 8 комбайнів, 19 автомашин, тоді як у 1960 році було 23 трактори, 6 комбайнів і 11 автомашин. Загальний грошовий доход 1968 року становив 1052 тис. карбованці.
У боротьбі за підвищення продуктивності праці виросли передовики виробництва. На молочнотоварній фермі відзначилися Л. П. Ірза, В. К. Сніжок, У. Т. Іванова, на птахофермі — Г. І. Шелудченко, перед у механізаторів ведуть Л. С. Глущенко, М. Л. Завалій, В. В. Литвиненко та інші. Багато колгоспників підвищували свою кваліфікацію в гуртках тваринників і механізаторів. Правління артілі посилало також колгоспників на районні та обласні курси підготовки механізаторів, рільників, тваринників та інших спеціалістів. В усіх галузях народного господарства Бойового працюють спеціалісти з вищою і середньою спеціальною освітою.
Колгоспники беруть активну участь у громадському житті села. У березні 1969 року до Боївської сільської Ради обрано 32 депутати. Не раз трудящі села віддавали свої голоси за бригадира другої комплексної бригади колгоспу ім. Щорса І. П. Коваленка. При сільраді створені постійні комісії: сільськогосподарська, бюджетна, культурно-освітня, соціалістичної законності, а також жіноча рада. Депутати сільради і члени комісій беруть активну участь у благоустрої села. За останні роки тут споруджено будинок культури, 14 житлових будинків. Усі 400 будинків колгоспників зведені з цегли і шлакоблоків, криті залізом і шифером. Недалеко від села росте великий ліс — улюблене місце відпочинку трудящих Володарського району. У 1965 році від Бойового до Володарського побудували дорогу з твердим покриттям. З кожним роком підвищується життєвий рівень трудящих. Ощадною касою в селі користуються 620 вкладників, загальна сума вкладів яких перевищує 400 тис. крб. Чотири жителі Бойового мають власні автомашини. При медпункті відкрито стаціонар. На молочнотоварній фермі медпрацівники організували профілакторій. У 1969 році в середній школі села навчалося 202 учні, працювало 18 учителів.
При сільському будинку культури працюють вокальний, драматичний, струнний і танцювальний гуртки. Багато зусиль доклали їх керівники В. С. Єременко, І. Г. Ростовський, І. К. Рибалко до того, щоб сільська художня самодіяльність на районній олімпіаді у 1968 році зайняла друге місце і була рекомендована на обласний фестиваль сільської художньої самодіяльності.
Сільська бібліотека налічує близько 9,3 тис. книг. Тут проводилися читацькі конференції на теми: «В. І. Ленін — вічно живий», «Сторінки бойової слави», «Славний шлях ленінського комсомолу» та ін. У 1968 році село передплачувало майже 1,5 тис. примірників газет і журналів.
Передові колгоспники і представники сільської інтелігенції поповнюють ряди партійної організації села, яка протягом останніх восьми років виросла у півтора рази: з 26 чоловік у 1960 році до 42 у 1968 році. Кілька десятків юнаків і дівчат об’єднує комсомольська організація. Комуністи і комсомольці беруть активну участь у масово-політичній роботі на селі. Для молоді проводяться читацькі конференції, вечори відпочинку, зустрічі з ветеранами війни і праці. Президія Верховної Ради УРСР у 1967 році нагородила Бойове пам’ятною ювілейною медаллю «На відзнаку 50-річчя УРСР».
Трудящі села своєю самовідданою працею вписують нові сторінки в його славну історію.
І. С. КНЯЗЄВ, О. М. МАКСИМОВ