Жданов, Донецька область
Жданов (до 1948 року — м. Маріуполь) — великий морський порт та індустріальний центр на півдні України. Розташований на березі Азовського моря, там, де в нього впадає річка Кальміус, за 112 км на південь від Донецька. Кінцевий пункт залізниці Донецьк — Жданов. Асфальтовані шляхи пролягли від Жданова на Донецьк, Запоріжжя, Ростов-на-Дону, Бердянськ. Місто має 4 райони: Іллічівський, Жовтневий, Орджонікідзевський та Приморський. Площа — 180 кв. км. Населення — 416,6 тис. чоловік.
На території Жданова в 1930 році досліджено одну з найвизначніших пам’яток доби неоліту — Маріупольський могильник. В ньому знайдено 122 поховання, де зберігалися знаряддя праці (крем’яні ножі, скребки, наконечники списів і стріл), кам’яні булави та багато різноманітних прикрас: кістяні буси, намисто з черепашок і зубів тварин, кістяні фігурки биків, пластинки з кабанячих іклів. Виявлено також рештки поселення та 25 поховань доби бронзи і одне — доби міді.
У 60-х рр. X ст. після розгрому хозар князем Святославом землі Приазов’я увійшли до складу Київської Русі. Та монголо-татарська навала надовго відірвала Приазов’я від слов’янських земель. Починаючи з XVI ст. сюди, рятуючись від феодального гніту, почали втікати кріпаки з України і Росії. Ще на початку цього століття на правому березі гирла річки Кальміусу запорізькі козаки побудували фортецю Кальміус, яка захищала їх від набігів кримських і ногайських татар. 1611 року вона стала центром паланки.
З ліквідацією в 1775 році Запорізької Січі Кальміуську паланку було перетворено на Кальміуський повіт Азовської губернії, а фортеця стала називатися містом Павловськом. Згодом, коли царський уряд переселив сюди з Криму частину греків, на їх прохання Павловськ 1780 року перейменовано в Маріуполь. З 1784 року Маріуполь став повітовим містом Катеринославського намісництва, з 1796 — Новоросійської, а з 1802 — Катеринославської губерній. У 1795 році тут жило 2623 чоловіка. Всі греки-поселенці юридично були вільними. Для управління повітом загальним голосуванням на 3 роки обирався суд — орган, що поєднував адміністративні, поліцейські та судові функції. Фактично вся влада в місті і повіті перебувала в руках багатих купців та великих землевласників.
1826 року в Маріуполі налічувалося 2998 мешканців, переважно купців й ремісників. Ремісники вичиняли шкіри, робили сідла та іншу збрую, ткали килими, шили взуття, сорочки, гаптовані золотом, рушники. Наприкінці 20-х років XIX ст. тут відкрито цегляні й черепичні заводи. На початку 30-х років споруджено макаронну фабрику, в 1850 році — шкіряний і свічковий заводи. На кожному з цих підприємств працювало не більше 10 чоловік. В гирлі річки Кальміусу, що служило зручною гаванню, містилися крамниці й склади для зерна, солі, риби та інших товарів. Ще 1800 року в Маріуполі відкрили митницю, а в 1809 році — портове управління. До спорудження залізниці місто було одним із центрів чумацького промислу, сюди щороку прибувало близько 50 тис. чумацьких возів. Через Маріуполь .проходив поштовий тракт Катеринослав — Кавказ. На 1855 рік в місті вже проживало до 4600 чоловік.
Скасування кріпацтва прискорило промисловий розвиток Маріуполя. 1882 року тут збудовано перший млин, в 1886 році — пивоварний та чавуноливарний механічний заводи. 1882 року до міста прокладено залізницю, а в 1886—89 рр. споруджується глибоководний торговий порт. Наявність порту, близькість до вугілля і керченських руд, зручне розташування щодо ринків збуту — все це створило умови для спорудження в місті металургійних заводів. Влітку 1896 року французькі банкіри, які заснували Нікополь-Маріупольське гірничометалургійне товариство, заклали біля Маріуполя, поблизу станції Сартана (нині станція Жданов-Вантажна), металургійний завод «Нікополь». В лютому 1897 року стали до ладу трубозварювальний стан, потім — листопрокатний, мартенівські й доменні печі. А через рік поряд з заводом «Нікополь» бельгійська акціонерна компанія «Російський Провідане» почала споруджувати новий металургійний завод «Провідане». 1899 року він вступив в число діючих.
Користуючись підтримкою царського уряду і прагнучи підкорити промисловість міста своїм хижацьким інтересам, капіталісти забезпечували собі високі прибутки. У 1898—99 господарському році Нікополь-Маріупольське товариство одержало 475 406 крб. чистого зиску. Доходи товариства «Російський Провідане» в 1900— 1901 рр. становили 835 698 крб. Особливо зросли прибутки капіталістів у період промислового піднесення та в роки першої світової війни. В 1915/16 господарчому році Нікополь-Маріупольське товариство одержало 6 654 604 крб. прибутку. Із зростанням металургійних заводів в місті створюються підприємства будівельних матеріалів, металообробки, легкої промисловості. Збільшувався вантажооборот залізничного вузла і морського порту.
Розвиток промисловості сприяв швидкому зростанню населення. Якщо в 1892 році в Маріуполі проживало 17 тис. чоловік, то на 1918 рік — 110 008, з них 57 067 росіян, 20 831 українець, 15 388 євреїв, 7113 греків, решта — інші національності.
В центрі міста споруджувалися двоповерхові особняки знаті. Вулиці тут бруку-валися. В 1910 році було збудовано насосну станцію, водонапірну башту, прокладено водогін, який постачав воду в центральну частину міста. На окраїнах селилися робітники. Робітничий район забудовувався переважно одноповерховими будинками, найчастіше з саману, і землянками. У 1874 році на кошти земства в місті відкрили лікарню на 30 ліжок. 1890 року збудували ще одну на 15 ліжок. На початку XX ст. відкрилися лікарні при заводах «Нікополь» і «Провідане».
У 1913 в них працювали 4 лікарі, 8 фельдшерів і 3 акушерки.
Першу школу — двокласне грецьке парафіяльне училище — відкрили 1820 року; через 5 років— духовне училище, де навчалися переважно діти духівництва. В цих учбових закладах 1862 року перебувало 140 чоловік. У 1869—1893 рр. вже діяли 5 початкових шкіл, з 1876 року — чоловіча і жіноча гімназії; на початку XX ст. відкрито учительську семінарію, ще одну гімназію, 2 прогімназії, реальне, технічне й єпархіальне училища, поблизу заводів — 4 початкові школи.
Навесні 1847 року до міста вперше приїхала драматична трупа актора В. І. Виноградова (згодом відомий майстер сцени столичних театрів), та виступати їм було ніде — довелося спеціально пристосовувати приміщення. В 1887 році з ініціативи актора В. Л. Шаповалова в Маріуполі збудовано театр, що мав велику сцену, зал на 800 глядачів, фойє. У трупі Шаповалова тривалий час грали М. П. Старицький, М. Л. Кропивницький, В. Н. Андрєєв-Бурлак та інші. 1899 року споруджено цирк на 800 місць, в 1906—1910 рр.— З кінотеатри: «XX століття», «Ілюзіон», «Вечірній відпочинок» (останній — у заводському районі). У 1870 році відкрито друкарню. З 1906 року тут видавали буржуазно-ліберальну щоденну газету «Мариупольская жизнь», друкували книжки. Маріупольським відділенням редакції газети «Приазовский край» (видавалася в Ростові-на-Дону) в 1896—1898 рр. завідував О. С. Серафимович, пізніше видатний російський радянський письменник. У Маріуполі в родині бідного шевця 1842 року народився російський живописець-пейзажист А. І. Куїнджі. По закінченні петербурзької Академії мистецтв він часто приїздив до міста, створив тут багато полотен.
Розвиток капіталістичної промисловості після реформи зумовив зростання у Маріуполі промислового пролетаріату. На металургійних підприємствах 1899 року працювало 5339 чоловік; в 1916 році лише на «Нікополі» налічувалося 11 475 робітників. Багато їх було розпорошено по дрібних сезонних підприємствах міста. Сезонно — з березня до грудня — працювали і вантажники в порту. Щороку на заробітки в Маріуполь прибувало з різних губерній 9—12 тис. чоловік. Ось що писав про становище портових вантажників у газеті «Приазовский край» в 1897 році О. С. Серафимович: «Важко уявити, якого нахабства сягає … експлуатація робітників. Підрядчики без хабара не приймуть робітника на роботу, а годують їх жахливими покидьками. Одне слово … робітника буквально висмоктують». Навіть чиновникам департаменту поліції, які обстежували наприкінці 1899 року житлові умови робітників маріупольських металургійних заводів, довелося визнати, що за винятком казарм й окремих хатинок, які містили близько 4000 чоловік, для решти 3757 робітників збито курені з тонких дощок, без підлоги. В цих куренях люди живуть влітку і взимку. Після дощів потоки води утворюють в хатах смердючу багнюку. Долівка, де сплять покотом чоловіки й жінки, всипана паразитами. Лазні на обох заводах немає. Старший фабричний інспектор Катеринославської губернії у звіті зазначав, що більшість робітників приходять на підприємства гірничозаводської промисловості молодими й дужими, а через 7—10 років стають каліками.
Каторжні умови праці й життя спонукали робітників до боротьби з гнобителями. Великий вплив на формування революційної свідомості робітників справив катеринославський «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Представником маріупольських робітників у ньому був ливарник заводу «Нікополь» професіональний революціонер Ф. Д. Панфілов. Під його керівництвом 9—11 квітня 1898 року проведено страйк на цьому ж заводі.
Організованішого і свідомішого характеру боротьба робітників набула відтоді, як у місті восени 1898 року виникла соціал-демократична організація. Одним з її засновників був А. Я. Гусинський, який приїхав в Маріуполь за дорученням Донського комітету РСДРП. Називалася ця організація «Маріупольською секцією Донського комітету Російської соціал-демократичної робітничої партії». В її роботі активну участь брав учень В. І. Леніна, член петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» О. І. Іванов, якого в липні 1896 року вислали з Петербурга під нагляд поліції. Влітку 1898 року він працював слюсарем на заводі «Провідане». Членами організації були також І. С. Фомін, висланий з Москви за належність до соціал-демократичного гуртка, О. В. Жогло — учасник страйку робітників Головних залізничних майстерень у Ростові, дружина Гусинського М. Л. Зелікман та ін. Організація мала гектограф і друкувала прокламації та листівки.
Під її керівництвом 30 квітня 1899 року почався страйк робітників заводу «Нікополь»; того ж року відбулися перша в Маріуполі маївка і найбільший на півдні Росії страйк робітників обох металургійних заводів. 6 липня 1899 року соціал-демократична організація поширила надруковану на гектографі прокламацію «Лист до маріупольських робітників», що закликала їх до страйку. 7—8 липня робітники сформулювали вимоги і обрали уповноважених для переговорів із заводоуправлінням. Вони зажадали перевести майстрових на відрядну оплату; чорноробам збільшити заробіток на 50 проц.; зрівняти оплату місцевих та іноземних майстрів (на заводі «Провідане» бельгійські розмітники одержували 5 крб. на день, російські — 1 крб. 50 коп.); скоротити робочий час з 12 до 10 годин тощо. Після відмови 5 тис. робітників обох підприємств припинили роботу. Заводчики викликали поліцію і солдатів. 13 липня поліція заарештувала А. Я. Гусинського та інших керівників страйку, але робітники розігнали конвой і визволили заарештованих. 15 липня до міста прибув губернатор у супроводі двох піхотних батальйонів і півсотні козаків. Страйк було придушено. Почалися обшуки й арешти. Соціал-демократичну організацію розгромили, членів її заарештували й вислали до Сибіру. Під час розправи з страйкарями було вбито і поранено кілька десятків робітників, 150 ув’язнено і понад 500 увільнено з заводу.
Маріупольський страйк відіграв значну роль у розвитку робітничого руху в Донбасі. У листівці «Річниця маріупольського страйку 14 липня 1899 року» соціал-демократи писали: «Хай товариші наші загинули, та їх жертва не пропаде марно і на ниві, зрошеній кров’ю, піднімуться й розквітнуть нові рясні сходи сміливих борців за свободу й щастя робітничого класу». Листівка закінчувалася закликом: «Геть капіталістів і царське самодержавство».
У період промислової кризи 1900—1903 рр. становище трудящих Маріуполя різко погіршилося. В газеті «Искра» 1903 року надруковано кореспонденцію, в якій розповідалося про масові звільнення робітників, зменшення заробітної плати. «Нещасні випадки,— писали робітники в газеті,— стали повсякденними. Штрафи замучили. Школи для дітей робітників погані. Бібліотеки немає. На заводі «Нікополь» доходить до того, що жаркої літньої пори не вистачає навіть питної води».
В цей період в місті при активній участі революціонера-професіонала, іскрівця A. В. Шестакова відновлюється соціал-демократична організація. Весною 1901 року за дорученням Донського комітету РСДРП він влаштувався стругальником на «Нікополі». Разом з робітниками М. Цобаном, І. Семиловим, В. Семиловим, І. Діком, B. Московченком, М. Двіновим та іншими А. Шестаков організовував сходки, поширював нелегальну літературу, листівки. У кореспонденції з Маріуполя, надрукованій в «Искре», повідомлялося, що в грудні 1902 року і січні 1903 року тут розповсюджено прокламації «До організованих товаришів» і «До всіх громадян Росії», в березні 1903 року — «Павуки і мухи», «Хто наші вороги» і «Про безробіття».
Під керівництвом Маріупольського комітету РСДРП в 1903 році відбулися березневий страйк на «Провідансі», квітневі і травневі страйки робітників обох заводів. Велику антивоєнну агітацію серед мобілізованих і населення провадила соціал-демократична організація в роки російсько-японської війни.
На початку 1905 року, одержавши звістку про Криваву неділю в Петербурзі, Маріупольський комітет РСДРП закликав пролетаріат міста до боротьби. 12 січня було оголошено дводенний страйк. Робітники виступили і під час всеросійського жовтневого політичного страйку. Ще 29 вересня 1905 року припинили роботу і зійшли на берег команди 18 вантажних пароплавів. 10 жовтня застрайкували залізничники, вранці 15 жовтня — робітники всіх цехів «Нікополя», увечері — на «Провідансі». Страйк став загальним. У ньому взяли участь також працівники поштово-телеграфної контори і всіх дрібних підприємств міста. На мітингу робітників «Нікополя» більшовики запропонували обрати представників по цехах і з них створити Раду робітничих депутатів. Представників також обрали на «Провідансі» та інших заводах. 16 жовтня на спільному мітингу робітників обох металургійних підприємств затвердили склад Ради. Було створено і місцеву профспілку «Металіст».
16—17 жовтня відбувалися багатолюдні мітинги, демонстрації, які закінчилися збройними сутичками з військами і поліцією. Консули Англії, Франції, Бельгії, що перебували у місті, вимагали від катеринославського губернатора посилити у Маріуполі та інших містах і селищах півдня охорону підприємств, які належали підданим їх держав. У середині жовтня до міста прибули війська. Та, незважаючи на це, у зв’язку з виходом царського маніфесту 17 жовтня, Маріупольський комітет РСДРП і Рада робітничих депутатів 19 жовтня організували демонстрацію протесту, в якій взяло участь понад 10 тис. чоловік.
8 грудня застрайкували залізничники. Вони обрали розпорядчий комітет, до рук якого перейшла вся дільниця залізниці Маріуполь—Ясинувата. Рух поїздів на лінії відбувався тільки за вказівкою комітету. Робітники «Нікополя» і «Провіданса» оголосили триденний страйк солідарності. Під час збройного повстання в Горлівці робітники Маріуполя послали на допомогу горлівчанам бойову дружину — понад 400 чоловік. Після придушення повстання царські війська зайняли станцію Маріуполь. Маріупольську Раду робітничих депутатів розігнали. Її членів — І. Семилова, В. Московченка, братів Миколу, Леоніда і Ореста Антипченків — заарештували і кинули до в’язниці.
Але боротьба не згасла. 1 травня 1906 року робітники міста знову провели страйки і демонстрації. В липні протягом 12 днів страйкували робітники «Нікополя» і «Провіданса», портові вантажники, робітники млина і міської друкарні. Значним виступом пролетарів Маріуполя в період першої російської революції 1905—1907 рр. був страйк робітників «Нікополя» і «Провіданса» 1 травня 1907 року. Після нього міська організація РСДРП зазнала великих втрат — багатьох її членів було заарештовано і заслано на каторгу. І все-таки організацію не знищили. У підпіллі вона не припиняла роботи. В рапорті губернському жандармському управлінню від 25 червня 1908 року повідомлялося, що Маріупольський комітет Донецького союзу РСДРП раніше поділявся на 3 райони: міський, портовий і заводський. Зараз перші два не діють, останній з серпня 1907 року випустив 6 листівок, які було знайдено на заводах.
Восени 1906 року, переховуючись від поліції, до Маріуполя приїхав Г. І. Петровський і влаштувався токарем у механічному цеху «Нікополя». Через рік Петровський перейшов у електроцех «Провіданса», де нелегально діяв заводський комітет, який підтримував зв’язок з ЦК РСДРП і В. І. Леніним, що перебував тоді в еміграції. За дорученням В. І. Леніна, Н. К. Крупська регулярно листувалася з більшовиками Маріуполя. Значну роботу в місті проводили у цей час А. О. Заворуєв, В. Д. Олейников, І. 3. Іодинський, П. П. Шелестов та ін. Під керівництвом Г. І. Петровського робітники міста взяли активну участь у створенні фонду газети «Правда». В статті «Підсумки піврічної роботи» В. І. Ленін назвав Маріуполь в числі інших міст, де робітники провели по два і більше групових грошових зборів у фонд «Правды». Влітку 1912 року міська організація РСДРП висунула кандидатуру Г. І. Петровського на катеринославський губернський з’їзд по виборах депутатів у IV Державну думу від робітничої курії. З’їзд у жовтні 1912 року обрав Г. І. Петровського депутатом Думи. Активну участь у діяльності Маріупольської організації РСДРП брав також і В. Я. Чубар, який у 1914 працював на «Провідансі».
На початку першої світової війни частину більшовиків мобілізували в армію, багатьох заарештували і заслали. Однак і за цих умов більшовики продовжували вести за собою робітників. Під їх керівництвом у місті відбулося кілька антивоєнних виступів. Коли в 1915 році з ініціативи буржуазних партій виникли військово-промислові комітети і буржуазія за допомогою меншовиків та есерів намагалася створити при них групи з робітників, щоб залучити їх до роботи у військовій промисловості, більшовики міста зірвали ці плани. Робітники «Нікополя» відмовилися обирати делегатів у «робітничі групи» і заявили, що йдуть за більшовиками, проти соціал-шовіністів. У травні 1916 року вибухнув великий страйк на «Нікополі». Робітники мартенівського цеху висунули поряд з економічними і політичні вимоги. До них приєдналися робітники інших цехів. Страйк тривав 15 днів.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року вже 2 березня в місті обрано Раду робітничих депутатів. Однак більшість у ній захопили меншовики та есери. Вони сприяли створенню 5 березня т. зв. громадського комітету, який очолив комісар Тимчасового уряду.
Більшовики Маріуполя у цей час входили в об’єднану соціал-демократичну організацію, де тоді переважали меншовики. У квітні—травні в місто із заслання повернулися учасники травневого страйку 1916 року. 5 травня 1917 року вони створили «Комітет потерпілих за страйк», навколо якого групувалися більшовики. 1 липня 1917 року комітет було розпущено і замість нього створено більшовицьку організацію. Головою Маріупольського комітету РСДРП(б) став В. О. Варганов.
Вже 6 квітня під тиском більшовиків Рада прийняла рішення про запровадження 8-годинного робочого дня на підприємствах. У травні—червні різко погіршилося становище з паливом на металургійних заводах. З’ясувалося, що шахтовласники навмисне зривали поставки вугілля. Рада надіслала заяву в Харків до обласної Ради з вимогою якнайшвидше скликати конференцію, яка вжила б термінових заходів, щоб запобігти вугільній кризі, але там засіли меншовики та есери, тому заяву знехтували. Тоді Маріупольська Рада послала своїх депутатів у Горлівку, Гришине, на станцію Алмазна, і вони забезпечили доставку вугілля в місто.
До осені 1917 року вплив маріупольських більшовиків на маси незмірно зріс. Якщо в липні організація налічувала 100 чоловік, то у жовтні вже близько 3 тис.. Під керівництвом більшовиків працював юнацький соціалістичний гурток, створений весною 1917 року. Очолював його робітник трубного цеху «Нікополя» більшовик В. Козлов. Маріупольський комітет РСДРП(б) постійно листувався з ЦК партії, регулярно інформуючи його про становище в місті. У вересні 1917 року під керівництвом більшовиків проведено перевибори Ради робітничих і солдатських депутатів. За більшовицький список проголосувало тоді 5330 чоловік з 7243. 12 жовтня в приміщенні кінотеатру «Вечірній відпочинок» відбулося перше засідання новообраної Маріупольської Ради робітничих і солдатських депутатів, головою її став В. О. Варганов. Тут же було схвалено декларацію фракції більшовиків, яка вимагала передачі всієї влади до рук Рад. 17 жовтня загальні збори Маріупольської Ради робітничих і солдатських депутатів делегатами на 2-й Всеросійський з’їзд Рад обрали більшовиків — робітника снарядного цеху № 1 «Нікополя» І. Д. Борисова і П. П. Московченка (від солдатської секції). 21 жовтня Рада прийняла резолюцію, в якій говорилося, що для врятування країни і революції вона… «вважає за необхідне негайний перехід всієї влади до рук 2-го Всеросійського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів». Резолюцію надіслали Центральному Виконавчому Комітетові і редакції газети «Звезда».
Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, про декрети 2-го Всеросійського з’їзду Рад, робітники Маріуполя під керівництвом більшовиків 30 жовтня створили військово-революційний комітет і штаб Червоної гвардії. У заводському районі владу зосередили в своїх руках Рада і військово-революційний комітет. В центрі міста, де пролетарський прошарок був незначним, керувала, як і раніше, есеро-меншовицька міська Дума, що визнавала Центральну раду. Дума стала центром групування контрреволюційних сил, яким допомагали іноземні консули, що залишилися в місті. На підтримку контрреволюції у листопаді з Києва прибуло 200 гайдамаків. Назрівала збройна боротьба. Рада і військово-революційний комітет організували навчання робітників військової справи. 30 грудня 1917 року гайдамаки були розгромлені. Радянська влада перемогла в усьому місті.
Поступово в Маріуполі нормалізувалося життя. Відроджувалися заводи. 14 березня 1918 року, в зв’язку з навалою німецьких імперіалістів, Рада опублікувала звернення до робітників і селян Маріупольщини з закликом стати на захист соціалістичної Вітчизни. А наприкінці березня загін маріупольців під командуванням В. О. Варганова вже воював з австро-німецькими окупантами під Катеринославом.
Скориставшись з того, що головні сили Червоної гвардії були на фронті, українські буржуазні націоналісти, меншовики та есери 8 квітня вчинили заколот і захопили владу. Цим вони полегшили наступ німецьких загарбників. 20 квітня 1918 року австро-німецькі війська окупували Маріуполь. Було скасовано 8-годинний робочий день на підприємствах; запроваджено тілесне покарання. Підприємці різко знизили розцінки на роботу. Ціни на продукти харчування нестримно зростали.
8 травня окупанти закрили завод «Нікополь», слідом за цим— «Провідане». Тисячі людей опинилися на вулиці.
Боротьбу робітників міста проти окупантів та їх націоналістичних прихвоснів очолив створений у травні більшовицький підпільний комітет, керований Г. Македоном. Членами комітету були також К. С. Турчанін, І. О. Каракошенко, Т. О. Какута, Я. Л. Волентер та І. П. Зубченко. У червні 1918 року в Маріуполі відбулася повітова більшовицька конференція. Обговорювалися питання про обрання делегата на І з’їзд КП(б)У і підготовку збройного повстання проти окупантів. На заводах, в порту, місті і на залізниці створювалися ударні групи. Повстання розпочалося вночі проти 23 липня. Робітники заводів роззброїли і розігнали гетьманську варту, проте з’єднатися з головними силами повсталих не змогли. Запеклі бої розгорнулися на слобідці і в порту. Вони тривали два дні. Надвечір 24 липня, одержавши підкріплення з інших міст, окупанти придушили повстання. Кількасот чоловік було вбито; 150 заарештовано і віддано до військово-польового суду, який засудив кожного десятого до розстрілу, решту — на довічну каторгу, що її вони мали відбувати в Австрії. Почалися повальні обшуки. На місто наклали контрибуцію в 337 500 карбованців.
У листопаді 1918 року окупанти під ударами частин Червоної Армії і повсталих робітників та селян залишили місто. Але 22 листопада 1918 року Маріуполь захопили білокозаки полковника Жирова. Він оголосив в місті стан облоги і запровадив військово-польовий суд. 6 грудня 1918 року Маріуполь опинився в руках англо-французьких військ. Інтервенти за допомогою білогвардійців установили жорстокий окупаційний режим. 24 лютого почалося збройне повстання маріупольських робітників проти білогвардійців та інтервентів. У селах повіту, де вороги намагалися провести мобілізацію у свою армію, сталися виступи селян. Маріупольський підпільний партійний комітет дав вказівку місцевим осередкам організувати збройний опір карателям. 19 березня повстанці розгромили загін денікінців, який прибув з Маріуполя, щоб придушити виступ селян у с. Мангуші.
27 березня 1919 року 1-а Задніпровська радянська дивізія розпочала наступ на місто. Робітники металургійних заводів завдали удару ворогові з тилу. Під захистом гармат і французьких кораблів білогвардійці марно намагалися закріпитися в порту.
29 березня вони тікали морем, рятуючись на тих же кораблях. У Маріуполі створюється ревком на чолі з Г. Македоном. Розгорнув роботу партійний комітет. Почала видаватися газета «Известия». На початку квітня 1919 року утворюється комсомольська організація. Для захисту міста від денікінських банд було сформовано Маріупольський повстанський батальйон з числа робітників і залізничників. Командиром батальйону ревком призначив К. П. Апатова, комісаром — І. Шишлова, начальником штабу — І. Мартиненка. 15 квітня 1919 року під тиском переважаючих сил білогвардійців батальйон залишив місто і відступив до Бердянська. Але вже 27 квітня раптовим ударом він розгромив білих і визволив Маріуполь. Відновив роботу ревком, а 16 травня 1919 року — Маріупольська Рада робітничих і селянських депутатів.
Проте становище залишалося напруженим. Махновські частини, що прикривали від денікінців ділянку залізниці Маріуполь—Волноваха, незабаром по-зрадницькому відкрили фронт, а самі відійшли на Бердянськ. Тим самим вони дали змогу кінноті Шкуро захопити Волноваху. 23 травня денікінці, підтримувані французькими військовими кораблями, знову вступили до Маріуполя.
4 січня 1920 року Червона Армія визволила Маріуполь від денікінців. Створений у місті революційний комітет 5 січня випустив звернення до трудящих, в якому закликав всіх стати до роботи. На засіданні 7 січня військово-революційний комітет ухвалив створити повітовий ревком.
Весь 1920 рік місто перебувало у прифронтовій смузі. Для боротьби з бандами Махна, що кілька разів нападали на нього, з комуністів і комсомольців створили частини особливого призначення (ЧОП). За почином комуністів трудящі виходили на суботники, впорядковували території підприємств, ремонтували устаткування, особлива увага приділялася відродженню металургійних заводів. Відбудова розгорнулася передусім на «Нікополі». У лютому 1920 року на обох заводах трудилося 1305 чоловік. З метою концентрації виробництва у березні «Нікополь» і «Провідане» були об’єднані і дістали назву Маріупольських об’єднаних металургійних державних заводів. Вони увійшли до групи ударних, особливо важливих, сполучених з залізничним транспортом підприємств, які передбачалося пустити першими. Було створено колегіальне заводоуправління з робітників. У березні дала струм електростанція, через місяць ожив листопрокатний цех — почалася прокатка товстолистового, а на початку травня — тонколистового заліза. Тоді ж стали до ладу 8-а мартенівська піч потужністю 40 тонн, 5 червня — трубний і ливарний цехи. 8 липня 1920 року газета «Известия» писала: «Маріупольські робітники здійснили чудо — державні металургійні заводи пробудилися після довгої сплячки. Напівголодні, змучені суворою холодною зимою, маріупольські металісти, пройняті любов’ю до своєї Радянської держави і бажанням допомогти братам-селянам, протягом трьох місяців… переробили 300 000 пудів заліза».
У квітні до Маріуполя приїхав брат В. І. Леніна — Д. І. Ульянов. Тут він провів нараду місцевих партійних і радянських працівників з питань організації допомоги Червоній Армії. 6 липня Маріупольський повітовий комітет оголосив мобілізацію комуністів і комсомольців на польський фронт, а 4 серпня — всіх комуністів на врангелівський. Щойно створена Червона Азовська флотилія завдавала відчутних ударів врангелівцям. 28 вересня Маріуполь захопили білі, але вже 4 жовтня Червона Армія визволила місто. Революційна військова Рада республіки нагородила групу командирів і механіків Азовської військової флотилії орденом Червоного Прапора.
Білогвардійці та іноземні інтервенти завдали місту величезної шкоди — зруйнували заводи, порт і електростанцію. Наприкінці 1920 і на початку 1921 року жодне підприємство не працювало. Населення Маріуполя в 1921 році становило тільки 30 тис. проти 110 тис. у 1918 році. Щоб забезпечити продуктами харчування сім’ї трудящих, заводоуправління Маріупольських об’єднаних металургійних державних заводів організувало в ливарнях і механічних цехах виробництво лопат, граблів, борін, плугів, сапок, сковорід та інших предметів, потрібних для села. Все це обмінювалося на продукти харчування. У вересні 1921 року робітники одержували по 1,5 фунта хліба і по 0,75 фунта на кожного члена сім’ї.
Поступово відбудовувалися порт, електростанція, залізничний вузол і дрібні підприємства. Незважаючи на те, що в 1922 році працювала лише одна мартенівська піч, трубозварювальний і 2 листопрокатні стани, все-таки Маріупольські об’єднані металургійні державні заводи випустили сталі й прокату відповідно 19 і 18 проц. загального обсягу виробництва всієї України. У січні 1923 року правління тресту «Південсталь» уклало угоду з «Нафтосиндикатом» про виробництво на маріупольських металургійних заводах для бакинських і грозненських нафтовиків 800 тис. пудів труб і 430 тис. пудів листового заліза. У 1923—1924 рр. заводи дали 47 проц. всього виробництва труб на Україні і 35,9 проц.— у Радянському Союзі.
Холодного січневого ранку 1924 року, коли стало відомо про смерть В. І. Леніна, 2500 робітників маріупольських металургійних заводів зібралися на траурний мітинг. «Клянемося,— говорилось у резолюції мітингу,— що ми докладемо всіх зусиль, щоб довести розпочату Іллічем справу до кінця». Для увічнення пам’яті Леніна маріупольські металургійні та металообробні заводи вирішили перейменувати на завод ім. Ілліча. 22 лютого 1924 року загальні збори робітників, заслухавши повідомлення голови ВУЦВКу Г. І. Петровського про присвоєння заводу імені Ілліча, прийняли постанову, в якій зазначалося, що робітники з честю носитимуть ім’я великого вождя й виправдають довір’я високими трудовими здобутками.
Величезне значення для мобілізації сил трудящих на боротьбу з господарськими труднощами мав ленінський призов до партії. Комуністами стали 480 передових робітників міста, в т. ч. 159 учасників громадянської війни. Якщо на 1 березня 1923 року в міській партійній організації налічувалося 559 членів партії, на 1 січня 1924 року— 715, то на 19 березня 1925 року — 18293.
Велику увагу питанням відбудови промислових підприємств міста приділяв Маріупольський окружний комітет КП(б)У. Вірними помічниками комуністів були комсомольці. Комсомольська організація за 7 місяців (1 квітня — 1 листопада) 1924 року зросла з 1135 до 1980 чоловік. Серйозну увагу приділяли комуністи також роботі на селі.
Поліпшувалося медичне обслуговування населення. В 1923 році в місті працювали поліклініка, 3 лікарні і 5 амбулаторій; відкрився будинок відпочинку (нині санаторій «Металург»). Великі зміни сталися в культурному житті. Для підготовки вчительських кадрів у 1920 році створено педагогічний інститут. У 1925 році відкрито 2 робітфаки, 1927 році — педагогічний і металургійний технікуми, 1929 році — металургійний інститут. З 1925 року почала працювати окружна радпартшкола, перетворена 1930 року на Донецьку вищу комуністичну сільськогосподарську школу. У 1921 році організовано краєзнавчий музей; працювали театр, цирк, кінотеатри; на підприємствах відкрилися клуби і червоні кутки. В гуртках художньої самодіяльності розпочинали свій творчий шлях Я. І. Єнакієв, пізніше соліст Великого театру (загинув у 1941 році); лауреат Державної премії СРСР, народний артист СРСР М. С. Гришко; лауреат Державної премії СРСР, народний артист РРФСР С. М. Шапошников та ін. Виходила міська газета «Приазовський пролетарий». 1920 року в Маріуполі (вперше у Донбасі) видано «Маленький кобзар» Т. Г. Шевченка.
Величезну роль відіграли трудівники міста у здійсненні планів соціалістичної індустріалізації країни. Наприкінці 20-х рр. тут розгорнулося велике промислове будівництво. Першим п’ятирічним планом передбачалося збільшення виробництва промислової продукції на 229 проц. У зв’язку з тим, що розвиток нафтової промисловості вимагав дедалі більше труб, правління тресту «Південсталь» 23 травня 1927 року ухвалило спорудити трубний цех на заводі ім. Ілліча. Майже водночас розпочалося будівництво нової електростанції. В травні 1929 року завод відвідав голова ВРНГ СРСР В. В. Куйбишев, який високо оцінив успіхи його будівників. 1 жовтня того ж року, нова, потужна на той час, електростанція дала промисловий струм.
Гаряче підтримали робітники Маріуполя заклик: «П’ятирічку за чотири роки!». Влітку 1929 року за почином ленінградців розгорнулося змагання між окремими робітниками, бригадами, змінами, цехами. Ініціатором соціалістичного змагання
на заводі ім. Ілліча виступила молодіжна бригада майстра листопрокатного цеху І. Г. Пахоменка (розстріляний окупантами в 1941 році). На 1 січня 1930 року на заводі було 297 ударних бригад, в яких працювало 7211 робітників. Восени 1930 року на цьому заводі народилася нова форма соціалістичного змагання — боротьба за змінно-зустрічний план. Заспівувачами цього почину стали бригада майстра Л. К. Шарого, сталевар П. І. Васильєв (нині Герой Соціалістичної Праці), старший газівник І. Р. Безкровний та ін. 19 грудня 1930 року заводський партійний комітет узагальнив досвід передових бригад, змін і окремих робітників. Цей день став датою народження змінно-зустрічного плану. Набагато підвищилася активність робітників у боротьбі за мобілізацію внутрішніх резервів, економію матеріалів і зниження собівартості продукції, створення госпрозрахункових бригад.
На листопад 1931 року змінно-зустрічним плануванням було охоплено 43,9 проц. робітників Маріуполя, працювало 306 госпрозрахункових бригад, з них 266 — на заводі ім. Ілліча. Запровадження змінно-зустрічного планування забезпечило перемогу іллічівців у всеукраїнському (1931 року) і всесоюзному (1932 року) конкурсах домен і всеукраїнському (1933 року) конкурсі мартенів. Високо оцінюючи нову форму соціалістичного змагання, ЦК КП(б)У зазначав, що «висунутий передовими робітниками заводу ім. Ілліча і підхоплений іншими підприємствами змінно-зустрічний план як вища форма соціалістичного змагання… забезпечує діяльну участь широких пролетарських мас у плануванні і керівництві виробництвом. Він є контролем знизу за роботою господарських і профспілкових організацій у боротьбі за виконання програм, дає змогу повністю і вчасно виявляти й усувати внутрішні неполадки, раціонально використовувати робочу силу і матеріали».
Ще в серпні 1929 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову про роботу «Південсталі», в якій накреслювалися конкретні заходи щодо піднесення чорної металургії на півдні країни. В постанові наголошувалося на необхідності забезпечити передусім реконструкційні та розширювальні роботи на металургійних заводах — ім. Дзержинського, Макіївському і маріупольському ім. Ілліча (технічним директором якого працював А. С. Точинський, тепер вчений-металург, лауреат Ленінської премії). Особливого значення ЦК ВКП(б) надавав використанню дешевих керченських руд. «Південсталь» та «Діпромез» зобов’язали терміново опрацювати план використання руд і у зв’язку з цим скласти план будівництва заводів Приазов’я . 15 червня 1930 року Раднарком СРСР ухвалив спорудити у Маріуполі новий завод «Азовсталь». Перша Маріупольська міська партійна конференція (з 1930 року Маріуполь став містом республіканського підпорядкування, з 1932 року — обласного підпорядкування Донецької області), що відбулася у вересні 1930 року, в своєму рішенні записала: «Будівництво гіганта вимагає від нас, більшовиків Маріуполя, найсерйознішої, більшовицької уваги до нього… Кожний партосередок повинен переглянути свій механізм під кутом зору пристосування його для потреб «Азовсталі». Кращих пролетарів, кращих комуністів і комсомольців віддати «Азовсталі».
По-ударному працювали юнаки і дівчата, що приїхали на будівництво «Азов-сталі» за комсомольськими путівками. «Доменбудом» керувала Л. В. Яблонська — перша в країні жінка-домнобудівельник. 11 серпня 1933 року на заводі задуто першу комсомольську доменну піч. Протягом 1934—1940 рр. тут почали працювати ще три потужні доменні печі, найбільші в Радянському Союзі. Весь доменний процес — від подачі шихти до розливання чавуну на розливних машинах було повністю механізовано. За успішне завершення будівництва «Азовсталі» начальника будівництва і директора заводу Я. С. Гугеля в березні 1935 року нагороджено орденом Леніна.
Партійні організації міста провели велику роботу щодо підготовки умов для розгортання масового колгоспного руху. Вони послали в село 264 комуністів-виробничників з числа двадцятип’ятитисячників. Протягом 1929 року кількість колгоспів в окрузі збільшилася вп’ятеро. Якщо на 1 січня 1928 року тут було 7 комун, 35 артілей, 25 ТСОЗів, то на 10 березня 1930 року до 318 колгоспів вступило 72 проц. селянських господарств, у користуванні артілей було 77,9 проц. орної землі. Колективи міських підприємств і передусім заводу ім. Ілліча подавали постійну допомогу навколишнім селам. Під час весняної посівної кампанії 1929 року іллічівці послали в села 5 бригад ковалів, слюсарів, механіків, які відремонтували 607 сільськогосподарських машин, у т. ч. 32 сівалки, 204 букери, 46 плугів. Робітничі бригади проводили також пропагандистську і культосвітню роботу серед селян. Вони влаштовували виступи гуртків художньої самодіяльності, культпоходи, екскурсії, вечори запитань і відповідей.
Напередодні Великої Вітчизняної війни Маріуполь став великим промисловим центром країни. Випуск валової продукції на заводі ім. Ілліча в 1940 році порівняно з виробництвом на колишніх заводах «Провідане» і «Нікополь» 1913 року збільшився в 6 разів. На узбережжі Азовського моря, крім «Азовсталі» ім. Серго Орджонікідзе, за роки довоєнних п’ятирічок споруджено заводи — трубопрокатний ім. В. В. Куйбишева, коксохімічний, металоконструкцій, судноремонтний, радіаторний, рибоконсервний комбінат та інші підприємства легкої і харчової промисловості. Здійснювалася реконструкція і оснащення новими механізмами порту, що став морськими воротами Донбасу. Біля «Азовсталі» в 1936 році збудували третій порт, через який на завод надходила керченська руда.
Широкого розмаху на підприємствах міста набув стахановський рух. Першими це починання підтримали сталевари заводу ім. Ілліча — Н. М. Толмачов, М. О. Пузирьов, І. О. Шашкін та ін. 10 листопада 1935 року І. О. Шашкін зварив плавку за 6 годин 30 хвилин і зняв 12,2 тонни сталі з кв. метра поду печі, встановивши світовий рекорд. Його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Нове піднесення соціалістичного змагання було викликане рухом сталеварів за швидкісні плавки і великий зйом сталі з кожного кв. метра поду печі, розпочатий М. М. Мазаєм. З його ініціативи реконструйовано піч № 10, а згодом усі печі мартенівських цехів № 1 і № 2 на заводі ім. Ілліча. 9 жовтня 1936 року бригада М. М. Мазая видала першу плавку за 7 годин 35 хвилин і зняла 10,89 тонн сталі з кв. метра поду печі. Відтоді час плавки безперервно скорочувався, а зйом сталі збільшувався. 24 жовтня «Правда» надрукувала заклик маріупольських металургів — змагатися за найвищий зйом сталі. 28 жовтня М. М. Мазай зварив плавку вагою 111,5 тонни за 6 годин 30 хвилин, знявши по 15 тонн сталі з кв. метра поду печі. 15 листопада закінчилося дводекадне змагання сталеварів. Переможцем вийшов М. М. Мазай, друге місце здобув сталевар заводу ім. Ілліча І. Г. Неділько, сталевар «Азовсталі» В. С. Несмачний — четверте місце. Змагання за перевищення технічних потужностей агрегатів розгорталося і серед робітників інших професій. Іллічівці викликали на змагання колективи заводів ім. Леніна та ім. Петровського в Дніпропетровську, Чусовського металургійного. Азовсталівці змагалися з колективами «Запоріжсталі» і Магнітки.
Вирішальну роль у досягненні цих успіхів відігравала Маріупольська партійна організація, яка налічувала 7600 комуністів. Передовики виробництва, інженерно-технічні працівники поповнювали ряди парторганізацій. М. М. Мазай був делегатом Надзвичайного VIII з’їзду Рад СРСР. В 1936—1938 рр. в місті створено Жовтневий, Іллічівський, Орджонікідзевський і Портовий райкоми партії.